Текст книги "Дотик"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 39 страниц)

На той час, коли прийшла зима з її холодними дощами та ожеледицею, вони вже встигли запустити видобуток на повну потужність: розбивали скельні породи і подрібнювали їх залізною п’ятою дробарки; а їхній паровий двигун аж надривався, гуркочучи та пихкаючи парою. Це був край, багатий на воду, і її було більш ніж достатньо для того, щоб пропускати її через циліндр дробарки і примушувати самородне золото сполучатися з краплинами ртуті у спеціальній камері. Те золото, яке не з’єднувалося зі ртуттю, стікало у вигляді намулу в похилий лоток, у кінці якого знаходилася мідна пластина з ртуттю, яка його і ловила.

Наприкінці весни ртуть закінчилася, зате в кущах громадилися купи лускатої речовини жовтуватого кольору.

Александру щойно виповнилося двадцять; важка праця зробила його тіло вузлуватим і жилавим; зріст його сягнув шести футів з гаком; то вже був не юнак, а дорослий чоловік.

«Однак мене вже втомило таке життя, – подумав він. – За останні шість років я не мав даху над головою, увесь час то мерзнув, то мокнув під дощем – навіть на „Квінніпіаку“ на мій гамак капала вода, бо палубу корабля не законопатили як слід. Утім, мабуть, немає такого судна, на якому палубу конопатили б добре. Я завжди наїдався досхочу, але в Ґлазґо моя їжа складалася переважно з мучних продуктів, а тут – одні боби та дичина. Смажене м’ясо та смажену картоплю я куштував востаннє на весіллі в Кінросі. Біл та Чак – хороші хлопці, начитані та обізнані в геології, але вони більше знають про Джорджа Вашингтона, аніж про Александра Македонського. Так, це життя мені вже набридло».

Тож коли ясного травневого ранку Чак завів оту розмову, Александр слухав його голос, наче то був якийсь далекий та мелодійний звук мисливського ріжка.

– Там, – мовив Чак, кинувши погляд на їхній «улов», – достобіса золота. Навіть якщо в амальгамі не сорок, а тридцять відсотків золота, ми станемо багатіями. Час випустити кота з мішка. Одному з нас доведеться з’їздити до Коломи за сепараційними ретортами. А двоє мусять залишитися тут, щоб відганяти потенційних загарбників.

– Поїду я, бо хочу поїхати, – озвався Александр. – Тобто я хочу поїхати назавжди. Можете розрахуватися зі мною третиною амальгами. Мою частку в справі можете продати тому, хто захоче постачити реторти і хто добре знається на парових двигунах. Дайте мені фунт доброї руди для демонстрації – і ви побачите, що від потенційних партнерів відбою не буде.

– Але ж ми тільки почали розробляти цю жилу! – скрикнув Біл, нажаханий почутим. – Алексе, чим глибше ми просуватимемося, тим більшою буде частка золота у руді! Ми ніколи не знайдемо напарника, такого роботящого та невимушеного, як ти! Чому ти вирішив піти, скажи, заради Бога?

– Та, мабуть, просто тому, що я непосидючий. Я навчився всього, чого зміг навчитися, тому настав час іти далі. – Він розсміявся. – Десь є гори, під якими криється іще більше золота, аніж тут. Хлопці, я пришлю вам назад сепаровану ртуть, якщо вона не зіпсується.

Свою третину амальгами Александр відсепарував у Коломі, і п’ятдесят п’ять із шістдесяти фунтів отриманого золота відлив у один злиток. Цей злиток, захований у подвійному дні ящика для інструментів, виїхав разом із ним на мулі, коли Александр полишив місто. Звісно, ходили чутки, що при ньому було золото, але на відстані милі від останньої халупи на околиці він відірвався від своїх переслідувачів і безслідно щез.

На той час, коли він примкнув до великої та добре озброєної групи чоловіків, які подорожували на схід, щоб узяти участь в останніх битвах Громадянської війни, Александр уже встиг добре утвердитися в ролі невдоволеного та безталанного шукача золота. Але навіть тоді він, лягаючи спати, клав під голову свій дорогоцінний ящик і призвичаївся до дискомфорту, спричиненого зашитими в одяг золотими монетами. І йому завжди вдавалося ходити так, наче ніякий тягар йому не надокучає.

Коли вони перетнули Скелясті гори, Александр уперше наживо побачив справжніх індіанців і був вельми вражений. То були величні й бундючні люди на невеличких конях без сідел. Індіанці були вдягнені в оленячі шкури, інколи прикрашені вишуканими бусами; на їхніх списах колихалися пташині пера, а луки і стріли вони тримали напоготові. Та індіанці проявили обережність і не стали нападати на велику і добре озброєну групу ненависних блідолицих; вони просто зупинили своїх коней, трохи поспостерігали за чужинцями, а потім щезли з виду. Сотні буйволів бродили пасовищами разом із оленями та іншими, дрібнішими створіннями; одна маленька істота сиділа на задніх лапках, наче якийсь гном, своїм виглядом привівши Александра у захват.

Поселення європейців стали траплятися дедалі частіше: тепер подорожні проїжджали повз маленькі села з кількох похилих дерев’яних будинків, що тулилися з обох боків до ґрунтової дороги; у цих краях теж траплялися індіанці, але вдягнені вони були в одіж білої людини і тинялися туди-сюди, заливши очі спиртним. «Міцні напої – то катастрофа для всього світу, – подумав Александр, – навіть Александр Македонський помер внаслідок розриву шлунку після гігантської пиятики. І куди б не їхала біла людина, у своєму обозі вона неодмінно везе міцні спиртні напої».

Їхня група їхала колією, прокладеною повозками переселенців, хоча через війну вони зустрічали мало переселенців, що їхали б на захід великими колонами, убезпечивши таким чином себе від нападів індіанців. Цією дорогою Александр та його попутники перетнули Канзас і дісталися Канзас-ситі – чималенького міста у місці злиття двох великих річок. Тут Александр попрощався зі своїми супутниками і подався рікою Міссурі до Сент-Луїса та Міссісіпі. Уражений, Александр подумав, що то – мабуть, найбільші ріки у світі, і вкотре дійшов висновку, що матір-природа щедро одарила Америку всілякими благами. Родючі ґрунти, велика кількість води, у якій не було нестачі, сприятливий для сільського господарства клімат – навіть попри те що зими тут були набагато суворішими, ніж у Шотландії. Що було досить дивно, бо Шотландія знаходилася набагато північніше.

Він навмисне уникав зон бойових дій, не маючи бажання брати участь у війні, у якій він не хотів і не був зобов’язаний брати участь. Якось, проїжджаючи північчю Індіани, він, коли почало сутеніти, зупинився біля поодинокого будинку, щоб висловити своє звичне прохання: трохи їжі і ночівля в сараї в обмін на будь-яку тяжку працю, яка може знадобитися господарям. Більшість чоловіків пішли на війну, тому такий прийом спрацьовував дуже добре; жінки довіряли йому, і він ніколи не зловживав їхньою довірою.

Жінка, яка відчинила двері, тримала в руках рушницю, і Александр відразу ж зрозумів чому: вона була молода і гарна, а в будинку не чутно було дитячих голосів. Невже сама?

– Опустіть рушницю, я не заподію вам зла, – сказав він отим шотландським говірком, який чомусь так подобався американцям. – Дайте мені поїсти та дозвольте переночувати в сараї, а я нарубаю вам дров, подою корову та прополю город – зроблю все, що вам потрібно, пані.

– Мені потрібно, щоб повернувся мій чоловік, – похмуро відповіла жінка. – Але цього ніколи не буде.

Її звали Онорія Браун, її чоловік, з яким вона встигла прожити усього кілька тижнів, загинув у битві при Шайло, і відтоді вона залишалася самотньою, примудряючись прохарчуватися з тієї землі, яку спромогалася обробити сама, і відкидаючи всі умовляння родичів повернутися до них.

– Мені подобається моя незалежність, – сказала вона Александру за щедрою вечерею з курки, смаженої картоплі, зелених бобів з її городу та смачнючої підливи, схожу на яку він востаннє куштував напередодні своєї втечі з Кінроса. Жінка мала очі кольору аквамарину, обрамлені світлими, майже прозорими віями, і в тих очах світилися гумор, упертість і твердість вдачі. Згодом у тих очах з’явився іще один вираз: задумливість. Відклавши вбік виделку, Онорія Браун зупинила на Александрові прискіпливий погляд. – Однак я достатньо навчена життям, щоб розуміти, що, коли скінчиться війна і чоловіки почнуть мандрувати і повертатися додому, я не зможу залишатися тут самотньою. Ви, часом, не шукаєте дружину, яка є власницею ферми розміром сто акрів?

– Ні, – лагідно заперечив Александр. – Я не збираюся зупинятися в Індіані й ніколи не мав наміру стати фермером.

Вона знизала плечима, і куточки її повних красивих губ опустилися.

– Однаково варто було спробувати. Ти став би гарним чоловіком для однієї гарної жінки.

Скінчивши вечерю, Александр загострив сокиру і при світлі ліхтаря цілу годину колов дрова, легко і невимушено орудуючи знаряддям. Під кінець роботи Онорія Браун вийшла на поріг і зупинилася, дивлячись на Александра.

– Ти аж спітнів, – мовила вона, коли він опустив сокиру і знову став її гострити. – Уже холодно, і я налила трохи гарячої води у ночви в кухні. Якщо ти принесеш іще води з колодязя, то можеш помитися, а я тим часом виперу твою одіж. До ранку вона не висохне, і це означає, що в сараї ти спати не зможеш. Лягай у моє ліжко.

Коли він повернувся, кухня, у якій вони вечеряли, знову була бездоганно чистою, тарілки – прибрані, а від великої чавунної печі йшло приємне й заспокійливе тепло; перед піччю стояли цинкові ночви. На дні в ночвах була гаряча вода з великого залізного чайника. Александр наповнив чайник з колодязя, а потім додав іще води в ночви. Простягнувши руку, жінка стояла перед ним, поки він подавав їй своє вбрання – джинси, джинсову сорочку та довгі фланелеві труси, – а потім схвально посміхнулася.

– Ти маєш гарну фігуру, Александре, – сказала вона, повертаючись до маленької пральної діжечки на сосновому столі.

Александру було так приємно зануритися у теплу воду, що він промовчав; він сів, притиснув підборіддя до колін і заплющив від задоволення та розслаблення очі.

Дотик її сильної та шорсткої руки розбудив його.

– Тут без моєї допомоги тобі не обійтися, – тихо мовила вона, розминаючи йому спину своїми чіпкими пальцями.

Розстеливши йому під ноги старий потертий килимок, Онорія закутала Александра в шорсткий рушник і швиденько витерла досуха.

Ще кілька хвилин тому він був страшенно зморений, а тепер – знову ожив, стрепенувся, усі його відчуття різко загострилися. Крутнувшись у рушникові, Александр упритул поглянув на жінку – і ніяково та невміло поцілував її. Вона відреагувала миттєво: і її поцілунок проникнув у темну павутину його підсвідомості, викликавши бурхливий сплеск емоцій, яких він раніше не знав. Полетіли додолу її заношене й потерте плаття, сорочка, в’язані домашні панчохи та підштаники – і вперше у своєму житті Александр відчув дотик оголеного жіночого тіла. Він немовби потонув у повних грудях Онорії, він насолоджувався ними і не міг насолодитися, він пестив пальцями її пружні соски. Усе сталося само собою і дуже природно; йому не знадобилося бути досвідченим коханцем, щоб відчути, що їй потрібно, і найвищої точки насолоди вони досягли одночасно і легко. То був світлий екстаз, який ніяк не можна було порівняти з тим сороміцьким оргазмом, який він отримував раніше, задовольняючи сам себе.

Згодом вони перебралися до її ліжка, але й там Александр невтомно кохав і пестив цю прекрасну, пристрасну і дивовижну жінку, яка була так само спраглою, як і він.

– Залишайся тут, зі мною, – благально сказала вона йому на світанку, коли він почав вдягатися.

– Не можу, – відповів він, ледь стримуючи емоції. – Це не моя доля, не моє призначення в житті. Якби я залишився тут, це було б те ж саме, що Наполеон вирішив залишитися на Ельбі.

Вона не плакала і не заперечувала, просто мовчки встала і пішла готувати йому сніданок, а він тим часом взявся сідлати свого коня та в’ючити мула. Уперше – і востаннє – за час його американської одисеї золотий запас усю ніч пролежав забутий у сараї під соломою.

– Життєве призначення, – задумливо мовила Онорія, накладаючи на тарілку яєчню, бекон та вівсяну кашу. – Дивний вираз. Навіть смішний. Я вже чула його раніше, але не зустрічала чоловіків, для яких він значив би так багато, як для тебе. Якщо можеш, скажи мені, яким ти бачиш своє життєве призначення.

– Моя доля – це стати великим, Оноріє. Я мушу продемонструвати одному вузьколобому та мстивому пресвітеріанському священику, кого він намагався знищити, та довести йому, що людина здатна піднятися вище за своє походження. – Нахмурившись, він поглянув на її розпашіле рожеве обличчя, яке і досі світилося радістю від прекрасної та незабутньої ночі. – Люба моя, заведи собі чотири або п’ять великих та злих собак. Ти – владна жінка, вони поважатимуть тебе і слухняно виконуватимуть твої накази. Навчи їх кидатися до горлянки. І вони стануть тобі кращим захистом, ніж рушниця, краще користуйся нею, щоб полювати для собак на кроликів, птахів – усе, що зможеш уполювати. І тоді ти зможеш прожити тут сама, допоки не з’явиться обранець, який стане твоїм чоловіком. А він неодмінно з’явиться, ось побачиш.

Коли він від’їжджав, вона, стоячи на вершечку ґанку, проводжала його поглядом, аж поки він щез із виду; а Александр думав тим часом, чи здогадується вона, як змінила його за цю ніч. Те, що незручним та болісним рудиментом ховалося в його свідомості, стало свідомим та повноцінним знанням та досвідом. Онорія Браун – вона відчинила ящик Пандори! Однак завдяки тому, що вона була жінкою сильною і неординарною, він ніколи не піде шляхом, який обирають більшість чоловіків, бездумно розмінюючи свою гордість на ласку будь-якої жінки, коли їм закортить.

Найсумнішою обставиною його від’їзду було для нього те, що він не зміг зробити, що хотів: залишити Онорії мішечок золотих монет, щоб вона змогла перебитися у скрутні часи. Якби він запропонував їй це, вона б гордо відмовилася і подумала б про нього погано, дуже погано. Якби ж він залишив монети десь у такому місці, де Онорія згодом знайшла їх, то однаково її пам’ять про нього була б заплямованою. Усе, що він міг їй залишити, – це великий стос нарубаних дров, прополотий город, відремонтований коловорот колодязя, нагострена сокира – і спогад про себе.

«Я більше ніколи її не побачу. Ніколи не дізнаюся, чи став батьком її дитини, ніколи не дізнаюся про її подальшу долю».

На жах та подив Александра, Нью-Йорк виявився містом, дуже схожим на Ґлазґо або ж Ліверпуль, – у ньому так само кишіли орди людей, які купчилися у смердючих нетрях халуп. Однак важлива різниця полягала в оптимістичному настрої їх злиденних мешканців, котрі аж ніяк не вважали, що вони на все життя приречені залишатися в самісінькому низу купи людського сміття. Частково це пояснювалося багатонаціональним складом міста – люди прибули сюди з усіх куточків Європи і гуртувалися за своєю національною належністю. Попри жахливі умови життя в цих людях зовсім не було того відчуття безнадії, якого у бідняків Британії було аж надто багато. Злидар англієць чи шотландець навіть не мріяв про бунт проти обставин, про від’їзд, зате в Нью-Йорку кожен вірив у те, що часи зміняться на краще.

Принаймні так Александру здалося під час його нетривалої подорожі містом; він не хотів розлучатися зі своїм конем та мулом доти, поки не стане на трап судна, що вирушало до Лондона. Люди вищого суспільного стану, які траплялися йому на широких авеню та в комерційній частині міста, іронічно посміхалися, забачивши Александра, вважаючи, що перед ними якийсь забитий селюк у шкіряному одязі, на змореному коні та з покірливим мулом на повідку.

Невдовзі він опинився в Лондоні – іще одному казковому та величезному місті, де він раніше ніколи не бував.

– На Треднідл-стрит, – кинув він кучеру найманого екіпажа, тримаючись за ящик з золотим скарбом у подвійному дні.

І досі вбраний у одіж з оленячої шкіри та з м’яким крислатим капелюхом на голові, Александр проніс свій ящик крізь величний портал Англійського банку, поставив його на підлогу і озирнувся.

Служителі цього фінансового храму навіть думати боялися про те, щоб повестися грубо чи навіть словесно образити всякого, хто заходив до їхнього святилища, тож невдовзі перед Александром виріс пухкенький клерк і люб’язно йому посміхнувся.

– Ви американець, сер?

– Ні, шотландець, якому потрібен банк.

– Ага, зрозуміло. – Нюхом відчувши багатство, пончик-клерк не помилився: він не став відфутболювати Александра якомусь дрібному клерку, а дочекався, поки звільниться заступник директора.

Невдовзі перед Александром постала дуже важлива персона.

– Чим можу допомогти вам, сер?

– Мене звуть Александр Кінрос, і я хочу здати до вашого банку свої золоті зливки. – З цими словами він легенько штовхнув ящик носком свого чобота і додав: – На загальну вагу п’ятдесят п’ять фунтів.

Двоє дрібних службовців підняли з підлоги ящик і понесли його до офісу містера Волтера Модлінґа.

– Містере Кінрос, ви хочете сказати, що фізично перевезли п’ятдесят п’ять фунтів золота з Каліфорнії аж до Лондона? – спитав містер Модлінґ, широко розкривши очі.

– Насправді я перевіз ящик вагою сто фунтів. А золото знаходиться під моїми інструментами.

– А чому ви не вибрали банк у Сан-Франциско чи, скажімо, у Нью-Йорку?

– Тому що Англійський банк – це єдиний банк, якому я довіряю, – пояснив Александр і підсвідомо вжив специфічний вислів, який широко вживався у країні, з якої він щойно прибув. – Якщо Англійський банк піде на дно, то земля припинить обертатися. Я вже сказав вам, що я – не та людина, яка довіряє банкам.

– Англійський банк дуже радий такому компліменту з вашого боку, сер.

Виклавши на підлогу молотки, гайкові ключі, терпуги та інші, загадковіші інструменти, Александр витягнув фальшиве дно, і під ним показався справжній вміст ящика – дванадцять золотих цеглинок, що тьмяно поблискували.

– Це золото я відсепарував від амальгами в Коломі, – невимушеним тоном мовив Александр, викладаючи зливки на стіл і ставлячи фальшиве дно на місце. – Я можу здати вам його на зберігання?

Містер Модлінґ закліпав очима.

– Зберігання? В отакому вигляді? А ви не бажаєте конвертувати це золото в гроші і заробити на ньому проценти?

– Ні, не бажаю. Поки воно зберігатиметься таким, як є, воно промовлятиме само за себе. Я не маю наміру міняти його на цифру, яку запишуть у гросбух, містере Модлінґ, хоч скільки б нулів у тій цифрі не було. Але я не хочу увесь час тягати ці зливки з собою, тож, може, ви візьмете їх на зберігання?

– Авжеж, авжеж, містере Кінрос!

«Такого клієнта мені іще не доводилося бачити, – подумав Волтер Модлінґ, проводжаючи поглядом високу, дещо кошачу фігуру людини, яка повільним та широким кроком вийшла з Англійського банку. – Александр Кінрос! Найближчими роками Англійський банк іще не раз почує це ім’я – клянуся вмістом отого ящика для інструментів».

Чотириста фунтів золотими соверенами, які він отримав в обмін на американські долари, не були змарновані на дорогі готелі та розкішний стиль життя. Не став Александр купувати і відповідний до його багатства костюм. Натомість він придбав зручну та легко прану бавовняну одіж, нову фланелеву нижню білизну і оселився в Кенсінґтонському пансіоні, який забезпечував чисті мебльовані кімнати і ситну домашню їжу. Він ходив по музеях, мистецьких галереях – як приватних, так і громадських, відвідав лондонський Тавер та виставку воскових фігур мадам Тюссо; в одній приватній галереї за свої важко зароблені п’ятдесят фунтів Александр придбав картину такого собі Данте Габріеля Росетті через те, що зображена на цій картині жінка дуже нагадувала Онорію Браун. Коли він теж відніс цю картину на зберігання містеру Модлінґу, той і оком не зморгнув: якщо Александр Кінрос придбав її, то, напевне, це шедевр. До того ж полотно дійсно було красивим, ліричним та романтичним.

А потім, попоїздивши туди-сюди по Англії на поїздах і дедалі глибше просуваючись на північ, Александр нарешті прибув до містечка Октердерран, що в графстві Кінрос, яке знаходилося неподалік від міста Кінрос.

Про те, що сталося і могло статися з Александром Кінросом, Елізабет ніколи не розповідалося; те, про що вона дізналася, було не більше аніж напівміфом. Він повернувся, щоб отримати запевнення стосовно майбутнього заміжжя. Те, що він поки не збирався одружуватися, пояснювалося його амбіційним бажанням вирушити – у буквальному сенсі – по слідах Александра Македонського, повторити той важкий і сповнений поневірянь маршрут, який цей великий цар пройшов під час своїх завойовницьких походів. І він добре знав, що це буде подорож не для молодої жінки.

Тому він вирішив одружитися по поверненні з мандрів і привезти свою наречену до Нового Південного Уельсу. Він уже зробив свій вибір: його дружиною мала стати старша донька дядька Джеймса – Джин, яку він пам’ятав так добре, наче бачив її востаннє лише вчора. То була вишукано гарна дівчинка, що рано розвинулася; вона не зводила з нього своїх зачудованих очей і сказала, що кохає його і кохатиме все життя. Що ж, тепер їй шістнадцять – прекрасний вік. А коли він закінчить свою нову експедицію, їй виповниться вісімнадцять і вона буде достатньо дорослою, щоби вийти за нього заміж.

Він орендував коня, приїхав до Кінроса в неділю серед дня і зайшов до дядька Джеймса. Але той зустрів його з легким презирством.

– Ти такий само неприкаяний та безпорадний, як і раніше, Александре, – сказав Джеймс, провівши гостя до вітальні, а потім гукнувши, щоб принесли чаю. – Після твого щезнення з лиця землі мені довелося оплачувати похорон твого батька.

– Спасибі, сер, за те, що ви так делікатно повідомили мені цю новину, – мовив Александр, і бровою не повівши. – Скільки обійшлася вам ця процедура?

– П’ять фунтів, які я ледве спромігся нашкребти.

Александр порився рукою в кишені свого шкіряного піджака.

– Ось вам шість фунтів, фунт зверху – це проценти. І давно він помер?

– Рік тому.

– Мабуть, з мого боку буде аж надто оптимістичним сподіватися, що старий Маррі теж відправився до пекла – слідком за Дунканом?

– Ти негідник і блюзнірський безбожник, Александре. Ти завжди був таким. Слава Богові, ти не родич мені.

– Це тобі Маррі сказав чи Дункан?

– Мій брат забрав свою ганьбу в могилу. Це доктор Маррі розповів мені на похороні брата; сказав, що хтось однаково мусить про це знати.

Саме в цю мить до вітальні зайшла Джин, несучи тацю з чаєм та тістечками. Ой, яка ж вона була гарна! Уже доросла – як він і думав, з прозорими віями та аквамариновими очима, як у Онорії Браун. Але він не міг себе обманювати: навряд чи вона упізнала його, а тим паче – навряд чи вона пам’ятала, що пообіцяла все життя кохати його. Ковзнувши по ньому байдужим та поверховим поглядом, вона вийшла з кімнати, гордовито задерши носа. Що ж, це було цілком зрозумілим та природним. Він дуже сильно змінився зовні. Краще напряму приступити до переговорів з її батьком.

– Я приїхав просити руки твоєї доньки Джин, – сказав Александр.

– Сподіваюся, ти жартуєш!

– Зовсім ні. Я приїхав сюди, щоб абсолютно серйозно просити руки Джин, хоча добре розумію, що вона іще неповнолітня. Але я почекаю.

– Можеш чекати, поки тебе в могилі не з’їдять хробаки! – відрізав Джеймс, злобно блиснувши очима. – Видати доньку Драмонда за байстрюка? Та я радше видам її заміж за анабаптиста!

Александру насилу вдалося вгамувати свій гнів.

– Цю історію не знає ніхто, окрім мене, тебе та старого телепня Маррі. Тож яка різниця? Невдовзі я стану дуже багатою людиною.

– Так я тобі й повірив! І куди ж ти подався, коли втік?

– До Ґлазґо, там я працював – навчився робити парові котли та двигуни.

– І ти збираєшся цим заробити грубі гроші?

– Ні, у мене інші плани, – почав Александр, збираючись розповісти старому про золото. Отоді він точно стулить пельку і стане його слухати!

Але Джеймсу вже обридла їхня розмова. Він підвівся, підійшов до дверей і розчинив їх театральним жестом.

– Геть звідси, Александре-як-там-тебе-звати! Не бачити тобі ні Джин, ні жодної іншої дівчини з Кінроса! А якщо спробуєш, ми з доктором Маррі виставимо тебе на посміховисько, розповівши, ким ти є насправді.

– Обіцяю тобі, Джеймсе Драмонд, – мовив Александр, перериваючи його тираду, – що колись ти дуже зрадієш можливості віддати за мене одну зі своїх дочок. – Він пішов стежиною, сів на орендованого коня і поїхав геть.

«Цікаво, а де ж він навчився так добре їздити верхи і звідки у нього таке дивне вбрання?» – подумав був Джеймс, але було вже запізно.

П’ятирічна Елізабет сиділа в той час у кухні з сестрами Джин та Енн і вчилася ліпити коржики. Через те що Джин не визнала за потрібне згадувати про гостя, Елізабет так і не дізналася, що лише одна кімната віддаляла її від отого неприкаяного учня котляра, її двоюрідного брата Александра.

«То був дурний та імпульсивний вчинок, – подумав Александр, пускаючи коня легким галопом. Якби він хоч на мить серйозно замислився, то швидко збагнув би, що Джеймс Драмонд йому відмовить, але все, про що він міг тоді думати, – це дивовижна схожість неповнолітньої Джин із Онорією Браун. – Я б одружився з Онорією Браун, якби не її відданість отому клаптику землі у штаті Індіана».

Здавалося, тепер Александр не поспішав заробляти майбутнє багатство; він знайшов для свого американського сідла доброго коня, запхав скарб до в’ючних мішків і вирушив через Європу, спостерігаючи на своєму шляху поступ історії: готичні собори, наполовину дерев’яні міста, величезні замки, а в Греції – старовинні храми, зруйновані зсувами самої матінки Землі. У Македонії, яка і досі перебувала під владою Оттоманської імперії, що вже починала загнивати і розпадатися, було більше слідів ісламу, аніж слідів Александра Македонського.

Подорожуючи Туреччиною, обережно пробираючись через старовинне місто Іссу і прямуючи слідами свого великого тезки на південь до Єгипту, він збагнув, що від Александра Македонського лишилося мало явних слідів. Те, що спромоглося встояти проти плину часу, було споруджено з масивних кам’яних брил – чи то піраміда, чи то зикурат, чи то святилище, чи то ущелина, у чиїх стінах з червоного пісковця були висічені прекрасні й дивовижні храми. Вавилон виявився містом з глинобитними спорудами, а його висячі сади щезли в імлі віків, забравши з собою у вічність історію життя і смерті Александра.

Поволі його паломництво перетворилося на дещо інше: на ненаситну цікавість до Азії замість намагання повернути назад годинник століть. Тож Александр мандрував туди, куди хотів, незалежно від того, побував у тих краях раніше його знаменитий тезко чи ні. Йому сказали, що це неможливо, – і він навмисне проїхав через засніжені піки Східної Туреччини і пересвідчився, що сніг там дійсно має рожево-червоний відтінок через пісок, принесений вітром з пустелі Сахара. Тепер його заворожувала сила природи і те, як люди примудрялися її долати.

Хоча минуло вже десять років після закінчення війни, він не ризикнув відвідати Крим і натомість повернув на схід, перетнув Кавказький хребет і вийшов до Каспійського моря, до російського аванпосту під назвою Баку. То було північне відгалуження древнього Шовкового шляху з Китаю – безрадісна, бліда і майже безводна місцевість із маленькою столицею, теж під назвою Баку. Місто являло собою безладне скупчення старих занехаяних будинків, що видряпувалися схилом гори, спираючись один на одного. І саме там він віднайшов два чуда. Першим була чорна ікра. Другим був той спосіб, у який місцеві мешканці приводили в дію свої лопатні пароплави, локомотиви та стаціонарні парові двигуни. Бо не було в цих краях ані дерев, ані вугілля.

Уся місцевість була буквально всіяна каптажними колодязями з речовиною, яку одні називали пальним, інші – бітумом, а хіміки – нафтою. Багато з цих колодязів палали яскравим полум’ям, чиї язики здіймалися високо в небо, – хоча Александр достеменно знав, що то горіла не сама нафта, а супутній газ. Після повернення з Єгипту він проїхав аравійським узбережжям Червоного моря, маючи намір побувати в Мецці, але один немолодий та досвідчений мандрівник-англієць відговорив його: невірних зустрічали там негостинно. Але тут, у Баку, знаходилося щось на кшталт еквіваленту Мекки або ж Рима чи Єрусалима: сюди прибували з усієї Персії вірні бога на ім’я Мазда, який був богом вогню. Вони поклонялися палаючим газам, придаючи і без того екзотичній місцині додаткові нюанси звуку, забарвлення та ритуалу.

На жаль, Александр не розмовляв ані російською, ані французькою, ані фарсі. Не знав він і решти мов, якими розмовляли мешканці Баку. Не зміг він також знайти англійця, який на цих мовах знався. Усе, до чого він спромігся, – припустити, що ці безхитрісні люди, позбавлені дров та вугілля, якимось чином навчилися використовувати нафту як пальне для своїх парових котлів. Досліджуючи палаючі колодязі, Александр дійшов висновку, що воду в перегріту пару перетворювало горіння не самої нафти, а газів, які вона виділяла. Це означало, що коли гази в камері котла над нафтовим резервуаром починали горіти, тоді, напевне, нафта починала виділяти газ. Більше того, він з подивом помітив, що ця нафта диміла набагато менше, аніж вугілля чи дрова. Принаймні йому так здалося.

З Баку Александр подався на південь, до Персії, перетнувши при цьому гори, так само круті й високі, як і Скелясті гори в Каліфорнії. Там, де вони перейшли у нижче та пологіше пасмо, відоме під назвою Ельбурс, він із подивом надибав ознаки присутності тієї ж самої нафти. Руїни стародавнього Персеполіса вразили його надзвичайно, але особиста потреба знову повела його на північ, до Тегерана: його оленяча одіж уже геть зносилася, і тому в Тегерані, цьому величезному місті, він хотів знайти майстра, який пошив би йому новий одяг із замші. Цю надзвичайно тонку та м’яку шкіру було так зручно носити, що Александр заплатив зраділому кравцеві, щоб той пошив йому іще кілька комплектів одягу, які він збирався послати на зберігання до Англійського банку містеру Модлінґу і забрати їх згодом. Александр залишався вірним собі: він довіряв кравцеві і не бачив нічого недоречного в тому, щоб здати свою одіж на зберігання в банк – як до комори. Він настільки призвичаївся розумітися з місцевими мешканцями мовою жестів та малюнків, що став вважати, що зможе порозумітися навіть із ведмедями у лісі, якщо йому доведеться серед них жити. Мабуть, завдяки тому що Александр подорожував наодинці, мав звичайнісінький, хоча й повністю чужинський вигляд, ніхто з людей, зустрінутих у мандрах, не погрожував йому і не нападав на нього. Ще з п’ятнадцятирічного віку він призвичаївся заробляти собі на харчі виконанням якоїсь корисної господарчої роботи. Людям це подобалося, і він подобався людям.

Інколи містеру Модлінґу висилалося дещо інше, аніж замшева одіж: у Баку він придбав дві ікони, у Персеполісі – прекрасну мармурову статуетку, у місті Ван на сході Туреччини – величезний шовковий гобелен, а на александрійському базарі йому пощастило купити картину, що колись належала офіцеру наполеонівської армії, який, у свою чергу, розжився нею під час походу в Італію. Вона обійшлася Александру в п’ять фунтів, але інтуїція підказувала йому, що коштувало те полотно набагато більше, бо було воно древнє і своїм зовнішнім виглядом чимось нагадувало придбані раніше ікони.