Текст книги "Дотик"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 39 страниц)

Округу Бурк, розташованому за кілька днів їзди від Сіднея, було начхати на проблеми городян. Його основним клопотом було ввезення афганців та їхніх верблюдів, які підривали увесь бізнес білих австралійських візниць із їхніми величезними підводами. Виборча платформа лейбористів, складена міськими спритниками та вуглярами, нічого не згадувала про афганців з їхніми верблюдами, але для мешканців округу Бурк це питання важило ой як багато. Результатом стала жорстока сварка з Сіднеєм, але Бурк мусив підкоритися: верблюди у платформі так і не з’явилися.

Ні партія вільної торгівлі, ні партія протекціоністів не сприймали Лейбористську виборчу лігу серйозно, проводили свою виборчу кампанію, як зазвичай, мляво і самовдоволено, і полягала ця кампанія в основному в організації званих обідів для місцевих бізнесменів, а про робочий люд ніхто й не думав. Члени та прихильники Партії вільної торгівлі хотіли скасування всіх тарифів та митних зборів на імпортовані товари, а протекціоністи хотіли захистити місцевих виробників тарифами та митними зборами на імпорт. Обидві партії ставилися до простолюдинів з Лейбористської ліги з неприхованим презирством.

Добряче попрацювавши у своєму південно-західному сіднейському окрузі, Бід Тальгарт добився, щоб його висунули офіційним кандидатом від Лейбористської ліги, а опісля вирушив з візитами до тих, хто мав право голосу. Дня виборів він очікував з острахом, але і з досить великою впевненістю; він не бачив причин, через які прості робітники забажають віддати свої голоси тим, хто їх зневажав, у той час як вони мали кращу альтернативу в особі власних кандидатів від робітничого руху.

Оскільки його округ знаходився у Сіднеї, він досить швидко дізнався про свою долю: Біда Тальгарта було обрано депутатом Законодавчої асамблеї – ДЗА. Коли поволі прояснилися результати виборів у сто сорок одному окрузі штату, стало ясно, що у тридцять одному з них перемогу отримали лейбористи. Тому баланс сил у парламенті змінився на користь лейбористів. Утім, не все було для них так гарно, бо шістнадцять ДЗА представляли міські округи, а дев’ятнадцять – сільські. Міські чоловіки (жінкам не дозволялося голосувати, не кажучи вже про обрання до парламенту) були здебільшого непохитними членами профспілок, у той час як сільські чоловіки, за винятком вуглярів та одного стригаля, узагалі не були членами профспілки. Лише десять депутатів лейбористів народилися в Австралії, лише чотирьом було за п’ятдесят, а шістьом не було й тридцяти. То була фракція, повна молодих людей, що горіли бажанням назавжди змінити обличчя австралійської політики. Так, вони були повні ентузіазму, але недосвідчені.

«Ну то й що?! – подумав Бід Тальгарт, депутат Законодавчої асамблеї. – Єдиний спосіб навчитися плавати – це стрибнути у воду в черевиках та шляпі». Тепер його слова, що збурювали величезні натовпи на галявині Домен у сіднейському парку, зазвучать у стінах парламенту, який уже втомився від риторики у стилі Паркса. Але Поважний Дід примудрився втримати своє місце прем’єра, проявивши неабияку здібність улещувати отих зарозумілих лейбористських вискочок (на жаль, між ними дійсно були вискочки) у своєму намаганні забезпечити їхні голоси. Це завдання ускладнювалося непростою внутрішньою структурою лейбористів, яка була результатом отого огидного американського нововведення – демократії; приблизно половина з них підтримувала вільну торгівлю, а половина – протекціоністські заходи.

І ось у липні, коли вже було надто пізно, Бід Тальгарт раптом пригадав, як Сем О’Доннел запізнився на зустріч на кілька годин, а потім пояснив з винуватою посмішкою, що «трохи порозважався». Так, це був навіть іще непевніший доказ, аніж ім’я собаки. Він не переконав би суддю змінити рішення про те, що Джейд Вонґ, незаміжню жінку з Кінроса, треба повісити.

Побоюючись масових заворушень, якщо Джейд привезуть на страту до Сіднея, її вирішили повісити на спеціально спорудженій шибениці в тюрмі Батерста; страта мала бути закритою як для публіки, так і для журналістів.

Суддя, член верховного суду Нового Південного Уельсу, був навіть більше, ніж справедливий, але Джейд уперто підтвердила, що вбила Сема О’Доннела саме так, як і заявила спочатку, і що вона рада з того, що його вбила, бо він зруйнував життя її дитини Анни.

– Я не маю вибору, – сумно сказав суддя, звертаючись до нечисленної групи людей, яким дозволили бути присутніми. – Злочин був, безсумнівно, заздалегідь підготовлений. Його було заплановано та здійснено з таким холоднокровним розрахунком та жорстокістю, які виглядають просто неймовірними у світлі попередньої історії життя й роботи міс Вонґ. Вона врахувала буквально все. Мабуть, найстрашнішим та найогиднішим аспектом злочину було те, що міс Вонґ пришила повіки жертви до брів. Загиблого змусили стати свідком власної смерті. Окрім того, міс Вонґ жодного разу ані словом, ані в якийсь інший спосіб не виявила жодної ознаки розкаяння. – Потім його світлість узяв з лавки невеличкий шматок чорної матерії і накрив нею маківку своєї пишної перуки. – Підсудна, цими словами я засуджую вас до смертної кари. Вас відведуть до місця страти і умертвлять шляхом повішення за шию.

Єдиною людиною з Кінроса, яка чула ці слова, був Александр. Обличчя Джейд не змінило виразу, а посмішка сповнилася безхмарної втіхи. У її карих очах не було ані страху, ані каяття.

Страта відбулася за тиждень, о восьмій годині ранку холодного й дощового липневого дня. Гори довкола Батерста були вкриті снігом; крижаний вітер тріпав поли Александрового пальта і не давав йому змоги розкрити парасольку.

Він побачився з нею в її камері за день до страти, щоб віддати чотири листи – один від батька, один від Рубі, один від Елізабет, і один від Нелл. Від Анни він передав їй пасмо волосся і слова про те, що вона любить її більше, аніж можна сказати в листі.

– Я сховаю це у себе на грудях, – сказала Джейд, поцілувавши пасмо. – Як дитинка Доллі? Усе гаразд?

– Квітне і виглядає абсолютно нормальною для своїх десяти місяців. Що я можу для тебе зробити, Джейд?

– Доглядати мою дитинку Анну і поклястися мені здоров’ям своєї доньки Нелл, що ніколи не віддасте її до притулку.

– Клянуся, – без тіні вагання мовив Александр.

– Тоді я досягла всього, чого хотіла, – сказала вона і посміхнулася.

Джейд вели на страту в її чорних брюках та жакетці, її волосся було зав’язане у вузол на маківці. Здавалося, дощ не завдавав їй клопоту, вона виглядала спокійною і йшла, не спотикаючись. Священика не було; Джейд відмовилася від духовного умиротворення, наполігши на тому, що її не хрестили і що вона – не християнка.

Охоронець, який її супроводжував, поставив Джейд на центр люка, а другий зв’язав її руки за спиною і зв’язав її щиколотки. Коли вони намірилися надіти їй на голову ковпак, Джейд замотала головою так несамовито, що їм довелося відступити. Потім до неї підступив кат, накинув їй на шию петлю і повернув так, що вузол опинився якраз за лівим вухом Джейд, – і затягнув її.

Здавалося, вона давно вже мала померти від страху, але страху в неї не було.

Усе скінчилося за секунду, хоча, здавалося, тривало цілу годину. Кат підбив ногою важіль, і кришка люка упала вниз із гучним ударом. Джейд пролетіла вниз коротеньку відстань, розраховану так, щоб зламати їй шию, але не відірвати голову. Вона не смикалася, не звивалася, не тремтіла. Вдягнена в чорне фігурка трохи вигнулася, і на її обличчі застигла все та ж умиротворена посмішка, що й до страти.

– Ніколи не бачив, щоб засуджений до страти поводився так хоробро, – мовив охоронець, стоячи біля Александра. – Яка жахлива справа.

Були виконані всі необхідні процедури. Александр мав забрати тіло після того, як судмедексперт підтвердить смерть; тіло мали кремувати в містечку у Суня, хоча попіл не збиралися пересилати до Китаю чи віддавати Сему Вонґу. Суня, який тримався у всій цій справі поодаль з остраху репресій проти його людей, осяяла думка, яку, він не сумнівався, Джейд неодмінно схвалила б. Александр пристав на цю пропозицію. Під покровом ночі Сунь мав проникнути на кладовище Кінроса і закопати урну з прахом Джейд у великий, як курган, пагорбок на могилі Сема О’Доннела. Цілу вічність, або, принаймні, ту її частину, яка мала значення для історії, над тонкою дешевою труною Сема пануватиме урна з прахом його убивці.

– Я хотів би забрати листи міс Вонґ, – звернувся Александр до наглядача камери.

– Ходімо спочатку з цього дощу, – відповів той і рушив уперед. – Хочете їх прочитати, еге ж?

– Ні, я хочу їх спалити, щоб їх так ніхто й не прочитав. Вони призначалися лише для її очей. Ви мені в цьому допоможете, сподіваюся? Я не хотів би згодом дізнатися про їхній зміст із газет.

Наглядач, відчувши металевий кулак під вельветовою рукавичкою, відразу ж змінив свої плани.

– Ну звісно, сер Александре, аякже! – емоційно вигукнув він. – У моїй підсобці якраз горить камін – там ми зможемо обсохнути. Поп’єте чаю, поки ми чекатимемо?

Розділ 5
Чоловічий світ

Коли Нелл почала вивчати інженерну справу в сіднейському університеті в березні 1892 року в юному шістнадцятирічному віці, Александр допоміг їй усім, чим міг. Інженерний факультет розташовувався в одноповерховому, але досить просторому білому приміщенні, задуманому як тимчасове, доки не буде збудоване постійне приміщення. Воно знаходилося на Параматта-роуд і мало веранду, перед якою вирощувалися помідори.

Не бачачи сенсу в тонких натяках, Александр прямо заявив декану та викладачу інженерної справи, Вільяму Воррену, що пожертвує на будівництво нової будівлі великі суми грошей, якщо його доньку та її китайських співучнів не піддаватимуть остракізму. З серцем, упалим у п’яти, професор Воррен запевнив його, що до Нелл, Во Чіня, Чан Міня та Ло Чі будуть ставитися як до звичайних білих студентів чоловічої статі, але їм не будуть надаватися якісь переваги, бо це неможливо…

Александр вишкірився і підняв свої гострі брови.

– Ви незабаром дізнаєтеся, професоре, що ані моїй доньці, ані хлопцям-китайцям ніякі послаблення не потрібні. Вони будуть вашими найкращими студентами.

Він купив їм п’ять прилеглих будиночків з терасами в тому місці, де передмістя Гліб виходило на Параматта-роуд, і залучив підрядників-будівельників, щоб ті зробили вільне сполучення зсередини між усіма п’ятьма будинками; кожен з п’яти студентів (п’ятим був Донні Вілкінс) мав своє приміщення і кімнату для слуг на мансарді. Слугою Нелл була, звісно ж, Крильце Метелика.

Тиждень Ознайомлення відзначився тим, що на дівчину-студентку всі першокурсники, окрім кінросців, дивилися з презирством; її несприйняття рештою студентів старших курсів мало не переросло в бунт, але делегація студентів, яка ходила до професора Воррена, повернулася ні з чим.

– Що ж, – мовив Роджер Домен, майбутній випускник, який мав наступного року отримати ступінь бакалавра в гірничому машинобудуванні, – тоді ми просто виживемо її неофіційно. – І скорчив погрозливу гримасу. – Не кажучи вже про китайозів.

Куди б не йшла Нелл, на неї улюлюкали та шипіли, усі її лабораторні завдання зривалися, нотатки викрадалися і знищувалися, книжки пропадали. Але ніщо не могло захитати Нелл, яка невдовзі продемонструвала на заняттях, що вона є на дві голови вищою за решту по розуму, знанням та здібностям. Якщо її супротивники думали, що зненавиділи її під час Тижня Ознайомлення, то ті емоції були нічим порівняно з тим, що відчули білі хлопці-студенти, коли вона без будь-якого жалю принизила їх перед професором Ворреном та невеличким колективом викладачів. Їй давало величезну насолоду виправляти їхні помилки в обчисленнях, демонструвати, що ті обчислення були хибними і що в порівнянні з нею її односуми не могли второпати, з якого краю підійти до парового двигуна. А порівняння з китайськими хлопцями лише посилювало приниження.

Найдошкульнішим ударом по пануванню білих студентів було вторгнення Нелл до шкільного туалету, який знаходився в окремому приміщенні і ніколи не призначався для жінок. Спочатку його відвідувачі настрашено вискакували при її наближенні, але згодом Домен та його поплічники вирішили не тікати, а поводитися вульгарно: показувати пеніси, мочитися перед нею просто на підлогу, вибивати двері і вимазувати їх фекаліями.

Їхня біда була в тому, що Нелл не грала по-чесному, навіть по-жіночому. Замість ревіти і впадати в істерику вона стала відбиватися. Домен, який вимахував своїм пенісом, отримав такого удару в пах, що опісля довго не міг розігнутися. Її насмішкуваті зауваження з приводу розмірів пенісів змусили їх власників швидко ховати їх в штани, коли вона з’являлася в туалеті. А з фекаліями, розмазаними по стінах, вона безцеремонно розібралася, запросивши професора Воррена на екскурсію до туалету.

– Ах ти ж дурепо, ти дочекаєшся, поки тебе трахнуть! – прогарчав Домен, перестрівши Нелл одну після того, як учням наказали вимити та вичистити туалет.

Але Нелл навіть бровою не повела, не злякавшись ані самої погрози, ані лексикону. Вона з презирством окинула старшокурсника поглядом і відповіла:

– Та ти навіть корови трахнути не зможеш, Роджере. Ти тільки здатен прутні смоктати, жалюгідний збоченцю.

– Гнида обісрана!

Її очі погрозливо заблищали.

– Від такого ж чую, виродку, – сказала Нелл.

Тож виявилося, що не було іншого способу спекатися Нелл Кінрос, окрім грубої сили; ця мала сучка лаялася не гірше за бомжа-п’яницю і була безжально-мстивою. Вона грала не по правилах, ба більше – вона не поводилася по-дівчачому.

Змовницький план побити її та китайців виник через місяць після початку занять. Ретельно розроблений, він передбачав влаштування засідки, коли Нелл з китайцями йтиме додому після занять пустинною стежиною крізь невеличкий гай, який ріс у тому місці, де опісля розкинувся спортмайданчик університету. Єдиною проблемою був Донні Вілкінс, білий хлопець; але згодом змовники виявили, з ким насправді були його симпатії, і вирішили, що його також треба покарати. Штурмова група чисельністю дванадцять чоловік була озброєна бітами для крикету і мішками з піском, але на додачу Домен ніс із собою кінський батіг, щоб пройтися ним по оголеній спині Нелл Кінрос після того, як подолають опір її товаришів.

Але не так сталося, як гадалося. Коли на них напали, Нелл, Донні та три китайці дали відсіч, як… як…

– Як дзиґи-дервіші, – таким чином описував те, що сталося, Роджер Домен, зализуючи рани.

Вони відбивалися ногами, руками, зі сміховинною легкістю вихопили у нападників біти та мішки з піском, а тіла самих нападників злетіли в повітря, потім гепнулися на землю, де по них стали топтатися і викручувати руки, при цьому зламавши та вивихнувши декілька з них.

– Тобі доведеться з цим змиритися, Роджере, – мовила Нелл, хапаючи ротом повітря, коли все скінчилося за кілька секунд. – Вам несила з нами тягатися. Якщо ти хочеш стати гірничим інженером, то краще принишкни, бо мій татко потурбується про те, щоб тебе ніде в Австралії не взяли на роботу.

Це було найгірше за все. Ця сучка мала вплив і знала, як ним користуватися.

Тож на той час, коли студентів-першокурсників послали на практику в різні цехи на промислових підприємствах Сіднея, протидія студентів присутності жінки в їхньому середовищі вмерла безславною смертю, а Нелл Кінрос набула гучної слави на всіх факультетах – від художнього до медичного. Коли вона з’являлася в комбінезоні для виконання якоїсь брудної роботи, ніхто й слова не казав. Уражений професор Воррен, який не був прихильником присутності жінок в інженерній справі, так само як і його колеги-викладачі, зізнався сам собі, що існують деякі жінки, які є надто сильними і непіддатливими до тих традиційних методів, за допомогою яких чоловіки намагаються їх позбутися. Окрім того, Нелл Кінрос була найталановитішою студенткою, яких він тільки зустрічав, а її розуміння математики його просто заворожувало.

Було б вибачним подумати, що після цього Нелл стане героїнею маленької університетської групки войовничих жінок, що вона почне боротися за рівні права жінок, включно з правом голосу. Але нічого подібного не сталося, головним чином тому, що Нелл Кінрос, подолавши свої труднощі, не виказала взагалі ніякого інтересу до цих жінок, які всі навчалися на факультеті мистецтв. Будучи жінкою з чоловічим нутром, вона вважала представниць слабкої статі нудними, навіть якщо вони були, за їхніми власними словами, феміністками і виступали з цілком обґрунтованими вимогами.

Перший курс Нелл збігся з погіршенням ситуації в економіці, яке змусило деяких студентів інженерного факультету рахувати кожен гріш і непокоїтися, чи зможуть їхні батьки забезпечити їм відпочинок після напружених занять на старших курсах, які не залишали часу для підробітків. Але Нелл замовила слово – і її батько надав стипендії тим студентам, які не мали фінансової можливості продовжувати навчання. Це, начебто, мало зіграти їй на користь, але цього не сталося.

Її стали ненавидіти іще більше – за впливові зв’язки та здатність ними користуватися.

– Яка ницість з їхнього боку! – скрикнув Донні Вілкінс. – Та вони мусять упасти перед тобою на коліна і дякувати! А вони натомість знову стали улюлюкати на тебе та злобно шипіти.

– Я – першопроходець, – абсолютно незворушно відповіла Нелл. – Я – жінка у чоловічому світі, і чоловіки знають, що я – як таран, як гострий край клина. Після мене їм ніколи не вдасться не допускати жінок до навчання, навіть коли у них не буде таких багатих та впливових батьків, як сер Александр Кінрос. – І вона весело та задоволено розсміялася. – Одного дня їм доведеться збудувати жіночий туалет. І на цьому, Донні, їхній опір закінчиться.

Так звані «практичні заняття» були спрямовані на те, щоб студенти оволодівали необхідними навичками безпосередньо на виробництві. Підручниками та теорією не можна було обмежуватися; принцип професора Воррена полягав у тому, що інженер мусив так само гарно вміти зварювати, бронзувати і обробляти метал, як і будь-який фаховий робітник. А гірничий інженер мусив, на додачу, вміти працювати в забої, виконуючи вибухові та бурові роботи з будь-якою сировиною – чи то вугіллям, чи то золотом, чи то міддю та з будь-якою іншою речовиною, що видобувалася шахтним способом. Програмою першого курсу передбачалися практичні заняття не в шахтах, а в цехах і майстернях фабрик та ливарних підприємств.

У випадку з Нелл власників промислових підприємств треба було заздалегідь повідомляти про її стать і отримувати від них дозвіл на її присутність. То було неважко на підприємствах, які мали – або сподівалися отримати – замовлення від «Апокаліпсис Ентерпрайз», але в інших випадках це виявилося неможливим. Але це не засмутило Нелл і не завадило її навчанню; справжні проблеми почалися тоді, коли наприкінці першого курсу їй украй треба було провести певний час на практиці в цеху однієї фабрики у Південно-Західному Сіднеї, де почали виробляти нові бурові установки для шахт. Конструкція цих установок мала здатність забезпечити справжню революцію в бурінні твердих порід у забоях. Завдяки тому що «Апокаліпсис» був великим замовником, Нелл отримала дозвіл, але профспілка слюсарів, яка керувала на тому підприємстві закритим цехом, відмовилася пускати до себе жінку, не кажучи вже про те, щоб надати їй дозвіл попрактикуватися на металообробних станках та іншій машинерії.

Таку проблему Александр Кінрос розв’язати не міг; і Нелл взялася за це сама. Спочатку вона спробувала добитися зустрічі з цеховим старостою, який служив передаточною ланкою між фабричними слюсарями та керівництвом профспілки. Зустріч вийшла бурхливою і зовсім не такою, як її уявляв собі цеховий староста, який думав, що нагримає на сучу дочку капіталіста і та втече від нього, вся в сльозах та соплях. Він був упертим фанатичним шотландцем із Ґлазґо, який вважав Александра Кінроса зрадником свого класу, тому він урочисто поклявся Нелл, що скоріше помре, але не допустить присутності будь-якої жінки у своєму цеху. Але замість сліз він отримав запитання, на які не зміг відповісти. Впавши у відчай, він вилаяв Нелл, але та за словом у кишеню не полізла і вилаяла його.

– Вона – гірша за жінку, – сказав староста своїм приятелям після того, як Нелл пішла. – Вона – чоловік у жіночій одежі.

«Що ж робити тепер? Куди йти? – питала себе Нелл, твердо вирішивши перемогти, хай там що. – Старий козел! Цехові старости мають лиху славу через те, що на цю посаду потрапляють або найлінивіші, або найневміліші робітники, які намагаються зробити кар’єру функціонерами профспілки. Профспілка захищає їх і звільняє від тяжкої праці. Анґусе Робертсон, тобі однаково доведеться здатися, хоч як би ти не впирався!»

Погортавши лейбористські журнали на кшталт «Воркера», Нелл второпала, що їй треба робити тепер, – запевнити собі підтримку місцевого парламентського депутата-лейбориста, знаного республіканця та відданого соціаліста. Звали його Бід Тальгарт.

Бід Тальгарт! Та вона ж його знала! Ну, не те, що знала, а одного разу сиділа разом із ним за обідом у Кінросі. Тому Нелл вирушила до його парламентського офісу на Макквері-стрит, але в аудієнції їй відмовили, бо вона не була місцевою мешканкою і не мала відношення до лейбористського руху. Його секретар, який працював також і на декількох інших рядових членів парламенту, зневажливо пирхнув і порадив їй забиратися геть та народжувати дітей, як і належить нормальній жінці.

З довідки у парламентській бібліотеці вона дізналася, що Бід Тальгарт, колишній шахтар-вугляр, сімейний статус – неодружений, дата народження – 12 травня 1865 року, мешкав у Арнкліфі. То було слабо заселене робітниче передмістя неподалік затоки Ботані Бей, яке знаходилося майже поруч із фабрикою бурового устаткування. Якщо їй не вдалося зустрітися з ним в офісі, то вона застукає його в домашньому лігві. Яке виявилося маленьким будиночком з пісковця, спорудженим іще в перші роки колонізації Австралії. Стояв цей будиночок на необроблюваній ділянці землі площею приблизно один акр.

Коли Нелл піднялася до облізлих зелених дверей і постукала, ніхто не відповів. Постукавши іще кілька разів і прочекавши хвилин з десять, вона обійшла будинок з протилежного боку і уважно придивилася до брудних та неохайних штор у немитих вікнах, помітила переповнений сміттєвий бак біля задніх дверей – і наморщила носа від смороду, що долітав з нужника наприкінці запущеного двору.

Стояти без діла Нелл не любила, але їй треба було дочекатися, поки Бід Тальгарт не повернеться додому, тож вона почала рвати бур’яни довкола будинку. «Важко ж вирощувати квіти та овочі на такій неродючій піщаній землі», – подумала Нелл, складаючи бур’яни в одну купу, яка невдовзі перетворилася на маленький пагорбок.

Уже починало сутеніти, коли через похилу хвіртку в частоколі, що відділяв занехаяну дорогу від двору, увійшов Бід Тальгарт. Перше, що він відчув, був запах висмикнутих рослин, а друге, що він помітив, була їх купа. Але хто був той садівник, який виконав цю невдячну роботу?

Він застав її за будинком – високу худорляву дівчину в сірому бавовняному платті, яке доходило майже до щиколоток, не підкреслювало фігуру, мало високе горло. Рукави плаття були закочені поверх гострих кістлявих ліктів. Він не упізнав її, навіть коли вона випрямилася і уставилася просто на нього.

– Жити в такому місці – ганебно, – мовила вона, витираючи брудні руки об спідницю. – Неважко помітити, що ви – холостяк, який замість повноцінної їжі харчується чим прийдеться, сидячи на ящику з-під апельсинів. Але якщо вам бракує грошей, то ви можете вирощувати овочі, додаючи до ґрунту трохи коров’ячих кізяків, і ця фізична вправа піде вам на користь. У вас почало відростати пивне черевце, містере Тальгарт.

Оскільки він про це знав і усе більше черевце і справді чимало його гнітило, то її зауваження просто ошелешило його. Але він нарешті впізнав її голос – різкий та владний – і витріщився на Нелл з іще більшим отетерінням.

– Нелл Кінрос! – вигукнув він. – Заради Бога, що ви тут робите?

– Бур’яни рву, – відповіла вона, окидаючи поглядом своїх блакитних очей його темно-синій костюм-тройку, целулоїдний комірець та манжети, вузьку депутатську краватку та запонки. – Піднялися у світі, еге ж? Досягли успіху?

– Навіть депутати-лейбористи мають дотримуватися прийнятих норм одежі, – відказав він із захисними нотками в голосі.

– До речі, сьогодні п’ятниця. Можете перевдягнутися у стару одіж і провести вихідні серед бур’янів.

– Вихідні я проводжу за тим, що відвідую своїх виборців, – жорстко відказав він.

– Ага, п’єте з ними чай, поїдаєте тістечка, може, навіть з кремом та варенням, а потім усе це завершується кількома величезними кухлями пива. Ви ж до сорока не дотягнете – помрете, містере Тальгарт, якщо не відмовитеся від поганих звичок.

– Я не розумію, чому моє здоров’я має вас турбувати, міс Кінрос! – відрізав Тальгарт. – Ви, мабуть, за чимось прийшли – за чим?

– За тим, щоб увійти до будинку і попити чаю.

Бід скривився.

– Там… е-е-е… Не зовсім чисто.

– А я й не гадала, що там буде чисто. Ваші штори треба випрати, а вікна – помити. Але чай робиться з кип’яченої води, тому я сподіваюся, що якось виживу.

Вона стояла і чекала, іронічно піднявши гострі брови на своєму худому обличчі, але очі були не іронічні, а безшабашно-веселі.

Бід Тальгарт тяжко зітхнув.

– Нехай буде по-вашому. І під вашу відповідальність. Заходьте.

Задні двері прочинилися в господарчу кімнату, що містила дві бетонні ємності для миття посуду та водопровідний кран.

– У вас хоч водопровід є, і то добре, – мовила Нелл. – Чому ж тоді ви й досі користуєтеся нужником у дворі?

– Не підведена каналізація, – коротко пояснив він, проводячи Нелл до маленької кухні з раковиною, чотириконфорною газовою пічкою та великим нефарбованим столом з підсунутим під нього стільцем. Колись кремові стіни були вицвілі і так загиджені мухами, що їхні екскременти схожі були на спеціально нанесений химерний візерунок. На самому столі виднілися тарганячі екскременти, а на підлозі – пацючі та мишачі кізяки.

– Ні, так і справді жити не можна, – мовила Нелл, витягуючи з-під столу стілець і сідаючи на нього. Діставши зі своєї великої шкіряної сумки хустку, вона протерла на столі невеличке кружальце, щоб спертися на нього ліктями. – Зараз у парламенті платять непогані гроші, хіба ж ні? Найміть прибиральницю, врешті-решт.

– Я не можу цього робити, – відрізав він, стаючи дедалі дратівливішим з кожним різким зауваженням, яке вона робила. – Я лейборист, я не наймаю працівників!

– Дурниці! – презирливо скривилася Нелл. – Якби ви і справді стояли на соціалістичних позиціях, то навпаки – запропонували б роботу і гроші людині, якій вони конче потрібні. Поділіться своїми чималенькими доходами з якоюсь із місцевих жінок – права голосу вона не має, зате її чоловік віддасть за вас свій.

– Її чоловік і так, напевне, віддав за мене свій голос.

– Колись жінки теж отримають право голосу, містере Тальгарт. Ви не можете виступати за демократію, рівність і таке інше і не помічати, що жінки – теж громадяни.

– Я абсолютно не сприймаю таке поняття, як слуга.

– Тоді не поводьтеся з нею, як зі слугою, містере Тальгарт. Поводьтеся з нею, як з представницею своєї професії, чиєю функцією є прибирання. Що ж тут поганого? Платіть їй добре і вчасно, дякуйте за прекрасно виконану роботу, дайте їй відчути, що вона потрібна, бажана, – це аж ніяк не зашкодить вашим стосункам з виборцями, коли якась жінка вихвалятиме свого демократичного роботодавця перед усіма знайомими. Голосують лише чоловіки, це так, але жінки впливають на їхнє голосування досить часто, я в цьому не сумніваюся. Тому найміть прибиральницю, а самі займіться вашим городом, щоб зменшити ваше черевце.

– Маєте рацію, – погодився він з неспокійним серцем, наливаючи окріп у чайник. Потім поставив на стіл чашку з цукром. – Боюся, цукор загиджений тарганами, та й молока у мене немає.

– Придбайте собі холодильник. У цьому районі має бути розвізник льоду, він зміг би постачати лід, коли вас немає вдома, – однаково тут красти нічого. Вам доведеться вивести тарганів, вони живуть у стічних трубах та каналізації, скрізь, де є бруд, вони заражають харчі, до яких добираються, – бачите, як вони засиділи край вашої цукорниці? Це – смертельно небезпечно. Я не сумніваюся, що в Арнкліфі є хворі на тиф, не кажучи вже про віспу та дитячий параліч. Ви – член парламенту. Змусьте цих тюхтіїв та нероб зайнятися проблемою каналізації. Поки люди не навчаться підтримувати чистоту, Сідней буде небезпечним місцем для життя. Треба також вивести пацюків та мишей, інакше одного дня вибухне епідемія бубонної чуми. – Нелл узяла чашку чорного чаю без цукру і з вдячністю його випила.

– Ви, здається, на інженера вчитеся? – несміливо спитав він. – Бо розмовляєте ви скоріше як лікар.

– Так, я невдовзі закінчую перший курс на інженерному факультеті, але насправді мені дуже хочеться бути лікарем, особливо тепер, коли жінкам дозволили вчитися на медичному.

Хоч як би він внутрішньо не опирався, Бід Тальгарт відчув, що вона йому подобається: Нелл була така діловита, логічна, вільна від жалості до самої себе. До того ж, незважаючи на критичні зауваження, її не відштовхнули його холостяцькі звички. Нелл Кінрос любила давати логічні й розумні відповіді на складні запитання. «Так шкода, що вона – потойбіч барикад, – подумав він. – Вона була б важливим поповненням для наших сил, навіть за кулісами».

Її радість не знала меж, коли він і справді видобув ящик з-під апельсинів і сів на нього, – як вона і підозрювала, Бід не переймався матеріальною стороною життя. «Уявляю, як його дратує оцей парламентський костюм! Б’юся об заклад, коли він на вихідні ходить на зустрічі з виборцями, то надягає прості робочі штани та сорочку з закоченими рукавами».

– У мене виникла гарна ідея, – раптом мовила вона, простягаючи чашку для нової порції чаю. – Замість їсти тістечка та розпивати чай під час зустрічей з виборцями пропонуйте їм нарубати дров, скопати город, переставити меблі. Так у вас будуть фізичні вправи і не буде часу наїдати пику.

– А чому ви до мене прийшли, міс Кінрос? – спитав Бід. – Гадаєте, що я чимось зможу вам допомогти?

– Звіть мене Нелл, а я вас зватиму Бід. Таке цікаве ім’я – Бід. Звідки воно?

– Це – родинне ім’я.

– Його звали преподобний Бід, він був монахом з Нортумберленда; кажуть, він здійснив пішу подорож до Рима і назад. Бід написав першу реальну історію англійського народу, хоча невідомо, був він саксом чи кельтом. Він жив у сьомому та восьмому сторіччях нашої ери і був дуже милою та святою людиною.

– Мені до цього нема чого додати, – з легким серцем мовив Тальгарт. – А звідкіля ви про все це дізнаєтеся?