Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 39 страниц)
Розділ 2
Страйки та інші неприємності
Добре відпочилий Александр повернувся додому у квітні 1890 року – якраз під свій сорок сьомий день народження; те, що його поїздка не тривала довше, було заслугою Рубі, якій більше подобалася сама ідея подорожі, а не реальні відчуття.
– А може, тому, – сказала вона Елізабет, ледве встигнувши зняти свого капелюха, – що Александр – безжальний тип мандрівника, бо він ніколи не зупиняється. Інколи я благала Творця Всевишнього, щоб він подарував мені пару крилець. Спочатку Сан-Франциско, потім поїздом до Чикаго, знову поїздом до Вашингтона, Філадельфії, Нью-Йорка, Бостона – і Сполучені Штати були лише початком!
– Мабуть, саме тому він дозволяв мені подорожувати довкола самій і лише відігравав роль гіда, коли ми їздили з ним за кордон, – зауважила Елізабет, дуже рада бачити Рубі. – Ви їздили на Італійські озера?
– Я їздила сама, а Александр побував у Турині, а потім у Мілані – бізнес, як завжди! От і зараз – не встигли ми з поїзда вийти, як він уже вирушив разом із Лі на підприємство, хоче пройтися по цехах.
– А тобі сподобалися Італійські озера? – наполягала Елізабет.
– Вони просто прекрасні, просто прекрасні, – відповіла Рубі, не знаючи, що сказати.
– А мені вони дуже сподобалися. Якби я могла вибирати, я б жила на озері Комо.
– Не хочеться псувати гарні враження, але особисто я воліла б жити в готелі «Кінрос», – відказала Рубі, скидаючи туфлі. Вона допитливо поглянула на Елізабет своїми зеленими очима. – Тобі вдалося покращити стосунки з моїм котиком-муркотиком?
– Я його майже не бачу, але він був зі мною надзвичайно люб’язним, – відповіла Елізабет.
– У якому сенсі?
– Анна призвичаїлася тікати з двору після того, як ви з Александром поїхали, вона навіть примудрилася добратися аж до копрів – вона така хитрюща, Рубі! Ти знаєш Джейд, знаєш, як ретельно вона пильнує Анну. Але ця маленька негідниця примудрилася перехитрити нас обох, і ми не могли з нею впоратися.
– Ну і що? – спитала Рубі, дивлячись на Елізабет.
– Лі знайшов жінку на ім’я Бабка, яка є просто бездоганною доглядачкою. Розумієш, Анна знає нас і є досить розумною, щоб відволікти нашу увагу. А Бабка для неї – як цурпалок, не більше. Вона поруч, але для Анни її не існує. І від неї не так просто відкараскатися. Кажу тобі, Рубі, Лі зняв величезний тягар з моєї душі.
– Мені приємно, що ти нарешті з ним порозумілася. Ага, а ось і чай! – вигукнула Рубі, коли до кімнати зайшла Квітка Персика з тацею. – Знаю, Елізабет, тобі зараз ніколи, але однаково сідай. Я вмираю від спраги – ніхто за кордоном не може заварити пристойного чаю. Ну, окрім як у Англії, але то було досить давно.
– Ти трохи поповнішала, – зауважила Елізабет.
– І не нагадуй! Це все через оту кондитерську смакоту з кремом, яку виробляють на континенті.
Запала нетривала тиша, яку перервала Елізабет.
– А що ти від мене ховаєш, Рубі?
Рубі отетеріло витріщилася на неї.
– Ховаю? То ти стала надто підозрілою.
– А може, ти краще скажеш мені?
– Та це Александр, – неохоче відповіла Рубі.
– А що Александр? Він хворий?
– Александр? Хворий? Анітрохи! Ні, просто він змінився.
– На гірше. – В устах Елізабет ця фраза прозвучала як твердження, а не як запитання.
– Явно на гірше. – Рубі скривилася, допила чашку і налила нову. – У нього завжди була схильність до зарозумілості, але не настільки, щоб я не могла з цим примиритися чи впоратися. Вона йому навіть личила і не була позбавлена певного шарму. Інколи я заслуговувала на те, щоб мене поставили на місце, давши ляпаса. – Вона захихотіла. – У переносному сенсі, звісно. Хоча колись я таки дала йому ляпаса сама!
– Та невже? При мені чи до мене?
– До тебе, але не намагайся змінити тему. Зараз він запанібрата з промисловими баронами та політиками найвищих щаблів влади – «Апокаліпсис Ентерпрайз» поширило свій вплив повсюдно. Йому наверзлося на думку, що… хоча точніше було б сказати так: він потрапив під вплив досить огидної та страшної публіки.
– Якої публіки?
– Його побратимів-олігархів. Тобі ще не доводилося зустрічатися з цією жорсткою компанією, люба! Їх нічого не турбує, окрім заробляти гроші, гроші і гроші, тому вони по-свинськи поводяться зі своїми працівниками і вдаються до всіляких огидних прийомів, щоб обмежити так званий «робітничий рух» – ну, профспілки і все таке.
– А я й не думала, що Александр виявиться вразливим до таких поглядів, – повільно мовила Елізабет. – Він завжди пишався тим, що шляхетно поводиться зі своїми працівниками.
– То було колись, – похмуро мовила Рубі.
– Ой, Рубі, він ніколи таким не стане!
– Я не впевнена. Біда в тому, що життя стає важчим і всі бізнесові структури починають це відчувати. Серед багатіїв побутує думка, що все це – через одну книгу, яка нещодавно вийшла друком в Англії, – по-німецьки вона зветься «Дас Капітал». У ній три томи, але було перекладено лише перший, і цього цілком вистачило, щоб пустити цапа в город, якщо я правильно розумію Александра та його дружків.
– А про що ця книга? Хто її написав? – спитала Елізабет.
– Вона – про те, що називається «міжнародним соціалізмом», а її автора звуть Карл Маркс. Здається, там іще є якийсь чолов’яга, що має відношення до цієї книги, але я забула його ім’я. Як би там не було, але автор проклинає багатих, особливо – промисловців, а також щось таке, що зветься, як його… ага – капіталізм. Ідея автора полягає в тому, що багатство треба розподіляти рівномірно, щоб не було ні багатих, ні бідних.
– Не можу уявити собі, щоб так колись стало, а ти?
– Ні, люди є надто різними. У книзі йдеться, що робоча людина зазнає безсоромної експлуатації, і є заклик до соціальної революції. Робітничий рух вчепився за це вчення, як втопельник – за соломинку, і представники профспілок навіть подумують про участь у політиці.
– О Господи, – спокійно мовила Елізабет.
– Я поділяю твій настрій, Елізабет, але біда в тому, що Александр та його дружки, здається, сприймають усе це дуже серйозно.
– То все там. А тут, удома, де його справжнє місце, Александр швидко заспокоїться.
Лі був проти нових настроїв Александра. Йому не треба було вислуховувати матір, щоб дізнатися, що Александр змінився; він сам це побачив, коли вони – на превелику радість Лі – йшли від шахти до цехів, а потім – до нового заводу, де золото відокремлювалося від руди шляхом її занурення у слабкий розчин ціаніду натрію та осадження його на цинкових плитах та стружках.
По-перше, Александр постійно говорив про всесвітній занепад рівня добробуту, а по-друге, він на все дивився іншими очима, аніж раніше, – як зменшити собівартість, навіть якщо це шкодило якості та безпеці.
– Ви не можете економити на ціанідній технології, бо це стосується безпеки праці, – сказав Лі. – Ціанід натрію – смертельно токсична речовина.
– Так, якщо вона має високу концентрацію, але не при одній десятій процента, мій любий молодий чоловіче.
Лі закліпав очима. Александр ставився до нього зверхньо та поблажливо!
– Однаково технологія починається з чистої ціанідної солі, – мовив Лі, – тому не можна кому завгодно дозволяти розмішувати розчин. Це – робота для розумних людей з високою відповідальністю, людей, яким я збільшив платню.
– Не треба було цього робити.
Отак усе і почалося. У локомотивній майстерні було забагато робітників, бо залізні коні часто потребували ремонту, – чому Лі не вжив заходів і не автоматизував доставку вугілля до парових двигунів? – не було підстав списувати старі вугільні вагони з лінії Літгоу – Кінрос – Лі не помітив пошкодження в містку номер три, коли він по ньому проїжджав.
– Припини, Александре! – запротестував неприємно здивований Лі. – Щоб помітити це пошкодження, треба було оглянути місток знизу!
– Я відмовляюся повірити, що це тягне за собою необхідність капітального ремонту всієї споруди, – відривчасто мовив Александр. – Це зупинить залізницю на кілька тижнів.
– Не зупинить, якщо ми зробимо так, як пропонує Террі Самерс. Це займе максимум тиждень, до того ж ми можемо накопичити запас вугілля заздалегідь.
– Ти – гарний інженер, Лі, але до бізнесмена тобі ще далеко, – такий був вердикт Александра.
– У мене таке враження, що я потрапив до пазурів тигра, мамо, – сказав Лі Рубі, коли вони зустрілися того дня за чаркою.
– Невже він такий поганий, мій котику?
– Дуже поганий. – Лі взяв шотландського віскі замість хересу і пив, не розбавляючи. – Я знаю, що я не такий досвідчений, як він, але я не згоден з тим, що марно витратив гроші, як каже Александр. Раптом безпека праці стала неважливою. Я б іще якось погодився з цим, якби таке ставлення не загрожувало життю наших працівників, але ж воно загрожує, мамо, загрожує!
– А він – основний тримач акцій, – мовила Рубі. – От лайно.
– Та отож, – розсміявся Лі і налив собі другу порцію віскі. – Я сам тепер по вуха в лайні. На очисних спорудах терміново треба було здійснити певні роботи, на проведення яких я дав добро, а тепер мені кажуть, що це непотрібно. Я ніколи не думав про Александра як про скупого шотландця, скільки його знав, але саме ним він зараз і став.
– Це тому, що він наслухався поганих порад за кордоном. Він керується порадами людей, які удавляться за шилінг, якщо це означатиме економію фартинга на кожній сотні фунтів. Чорт! – скрикнула Рубі, підскакуючи на ноги. – Ми маємо величезні прибутки, Лі! Наші додаткові витрати – це ніщо у порівнянні з тим, що ми заробляємо, і не треба виплачувати дивіденди власникам акцій – їх лише треба ділити між чотирма засновниками-партнерами. Ніхто з нас не скаржився. А на що нам скаржитися, заради Бога? – Вона теж потягнулася до віскі. – Що ж, доведеться сказати йому на наступному зібранні правління, що ми не схвалюємо такий підхід.
– А йому чхати буде на наші протести, – сказав Лі.
– Щось мені не дуже хочеться йти до Кінрос-гаусу на вечерю.
– І мені не хочеться, але треба, хоча б заради Елізабет.
– Вона каже, – мовила Рубі, обкрутивши пухнасте пір’яне боа довкола шиї, – що ти був з нею дуже люб’язний.
– Треба бути потворою, щоб не бути з нею люб’язним. – Він окинув цікавим поглядом боа. – Де ти взяла цю божевільну штуку?
– У Парижі. Річ у тім, – сказала Рубі, хвицнувши ногою шлейф, що впав позаду неї, коли вона обернулася, – річ у тім, що він линяє, як стара кішка. – Рубі хихикнула. – Утім, я сама як стара кішка!
– Ти для мене завжди залишишся молоденькою кицею, мамо.
Вечеря розпочалася добре, зважаючи на те, що за столом було усього лише четверо. До Александра повернулася якась частина його колишньої доброзичливості, тому Елізабет усіма силами старалася вести розмову в легкому та невимушеному руслі.
– Тобі буде цікаво узнати, Александре, що релігійна війна в колонії стала іще запеклішою після прибуття трьох нових сект – адвентистів сьомого дня, методистської місії та Армії спасіння.
– А ще є група, що зветься сабатаріанці. Вони вимагають припинення всякої діяльності по неділях, навіть відвідування музеїв та матчів з крикету.
– Отакої, – мовив Александр. – Що ж, усі вони тут небажані.
– Але ж у Кінросі дійсно є багато католиків, і вони виточили великий зуб на сера Генрі Паркса після того, як він позбавив їхні школи державної підтримки, – мовила Елізабет, подаючи салат. – Звісно, він думав, що такий крок змусить католицьких дітей перейти до державної шкільної системи, але цього не сталося. І вони продовжують воювати.
– Я все це знаю! – відрізав Александр. – Знаю я також, що патріарх політики – протестантський фанатик, який ненавидить ірландців, тож, може, нам змінити тему, га?
Елізабет густо почервоніла, втупилася в салат і стала їсти його з таким виглядом, наче він був заправлений отрутним зіллям. Розгніваний поведінкою Александра, Лі хотів був простягнути руку і стиснути руку Елізабет, щоб її втішити. Не в змозі цього зробити, він змінив тему:
– Гадаю, тобі відома ситуація з федерацією?
– Якщо під цим ти розумієш те, що колонії зголосилися об’єднатися у вигляді якогось утворення, що зветься Австралійська Співдружність, то я в курсі, – відповів Александр, і обличчя його посвітлішало: він явно з більшою охотою розмовляв з Лі, аніж з Елізабет. – Проект такої співдружності визрівав уже давно.
– Що ж, це, напевне, мусить статися. Точаться великі суперечки стосовно терміну, але, згідно з останніми новинами, це має статися наприкінці цього століття і на зорі нового.
На обличчі у Рубі з’явився допитливий вираз.
– У році тисяча дев’ятисотому чи тисяча дев’ятсот першому? – спитала вона.
– Ага, це – найбільший камінь спотикання, – посміхнувся Лі і вирішив трохи пожартувати. – Є група, яка стверджує, що нове століття починається в тисяча дев’ятисотому році, а друга твердить, що в тисяча дев’ятсот першому. Бачите, все залежить від того, чи був річний вузол між ерою до Різдва Христового і нашою ерою. Церковники відкидають існування річного вузла, а математики та атеїсти кажуть, що він має бути. Найкращий аргумент, який я чув, звучить таким чином: якщо не було річного вузла, то Ісус Христос не народився б аж до двадцять п’ятого грудня другого року нашої ері і що йому був фактично тридцять один рік, коли він пішов на хрест за вісім місяців до свого тридцять третього дня народження в нашій ері.
Рубі гучно розреготалася, Елізабет натужно посміхнулася, але Александр скривився від огиди.
– Дурниці! – сказав він. – Вони утворять федерацію в тисяча дев’ятсот першому році, незалежно від того, коли народився Ісус Христос.
І після цього розмова померла.
– Йому страшенно не подобається вдома, – сказала Рубі сину, коли вони їхали у вагончику.
– Знаю, але то вже занадто, коли він зриває своє роздратування на бідолашній Елізабет, мамо. Вона аж зіщулилася.
– Йому все обридло, Лі, страшенно обридло.
– Він – хамло!
– Спробуй з цим примиритися! Він неодмінно заспокоїться, – сказала Рубі.
Лі намагався примиритися з дратівливістю Александра, як тільки міг, і це означало, що він залишив за ним право розв’язувати всі фінансові питання (хоча Александр наполягав на зворотному) і всіляко намагався триматися від нього подалі. Якщо Александр був у шахті, то Лі – на очисних спорудах, якщо Александр був у цеху ціанідної очистки золота, то Лі займався капітальним ремонтом залізничного містка. Тут він домігся перемоги: навіть у своєму новому настрої Александр пересвідчився, що простим ремонтом тут не обійтися, – споруда була надто слабкою.
Елізабет було важче, бо вона не могла уникнути свого чоловіка по вечорах. Він посварився з Рубі, яка відчитала його за хамське ставлення до Лі, а у відповідь почула наказ не пхати носа в чужі справи, а займатися своєю, тобто готелем «Кінрос». Вона помстилася йому тим, що припинила пускати його до свого ліжка. Доля Елізабет погіршилася через Нелл, яка була сама не своя від радості, що батько повернувся, і тепер чіплялася до нього після занять як реп’ях. Коли батька не було, Нелл та матір уживалися більш-менш нормально, але тепер, коли він повернувся, ці прийнятні стосунки зникли. Головним чином – через сильні протести Елізабет проти наміру Александра послати Нелл у березні наступного року до університету навчатися механіки, коли дівчині тільки-но виповниться п’ятнадцять. Звісно, Нелл горіла бажанням їхати і стала боготворити батька, коли почула, що може їхати; вона не мала достатньої тактовності не розпатякати про це матері.
– Це немилосердно – посилати п’ятнадцятирічне дитя у грубий та жорстокий чоловічий світ, – сказала Елізабет Александру, коли вирішила, що той у поблажливому настрої. – Я знаю, що вона достатньо розумна, щоб краще за інших скласти свої випускні екзамени, але вона робить усе це з випередженням аж у чотири роки. Їй тільки на користь піде, якщо вона побуде з нами іще хоч рік.
– Ти – горе-втішниця, Елізабет. Нелл згоряє від нетерпіння – так їй хочеться їхати, і мені треба, щоб вона здобула освіту якомога раніше, особливо тепер, коли Лі так мене розчарував.
– Лі розчарував? Александре, ти несправедливий!
– А ось і ні, чорт забирай! Якщо я дозволю Лі чинити по-своєму, він перетворить «Апокаліпсис Ентерпрайз» на благодійне товариство для фінансування міжнародного соціалізму! Носиться з робітниками, як дурень зі ступою, – мої працівники і так отримують найвищу платню, аніж деінде, живуть у кращих та дешевших умовах у доглянутому місті – та вони катаються як сир в маслі! І яку ж вдячність я за це отримую? Ніякої, – прогарчав Александр.
– Ти таким не був, – сумно мовила Елізабет.
– А тепер – буду. Невдовзі почнуться важкі часи, і я не допущу, щоб наше підприємство збанкрутувало.
– Бог з ним, з Лі, ти хоч Нелл не посилай учитися наступного року, благаю тебе!
– Нелл поїде навчатися наступного року – і крапка. Зараз я потурбувався про те, щоб її та китайських хлопців навчили мистецтву самозахисту – і Донні Вілкінса також. Їх поселять у належному приміщенні, і вони будуть у повній безпеці. А тепер – іди геть, Елізабет, і дай мені спокій!
Отак усе і тривало аж до липня 1890 року, коли все, здавалося, враз змінилося.
Почалося з Бабки, у якої розвинулася серцева хвороба і якій Хунь Чі з медичної крамниці сказав, що вона мусить утриматися від роботи принаймні півроку. Александр увесь час перебував у поганому настрої, бо так і не зміг повернутися до ліжка Рубі, тому Елізабет не наважувалася звертатися до Лі з приводу заміни Бабки, але вона не мала іншого вибору, як звернутися до Александра. А той поглянув на неї так, наче вона з глузду з’їхала.
– Я знаю, що Бабка стала вам у великій пригоді – взяла на себе увесь тягар догляду за Анною, вивільнивши тебе та Джейд. Так чи не так? – уїдливо спитав він. – А тепер – назад до роботи, ви обидві. Не було жодної потреби платити ще одній неробі – будинок і так стає нам у грубі гроші!
– Але, Александре, Бабка дуже допомогла нам, бо Анна її не знала і тому не помічала. Завдяки цьому їй завжди вдавалося висліджувати Анну, – заперечила Елізабет, відчуваючи, як на очах виступають сльози, і намагаючись їх стримати. – Коли за Анною доглядаємо ми з Джейд, їй завжди вдається нас обдурити – вона така хитра! А їй не можна дозволяти гуляти де заманеться. А що, як з нею станеться нещасний випадок?
– А як далеко вона може зайти? – спитав Александр, піднявши брови у диявольському погляді. – Я видам наказ, щоб усякий, хто спіймає її біля копрів чи в місті, відводив її до тебе або до Самерса.
– Вибач, Джейд, – мовила Елізабет через кілька хвилин. – Нам з тобою знову доведеться пильнувати Анну.
– Та вона ж утече, – з нещасною міною заперечила Джейд.
– Так, утече. Однак смію сказати, що Александр має рацію, коли каже, що з нею навряд чи щось може трапитися.
– Міс Лізі, я зроблю все, щоб їй не вдалося мене обдурити.
– Я просто боюся, що вона в кущах упаде і що-небудь собі зламає. Як же шкода, що у нас більше не буде Бабки!
Два дні по тому Александр скликав збори правління; були присутніми лише Сунь, Рубі та Лі, бо чоловік Софії Дьюї був надто далеко, щоб прибути на збори вчасно. Александру не потрібен був іще один опозиціонер.
– Я зменшую видобуток шахти «Апокаліпсис» удвічі, – сказав він тоном, що не припускав заперечень. – Ціна золота падає і з часом впаде іще нижче. З огляду на це треба прибрати свої роги, поки нам їх не обламали. Що стосується вугільної шахти, то там у нас працює контингент робітників чисельністю п’ятсот тринадцять чоловік. Доведеться скоротити цю чисельність до двохсот тридцяти. У міському господарстві зайняті ще двісті робітників, головним чином китайці. Залишиться сто людей.
Упродовж тривалого часу ніхто й слова не сказав, а потім заговорив Сунь.
– Александре, «Апокаліпсис Ентерпрайз» здатне витримувати світову кризу іще багато років. Наразі золото складає лише незначну частину наших прибутків, то чому б нам не продовжити його видобуток? У нас тут є підвали, де його можна зберігати – за необхідності.
– І продовжувати збіднювати його запаси? Ні, я на це не піду, – сказав Александр.
– А яким чином ми збіднимо його запаси, якщо триматимемо його на складі?
– Ми збіднюватимемо його запаси в землі.
Лі стиснув пальці рук, намагаючись зберегти спокій.
– Одна з цілей розширення діяльності «Апокаліпсис Ентерпрайз» в інші сфери полягала в необхідності підвищення живучості підприємства, коли одна галузь компенсує втрати в іншій у лихі часи, – спокійно зауважив він. – І зараз саме час продемонструвати живучість і самодостатність нашого підприємства.
– Підприємство не має працювати у збиток, – сказав Александр.
– Так, особливо якщо скоротити виробництво вдвічі, тут я згоден. Але ж у нас така висококваліфікована робоча сила, Александре! У нас працюють найкращі люди в золотодобувній промисловості! Навіщо ж втрачати їх під час тимчасових труднощів? І навіщо руйнувати довіру? Ми ніколи не мали проблем з профспілками, бо з нашими працівниками обходяться так добре, що у них не було потреби вступати у профспілку.
Вираз на Александровому обличчі не змінився, але Лі наполягав на своєму:
– Я завжди дуже цінував, що ми ніколи не ставилися до наших працівників як до громадян другого сорту. Немає підстав для пожадливості, Александре. «Апокаліпсис Ентерпрайз» здатне підтримувати нинішній рівень життя своїх працівників, навіть якщо золота копальня працюватиме у збиток.
Раптом у розмову втрутилася Рубі:
– Лі має рацію, але це іще не все. «Апокаліпсис» та Кінрос були початком усього. Александре, ми всім зобов’язані нашому підприємству і нашому місту. Якщо чесно, то я не згодна зі скороченнями, які є краплиною в морі, якщо взяти до уваги обсяги діяльності компанії. Копальня та місто – це твої діти! Ти стільки душі у них вклав! А тепер поводишся з ними, наче вони вчинили якийсь злочин.
– Звичайнісінькі емоції! – відрізав Александр.
– Згоден, емоції, – озвався Сунь, – але це – добрі емоції, Александре. Твоїм та моїм людям тут добре живеться, а це означає необхідність і в подальшому зберігати довіру і добру волю.
– Ти надто часто вживаєш слово «добрий», Суне.
– А я не збираюся виправдовуватися за те, що надто часто його вживаю.
– Наскільки я розумію, оскільки ти, Александре, – основний акціонер, то ти збираєшся звільнити двісті вісімдесят три шахтарі та сто працівників міського господарства? – спитав Лі.
– Саме так.
– Я заявляю про свою незгоду.
– І я, – сказав Сунь.
– І я, – сказала Рубі. – Я також заявляю про незгоду Дьюї.
– Ваша незгода нічого не важить. Нуль, – відказав Александр.
– А ти збираєшся виплатити якісь компенсації тим, кого звільниш? – спитав Лі.
– Ну аякже! Я ж не варвар. Усі вони отримають допомогу по звільненні у відповідності до робочого стажу, кваліфікації та навіть розміру сім’ї.
– Хоч щось, і то добре, – мовив Лі. – А це стосується і вугільної шахти?
– Ні, це стосується лише працівників золотої копальні, які мешкають у Кінросі.
– Господи, Александре, та ці ж вуглярі такі бунтівники! – скрикнула Рубі.
– Саме через це їм і не перепаде нічого від моєї щедрості.
– Ти точнісінько як отой млинар з Йоркшира, – сказала Рубі.
– Александре, яка муха тебе вкусила? – спитав Лі.
– Я збагнув усю глибину провалля, що існує між імущими та неімущими.
– Дурнішої відповіді ще пошукати треба!
– Це вже межує з нахабством, молодий чоловіче!
– Не такий уже й молодий, мені двадцять шість, – мовив Лі і підвівся з рішучим виразом на обличчі. – Так, я добре усвідомлюю, що всім, що маю, зобов’язаний тобі, від освіти до моєї частки в «Апокаліпсисі». Але я не зможу зберігати свою лояльність до тебе, якщо ти і далі будеш таким черствим. Якщо ти і далі будеш таким бездушним, Александре, то мені з тобою не по дорозі.
– Це абсолютна й повна бздура, Лі. Робітничий рух організується у профспілки і збирається брати участь у політиці, профспілки відчувають свою силу, тому промислові гіганти на кшталт нашої компанії невдовзі обкладуть з усіх боків. Якщо ми не вживемо заходів зараз, то невдовзі вже буде запізно. Ти що, хочеш, щоб якась кліка шахраїв-соціалістів керувала всіма бізнесами – від банків до булочних? Робітничому рухові треба дати урок, і чим раніше, тим краще. І ті заходи, про які ми сьогодні говорили, є моїм особистим внеском у боротьбу, – пояснив Александр.
– Один із твоїх внесків? – спитала Рубі.
– Так, бо я маю на думці й інші. Я не збираюся збанкрутувати.
– Та хіба ж «Апокаліпсис Ентерпрайз» може збанкрутувати? – різко спитав Лі. – Наше підприємство стільки яєць розклало по різних кошиках, що навіть біблійний Апокаліпсис не зможе його захитати.
– Я вже прийняв рішення і від нього не відступлю, – вперся Александр.
– Тоді я не відступлю від свого, – відказав Лі і рушив до дверей. – Це означає мою відставку з членів правління і припинення будь-якої діяльності в компанії.
– Тоді продай мені свою частку, Лі.
– Чорта з два! Ти призначив цю частку моїй матері, щоб вона тримала її для мене, і вона передала її мені, коли мені виповнився двадцять один рік. Це – компенсація за ті послуги, що їх надавала тобі моя мати, і це не підлягає обговоренню!
Лі спокійно і з гідністю вийшов з кімнати; Александр закусив губу, Сунь дивився у стелю, а Рубі злобно витріщилася на Александра.
– Ти вчинив негарно, Александре, – мовив Сунь.
– Ти геть здурів! – вигукнула Рубі.
Александр швидко зібрав свої папери.
– Якщо інших питань немає, то оголошую зібрання закритим, – сказав він.
– Біда в тому, – поскаржилася Рубі синові, – що Александр став якимось зашкарублим, щось у ньому змінилося… я навіть не знаю, як це назвати! Його альтруїзм геть випарувався, і все – через спілкування з отими олігархами. Прибутки та влада стали важити для нього набагато більше, аніж живі люди. Він втратив людей з поля зору, радість – ні, захват – він знаходить у маніпулюванні великими кількостями людей для своїх власних цілей. Коли я його зустріла, він був сповнений ідеалізму та високих принципів, але це – вже в минулому. Якби він щасливо одружився та мав двох синів, усе було б по-іншому. Він би зараз займався тим, що навчав їх ідеалам та високим принципам.
– У нього є Нелл, – мовив Лі, відхилившись у кріслі і заплющивши очі.
– Нелл – жінка, і я не кажу це в якомусь принизливому сенсі. Та от біда в тому, що вона успадкувала Александрову сталеву волю по-своєму, по-жіночому. Вона ніколи не доросте до того, щоб очолити «Апокаліпсис Ентерпрайз», це я спинним мозком відчуваю. О, Нелл доб’ється приголомшливих успіхів у інженерній справі, вона все робитиме, аби задовольнити його, бо вона його обожнює. Але це скінчиться нічим, ось побачиш, Лі. По-іншому не буде.
– Ти у мене пророчиця, мамо.
– Ні, твоя мама – тлумач реальності, – серйозно відповіла Рубі. – Що ти збираєшся робити, сину?
– Оскільки грошей мені не бракує, це однозначно, то я можу робити все що заманеться, – відповів Лі, розплющив очі і уставився на матір поглядом, який вона завжди асоціювала з виразом «котик-муркотик». – Подамся у подорож Азією, заїду до декого з моїх товаришів по школі Проктора.
– Ой, тільки не покидай Кінроса! – скрикнула Рубі.
– Мені доведеться, мамо. Якщо я цього не зроблю, Александр обрушиться на мене, як тонна цеглин. Нехай він сам пожинає бурю, яку сіє.
– Це його іще більше розлютить.
– Тоді не залишайся, щоб усього цього не бачити, мамо. Поїхали зі мною.
– Ні, я залишуся тут. Якщо чесно, іще одна подорож – то вже буде занадто. Я на рік старша за Александра, і цей рік я відчуваю як двадцять. До того ж він гепнеться об землю з усього розмаху і розіб’ється на друзки. Хто ж збиратиме уламки, як не я? Не Елізабет же, справді?
– Я й гадки не маю, на що вона здатна, а на що – ні.
На відміну від Александра Лі не надавав великого значення володінню матеріальними речами, тому зібрався він швидко й легко. Одна велика та одна маленька валізи – він відчував, що йому не знадобляться дорогі вечірні костюми для світських прийомів. З Александром зустрічатися йому не хотілося.
Останнього ранку він подався звивистою стежиною в чащу. Сонце світило ще по-зимовому, кидаючи тьмяний червонуватий відблиск на молоде листя евкаліптів. Весна вже була не за горами, з’явилися бруньки на боронії, на північно-східних боках розкиданих валунів з’явилися кремові шпичаки орхідей дендробіум. Такі красиві. Усе було таке красиве, що важко було відірвати очі, важко поїхати геть.
Він сів на один з валунів посеред орхідей і обхопив коліна руками.
«Єдине, що я не зможу в собі знищити, – це моє кохання до Елізабет, яке впливало і впливає на моє життя. Життя кочове, одиноке, вільне. Однак мені не хочеться бути вільним. Мені хотілося б бути з Елізабет – якби я міг. Я б усе віддав, що у мене є і ким я є, за те, щоб мати Елізабет. Її тіло, її розум, її серце, саму її душу».
Тяжко, неначе старий дідуган, він звівся на ноги; треба було піти попрощатися зі своєю коханою.
І застав її розгубленою і спантеличеною. Анна знову кудись щезла.
– А що сталося з Бабкою? – спитав Лі.
Її очі широко розкрилися.
– А хіба ти не знаєш?
– Ні, не знаю, – лагідно заперечив він.
– У неї заболіло серце, і Хунь Чі сказав, що їй не можна працювати принаймні півроку. Александр сказав, що наймати її було однаково сміховинно, і заборонив мені кого-небудь наймати на її місце.
– Та що ж з ним сталося, га?! – скрикнув Лі, стиснувши кулаки.
– Це – через вік, я так гадаю. Мені здається, що він відчуває старість, а світів, які можна було б підкорити, вже не лишилося. Але це минеться.
– Я їду назавжди, – різко сказав він.
Шкіра у Елізабет завжди була білою, а зараз вона, здавалося, взагалі стала прозорою. Реакція Лі була спонтанною: він узяв її за руки і міцно їх стиснув у своїх.
– Тобі погано, Елізабет?
– Та так, трохи, особливо сьогодні вранці, – прошепотіла вона. – Я переживаю за Анну. Ти через Александра їдеш, еге ж? Він змусив тебе їхати.
– Сподіваюся, що колись він отямиться.
– Обов’язково отямиться, але мені страшно подумати про ту ціну, яку йому доведеться за це заплатити. Ой, Лі! А твоя матір? Вона цього не переживе!
– Ні, тут справа за Александром. Коли я поїду, їй буде набагато легше з ним примиритися, ти ж знаєш.
– Це не так! Ти йому потрібен, Лі!
– Але мені не потрібен він.
– Прекрасно тебе розумію. – Вона опустила погляд на свої руки: сам того не усвідомлюючи, Лі легенько, круговими рухами, потирав її долоні своїми великими пальцями. Здається, їй це сподобалося.
Побачивши застиглий погляд Елізабет, Лі поглянув униз і помітив, що він робить. Він зобразив посмішку, підняв спочатку одну її руку і легенько поцілував, а потім – другу.
– До побачення, Елізабет, – мовив він.
– До побачення, Лі. Бережи себе.
Він пішов геть, не обертаючись, а вона стояла посеред галявини і проводжала його поглядом, геть забувши про Анну та Александра. Голова її повнилася Лі, а очі повнилися слізьми.
– А знаєш, – мовив їй Александр, коли вони були у вітальні перед вечерею, – ти з віком стаєш гарнішою.
