Текст книги "Дотик"

Автор книги: Колін Маккалоу

Поки він не опинився в Америці, Александр мало приділяв уваги музиці, просто через те, що ніколи її до пуття не чув. Але якось у Сан-Франциско він випадково зайшов на концерт Шопена – просто тому, що проходив поряд, – і відкрив у собі пристрасть до музики. Відтоді він ходив на концерти всюди, де б вони не влаштовувалися, – у Сент-Луїсі, Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Венеції, Мілані, Константинополі, – навіть у Каїрі, де він побував на прем’єрі «Аїди», яку Верді влаштував на честь відкриття Суецького каналу. Він мало переймався тим, яку музику виконували – оперу, симфонію, інструментальні соло чи популярні пісні, які співалися в таких місцях, як, скажімо, «Костеван». Усяка музика гарна, коли вона талановита.

І ось тут, у Гілл-Енді, майстерна піаністка грала «Лорену» і співала ті ж самі задумливі сумні куплети, які він чув у виконанні багатьох людей під час своєї американської одисеї – зазвичай без акомпанементу, а інколи під тоненькі тужливі акорди концертіно чи гармоніки.

 
Лорено, колись ми один одного кохали,
Кохали більш, аніж насмілились сказати;
І ми щасливими з тобою стали б,
Якби кохання наше квітнуло і далі.
Але спливли роки, скінчилося кохання,
І я не буду кликати його примару,
Скажу я їй натомість: спи спокійно й далі,
Забудь про нашого життя шторми й печалі,
Бо не повернуться ніколи втрачені роки!
Скажу натомість: спи спокійно й далі,
Забудь про нашого життя шторми й печалі,
Бо не повернуться ніколи втрачені роки!
 

Коли Рубі скінчила співати останні рядки своїм добре поставленим сильним контральто, розчулені старателі вибухнули істеричними аплодисментами і стали благати її поспівати ще, не хотіли відпускати її.

«Я би покохав її за саму лише музику», – подумав Александр і дав самому собі сигнал до поспішного відступу у «синю кімнату», поки він не встиг сказати Рубі щось таке, про що пізніше йому доведеться пожалкувати.

Хтось розпалив камін; після настання темряви в Гілл-Енді у травні було холодно, бо наближалася зима. От і слава Богу, що розпалили! Не доведеться спати в нижній білизні, бо у кімнаті тепло. Він підкинув у камін вугілля – вугілля, як цікаво! Звідки ж воно взялося? Ці краї не були вугленосними, а найближча бічна залізнична колія доходила до Райдела, який знаходився бозна-як далеко.

Мабуть, завдяки тому що він виспався удень, Александр був не дуже втомлений; попорпавшись у своєму речовому мішку, він витягнув звідти томик Плутарха, накрутив гасову лампу так, щоб можна було читати, і увібрався до ліжка, яке щойно підігріли спеціальною грілкою.

Коли відчинилися двері, він ошелешено стрепенувся, бо достеменно знав, що він їх замкнув. Утім, хазяйка закладу мала власні ключі до кожної кімнати. До його номера увійшла Рубі в мереживній нічній сорочці з рюшами; коли вона йшла до ліжка, сорочка розділялася внизу, відкриваючи погляду її довгі красиві ноги, взуті у пір’ясті кімнатні туфлі з високими підборами. Копа пишного волосся спадала вниз – така довга, як у легендарної леді Годіви.

Рубі перехилилася через плече Александра, щоб поглянути, що він читає, – і аж верескнула від несподіванки.

– Це якась абракадабра!

– Ні, це грецька мова. Плутархів життєпис Перикла.

Вона відштовхнула його тіло порухом стегна і сіла на край ліжка, розв’язуючи стрічку, яка тримала докупи її пеньюар.

– Ти просто енігма, Александре Кінрос. Бачиш? Я теж знаю деякі розумні слова, хоча освіта у мене – так собі. А ти, мабуть, велике цабе. Кажеш, грецька? Ти, мабуть, і латину знаєш?

– Так. А ще – французьку та італійську, – відповів Александр, не в змозі приглушити нотку гордості у своєму голосі.

– Б’юся об заклад, ти побував не лише у Каліфорнії, а й у багатьох інших краях. Щойно я тебе побачила, відразу ж збагнула, що ти – велике цабе. – Стрічка розв’язалася; Рубі скинула сорочку з плеч і оголила груди, які були повні, високі та мали прекрасну форму. Корсетом вона могла й не користуватися – її талія була вузькою, а живіт – пружким та позбавленим жиру.

– Так, я побував у багатьох краях, – відповів Александр зі спокоєм у голосі, але не в душі. – Ти прийшла звабити мене чи просто поспокушати?

– Александре, ти точно надто багато спілкувався з біблійними фанатиками.

– Я виріс у їхньому кублі.

– Це проявляється, хоча тобі не подобається, коли про це нагадують. Я хочу, щоб ти мене покохав – і щоб я не чула ані слова про ціну! Коли ти – хазяйка борделю, то ти платиш дівчатам за те, що вони злягаються з чоловіками, але сама цим не займаєшся. Я така заклопотана, що востаннє сама цим займалася років з дев’ять тому, тож вважай, що тобі пощастило, хлопче!

– Ти кажеш про батька твого сина Лі, наскільки я розумію? А що я маю з ним спільного?

– Зараз поясню, але якщо ти презирливо пирхнеш, то я тебе гепну! Річ у тім, що мені подобається, як виглядають китайці; деякі з них – дуже гарні і навіть високі. Ти не схожий на китайця, але ти по-справжньому чорнявий – трохи схожий на диявола. – Вона тихо розсміялася і кинула сорочку на підлогу. – Б’юся об заклад, ти навмисне культивував диявольську зовнішність, Александре Кінрос. – Її зелені очі хтиво блиснули. – Ну то як? Є настрій покохатися?

Навіть якщо його розум і не мав особливого бажання, то тіло, безсумнівно, мало, до того ж навіть Александр Кінрос не завжди міг керувати своїми ницими інстинктами – як охрестив би їх пресвітеріанець, який і досі ховався в глибинах його свідомості. Рубі могла б звабити і святого, а він був далеко не святим. Після Онорії Браун у нього, звісно, були й інші жінки: жінки різних національностей, зовнішності та соціального стану. І всі вони мали оте особливе, невловиме щось, яке було притаманне деяким жінкам, але не притаманне більшості з них. Протистояти ж принадам Рубі було просто неможливо.

Вона була розкішною, пристрасною, чутливою та вмілою коханкою: або загадковий Сунь Чжоу був магістром мистецтва любові, або ж, незважаючи на довгу перерву, вона мала багатий досвід раніше. Александр буквально потонув у ній, викинувши зі своєї свідомості всі обмеження раціонального мислення. І навіть якби він збагнув, що в той момент починає дещо таке, чому потім не зможе покласти край, він викинув би зі своєї свідомості і цю думку.

– А чому ти ні з ким не спала після Сунь Чжоу? – спитав Александр, пестячи її волосся.

– Усі подальші роки я провела тут, у Гілл-Енді, і завжди дотримувалася принципу «не паскудь там, де живеш».

– А чому ж тоді ти лягла в ліжко зі мною тут, у Гілл-Енді?

– Ти тут не залишишся, бо ти – перекотиполе. Ще день-два – і ти поїдеш геть.

– Значить, ти не хочеш продовження наших стосунків?

– Чорт забирай, звичайно ж, хочу! – Вона сіла в ліжку, обурено закопиливши губу. – Але ж тебе тут не буде, ось у чім річ. Можеш інколи наїжджати, щоб зі мною побачитися, гаразд? Тобі легше до мене приїздити, бо я не можу зібрати свої манатки, як та циганка, і податися за тобою світ за очі – мені треба дбати про сина і про бізнес.

– A y скільки грошей стане тобі ота привілейована школа?

– Дві тисячі фунтів на рік. Розумієш, йому ж доведеться там залишатися і на свята. Дехто з решти хлопців теж залишатиметься, тож у нього буде компанія. Ну, і Во Фат.

– Отже, це – як капіталовкладення загальною сумою двадцять тисяч фунтів у ризикований бізнес, – мовив обережний бік Александрової свідомості.

– Я ж не скупа шотландська скнара, як ви, містере Кінрос! Б’юся об заклад, що коли ви розкриєте свого гаманця, то звідти вилетить міль, але я – не така. Я походжу з давнього роду крадіїв та марнотратників. До того ж я ще й і жінка. Якщо я віддаю своє серце якомусь чоловікові, то ладна скніти в злиднях, аби він тільки розбагатів. А ти – чоловік, один з володарів Усесвіту. Решта чоловіків відчувають у тобі залізну владну волю і підкоряються їй. Ти не можеш не знати, що вона в тебе є, ця залізна воля, тому що ти нею користуєшся. А моя єдина влада – це моя зовнішність, моя краса: яку іще владу може мати жінка? Однак я іще маю добрий діловий розум, і я скористалася ним для того, щоб вміло експлуатувати мій єдиний «актив», мою єдину сильну сторону. – Вона зробила паузу і зітхнула. – Утім, це сталося вже після того, як я навчилася не давати експлуатувати себе.

– Скільки тобі років, Рубі?

– Тридцять. Якби я не берегла себе і продавалася направо і наліво, то виглядала б зараз на всі сорок, а потім перетворилася б на сповнену болячок стару шльондру, раду заробити хоча б якийсь гріш. Я досить швидко це збагнула і тому вирішила сама бути господинею дівчат, які продаються. На цій роботі вікових обмежень не буває, навпаки – тут я тільки квітнутиму й багатітиму з роками.

– Ага – поки Гілл-Енд не перетвориться на місто біблійних фанатиків і про золото залишаться тільки спогади, – зауважив Александр. – Тоді тобі доведеться переїжджати до іншого старательського поселення, де панують вільні звичаї.

– Про це я вже подумала, – відказала Рубі Костеван. – Якщо ти десь знайдеш золото, то, може, згадаєш про мене?

– Хіба ж я зможу про тебе забути?

Наступні кілька днів Александр досліджував Турон-ривер по всій її довжині, дивуючись – як сильно вона нагадувала каліфорнійські золотоносні райони. Різниця полягала в тому, що ця річка була істотно меншою за каліфорнійські і стікала з гір, де сніговий покрив узимку не перевищував одного фута, а сильні зливи були рідкістю. Новий Південний Уельс був сухим краєм, розташованим далеко від узбережжя, і ця обставина істотно стримувала видобуток золота, вкрапленого у гравій. У Каліфорнії для цієї мети марнувалися мільйони та мільйони галонів води; її було змарновано, мабуть, більше, аніж увесь наявний обсяг води у цих краях. Мандрівний ботанік із сильним німецьким акцентом якось зупинився в «Костевані» і пояснив Александру, що австралійські дерева та рослини влаштовані так, щоб виживати в напівпустельному, майже безводному довкіллі.

Від Рубі, яка жила на золотих родовищах від 1851 року, коли почалася лихоманка, спричинена знайденням розсипного золота, він дізнався, що всі річки, які текли на захід від Великого Вододілу (аж нажто гучна назва для відносно низького гірського пасма) в цій частині Нового Південного Уельсу, містили розсипне золото – Турон, Фіш, Аберкромбі, Лаклен, Белл і Маквері. Стосовно ж повноводності, то жодну з цих річок не можна було порівняти з великими та глибокими американськими річками. Бували часи, розповідала Рубі, коли суворі засухи перетворювали ці річки на низку калюжок і на берегах навіть не залишалося достатньо трави, щоб прогодувати овець та корів.

Але Александр не відчув своїм гострим нюхом нових покладів золота на ріці Турон – її багатство було вже розграбоване.

Коли останнього дня він спитав Рубі, чи може він узяти з собою Лі на прогулянку, вона негайно погодилася. Александр хотів покатати хлопця у своєму сідлі, але виявилося, що той має власного поні і добре вміє їздити верхи.

День видався прекрасний; чим більше Александр спілкувався з Лі, тим більше він йому подобався. І навіть дуже. Тож хоч яким би скупим шотландцем Александр не був, йому раптом дуже захотілося допомогти в тому, щоб Лі здобув таку необхідну йому англійську освіту.

Про своє неминуче розлучення з матір’ю хлопець говорив з дорослою розважливістю та фаталізмом, і Александру стало дуже шкода його.

– Я писатиму мамі кожного тижня, і вона подарувала мені записник-щоденник аж на десять років – така товстелезна книжка! Тож я завжди достеменно знатиму, скільки часу лишилося до того дня, коли ми побачимося знову.

– Може так статися, що вона приїде до Англії, щоб з тобою побачитися.

Витончене обличчя хлопця затьмарилося.

– Ні, Александре, вона не зможе цього зробити. Для моїх співучнів я буду китайським принцом, народженим від російської матері шляхетного походження. Мама каже, що коли я хочу підтримувати якусь ілюзію, то маю повірити в неї і жити так, наче це – абсолютна правда.

– Але твоя мама може вдати, що вона – подруга твоїх батьків.

Малий аж розсміявся.

– Та годі, Александре! Хіба ж мама схожа на подругу принців та принцес?

– Буде схожою, якщо постарається.

– Ні, – твердо відказав Лі, розправивши плечі. – Коли я її побачу, увесь обман розсиплеться. Успішно пройти через усе це ми зможемо, лише якщо не бачитимемо одне одного. Ми вже багато разів про це говорили з нею.

– Тоді ви – двійко друзів, які не мають щодо життя ілюзій?

– Звісно, – відказав малий, неначе здивований нетямущістю Александра.

– Можливо, у наступні роки мені доведеться час від часу бувати в Англії. Ти не заперечуватимеш, якщо я до тебе приїжджатиму? Ну, звісно, вдягнений належним чином, як шотландський джентльмен. Хоч як для тебе це не дивно, а на людину з шотландським акцентом в Англії не дивляться косо, і цей акцент не має негативних соціальних наслідків. Англійці вважають нас чужинцями, які пролили надто багато їхньої крові, і це дає нам деякі переваги у спілкуванні з ними.

Очі малого радісно заблищали.

– Ой, Александре, це було б просто здорово!

Тож коли з першими звуками церковного дзвону, який кликав на недільну службу богомольців – затятих ворогів Рубі, Александр виїхав з містечка Гілл-Енд, його свідомість повнилася образами цієї дивовижної жінки та її не менш дивовижного сина. Хлопець був навіть розумнішим, аніж вважала його матір, хоча його нахили лежали у царині техніки, а не гуманітарних наук – як хотілося б його матері. Коли малий дізнався, що Александр добре знається на парових двигунах та інших механізмах, їхня поїздка до Турон-ривер перетворилася на сеанс запитань і відповідей. «Отакого сина я хотів би мати, коли знайду собі дружину з роду Драмондів – а я мушу її знайти».

Повернувшись до Батерста, він застав Джима Самерса за студіюванням бухгалтерської справи; усі доручення, зазначені в залишеному списку, були виконані, а покупки – зроблені і знаходилися у дворі. Економкою виявилася молода вдовиця на ім’я Меґґі Мерфі; освіти вона не мала майже ніякої, зате із завидною енергією та вмінням підтримувала будинок у чистоті та порядку, а ще вона вміла готувати прості, але дуже смачні страви. Те, як вона дивилася на Самерса, а він – на неї, підказало Александру, куди дує вітер, але, коли Самерс не розповів йому про свої наміри, він не став розпитувати – прийде час, і йому про все розкажуть.

У свою наступну експедицію Александр вирушив до ріки Аберкромбі, щоб по дорозі заїхати і на річку Фіш. Виявилося, що золоті родовища там нечисленні та бідні, а сам край являє собою справжнісіньку дику і практично безлюдну пустелю.

Єдиним поселенням було сільце Оберон, яке сиділо на вершечку Великого Вододілу між виходами гранітних порід на західному боці та плато з ущелистого пісковця – зі східного. Поблизу Оберона Александр узрів найвеличнішу долину з бачених ним за все життя, але її майже вертикальні краї, що стрімко спадали вниз на глибину майже тисяча футів, являли собою тріасовий пісковець, біля підніжжя якого крилися нафта й вугілля, але не золото. Мешканці Оберона заробляли на нечисленних сміливих туристах, які приїздили, щоб побувати в печерах ріки Фіш, а добратися туди можна було лише верхи на конях по важких та небезпечних стежинах, усіяних гострими валунами. Однак його запевнили, що печери варті того, щоб поїхати і подивитися на них, бо вони являли собою велику казкову країну зі сталактитами та сталагмітами. Хоч Александр і не був любителем печер, він однаково поїхав.

Знаючи, що його експедиція займе багато часу, він узяв з собою в’ючного коня (розжитися мулом було просто неможливо) і їв економно; дичини тут не було ніякої, а харчуватися маленькими скельними кенгуру, які тут буквально кишіли, він не збирався. Ні тобі оленів, ні кроликів, ні їстівних рослин. Револьвер системи Кольта так і висів без діла на його стегні. Він мав при собі мапу, яку придбав у Батерсті, але вона містила навдивовижу мало назв та інформації. Тож коли, від’їхавши вже багато миль на південь від Оберона, він наштовхнувся на маленьку, але стрімку річку, Александр не зміг знайти її на мапі. Узвишшя довкола річки були вкриті дикими заростями, і ніде він не знайшов ані найменших слідів того, що тут випасали овець чи кіз.

Зате ніздрі його наповнилися сильним запахом золота! Тому він повернув назад і поїхав уздовж річки, доки не дістався вершечка водоспаду. Там вода не падала вниз пінистою стіною, а круто стрибала, розбризкуючись, десь на тисячу футів униз із тераси на терасу. Під каскадом простягалася широка долина; там ріка булькотіла, звиваючись поміж вологіших, більш заокруглених пагорбів, усіяних виходами граніту й валунами.

«Хтось уже частково встиг розчистити деякі з вологіших пагорбів, але явно під пасовище», – припустив Александр, бо ніде він не помітив ознак золотодобування. Звірившись із мапою та положенням сонця по секстанту, Александр дійшов висновку, що, окрім всяких інших обставин, увесь цей район був невідчуженою власністю уряду Її Величності Королеви Англії.

Майже два дні пішло в нього на те, щоб з високогір’я дістатися до долини річки; там він розбив стоянку на твердому ґрунті таким чином, щоб було видно отой прекрасний річковий каскад. Тут, без сумніву, є розсипне золото, подумав він, але мій ніс підказує також, що в отій горі є й золотоносна кварцова жила. «Це дуже добре, що моя інтуїція зосереджена в моєму носі», – подумав Александр.

Два дні він мив лотком пісок та гравій – і намив сотню тройських унцій золотого піску та маленьких самородків. Час збиратися назад, до Сіднея.

Він знищив усі сліди своєї присутності, навіть прибрав кінські кізяки і накидав гравію в тих нечисленних місцях, де залишилися відбитки його черевиків. Потім він подався на північний захід до Батерста і заїхав іще до одного лісу. Хоч який би скватер не «володів» оцим конкретним обширом землі, очевидно, у його незаконному володінні знаходилися іще більші ділянки землі і в інших місцях.

Ненав’язливе розпитування в Батерсті допомогло виявити ім’я скватера, який за копійки орендував більшість земель між Блейні та якоюсь точкою північніше села на ймення Круквел.

Однак інший скватер, який дав Александру цю інформацію, сказав, що цей Чарльз Дьюї не зробив спроби захопити гори на схід від пологих пагорбів, бо якщо вигнати туди корів та овець, то вони зникнуть назавжди в непрохідних чагарниках.

Озброївшись точними показниками широти й довготи, а також іншими характеристиками місцевості, які він не мав ані найменшого наміру розголошувати, Александр вирушив до Сіднея, щоб відвідати там Департамент земельних ресурсів.

Уперше він зупинився в дорогому готелі на Елізабет-стрит напроти Гайд-парку і замовив охочому кравцеві-левантинцю відповідне вбрання, щоб той зшив його в дуже стислий термін. Хоч яким би скупим він не був (це слово, кинуте Рубі, надовго застрягло в його пам’яті), Александр вважав ці витрати невід’ємною частиною інвестицій. Тому коли він заявився до Департаменту земельних ресурсів, йому було зовсім не важко потрапити на прийом до одного зі старших чиновників.

– Ми намагаємося покінчити з впливом скватерів з різних причин, – мовив містер Осберт Вінфільд. – Одна з них полягає в тому, що ці люди набули надто великої політичної влади порівняно з набагато більшою рештою населення Сіднея. Інша причина полягає в тому, що вони платять мікроскопічні ліцензії за оренду невідчужуваної державної землі. Уряд, чиїм найманим представником я є, має бажання заохотити робочий люд та колишніх старателів придбавати невеличкі ділянки землі. Ну, не такі вже й маленькі, звісно – достатньо великі, щоб з них можна було жити, але аж ніяк не сотні квадратних миль.

– Йдеться про ділянки під майбутні ферми? – поцікавився Александр.

– Саме так, містере Кінрос. 1861 року був прийнятий новий закон про відчуження державних земель, до якого згодом були прийняті поправки, що обмежують терміни ліцензії для скватерів максимумом у п’ять років. Ліцензію можна подовжити, однак її дія скасовується, якщо хтось забажає придбати цю конкретну, топографічно не визначену ділянку землі.

– А яким чином, – невимушеним тоном спитав Александр, – можна придбати отаку ділянку топографічно не визначеної державної землі? Я маю намір придбати ділянку під майбутнє фермерське господарство.

І на столі з’явилися мапи та виміряні Александром географічні координати. Мапи Департамента земельних ресурсів були набагато кращими за ті, які можна було придбати у Батерсті, але він з цікавістю пересвідчився, що знайдена ним річка не мала назви і була позначена просто як «притока ріки Аберкромбі».

– Скільки землі зможу я придбати таким чином?

– Не більше трьохсот двадцяти акрів, сер, по фунту за акр. Згідно з вимогами, ви маєте заплатити готівковий депозит розміром у чверть зазначеної суми, а решту три чверті сплатити протягом трьох років.

– Загалом це – триста двадцять фунтів. Я заплачу всю суму відразу, містере Вінфільд.

– А де знаходиться вибрана вами земля? – спитав містер Вінфільд.

– Ось тут, – відповів Александр і тицьнув пальцем на річку біля підніжжя гори.

– Гм-м-м-м, – задумливо протягнув містер Вінфільд, уважно розглядаючи мапу крізь окуляри. А потім поглянув на відвідувача і хитро примружив очі. – Чудове місце для золотих розробок, еге ж? І до того ж іще не торкане старателями. Дуже мудро, містере Кінрос, дуже мудро з вашого боку. Однак ви зможете придбати цю ділянку лише за умови, що підпишете заяву, засвідчену мировим суддею, згідно з якою зобов’язуєтеся огородити цю землю, обробляти її і жити на ній.

– Ясна річ, я збираюся огородити її, обробляти і жити на ній, містере Вінфільд, – відповів Александр, так само хитро примруживши очі. – А як мені можна придбати оцю ділянку землі? – поцікавився він, показуючи на гору. – Наскільки я можу судити, вона не в оренді у містера Чарльза Дьюї, який орендує долину та район біля річки. Ця ділянка крута, густо поросла лісом і абсолютно ні до чого не придатна, але мені вона дуже подобається.

– Її доведеться виставити на аукціон, містере Кінрос, після розміщення відповідних об’яв у відповідних журналах. Наскільки я розумію, ви хочете, щоб ця ділянка була суміжною з ділянкою, яку ви плануєте придбати для свого фермерського господарства?

– Ясна річ. Яку частину цієї ділянки я зможу купити?

Осберт Вінфільд знизав плечима.

– Ну, придбаєте стільки, скільки зможете. Якщо хтось торгуватиметься на аукціоні, ціна може сягнути кількох фунтів за акр, а якщо ніхто не торгуватиметься, вона піде по десять шилінгів за акр. Сумніваюся, що знайдуться охочі торгуватися. Я не експерт, але мені здається, що там ви золота не знайдете.

– І дійсно. Розсипне золото осідає в піскових та гравійних руслах, там, де сила тяжіння заважає йому рухатися за течією ріки.

Того ж вечора Александр запросив містера Осберта Вінфільда на вечерю в тому готелі, якому згодом судилося стати його постійною резиденцією в Сіднеї, і цей широкий жест зустрів схвальну оцінку з боку державного службовця. У результаті документи на володіння трьомастами двадцятьма акрами землі мали бути готові наступного ранку, а аукціон мав відбутися два тижні по тому. Трохи подумавши, Александр вирішив торгуватися за десять тисяч чітко розмічених акрів землі.

– Мушу попередити вас, містере Кінрос, – сказав розпашілий після доброго портвейну містер Вінфільд, – що ситуація дещо зміниться, якщо на вашій ділянці виникне поселення. Міську землю доведеться розбити на ділянки – і це абсолютно природна вимога, хіба ж ні? Ясна річ, у вашій власності залишаться не секвестровані державою субділянки, але певні наділи будуть зарезервовані державою для власних цілей: для пошти, поліційної дільниці, школи, шпиталю та церкви. Знадобиться також ділянка під міськраду.

– Я не маю стосовно цього заперечень, – відказав Александр і вишкірив зуби у злобній посмішці. – За винятком церкви. Я ще можу терпіти англіканську церкву або навіть католиків, якщо вже на те пішло. Але я буду не я, якщо там з’являться пресвітеріанці!

– Якась особиста неприязнь чи то як? Я – прихожанин англіканської церкви, тому… Утім, цю проблему можна досить легко розв’язати. Ми можемо всю землю віддати англіканцям та католикам, якщо ви так бажаєте. Звісно, ви не зможете ігнорувати пресвітеріанців, які мають відчутний політичний вплив. Але їм доведеться придбавати приватну землю, тож, якщо ви їм не продасте її, вони змушені будуть будувати свою церкву десь у диких хащах.

– Осберте, – мовив Александр і посміхнувся, – ви просто джерело безцінної інформації. – Він нахмурився, розмірковуючи, наскільки відверто можна висловитися, і вирішив виявити обережність і делікатність. – Я – людина небідна, мій любий приятелю, тож якщо у вас виникнуть… е-е-е… якісь фінансові проблеми, я з радістю зможу прийти на допомогу.

І тут Осберт Вінфільд проявив себе істинним чиновником колоніальної адміністрації.

– Взагалі-то кажучи, – мовив він, прокашлявшись, – у мене виникли певні проблеми з виплатою кредиту.

– Тисяча фунтів зможуть полегшити фінансову кризу?

– Так, звичайно. Це така щедрість з вашого боку, така щедрість!

Александр провів містера Вінфільда до виходу, відчуваючи піднесення від свого досягнення. Щойно він купив собі першого високопосадовця і сподівався, що згодом купить їх достатню кількість – як серед державних чиновників, так і серед представників обох палат парламенту.

Отак Александр Кінрос і став законним власником трьохсот двадцяти акрів цінної землі включно з чималою ділянкою ріки, якій судилося бути внесеною в мапи Департаменту земельних ресурсів під назвою Кінрос-ривер. Трохи згодом на аукціоні він придбав також десять тисяч акрів високогір’я, включно зі схилами та водоспадами, ціною по десять шилінгів за акр. Він отримав також ліцензію на розвідку й добування золота в районі своєї річки і збагатив казну штату Новий Південний Уельс на суму п’ять тисяч триста двадцять один фунт. У цю суму увійшла також плата за ліцензію на золото – один фунт. А ще йому повідомили, що коли він знайде підземне золото на своїй власній території, то матиме виключне право на його видобування, оскільки та земля є його невідчужуваною власністю.

У серпні 1872 року він знову поїхав до Гілл-Енда, де зустрів невтішну Рубі, яка, залишившись без сина, впала в безпросвітний песимізм. Однак дуже зраділа, побачивши Александра.

– Я даю Гілл-Енду щонайбільше два роки, – сказала вона пізніше, вночі, сидячи в ліжку в «синій кімнаті» і курячи сигару. – Доведеться, мабуть, перебиратися до Гульґонґа, бо він протримається довше. Але коли й він виснажиться, куди ж мені подітися?

– Я б на твоєму місці не клопотався, – відповів Александр і змінив тему. – Рубі, я хочу зустрітися з Сунем Чжоу.

– Сунем Чжоу? Але ж навіщо?

– Я хочу зробити йому ділову пропозицію, яка може згодом вилитися в ділову пропозицію тобі.

Уже встигнувши досить добре вивчити вподобання Рубі, Александр побачив Суня Чжоу в його офісі у його ж пивоварні в основному таким, як і очікував: шести футів на зріст, світлошкірий, вродливий, віком років сорок, у традиційному китайському вбранні, хоча й не такому дранті, як те, у що вбираються робітники-кулі. Його довга мантія була зшита з яскравого і квітчастого блакитного шовку, з мантії визирали темні шовкові штани, а на ногах були капці з орнаментом.

– Я – китайський шляхтич, – сказав він, запрошуючи Александра до красивого лакованого крісла. – Я походжу з міста, котре по-вашому зветься Пекін; саме там стався нещасний випадок, після якого я позбувся своїх привілеїв. Саме тому Лі розмовляє мандаринським діалектом китайської мови і видаватиме себе за китайського принца, навіть якщо в його школі будуть інші китайці. Колоніальний акцент своєї англійської він спише на гувернантку. До того ж невдовзі він того акценту позбудеться.

– Ви самі розмовляєте англійською майже без акценту. Що привело вас до Нового Південного Уельсу? – спитав Александр.

– Всеохоплюючий страх перед опіумом – тією заразою, яку розповсюджувала в Китаї британська Ост-Індська компанія, – відповів Сунь Чжоу. – Я не став підлабузнюватися до британських дипломатів, тому вибрав почесну альтернативу – емігрувати і зайнятися пошуками золота.

– Ну і як – вам пощастило його знайти?

– Достатньо для того, щоб започаткувати власний бізнес. Моя пивоварня, пральня та пансіони дають стабільний дохід, хоча й не царські прибутки. – Він зітхнув. – Надії на те, що в Гілл-Енді знайдуть нове золото, майже немає, та й у Гульґонзі його теж навряд чи знайдуть. Родовище Софала вже мертве. Бути старателем та ще й китайцем – це досить небезпечне заняття, сер.

– Звіть мене Александр. Прошу, продовжуйте, містере Сунь.

– Я теж не проти, щоб ви звали мене Сунь. Китайці, Александре, – народ винятково працьовитий та ощадливий. Але через те, що всюди панує ксенофобія, ті, хто на вигляд і за розмовами зовсім інші, стають об’єктом наскоків тих місцевих чоловіків та жінок, котрі ліняться працювати і заощаджувати. Нас, китайців, ненавидять – і це не перебільшення, повірте мені. Нас б’ють, грабують і піддають тортурам, а інколи навіть убивають. Британська справедливість і правосуддя – то не для нас, оскільки самі ж поліцейські часто і є нашими найгіршими мучителями. Тому для таких, як я, – людей здібних та з діловою жилкою – ціна старательства, є аж надто високою. – Сунь розвів руками з довгими нігтями. – Рубі сказала, що у вас є до мене якась пропозиція.

– Так, я маю до вас пропозицію, але мушу попередити, що вона стосується розвідування розсипного золота, принаймні на початку діяльності. Але це не стосується якогось конкретного родовища. Я позначив певне місце у віддаленому регіоні на південь від Батерста – біля притоки ріки Аберкромбі, який я мав нахабство та гординю назвати Кінрос-ривер. – Александр звів свої колючі брови і усміхнувся. – Я можу тримати це місце в секреті від усіх, але краще поділюся своєю таємницею з маленькою групою людей – а саме китайців. Річ у тім, що я колись побував у Китаї. Я трохи пізнав китайців і добре з ними лагодив. – На його обличчі з’явився запитальний вираз. – А чому Рубі вдається лагодити з китайцями?

– У неї є родич, якому трапилося провести десять років у Китаї, – чоловік на ім’я Ісак Робінзон, який наразі мешкає на острові Норфолк. Він віз до Китаю партію зброї та опіуму на американському кліпері, який затонув у Південно-Китайському морі. Коли якісь французькі ченці врятували його, він оселився у їхньому монастирі на півострові Шаньдун. Але життя ченця йому швидко обридло, він ускочив у якусь халепу і втік. По дорозі з Китаю до своєї нової домівки він відвідав у Гілл-Енді Рубі, яка йому дуже сподобалася. У них була взаємна симпатія, і, мабуть, саме через цю симпатію вона і набула прихильності до китайців. – Сунь підвівся, схрестив руки в широких рукавах своєї мантії і став походжати кімнатою. – Александре, це дуже цікава та щедра пропозиція, і я маю сильну спокусу її прийняти. Які ваші умови?