Текст книги "Дотик"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 39 страниц)

Але коли він шукав її, відчуваючи буревій страху та провини у своїй душі, він уперше за всі їхні тривалі стосунки збагнув, наскільки сильно він не виправдав її сподівань, підвів її. Усе, що він їй дарував, вона не хотіла; а те, чого він їй не міг дати, вона прагнула всією душею. Він прирівняв кохання до фантастично дорогих подарунків, до величезної розкоші. А вона – ні. Він прирівняв кохання до фантастичного сексуального задоволення. А вона не прирівняла – може, і прирівняла б, але він був не тим чоловіком, який міг дати їй таке задоволення. У ній горів вогонь, у цьому він тепер не сумнівався, але він горів не для нього. І коли він її шукав, він знову і знову задавався питанням: коли ж і чому почалася ота ерозія її поваги до нього? Але його паніка була надто сильною, щоб розібратися – коли та чому. Він лише зміг дійти висновку, що та любов до неї, яку він вважав мертвою ось уже стільки років, зовсім не померла. То була слабенька емоція, нерозділене почуття, воно було настільки принизливим для його самоповаги, що він викинув його з голови. Принаймні так йому здавалося. Але ось воно знову повернулося, сплило на поверхню, виштовхнуте страхом того, що Елізабет збожеволіла чи загинула. Якщо так, то це його вина. Його, і більше нічия.

А іще була Рубі. Завжди була Рубі. Він пригадав, як одного разу спитав у неї, чи може один чоловік кохати двох жінок одночасно; вона досить злостиво посміялася над цим запитанням і відкинула його як абсурдне, але то було в її інтересах – так учинити. Однак Рубі, напевне, знала, що він кохав їх обох, бо поєдналася з Елізабет і знайшла в ній спільницю. Він гадав, що вона зробила це зі співчуття, як переможець. Але тепер він здогадався, що вона пішла на це тому, що хотіла зберегти для себе ту частину його кохання, яка належала їй. Якби він не любив Елізабет, то ці дві жінки його життя однаково стали б подругами, але не такими близькими. Александр визнав, що був чоловіком, який любив їсти два пироги одночасно. Рубі означала більше, Рубі – це була романтика, секс, інтимність, прихована інтрига, а також оте дивне сполучення, яким стає кохана жінка для свого чоловіка, – коханка, матір та сестра в одній особі. Але він також прожив своє життя з Елізабет, став батьком її дітей, пройшов разом із нею крізь муки, пов’язані з Анною та Доллі. А для цього треба було її кохати, інакше б він її відпустив.

Тому коли Лі перетнув на коні галявину і віддав йому Елізабет, Александр відчув осяяння, яке ввергло його у стан, іще більш пригнічений, ніж стан полоненого невільника. Він завинив своїй дружині величезний борг, який не міг заплатити жодною монетою, окрім однієї: випустити пташку з клітки на волю.

За п’ять днів дощі здуло вітром, і Кінрос-таун, який знаходився на межі затоплення, віддав хвалу Богу. Якби Александр був не таким дбайливим господарем і залишив береги ріки такими, якими вони були після розробки розсипного золота, то затоплення міста стало б неминучим, але він укріпив береги та повернув потік у належне русло, поглиблене драгою достатньо, щоб увібрати в себе надлишок води.

Через сім днів після свого зникнення Елізабет осідлала Хмаринку і вирушила у звичну подорож. Від’їхавши трохи від будинку, вона відразу ж звернула в густі чагарники, і дала коняці аж цілу милю самій обирати шлях крізь валуни та перешкоди, і лише потім повернулася на кінну стежину, що вела до озера.

Там її чекав Лі; він підійшов до Хмаринки, простягнув руки – і Елізабет опинилася в його обіймах. Потім були поцілунки, ще несамовитіші та пристрасніші, аніж вона гадала; вона ніяк не могла дочекатися, коли він доторкнеться до неї, оголить її тіло, увійде в нього. І завжди було оте досі не знане відчуття екстазу, наче вона наповнювала собою плавильний казан любові. А потім Лі поніс її до озера і кохав її там, у їхньому, здавалося, природному середовищі – у воді.

Коли вони висохли, вона розпустила його косу і зачудувалася густотою та довжиною волосся; вона з ним гралася, завивала пасма його волосся поміж свого, гладила ними свої груди, занурювала в них обличчя. І розповіла йому про те, як бачила його колись, як він плавав в озері, і цей образ назавжди залишився в її пам’яті.

– Я ніколи не думала, що так може бути між жінкою та чоловіком, – сказала вона. – Неначе я увійшла у цілковито новий світ.

– Нам не можна тут далі залишатися. – Такою була його відповідь; і чому саме він завжди нагадував про реальність? А потім він спитав у неї те, що не давало йому спокою відтоді, як він її знайшов: – Елізабет, кохана, тобі не можна вагітніти. Так, ми можемо кохатися, але тільки після того, як я побачуся з Хунь Чі, який знається на жіночих циклах. Досі ми не вживали запобіжних заходів, а тобі ж не можна вагітніти. Це буде як смертний вирок.

Вона розсміялася, і її радісний безтурботний сміх розлетівся відлунням по лісу.

– Мій любий Лі, нема про що турбуватися! Якщо мені поталанить зачати дитину, то в мене не буде токсикозу. Я в цьому впевнена так, як впевнена у тому, що завтра вранці зійде сонце.

Розділ З
Александр керує

Увесь тягар того, що трапилося між Елізабет та ним, прийшовся на Лі, коли він зустрівся з Елізабет біля озера через сім днів після того, як він там її знайшов. У ту мить, коли вона висміяла його страхи за її безпеку в разі вагітності, він пригадав усе, що виштовхав із голови аж на цілий тиждень. Усе, що наповнювало його розум, – то була Елізабет, той неймовірний факт, що вона кохала його так само довго, як і він її. Побоювання, якими він мучився, мали зникнути, як він сподівався, варто лише їм обговорити ситуацію – мусила ж знайтися якась прийнятна відповідь на цю проблему. Але її не цікавили відповіді, вона не бачила сенсу в тому, щоб їх шукати; свою відповідь вона знайшла в ньому, а до всього іншого їй було байдуже.

Він їхав на зустріч з нею, твердо вирішивши, що вони не будуть кохатися, бо пригадав розповідь своєї матері про те, що статевий акт був для Елізабет як смертний вирок. Він знав, що це був не акт: небезпеку становила вагітність. Його матір теж це знала і саме тому жодного разу не завагітніла від Александра. Але вони мали зв’язки з китайською шляхтою і не були темними та необізнаними в цьому питанні, як європейці.

Але не треба піддавати сумніву оте незабутнє піднесення до раю! Його можна за це пробачити, бо він не задумував його заздалегідь і навіть не уявляв, що воно може статися. Але тепер їм треба почекати. А потім вона зісковзнула з коняки просто в його обійми, і він роздивлявся її, нюхав її, відчував її, смакував її. Її потяг приголомшив його, і він уже не міг стриматися. А коли підняв питання вагітності, вона його висміяла!

Час! Куди подівся час? Не встигли вони обговорити й маленької часточки того, що слід було обговорити, як вона вже знову сиділа на своїй сірій у яблуках кобилці і їхала додому. Вони домовилися зустрітися біля озера через чотири дні; вона благала зустрітися раніше, але йому вдалося наполягти на своєму. Вони йшли прямісінько до катастрофи, він це добре знав, і їй теж слід було про це знати. Але попри увесь його досвід з жінками Елізабет була в його житті єдиним коханням, тому він і гадки не мав, якими простодушними бували жінки у своєму коханні, якими безжальними, байдужими до будь-якого фактору, окрім збереження свого кохання. Він гадав, що вони будуть єдині в тому, щоб намагатися завдати Александру якомога менше болю, але їй було абсолютно начхати на те, щоб не завдавати болю Александру. Доллі – то інша справа. Тільки Доллі зупиняла її від безрозсудства. Саме він, Лі, турбувався про Александра, саме він бачив, що вони зраджують чоловіка, якому Лі завдячував своїми статками, кар’єрою та перспективами. Якого так сильно кохала його матір. Елізабет боялася Александра; стосовно ж іншого він просто для неї не існував.

Вона поїхала геть, твердо переконана в тому, що вони зможуть берегти свою таємницю вічно, якщо це буде необхідно, вона плекала цей секрет, наче трофей, захоплений у її безперервній війні з чоловіком. Для Лі, не посвяченого у подробиці цього тривалого шлюбу, усе було повите таємницею. Тільки зараз почав він розуміти, що навіть його матір не повністю осягнула стосунки Александра з дружиною. Мабуть, Александр знав про це не набагато більше за нього, бо центром, довкола якого все оберталося, була Елізабет.

Тому Лі, освітлений променями призахідного сонця, поїхав до Кінрос-тауна зміїною стежкою, відчуваючи іще більше сум’яття та відсутність внутрішнього керма, аніж завжди. Усе, що він знав, – це те, що не має здатності до скритності та дволичності, щоб довгий час підтримувати стосунки з Александровою дружиною. Цілий тиждень він чекав, що вона видасть їх якимось мимовільним зауваженням, непродуманою згадкою про нього, але тепер переконався, що цього ніколи не станеться. Навіть якщо вона завагітніє його дитиною, вона зберігатиме мовчання.

Від цієї думки, що сплила на поверхню його свідомості, коли він проїжджав повз копри і махав рукою їхній обслузі, він зупинився як укопаний. Боже милосердний, ні! Ні, ні, ні! Нізащо не вчинить він так з Александром! Він знав його історію, яку Александр якось розповів йому в маленькій кав’ярні в Константинополі: Александрова матір мала коханця, чиє ім’я вона відмовилася розголошувати, і її чоловік знав, що дитина не від нього. Дозволити колесу історії описати своє повне коло – ні, це було абсолютно неможливо. Хитрувати було підло, повторювати історію – нестерпно. Принизити таку колосальну гординю, звести нанівець труди всього життя, накинути Александру долю його офіційного батька – НІ, і ще раз НІ! Про це навіть думати не можна!

Коли він увійшов до готелю, Рубі вже чекала на нього, але тривога не відбилася на її обличчі; натомість воно усміхалося йому, хоча в очах застигло німе запитання.

– Де ти був? Тобі увесь час телефонували.

– Я був на горі, обдивлявся вентиляційні отвори.

– Це так важливо?

– Мамо. Ти кажеш так, наче ти – директор «Апокаліпсис Ёнтерпрайз»! Це завжди важливо, але Александр планує здійснити потужний вибух там, де виснажилася стара жила в тунелі номер один, – він каже, що через двадцять футів углиб починається нова жила, а ти ж знаєш його безпомилковий нюх на золото!

– Ха! Нюх на золото! – пирхнула Рубі. – Може, він і має дотик Мідаса, але, здається, він забув, що справжній цар Мідас помер від голоду, бо навіть їжа від його дотику перетворювалася на золото. – Але вона думала зовсім не про це. «Мій син має жахливий вигляд. Злий дух цього роману так міцно вхопив його за шию, що може його задушити. Час мені піти до Елізабет і витягнути з неї всю правду». – Будеш вечеряти? – спитала вона.

– Дякую, мамо, я не голодний.

«Знаю, чого ти бажаєш, – ти бажаєш жіночої плоті. Невже це правда? Невже ти через це страждаєш, мій котику? Вона не може ризикувати і завагітніти, тому, напевне, те, що ти відчуваєш, – то є дійсно тілесний голод у своєму чистому вигляді. Мій бідолашний Лі».

Лі пішов нагору до своєї кімнати. Вона була невелика – особисті статки та матеріальні предмети мало його цікавили – необхідна для всіх оказій одіж, кількасот улюблених книжок та дещо інше – от і все, що мало важливе значення. Фотографії Александра, Рубі, Суня. І жодного фото Елізабет.

Якийсь час Лі непорушно сидів у кріслі, уставившись поперед себе, а потім підвівся і підійшов до телефону.

– Це – Лі, Еґґі. Дай мені сера Александра, будь ласка. – Не треба було казати Еґґі, де він є: вона увесь час чітко знала, де він був, так само чітко вона знала, що Ч обідає в помешканні В, що Н зараз тренує свого нового собаку на спортмайданчику, що М перебуває в Дуббо, відвідує матір; що Р застряг у туалеті, бо в нього понос. Еґґі була як павук у центрі телефонної павутини Кінроса.

– Александре, коли ти матимеш вільну хвилину? Мені треба поговорити з тобою сам на сам якомога скоріше.

– Сам на сам, тобто наодинці?

– Саме так.

– Завтра вранці біля копрів. Об одинадцятій зможеш?

– Так, зможу. Об одинадцятій біля копрів.

Жереб кинуто. Він повернувся до крісла, сів – і заплакав. Не через Елізабет, ні – Александр міг погодитися дати їй розлучення і навіть віддати їй Доллі. Ні, він плакав через Александра. Після завтрашнього ранку вони більше ніколи не зустрінуться. Розлука буде жорстокою у своїй остаточності, бо жоден з них не вірив у половинчасті заходи. А як важко після цього буде його матері! Він мусить домовитися так, щоб вона принаймні не постраждала через переслідування'.

Александр поїхав до копрів у вагончику, а Лі пішов туди зміїною стежкою. Той день, двадцять четвертого квітня, був одним з тих ідилічних днів середини осені, які інколи трапляються після надто довгого та сухого літа; вітерець гнав солодкий запах свіжовимитого дощем лісу, сонце світило не так яскраво, а небом мандрували купки купчастих хмаринок – наче вівці, що відбилися від череди.

У цю годину біля копрів було майже пусто. Александр стояв біля масивного пневмокомпресора, рухомого паровим двигуном, через який його не можна було розмістити всередині шахти – надто багато диму, надто багато отруйних вихлопів. Коли він перевів шахту з ручних свердел на пневматичні перкусійні свердла для пробивання отворів, у які закладали вибухові заряди, а в лавах стали використовуватися не кайла, а пневматичні відбійні молотки, йому довелося винайти способи подавання стиснутого повітря до механізмів аж за чверть чи третину милі від компресора. Повітря по великій сталевій трубі подавалося вниз у циліндричний сталевий бак шість футів у діаметрі і дванадцять футів завдовжки, розташований на дні підземної галереї, а вже звідти воно через труби надходило до свердел та молотків.

Звісно, буріння та вибухові роботи здійснювалися далеко не кожного дня, і кожного разу – лише в одному тунелі з кількох. Александру хотілося налагодити електричний привід до компресора, але це рішення довелося відкласти на майбутнє, бо електродвигуни поки що були нерентабельними. Тому наразі доводилося обходитися паровим двигуном, а цей компресор був один із найбільших, якщо не найбільший, у світі.

– Твоя приватна розмова може почекати, – сказав Александр замість привітання. – Я хочу сходити до тунелю номер один, щоб іще раз усе там перевірити.

Вони увібралися до кліті і спустилися на глибину сто п’ятдесят футів до просторої основної галереї, яскраво освітленої електролампами; з регулярними інтервалами з’являлися робітники, які штовхали вагонетки з рудою до відкритого кінця галереї, де був шурф глибиною п’ятдесят футів, що вів до головної штольні. Маленька вагонетка, коли доїжджала до краю, переверталася за допомогою важеля, і її вміст, падаючи вниз, потрапляв до більшої вагонетки, що стояла внизу. Розташований за штольнею двигун витягував великі вагонетки стальним тросом туди, де їх чіпляли до локомотива, і той транспортував їх до сортувальних та подрібнювальних цехів. У повітрі висіла пилюка, хоча в час, коли вибухові роботи не проводилися, повітря було чисте і свіже; воно нагніталося та висотувалося великими електровентиляторами. З усіх закритих трьох чвертей периметра штольні вглиб гори йшли тунелі, деякі – прямо, деякі – вниз, а ті, що були прорубані недавно, багато разів міняли свій напрямок.

Александр та Лі пройшли разом до тунелю номер один, найстарішого та найбільш виробленого, їхній шлях освітлювали електричні лампи; оскільки видобування тут уже не здійснювалося, то вони не зустріли на своєму шляху нікого. Александр завжди турбувався про безпеку, тому тунель був підпертий достатньою кількістю масивних дерев’яних брусів, хоча Лі знав, що граніт у цьому місці гори був достатньо міцним і вірогідність обвалу була дуже низькою.

То була подорож тисячу футів завдовжки, озвучена чваканням їхніх черевиків та постійним капанням води, яку вода вичавлювала з породи своєю величезною вагою. У цьому кліматі не було небезпеки того, що вода стане кригою і, діючи як клин, розірве пласти на шматки. Це могло статися лише під час вибухових робіт, найбільш тонкої гірничодобувної операції – саме тому Александр волів здійснювати її сам, коли йшлося про надпотужний чи складний вибух.

Нарешті вони досягли глухого кінця тунелю номер один і побачили, що там уже закінчили приготування до вибухових робіт: моток ізольованого дроту, пневматичне свердло на тринозі, труба для підведення стиснутого повітря, коробок з інструментами. Один кінець важкого гумового шланга був прикріплений сталевими хомутами до сталевої труби, другий – до пневмосвердла. Динаміт і детонатори мали принести тільки на час закладки зарядів, яка здійснювалася під належним наглядом. Вибухівка зберігалася в бетонному бункері, до якого було лише чотири ключі: по одному для Александра, Лі, Самерса та Прентіса, вибухового інспектора.

– Цей вибух буде чимось на кшталт експерименту, – сказав Александр після того, як вони обидва погладили руками досить гладку поверхню лицевої частини лави – ніжно, як жінку. На поверхню площини падало яскраве світло ламп, роблячи видимим кожний розлом. – Ще футів зо двадцять золота не буде, тому я хочу обвалити більше скельної породи, аніж зазвичай. Треба почати посередині з отого розлому, а потім підривати решту зарядів концентрично. Кожна група з’єднана дротами послідовно. Я сам буритиму отвори.

Лі здивовано слухав його: ніхто не знався на цьому мистецтві краще за Александра, але він явно щось недоговорював.

– А скільки породи ти хочеш обвалити? – спитав Лі, відчуваючи, як його спиною раптом побігли мурашки.

– Щонайменше кілька тонн.

– Якби на твоєму місці був хтось інший, я б заборонив це робити, але тобі я ніяк не можу, бо ти начальник.

– Звісно, не можеш.

– А ти певен, що це потрібно? Ти навіть не обговорював це зі мною.

– Це – старий добрий тунель номер один. Він мене поважає, старий чорт.

Вони повернулися і зачвакали назад до галереї.

– Коли ти плануєш підривати?

– Завтра, якщо день буде так само гарний, як і сьогодні, – не буде вітру, який може пересрати роботу вентиляційних люків. – Він кивнув на кліть. – Униз чи вгору?

– Вгору.

Далі відтягувати вже не було сенсу. Лі ковтнув слину, бо у роті в нього раптом пересохло. Він усю ніч не спав, тисячу разів подумки переповідаючи найважливішу промову свого життя, добираючи та відкидаючи слова.

– Що там у тебе за приватна справа? – жваво спитав Александр.

Паровий двигун, що рухав компресор, був достатньо великий, щоб рухати вантажний локомотив, тому він сильно шумів, змушуючи компресор подавати повітря до баку в галереї, а потім – до труб. На дальньому кінці копрів двигун чахкав не так гучно; біля нього стояв кочегар, спершись на почорнілу від вугілля лопату, поруч оператор перевіряв манометри.

– Підійдімо сюди, – сказав Лі, відводячи Александра подалі від двигуна, на парапет із пісковця, де не було чергового персоналу. Сісти було ніде, тому він сів навпочіпки, і Александр зробив так само.

На землі лежав листочок; Лі підняв його, неначе роздивляючись, і почав повільно ламати його висохле крихке тіло. І врешті-решт скінчилося тим, що всі завчені заздалегідь слова вилетіли у нього з голови. Тому йому довелося починати з чистого аркуша.

– Я любив тебе все своє життя, Александре, але я зрадив тебе, – сказав він, розриваючи листок. – То не була заздалегідь задумана і запланована зрада, але від того вона не перестає бути зрадою. Я не можу жити зі зрадою, це нестерпно. Ти маєш знати.

– Знати що? – спитав Александр, наче йшлося не про зраду, а про якесь дрібне прогрішення, невеличкий обман. Листок розсипався. Лі підняв очі, що блищали слізьми, і зупинив їхній погляд на обличчі Александра; його губи беззвучно ворушилися, підшукуючи потрібні слова:

– Я кохаю Елізабет, і, коли я знайшов її вісім днів тому, я… я… зрадив тебе.

Якесь почуття, якому важко було дати назву, на мить спалахнуло в темних очах, але іще через мить вони знову стали тьмяними та непроникними. Обличчя Александра не змінилося. Він мовчав, здавалося, цілу вічність – просто сидів навпочіпки, звісивши руки через коліна, і ці руки лишилися такими ж розслабленими, як і перед тим, як Лі заговорив.

– Дякую за чесність, – нарешті вимовив він.

Та величезна власна гідність, яка так привабила Александра до восьмирічного хлопчика, і досі залишалася осердям Лі; вона утримала його від дріб’язкових пояснень, виливів самопринизливих вибачень та натяків на власну невинуватість, до яких удався б на місці Лі чоловік з нешляхетною душею, який би вивернувся навиворіт, аби лише хоч якось виправдатися. Утім, навряд чи нешляхетний чоловік знайшов би у собі мужність зробити таке зізнання перед такою людиною, як Александр.

– Легше сказати тобі зараз, аніж жити з брехнею, – сказав Лі. – То я винуватий, а не Елізабет. Коли я знайшов її, вона була сама не своя, страшенно пригнічена і вбита горем. Але це сталося, це сталося також і вчора. Елізабет вважає, що кохає мене.

– А чому б ні? – спитав Александр. – Вона ж вибрала тебе.

– Так не може бути, я знаю. Я мав ще вчора порвати наші стосунки, але я цього не зробив. Не зміг зробити.

– Вона знає про те, що ти мені зараз про це розповідаєш, Лі?

– Ні.

– Тоді це – наш секрет.

– Так.

– Бідолашна Елізабет, – зітхнув Александр. – Ти давно її любиш?

– З сімнадцяти років.

– Он чому ти боявся приїздити до Кінроса. Он чому ти свого часу взагалі щез із виду.

– Так. Хоча ти мусиш зрозуміти, що я ніколи не планував і не мав наміру вдаватися до якихось конкретних дій. Я завжди тебе любив надто сильно, щоб завдати тобі болю, але це сталося, коли мій захисний механізм не спрацював і її – теж. Вона була у такому стані, що не могла мені протистояти. Я застукав її зненацька, і вона не встигла оговтатися.

– Що ж, це перемога, – сухо сказав Александр. – Мені ніколи не вдавалося застукати її зненацька, коли її захисний механізм не працював. Якби її знайшов я, а не ти, її внутрішній захист був би напоготові. Отака історія про мене та Елізабет. Я живу з людиною, позбавленою всякої жвавості, наче з неї витекла життєва сила. З примарою. І я дуже радий, що вогонь все ж таки горить.

«Він сприйняв це як сильний, шляхетний і незламний чоловік, яким він і є», – подумав Лі. І це лише посилило його страждання. Так, йому було завдано жахливої травми, але Александр і не думав цього показувати.

– Хай там як, – мовив Лі, – я наразив її на велику небезпеку. Їй не можна мати дітей, я це знаю, однак я не міг стриматися. Учора я пішов до неї, щоб поговорити, просто поговорити, але вийшло зовсім не так. А коли я заговорив про небезпеку, вона просто розсміялася!

– Розсміялася?

– Так. Вона не хоче вірити, що існує небезпека.

– А може, небезпеки й справді немає. – Александр підвівся і подав руку Лі. – Ходімо трохи пройдемося. Я хочу піднятися до точки над кінцем тунелю номер один. Мені там подобається, моя душа, чи дух, чи як там його назвати, сполучається у тому місці з моєю золотою горою.

Для обслуги двигуна вони виглядали, як і належить, – двома власниками шахти, які щось зацікавлено обговорюють; мабуть, ідеться про майбутнє шахти, про якісь питання, що мають велике значення для її працівників.

– Я не можу жити з брехнею, – знову сказав Лі, коли вони дійшли до потрібного місця і присіли на два камені.

– Ти надто шляхетний, мій хлопчику, і в цьому твоя біда. Але ж їй сподобалося жити з брехнею, правда?

– Ні, бо за своєю природою вона незрадлива, правду кажу, – відповів Лі. – Гадаю, що так вона вже звикла жити всі ці роки, так організувала свою свідомість. І вона страшенно боїться, що ти дізнаєшся. О, вона знає про твою доброту, про повагу до неї. Однак вона однаково тебе боїться, і це для мене – абсолютна загадка.

– А для мене – ні, – мовив Александр, погладжуючи поверхню каменя, на якому сидів. – Я – втілення сатани.

– Прошу?

– Елізабет – жертва двох лихих схиблених старих. Вони обидва вже мертві, але їхній вплив на неї завжди залишатиметься. Я став для неї полустанком, батьком її дітей, тим, хто дає їй притулок та ділить з нею їжу. А ще є твоя мати, яку я кохатиму до свого останнього дня. Про що Елізабет прекрасно знає. Мій любий Лі, ми не можемо змушувати людей бути такими, як ми хочемо, і робити те, що ми бажаємо, хоча мені знадобилося двадцять п’ять років, щоб це збагнути. З багатьох причин, у які я не буду вдаватися, Елізабет терпіти мене не може. Це – щось на фізичному рівні. Коли я її торкаюся, то бачу, що в неї аж шкіра стає гусячою. Я не люблю її вже багато років, – збрехав він, бажаючи полегшити страждання Лі, – навіть не знаю, чи любив я її коли-небудь узагалі. На самому початку мені здавалося, що так, любив, але скоріше я любив саму ідею про те, як би воно було добре, якби ми кохали одне одного. А її любов до тебе – вона зовсім недавня?

– Каже, що ні, – відповів Лі, якому страшенно не подобалася їхня відсторонена і позбавлена емоцій розмова, не подобалася саме через свою відстороненість та позбавленість емоцій. Він хотів – він потребував! – щоб на нього горлали і гримали, щоб його били руками та ногами. Усе що завгодно, але тільки не це!

– Тоді ви обидва страждали, хоча й лишалися вірними. Це має для мене велике значення.

– Я знаю, що сьогодні – кінець, Александре. І я до нього готовий.

– Хочеш сказати, що ти вже зібрав свої валізи?

– Так – у переносному сенсі.

– А як же Елізабет? Ти що, збираєшся присудити її до ще багатьох років життя з чоловіком, якого вона терпіти не може?

– Це залежить від тебе. Вона не поїде без Доллі, а Доллі – твоя єдина онука. Суд залишить її тобі – якщо Елізабет захоче з’явитися в суді з тавром зрадливої дружини.

– Подружня зрада – єдина вагома причина для розлучення. Жорстоке поводження – також, але в даному випадку ця причина не підходить, до того ж багато хто з суддів часто дають чортів своїм дружинам. Однак вона може розлучитися зі мною через те, що я зраджував її з Рубі.

– А це що – кращий варіант? Розлучена дружина відомого чоловіка виходить заміж за сина його коханки. Та ще й за метиса-китайця. Ото пресі буде роботи!

– Якщо вона кохає тебе достатньо сильно, вона на це піде.

– Вона дійсно кохає мене достатньо сильно. Але цей скандал переслідуватиме нас роками, якщо ми не переберемося за кордон. Можливо, це стане більш-менш прийнятним виходом.

– Однак ти мені потрібен тут, Лі, а не за кордоном.

– Тоді виходу немає! – скрикнув Лі нещасним голосом.

Александр дещо змінив тему.

– А ти цілковито впевнений, що вона не знала про твій намір зустрітися зі мною?

– Так, цілковито впевнений. Вона заховалася в захисну оболонку своєї нової таємниці, і їй там дуже комфортно.

– А ти можеш з такою ж упевненістю сказати, що про це не знає Рубі?

– Так, можу. Зазвичай я говорив з нею про все важливе, що траплялося в моєму житті, і про кохання до Елізабет. Жінки, мудрішої за мою матір, просто не існує. Але про цю останню подію я їй нічого не сказав. Вона здатна зберігати таємницю не гірше, ніж Елізабет, але я… я просто не наважився їй про це розповісти.

Александр підвів голову і поглянув просто у вічі Лі.

– Мені потрібен час, щоб подумати, – сказав він. – Дай мені слово, що ти не скажеш нічого про нашу розмову – ні Рубі, ні Елізабет.

Лі встав зі свого каменя і простягнув руку Александрові.

– Слово честі, Александре.

– Тоді згода. Завтра, після вибуху, я дам тобі свою відповідь. Ти там будеш?

– Якщо ти хочеш – буду.

– Так, хочу. Бо Самерс дещо незграбний, а Прентіс мене дратує. Він добре виконує підривні роботи, але коли це роблю я, він метушиться туди-сюди, як заєць.

– Я знаю.

– Я знаю, що ти знаєш. Просто я дещо ошелешений твоїм повідомленням. Дякую тобі за чесність і шляхетність, Лі, – дуже дякую. Я знаю, що в тобі не помилився, і мені хочеться вибачитися перед тобою за те, як я повівся з тобою тоді, у 1890 році. Мене тоді розпирало від власної бундючності, я втратив відчуття землі під ногами. – Він потупав по землі, і звук вийшов якийсь глухий, наче під ним була порожнина. – А тепер я знову твердо стою на землі. Вірнішого та вмілішого помічника годі й бажати, а одного дня з тебе вийде прекрасний командир. – Він прокашлявся і криво посміхнувся. – Але я відхиляюся від теми, тобто як мені зробити так, щоб втримати тебе, але звільнити Елізабет.

– Гадаю, що це неможливо, Александре.

– Немає нічого неможливого. Завтра о восьмій ранку в головній галереї. Я, можливо, і досі буду в тунелі номер один, але ти туди не заходь. Такий наказ піротехніка.

І він звернув у напрямку вагончика підвісної дороги, а Лі подався до зміїної стежки.

Раптом Александр зупинився і гукнув:

– Лі!

Лі зупинився і, обернувшись, поглянув на нього.

– Сьогодні день народження Доллі. О четвертій у Кінрос-гаусі.

– Як же я забув, що сьогодні – день народження Доллі? – невдоволено промурмотів Лі, надягаючи темний костюм. Святкування мало розпочатися о четвертій, вечірнє вбрання було необов’язковим, хоча звісно, що дорослі сядуть повечеряти після святкування. Серед гостей мала бути Констанція Дьюї.

Він зустрів Рубі, яка вийшла в коридор зі своїх покоїв. Яка ж вона прекрасна! Її фігура покращилася, що було дивовижно, і матір зараз важила дещо менше, ніж коли він був маленьким хлопчиком, коли пишна спокусливість була в моді і чоловіки могли насолоджуватися своєю природною схильністю до неї. На ній було плаття з французького крепдешину, зелене, як і її очі, корсаж та широкі біля плечей рукави мали рожеву прокладку, а спідниця, що сягала колін, закінчувалася китичками. Чохол під плаття, який спускався аж до підлоги, був рожевий, рожевими були і лайкові рукавички. На її червонясто-золотавій голові сидів маленький зелений капелюшок із загнутим крисом, а його перед прикрашала рожева троянда.

– Ти така гарна, що тебе з’їсти хочеться, – сказав Лі, цілуючи матір у щоку і вдихаючи із заплющеними від насолоди очима тонкий аромат гарденії.

Вона захихикала.

– Сподіваюся, Александр подумає так само.

– Тобі не слід казати такі речі своєму синові.

– Зате ти знаєш, що я маю на увазі, і це допоможе тобі у твоїх стосунках з райськими пташками.

– Мої райські пташки віддають перевагу емоціям, викликаним дорогими подарунками.

Коли вони піднялися нагору у вагончику, то застали Александра, Елізабет і Констанцію в маленькій їдальні, прикрашеній яскравою матерією з нагоди дня народження. Усі мали надіти святкові капелюхи. Констанція привезла їх з Батерста, де китаєць-крамар скористався китайською технологією виготовлення тоненького кольорового паперу і продавав стрічки, святкові капелюхи, чудернацькі паперові скатертини та вишуканий загортувальний папір для подарунків.

Коли Півонія заманила Доллі до кімнати, усі почали співати хором «З днем народження!» та засипати захоплену дівчинку подарунками. Але то був також і сумний день народження: Доллі не знала нікого з дітей свого віку. Що ж подарувати семирічній дівчинці? Лі знайшов набір російських матрьошок, де кожна лялька ховалася всередині більшої, Рубі подарувала німецьку порцелянову ляльку з рухомими руками та ногами, вдягнену за останньою модою та з копичкою справжнього волосся. Лялька мала вії, блакитні очі з тонкими радіальними лініями у зіницях. Її червоні губки розтулялися, оголяючи зубки та ротик, який рухався, коли ляльку злегка штовхали. Від Александра Доллі отримала триколісний велосипедик, а від Елізабет – золотий браслет у вигляді сполучених сердець, на якому був перший оберіг – золота підковка на щастя. Констанція подарувала малій величезну коробку цукерок.