Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 39 страниц)
– От молодець місіс Сартіс! Вона – справжнісінький скарб, – сказала Елізабет.
Елізабет мала час двічі на тиждень їздити до озера, і це заняття було єдиним, яке давало їй радість життя. Оскільки Кристал не подобалося йти вгору за течією руслом ріки, Елізабет якось узяла мачете і розчистила вузеньку стежину, по якій можна було вести коняку за вуздечку. У глибині душі Елізабет боялася, що ця стежина може навести Александра, коли той повернеться, на озеро – її утаємничену місцину. Однак то мало трапитися у віддаленому майбутньому; а наразі Александр, якого не було вдома вже вісімнадцять місяців, не поспішав повертатися; принаймні такий висновок можна було зробити з його листів.
Листи дружині були короткими та стислими; листи до Рубі були довшими і більш інформативними. У них багато йшлося про Лі, якому 1881 року виповнилося сімнадцять.
«Ти добре вчинила, що відіслала його геть, Рубі, – йшлося в одному листі, – хоча я здогадуюся, що він сильно скучав за своєю мамою. Усе, що я йому про тебе розповідаю, хлопець усотує як губка, а твої фото, що я йому привіз, стоять на найвиднішому місці в його кімнаті. Як старший учень, він тепер має власну кімнату і власний кабінет, а по обидва боки від нього мешкають два перські принци. Його англійська бездоганна й надзвичайно вишукана, а його манери – царські, але цілковито позбавлені пихатості. Надсилаю тобі його фото в новому шкільному костюмі; він не хотів фотографуватися, оскільки, здається, увібрав у себе певні забобони стосовно фото, розповсюджені серед співучнів: боїться, що фотографія вкраде його душу. На щастя, у нього досить сильна інженерна жилка, щоб аж надто сильно вірити у забобони, тим більше стосовно фотографії.
Він уже виріс до шести футів, і його зростання ще не припинилося, як запевняє директор, – мушу сказати, у цього чолов’яги великий досвід роботи з хлопцями та юнаками, тому він знає, що каже. Тож коли ти його побачиш, не дивуйся, якщо зустрінеш велетня середніх розмірів. Коли він надягає свій спортивний костюм, можна бачити, що хлопець має розвинену мускулатуру, а литки зовсім не такі тонкі та нерозвинені, як у більшості білих чоловіків. М’язи на його литках чисто китайські – великі й сильні. Звідси його прекрасні результати – він вправний весляр та чемпіон у спринті. Крикет став його пристрастю – він досконало оволодів усіма прийомами цієї гри. Коли він поступить до Кембриджу, то сподівається виступати за цей університет у змаганнях з веслування і грати у крикет принаймні за свій університетський коледж. Мабуть, це буде коледж Кай, оскільки туди приймають іноземців. З усього цього можна зробити висновок, що він надзвичайно прагне потрапити до університету в жовтні наступного року. Я вже почав рознюхувати настрої кембриджського начальства, щоб полегшити туди шлях для твого хлопця. А цей шлях буде нелегкий, бо Лі, попри його бездоганну вимову, не є англійським джентльменом. Двоє хлопців-персів також вибрали для себе Кембридж; вони беруть приклад з Лі, як і багато інших учнів школи. Твій син має рису, яку я назвав би так: тверда й непохитна сила».
Рубі забрала в Елізабет листа і натомість дала їй фото, сяючи від гордості.
– А ось, нарешті, і сам Лі, – мовила вона.
Лі сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу; Елізабет ретельно вивчила фотографію, намагаючись не потрапити під вплив явної гордості Рубі за свого сина та схильності до ліричності й пафосу, яка несподівано прорізалася у Александра. Їй довелося визнати, що ніколи вона не бачила такого вродливого юнака, такого незвичного і, можна сказати, екзотичного. Навіть Сунь, на якого був схожий Лі, не міг похвалитися такими витонченими рисами обличчя. Але було в ньому і дещо від Рубі: Лі дивився в камеру з посмішкою, яка нагадувала посмішку Рубі, на його усміхнених щоках були такі ж самі ямочки, як і у матері, а європейські очі, судячи з фото, були досить світлими. А найважливіше – у тих очах світився розум.
– Він такий незвичайний, – мовила Елізабет, віддаючи фото. – Він має такі ж зелені очі, як і в тебе?
– Так, зелені, але відтінок трохи інший. А це важливо?
– О, так, важливо. Його волосся зачесане назад так, наче він змастив його макасаровою олією. Значить, йому треба користуватися спеціальними накидками для спинок крісла.
– Та ні, то не олія. У нього – коса.
– Коса?
– Так. Бо так забажав Сунь.
– Що ж, вісім років минуло, залишилося іще чотири – і тільки потім ти його побачиш.
«Лише чотири роки, – подумала Рубі, сідаючи у вагонетку, щоб повернутися до Кінроса. – Додати іще одну вічність до вічності, вже прожитої. Я так і не почула, як у нього ламався голос, не бачила його юнацьких прищиків на підборідді, так і не пережила того захопливого моменту, коли син починає стидатися своєї наготи перед матір’ю. Кожен його лист, написаний мені, обгорнутий гагатово-зеленою стрічечкою і покладений у гагатову скриньку, кожне слово з кожного листа я знаю напам’ять, однак, коли Лі повернеться до мене, однаково він у чомусь буде мені чужинцем. Чи повірить мені Елізабет, що я його ледь упізнала на фотографії? Що я годинами плакала, тужачи через нашу розлуку? Єдиною моєю втіхою є його очі на фотографії: спокійні, впевнені, без тіні болю та вразливості. Що ж, відтоді як він пережив перший біль розлуки, напевне його життя у школі Проктора було цікавим та сповненим подій. Більше мені нічого й не треба, лише сподіватися, що коли він обере собі пару, то зробить це цілком свідомо. Александр сподівається, що цією парою стане Нелл, хоча я не впевнена, що вона стане саме такою дівчиною, яка захопить його уяву. Навіть у п’ять років вона поводиться різко й по-діловому, демонструє свою незалежну вдачу. Елізабет довелося присвятити свій час Анні, а Нелл – самій за себе турбуватися. Вона так схожа на Александра! Лі обожнює Александра, але мені важко уявити, що він обожнюватиме Нелл. Однак усі ці запитання належать майбутньому. Лише через чотири роки я дізнаюся, яким чоловіком виріс мій син. Коли Лі повернеться, йому буде вже двадцять один, він буде сам собі хазяїн. Моя дитина буде повноправним громадянином цієї країни, і я відпишу йому свою частку в підприємстві „Апокаліпсис Ентрепрайз“. Він буде членом ради директорів і формально не матиме до мене жодного стосунку».
Через те що ці міркування були для неї болісними, Рубі переключила свою увагу на місто. Як же воно змінилося! Огидна невпорядкованість зникла, усюди пролягли дороги зі смоли та гравію, з’явилися тротуари, бордюри та стічні жолоби, уздовж вулиць були висаджені дерева; у Кінрос-тауні було навіть кілька красивих цегельних будинків, серед яких були готель «Кінрос» та церква Святого Андрія. З одного боку Кінрос-сквер, тепер зеленої та доглянутої, піднімалася нова будівля: омріяний Александром оперний театр. Чому Гульґонґ може мати свою оперу, а Батерст – аж три театри, а Кінрос-таун – ні? Більшість будинків були дерев’яними, останню мазанку знесли тоді, коли школа переїхала до нового цегляного приміщення. Навіть шпиталь мав вигляд респектабельний. А ріка текла між убраними в бетон берегами, на яких стояли паркові лави, висилися газові ліхтарі та дерева; на жаль, вода в річці була, як зазвичай, брудною.
Бо між містом та підніжжям гори знаходилося промислове підприємство з залізничними коліями, механізмами, двигунами, очисним заводом, кільканадцятьма ангарами з гофрованого заліза. А над усім цим висилися труби, що вивергали дим. Золото продовжувало надходити у таких же обсягах, але допоміжні будівлі поповнилися газовим заводом, електростанцією та холодильною установкою. Тепер Кінрос-таун ввозив з Батерста свіже молоко та м’ясо, а з Сіднея – рибу та фрукти.
«Що б робило це місто без людей на кшталт Александра та Сема Морта – короля холодильників? В Англії вони, мабуть, запліснявіли би без діла, а тут, у Новому Південному Уельсі, вони знайшли заняття, гідне їхніх здібностей, – і добилися процвітання. Цікаво, що б сказав мій каторжник-батько Ричард Морґан та моя каторжниця-мати, якби вони побачили, на що перетворився той край, куди їх заслали відбувати покарання? А погляньте на мене – на Рубі Костеван. Колись я була приживалкою у старого діда, потім – дамою сумнівної репутації, зате тепер я – один із директорів компанії. Чоловіки не сидять без діла. Вони докладають зусиль – і змінюють усе довкола себе. Особливо Александр Кінрос та Самюел Морт».
Отак думала Рубі, коли поверталася до свого шикарного готелю.
Час невмолимо котився вперед, і його політичні риси набували вкрай огидних форм через ущербність та вади політичних діячів. Ірландська частина Кінроса закипіла від обурення, коли прем’єр сер Генрі Паркс, виступаючи в парламенті, закликав його членів обмежити імміграцію з Ірландії, щоб зберегти британський характер колонії та домінування в ній протестантської релігії. Він заявив, що має намір забезпечити вплив протестантської моралі, тому жодних поблажок ірландцям та католицизму, поблажок, здатних змінити статус-кво, зроблено не буде, бо колонія й так стала надто вже ірландською та католицькою. То була дурна заява, яка лише розширила вже існуючий розкол між ірландськими католиками та їхніми протестантськими родичами з інших куточків Британських островів; ця заява поглибила також прірву між робочим класом та вищими класами суспільства, оскільки найбільше ірландців та католиків було саме серед робітників. Чулося також невдоволене бурмотіння з приводу «татаро-монгольських орд», які взагалі не були християнами. А коли упередженість і фанатизм виходять від таких високопоставлених осіб, як прем’єр-міністр, це є лише ознакою того, наскільки поширеними є ці забобони і наскільки мало турбувалися політики об’єднанням країни; натомість вони її розколювали.
У січні 1881 року в Сіднеї відбулася міжколоніальна конференція, на якій обговорювалися шляхи обмеження китайської імміграції; конференція прийняла відозву до Британського уряду. У цій відозві містилася скарга з того приводу, що колонії Австралії не мусять іти у фарватері британської політики щодо Китаю, бо ця політика мала поблажливий та угодовський характер. У відозві висловлювався також протест проти рішення уряду Західної Австралії сприяти китайським іммігрантам, які зголосяться працювати на фермах та домашніми слугами.
Сунь об’єднався з кількома іншими відомими китайськими бізнесменами, щоб представити на конференції інтереси китайської сторони і привернути увагу зібрання до того факту, що нерозумно розколювати багатомільйонну країну за наявності величезних масивів незаселеної території.
«…якщо справедливість, законність і право ви зміните свавільним насильством, ненавистю та заздрощами, то вам, можливо, і вдасться настояти на своєму; але застосування брутальної сили та чисельної переваги здатне лише значно погіршити ситуацію: ваша репутація серед країн світу впаде, і їй буде завдано непоправної шкоди; прапор, яким ви по праву пишаєтеся, більше не буде штандартом свободи і надії всіх гноблених, а навпаки – буде асоціюватися з фальшивістю та підступністю».
Насправді це нове десятиріччя, на яке Александр покладав такі великі надії, почалося на тлі настроїв озлоблення та обурення серед численних і різноманітних груп австралійської спільноти. Жінки почали так активно протестувати проти їхньої дискримінації у сфері освіти, що Сіднейський університет вирішив започаткувати нові факультети для жінок-студенток – за винятком, звісно, медицини: одна навіть думка про жінку, яка у відповідності зі своїм медичним фахом буде оглядати і мацати пеніс та мошонку, жахала і вкидала в паніку.
Завдяки тому що більшість кінросіанців читали газети (до яких тепер додалася і «Дейлі телеграф», а також тижневик-коментар «Булетін») усі ці події та думки збиралися докупи та обговорювалися; на думку Рубі та міських керівників, оті огидні пуритани набували в парламенті надто великої ваги; було прийняте законодавство, згідно з яким усі готелі та бари мусили закриватися об одинадцятій вечора від понеділка до суботи, а в неділю – взагалі не працювати. Як і її численні колеги по всій країні, Рубі поінформувала комісію з алкоголю, що оскільки ліцензії на продаж спиртного згідно з попереднім законом були дійсними до червня 1882 року, то до червня 1882 року залишиться в силі старий розклад роботи питних закладів. І не інакше!
Для Елізабет плин часу позначався, головним чином, днями народження. На новорічний день 1882 року Нелл виповнилося шість, а Анні виповнилося п’ять шостого квітня. То було схоже на перебування в центрі подій якоїсь чудернацької п’єси, поставленої непоштивим та похабним комедійним театром вісімнадцятого сторіччя, з тим лише винятком, що було зовсім не смішно: Нелл значно розширила свій лексикон, до якого додалися складні слова, вона почала розбиратися у тригонометрії та алгебрі, а Анна й досі не навчилася ходити і тільки й казала, що «мама», «Нелл», «Джейд» та «лялька». Однак вона все ж таки припасла приємний сюрприз: на свій п’ятий день народження вона, сміючись та пищачи, проповзла по підлозі дитячої кімнати до Джейд, яка стояла на протилежному боці кімнати і манила її руками.
Елізабет непохитно виконувала свій материнський обов’язок, але цей обов’язок видався їй досить неприємним, і полюбити його було вкрай важко. Джейд, навпаки, – мала з цього величезне задоволення, тому Елізабет вирішила, що справа, мабуть, у ній самій і що вона – погана матір. Звісно, вона знала, що Анна була тією кнопкою, яка назавжди пришпилила її до життя дружини Александра Кінроса. Під час нескінченних тижнів, проведених у ліжку перед народженням Анни, до неї дійшло, що коли вона економитиме те щедре грошове утримання, яке їй призначив Александр, то одного дня вона зможе полишити його, втекти назад до Шотландії і жити там у простому будиночку як поважна незаміжня жінка. Вона знала, що її діти прекрасно обійдуться й без неї; Нелл і так уже прекрасно без неї обходилася. Але потім вона придивилася до Анни і побачила обриси своєї долі. Як же ж вона зможе покинути оцю бідолашну маленьку істоту, приречену на те, щоб усе своє життя бути тягарем для оточуючих? Вона не могла цього зробити. Просто не могла. І це означало, що вона любить Анну, – попри те що дуже не любить її доглядати.
Яке ж це марне та набридливе заняття – стояти, скоцюрбившись, біля її іграшкового стільчика, нахилившись до її рівня, і повторювати раз по раз одні й ті ж слова: «пі-пі», «пук-пук», «ням-ням»! Інколи їй здавалося, що вона збожеволіє від однієї лише даремності своїх зусиль. Однак приголомшлива приземленість і практичність Рубі прекрасно й легко вміщала в себе і розумово відсталих дітей, і фундаментальні вади і дурощі чоловіків. Рубі і бровою не вела, коли Анна слинила її дороге плаття, коли навіть блювала на нього або вимазувала своїми фекаліями в нападі шаленої радості. Одначе, коли вона робила те саме з нею, Елізабет доводилося вискакувати з кімнати, долаючи напад нудоти і сильної огиди. І з притаманною їй схильністю до самобичування Елізабет запевняла себе, що їй бракує людяності та знання правил хорошого тону, що її нудота і огида – свідчення того, що, може, вона й любить Анну, але явно недостатньо для того, щоб зносити жахи догляду за розумово відсталою дитиною.
«Колись Александр назвав мене доброю, але я ніяка не добра, – картала вона себе. – Я – найгірша з усіх жінок, я – несправжня мати. Матері мусять усьому давати раду і все долати, а я не в змозі дати раду власній дитині. Якщо Анна – це просто шматочок тіста, що повзає по підлозі, то Нелл – якась страшна і вища за мене істота, з якою я не маю абсолютно нічого спільного. Дайте Нелл ляльку – і вона робитиме їй операцію: візьме гострого ножа і розкрає її посередині, витягне набивку і з видом знавця розповідатиме про стан ляльчиних нутрощів. Потім вона все кидає і починає копіювати для ляльки ретельно намальовані частини людського тіла з отого жахливого атласу анатомії, з яким Александр ніколи не розлучається, бо гравюри в ньому виконані Альбрехтом Дюрером – до речі, а хто він такий? А коли вона цим не займається, то сидить опівночі на пласкому даху з телескопом, який подарував їй Александр, і витріщається на місяць чи захоплено марить якимись там кільцями Сатурна.
Коли маєш справу з Анною, то невідомо, що вона думає і чи здатна вона думати взагалі. Хоча Джейд стверджує, що здатна. Однак Нелл по-своєму таке ж чудовисько, як і Анна: владна, непосидюча, рішуча, ненаситно допитлива та безстрашна. Хоча очі в неї блакитні, а не чорні, однаково – коли вона дивиться на мене з-під своїх загострених брів, мені здається, що то дивиться на мене Александр. Їй лише шість років, а вона вже вважає, що її мати не набагато розумніша за Анну – ну так, хіба що трішечки. Вона терпіти не може, коли з нею панькаються, вона терпіти не може, коли її цілують, вона з огидою відкидає всяку діяльність, притаманну для жінок. Коробок з моїми старими платтями, які я їй віддала гратися, так і стоїть нерозкритим. Будь-яка дівчинка в її віці визнала б цей коробок скринею зі скарбом, а Нелл натомість тільки зміряла мене презирливим і нищівним поглядом. Бачили б ви цей погляд! Наче вона хотіла ним сказати: мамо, за кого ти мене вважаєш? За ідіотку Анну?
Я здатна любити обох моїх доньок, але я не можу любити одну з них за її гігантський інтелект, а другу – за те, що від її звичок мене вивертає.
О Господи! Скажи мені – що я роблю не так? Чого мені бракує?»
Коли Елізабет поділилася декотрими з цих міркувань з Рубі, та лише презирливо пирснула:
– Слухай-но, Елізабет, ти надто вимоглива до себе! Є люди, як я, – з сильною витримкою і малочутливі, байдужі до бруду та розгардіяшу. Можливо, тому що і вони, і я виросли серед бруду та розгардіяшу. А ти, напевне, зросла в одному з тих бездоганно охайних шотландських будиночків, де все чисто підметено та вимито. Ніхто не ригає з похмілля, ніхто не обсирається чи обсцикається у п’яному ступорі, ніхто не забуває помити тарілки, аж поки вони не вкриються цвіллю, ніхто не залишає у хаті сміття, аж поки воно не згниє. Господи Ісусе, Елізабет! Я зростала у клоаці, у вигрібній ямі! І якщо в тебе слабкий шлунок, то від цього нікуди не подітися. Кицюньо, ти не зможеш це контролювати, хоч як би ти не намагалася. Що стосується Нелл, то тут я з тобою згодна: вона просто чудовисько. Вона ніколи не буде людиною, яка сподобається комусь із першого погляду, навпаки – скоріш за все, вона відштовхуватиме оточуючих. Ти страждаєш через те, що тобі бракує освіти, а Александр дав тобі це зрозуміти. У мене теж немає освіти, але я не була незрілою шістнадцятирічною дівчиною, коли його зустріла. Вище голову – і облиш оце самобичування. Любити своїх дітей – це набагато важливіше, аніж відчувати до них симпатію.
«Потрібен дощ, – подумала Елізабет одного травневого ранку 1882 року, коли вона осідлала свою конячку і проїхалася ті три милі, що відділяли будинок від озерця. – Це озеро не дає мені збожеволіти, воно зберігає мій здоровий глузд. Без нього я жила б взаперті, безцільно б маялася в чотирьох стінах, де мене змусили до покори. Однак тоді я нічого б не знала і мала б спокій та мир у душі». – «Жалість до самої себе, ось що це таке, Елізабет! Найгірший з усіх злочинів, бо він призводить до самообману, надуманих образ і втрати контакту з почуттями інших людей. Ким би ти не була, щоб ти не переживала – ти накликала все це сама. Сказала б тоді батьку „ні“ – і що б він з тобою зробив? Ну, побив би, ну, послав би замолювати гріх до доктора Маррі! Могла б сказати „ні“ Александру – що б він зробив, окрім послати тебе додому зганьбленою? Рубі має рацію: я надто багато думаю про себе та про свої вади. Натомість я мушу думати про озеро. Там я можу забутися».
Вона погнала кобилу стежиною, яка була тепер такою гарно втоптаною, що її міг помітити і нею проїхати будь-хто, хто спромігся б її помітити. Звісно, якщо б йому дозволили. Однак Елізабет жодного разу не спадало на думку, що біля озера може з’явитися хтось іще окрім неї.
Одначе, не доїхавши ярдів триста до водойми, Елізабет почула звук чоловічого сміху – веселого та безтурботного. Вона не перелякалася, але далі не поїхала. Зісковзнувши з кобили, вона прив’язала її до гілки, поплескала по лискучому білому боку і тихенько рушила вперед. Вона була роздратована: як посмів цей хлопець вторгнутися у володіння Кінросів? Вона не боялася, але обережність не завадить. І ця обережність підказувала їй, що спочатку треба подивитися, хто ж він є, цей порушник. Якщо виявиться, що то – ціла зграя розбійників, яким вдалося віднайти це озерце, то вона потихеньку повернеться по своїх слідах до будинку, а там скористається новою цяцькою, яку встановив Александр. То був телефон, з’єднаний з поліційним відділком міста Кінрос та будинком Самерса. Більше лінія нікуди не йшла, але цього було достатньо, щоб негайно викликати допомогу. Можливо також, що то була група аборигенів, але в цій місцевості вони рідко – майже ніколи – не підходили до помешкань білих людей. Аборигени боялися шахти, а довкола було стільки квадратних миль незайманої та порослої лісом землі, що ці нечисленні люди воліли ховатися подалі від розбещувального впливу білих заради збереження цілісності та ідентичності своїх племен.
Але поблизу не було видно ані прив’язаних коней, ані ознак відчайдухів розбійників чи аборигенів. Там був лише один чоловік, який стояв до неї спиною на пласкому камені, що стирчав з води, як оббілована людська лопатка. У Елізабет перехопило подих, вона уповільнила ходу і зупинилася. Чоловік був голий, промені сонця потоками стікали по його золотистій шкірі, а чорне волосся сягало аж до пояса і далі. Китаєць? Раптом він повернувся в її напрямку, підняв руки – і враз пірнув у воду, майже не збуривши її. Елізабет іще раз пригадалося обличчя в той момент, коли чоловік до неї обернувся. Неначе вона десь його недавно бачила. Та то ж був Лі Костеван! Лі Костеван повернувся додому! Її коліна підкосилися, і вона копичкою впала на землю, а потім збагнула: щойно він вирине, одразу ж її побачить. Яка небажана зустріч! Яка ніяковість для них обох! Що ж вона йому скаже?! Похапцем зіп’явшись на ноги, вона ледь устигла схватися в зарості.
Його приватну чоловічу принаду було майже болісно бачити, коли він вистрибнув з води легко й потужно, наче риба. Кивком відкинувши з обличчя довге чорне волосся, він без видимих зусиль вискочив з води і, радісно й зачаровано озирнувшись довкола, розлігся на пласкому камені позагоряти на сонці. Елізабет постояла якийсь час мовчки та непорушно, як та ящірка, аж поки хлопець знову не стрибнув у озеро. Лише тоді вона наважилася відповзти геть.
Як вона дісталася дому – Елізабет не пам’ятала. Її очі, розум і душа повнилися спогадом про оте прекрасне бездоганне тіло, що не мало ані найменшої вади, тіло з гнучкими та сильними м’язами, з радісним обличчям, яке світилося повним та нічим не обмеженим задоволенням. Усе своє життя вона прагнула свободи, але досі ще ніколи не зустрічала її в людській подобі. І це було незабутнє враження. Це було відкриття. Одкровення.
Лі Костеван повернувся додому.
