Текст книги "Дотик"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 5
Материнство

Лікар-гінеколог з Сіднея уважно оглянув Елізабет, а потім викликав до спальні Александра.

– Ви обоє маєте почути те, що я скажу, – почав він серйозним, але діловитим голосом. – Місіс Кінрос, ви страждаєте на прееклампсію[1]1
  Важка форма пізнього токсикозу вагітності.


[Закрыть] – дуже небезпечну хворобу.

– Дуже небезпечну? – ошелешено перепитав Александр.

– Так. Я не бачу підстав применшувати її небезпеку ані для моєї пацієнтки, ані для її чоловіка, – відверто заявив сер Едвард Вайлер. – Якби я зміг привезти з собою свої прилади, то міг би поставити діагноз більш точно, а також, наприклад, виміряти швидкість циркуляції вашої крові, місіс Кінрос, за допомогою реометра. Однак я і без цього заявляю з усією відповідальністю, що ваш стан може призвести до ускладнення, яке зазвичай має фатальні наслідки. – При цьому лікар помітив, що пацієнтка сприйняла цю новину без особливих емоцій, тоді як очі її чоловіка сповнилися жахом. – Ускладнення ці пов’язані з хворобою нирок – таке часто буває під час вагітності, а особливо першої.

– А яку, якщо точно, функцію виконують нирки? – спитався Александр, і обличчя його зблідло.

– Вони фільтрують тілесні рідини та виводять токсичні речовини з сечею. Тому можна зі стовідсотковою впевненістю припустити, що між місіс Кінрос та дитиною в її череві відсутня гармонія. Напевне, вона не в змозі впоратися з токсичними відходами дитини і ті отруюють її організм.

– А що таке загальний токсикоз? – поцікавився Александр, нервово походжаючи кімнатою. – Як дізнатися, коли він почнеться?

– О, ви неодмінно дізнаєтеся, сер. Він супроводжується сильними головними болями, болями в животі, нудотою та блюванням. Після цього починаються сильні конвульсії, котрі, якщо не припиняться, призводять до коми пацієнтки, а з цієї коми вивести її буде абсолютно неможливо.

– Але ж у Елізабет лише налилися ноги – тільки й того!

– Вона розповіла мені не тільки про це, містере Кінрос. Уже траплялися випадки головного болю, болю в животі, нудоти та блювання – упродовж останніх трьох тижнів. У випадку вашої дружини едема – тобто набряк – має водянкову природу, а не постуральну, тобто таку, що спричинена положенням тіла, – твердо мовив сер Едвард.

Широко розкривши очі, Елізабет лежала та слухала, як лікар безпристрасним голосом повідомляв Александру про її можливу смерть. Якась частина її свідомості не заперечувала; смерть була одним із виходів із цієї вкрай неприємної ситуації. Та ж частина її свідомості, що протестувала проти цієї новини, страшенно хотіла, щоб у неї народилася здорова та життєздатна дитина і щоб у неї з’явився той, кого вона дійсно кохатиме. Що ж би сталося, якби вона не повідомила Рубі про свої набряклі ноги? Коли вона розповіла про це місіс Самерс десь два тижні тому, та відказала, що все гаразд і не варто турбуватися через невеликий набряк. Але ж місіс Самерс була безплідна. Чи означало це, що вона їй заздрила і хотіла її смерті?

– Що я мушу робити, пане Едвард? – запитала вона.

– Перш за все, дотримуватися постійного постільного режиму, місіс Кінрос. Скільки можете, лежіть на лівому боці – це допоможе вашому серцю та ниркам…

– І обмежити обсяг питва, – втрутився в розмову Александр.

– Ні! – скрикнув сер Едвард. – В жодному разі! Навпаки: життєво важливо підтримувати функцію нирок, а це означає пити багато простої води та виділяти багато сечі. Я робитиму їй кровопускання, щоб зменшити кількість крові, з якою доводиться справлятися її серцево-судинній системі. Одна пінта – сьогодні, а потім – по півпінти на тиждень. Якщо ми зможемо забезпечити перейми без попередніх конвульсій, то пацієнтка матиме гарний шанс добре перенести процес дітонародження. – Сер Едвард повернувся до ліжка. – Ви, місіс Кінрос, приблизно на тридцятому тижні вагітності. Залишилося іще десять тижнів. Я не наполягаю аж надто суворо, що всі ці тижні ви маєте провести в ліжку. Якщо буде важко встати і дійти до туалету, щоб випорожнити сечовий міхур або кишечник, користуйтеся судном. Їжте багато овочів, фруктів та чорного хліба і пийте велику кількість води. Я пришлю з Сіднея акушерку, яка навчить кількох місцевих жінок, як за вами ходити.

– Місіс Самерс ідеально підійде для цієї ролі, – швидко мовив Александр.

– Ні! – скрикнула Елізабет, сідаючи в ліжку. – Благаю тебе, Александре, ні! Будь ласка, тільки не місіс Самерс. У неї й так багато роботи. Я волію, щоб це були Джейд, Перлина та Шовкова Квітка.

– Вони – дурні дівчата, а не дорослі жінки, – запротестував Александр.

– Я теж дурна дівчина. Ти мусиш мені потакати!

З похмурим виразом обличчя проводжав Александр сера Едварда до виходу.

– Якщо у моєї дружини почнеться токсикоз, то що станеться з дитиною? Чи є у неї шанс вижити?

– Якщо вона виходить повний термін вагітності, а потім у неї почнуться епілептичні конвульсії, які призведуть до коми, то дитину можна буде вилучити за допомогою кесаревого розтину до того, як пацієнтка помре. Це не гарантує, що дитина виживе, але це – єдиний шанс.

– А чи не можна буде зробити це тоді, коли вона матиме шанс вижити?

– Ще жодна жінка не пережила кесаревого розтину, містере Кінрос.

– А мати Юлія Цезаря? – мовив Александр.

– Навряд чи їй робили розтин. Бо вона дожила до сімдесяти років.

– А чому ж тоді цей розтин називають кесаревим?

– Після Юлія було багато різних кесарів, – відповів сер Едвард. – Мабуть, то якийсь інший кесар з’явився на світ у такий спосіб. Той, чия мати померла при його народженні. Бо мати неодмінно помре, неодмінно!

– Ви приїдете на пологи?

– На жаль, ні. Мені й так було важко викроїти час на цю поїздку. У мене вкрай напружений графік роботи.

– Дитина має народитися десь під Новий рік. Приїжджайте після Різдва і будьте тут, поки вона не народиться, – візьміть з собою свою дружину, своїх дітей – кого хочете! Уявіть собі, що їдете на відпочинок до прекрасного прохолодного курорту – тут не буває очманілої спеки та сильної вологості, сер Едварде, – умовляв його Александр.

– Ні, містере Кінрос, я й справді не можу.

Але на той час, коли сер Едвард Вайлер сідав на поїзд, він уже погодився повернутися сюди на Різдво. Було обговорено плату, і це були не гроші, а антикваріат: дві візантійські ікони, що належали Александру. Виявилося, що сер Едвард колекціонував ікони.

Александр не наважувався зустрічатися з Елізабет напряму, не наважувався поглянути на це миле дитяче обличчя – таке молоде, таке вразливе. Минулого вересня їй виповнилося сімнадцять, та чи доживе вона до своїх вісімнадцяти років?

Усе пішло не так, як треба, визнав він. Щось у її душі від самого початку повстало проти мене – ні, ні, тільки не ота ідіотська історія з диявольською борідкою! Що ж я зробив не так? Я був до неї лагідний, щедрий, зробив її стильною дамою, якою вона ніколи не стала б у Шотландії. Коштовності, дорогі вбрання, винятковий комфорт, ніякої важкої роботи. Але мені так і не вдалося добратися до її осердя, викресати хоч одну іскринку з отих сапфірових очей-озерець, відчути, як серце її тьохкає від мого дотику, почути, як їй перехоплює подих. Її спіймати важче, аніж мандрівний вогник, а її дух уже в стані коми. Моя Елізабет, яка насправді – не моя. А тепер оця жахлива й несподівана хвороба, що загрожує життю моєї дружини та моєї дитини! Я нічого не можу вдіяти – лише довіритися серу Едвардові Вайлеру, – а як я можу бути певен, що він добре знається на своїй справі?

– Як я можу бути певен? – згорьовано крикнув він, звертаючись до Рубі.

– Ніяк, – відверто відгукнулася вона, витираючи очі. – Жалюгідний панікер! Я скажу тобі, що я зроблю, Александре! Попрохаю старого отця Фланнері відслужити за неї службу і щодня запалювати за її здоров’я свічок на фунт, а також найняти бідолашному старому пристойну економку.

Александр уставився на неї, від несподіванки роззявивши рота.

– Рубі Костеван! Тільки не кажи мені, що ти стала прихожанкою католицької церкви!

Вона зухвало пирхнула.

– Ні, я – атеїстка, така ж як і ти. Але клянуся, Александре, коли йдеться про чудеса, оці католики мають якийсь внутрішній зв’язок з Богом. Я багато про це чула.

Лише велике нещастя завадило Александрові розреготатися.

– Значить, ти забобонна? Чи наслухалася в барі байок п’яних ірландців?

– Я більше прислухалася до свого родича Ісаака Робінзона, я спитала сера Еркюля, чи вони, бува, не родичі, і він сказав, що ні, але при цьому чомусь скривився як середа на п’ятницю. Кілька років, які Ісак Робінзон провів у францисканському монастирі в Китаї, навернули його до папізму, і я ніколи не зустрічала фанатичнішого католика, аніж він.

– Ти просто намагаєшся мене підбадьорити.

– Так, – весело й самовдоволено відказала вона. – А тепер – іди геть, Александре. Видобудь іще тонну-дві золота. Не сиди без діла, чоловіче!

Щойно він вийшов, Рубі розридалася.

– Утім, – сказала вона трохи згодом сама собі, надягаючи капелюшок та рукавички, – не думаю, що кілька служб у церкві та свічки чимось зашкодять. – Біля дверей вона зупинилася і замислилася. – А ще, мабуть, мені треба буде умовити Александра надати пресвітеріанцям землю в Кінросі. Навіщо ображати почуття вірян та їхнє уявлення про Бога?

Уранці вона всілася на ліжко хворої Елізабет з величезним букетом гладіолусів, ротиків та сокирок з саду Теодори Дженкінс, яка наразі була у відпустці.

Обличчя Елізабет освітила радісна посмішка.

– Ой, Рубі, так приємно тебе бачити! Тобі Александр сказав, що зі мною?

– Звісно, сказав. – Квіти швидко перейшли до рук невдоволеної місіс Самерс. – Ось, візьміть, Меґґі, знайдіть для них вазу! І заберіть цю невдоволену міну з вашої пики, бо ви нагадуєте мені гусінь.

– Гусінь? – спитала Елізабет, коли місіс Самерс пішла геть.

– Насправді я думала про слимака, але що сказано, то сказано. Тобі треба буде навчитися з нею жити.

– Вона мене лякає.

– А ти їй не дозволяй. Меґґі Самерс огидна, але вона не зможе зробити тобі якусь капость навмисне, бо вона аж надто боїться свого чоловіка. А ще більше боїться вона Александра.

– Вона мені заздрить через те, що сама безплідна, а у мене буде дитина.

– Це я можу зрозуміти. – Рубі вмостилася у кріслі, наче розкішна райська пташка на жердині, і посміхнулася Елізабет; на її щоках з’явилися ямочки, а очі радісно заблищали. – Негайно припини нудитися, кицю! Я замовила телеграмою книжки з Сіднея – я ж бо знаю, які тобі сподобаються, – чим пікантніше, тим краще, – а ще я принесла колоду карт, щоб навчити тебе грати в покер та кункен.

– Не думаю, що пресвітеріанцям можна грати в карти, – виклично зауважила Елізабет.

– Слухай, наразі я налаштована прихильно до Бога, але отакої дурниці не потерплю, – суворо заявила Рубі. – Александр сказав, що тобі доведеться лежати отут десять тижнів і нічого не робити, тільки пити та сцяти, тож якщо карти допоможуть вбити час, то ми будемо грати в карти.

– Давай спочатку поговоримо, – сказала Елізабет з упевненістю в голосі. – Я хочу знати все про тебе. У тебе є син, каже Джейд.

– Так. Його звуть Лі. – Голос і вираз обличчя Рубі пом’якшали. – Він – світло у моєму житті, Елізабет. Моє дорогоцінне кошенятко. Як я за ним скучила!

– Йому зараз одинадцять?

– Так. Я не бачила його вже два з половиною роки.

– Ти маєш його фотографію?

– Ні, – різко відказала Рубі. – То була б занадто велика мука. Я просто заплющую очі і уявляю його. Такий пречудовий хлопчина!

– Джейд каже, що він навдивовижу розумний.

– Підхоплює мови, як той папуга, але Александр каже, що він не створений для того, щоб вчити гуманітарні науки в Оксфорді і здобути ступінь бакалавра – як хотілося б мені. Здається, йому більше подобається вивчення точних наук у Кембриджі.

Елізабет помітила, що ця тема є надто болючою для Рубі, тому вона змінила напрям розмови.

– А хто така Онорія Браун? – спитала вона.

Зелені очі Рубі здивовано розширилися.

– І ти туди ж? Я й гадки не маю, хто вона така, знаю лише те, що Александр вважає її втіленням всіх жіночих чеснот. Я – ніхто в порівнянні з Онорією Браун.

– Його думка про тебе, яку він висловлював мені, дещо інша. Він якось сказав мені, що захоплюється тобою навіть більше, ніж Онорією Браун. А ти певна, що не знаєш її?

– Абсолютно.

– А як ми зможемо про неї дізнатися?

– Спитати, – відповіла Рубі.

– Він не скаже нам або говоритиме загадками.

– Чортів вилупок – ось хто він такий! – погодилася Рубі.

Наступні тижні промайнули напрочуд швидко завдяки Рубі, книжкам, покеру – і Констанції Дьюї, яка приїхала погостити і залишилася на останні п’ять тижнів. Стан Елізабет був без змін; постійне кровопускання робило її трохи розслабленою, але набряки зменшилися; до того ж припинилися напади головного болю та болі у животі. Акушерка з Сіднея, яка пройшла неабияку практичну підготовку в центрі Флоренс Найтінгейл, безжально вимуштрувала трьох китаянок, наче сержант лінькуватих солдат, а потім поїхала, щоб повідомити серу Едварду, що за місіс Кінрос доглядатимуть не гірше, ніж це роблять у Сіднеї.

Але найбільше страждав Александр, усунутий від щоденного життя своєї дружини спочатку зусиллями Рубі, а потім – спільними зусиллями новоствореного альянсу Рубі—Констанція. Однак їхня компанія допомагала підбадьорювати Елізабет; кожного разу, коли Александр проходив повз спальню дружини, звідти лунали вибухи веселого сміху. А йому таки доводилося квапливо проходити повз її спальню – «як побитий собака, що уникає свого хазяїна», – казав він сам собі. Єдиною його втіхою була робота; нарешті прибули гальма системи Вестингауза, тож йому було чим зайнятися, коли гальма встановлювали на вагони.

– Я дійшов висновку, – сказав він якось Чарльзу Дьюї, – що коли чоловік одружується, то мир у його душі та свобода ідуть коту під хвіст.

– Та отож, друже, – заспокійливо мовив Чарльз. – Це та ціна, яку нам доводиться платити за те, що в старості у нас буде компанія та нащадки, які продовжать нашу справу.

– Компанію на старості я тобі гарантую, але твої нащадки – суцільно дівчата.

– Узагалі-то я дійшов висновку, що дівчата – це не так уже й погано. Вони вийдуть заміж і – якщо мої дочки хоч чогось варті – вони, можливо, приведуть в родину більше здібних чоловіків, ніж це вдалося б зробити синам. Синам не заборониш здійснювати дослідження в таких сферах, як пияцтво, легкодоступні жінки та картярство; дівчата ж усім цим займатися не будуть і не терпітимуть цих пороків у своїх чоловіках. Наречений Софії має розумну голову та ділову хватку, а чоловік Марії керує бізнесом у Данлі краще, аніж це будь-коли вдавалося мені. Якщо Генріетті вдасться підчепити такого ж гарного хлопця, як пощастило двом іншим моїм донькам, я буду дуже щасливим чолов’ягою.

Александр насупився.

– Так, усі вони гарні й розумні, але дівчата, мій дорогий Чарльзе, не можуть зберегти родинне ім’я.

– А чому б ні? – здивувався Чарльз. – Якщо вже ім’я важить так багато, то що завадить якомусь зятю взяти наше прізвище? Не забувай, що частка чоловікової крові в його онуках точнісінько така ж, як і частка крові дружини, – рівно половина. Ти що, побоюєшся, що у Елізабет будуть доньки, а не сини?

– Досі цей шлюб був невдалим, – відверто відповів Александр. – Тому, якщо доля й далі демонструватиме свою неприхильність, ця можливість перетвориться на реальність.

– Ти – наче пророк Судного дня, невиправний песиміст.

– Ні, я просто шотландець.

Однак згодом, пораючись у локомотивному депо, Александр подумав і вирішив, що Чарльз має рацію. Якщо у Елізабет і справді будуть доньки, то їх треба виховати таким чином, щоб у них були неабиякі чоловіки, та ще й такі, котрі захотіли б змінити своє прізвище на Кінрос. Це означало, що дівчатам треба буде дати університетську освіту, але при цьому пильнувати, щоб світська освіта не перетворила їх на «емансипе» з чоловічими замашками.

Бем, бем! – гепав Александр молотком; він твердо вирішив: ніщо не зможе його захитати – ані фригідна жінка, яка його не кохає, ані перспектива мати цілий виводок дівчат. Він мав свою мету в житті; він уже багато зробив для її досягнення, і один з найважливіших аспектів цієї мети полягав у тому, щоб ім’я, котре він собі обрав, ніколи не померло.

Сер Едвард Вайлер з дружиною прибули напередодні Різдва, і їх поселили в Північній вежі – комплексі кімнат, які привели леді Вайлер у невимовний захват. Їй не лише випала нагода вирватися з Сіднея у найгірший період літньої спеки; милосердний Господь подарував їй можливість жити в розкоші, небаченій для Сіднея; слуги в Сіднеї були пихатими, агресивними створіннями, які приходили і звільнялися, коли їм заманеться, зате в маєтку Кінрос-гаус працювали напрочуд приязні та ввічливі слуги-китайці, які, разом із тим, ані на гран не були запопадливими та улесливими. Вони поводилися, як високооплачувані працівники, яким подобається їхня робота.

Однак для Елізабет святковий сезон був просто продовженням її ув’язнення в ліжку; вона так обважніла, і їй постійно так хотілося спати, що навіть грубуваті жарти Рубі вже не справляли на неї підбадьорливого впливу.

Неймовірно, але сер Едвард спочатку приділив мало уваги своїй пацієнтці, коли він увійшов до кімнаті разом із Джейд, Перлиною та Шовковою Квіткою; дівчата несли тарілки, пляшки та миски. Лікар зняв піджак, надягнув чистий білий фартух, закотив рукави і ретельно вимив свої сильні руки. І тільки зробивши все необхідне, він присунув стілець і сів біля Елізабет.

– Як ви ся маєте, моя люба? – спитав він.

– Не так добре, як перед Різдвом, – відповіла Елізабет, повністю довіряючи своєму лікарю і відчуваючи до нього симпатію. – У мене сильно болить голова, живіт, інколи у мене буває нудота, а перед очима з’являються темні плями.

– Спочатку я маю подивитися, як ся має ваша дитина, а потім ми поговоримо на ширші теми, – мовив він, підійшовши до краю ліжка, і жестом наказав китаянкам відкинути ковдри.

– Я – людина-антисептик, – пожартував лікар, здійснюючи огляд, – тож вибачте мені запах карболки. Він збережеться тут доти, поки не народиться дитинча. – Закінчивши огляд, лікар знову сів. – Головка плода повернута в потрібному напрямку, і я гадаю, що води ось-ось відійдуть. – Голос сера Едварда змінився і став серйозним. – А тепер, Елізабет, я мушу пояснити вам, що мені, можливо, доведеться робити, якщо не все піде так як слід. Ви чули, як я колись казав вашому чоловіку, що коли у вас почнуться конвульсії, то цілком може статися так, що ви з них не зможете вийти. Загалом тут рішення приймає чоловік, але зазвичай чоловіки в подібній ситуації опиняються не на висоті – за тими винятками, коли мені вдається переконати їх у тому, що їхня дружина хоче, щоб я зробив саме те, що маю зробити. – Сер Едвард прокашлявся. – Останнім часом з’явилися деякі публікації в медичній пресі, котрі пропагують призначення сульфату магнію, якщо почнуться конвульсії, хоча мушу попередити вас, що цей метод ще не є повністю доведеним на практиці.

– А що таке сульфат магнію? – спитала вона.

– Досить нешкідлива сіль.

– А як його приймати? Пити?

– Ні. Якщо у вас почнуться конвульсії, у такому стані ви не зможете пити рідину. Сіль вводиться парентеральною ін’єкцією, тобто шприцом у черевну порожнину. Там сульфат магнію змішується з тілесними рідинами і швидко потрапляє в кров. Сподіваюся, що з часом ці шприцеві голки навчаться виготовляти достатньо тонкими, щоб їх можна було вводити у вену. Звісно, я скажу про це вашому чоловіку, але спочатку мені потрібно упевнитися в тому, що ви самі про це думаєте. На кін поставлене ваше життя і життя вашої дитини. Я також хочу зазначити, що у вас – розумове послаблення і стан, наближений до неврастенії. Ви хотіли б, щоб я ввів вам сульфат магнію в разі потреби?

– Так, – не вагаючись, відповіла Елізабет.

– От і прекрасно! Тож подивимось, як складатимуться обставини. – Він узяв її за руку і легенько стиснув. – Не падайте духом, Елізабет. Здається, ваша дитина достатньо сильна, тож будьте сильні і ви. А тепер, якщо ви готові, я відрекомендую вам свою дружину. Вона допомагатиме мені як акушерка.

– А ви саме так з нею і познайомилися – під час пологів? – поцікавилася Елізабет.

– Аякже. Молодим лікарям доводиться працювати так багато, що у них майже немає часу зустрічатися з якимись іншими дівчатами, окрім акушерок та медсестер. І мені дуже пощастило, – щиро відповів сер Едвард. – Моя дружина – прекрасна людина і високопрофесійна акушерка.

Александр вирішив побачитися з Елізабет лише наступного дня, і сер Едвард мав з ним довгу розмову і порадив йому дочекатися, поки Елізабет прокинеться після сну, викликаного прийомом настоянки опію.

Увійшовши до кімнати, Александр помітив, що та невпізнанно змінилася. Зайві меблі прибрали, ті, що лишилися, загорнули в чисті білі простирадла, в одному кутку стояла хрустка біла ширма, Джейд і Перлина були вдягнені в білі фартухи, а у повітрі висів слабкий запах карболки.

«Який же ж я боягуз, – подумав він, наближаючись до ліжка. – Усіляко уникав її цілих десять тижнів». Шкіра Елізабет злегка пожовкла, білки очей, які вона на нього звела, були червонуватими від лопнутих мікросудин, і, хоча лежала вона на лівому боці, під легким покривалом однаково виднівся її великий відвислий живіт.

– Сер Едвард уже казав тобі? – спитала вона, облизуючи пересохлі губи.

– Про новітній спосіб лікування? Так.

– Я хочу, щоб він його застосував за необхідності, Александре. Як же ж я втомилася!

– Ясна річ, бо ти прийняла настоянку опію.

– Ні, я не це маю на увазі, – роздратовано відказала Елізабет. – Я втомилася взагалі! Втомилася лежати в ліжку, та ще й на лівому боці, втомилася випивати галони води, втомилася від того, що мені погано і я цілий день почуваюся нещасною! Це тортури! Чому це сталося зі мною? Такого не бувало ні в Драмондів, ні в Маррі.

– Це не залежить від родини, Елізабет. Сер Едвард пояснив мені, що родинна спадковість тут ні до чого, – відповів Александр з байдужим виразом обличчя. – Твоя дитина – сильна й здорова, але він бажає побачити покращення твого настрою.

По її щоках покотилися рясні сльози.

– Я прогнівила Бога.

– Не мели дурниць, Елізабет! – випалив, не стримавшись, Александр. – Сер Едвард пояснює цю хворобу тривалою морською подорожжю, зміною клімату та їжі. До чого тут Господь? Це – нелогічно.

– Я не звинувачую Бога, я звинувачую себе за те, що не слухалася його.

– Що ж, – вишкірився Александр, – я маю для тебе приємну звістку. Я безкоштовно виділив ділянку землі, на якій особисто споруджую пресвітеріанську церкву Тому зможеш решту життя провести в ній, поклоняючись тому богу, якого придумав засновник пресвітеріанства – Джон Нокс.

У неї аж щелепа відвисла від несподіванки.

– Що я чую? Александре! Але ж чому?

– Тому що до мене причепилася з цією ідеєю Рубі і ніяк не відчепиться!

– Молодець Рубі, – мовила Елізабет і боязко посміхнулася.

– А тобі ніколи не спадало на думку, що коли Бог карає тебе, то це, можливо, за те, що ти подружилася з такою неправедною жінкою, як Рубі?

Елізабет не втрималася і розсміялася.

– Не кажи дурниць.

Стиснувши кулаки, Александр різко крутнувся на стільці і уставився у вікно на ліс. Він знав, що не мусить грубо розмовляти з нею, але не втримався.

– Я ніяк тебе не зрозумію, – мовив він, ніби звертаючись до пейзажу за вікном. – І не розумію також, чого ти хочеш від свого чоловіка. Однак я вже привчився ставитися з розумінням до обмежень, які наклав на мене цей шлюб, – так само як ти призвичаїлася до присутності моєї коханки. Я навіть розумію, чому ти до неї так ставишся: вона знімає з тебе тягар плотського кохання у мірі більшій, аніж це є необхідним. А тепер ти лежиш тут, схожа на хворе цуценя через те, що виконувала свій шлюбний обов’язок. Для тебе твій стан здається покаранням, доказом того, що забавлятися з чоловіком у ліжку – це гріх. Господи, Елізабет, тобі треба було народитися католичкою! У такому разі ти подалася б у монастир і почувалася б там у безпеці. Навіщо ти сама себе робиш такою нещасною? Якби ти вміла радіти життю, то не було б у тебе ніякого токсикозу – ось що я думаю.

Вона вислухала його, розуміючи, що ця роздратована тирада була спричинена злістю, яку вона не в змозі була вгамувати.

– Ох, Александре, ми – приречені! – вигукнула вона. – Я не можу тебе покохати, а ти починаєш мене ненавидіти.

– Я маю на це вагомі підстави. Ти відкидаєш усі кроки назустріч, які я роблю.

– Нехай буде, як буде, – спокійно мовила Елізабет. – Я вже сказала серу Едварду, що згодна на ту ін’єкцію, якщо він визнає її необхідною. А ти – згоден?

– Звісно, що так, – повернувся він і поглянув на неї.

– Хоча, – продовжила вона, – якщо я помру при пологах, то це розв’яже всі наші проблеми. Навіть коли і дитина помре. Тоді б ти зміг знайти собі більш підходящу дружину.

– Александр Кінрос ніколи не здається, – мовив він. – І я зроблю все, щоб ти вижила і залишилася моєю дружиною.

– Навіть коли помре дитина, а я більше не зможу народжувати дітей?

– Так.

Перейми почалися в Елізабет напередодні Нового року. Її стан погіршився до нестерпного головного болю, болів у верхній частині живота, але потім настала певна стабілізація. А коли її очі почали закочуватися, а обличчя – посмикуватися, доктор Вайлер узяв у своєї дружини шприц, швидко ввів його у черевну порожнину Елізабет, трохи потягнув назад поршень, щоб переконатися, що голка не увійшла в кишечник, і здійснив ін’єкцію п’яти грамів сульфату магнію. Конвульсії посилилися і від обличчя перейшли до рук, а потім усе тіло заціпеніло і почало потужно смикатися. У рот Елізабет уставили дерев’яну розпірку, а руки зв’язали, щоб запобігти самопошкодженням. Але вона таки вийшла з конвульсій – з синьо-чорним обличчям, важко і переривчасто дихаючи. Не чекаючи настання другого нападу конвульсій, сер Едвард здійснив іще одну ін’єкцію, а в той час дитина, якою вже опікувалася леді Вайлер, почала проштовхуватися через дітородний канал без будь-якої допомоги з боку матері. Елізабет, хоча й не будучи в комі, майже не відчувала болю від переймів.

Рубі та Констанція чекали унизу в кімнаті для гостей, а Александр тим часом зачинився у себе в бібліотеці.

– Тут так тихо, – мовила Констанція, тремтячи від переживання. – Ні тобі криків, ні завивань.

– Мабуть, сер Едвард дав їй хлороформу, – припустила Рубі.

– Леді Вайлер пояснювала інакше. Якщо в Елізабет почнуться конвульсії, то хлороформ лише заважатиме диханню, яке й так їй даватиметься через силу. – Констанція взяла Рубі за руку. – Ні, тиша, напевне, свідчить про те, що у нашої дорогої дівчинки почалися корчі.

– Господи, ну чому це сталося саме з нею, га?

– Не знаю, – прошепотіла Констанція.

Рубі поглянула на годинника.

– Уже перша година ночі. Дитина народиться в новому році.

– Що ж, сподіватимемося, що 1876 рік стане для Елізабет щасливим.

Увійшла місіс Самерс і принесла тацю з чаєм та бутербродами. Її обличчя було таке байдужо-пусте, що Рубі та Констанція нічого не змогли прочитати з його виразу.

– Дякую, Меґґі, – мовила Рубі, підпалюючи нову сигару від попереднього недопалку. – Ти що-небудь чула?

– Ні, мадам, нічого.

– Не схвалюєш мою поведінку, еге ж?

– Ні, не схвалюю, мадам.

– Мені байдуже. Але запам’ятай одне, Меґґі: я пильную тебе увесь час, тож поводься як слід.

Задерши носа, місіс Самерс гордим кроком покинула кімнату.

– Рубі, ти створюєш собі непотрібні проблеми, – зауважила Констанція з кривою посмішкою. – Дивно – як багатство здатне вплинути на соціальний статус жінки!

– І то правда. Коли ти – член ради директорів підприємства «Апокаліпсис», не треба смоктати в когось під столом за пять шилінгів.

– Рубі!

– Гаразд, гаразд, мовчу, – з удаваним страхом зіщулилася Рубі. – Але тільки тому, що нашій Елізабет зараз украй погано. Принаймні наскільки можна здогадатися. Нічого не можу з собою вдіяти – люблю шокувати співрозмовників.

Якась частина свідомості Александра відчайдушно бажала бути нагорі, разом із Елізабет, але його більша частина з розумінням ставилася до того факту, що чоловік не мусить бути свідком пологів за тим винятком, коли він є лікарем. Сер Едвард обіцяв тримати його в курсі, що він і робив за допомогою Джейд, котра кожні півгодини носилася сходами то вгору, то вниз – засапана та з широко розкритими від страху очима. Тому Александр знав, що почалися конвульсії, що вони на якийсь час припинилися і що доктор Вайлер сподівався, що дитина незабаром народиться.

«Чи правда те, що сказала Елізабет? Що я починаю її ненавидіти? Якщо я і дійсно відчуваю ненависть, то вона заповзла в його душу тому, що я не зміг впоратися з проблемою, якою стала для мене моя дружина.

П’ятнадцять… Я втік з дому, коли мені було п’ятнадцять, і відтоді я долав усі перешкоди, які переді мною поставали. Невдовзі мені виповниться тридцять три, а я зробив уже більше, аніж інші люди спроможні зробити за все своє життя. Моя воля – залізна, влада – величезна, я можу диктувати свої умови отим ідіотам у Сіднеї, бо вони звикли жити на широку ногу, але прив’язані до політики і не мають достатніх доходів, щоб підтримувати свій рівень життя. Я – основний власник акцій найбільшої та найпродуктивнішої золотої копальні у світі, я маю інвестиції в залізі, вугіллі, землі; мені належать місто і залізниця. Однак я не можу змусити сімнадцятирічну дівчину керуватися у своему житті здоровим глуздом, не можу завоювати її симпатію, не кажучи вже про серце. Коли я дарую їй коштовності, вона має такий вигляд, наче їй стає зле. Коли я торкаюся її, вона завмирає від огиди. Коли я намагаюся з нею заговорити, вона відповідає байдужими фразами, змушуючи мене думати, що все, що тут відбувається, їй глибоко до одного місця. Єдині друзі, що їй потрібні, – це жінки, а за Рубі вона вхопилася з жадібністю вередливої дитини; гарненька вийшла компанія, нічого не скажеш! От халепа!»

Отак і ходили по колу його думки, аж поки незадовго до четвертої ранку в одвірку не з’явився сер Едвард. Він був без піджака, із закоченими рукавами, але без заляпаного кров’ю фартуха; він посміхався.

– Мої вітання, Александре, – мовив він і ступив уперед, простягнувши руку. – Ви батько здорової дівчинки вагою вісім фунтів.

«Таки дівчинка…» Що ж, він цього очікував.

– А як Елізабет? – спитав він.

– Конвульсії припинилися, але мине іще тиждень, поки я з упевненістю зможу сказати, що небезпека минула. Конвульсії можуть розпочатися знову будь-якої миті, хоча особисто я вважаю, що сульфат магнію таки спрацював і допоміг їх подолати, – відповів сер Едвард.

– Можна мені піднятися й подивитися?

– А я й прийшов сюди, щоб вас туди провести.

У кімнаті і досі зберігався запах карболки, досить неприємний запах, але в ньому не відчувалося присмаку крові та смерті. Елізабет лежала горілиць у ліжку – вимита, перевдягнена і з пласким животом. Александр обережно підступив до неї, не знаючи, що робити і що казати. Очі Елізабет були широко розкриті, обличчя – посіріле від виснаження, куточки рота розтулилися, і в них виступила слина.