Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 39 страниц)
Розділ З
Катастрофа
На думку Нелл, її п’ятнадцятий день народження став катастрофою. Прийшов лист від батька, у якому він сповіщав, що плани змінюють: тепер їй доведеться чекати до 1892 року і лише тоді розпочати навчання інженерній справі у Сіднейському університеті. Чотирьом старшим хлопцям теж доведеться перечекати 1891 рік у Кінросі, а вже потім усі вони уп’ятьох, як і планувалося, поїдуть разом до Сіднея.
«Вважаю вкрай важливою свою присутність у Кінросі та Сіднеї, коли ти почнеш учитися, – повідомлялося в листі акуратним прямим почерком. – Звісно, я здогадуюся, що ця новина аж ніяк тебе не обрадує, але візьми в кулак свої емоції і змирися з моїм рішенням, Нелл. Воно було прийняте у твоїх найкращих інтересах».
Нелл відразу ж подалася до матері, вимахуючи листом, як бунтівник – смолоскипом.
– Що ти йому сказала? – вимогливо запитала дівчина, і її обличчя взялося червоними плямами.
– Прошу? – отетеріло спитала Елізабет.
– Що ти написала у своєму листі до батька?
– Листі до батька?
– Господи, мамо, не клей дурня!
– Мені начхати на твій тон і на твій лексикон, Нелл. Я й гадки не маю, про що ти кажеш.
– Ось про що! – скрикнула Нелл, тицяючи листа під ніс матері. – Татко каже, що я не зможу почати навчання в цьому році і що мені доведеться дочекатися шістнадцяти років!
– О, слава Богу, що він це написав! – з полегшенням зітхнула Елізабет.
– Ну ти й актриса! Наче ти й не знала! Ти знала, знала! Це ти змусила його передумати – хіба ж не так? Що ти йому сказала?
– Даю тобі слово, Нелл, я взагалі нічого йому не казала.
– Що варте твоє слово?! Не сміши мене! Ти – найнечесніша жінка, яку я коли-небудь бачила, мамо, і це – факт. Єдине задоволення у твоєму житті – це створювати проблеми для мене та для татка!
– Ти помиляєшся, – сказала Елізабет, повертаючись, щоб піти. – Я не можу придуритися – я й справді рада, що тобі доведеться іще рік почекати, але то не моїх рук справа. Якщо ти мені не віриш, піди поговори з тітонькою Рубі.
Але сліз уже несила було стримати: Нелл вискочила з оранжереї, ревучи, як шестирічна дитина.
– Батько розпестив і зіпсував її, – зауважила місіс Сартіс, яка стала мимовільним свідком цієї сцени. – Дуже жаль, леді Кінрос, бо в душі Нелл – гарна дівчина. Дуже безкорислива.
– Я знаю, – похмуро відказала Елізабет.
– Вона переросте, – резюмувала місіс Сартіс і пішла собі.
«Так, вона переросте, – подумала Елізабет, – але від цього не почне ані на дещицю ставитися до мене краще. Схоже, мені ніяк не вдається знайти до неї ключ. Біда в тому, що вона настільки сліпо підтримує батька, що винуватить мене у всіх своїх проблемах. Бідолашна! Вона взяла перше місце на випускних екзаменах у всьому штаті минулого листопада, то чим же вона займатиметься увесь наступний рік? Гадаю, Александр прийняв таке рішення не стільки заради самої Нелл, скільки тому, що збагнув, що чотири хлопці іще не повністю готові. А якщо не можуть поїхати вони, то не зможе поїхати й Нелл. Але ж чому він їй це не пояснив? Якби він це зробив, вона б мене не винуватила. Утім, це – риторичне запитання. Александр робить усе можливе, щоб віддалити мене від Нелл».
Іти до Рубі за втішенням було марною справою: вона вже помирилася з Александром, хоча й на відстані. І коли він нарешті повернеться додому, вони впадуть в обійми одне одного, як Венера та Марс. Страх мурашками пробіг по спині Елізабет. Якщо вони помирилися, то Александр може повернутися раніше, аніж очікувалося.
Через десять хвилин після конфронтації з Нелл перед очима Елізабет постала іще одна учасниця їхнього жіночого колективу – Джейд.
– Міс Лізі, будь ласка, можна мені з вами трохи поговорити? – спитала китаянка, зупинившись в одвірку оранжереї.
«Ти диви! Що ж сталося? – подумала Елізабет, з цікавістю уставившись на неї. – Гарненька, вічно молода Джейд раптом постаріла років на сто».
– Заходь і сідай, Джейд.
Джейд ковзнула у кімнату і примостилася на краєчку плетеного комишевого крісла. Вона вся тремтіла і нервово стискала руки, поклавши їх на коліна.
– Люба моя, що сталося? – спитала Елізабет, сідаючи поруч.
– Та… це – Анна, міс Лізі.
– Ой, тільки не кажи мені, що вона знову кудись утекла!
– Ні, міс Лізі.
– А що ж тоді сталося з нею? – У її голосі не було тривоги – ще вчора, доглядаючи Анну, вона звернула увагу, як добре виглядала її донька – чиста шкіра, сяючі очі. У свої майже чотирнадцять років вона мала набагато жіночніший вигляд, аніж Нелл. От якби вона ще й поводилася нормально під час своїх менструацій!
Нарешті Джейд наважилася заговорити.
– Гадаю, що все це – через ту метушню й гармидер, які нам довелося пережити за останні кілька місяців, – страйки, від’їзд сера Александра… – Джейд зупинилася, облизала губи і почала вже не труситися, а тіпатися.
– Розкажи мені, Джейд. Що б це не було, я не дратуватимуся.
– Анна вже чотири місяці не мала менструацій, міс Лізі.
Широко розкривши очі та рота, Елізабет витріщилася на Джейд; у душі її почав підніматися страх.
– Тобто вона пропустила три менструації?
– Або чотири. Я не можу точніше сказати, міс Лізі. Я так боюся її крововиливів, що мені навіть думати про них страшно. Мою маленьку дитину треба силоміць укладати, натоптувати опієм, а вона кричить, пручається – я просто намагаюся все це викинути з голови! Аж до сьогоднішнього дня, коли вона сказала: «У Анни більше не тече кров».
Не на жарт перелякавшись, із важким каменем в грудях, Елізабет підвелася і хутко гайнула нагору, змусивши себе перейти на ходу, коли вона наблизилася до дверей кімнати, де жила Анна.
Дівчина сиділа на підлозі й гралася купою маргариток, які вона назбирала на галявині; Джейд навчила її робити з них гірлянду. Елізабет поглянула на неї свіжим поглядом. Анна – жінка в повному буянні своєї молодості. Красиві обличчя й тіло, прекрасна невинність, бо вона має розум трирічної дитини. Анно, моя Анно! Хто ж над тобою позбиткувався? Тобі ж лише тринадцять років!
– Мамо, – радісно мовила Анна, – дивись. – І простягнула їй гірлянду з маргариток.
– Так, це дуже красиво, люба моя. Дякую. – Елізабет огорнула гірлянду довкола шиї і ступила вперед, щоб підняти доньку з підлоги. – Джейд щойно знайшла в маргаритках кліща – великого й страшного! Треба подивитися, чи не причепився й до тебе кліщ, чи не вкусив тебе. Зніми, будь ласка, свою одіж.
– Ет, гидотний кліщ! – мовила Анна, пригадавши випадок, коли кліщ уп’явся їй у руку. – Потрібен каламін! – верескнула Анна. Вона знала це слово з трьох складів, бо воно означало речовину, яка вгамовувала свербіж у місцях укусів.
– Так, у Джейд є каламін. Зніми свою одіж, моя люба, прошу тебе. Нам треба пошукати кліща.
– Не хотіти! Анна не кровоточити!
– Так, я знаю, Але нам треба пошукати кліща.
– Ні! – відказала Анна, і її обличчя набуло бунтівного виразу.
– Тоді спробуймо знайти кліща там, де на твоєму тілі немає одежі. Якщо ми його не знайдемо, ми зніматимемо одіж потроху – поки не знайдемо, гаразд?
Отак воно й почалося. Спочатку знялися підштаники, котрі Анна акуратно склала вчетверо, як навчила її Джейд упродовж років терплячої наполегливості; потім – решта одежі.
Дві жінки спочатку поглянули на голу Анну, а потім – одна на одну. Живіт на її прекрасному тілі, зазвичай рівний, явно почав збільшуватися, груди налилися, а соски потемніли і настовбурчилися.
– Треба було продовжувати купати її, хоч як би сильно вона не впиралася, – похмуро мовила Елізабет. – Але хіба ж можливо все передбачити наперед?! – Вона ніжно поцілувала Анну в лоба. – Дякую, дорогенька. Нам пощастило. На тобі немає ніякого злобного кліща. Вдягайся, моя дівчинко. Отак, молодець!
Вдягнувшись, Анна знову повернулася до своїх маргариток.
– Як ти гадаєш, на якому вона місяці? – спитала Елізабет у Джейд, коли вони вийшли у залу.
– Скоріше на п’ятому, аніж на четвертому, міс Лізі.
По її обличчю котилися сльози, але Елізабет їх не помічала.
– Моя бідолашна дитина! Джейд, що ж нам робити?
– Розпитувати міс Рубі, – відповіла Джейд, яка теж рюмсала.
Раптом на Елізабет накотився такий гнів, що вона аж здригнулася.
– Я так і знала, що Александр помилявся! Я знала, що треба було знайти заміну Бабці! Які ж вони дурні, ці чоловіки! Як він міг насправді подумати, що здатен накинути захисну мантію своєї влади на мою прекрасну, спокусливу та безневинну дитину! Горіти йому в пеклі!
Нелл зайшла до зали якраз вчасно, щоб розчути цю фразу, до того ж вона достатньо заспокоїлася, щоб збагнути, що матір не була причиною її нещастя.
– Мамо, що сталося? Ти ж не плачеш через те, що я на тебе накричала, правда?
– Анна вагітна, – мовила Елізабет, витираючи очі.
Нелл аж хитнулася і сперлася об стіну, щоб не впасти.
– Ой, мамо, ні, ні! Цього не може бути! Хто ж це таке вдіяв з Анною?!
– Якийсь мерзотний негідник, якому варто відчикрижити прутня! – жорстко відказала Елізабет. Вона повернулася до Джейд. – Побудь з нею, будь ласка. Нелл, допомагай. Їй не можна дозволяти блукати де заманеться.
– А може, їй якраз і треба дозволити блукати, – зауважила Нелл, побілівши як крейда. – Тоді ми змогли б спіймати того виродка.
– Я гадаю, що він уже накивав п’ятами. Якщо він не втік кілька тижнів тому, то зараз, побачивши її вагітність, точно втече.
– І що ти збираєшся робити, мамо?
– Побачитися з Рубі. Можливо, нам якось вдасться зірвати вагітність.
– Уже запізно! – скрикнули в унісон Джейд і Нелл за спиною Елізабет. – Уже надто пізно, щоб це робити!
Такого висновку дійшла й Рубі після шаленого нападу несамовитих матюків.
– А що ви собі з Джейд думали? – спитала вона, стиснувши кулаки. – Як ви не помітили, що вона пропустила кілька разів? Заради Бога, як?
– Якщо чесно, через те, що її менструації – це завжди такий кошмар! Ми так їх боїмося, що й думати про них не хочемо, не те що обговорювати. До того ж у неї й раніше часто траплялися затримки. У неї немає регулярного циклу, – пояснила Елізабет. – Та й узагалі – чи міг хто-небудь таке собі уявити, га? Це ж зґвалтування, Рубі!
– Я могла собі таке уявити! – відрізала Рубі.
Однак треба було витягнути з Рубі хоч якийсь резонний варіант дій, і тому Елізабет наполягала.
– Тоді було стільки метушні й негараздів – то Александр сказився, то Лі поїхав геть, погіршення ваших стосунків з Александром…
– Ага, зрозуміло! Значить, це, по-твоєму, я винувата, так?
– Ні, ні, це моя вина, суцільно моя! Я – її мати, і на мені лежить відповідальність за неї! – скрикнула Елізабет. – Тільки себе я звинувачую, більше нікого! Бідолаха Джейд сама не своя.
– Ти також, – мовила Рубі, заспокоївшись достатньо, щоб підійти до буфета і налити два шкалики коньяку. – Ось, Елізабет. Випий і не заперечуй. Пий.
Елізабет випила і відчула деяке полегшення.
– Що ж нам робити? Якщо вона на п’ятому, а не на четвертому місяці, то вона може померти! Плоду позбуваються на шостому тижні, навіть на десятому – і то вже ризиковано. А їй же лише тринадцять! Утім, може, син сера Едварда Вайлера схоче прооперувати її. Він же перебрав батькову практику, так?
– Так. Його звуть Симон Вайлер.
– Я пошлю йому телеграму, але ні на що не надійся. Сумніваюся, що навіть досвідчений лікар за це візьметься, ураховуючи увесь жах нашої ситуації. – Рубі глибоко зітхнула: – А Александру однаково доведеться повідомити, навіть якщо він не захоче повертатися додому через народження свого першого онука.
– Боже милосердний! Та він просто сказиться від злості!
– Так, неодмінно сказиться.
– Мене найбільше мучить ось що: якою буде дитина?
– Дитина може бути цілком нормальною, Елізабет, якщо Анна є розумово відсталою через народження, а не через спадковість. – Рубі істерично захихикала. – Господи, яка жахлива іронія! Александр може отримати свого першого сина-наступника від своєї розумово неповноцінної доньки та довбаного й обісраного мерзотника, який розбещує беззахисних дітей. – Її сміх перейшов у гучний несамовитий регіт, потім – у виття; вона впала в обійми Елізабет і через кілька хвилин вгамувалася; лише груди її важко здіймалися та опускалися. – Моя люба, моя дорога Елізабет, – нарешті вимовила вона, – що тобі ще не доводилося пережити, га? Якби я могла, я б узяла все це на себе і вистраждала сама.
Ти ж і мухи ніколи не зачепила, а я – шльондра, якій невдовзі виповниться п’ятдесят.
– Є ще одна обставина, Рубі.
– Яка?
– Нам треба знайти чоловіка, який це зробив.
– А! – Рубі випрямила спину, дістала хустку і витерла залишки свого горя. – Сумніваюся, що нам це коли-небудь удасться, Елізабет, бо я навіть натяку найменшого не чула на те, що хтось чіплявся до Анни. Кінрос – маленьке містечко, і я знаходжуся немовби в його центрі, в гущі подій. У барі, у салуні та в їдальні я можу почути абсолютно все. Не можу стверджувати, що це – місцевий мешканець, бо якщо місцевий мешканець на це наважився б, то його убили б на місці. Усі знають, скільки їй років! Моя здогадка така: це – комівояжер, вони приїжджають і від’їжджають настільки часто, що за ними важко прослідкувати, і кожного разу від тієї самої компанії приїздить інший представник. То торговці гвинтівками, то торговці сідлами, то всілякі шахраї, що намагаються збути підозрілі зілля чи фальшиві діаманти! Так, це точно комівояжер.
– Його треба знайти і віддати під суд. І повісити.
– Це нерозумно. – Зелені очі спалахнули недобрим вогнем. – Подумай добряче, Елізабет! Твоя особиста біда стане справою всякого й кожного, а такі ганчірки, як газета «Правда», днями полоскатимуть брудну білизну сера Александра Кінроса.
– Зрозуміло, – прошепотіла Елізабет. – Я все зрозуміла.
– Йди додому. Я пошлю телеграму доктору Симону Вайлеру і відіб’ю кодовану телеграму Александру. Таку новину не можна повідомляти відкритим текстом. Іди, люба, йди! Ти потрібна Анні.
І Елізабет пішла – ще не повністю отямившись від удару, але відчуваючи здатність впоратися з цим нещастям. Коньяк допоміг їй, але іще більше допомогла Рубі. Практична, неймовірно досвідчена, приземлена. Хоча вона теж не помітила катастрофи, що насувалася; якби помітила, то давно б попередила – що тут казати. Проблема ось у чому: ми надто довіряємо іншим, ми гадаємо, що всі на світі будуть співчувати, захищати нещасних так само, як і ми. Це ж не їхня провина, що вони такими народилися. Але що ж це за світ, у якому спокійно живуть страшні істоти, для яких жінки – лише вмістилища для їхньої сперми? Моя маленька дитино, люба тринадцятилітня дитино! Ти навіть не знаєш, що з тобою сталося, і не зрозумієш, коли ми спробуємо тобі пояснити. Ми мусимо вибратися з цієї халепи, але я не знаю як. Чи розуміють корови або кішки, що з ними трапляється, коли вони зачинають у собі життя? Але ж Анна – не корова і не кішка, вона – розумово відстала тринадцятирічна дівчина, тому я не можу сподіватися, що вона поведеться під час пологів так, як поводяться корови та кішки. Значить, вагітність. Знаючи Анну, можна припустити, що їй здається, наче вона просто погладшала. А вона знає, що це таке – погладшати?
– Будемо ставитися до цієї халепи так, наче це – природно і немає чого турбуватися, – сказала Елізабет, звертаючись до Джейд і Нелл після повернення від Рубі. – Якщо Анна почне скаржитися, що їй стало важче ходити, ми відповімо, що це невдовзі минеться. Вона іще не блювала, Джейд?
– Ні, міс Лізі. Якби блювала, я б раніше переполохалася.
– Тоді це означає, що вона дуже легко переносить вагітність. Почекаємо, що скаже доктор Симон Вайлер, але сумніваюся, що Анна схильна до токсикозу, як я.
– Я дізнаюся, хто це зробив, – похмуро і зловісно мовила Джейд.
– Міс Рубі каже, що це неможливо, Джейд, і тут я з нею згодна. То, напевне, був якийсь випадковий комівояжер, котрий уже давно поїхав геть. Ніхто з місцевих чоловіків не ризикнув би чіплятися до Анни.
– Я однаково дізнаюся.
– У нас просто не буде на це часу. Ми будемо доглядати за Анною, – сказала Елізабет.
Нелл найважче звикала до тієї долі, яка спіткала її сестру. Все її доросле життя Анна не була для неї сестрою-приятелькою, однак у певному сенсі вона була чимось навіть більшим. Безпорадна істота, яку важче навчити чого-небудь, аніж домашнього кота чи собаку, всіма пещена за свою доброзичливість, ніжність і постійну усміхненість. Анна ніколи не бувала в поганому настрої, і єдине, що страхало і виводило її з рівноваги, була кровотеча під час менструацій. Поцілуй Анну – і вона поцілує тебе у відповідь. Посміхнися – і вона посміхнеться тобі.
Мабуть, саме Анна надихнула Нелл зосередитися у своєму читанні на темі мозку: там так багато незвіданих таємниць! Але певні відкриття вже зроблені, і будуть зроблені нові відкриття. Можливо, колись будуть знайдені ліки для таких людей, як Анна. Як було б чудово, коли б ці ліки винайшла Нелл! Або хоча б узяла участь у їх винаходженні! Але все це не могло відволікти Нелл повністю: інколи вона усамітнювалася у своїй кімнаті і безпорадно плакала. Втрату Анною невинності Нелл відчувала як свою власну втрату.
Доктор Симон Вайлер досить сильно відрізнявся від свого батька – менш поштивий, більш різкий. Але достатньо розумний, щоб відразу ж інстинктивно збагнути, що слід робити з Анною. Спершу він зробив те, що не здогадалися зробити Елізабет, Джейд і Нелл, – розпитав про те, що з нею трапилося.
– Ти кого-небудь зустрічала, Анно, коли тікала?
Нахмурені брови, потім – спантеличений вираз обличчя.
– Анно, ходити в зарості – розумієш? Ти любиш ходити до лісу?
– Так!
– І що ти там робиш?
– Збираю квіти. Дивлюся на кенгуру – стриб, стриб!
– Тільки квіти й кенгуру? Може, когось іще бачила?
– Гарного чоловіка.
– Боб? Білл? Веллі?
– Гарний чоловік, добрий чоловік.
– І ти гралася з тим чоловіком?
– Гарна гра! Обніматися. Обійми – дуже приємно.
– А цей добрий чоловік і досі тут, Анно?
Анна скорчила нещасну міну.
– Добрий чоловік поїхати. Нема обіймів.
– І давно?
Але цього Анна не могла сказати. Знала лише, що добрий чоловік поїхав.
Потім доктор Вайлер став переконувати Анну показати йому, як саме вони обнімалися з добрим чоловіком; на превеликий жах матері, Анна лягла на ліжко, зняла підштаники і розсунула ноги, хоча доктор її про це навіть не просив.
– Уяви, що я – добрий чоловік, Анно. Він робив отак, потім отак, а потім отак – еге ж?
Огляд здійснювався ненав’язливо і обережно, якомога ближче до того, що в розумінні Анни називалося обіймами. Але якщо Елізабет думала, що на цьому її приниження скінчилися, то вона глибоко помилилася: з жахом дивилася вона, як її тринадцятирічна донька почала корчитися від задоволення та стогнати.
– Усе, Анно, досить, – сказав лікар. – Сідай і надягай свої підштаники.
Його погляд зустрівся з поглядом Джейд – і він здригнувся так, наче відчув крижаний дотик руки мерця. Джейд мерщій кинулася до ліжка і допомогла Анні вдягнутися.
– Вона приблизно на п’ятому місяці вагітності, леді Кінрос, – мовив доктор'Вайлер, вдячно сьорбаючи чай в оранжереї.
– А ви не зможете її перервати? – спитала Елізабет, і її обличчя сіпнулося.
– Ні, я не зможу цього зробити, – лагідно відповів лікар.
Елізабет знала відповідь наперед, але однаково спитала:
– Вона… Їй це явно сподобалося, так?
– Здається, що так. Той тип напевне мав досвід у спокушанні молоденьких незайманок і був далеко не дурень. – Він поставив чашку, нахилився вперед і поглянув на Елізабет співчутливими сірими очима. – Анна – це суцільне протиріччя. У неї розум дитини, яка ледве навчилася ходити, а тілесні реакції такі, як у майже сформованої молодої жінки. Він навчив її любити те, що він робив, навіть попри те що перший раз це було їй не надто приємно. Хоча цього могло й не бути. Анні невідомі звичайні жіночі страхи, тому вона могла й зовсім не відчути болю. Особливо якщо чоловік був досвідчений.
– Зрозуміло, – мовила Елізабет, і до горла у неї підкотився клубок. – Ви хочете мені сказати, що тепер, коли її спокусник поїхав, Анна знову шукатиме задоволення?
– Якщо чесно, то я не знаю, леді Кінрос. Шкода, але не знаю.
– А як нам бути з переймами, коли вони почнуться?
– Гадаю, на той час мені треба бути тут. На щастя, мій батько і досі при доброму здоров’ї і здатен практикувати, тож я гадаю, що ніхто з моїх пацієнтів не заперечуватиме, якщо замість мене до них навідається він.
– А як стосовно дитини? Вона буде такою ж, як і Анна?
– Може, й ні, – відповів Симон Вайлер з виглядом людини, яка вже ретельно обдумала це питання. – Якщо Анна народить легко, дитя має бути нормальним. На цій стадії вагітності поки що все гаразд. Якби я робив ставки, то поставив би на здорову дитину з неушкодженим мозком.
Елізабет налила лікарю іще чаю і мало не силоміць змусила з’їсти петифур.
– Якщо Анна через деякий час знову почне шукати задоволення, то чи є якийсь спосіб запобігти її новій вагітності?
– Це ви про стерилізацію?
– Що? Цього слова я навіть не чула.
– Для того щоб стерилізувати Анну, леді Кінрос, мені доведеться виконати вкрай складну хірургічну операцію – розрізати її черевну порожнину і видалити яєчники. Ризик дуже високий. У наш час – за відсутності альтернативи – здійснюють кесарів розтин, і десь половина жінок залишаються жити. Стерилізацію роблять через тривалий час після дітонародження, але це зовсім не так легко, як вилучити дитину з черева. Яєчники містяться глибоко. Анна молода й сильна, але я б не радив стерилізувати її, пані.
– Але альтернатива цьому – щось на кшталт ув’язнення.
– Так, я знаю. Вам треба буде зробити так, щоб Анну завжди супроводжували під час усіх її екскурсій. На мою думку, пильність буде так само ефективною, як і стерилізація.
І Елізабет довелося з цим погодитися. Доктор Вайлер мав рацію – Анну не можна було піддавати ризику хірургічного втручання, не можна також було ховати її фактично за ґрати. «Ми мусимо бути пильними, завжди напоготові, і я найму на роботу Бабку знову, що б там не казав мені Александр про необхідність економити кошти. О Александре! Приїжджай додому! Як же мені все це пояснити в шифрованій телеграмі по одному шилінгу за слово?»
Рубі привітала її зі швидкою відповіддю Александра, щойно Елізабет прийшла до готелю.
– Він каже, щоб ми самі розбиралися. Він не може залишити зараз свої справи. Довбаний виродок!
– Ти не зашифруєш оце? – спитала Елізабет, подаючи Рубі дві сторінки, списані її убористим почерком. – Знаю, тут багато тексту, але мені потрібна порада Александра стосовно того, що сказав доктор Вайлер. Якщо я вирішу діяти сама, попередньо з ним не порадившись, він сказиться від люті.
– Ти ж знаєш, Елізабет, я для тебе хоч Біблію зашифрую. – Рубі взяла аркуші і швидко пробігла їх очима. – Господи, це просто так не скінчилося. Виходить, їй сподобалося цим займатися. Бідна дитина!
– Ми якось це переживемо, Рубі. Але я не хочу, щоб Александр потім звинувачував нас, що ми не пояснили йому всіх можливих наслідків.
– З тону його першої відповіді видно, що він зазнав дуже сильного потрясіння, хоча й не визнав цього прямо. – Рубі поклала папери на стіл і підкурила сигару. – Не знаю як, але чутки про те, що трапилося з Анною, уже ходять у місті, – сказала вона. – Люди просто киплять від обурення – я ніколи не бачила такої люті. Навіть священики – і ті забули про необхідність підставляти другу щоку. Якщо ми таки дізнаємося, хто це зробив, цього негідника лінчують на місці. Я бачилася з Теодорою, вона вся в сльозах, місіс Вілкінс наголосила на необхідності випустити листівку і попередити нею всі родини, де є молоді дівчата, а Сунь уже гострить свою сокиру для обезголовлення. І білі, і китайці просто шаленіють від люті. – Вона випустила хмару диму, неначе вогнедишний дракон. – Але ніхто не може назвати ім’я. Зазвичай у таких ситуаціях – я маю на увазі, узагалі в ситуаціях сильного громадського гніву – офірним цапом стає якийсь нещасний, на якому зганяють зло лише тому, що він нікому не подобається. Але не зараз. У Кінросі немає збоченців, що спеціалізуються на дівчатах-підлітках, тому всі сходяться на тому, що то був якийсь комівояжер, який поїхав і більше не повернувся.
– У цьому міркуванні є одна вада, – мовила Елізабет. – Для того щоб привчити Анну до того задоволення, яке він їй давав, цей негідник мусив робити це не один раз, а у комівояжера такої можливості не було б. Вони ніколи не залишаються довше, аніж на два дні.
– Так, але вони – щось на кшталт клубу з постійним членством. Чутка про Анну могла поширитися між ними – її «добрий чоловік» міг насправді виявитися десятком «добрих чоловіків», – пояснила Рубі, яка добре зналася на цьому питанні.
– Я в це не вірю. Мені здається, що це – хтось із місцевих, до речі, і Джейд так само думає, – вперто мовила Елізабет.
Джейд і справді гадала, що спокусником Анни був хтось із місцевих чоловіків. Хоча Анна й була дитиною міс Лізі, і мати, і її дитина були такими хворими та безпорадними, що стати справжньою матір’ю Анни випало саме Джейд. Так, вона була незаміжньою, але певний сексуальний досвід мала, досвід, набутий іще до того, коли вона найнялася на роботу до міс Рубі в Гілл-Енді. Принц Сунь наказав, щоб вона пішла на службу до міс Рубі, і вибрав Рожеву Пташку, одну з семи сестер Вонґ, своєю наложницею. Якби Джейд захотіла вийти заміж, то їй швидко знайшли б чоловіка, але, зваживши всі за і проти, Джейд зупинилася на службі як на варіанті, який забезпечував легше життя. Потім з’явилася міс Лізі, і її передали від міс Рубі до міс Лізі, яка виявилася добрішою господинею. Доглядати за Анною було однаково, що доглядати за власною дитиною, уникнувши при цьому мук дітонародження та страшенної мороки у вигляді її батька. Ні тяжкість роботи, ні її тривалість нічого не значили для Джейд, яка полюбила маленьке нещасне створіння як своє рідне з першого дня появи Анни на світ. Джейд також навіть на думку не спадало винуватити міс Лізі за ті перші місяці байдужості до дитини з її боку; міс Лізі було дуже важко і під час вагітності, і під час пологів, а містер Александр не був тим мужчиною, якого міс Лізі хотіла би бачити своїм чоловіком та батьком своїх дітей. Як Джейд про це здогадалася – було загадкою, бо Елізабет жодного разу при ній не висловила своїх почуттів ані словесно, ані виразом обличчя. Вона також знала – і походження цього знання також було таємницею, – що міс Лізі тягнуло до Лі і що Лі її кохав. Якщо зважити на те, що все життя Джейд проходило в догляді за Анною, було напрочуд дивним те, як багато вона знала.
Ніщо в родині не можна було приховати від старих слуг, які ставали немовби її невід’ємною часткою у всіх відношеннях.
Джейд була найстарішою і найвідданішою служницею, навіть більше відданою Анні, ніж Крильце Метелика була віддана Нелл. І Джейд знала те, що стало б для Елізабет непереносним ударом: доля Анни висіла на волосинці. Анна мала батька, такого ж владного та свавільного, як і принц Сунь, і він сприймав те нещастя, яке сталося з Анною, зовсім по-іншому, аніж жінки. Згідно з вічним законом усіх рас, саме батько приймав рішення. Коли Анна виявилася ненормальною, він виявив таке розуміння, таке милосердя. Але то було тринадцять років тому, а тепер містер Александр був зовсім не тим чоловіком, що раніше. Якби ж міс Лізі його любила, так ні – вона його не любила. Він сидів, як суддя, у високому красивому кріслі вдалині від жіночої сфери і розглядав проблему з максимальною безпристрасністю, маючи намір прийти до логічного та розважливого рішення з точки зору чоловіків. Як же ж пояснити йому, що саме логічні та розважливі рішення ламають долі людей і розбивають їхні серця? Як же завадити йому відправити Анну до притулку для психічно хворих?
Надто знервована і шокована, щоб плакати, Джейд лежала у кімнаті Анни, прислухаючись до тихого дихання своєї дорослої дитини. І вона вирішила, що обов’язково знайде того чоловіка, який зруйнував світ Анни, зруйнував її шанс на щастя бути однією з безневинних та незайманих.
– Міс Лізі, – звернулася вона до Елізабет після того, як поїхав доктор Вайлер. – Мені потрібна відпустка. Хунь Чі з медичної крамниці сказав, що у мене проблеми з серцем і що мені потрібно пройти курс голковколювання. Я вже поговорила з Крильцем Метелика – вона радо перебере мої обов’язки. Нелл вона вже не дуже потрібна, і вона через це страшенно переживає.
– Звісно, Джейд, – сказала Елізабет, але на її обличчі відразу ж з’явився вираз страху. – Сподіваюся, тобі й досі платять за відпустку? Містер Александр був сам не свій через платню останнім часом.
– О, так, міс Лізі, мені заплатять.
– Просто з цікавості – скільки вам, дівчатам, платять?
– Більше, ніж наглядачам на шахті містера Александра. Він каже, що таких, як ми, знайти важко і тому на нас не треба економити.
– Слава Богу! А ти думала про те, куди подасися на вихідні?
Джейд здивовано поглянула на неї.
– У Кінрос, міс Лізі, куди ж іще. Мені треба буде лікуватися голками. Потім я піду до міс Теодори, вона якраз збирається фарбувати і білити будинок. Я можу їй допомогти.
– Так це ж не відпустка, Джейд.
Але Джейд уже пішла, радуючись з того, як легко вона виконала своє перше завдання. Вона зібрала валізу і поїхала у вагончику до міста, де на неї чекала трохи спантеличена Теодора Дженкінс.
Хоча дні уроків гри на фортепіано у Кінрос-гаусі відійшли в минуле через те, що Нелл перевершила свою учительку, а Елізабет втратила інтерес до гри після народження Анни, Теодора Дженкінс почувалася у Кінросі досить комфортно. Любий сер Александр призначив їй щедру пенсію – за що, вона й сама не знала – і досі дозволяв їй безплатно мешкати в її улюбленому маленькому будиночку. Вона давала уроки гри та співів, якщо якесь дитинча подавало надії, грала на чудовому органі в церкві Святого Андрія і належала до кожного клубу та кожного товариства у Кінрос-тауні – від садівників до аматорського акторського гуртка. Вона випікала знаменитий своєю якістю хліб, який кожного року брав перший приз на виставці у Кінросі, хоча вона, будучи створінням лагідним та вдячним, пояснювала високу якість хліба виключно чавунною плитою, яку сер Александр установив у неї в кухні.
Він був такою суперечливою людиною, цей сер Александр. Теодора відчувала, що коли хтось припадав йому до душі, то він був готовий зробити все для цієї людини, але якщо він тебе не любив або ти був просто одним із багатьох його найманих робітників, то він для тебе не робитиме нічого, що виходить за межі зусиль, спрямованих на те, щоб Кінрос був кращим містом від будь-якого іншого провінційного населеного пункту. І це було справді так, незважаючи на скорочення робітників-китайців, які трудилися над тим, щоб Кінрос завжди процвітав і його міське господарство справно функціонувало.
Джейд прийшла до Теодори Дженкінс і спитала, чи може вона зупинитися в неї, поки Хунь Чі з медичної крамниці лікуватиме її хворе серце. Це прохання здивувало Теодору: чому Джейд подалася не до готелю Рубі або просто не стала кататися вгору-вниз у вагончику підвісної дороги на сеанси голковколювання? Однак Рубі мала репутацію жорсткої господині, а їздити вгору-вниз із десятком голок, уштрикнутих у твоє тіло, – не таке вже й приємне заняття. Та як би там не було, Теодора Дженкінс знала, що нікому і ні за що не дозволить штрикати голками її!
