Текст книги "Дотик"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 39 страниц)

Коли Елізабет виявила, що він голий, то інстинктивно притиснула до себе руки, і, коли Александр спробував зняти з неї нічну сорочку, вона запручалася. Він знизав плечима, задрав поділ сорочки і почав гладити своїми грубими руками її ноги, стегна і живіт. Відчувши зміну в настрої Елізабет, він увійшов у неї і зробив сильний поштовх. Від болю на очах в Елізабет виступили сльози, але вона знала і сильніший біль – від батькової палиці, від падінь та гострих порізів. До того ж цей біль швидко минув; Александр повівся точнісінько так само, як і описувала Мері: затремтів, захекав, а потім знесилено відкотився вбік. Але з ліжка не встав. І «акт» повторився іще двічі. Він не цілував її, тільки, уже йдучи до себе, злегка торкнувся її губ своїми губами.

– Добраніч, Елізабет. Це був гарний початок.

«Одне лише втішає, – подумала Елізабет, засинаючи. – На дотик він – не Диявол. З рота не смердить, і тіло має приємний запах». А якщо оцей «акт» буде в подальшому не страшніший за сьогоднішній, то, можливо, вона якось зможе призвичаїтися, ба більше – врешті-решт почне втішатися тим життям, яке Александр приготував їй тут, у Новому Південному Уельсі.

Кілька наступних днів він провів з нею – знайшов їй служницю, здійснював нагляд за модистками та капелюшницями, трикотажниками та чоботарями, придбав їй білизну таку чудову, що в неї подих від захвату перехопило; він купив їй також парфуми та лосьйони для шкіри, віяла, гаманці та парасольки від дощу та сонця.

Хоча Елізабет і відчувала, що Александру хотілося бути в її очах розважливим та благодушним, однаково саме він ухвалював усі рішення: яку з двох уподобаних нею служниць найняти на роботу, що вона надягатиме, якого кольору і стилю, якими парфумами користуватиметься і які прикраси візьме – а він її буквально осипав дощем всіляких коштовностей. Слова «диктатор» Елізабет не знала, тому вона вжила те слово, яке знала, – «деспот». Бо і батько, і доктор Маррі були, безумовно, деспотами. Утім, владність Александра була більш витонченою, прихованою під м’яким вельветом компліментів.

За сніданком після напрочуд стерпної шлюбної ночі вона спробувала дізнатися більше про свого чоловіка.

– Александре, я знаю про тебе те, що ти полишив Кінрос, коли тобі було п’ятнадцять, що ти був підмайстром котляра у Ґлазґо, що доктор МакҐреґор вважав тебе надзвичайно розумним і що ти заробив чималі гроші на золотих родовищах у Новому Південному Уельсі. Напевне, є дуже багато такого, чого я не знаю. Будь ласка, розкажи мені, – попрохала вона.

Його сміх прозвучав привабливо і щиро.

– Я так і знав, що всі вони позатуляють свої пельки, – сказав він, і в очах його затанцювали веселі бісики. – Наприклад, можу побитися об заклад, що тобі ніколи не розповідали, як я затопив у пику старому дурню Маррі, еге ж?

– Ні, ніколи!

– Отож. Я зламав йому щелепу. І відчув при цьому рідкісне задоволення. Незадовго до того він переїхав у будинок пастора, де раніше мешкав Роберт МакҐреґор – чоловік освічений, культурний та цивілізований. Можна сказати, я полишив Кінрос через те, що ніяк не міг ужитися в одному містечку з філістерами, якими верховодили такі типи, як Джон Маррі.

– Особливо після того, як зламав йому щелепу, – вставила Елізабет, відчуваючи провину за приховане задоволення від цього факту. Ні, вона ніяк не могла погодитися з думкою Александра про цього чоловіка, але їй почали пригадуватися численні випадки, коли він ганьбив її і робив зле.

– В основному оце і вся історія, – мовив він, знизавши плечима. – Деякий час я провів у Ґлазґо, потім сів на корабель до Америки, подався до Каліфорнії, а з Каліфорнії – до Сіднея; а в Австралії на золотих родовищах заробив не такі вже й маленькі гроші.

– Ми мешкатимемо в Сіднеї?

– Аж ніяк, Елізабет. Я маю своє власне місто – Кінрос. Ти житимеш у новому будинку, який я спорудив для тебе високо на горі Кінрос, звідки не видно «Апокаліпсису» – так зветься моя золота копальня.

– Апокаліпсис? А що це означає?

– Це – грецьке слово. Воно означає страхітливу й руйнівну подію, щось на кшталт кінця світу. Хіба можна придумати кращу назву для такого визвольного та небезпечного для суспільних устоїв об’єкта, як золота копальня?

– А твоє місто далеко від Сіднея?

– За австралійськими мірками – недалеко, а за звичайними – досить далеко. Залізницею, тобто поїздом, ми доберемося до станції, яка знаходиться за сто миль від Кінроса. Звідти ми поїдемо екіпажем.

– А Кінрос достатньо великий, у ньому є шотландська церква?

Александр скинув підборіддя, і через це його борода здалася іще гострішою.

– У Кінросі є церква, Елізабет. Англіканська. Я не потерплю пресвітеріанських священиків у моєму місті. І радше терпітиму католиків чи анабаптистів.

У Елізабет раптом пересохло у горлі, і вона ковтнула слину.

– А чому на тобі така химерна одіж? – спитала вона, щоб відволікти його від болючої теми.

– Це вже стало чимось на кшталт хворобливої звички. Коли я надягаю її, усі вважають мене американцем – тисячі американців прибули сюди відтоді, як у цих краях знайшли золото. Але справжньою причиною, чому я її ношу, є те, що ця одіж – м’яка і зручна. Вона не грубіє, її можна прати, як звичайну матерію, бо це – замша. А ще в ній прохолодно. І хоча ця одіж скидається на американську, насправді я замовляв її в Персії.

– Ти і там побував?

– Я побував скрізь, де побував мій знаменитий тезко, а також у тих місцях, про існування яких він навіть не здогадувався.

– Твій знаменитий тезко? Хто ж це?

– Це – Александр… ну, Александр Македонський, – пояснив він, побачивши, що вираз її обличчя не змінився. – Цар Македонії і майже всього світу в тих його межах, які були відомі в його часи. Це було понад дві тисячі років тому. – Раптом щось спало йому на думку, і він нахилився вперед. – Сподіваюся, ти вмієш читати, писати й рахувати, Елізабет? Я бачив, як ти розписуєшся, але, гадаю, це ж не все, що ти вмієш?

– Я читаю дуже добре, – сухо відповіла ображена Елізабет, – хоча книжок з історії читала мало. Мене навчили писати, але я не мала можливості вправлятися у письмі, бо батько економив на папері.

– Я придбаю тобі зошит і посібник з каліграфії, і ти вправлятимешся в письмі, доки не навчишся легко викладати свої думки на папері. Я куплю все необхідне – ручки, чорнило, а якщо хочеш – фарби та альбоми для ескізів. Багато поважних дам знічев’я займаються малюванням акварелей.

– Мене не виховували як поважну даму, – відказала Елізабет, уклавши у ці слова стільки гідності, скільки змогла.

В очах Александра знову застрибали веселі вогники.

– А ти вмієш вишивати?

– Я вмію шити, але вишивати не вмію.

«І як це йому вдалося так просто й легко змінити тему і уникнути розмови про себе?» – здивовано подумала Елізабет трохи згодом.

– Гадаю, я зрештою зможу вподобати свого чоловіка, – поділилася вона думкою з місіс Августою Голідей під кінець другого тижня перебування у Сіднеї. – Та навряд чи я коли-небудь його покохаю.

– У тебе все тільки починається, ще рано робити якісь висновки, – заспокійливо відповіла місіс Голідей, зупинивши на обличчі Елізабет допитливий погляд. У ньому відбулися помітні зміни: то вже не було обличчя дитини. Густе чорне волосся було зібрано на маківці у модну зачіску, вечірнє плаття з коричнево-червоного шовку мало обов’язковий турнюр, рукавички зроблені з найтоншої лайки, а капелюшок був просто фантастичним. Творець цього іміджу виявив достатньо розуму та делікатності – залишив неторкнутим лише обличчя: ця молода жінка не потребувала косметичних засобів, а сіднейське сонце, здавалося, було безсиле перед її надзвичайно білою шкірою і ніяк не могло надати їй рожевуватого чи смуглявого відтінку. Елізабет мала на шиї намисто з прекрасних перлин, а у вухах – перлові сережки. Коли ж вона зняла рукавичку з лівої руки, очі місіс Голідей широко розкрилися від здивування.

– Боже, яка краса! – вигукнула вона.

– О, цей нікчемний діамант, – зітхнула Елізабет. – Якщо чесно, то він мені огидний. Уявляєте, мені довелося спеціально замовити такі рукавички, які б на нього надівалися! Александр наполіг, щоб і на правій рукавичці той самий палець виготували у такий же спосіб, і я підозрюю, що він має намір ощасливити мене іще одним величезним коштовним каменем.

– Мабуть, ви свята, – сухо зауважила місіс Голідей. – Я не знаю жодної жінки, у якої б не пішла обертом голова від діаманта, навіть уполовину меншого і не такого красивого, як ваш.

– Мені подобаються мої коштовності, місіс Голідей.

– Ще б пак! Вони не гірші за ті, які має королева Вікторія!

Та коли Елізабет поїхала геть на своєму шикарному екіпажі, запряженому четвіркою коней, Августа Голідей не втрималася і трохи поплакала. Бідолашна дівчина! Вона – як риба, що раптом опинилася на суходолі. Її обвішали діамантами і насильно увіпхнули у світ багатих та впливових людей, хоча не була вона – за своєю вдачею – ані пожадливою, ані амбіційною. Коли б Елізабет залишилася у своїй маленькій тихій Шотландії, то і далі доглядала б свого батька, а потім стала б старою дівою. Та однаково вона була б задоволена своєю долею, а може – навіть ідилічно-щасливою. Що ж, принаймні їй здавалося, що вона з часом полюбить Александра Кінроса, а це вже було не абищо. У душі місіс Голідей погоджувалася з Елізабет: вона теж не уявляла собі, що та зможе колись покохати свого чоловіка. Надто вже великою була між ними відстань, надто різними були їхні характери. Якось навіть не вірилося, що вони були близькими родичами.

Звісно, до тієї зустрічі, на яку Елізабет приїхала у своєму фаетоні, запряженому четвіркою коней, місіс Голідей уже встигла досить багато дізнатися про Александра Кінроса. Він був, мабуть, найбагатшим прибульцем в Австралії, бо, на відміну від тих, кому пощастило знайти золотоносну породу, вперто вивчав кожне намите ним золоте зерня, аж поки не натрапив на золотоносний шар. Александр Кінрос мав уряд в одній кишені, судочинство – у другій, тож коли інші підприємці страждали від шахраїв, які заявляли свої права на їхню золотоносну ділянку, він позбувався цих та інших надокучливих проблем з надзвичайною легкістю. Але він не був світським левом, хоча з’являвся у вищому суспільстві, коли йому доводилося бувати у Сіднеї. З корисними для себе людьми він спілкувався сам на сам безпосередньо в їхніх конторах замість пригощати їх у ресторанах. Інколи він приймав запрошення до резиденції губернатора або ж до Кловелі біля Вотсон-бей, але ніколи не приймав він запрошення на бал чи вечірку просто так, заради задоволення. Тож усі сходилися на тому, що Александра Кінроса цікавили влада і вплив, а не гарна думка про нього у суспільстві.

Елізабет дізналася, що Чарльз Дьюї був молодшим партнером Александра в копальні «Апокаліпсис».

– Він – місцевий скватер: «сидів» на двостах квадратних милях землі, аж поки не висидів на ній золото, – сказав Александр.

– Скватер?

– Так звуть тих, хто незаконно займає державні землі. От Чарльз Дьюї і займав незаконно землю Її Величності, тобто фактично володів цією землею. А фактичне володіння на дев’яносто дев’ять відсотків означає і юридичне володіння. Потім з’явився таки акт парламенту, тобто відповідний закон, і ситуація змінилася. Я задобрив Чарльза тим, що запропонував йому частку в копальні «Апокаліпсис», і відтоді маю поводитися в рамках закону.

Нарешті вони полишили Сідней, але місіс Кінрос не дуже й сумувала через це. Вирушала вона з десятком чималеньких валіз, але без служниці. Виявилося, що служниця, міс Томас, склавши довідки про місто Кінрос, того ж ранку накивала п’ятами. Її втеча не засмутила Елізабет, бо вона воліла сама за собою доглядати.

– Ну то й Бог з нею, невелика проблема, – відреагував Александр на цю новину. – Я попрохаю Рубі, щоб знайшла тобі добропорядну китаянку. Тільки не кажи, що тобі не потрібна служниця! Тобі робили зачіску всі ці два тижні, що ми були в Сіднеї, тому, певен, ти вже збагнула, що для цього потрібна ще одна пара рук.

– Рубі? Це твоя економка? – спитала Елізабет, уже знаючи, що їде до будинку, де повно слуг.

Від цього запитання Александр розсміявся так, що в нього аж сльози на очах виступили.

– Та ні, – відповів він, коли нарешті перевів подих. – Рубі – це… як би краще висловитися… це – як установа, свого роду інституція. Величати її у менш величний спосіб означало б принижувати її. Рубі – майстер гострого слівця та в’їдливого зауваження. Вона – Клеопатра, але водночас і Аспасія, і Медуза, і Жозефіна, і Катерина Медичі.

«Он воно як!» – Та Елізабет не мала можливості продовжити розмову в тому ж дусі, бо вони саме прибули на залізничну станцію Редферн – непоказний район сараїв, комор та розгалужених залізничних колій.

– Ці платформи трохи занехаяні, бо влада увесь час обіцяє збудувати нову станцію на початку Джордж-стрит, але обіцянка так і лишається обіцянкою, – зауважив Александр, допомагаючи Елізабет вийти з фаетона.

Залишкові симптоми морської хвороби не дали Елізабет можливості насолодитися поїздкою на потязі з Лондона до Единбурга, але тепер вона з величезною цікавістю споглядала паротяг, що мав доставити їх до станції Бовенфельс у Новому Південному Уельсі. Оповитий парою, він височів на комбінації маленьких та великих коліс, сполучених між собою сталевими штангами; він стояв, пихкаючи, наче величезний злий собака, а з високої труби клубичилися пасма диму. Ця пекельна машина була сполучена з тендером, повним вугілля, до якого було причеплено вісім вагонів – шість другого класу і два – першого, з «каютою» (так висловився Александр) для чималого багажа, вантажів та кондуктора.

– Знаю – хвіст поїзда теліпається сильніше за голову, але однаково мені доведеться висовуватися з вікна і наглядати, як працює локомотив, – сказав Александр, проводячи Елізабет у щось схоже на затишну приймальню, з плюшем на стінах та з килимом на підлозі. – Саме через це вони і чіпляють вагон першого класу позаду решти вагонів. Насправді це вагон губернатора, але він радо надає мені можливість ним користуватися, коли він його не потребує, – бо я ж плачу гроші.

Секунда в секунду о сьомій поїзд рушив від перону, і Елізабет прикипіла до вікна. Так, Сідней і справді був великим містом: минуло п’ятнадцять хвилин, перш ніж будинки почали рідшати, п’ятнадцять хвилин торохтіння, цокотіння та смикання – на такій швидкості, що аж дух перехоплювало. Час від часу повз вікно проскакували платформи, що позначали маленькі містечка – Стратфілд, Роуз-Гілл, Парраматта…

– З якою швидкістю ми їдемо? – спиталася Елізабет, смакуючи неповторне відчуття швидкості та погойдування.

– П’ятдесят миль на годину, хоча паротяг здатен і на шістдесят, якщо добряче розкочегарити котел. Це щотижневий експрес, він ніде не зупиняється аж до Бовенфельса. З товарняками – інша справа, вони пересуваються значно повільніше. Але наша швидкість знизиться до двадцяти-п’ятнадцяти миль на годину, коли колія піде вгору, в деяких місцях буде ще меншою, тому подорож займає аж десять годин.

– А що перевозять товарні потяги?

– До Сіднея – пшеницю та харчі, а також гас із перегінних заводів у Гартлі. А до Бовенфельса їдуть будматеріали, товари для місцевих крамниць, устаткування для шахт, меблі, газети, книги та журнали. Худоба найкращих порід, коні та вівці. А ще товарняками їдуть на захід люди, щоб займатися розвідувальними роботами або працювати на землі. Їдуть безкоштовно, бо на товарняках ніхто грошей з них не бере. Але ніколи, – мовив Александр з особливим наголосом, – ніколи на товарних потягах не возять динаміт.

– Динаміт?

Його очі перескочили з її пожвавленого обличчя на кілька великих дерев’яних ящиків, складених у кутку від підлоги до стелі, з зображенням черепа та схрещених кісток на кожному.

– Динаміт, – пояснив Александр, – це нова речовина для руйнування скельних порід вибухом. Я завжди наглядаю за ним особисто, бо динаміт настільки важко дістати, що він у цих краях майже так само цінний, як і золото. Цю партію мені доставили зі Швеції через Лондон – його везли на «Аврорі», на судні, яким ти прибула сюди. Колись, – говорив далі Александр, і в голосі його залунав ентузіазм, – вибухові роботи були справою ризикованою і фактично непередбачуваною. Їх виконували за допомогою чорного пороху – або, як кажуть, збройного пороху. Дуже важко наперед угадати, як саме цей порох подрібнить скельну породу, у якому напрямку піде енергія вибуху.

Знаєш, колись я й сам працював піротехніком, тобто підривником – у різних місцях. Але нещодавно одному шведу вдалося приборкати нітрогліцерин, який сам по собі є настільки нестійким, що може вибухнути від струсу. Цей швед змішав його з основою – клеєм, який зветься кізельгур, а потім запакував суміш у папір; вийшло щось на кшталт свічки, тупої з обох кінців. Ця паличка не може вибухнути без капсуля з фульминату ртуті, прикріпленого до її кінця. Піротехнік прикріпляє достатньо довгий бікфордів шнур до детонатора – і отримує набагато безпечніший та набагато контрольованіший вибух. Хоча якщо мати динамо-машину, то можна здійснити вибух за допомогою електричного розряду, що передається по довгому дроту. Невдовзі саме цим я і займуся.

Її спантеличений вираз розсмішив Александра – уже вкотре за цей ранок.

– Ти хоч слово зрозуміла з того, про що я розповів, Елізабет?

– Декілька, – посміхнулася вона у відповідь.

Її чоловікові перехопило подих.

– Щойно ти вперше мені посміхнулася, – мовив він.

Відчувши, як на щоках спалахнув рум’янець, Елізабет відвернулася до вікна.

– Піду, постою на платформі разом з машиністами, – різко кинув Александр і вийшов через передні двері.

Коли він повернувся, поїзд устиг перетнути по містку широку ріку; тепер попереду замаячила стіна високих пагорбів.

– То була ріка Ніпін, – мовив Александр. – Час розчиняти вікна. Потягу доведеться долати такий крутий підйом, що він рухатиметься зиґзаґами. Подолавши відстань менше, аніж в одну милю по прямій, ми піднімемося на висоту тисяча футів, тобто на кожні пройдені тридцять футів ми підніматимемося на один фут угору.

Навіть на значно меншій швидкості відчинене вікно могло зіпсувати вбрання: великі часточки сажі залітали всередину і осідали скрізь, де тільки можна. Але однаково це було цікаво, бо завдяки звивистості колії Елізабет уперше змогла побачити, як натужно працює локомотив, як з його труби валить дим і як обертаються великі колеса, якими рухають сталеві штанги. Час від часу колеса проковзували по рейках, втрачаючи зчеплення у сум’ятті стукоту і пихтіння; закінчивши ж перший зиґзаґ, паротяг долав наступний схил задом наперед, штовхаючи поперед себе увесь потяг спочатку вниз, а потім вискакуючи нагору.

– У результаті отакої гойдалки потяг зрештою опиняється нагорі, піднімаючись дедалі вище, – пояснив Александр. – Оці зиґзаґи – це хитромудра ідея, завдяки якій уряду вдалося побудувати залізницю через Блакитні гори, хоч насправді це зовсім не гори, а розсічене плато. На протилежному його боці ми спускатимемося униз такими само зиґзаґами, як і зараз. Якби ж це були справжні гори, то ми б подорожували долиною, а вододіл пройшли б через тунель. Це було б набагато легше, і родючої долини на заході переселенці дісталися б іще кілька десятиліть тому. Новий Південний Уельс нічого не віддає задурно, утім, як і інші колонії в Австралії. Тому, коли люди нарешті підкорили Блакитні гори, їм довелося позбутися багатьох технічних теорій, прийнятних для Європи.

«Ага, – подумала Елізабет. – Тепер я знаю один з ключиків до свідомості мого чоловіка. І до його духу, а може – і до душі. Він захоплюється всілякими механізмами, двигунами та відкриттями, і, хоч якою просвіченою не була б його аудиторія, він однаково повчатиме її і читатиме їй лекції».

А пейзаж довкола був дивовижним. Кручі спадали вниз стрімчаками сотні футів заввишки; стрімчаки переходили в широченні долини, щільно зарослі сіро-зеленим лісом, що звіддаля здавався блакитним. Тут не було знайомих порід дерев – ані дубів, ані сосен, ані ялин. Але всі ті незнайомі дерева мали власну неповторну красу. «Тут усе якось величніше, аніж удома, хоча, мабуть, це через неосяжність просторів», – подумала Елізабет. Поселень вона не бачила, хіба що кілька малесеньких сіл уздовж залізничного полотна, які виростали зазвичай довкола готелю або якогось особняка.

– У цих краях можуть жити лише аборигени, – сказав Александр, коли перед їхніми очима розлігся величний каньйон із перпендикулярними помаранчевими кручами. – Невдовзі ми проїдемо повз бокове відгалуження колії. Воно зветься дробарка, бо веде до низки кар’єрів з видобутку каменю; а далі, у долині, є багатий вугільний пласт. Ідуть розмови про його розробку, але я гадаю, що це буде невигідно: вугілля доведеться піднімати на висоту тисяча футів. Мені здається, що дешевше доставляти вугілля до Сіднея судном, аніж везти його з Літгоу оцими зиґзаґами.

Раптом Александр зробив рукою жест, наче хотів охопити увесь світ.

– Лишень поглянь, Елізабет! Перед тобою – геологія землі у всій своїй красі. Оті кручі – це тріасові пісковики на кам’яновугільних покладах, а під ними – гранітні породи, сланці та вапняки девонського та силурійського періодів. Вершечки деяких гір на півночі являють собою тонкий шар базальту, що вилився при виверженні якогось величезного вулкану, – як глазур третинного періоду на тріасовому торті, але дуже еродована. Прекрасно, еге ж?

«Отакий ентузіазм – і, здавалося б, через абсолютно тривіальні речі! Що мені треба зробити, щоб пізнати хоча б дещицю того, про що він говорить?! Мабуть, мені судилося народитися і жити повним неуком», – подумала Елізабет.

О четвертій дня потяг прибув до Бовенфельса; це була крайня західна точка залізниці, хоча головним містом і був Батерст, що за сорок п’ять миль далі на захід. Елізабет прожогом побігла до станційного туалету, а потім нетерплячий Александр буквально запхав її до екіпажа.

– Я хочу до ночі встигнути до Батерста, – пояснив він.

Коли вони о восьмій дісталися готелю в Батерсті, Елізабет уже з ніг падала від утоми; але наступного ранку Александр знову заштовхав її до екіпажа і наполіг на тому, щоб колона негайно вирушила в путь. Боже милосердний, іще один день безперервної їзди! Її екіпаж рухався попереду; Александр їхав верхи, а шість повозок, запряжених змінними кіньми, везли її валізи, вантаж із залізничного складу в Райделі, а також ящики з безцінним динамітом. Александр сказав, що їхня колона неодмінно приверне до себе увагу «кущовиків».

– А хто такі кущовики? – не втримавшись, спитала Елізабет.

– Грабіжники з великої дороги. Їх залишилося небагато, бо їх нещадно винищували. Колись це були краї, де царював Бен Гал – відомий грабіжник-кущовик. Зараз він – на тому світі, як і більшість із його поплічників.

Кручі та урвища змінили гори більш традиційної форми, але однаково не схожі на шотландські, бо більшість із них не вкривали дерева; не було тут і вересу, що надавав шотландській осені особливого відтінку, а трава тут була хирлявою, рідкою та якоюсь брунатно-сріблястою. Глибока вибоїста колія, здавалося, безцільно петляла між великими валунами, висохлими струмками та ярками, що несподівано виростали на дорозі. Елізабет безперервно смикало, трясло й тіпало, і вона молила Бога, щоб Кінрос з’явився якомога швидше.

Однак він з’явився аж на заході сонця, коли дорога виринула з лісу на відкритий простір, який перетинала дорога, вкрита гравієм; уздовж дороги стояли халупи й тенти. Усе те чуже й незвичне, що Елізабет встигла побачити раніше, зблякло у порівнянні з Кінросом, який вона уявляла собі чимось схожим на Кінрос у Шотландії. Але він виявився зовсім іншим! Халупи та тенти змінилися більш солідними хворостяними мазанками, вкритими гофрованою бляхою чи чимось схожим на кору, яку зідрали з дерева та зшили докупи. Помешкання були розкидані обабіч вулиці, але в нечисленних провулках виднілися якісь дерев’яні вежі, стояки та сараї – химерні конструкції, про призначення яких вона навіть не здогадувалася. І все це було до жаху бридким та огидним! Бридким та огидним!

Потім з’явилися комерційні споруди та крамниці; кожна з навісом на дерев’яних палях. Навіси відрізнялися один від одного: ті, хто їх споруджував, аж ніяк не зважали на симетрію, порядок чи естетику. Вивіски, грубо намальовані від руки, оголошували про те, що тут є пральня, пансіон, ресторан, бар, тютюнова крамниця, чоботарня, перукарня, універмаг, приймальня лікаря чи крамниця залізних виробів.

Було у Кінросі й два будинки з червоної цегли – церква зі шпилем та двоповерховий будинок із верхньою верандою, оздобленою чавунним мереживом, таким гарним, що навіть у всьому Сіднеї такого Елізабет не бачила. Навіс будинку з гнутого гофрованого заліза тримався на залізних стовпах і теж був прикрашений вишуканим чавунним мереживом. Елегантний та красивий напис сповіщав, що це готель «Кінрос».

Ніде не було видно жодного деревця, тому навіть призахідне сонце, здавалося, нещадно палило та грало у волоссі якоїсь жінки, що стояла поруч з готелем, перетворювало її на осяяний сніп. Владна постава та незламна рішучість, яку ця жінка випромінювала, привернули увагу Елізабет, і вона довго – скільки могла – дивилася на неї, витягнувши голову, як журавель. Вражаюча постать. Як Британія на монетах або Боадіцея на малюнках у книжках. Вона, здавалося, дещо насмішкувато привіталася з Александром, який їхав біля екіпажа, а потім відвернулася в інший бік. Тільки тоді Елізабет помітила, що жінка курила сигару і пускала з ніздрів дим, наче казковий дракон.

Довкола було багато людей – чоловіків, убраних у потерті брюки та фланелеві сорочки, з фетровими широкополими капелюхами на головах, і жінок у запраних бавовняних платтях по моді тридцятирічної давності та в непоказних солом’яних капелюшках. І купа китайців: довгі коси мало не до поперека, чудернацькі чорно-білі черевички, конічні капелюхи, жінки та чоловіки в однакових брюках та піджаках чорного або темно-синього кольору.

Колона в’їхала в хащі якихось механізмів, труб, що вивергали дим, сараїв з гофрованого заліза та дерев’яних поворотних кранів і зупинилася біля підніжжя високої скелі – футів з тисячу заввишки. Схилом мало не вертикально піднімалася вузька рейкова колія і губилася нагорі серед дерев, що нарешті втішили погляд.

– Кінець подорожі, Елізабет, – сказав Александр, висаджуючи її з екіпажа. – Самерс незабаром подасть вагонетку.

І дійсно – невдовзі по рейках поволі спустився якийсь транспортний засіб, схожий на відкритий омнібус на залізних колесах, бо мав чотири ряди нефарбованих сидінь для шістьох пасажирів, а також довгий, високо огороджений лоток для вантажів. На відміну від омнібусів ці сидіння були зроблені під неймовірним кутом: пасажирам доводилося сидіти в них, відкинувшись далеко назад. Перегородивши планкою край їхнього сидіння, Александр примостився поруч з Елізабет, рішуче взяв її за руки і поклав їх на поруччя.

– Тримайся і не бійся, – сказав він. – Ти не випадеш, це я тобі обіцяю.

Повітря бриніло різними звуками: пихканням двигунів, яке своєю безперервною монотонністю доводило до шаленства, важким гепанням, металічним скреготом, лясканням обертальних ременів, хрускотом та підвиванням дробарок. Згори долинав шум, що відрізнявся від інших гучністю: то був звук єдиного парового двигуна. Вагончик зрушив з пласкої поверхні, пройшов крутий вигин у рейках і почав підніматися угору під неймовірно крутим кутом. Якимось магічним чином Елізабет змінила положення – вона вже не лежала, а сиділа рівно; холодіючи від страху, вона дивилася вниз, а перед нею поступово розгортався краєвид Кінроса. Пейзаж розширявся, аж поки сутінки не перетворили непоказні околиці міста на непроглядну імлу.

– Я не хочу, щоб моя дружина жила отам, унизу, – зауважив Александр, – і тому спорудив свій будинок на вершечку гори. Окрім зміїної стежки оця вагонетка є єдиним способом спуститися чи піднятися. Поверни голову і поглянь он туди – бачиш? Її тягне товстий дротяний кабель, що намотується і розмотується за допомогою двигуна.

– А чому, – ледь вичавила з себе Елізабет, – а чому вагонетка така велика?

– Тому що нею користуються і шахтарі. Копри шахти «Апокаліпсис» – бачиш оті високі дерев’яні дерики? На них тримаються тягові лебідки, розташовані на отій широкій заглибині, яку ми щойно проїхали. Працівникам легше потрапляти до шахти на вагонетці, аніж крізь тунель, вхід до якого біля підніжжя, бо їм заважають і загрожують велетенські вагонетки-самоскиди для руди, а також локомотиви, що рухаються неподалік входу. Кліті опускають шахтарів до основної галереї, а наприкінці робочої зміни забирають їх.

Коли вагонетка опинилася серед дерев, війнуло прохолодою. «То через висоту, – збагнула Елізабет, – і через тінь, що дає листя дерев».

– Кінрос-гаус – ген там, на висоті три тисячі футів над рівнем моря, – мовив Александр, знову виявивши моторошну здатність читати її думки. – Улітку там панує приємна прохолода. А взимку – набагато тепліше.

Нарешті вагонетка виїхала на пласку поверхню, нахилилася, змусивши і пасажирів знову відкинутися назад, а потім зупинилася. Елізабет насилу вибралася з неї, не давши змоги Александру допомогти їй, і здивувалася – як же швидко падає на землю ніч у Новому Південному Уельсі. Тут не було ані притаманних Шотландії тривалих сутінків, ані тієї магічної години, коли промені призахідного сонця огортають землю чарівним сяйвом.

Під’їзну колію вагонетки обрамляв живопліт. Елізабет обійшла його – і від подиву й захвату зупинилася як укопана. У цій глушині її чоловік збудував особняк з матеріалу, схожого на вапнякову цеглу. Особняк мав три повноцінні поверхи, вікна у стилі англійського Ренесансу, ґанок з колонами у кінці широких сходів; складалося таке враження, що цей будинок простояв тут років з п’ятсот, не менше. Біля підніжжя сходів були тераса з галявинкою та англійський парк, для створення якого, вочевидь, доклали чимало зусиль: там були і підстрижений самшитовий живопліт, і клумби з трояндами, і навіть невеличка копія грецького храму.

Двері особняка були розчинені, а з кожного вікна лилося світло.

– Ласкаво просимо додому, Елізабет! – З цими словами Александр Кінрос узяв її під руку і повів сходами в будинок.

А всередині все було найвищої якості. Як підказувала Елізабет її шотландська ощадливість, доставка предметів обстановки в таку далечінь стала власнику в грубі гроші. Килими, меблі, люстри, прикраси, картини, штори – та й сам будинок – усе це обійшлося Александру в астрономічну суму. Тільки слабкий запах гасу виказував, що насправді особняк збудовано в глушині й освітлюється він гасовими лампами.

Виявилося, що всюдисущий Самерс був головною довіреною особою Александра, а дружина його була економкою. Здавалося, таке сполучення давало Александру якесь особливе задоволення.