Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 39 страниц)
Розділ 2
По слідах Александра Македонського
Коли Александр втік з дому в переддень свого п’ятнадцятого дня народження, він не взяв з собою нічого, окрім буханця хліба та шматка сиру. Єдиним пристойним убранням було те, у якому він ходив до церкви, а решта було надто потертим та дірявим, щоб давати собі клопіт брати з собою. Хоча він і не був міцної статури, те життя, до якого змусив його батько, розвинуло в ньому незвичайну силу та витривалість, тому він біг пристрибом цілу ніч, не зупиняючись перевести подих. Час від часу інші хлопці теж намагалися втекти з Кінроса, але їх незмінно знаходили за милю-дві від домівки. Александр вважав, що в глибині душі їм не надто хотілося тікати. Ним же думка про втечу заволоділа повністю, тож коли о п’ятій ранку він нарешті зупинився попити води зі струмка, від Кінроса він уже встиг відбігти аж на сімнадцять миль. Що тримало його в тому місті, якщо він не зможе потрапити звідти до університету в Единбурзі? А провести все своє життя на ткацькій фабриці було для нього рівнозначно смертному вироку.
За тиждень він устигнув добратися до околиць Ґлазґо – у нього забракло духу вирушити до Единбурга, – де він сподівався знайти хоч якусь роботу. Подорожуючи, він, щоб прожити, рубав дрова та підстригав у парках дерева та кущі, але мріяв він про інше. Що йому хотілося – так це можливості спробувати себе в такій роботі, яка б давала йому змогу навчатися і вдосконалюватися, роботі, яка вимагала як розуму, так і грубої сили. І він знайшов таку роботу, коли дістався до Ґлазґо – третього за розміром великого міста на Британських островах.
Предмет його мрії стояв у дворі, нагнітаючи повітря в плавильню: з труби ішов дим, а округлий корпус оповивала біла пара. Паровий двигун! На мукомельні в Кінросі було два парові двигуни, але Александр так жодного разу їх і не бачив – і ніколи б не побачив, навіть якби залишився в Кінросі. Територію мукомельні розподілили між місцевими родинами, а Дункан та Джеймс Драмонди були прикріплені до ткацької фабрики– як і їхні діти.
«А натомість я, – подумав Александр, – учиню так, як учинив мій знаменитий тезко, – вторгнуся на незвідану територію».
Навіть у свої п’ятнадцять років він мав підхід до людей і вмів їх зачаровувати. Досі ці чари були спрямовані виключно на померлого Роберта МакҐреґора, але тепер, коли Александр проникнув на плавильню, він знайшов нову мішень для своїх чарів – і не якусь там закіптюжену постать, яка кидала лопатою вугілля в розпечену ненажерливу пащеку котла. Біля парового двигуна стояв добре вдягнений чоловік з ганчіркою в одній руці та гайковим ключем у другій. Стояв – і нічого не робив.
– Вибачте, сер, можна до вас звернутися? – спитав Александр у байдикуючого чоловіка і посміхнувся.
– Звісно.
– А що тут виробляють?
«І чому ж я, – думав згодом той чоловік, – чому я не дав тому вилупку копняка? Так, щоб він аж з двору вилетів!» Але натомість чоловік біля парового двигуна звів брови і посміхнувся у відповідь.
– Тут виробляють котли та парові двигуни, хлопче. Розумієш, скрізь бракує котлів та парових двигунів, дуже бракує.
– Дякую, – сказав Александр і, прослизнувши повз нього, потрапив до плавильного цеху, де панувала оглушлива какофонія звуків.
В одному кутку цього пекла виднілися сходи, що вели до заскленого гнізда, з якого все було видно як на долоні. То була кабінка директора. Александр застрибав догори, долаючи по чотири сходинки за один раз, і загепав у двері.
– У чім справа? – спитав уже не молодий чоловік, розчиняючи двері.
То явно був директор, бо він мав на собі напрасовані брюки і випрану білу сорочку із закоченими рукавами та без комірця: від такої спеки той комірець зжужмився б, утім, кому це було цікаво тут, у гарячому цеху?
– Я хочу навчитися робити котли, сер. А після того я хотів би навчитися робити парові двигуни, сер. Я призвичаєний жити в халупі і обходитися без лазні, тому мені не треба великої платні, – мовив Александр, знову пускаючи в хід свою посмішку.
– Шилінг на день – це пені на годину – і безкоштовні соляні таблетки. Як тебе звуть, хлопче?
– Александр… – він ледь не бовкнув «Драмонд», але в останню мить зорієнтувався: – Кінрос.
– Кінрос? Як і місто?
– Еге ж, як і місто.
– Узагалі-то нам потрібен підмайстер, і я скоріше візьму на роботу хлопця, який прийшов найматися сам, а не того, кого привів за руку татко. Мене звуть містер Конел, можеш не боятися ставити мені запитання. Якщо не знаєш, які запитання ставити, то мовчи, поки тебе не спитають. Коли ти зможеш вийти на роботу, хлопче?
– Просто зараз, – відповів Александр і не ворухнувся з місця. – Я маю до вас запитання, містере Конел.
– Слухаю тебе.
– А навіщо потрібні соляні таблетки?
– Щоб ковтати їх. Чоловік, який тут працює, проливає галони поту. Соляні таблетки вберігають від м’язових корчів.
Новий учень не лише швидко навчався; він мав також щасливу здатність подобатися іншим, попри очевидну обдарованість, хоча така риса, як обдарованість, зазвичай викликає роздратування та заздрощі в інших, лінькуватих та менш кмітливих робітників. Можливо, у ньому не бачили загрози, бо він не робив таємниці з того, що коли підзаробить грошенят, то змінить роботу, коли навчиться всього, чого можна навчитися на паровому двигуні в Ланарку. Його житлом став куточок двору, де стояв паровий двигун, що подавав стиснуте повітря. Захист від стихії забезпечував лист гофрованого заліза, а тепло йшло від котла парового двигуна, який Александр час від часу шурував уночі, – цей обов’язок містер Конел вважав своєрідною платою за проживання.
1858 року, коли Александр прибув сюди, Ґлазґо був жахливим містом; смертність у ньому була найвищою у Великій Британії; найвищим був і рівень злочинності, бо переважна більшість мешканців була туго набита в нетрі без води, каналізації та освітлення, і в ті нетрі жоден полісмен та чиновник не наважувався увійти. Міська влада поговорювала про тотальне знесення нетрів, але, як і зазвичай, розмова так і не перетворилася у справи – то був лише один зі способів замилити очі благонаміреним людям, у яких почала прокидатися соціальна та громадянська активність. Інтереси металообробної та вугільної промисловості були на першому місці завдяки тому, що Ґлазґо знаходився поблизу родовищ обох цих видів сировини. Це призводило до того, що над містом постійно висіла задушлива ковдра ядучого диму, до якого додавалися дими хімічної промисловості, яка, розвиваючись швидкими темпами, продукувала речовини, здатні роз’їсти найміцніші легені.
Александру тут не подобалося, але він знав, що має залишатися в місті доти, поки не заробить собі добру репутацію та гроші на квиток. Добра ж репутація означала письмове засвідчення його вправності в роботі з котлами та паровими двигунами.
Коли його перевели з нижнього поверху плавильні до цеху, де безпосередньо вироблялися самі парові двигуни, допитливий розум Александра виявив багато способів покращення їхньої конструкції. Звісно, він добре розумів, що всі його ідеї ставали власністю містера Конела, який запатентував кілька запропонованих ним винаходів. Строго кажучи, це означало, що містер Конел не був зобов’язаний ділитися з Александром навіть невеликою часточкою своїх прибутків, але для своїх часів він був людиною справедливою, тому часто винагороджував талановитого хлопця кількома золотими соверенами. Він також сподівався, що коли Александр закінчить своє навчання, то його можна буде переконати залишитися, бо його винаходи забезпечили компанії «Ланарк Стім» велику перевагу над конкурентами. Більше того, заробітки Александра зросли з шилінга за дванадцятигодинний робочий день до п’яти шилінгів наступного року, а на третій рік вони зросли аж до фунта. Хлопець був украй потрібен містеру Конелу.
Та Александр не мав наміру залишатися. Майже все, що він заробляв, ішло в потаємну схованку за непримітною цеглиною в огорожі заводського двору. Він не мав довіри до банків, особливо до місцевих. Рік 1857-й став свідком краху закладу під назвою «Вестерн-бенк»; наслідки цього краху були страшними для промисловості, комерції та заощаджень простих вкладників.
Він і досі жив у своєму кутку, купував поношений одяг, а один раз на місяць сідав на поїзд до сільської місцевості, де купався у тихому гірському ручаї та прав у ньому свою одіж. Найбільше грошей витрачав Александр на їжу. Він зростав так швидко, що його шлунок постійно бурчав від голоду. Секс у його житті ще не з’явився, бо він постійно був надто вже змореним, щоб прагнути його.
I ось настав день, коли він отримав аркуш паперу від містера Конела, який марно благав його залишитися. У документі зазначалося, що Александр закінчив трирічне учнівство з задовільними результатами; що він вміє варити по металу, паяти, працювати з паровим молотом та прокатним станом, гнути труби та листове залізо, а також за необхідності може зібрати з деталей паровий двигун, бо добре розуміє принцип його роботи, знає теорію та механіку пари і має хист до гідравліки.
Його знання значно перевершували знання будь-якого працівника фірми «Ланарк Стім», і навіть містера Конела. Це сталося завдяки тому, що Александр по неділях відвідував бібліотеку Університету Ґлазґо, і цю самоосвіту він вважав значно кориснішою за відвідини церкви. Користування цією бібліотекою було суворо заборонено будь-кому, окрім студентів університету, але Александр, не боячись перешкод, забезпечив собі пропуск, видуривши його у одного старшокурсника, котрому безпробудне пияцтво завадило цим пропуском користуватися.
Заховавши золоті монети у подвійному дні свого ящичка для інструментів, Александр пішов пішки через графство Камберленд до Ліверпуля. І ніс він той ящичок легко, наче перо. Кілька днів він милувався неперевершеною красою та спокоєм цього найкрасивішого з усіх графств Англії, а потім увійшов до другого за розмірами міста Великої Британії; так само брудного, як і Ґлазґо, але з трохи чистішим повітрям.
Ні, він не збирався залишатися у Ліверпулі. Александр хотів знайти корабель, який вирушав до Каліфорнії та її золотоносних родовищ. І знайшов «Квінніпіак», який стояв на приколі. То був корабель нового типу: дерев’яний трищогловий вітрильник з паровим двигуном, який обертав ґвинт, а не колесо з лопатками. Капітан корабля, який водночас був і його власником, зрадів можливості користуватися послугами юнака, який добре знався на морських парових двигунах. І це знання він засвідчив під час жорсткого екзамену, влаштованого йому механіком просто на робочому місці. Бо жоден янкі не довіряв шматку паперу.
Вантаж «Квінніпіаку» був різноманітним: гірничодобувне устаткування на кшталт трамбувальних машин та величезних чавунних реторт, про призначення яких Александр міг лише здогадуватися, парові двигуни, дробарки. Але були там також і мідні штуцери, шеффілдські ножі, шотландський віскі та порошок карі.
– Розумієш, там зараз іде громадянська війна, – пояснив механік. Усе залізо та сталь у Сполучених Штатах ідуть на гвинтівки, гармати та інше військове спорядження, тому каліфорнійці купують усе необхідне в Англії.
– А ми заходитимемо до Нью-Йорка? – спитав Александр, якому страх як хотілося побачити оте славетне місто мрій та сподівань.
– Ні, ми зайдемо до Філадельфії, але лише для того, щоб поповнити запаси вугілля. Вітрилами ми користуємося лише за необхідності – паровий хід швидший та пряміший, бо не треба йти галсами, підлаштовуючись під вітер, легше долати супротивні течії.
Коли «Квінніпіак» вийшов з Ірландського моря в Атлантичний океан, Александр швидко збагнув, чому капітан так зрадів вправному помічникові механіка: Старий Гаррі, як його всі величали, страждав на хитавицю і через силу виконував свої обов’язки, постійно хапаючись за відро, у яке він блював.
– Це мине, – повторював Старий Гаррі, хапаючи ротом повітря, – але як же воно мені осточортіло!
– Йди на своє ліжко, старий злобний віслюче, – наказав йому Александр. – Я сам упораюся.
Але згодом Александр виявив, що не так то просто – вправлятися з механічним звіром і забезпечувати його бездоганну роботу в бурхливому морі і що то була безперервна робота для двох чоловіків. Він відчув полегшення, коли два дні по тому Старий Гаррі знову з’явився в машинному відділенні, нарешті перемігши свою хворобу. Великий кінцевий підшипник колінчастого валу мав схильність перегріватися через погану якість змащувальної оливи, і то не було недоглядом з боку Гаррі, то було проблемою всіх тогочасних олив. Котел час від часу виробляв надто сильний тиск, а один з кочегарів, пристрастившись до шотландського віскі, ледь не впився до смерті. Перший висновок Александра стосовно американців був такий: вони набагато менше зважали на соціальний стан людини, аніж англійці чи шотландці. Гаррі був старшим механіком, однак він залюбки підміняв кочегара, лопатою підкидаючи в топку вугілля; а коли другий кочегар загадковим чином випав за борт після великого картярського виграшу, за лопати взялися і всі три помічники капітана. Жоден англійський або шотландський механік чи офіцер не принизився б до виконання ручної роботи, у той час як ці практичні люди воліли самі кидати в топку вугілля, аніж примушувати до цього екіпаж. А екіпаж складався з матросів у повному сенсі цього слова: вони не могли змиритися з думкою, що їхня професія піде в небуття через якогось небезпечного залізного звіра, що причаївся у череві корабля та попихкував парою.
Вони стали до причалу в Делавері через дванадцять днів після виходу з Ліверпуля, але Александр так і не зійшов на берег, щоб подивитися Філадельфію. Відряджений наглядати за доставкою вугілля, він увесь час провів за тим, що спостерігав, як вугільники ставлять мішки з вугіллям у вугільній коморі, а Старий Гаррі та капітан з помічниками зійшли тим часом на берег і подалися до ресторану, де їм страх як хотілося поласувати крабами.
Погода встановилася тиха і ясна, тому красень корабель, чахкаючи двигуном і рухаючись на південь, спалив менше вугілля, ніж розраховував Старий Гаррі. Це сталося завдяки тому, що дув попутний вітер і на допомогу паровому двигуну підняли передні кромки вітрил. І лише поблизу Флоріанополіса в Південній Бразилії котел довелося загасити через те, що скінчилося вугілля.
На превелике здивування Александра, Південна Америка виявилася країною, багатою на вугілля та всілякі мінеральні копалини. «Чому це ми в Британії гадаємо, що вся світова промисловість має розташовуватися в межах Європи та Північної Америки?»
У довгій тихій лагуні на уругвайському кордоні, що називалася Лагоа-дос-Патос, лопатний пароплав взяв «Квінніпіак» на буксир, і в Порто-Алегре він узяв на борт повний запас вугілля.
– Колись це була волога й повна газу гидота, бо кращі вугільні пласти знаходяться в глибині країни, – пояснив Старий Гаррі. – Але якась англійська компанія отримала тут концесію і тепер постачає сюди вугілля залізницею.
Однак мис Горн вони обігнули, йдучи під вітрилами, – ото було незабутнє видовище! Величезні, як гори, хвилі, завивання вітру – справдилося все, що Александр прочитав про мис Горн у книжках.
Котел знову розтопили аж тоді, коли «Квінніпіак» вийшов з Вальпараїсо в Чилі (хоча місцеві мешканці казали «Чилє»).
– Окрім чилійського вугілля, більше ніякого на шляху ми взяти не зможемо, воно – останнє, – з сумом мовив старий Гаррі. – Навіть у Каліфорнії немає пристойного вугілля – лише водянисті лігніти та низькоякісне бітумне вугілля, у якому повно сірки. Воно не годиться для морських парових двигунів, бо від газів, що воно продукує, можна врізати дуба. Нам доведеться рушати аж до Ванкувера, щоб завантажити найкраще з найгіршого, тому повертатися вздовж західно-тихоокеанського узбережжя нам доведеться під вітрилом – аж до Вальпараїсо.
– Цікаво, а чому ті парові двигуни, що ми їх веземо, сконструйовані під спалювання в них дерева? – спитав Александр.
– Тому що тут достобіса дерев, Александре! Тисячі квадратних миль лісів. – Розумні й хитрі очі старого Гаррі раптом оживилися і заблищали. – Ти збираєшся розбагатіти на золотих родовищах?
– Так, збираюся.
– Наносних порід давно вже немає. Золото добувають тепер промисловим способом.
– Я знаю. Саме тому я й вважаю, що там можна добряче заробити механіком парового двигуна.
Після золотих лихоманок 1848 та 1849 років населення Сан-Франциско збільшилося учетверо, і всі наслідки такого гігантського напливу народу за такий нетривалий час не забарилися себе проявити. На околицях міста скупчилися халупи та сараї, більшість із яких уже давно стояли порожніми. У центрі ж міста вплив та міць золота були набагато виразнішими, бо в певних будинках там проявлялася претензія на архітектурну вишуканість. Багато хто з тих, хто пробився на Захід, насамкінець осіли в цих краях, щоб займатися речами більш прозаїчними, аніж видобування золота, хоча певна кількість прибульців повернулася назад, на Схід, коли потойбіч Скелястих гір вибухнула війна між Північчю та Півднем.
Ясна річ, Александр не тринькав гроші і був так само ощадливий, як і його дядько Джеймс, але він знав, що найкращим місцем, де можна було знайти двійко-трійко охочих золотошукачів, був бар, тож до бару він і пішов. Там було зовсім не так, як у пабі в Ґлазґо! Їжі не подавали, за столами прислужували вульгарного вигляду жінки, а все, що пили відвідувачі, подавалося маленькими порціями. Александр замовив пиво.
– Ти такий гарний! – кинула йому офіціантка, випнувши груди. – Не хочеш запросити мене до себе додому, коли зачиниться цей ганделик?
Він уважно подивився на неї крізь примружені очі, а потім енергійно захитав головою.
– Ні, мадам, дякую.
Жінка ледь не луснула від злості.
– Щось не так, містере Химерний Акцент? Я для вас не надто гарна?
– Так, мадам, ви мені не підходите. Я не маю наміру вхопити сифіліс. У вас на губі – шанкр.
Коли вона принесла пиво, то з силою грюкнула кухлем об стіл і пішла геть, закопиливши губу і задравши носа. Ця сценка явно зацікавила двох чоловіків, які сиділи в кутку, здивовано витріщившись.
Александр узяв своє пиво і підійшов до них: у незнайомців очі світилися золотою лихоманкою, і увесь їхній вигляд промовляв про те, що вони прибули сюди шукати золото.
– Дозвольте? – спитав він.
– Звісно, сідай, – відповів худорлявий та світловолосий чоловік. – Мене звуть Біл Сміт, а оцього волохатого хлопця– Чак Парсонс.
– Александр Кінрос з Шотландії.
Парсонс розсміявся.
– Слухай, друже, я вже зрозумів, що ти прибув з дуже далеких країв. Ти не схожий на американця. Що привело тебе до Каліфорнії?
– Я механік парового двигуна, і мені дуже хочеться знайти золото.
– От і добре! – радісно вигукнув Біл. – А ми – геологи, і нам теж дуже хочеться знайти золото.
– Що ж, корисний фах для такої справи, – зауважив Александр.
– Значить, друже, ти займаєшся паровими двигунами… що ж, коли в команді є два геологи та один паровий механік, то вагон золота вже не здається химерою, що її породжує уява, – сказав Чак і махнув своєю клешнею на решту завсідників бару – компанію похмурих та похнюплених людей. – Поглянь на оцих чоловіків. Вони потрапили в халепу і тепер всіляко намагаються нашкребти грошей, щоб повернутися додому – до Кентуккі, Вермонту та інші місць, звідки вони сюди прибули. Недосвідчені молокососи в чистому вигляді, гівна від глини відрізнити не можуть. Усякий дурень здатен промивати золотоносну породу чи змайструвати жолоб, але знаходження та розробка золотої жили – це справа для чоловіків, які добре знають, що роблять. Ти можеш побудувати паровий двигун, Александре? І запустити його?
– Якщо матиму необхідні деталі, то зможу.
– А скільки в тебе грошей?
– Ну, це як подивитися… – обережно відповів Александр.
Біл і Чак перезирнулися і з розумінням кивнули один одному.
– А ти кмітливий, Алексе, – мовив Чак крізь свою кущасту бороду і розсміявся.
– У Шотландії скоріше б сказали; хитрий та обережний.
– Гаразд, тоді беремося до справи, – мовив Біл. Нахилившись над столом, він заговорив тихим і змовницьким тоном. – У нас із Чаком по дві тисячі доларів. Вистав сумірну суму – і ти в долі.
– Зможу виставити, якщо чотири долари підуть за один англійський фунт.
– Так що – згода?
– Згода.
– Потиснімо руки.
Александр потиснув їм руки.
– І як же ми візьмемося до справи?
– Багато з того, що нам знадобиться, ми роздобудемо на дурняк на покинутих розробках вздовж Американ-ривер, – відповів Біл, посьорбуючи пиво.
«Ніхто з нас, – завважив Александр, – не любить міцних напоїв. І це промовляє на користь нашого партнерства. Ці хлопці – жваві й непересічні, і вони аж ніяк не йолопи. Освічені, молоді, вперті».
– А що конкретно нам потрібно? – спитав він.
– Ну, для початку деталі парового двигуна. Дробарка. Оброблене дерево для виготовлення жолобів та подібних пристроїв, подрібнювач. Усе це ми можемо дістати на покинутих розробках, де старателі намагалися знайти золоті пласти. А ще нам потрібні кілька мулів – тут теж можна знайти тварин, покинутих їхніми господарями, – відповів Чак. – Наші гроші підуть на те, що можна придбати у Сан-Франциско, – діжки з порохом, який виробляється тут і начебто недорого коштує, з огляду на те, що на Сході точиться війна. Селітра постачається з Чилі, в Каліфорнії повно сірки, і поблизу росте багато дерев, придатних для отримання з них деревного вугілля. Для вибухових зарядів знадобиться також патронний папір. А ще – запали та бікфордові шнури. Найбільші витрати підуть на колби з ртуттю, але, на щастя, її теж можна знайти на цьому узбережжі.
– Ртуть? Ти маєш на увазі живе срібло?
– Еге ж. Якщо ми збираємося шукати золото, вкраплене у кварц, то нам треба буде видобути його звідти, а це неможливо без лотка. Кварц розбивається на дробарці до шматочків два дюйми завбільшки, потім товчеться в порошок на подрібнювачі. На подрібнювач подається постійний потік води, у якій є у підвішеному стані ртуть у вигляді маленьких крапельок. Розумієш, золото сполучається зі ртуттю – саме таким чином його і вивуджують із кварцу. – Тут Чак нахмурився. – Ми не зможемо притягнути оті важучі чавунні реторти, у яких золото відокремлюється від ртуті, бо вони важать тонни і їх не можна розібрати на деталі, а потім знову зібрати. До того ж сумніваюсь, що вони отак лежатимуть покинуті і чекатимуть, поки ми прийдемо і заберемо їх. Тому коли ми знайдемо жилу, нам доведеться тримати своє золото у вигляді сполуки, аж поки у нас не скінчиться ртуть.
– Ртуть дуже важка, я знаю про це, – сказав Александр.
– Отож. Один флакон ртуті важить сімдесят шість фунтів. Але ця ртуть здатна притягнути до себе достобіса золота – приблизно фунтів п’ятдесят. Поки у нас скінчиться ртуть, ми вже встигнемо розбагатіти, – сказав Біл.
– А що тут іще продається з того, що нам знадобиться? До речі, я маю власні інструменти.
– Харчі. Вони тут набагато дешевші, аніж у Коломі чи в будь-якому іншому околичному місті. Можна буде придбати мішки з сушеними бобами та каву. Ну, і бекон. Тут росте повно їстівної зелені. Повно тут і оленів, а Чак – прекрасний стрілець. – Біл вигнув брову. – Це, до речі, дуже важлива обставина. Хтось із нас неодмінно має бути добрим стрільцем, бо ведмеді в цих краях завбільшки з дорослого чоловіка, а вовки полюють зграями.
– То, може, мені придбати зброю?
– Так, бажано револьвер. А гвинтівкою займеться Чак. У Каліфорнії ніхто не ходить без зброї, Алексе. І носити її треба так, щоб усі бачили.
– І на все це вистачить шість тисяч доларів?
– Звісно, що вистачить. Вистачить навіть на трьох коней для нас та на мулів, щоб перевозити на них те, що ми придбаємо у Фріско.
Серед перелічених приготувань найбільший скептицизм Александра викликала тверда впевненість Чака та Біла стосовно готовності невдах старателів негайно полишати коштовні механізми. Та коли вони наблизилися до підніжжя гір Сьєрра-Невада, він зрозумів причини їхнього оптимізму: ще на під’їзді до гір їм почали траплятися глибокі ущелини, які Чак та Біл називали каньйонами. Ці каньйони, що розрізали поверхню землі, дійсно наштовхували на думку, що компанія розчарованих золотошукачів, забачивши такі перешкоди на своєму шляху, відчує бажання позбутися всякого важкого устаткування.
Саме так: там, де підніжжя пагорбів біля Американ-ривер указувало на присутність кварцової жили, вони знайшли залишки парових двигунів, каменедробарок та подрібнювачів, не стільки іржавих, скільки немилосердно зношених та поламаних, наче ті, хто на них працював, не знали достеменно, як цими пристроями користуватися та як їх підтримувати у робочому стані. Пейзаж уздовж русла ріки на вигляд видався Александрові полем жорстокої битви: перевернута, наче вибухами снарядів, земля, розкидане каміння та щебінка, підвідні канали для промивки породи в жолобах, якісь отвори, печери та утворені вибухами ями. Похилені жолоби, шматки труб, розбиті лотки та рокери. Воістину край марнотратників: якщо робота не клеїться, то можна піти і кинути все це гнити, іржавіти і розвалюватися.
Вони не угледіли жодної ознаки тих людей, що скоїли такий гармидер та руйнування: дехто з них повернувся до Сан-Франциско, дехто взявся за гравійні породи у горах, розмиваючи гравій струменями води під тиском і таким чином намагаючись дістатися до золотоносного шару, а дехто подався далі на Захід, шукаючи основну жилу – майже невловимий шар кварцу, що містив золоті самородки. То були найрішучіші та найвпертіші чоловіки, справжні жертви золотої лихоманки.
По дорозі двоє геологів навчали уважного Александра основ своєї науки.
– Про каліфорнійські скельні породи було мало наукових публікацій, – сказав Біл, який був більш обізнаний, аніж Чак. – Але почнімо з самого початку. Десь у Європі живе якийсь священик на прізвище Фішер. Цей священик стверджує, що земна куля має рухому скельну кору та жорстке внутрішнє осердя. Між ними знаходиться розпечена агресивна рідина, яка через вулкани виривається на поверхню у вигляді лави. Досить смілива теорія, але нам вона видається правильною.
– А який вік самої Землі? – спитався Александр, який до цього якось не замислювався про планету, на якій він жив.
– Ніхто не знає достеменно, Алексе. Одні стверджують, що двісті мільйонів років, інші дають їй шістдесят мільйонів. Ясно одне – вона обертається значно довше, аніж написано в Біблії.
– На те схоже, – зауважив Александр. – У часи, коли писали Біблію, ще не було геологів. – Щось раптом спало йому на думку. – А земна кора? Вона повністю складається зі скельних порід? А звідки беруться мінерали?
– У масі своїй мінерали і є скельними породами.
Тут до розмови підключився Чак.
– Земна кора лежить, як кажуть деякі палеонтологи, стратами, тобто шарами – у відповідності з тими викопними рослинами та тваринами, які в цих шарах трапляються. І це свідчить, що Дарвін мав-таки рацію зі своєю теорією еволюції. Чим старша скельна порода, тим примітивніші організми в ній трапляються. Деякі породи – вони називаються первинним гнейсом – є такими старими, що зовсім не містять скам’янілостей. Але іще ніхто не добрався до цього первинного гнейсу, хоча у Британії є червоний пісковик, настільки старий, що в ньому не міститься слідів життя.
– Але, – заперечив Александр, – оті скелі, що ми бачимо в каньйоні, – у них немає ніяких рівних пласких шарів, їх важко розрізнити.
– Земна кора увесь час рухається в результаті землетрусів, – пояснив Біл. – Тому після утворення скельні пласти зсуваються, руйнуються та спотворюються – ось що з ними відбувається. Ці пласти також руйнуються вітром та водою, а буває й так: ось вони під водою у морі, та раптом – гоп! – і ось вони вже на поверхні. Коли йдеться про скельні породи, то тут наша земна куля – і справді непосидюча старушенція.
Александр дізнався, що Каліфорнія складається з молодих порід, особливо вздовж узбережжя. І її часто стрясали землетруси, хоча особисто він іще не встиг відчути жодного.
– Прибережні гори є надзвичайно молодими – пісковики та глинисті сланці, але далі на північ вони перериваються виходами граніту, що поставив їх сторч під час пліоценової ери, тобто зовсім недавно. Біля підніжжя Сьєрри є виходи вапняку на поверхню, але сам кряж, здається, складається майже цілком з чистого граніту. Саме в тих гранітових краях трапляються кварцові жили з чистим самородковим золотом, і саме ці жили ми й будемо шукати, – підсумував Біл.
Кажуть, що є люди, які нюхом чують присутність золота. Ці люди можуть навіть заприсягнути, що винюхають золото і під землею. Виявилося, що Александр був саме такою людиною.
Ранньої осені 1862 року вони вирушили на південь від Американ-ривер, женучи довжелезний караван мулів, нав’ючених усім тим, що вони придбали в Сан-Франциско, а також усім тим, чим вони розжилися на покинутих розробках, у тому числі деталі поламаного подрібнювача, каменедробарки; а на рамі, задні кінці якої волочилися по землі, їхав середніх розмірів котел для парового двигуна, який збирався збудувати Александр. Біл та Чак схилялися до того, щоб заглибитися в гори Сьєрра і піднятися вище, та розважливий Александр заперечив і наполіг на своєму, бо у них не вистачило б часу розпочати видобувні роботи до зими. До того ж він смутно відчув запах, схожий на той, який іде від золотої пломби в кутньому зубі. Той запах ішов від долини, яка нічим не вирізнялася серед сотні собі подібних – з гранітними валунами на схилах, рідко зарослих деревами.
– Спочатку спробуємо тут, – рішуче сказав він. – Якщо нічого не знайдемо, то піднімемося вище, бо мені здається, що тут є золото, і до того ж – близько до поверхні. Бачиш отой вихід породи, Чаку? Піди і поглянь на нього. Там ми і застовпимо нашу першу ділянку.
Біля підніжжя виходу породи, під шаром прілого листя та м’якої землі знаходилася товста кварцова жила. Чак потер її і відколупнув – і вона заіскрилася золотистим відблиском.
– Господи! – захоплено видихнув Чак, сівши навпочіпки. – Алексе, та ти ж просто чаклун! – Скочивши на ноги, він радісно затанцював. – Зупинімося тут, збудуймо міцну хижку і загін для коней – мули далеко не забредуть, бо в цих краях повно вовків. Алексе, починай збирати двигун.
– Не зараз, – відповів Александр, дивним чином аніскілечки не збуджений приємною новиною. – Спочатку навчіть мене підривним роботам.
Літо проминуло у лихоманці будівництва; довелося повалити багато дерев, щоб вони дійшли до кондиції, необхідної для того, щоб їх можна було спалювати в топці котла; збудувати хатину, а також приготувати все необхідне устаткування для переробляння дедалі більших куп подрібненої породи, яку Чак та Біл спочатку колупали кайлами, а потім, у міру заглиблення жили, підривали невеликими пороховими зарядами. Траплялися неминучі прикрі випадковості: Чак ледве уникнув серйозного поранення, коли вибуховий заряд детонував швидше, аніж було розраховано, Біл сильно порізав ногу, коли рубав сокирою дрова, а Александра обпекло струменем пари. Біл зашив свою рану звичайною швацькою голкою, а Чак, якому деякий час довелося подибати на саморобному костилі, лікувався якоюсь смердючою маззю на основі ведмежого жиру. Але робота тривала невпинно, бо хто знав, коли в їхню долину потраплять випадкові люди і дізнаються про їхнє відкриття?
