Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XIV

Одразу по приїзді з Лондондеррі Морріс подався закупляти харчі. Саллі не знала, де він спав цієї ночі. Звечора вона бачила, як він грав у карти в барі, потім чула, як Білл Фогарті замикає на ніч двері, й чекала, що Морріс прийде до неї в намет. Та він не з’явився до ранку, а потім викликав її на подвір’я, і вигляд у нього був пом’ятий, очі запухлі. Він сказав, що здрімнув на веранді, і зараз буде запрягати, щоб виїхати якомога раніше.

Не було ще й шостої години ранку, як Саллі вже зібралася й чекала на подвір’ї, – в капелюшку й дорожньому плащі, з коричневим бляшаним сундучком, саквояжем та різними пакунками. Але виявилось, що Морріс поїхав іще щось докупити і повернувся аж після сніданку. Зупинивши коней біля готелю, він гукнув Дінні Квіна, що стояв з купкою старателів на вулиці, і попросив сказати місіс Гауг, що він на неї чекає.

Дінні розшукав Саллі й завдав її сундучок собі на плече. Вона взяла туго набитий саквояж та пакунки, вийшла слідом за Дінні з готелю й попрямувала до повозки. Морріс повантажив увесь цей багаж, Саллі залізла в повозку й сіла поруч нього. Всі вийшли на веранду попрощатися з нею.

– Не забувайте нас, Саллі, – сказала Лора, – частіш приїздіть до нас в гості, а я примушу Олфа повезти мене в Хеннан при першій нагоді.

Місіс Фогарті й Білл стояли на порозі.

– Приїздіть до нас як до себе додому, люба, в будь-який час, – гукнула місіс Фогарті. – Білл вам навіть ванну влаштує, аби лиш випала хоч крапля дощу.

– І без дощу викупаю вас, коли на те пішло, – крикнув навздогін Білл.

– От нахаба, – пробурмотів Морріс, хльоснувши сухоребрих коней, – ще таке бовкне, кину віжки і провчу по-своєму цього Білла Фогарті.

– До побачення, до побачення! – гукала всім Саллі. Їй було трішечки сумно й хотілось поплакати, розлучаючись з цими добрими, милими людьми, хоч узнала вона їх зовсім недавно. – Вони такі хороші, Моррісе, – заспокійливо пояснила вона. —.Вони просто жартують, щоб підбадьорити мене.

– Я вважаю подібні жарти на адресу моєї дружини зовсім недоречними, – холодно кинув Морріс. – Ти повинна поводитися з більшою гідністю, Саллі. Репутація жінки тут нічого не варта, якщо вона потурає різного роду фамільярностям.

Мабуть, подумала Саллі, він хотів би додати, що йому дуже не сподобалось, коли вчора, повернувшись з Лондондеррі, він застав її у їдальні, де вона сміялася й жартувала з кількома відвідувачами.

Морріс, звичайно, знав, що на приїсках обмаль жінок, і в Саллі, коли б вона захотіла потішитись за його відсутності, завжди було б на вибір з десяток мужчин, зголоднілих на жіноче тепло. Продавши за готівку багату знахідку, вони ладні були б дати їй все, чого вона тільки забажала б, за саму обіцянку переспати з ними ніч. Мабуть, з такими пропозиціями до неї вже й липли, подумав Морріс, і ця думка викликала у ньому лють. Але заговорити з нею про це йому заважала свідомість власної провини: адже він сам поставив її в таке становище. І ясно, що Саллі так легко не подарує йому цієї провини. Морріс вже мав нагоду переконатися, що його «кохана маленька Саллі» може бути досить упертою і самостійною.

Бідолашний Морріс! Давно йому не доводилось ревнувати її, думала Саллі. По суті, аж відтоді, як вони приїхали в Перт. Безперечно, за час їх медового місяця вона з лялечки стала метеликом.

Їй хотілось показати Моррісу, що йому не доведеться червоніти за неї в будь-якому товаристві. І як приємно було усвідомлювати, що її вважають привабливою! «Ваша дружина, містер Гауг, така дотепна, така чарівна», – казала Моррісу леді Робінсон, і сер Уїльям був дуже уважливий: кожного ранку присилав для неї коня, і вони разом каталися верхи.

«Навіть дуже уважливий», – сказав собі в думці Морріс на одному з балів, дивлячись, як сер Уїльям втретє танцює з його дружиною. Морріс дувся: йому не подобалось, що Саллі з радістю поринула в це нове для неї, веселе життя і з задоволенням вислуховує компліменти, якими засипали її мужчини.

– Ваш чоловік ревнує, серденько, – застерегла її леді Робінсон. – Не давайте йому приводу.

Ревнує? Саллі ніколи навіть на думку не спадало, що в цьому причина похмурого настрою, в який час від часу впадав Морріс. А вона ж робила все, щоб він пишався нею і радів її успіхам у товаристві.

Але потім, коли вони поїхали на село і Морріс признався, що він радий цьому – «тепер вона знову належатиме тільки йому», – Саллі вирішила, що, може, леді Робінсон казала й правду.

Яке горе, яке розчарування принесла йому земля! Спершу він був дуже щасливий, що володіє тисячами акрів. Таких маєтків, казав він, немає ні в кого в Англії. Звичайно, він розумів, що тут все треба починати на голому місці й докласти багато праці, але нестача води та робочих рук, необхідних для розчистки ділянки та будівництва приміщень, доводила його до відчаю. А того, що жити вони мали у звичайній халупі з неструганих дощок, він уже зовсім не міг перенести.

І от Морріс вгатив силу-силенну грошей у матеріали для спорудження пристойного будинку, не послухавши Саллі, яка радила йому спершу полагодити обори для худоби та насипати загати для води. Саллі знала, що треба робити. Адже все її життя проходило серед людей, які.боролись за освоєння нових земель. Морріс був дуже задоволений, що Саллі допомагає йому, але волів господарювати по-своєму.

В цьому й було все лихо. Він ніяк не хотів зрозуміти, чому не можна на тваринницькій фермі у майже первобутній країні господарювати, приміром, так, як на півдні Англії. Його помилка була в тому, що він став нукати на пастухів та наймитів замість того, щоб прислухатись до них і ставитись просто, по-товариськи. А це ніколи до добра не доведе, особливо коли люди краще за тебе знають своє діло. Навіть тесля й пічник утекли; не закінчивши роботи.

Першого ж року Морріс втратив майже всю худобу. Посуха та спустошливі наскоки тубільців немало цьому сприяли. Він робив все, що міг, аби врятувати худобу, та було вже запізно. Пізно було рятувати й саме Бунгарра. І ферма, і всі пов’язані з нею турботи йому вже давно остогидли, а боротьбі з посухою та боргами, які дедалі зростали, не видно було кінця-краю.

Найкраще, що Морріс міг зробити, – це продати рештки свого господарства. Щоправда, виручив він лише кількасот фунтів. Але й це його щастя, казали люди, хоч вівці й ферма в Бунгарра обійшлися батькові Морріса у кілька тисяч фунтів, коли він їх купував.

Саме тоді всі кинулись на приїски в Південному Хресті. Цілком природно, що й Морріс ухопився за цю нагоду нажити великі гроші. Його батько страшенно розгнівався, дізнавшись, що син продав землю і збирається спекулювати на акціях золотих рудників. Мені коштувало цілого багатства, казав він, дати Моррісу можливість спробувати щастя в колоніях; але раз так, нехай віднині розраховує тільки на себе. Жодного пенні він од мене більше не одержить.

Саллі розуміла, що в минулому Морріса було щось ганебне, за що його й послали в Австралію. Сер Уїльям Робінсон у листі до її батька натякав на це. «Юнак дещо пустився берега, захоплювався азартними іграми і взагалі марнував життя», – писав його превосходительство. Принаймні щось у цьому дусі.

Але Саллі вважала нерозумним винуватити Морріса за невдачу з фермою чи за те, що він вклав гроші в рудники компанії «Фрезерс». Зроблена йому пропозиція здавалася цілком прийнятною: вона обіцяла посаду й дивіденди. Але робота, на жаль, виявилась тільки тимчасовою. Тепер Саллі підозрювала, що це була просто приманка, аби спонукати Морріса вкласти гроші у приїски. Коли рудники закрились, сплата дивідендів припинилась і Морріс опинився біля розбитого корита без копійки грошей.

Саллі розуміла: треба було щось зробити, зробити негайно, а то їм доведеться або помирати з голоду, або ж старцювати. Морріс відкинув її намір пустити в дім постояльців, – і чути про це не хотів. Але їй ніяк не щастило розворушити його, вивести із стану тієї понурої апатії, в яку він поринув, і тому вона була змушена не порахуватися з його бажаннями і здала кімнату Олфу Брайрлі та одному банківському клерку, якому жити в готелі не дозволяли кошти.

Згодом вона перенесла два порожніх сараї на своє подвір’я, за будинок, і розквартирувала там ще кілька чоловік. В одному поселився Дінні Квін у парі з гірником, її пансіон процвітав, незважаючи на застій.

Саллі усміхалась, пригадуючи ті часи. Як їй ломило спину й боліли всі кісточки, хоч вона постійно запевняла Морріса, що готувати обіди й клопотатися господарством, заробляючи гроші, для неї просто розвага! Вона намагалась бути веселою і жвавою, щоб вдихнути бадьорість в нього. Може, він ще й досі сердиться за те, що вона взяла тоді все в свої руки і довела, що здатна прогодувати їх обох? Щоправда, за цією тяжкою працею вона дуже огрубіла і втратила колишню привабливість. Стала такою собі звичайнісінькою маленькою хазяйкою готелю, ощадливою і навіть скупою. Лише за останні тижні у Фогарті, серед людей, які хвалили її та лестили їй, вона відчула, що до неї частково повертається її вроджена життєрадісність. «Повітря на приїсках іде вам на користь, голубонько, – казала місіс Фогарті. – Ви наче помолодшали на кілька років, відколи сюди приїхали. І, як мені здається, навіть поповніли. У вас такі ямочки й такі лукаві оченята, – нізащо не повірю, що ви не були в свій час великою пустухою».

А може, Морріса саме оце й турбує, може, йому не подобається, що вона погарніла? Чому він так намурмосився, коли побачив, що вона розмовляє з рудокопами в їдальні Фогарті? І ото так розсердився на грубуватий жарт Білла Фогарті? Її втішала думка, що як там не є, а Морріс ще любить її, хоча й зустрів досить непривітно й так довго тягнув з приїздом.

Саллі не простила йому цієї образливої затримки. Вона вважала, що Морріс і досі їй нічого як слід не пояснив і нехай не прикидається, ніби й гадки не має, в яке скрутне становище вона потрапила через його недбальство. Обурював її і зверхній, зневажливий тон чоловіка.

– Ти заплатив по моєму рахунку, Моррісе? – спокійно спитала вона.

Морріс мовчав. Тоді Саллі сказала:

– В такому разі ми перед ними нечесні. За моє столування та житло ми заборгували містеру й місіс Фогарті, за моїми підрахунками, до двадцяти фунтів. Навіть коли б я взяла з них гроші за свою працю, ми все одно лишилися б їм винні кілька фунтів. Учора ввечері ти грав у карти, Моррісе. На карти в тебе гроші знайшлися, отже, ти міг би заплатити й містеру та місіс Фогарті. Чому ти цього не зробив?

– Послухай, Саллі, якщо ти гадаєш, що я дозволю тобі гризти мене, – роздратовано вигукнув Морріс, – то ти дуже помиляєшся! – Він стьобнув коней, і вони рвонули вперед, збивши на дорозі руду пилюку, яка, ніби туман, огорнула перевантажену чотириколісну повозку, – Ще раз почую щось подібне, і я відішлю тебе назад у Південний Хрест.

– Ні, Моррісе, – сказала Саллі, і в її очах майнула прихована посмішка, – ти не відішлеш мене назад у Південний Хрест. Ти мене нікуди не відішлеш. Я поїду туди, куди захочу.

Містер Гауг здивовано глянув на неї. Ніколи ще Саллі не розмовляла з ним таким тоном, ніколи так рішуче не відкидала його права вирішувати все за неї. Вона й раніше виявляла іноді впертість і робила по-своєму, наприклад, у Перті, коли вони тільки одружились, а потім у Південному Хресті, коли вона взяла постояльців у їхню вбогу чотирикімнатну халабуду. Але при цьому вона завжди була з ним така улеслива й ніжна, ніби відчувала провину, що не догодила йому, і намагалась її спокутувати.

В найтяжчі хвилини їх спільного життя, пригадував Морріс, Саллі завжди була стійкою і відданою йому. Ніколи вона не дозволяла йому картати самого себе за ті нещастя, що звалювались на них. Ніколи не давала приводу пожалкувати про той нестримний романтичний порив, що поєднав їх. І він ніколи не сумнівався в її незрадливості, навіть у той швидкоплинний період, коли їй так подобалось зображати з себе метелика, що пурхає по світських вітальнях англійської колонії в Перті. А як його вразило, коли він побачив, що вона принадна й для інших мужчин! Може, Саллі й бувала трохи необережна, але завжди ставилась до нього з тим наївним обожнюванням, яке допомагало йому забувати про те, що його власні батьки дивляться на нього як на паршиву вівцю і ледацюгу. Що ж це зараз найшло на Саллі? Чому вона з ним так розмовляє? Чи не розлюбила вона його? Невже його довга відсутність і вдавана байдужість до неї вразили її так глибоко, що вона охолола до нього?

Заглиблений у ці похмурі роздуми, Морріс не робив спроб відновити розмову. І так вони сиділи поруч, немов чужі, мовчки дивлячись перед себе через спини коней, які повільно трюхали вибоїстим путівцем, що крутився поміж чагарів.

На околицях міста були розкидані поодинокі намети, виднілась покопирсана земля, купи червоно-жовтого гравію і високі копри над шахтами. Кілька старателів, що поверталися з півночі, куди вони ходили на розвідку, окликнули Морріса: їм хотілось почути новини про похід на Лондондеррі. А Морріс розпитав, де вони провадили розвідку, чи знайшли щось варте уваги. Ні, нічого, відповідали ті, марно тільки згаяли час та втратили товариша, якого закололи темношкірі. Вони вчинили напад на табір і забрали усе їстівне. Потому старателі пішли далі в напрямі Кулгарді, а Морріс та Саллі поїхали своєю дорогою – на Хеннан.

Трохи далі вони наздогнали караван верблюдів з погоничами-афганцями, що повільно брели узбіччям дороги.

Спливали години й милі – години й милі пересохлої рудої землі, всіяної уламками чорного залізняку, серед якого росли чахлі, покарлючені деревця з темним, наставленим ребром до сонця листям, що зливалося вдалині в суцільне сіре море. Години й милі блідої одноманітності неба, під яким, мов комаха, спроквола повзла повозка, запряжена парою шкапин.

Раптом Саллі тихенько скрикнула, і Морріс подивився на неї, чекаючи, що вона заговорить. Але Саллі нічого не сказала. Гордо випроставши спину, вона сиділа поруч нього, й обличчя її здавалося юним і неприступним. Зараз Саллі, мабуть, двадцять два, розмірковував Морріс. Авжеж, коли вони одружились, їй було вісімнадцять, а відтоді минуло чотири роки. Про що вона думає, вдивляючись в обрій посуворілим поглядом, міцно стуливши неусміхнені губи? Яке вона скорчила серйозне личко!

Що з нею? Здавалось, вона думає іншою мовою, про яку Морріс має тільки невиразне уявлення. Морріс ніколи не забував, що він – англієць, а Саллі народилася в колонії, та ще й пишається тим, що вона дочка й онука піонерів, ніби це робило з неї якусь принцесу. Отут їхні погляди різко розходились, і це його дуже дратувало.

Звісно, треба зважати на звичаї країни, на умови життя в новому, чужому для нього оточенні; але в душі Морріс зберігав вірність деяким традиціям, яких Саллі зовсім не поважала. Вона, наприклад, ніяк не хотіла погодитись, що місіс Морріс Фітц-Морріс Гауг не личить працювати простою служницею в якомусь трактирі на золотих приїсках. Моррісу було б ще зрозуміло, коли б ця робота викликала в неї обурення й огиду; але те, що вона віддала перевагу лакейській роботі, коли Олф пропонував їй свою допомогу, цього Морріс вже ніяк не міг зрозуміти.

Так само Саллі ставилась до всього, в чому Морріс вбачав привілеї аристократії. Вона вважала безглуздям претендувати на такі привілеї в країні, де ще стільки треба докласти праці. І, певне, вона має рацію, думав Морріс. Він відчув це на собі, коли спробував господарювати на фермі. І тут, на золотих приїсках, людина мусить показати своє вміння працювати, притому на рівних умовах з усіма іншими. Морріс уже позбувся багатьох застарілих уявлень про взаємовідносини між хазяїном та робітником, але деяка упередженість ще жила в ньому.

Він досі не міг сприйняти потягу колоністів до демократичного устрою життя і вважав це хворобою, з якою доводиться миритись, раз її неможливо вилікувати. Але Саллі мала дивні плебейські нахили, що його спантеличували. Як видно, вона почувала себе в своїй стихії і таке життя здавалось їй цілком закономірним.

Може, це пояснюється тим, що вона виросла в колонії? Бо ж недарма говорять, що піонерство розвиває в людині самовпевненість і незалежність, і, звичайно, допомагаючи батькові на його фермі, вона звикла покладатись на себе й робити все по-своєму. Але Джордж Уорд залишався твердолобим старим консерватором. Сім’я мала добрі зв’язки, і Морріс не міг собі уявити, щоб місіс Уорд схвалила поведінку будь-якої з своїх дочок, коли б тій заманулось виявляти самостійність та опиратись авторитетові чоловіка, як це робила Саллі.

Звичайно, в тому, що сталося, він і сам немало завинив, Морріс не міг ні виправдати себе до кінця, ні пояснити, чому він так зволікав з приїздом. Тепер йому було соромно за той розпач та апатію, що охопили його, за те, що він так довго не писав їй і не піклувався про неї. Але він сподівався повернутись до неї переможцем, з великим багатством у кишені, винагороджений за роки тяжкої праці; випадає ж таке щастя на долю багатьох людей! А вони, безголові, тільки й знають розкидати сотні фунтів на п’яну гульню та повій.

Морріс переконував себе, що лише тиждень тому він сподівався вигідно продати ділянку, яку вони розробляли з Фріско, і зустріти Саллі хорошими новинами: довести їй, що він не такий уже й невдаха, що навіть у важкому ділі золотошукача він показав себе молодцем. Та, якщо не кривити душею, тільки тоді, як до нього дійшли чутки, що Фогарті мають нову офіціантку, і він збагнув, чим там зайнята Саллі, в ньому прокинувся інстинкт власника і погнав його в Кулгарді, щоб забрати дружину в Хеннан.

І його прикро вразило, коли він побачив, що Саллі не дуже поривається їхати з ним. Та ще більше його розчарувало відкриття, що Саллі вже не та любляча й покірна дружина, якою він її залишав. Зустрічаючись з нею поглядом, він більше не бачив у її очах глибокої ніжності, його вже не кликали до себе її губи, завжди готові до поцілунку. Все це зникло без сліду. Риси обличчя посуворішали. Хоч, по правді, це зовсім їй не пасувало.

Саллі робилась гарненькою, тільки коли сміялась і була збуджена, їй, з її смішним кирпатеньким носиком, ніяк не личив суворий чи трагічний вираз; але вона явно намагалася підкреслити, що сказане нею – не жарт, що це серйозно. Чи ймовірно, щоб Саллі перестала його кохати? Невже вона здатна покинути його? Морріс просто не допускав такої думки. Його дивувало й ображало, що Саллі розмовляє з ним так, ніби готова в будь-яку мить зректися своїх обов’язків дружини перед ним.

Та він був би ще дужче здивований і ображений, якби знав, про що думає Саллі, сидячи поруч нього. А в її пам’яті спливали уривки тих балачок про Морріса, які їй доводилось чути в Кулгарді.

«І як йому не сором тягти цю маленьку жіночку в Хеннан! Там жах що робиться. Те, що Морріс називає пансіоном, – просто нічліг з повітками з гілля!» – казав Білл Фогарті. А місіс Фогарті додала від себе:

«І на біса вона там йому здалася? Чому він не може залишити її в нас?»

На це Білл відповів:

«А навіщо взагалі чоловікові жінка?»

«Бодай йому очі рогом стали! – обурено вигукнула місіс Фогарті. – Ех, потрапив би він мені до рук, цей містер Фітц-Морріс Гауг, я б йому показала!»

Відповідь Білла потонула в її веселому реготі.

Місіс Фогарті заговорила знову:

«От згадаєш мої слова, матиме він ще халепу з отим ледацюгою Фріско: адже вона єдина гарненька жінка в таборі. Ближче, ніж на Рю-де-Ліндсей, жодної не здибаєш. Хоч, кажуть, Фріско злигався з якимсь тубільним дівчиськом».

Пригадався Саллі й приглушений голос Олфа, коли він розмовляв з Лорою в сусідній кімнаті:

«Ніяк не збагну, що за чоловік цей Гауг: наче і з хорошої сім’ї, і виховання має, і все таке інше. А от в грошових справах – ніякої порядності. Йому й на думку не спадає, що борги треба повертати, і йому зовсім байдуже, хто б не позичив, аби позичив. Звичайно, ми тут дуже легко й самі позичаєм і даємо в борг. Таке вже правило на приїсках: якщо в тебе є готівка або кредит, а інший потрапив у скруту, треба розкошелитись і допомогти йому, сподіваючись, що він цього не забуде, коли йому теж поталанить. Ніколи не знаєш, чи не опинишся й ти в такому становищі, чи не потрібна буде й тобі дружня допомога. Але Моррісу на все це чхати: як тільки в нього заведеться золото, він програє його в покер, а боргів не повертає. Ось Дінні Квін, наприклад, той по натурі джентльмен. Він ніколи такого не зробить. Випити, правда, любить, це є. І все-таки Дінні я б довірив своє життя,.а от Моррісу – ще б подумав».

Над усім цим зараз замислилась Саллі, пригадуючи і свою розмову з Моррісом, і його ставлення до неї, і їхнє спільне життя, і ті романтичні ілюзії, якими вона його оповивала. Саллі не мала сумнівів, що любить Морріса її відданості й незрадливості ніщо не похитнуло. Але вона повинна брати більш рішучу участь у їхніх спільних справах, щоб їм обом було не сором дивитися людям у вічі, щоб їх обох поважали навіть у цьому розгульному товаристві.

Її думки перейшли на Фріско Джо Мерфі. Саллі чула про нього багато й гарного і поганого і тепер дійшла висновку, що він просто непутящий чоловік, картяр і розпутник. Зовсім не підходяща компанія для Морріса, хоч Фріско й користується дуже великою популярністю серед старателів. Узяти, приміром, Лілі…

Усмішка майнула на губах Саллі, коли вона згадала про своє знайомство з Лілі. Ото б розлютувався Морріс, якби він дізнався!… Але ж насправді все трапилось так просто й несподівано.

Дивлячись на дерева, що бігли обабіч дороги у безкраю далечінь, Саллі уявляла собі, як співає Лілі, вона мовби ще й зараз чула її веселий тонкий голос та журливу мелодію пісеньки:

 
Свічка догоріла,
Скоро ніч мине.
Відчини ж бо двері,
Пожалій мене.
 

Саллі глянула скоса на Морріса, відчуваючи, що не виправдала до кінця його віри в неї. Свідомість того, що й вона перед ним завинила, настроїла її на примирливий лад. Зрештою кожен робить помилки. Неможливо завжди бути розсудливою і обережною. Треба зважати на різні характери, бо саме через них людям і буває нелегко зрозуміти одне одного.

Вона здогадувалась, як важко було Моррісу пристосуватися до життя на приїсках. Але він зробив це, та ще й з такою рішучістю, що вона просто дивом дивувалася. І все-таки у глибині душі він залишився таким, яким був. Незважаючи на брудний пошарпаний одяг, на скудовчену бороду й чуприну, це був той самий високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг, і він вимагав від неї, щоб вона про це не забувала. Саллі хотілось, щоб Морріс ставився до неї з тією ж дружньою невимушеністю, як і до інших. Та, мабуть, це неможливо. Вона мусить виявляти до нього належну повагу, дозволяти йому диктаторський тон, на який, за переконанням Морріса, йому давали право його високородність і виховання, а також та обставина, що він на кілька років старший від своєї дружини.

Їй подумалось, що, певне, то з розпачу Морріс став у кого попало позичати гроші і програвати їх у покер. Мабуть, він волів би краще сплатити борги, та, очевидно, не в силі побороти нестримного потягу до карт. І чи можна його картати за те, що він шукав забуття і хоч якоїсь розваги після довгих годин виснажливої праці під палючим сонцем, після нескінченних самітних днів, коли йшов на розвідку в ці сірі чагарникові нетрі, що тягнуться далеко-далеко за небокрай. І що залишається робити чоловікам, коли вони повертаються з безрадісних розвідувальних походів або цілісінький день, не розгинаючи спини, працюють у гарячій, задушливій куряві, як не пиячити й не грати в карти? Слава богу, що Морріс хоч не п’яниця! Саллі сподівалась вплинути на нього, щоб він не грав так багато в карти, не залазив у нові борги.

У нього все ще насуплений і скривджений вигляд. Може, вона була з ним надто різка. Ну, ясно ж, вона його ніколи не покине! Їх єднає щось незрівнянно більше, ніж звичайні узи подружнього життя. Вони так палко кохалися, і їхній шлюб овіяний такою романтикою! Цей шлюб викликав невдоволення і в його, і в її сім’ї – всі родинні стосунки обірвались на довгі роки.

У неї є обов’язки перед Моррісом, думала Саллі, яких вона не може забувати. І Морріс так само має обов’язки перед нею, яких він теж не повинен забувати, хоч ці обов’язки й можуть на деякий час відходити для нього на другий план.

І все-таки вони сидять ось з Моррісом поруч, близенько одне біля одного, мовчазні й відчужені, у цьому дикому краю, де тільки чагарі, чагарі та небо. І такими жалюгідно-маленькими здалися Саллі вони обоє, немов дві крихітні темні мурашки, що повзуть своєю дорогою під сліпучим промінням сонця. Саллі відчула, ніби вона тоне в бездонних глибинах цієї тиші й самотності. Охоплена страхом та невиразною тривогою, вона щільніше пригорнулася до Морріса.

Та й до кого ж їй пригорнутись, як не до нього? Кому, як не їй було турбуватись про Морріса і бути разом з ним у найбільшій біді? Вони самі в цьому світі, чужому й незрозумілому. Хіба вони можуть забути все те, що поєднало їх в єдине ціле?

Чи зрозумів Морріс той панічний страх, що пронизав її істоту, коли вона вдивлялася в довколишню сіру незнану безкраїсть, думала Саллі. Ніби підслухавши її думки, Морріс раптом схвильовано сказав:

– Поклянись мені, Саллі, що ти більше цього ніколи не скажеш. Що ти ніколи не покинеш мене!

– Клянусь тобі, Моррісе, – прошепотіла вона, задихаючись. – Але ж ти сам забув про мене в останні місяці.

– Ти єдина у світі, хто мені дорогий, Саллі, – з гіркотою озвався Морріс. – Як я міг про тебе забути? Але тут людина іноді сама себе не пізнає. Ніби іржа її роз’їдає. І тоді вона безсила скинути з себе апатію, що діє немов наркотик. Тобі це стане зрозуміло, коли ти поживеш тут довше.

– Я відчувала, що з тобою трапилось щось подібне, – сказала Саллі. – Через те я й приїхала, Моррісе.