Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 41 страниц)

Дехто з тих, що їхали верхи або на легких возах, запряжених парою коней, вже наступного дня вирвались далеко вперед і зникли з очей, і щодня все нові старателі обганяли фургон Мерфі. На останньому етапі подорожі багатьох охопила нетерплячка. Джонні Майклджон та Джордж Уорд вирішили йти цілу ніч. Вони взяли з собою лише котелок, міх для води, трохи борошна на прісні коржі, жменьку цукру та чаю і подалися, сказавши Пету Мерфі, що заберуть свої речі, коли фургон прибуде на ділянку Бейлі.

Ніч була місячна, але вони рискували збитися з дороги. Поміж кущів петляло безліч звіриних стежок, а низькорослі дерева стелили під ноги непевні, оманливі тіні. Олфу страшенно кортіло приєднатись до Джонні Майклджона й закілкувати ділянку раніше, ніж насуне весь натовп старателів, але він розумів, що Дінні знайде краще місце, а хвора нога не дає Дінні йти швидше. Моррі теж запевняв, що просто звалиться на дорозі, якщо йтиме ще хоч півночі після цілоденної ходьби. І Олф залишився з товаришами. Це він один з перших, хто був при фургоні Мерфі, помітив табір Бейлі та Форда й почав на всю горлянку кричати «ура».

Томмі Телбот і рудокопи з Південного Хреста, що були разом з ним, гучними вигуками привітали з своєї ділянки на пагорбі прибулих старателів. Коли фургон зупинився у видолинку, вони збігли вниз і відразу ж почали міняти своє золото на харчі, привезені Петом Мерфі. А старателі похапали свої речі й, мов навіжені, кинулися відміряти собі землю у видолинку або ж поруч з ділянкою Бейлі.

«Розсипного золота в тій низинці багато, – сказав тоді Бейлі інспектору, – весь пісок поцяткований, як вікно мушиними слідами».

– Ось чому ми й назвали те місце Мушиною Низинкою, – пояснив Дінні.

РОЗДІЛ IV

Оточене скелями озерце в кінці довгого й низького пасма гір кочівники називали Кукарді. Та перші старателі не гналися за точністю і вважали, що годиться й Кулгарді. А дехто з них запевняв, що справжня місцева назва – Кулгаббі.

Бейлі і Форд отаборились з північного краю гірського кряжа. Томмі Телбот, Гаррі Бейкер і Дік Фоссер – далі на південь.

Коли прибула основна маса старателів, повсюди на рудій землі виросли намети: одні – з старої, пошарпаної негодою парусини, із зшитих докупи ряден та мішків, інші – новісінькі, з цупкого білого полотна. Дехто просто розіпнув між гіллям шмат брезенту або ж, зрубавши кілька кущів, спорудив собі курінь. У ранкове небо здіймався дим від безлічі багать. В, низині, де золото не промивали, а просіювали, протягом усього дня бурою млою стояла курява. З гірського кряжа долинав гуркіт і тріск, – там старателі вгризалися в тверду, непіддатливу породу, – скреготіли лопати, розгрібаючи відвал, дзвеніли кайла об камінь, і рявкали сокири, розчищаючи непролазний чагарник. Вигуки «є!» і тупіт ніг з сусідні.х ділянок, коли хтось знаходив самородок, – все це підтримувало у людей гарячкове збудження.

Надвечір усі підраховували здобуте за день: ті, що просівали, показували один одному свої самородки та пляшечки з піском, а ті, що працювали на гірському кряжі, поспішали розтовкти руду в ступах і, поки ще не зовсім смеркло, вимити золото. Повітря було просякнуте запахом солонини та прісних коржів, що пеклися у приску багать. А коли нічний морок брав у обійми табірні вогнища і на потемнілому небі спалахували зорі, у всіх на язиці тільки й було, що розмови про золото, різні чутки про те, як повезло іншим партіям старателів.

Томмі Телбот, Гаррі Бейкер та Дік Фоссер закілкували ділянку на південь від ділянки Бейлі. І часто навколо вогнищ обговорювалась розповідь Томмі про те, як Бейлі та Форд колись потурили його з товаришами з багатющої місцинки. Дінні й деякі інші рудокопи, які тоді страйкували в Південному Хресті, знали, що після того, як Бейлі і Форд приїздили першого разу в селище по харчі, Телбот, Бейкер і Фоссер рушили по їхніх слідах. За розповіддю Томмі Телбота, вони одразу запідозрили, що Бейлі з Фордом напали на щось путнє, бо ж недаремно ті подалися на північний схід, аж за озера, маючи при собі п’ять в’ючних коней і запаси харчів на кілька місяців. Тоді Томмі і його напарники купили коней, в’ючні сідла, сакви та упряж, повантажили свої припаси і гайнули слідом за Бейлі. Вони мали лише одного верхового коня і через те їхали по черзі, притримуючись тракту, що його проклав Хент до Нарлбін-Роксу.

Зараз Томмі Телбот вже сивий дідуган, шановний і багатий і чоловік, досі він часто розповідає, як знайшов у Кулгарді жильне золото, причому розповідає цю історію з таким же запалом, як і тоді, сидячи біля багаття в таборі старателів.

Біля Нарлбін-Роксу, казав Томмі, він з своїми напарниками зустрів Джека Ре1ді та ще трьох старателів. Рейді сказав, що вони повертаються в Південний Хрест; дещицю золота вони добули, але, правду кажучи, таку мізерію, що й говорити про нього не варто. Він також розтлумачив Томмі, де саме окопався Бейлі з своїми напарниками, і показав туди дорогу – на північний схід від тракту Хента.

Через кілька днів Телбот і його товариші набрели на водойму. Навколо неї були свіжі сліди кінських копит, і Том вирішив, що, значить, Бейлі десь недалеко.

– Наступного ранку, пройшовши з півмилі вздовж хребта, – розповідав Томмі, – я мало не вмер од переляку, коли хтось біля самісінького мого вуха сказав: «Доброго ранку», – і я побачив Арта Бейлі. Я пояснив йому, що ми йдемо на розвідку, і він сказав: «У цій низинці варто покопатись». Ми стояли на гребні, за кількасот кроків звідси…

Томмі Телбот з своїми напарниками отаборився біля водойми і деякий час шукав золото в низині. Першого ж дня вони добули невеличкий самородок і більше унції золотого піску…

– Біля табору Форда та Бейлі проходив товстий шар оголеного білого кварцу, – вів далі Томмі. – Форд знайшов у ньому маленьку жилу, але вона була майже вироблена. Він залишився у таборі й продовжував її розробляти, а Бейлі знову пішов на розвідку. Десь аж за двадцять миль, біля самого Ред-Хіллу, він натрапив на розсипне золото. А ми тим часом нишпорили вздовж хребта й то тут, то там дещо знаходили. Та ось одного ранку я раптом наскочив на багату місцину; обстежуючи її, ми подерлися вгору схилом горба і не встигли дістатись до вершини, як побачили, що всі скелі довкола так і виблискують золотом.

Ми мало не подуріли з радощів. Верхній шар пласта всуціль був із кварцу та золота. Ми заходились розбивати його, а потім поскидали куртки, зав’язали вузлом рукави й набрали стільки, скільки могли подужати. Та забрати всього було несила. Тоді ми викопали яму й заховали в ній цілу купу найдобірнішої руди – на добрий лантух з-під цукру. Коли ми звідти пішли, щойно перевалило за полудень. І от, повертаючись до свого табору, ми якось примудрились заблудитися, – надто густі були хащі, а ми такі схвильовані, що й під ноги собі не дивились.

Стемніло, і ми зовсім вибилися з сил, петляючи в темрявї з вантажем золотої руди. Але десь опівночі вчули побрязкування дзвіночка й пішли на цей звук. Невдовзі ми набрели на своїх коней: вони стояли навколо водойми, чекаючи, поки напоять. Ми так і зробили й завалилися спати.

Вранці ми знов подалися до нашого пласта. Після страшенної втоми ніч проспали як убиті й вирушили пізно. І чого ми не закілкували місця, де знайшли золото?! Бог його знає! Певне, засліпило нас те багатство, позбавило всякого глузду.

Та коли ми добралися до свого скарбу, ділянку нашу вже кінчали закілковувати Бейлі і Форд. Вони заявили, що ми просто жовтороті дурники і що, коли шукаєш золото, усе дозволено. Так слівце за слівцем – і ось уже Форд витяга револьвер і погрожує, що буде стріляти, якщо ми не заберемося звідси. Але Бейлі сказав: «Заховай-но цю штуку. Я не допущу стрілянини».

Бейлі був згоден, щоб ми залишилися з ними, але Форд уперся. Тоді Бейлі сказав: «Тут скоро почнеться бум. Якщо ви, хлопці, закілкуєте ділянку поруч з нашою, осюди на південь, ви візьмете з неї тисяч п’ять-шість. Адже ми закілкували дрібницю на такій багатій і великій місцині».

Ми так і зробили. Але Бейлі і Форд забрали собі ті зразки, які ми заховали в ямі. Частину з них подрібнили, а решту одвезли в Південний Хрест.

Томмі Телботу йшов тоді двадцять перший рік; девонширець, куцуватий на зріст, чорноволосий, очиці блищать, мов у пацюка. Чому він був таким роззявою і не закілкував ділянки одразу, як тільки помітив там золото? Цього старі золотошукачі ніяк не могли зрозуміти. Але ж Телбот і його товариші були страйкуючими гірниками, і старательське ремесло було для них новиною. А Форд і Бейлі собаку на цьому з’їли, та й, треба віддати їм належне, це ж вони перші розвідали приїск.

Більшість старателів стало за Бейлі та Форда: на їх думку, ті діяли цілком правомірно. Хоч дехто й доводив: мовляв, Телбот з своїми напарниками лише тому не закілкував ділянки, що просто не знав, як це робиться, – вони ж бо навіть не запаслися й дозволом на розвідку.

Арт Бейлі був чудовий хлопець, компанійський і добродушний, знавець місцевості й старательского діла. Перше, що він зробив, коли приїхав у Південний Хрест і оформив документи на ділянку, – про це всі знали, – він сповістив своїх товаришів у Мерчісоні, щоб вони перебиралися в Кулгарді і захопили з собою Макферсона; але старий Мак кудись щез. Ніхто про нього більше не чув.

Бейлі інакше розповідав історію про жильне золото в Кулгарді, ніж Томмі Телбот, а Форд – ще інакше, ніж Бейлі.

Бейлі розказував так:

Якось уночі Телбот з своїми дружками вдерся на нашу ділянку, набрали розсипного золота й закопали купу зразків. У мене вже закралась деяка підозра, і наступного ранку я пішов перевірити, чи все там гаразд; коли бачу – з’явилася яма і вибрано дуже багато золота. Я мотнувся до табору Телбота, але застав на місці лише одного з його дружків. Той сказав, що решта на розвідці. «Якщо вони знову вестимуть розвідку там, де й минулої ночі, доведеться їм скуштувати від мене свинцю», – попередив я.

Мені треба було поїхати в Південний Хрест, щоб зробити заявку. Я пообіцяв не вживати ніяких заходів проти Телбота і його молодчиків, якщо вони не чіпатимуть нашої ділянки і дадуть Фордові спокій. Навіть місце їм показав, де вони також могли непогано розжитись. Ми там за три дні взяли п’ятдесят унцій; та їм цього було мало. Разів двадцять ми були на ділянці, показували їм свої заявочні кілки. І все-таки Форд мусив знову і знову їх одганяти. Поки я їздив, він допоміг їм закілкувати поруч з нами ділянку на чотирьох. Ось, хлопці, як було діло, і більше мені нічого додати.

Форд, як видно, був справжній скупердяга. Завжди понурий і вовкуватий, він терпіти не міг, коли інші совали носа на його ділянку, і не мав ніякої охоти показувати будь-кому те золото, що вони його з Артом збирали в мішки, щоб одвезти в Південний Хрест. А золота було багато, хоч завались. Дінні клявся, що ніколи не бачив стільки золота в жодному таборі. Однак Форд розповідав історію про те, як його знайшли, по-своєму й зовсім інакше, ніж Бейлі.

Він казав, що вів напувати коней до водойми і це йому попався перший самородок у Мушиній Низинці. Того дня вони з Артом назбирали там же вісімдесят унцій, включаючи й самородок на п’ять унцій. Коли в них набралося близько трьохсот унцій, вони вирішили повернутися в Південний Хрест. В той час там страйкували гірники, жити було важко, і сотні людей готові були кинутись шукати золото при першому натякові на можливу удачу.

Бейлі і Форд у той перший приїзд не зробили ніякої заявки на знайдене розсипне золото; вони лише запаслися харчами й подалися назад, сказавши, що мають намір розшукати Джека Рейді та його напарників і подивитись, як у них справи.

Рейді та його напарники стояли табором поблизу водойм. Бейлі і Форд спустились до них, признались, що знайшли дещо, й запропонували Рейді трохи затриматись і пошукати довкола: адже розвідку можна провадити й спільними силами. Це, звісно, був трюк, розрахований на те, щоб збити Рейді із сліду. Та виявилось, що в Джека і його товаришів кінчаються припаси й вони збираються повернутись у Південний Хрест.

– Коли останній з них щез з наших очей, ми від радості підкинули в повітря капелюхи, – любив додавати Форд з хитренькою усмішкою на понурій фізіономії. – А коли повернулись у Мушину Низинку, отоді Бейлі і знайшов у вивітреному кварці багату жилу. Я обнишпорив увесь кряж і натрапив на золото в обох його кінцях – і з півночі, і з півдня. Золота було більше, ніж ми могли забрати з собою. Я заходився шити мішки, а Бейлі пішов ловити наших коней. Води там було дуже мало, коні зайшли далеко, й треба було поморочитись, щоб їх пригнати.

Коли раптом з’являються три молодики і стають табором просто біля нас. Вони весь час позирали на нашу ділянку. Якось уранці вони попросили мене показати їм наші заявочні кілки. Я показав. Ми пройшли мимо золотоносного пласта. Його ще ніхто не чіпав. Я повернувся в палатку й продовжував складати добуте нами золото в мішки.

Бейлі повернувся надвечір. Він запитав, чи навідувався я до пласта. Я відповів, що лише показав тим хлопцям кілки.

– А вони там були й забрали купу золота, – сказав Бейлі.

Наступного ранку Бейлі пішов до табору Телбота, і вони повернули йому частину золота, одначе далеко не все що взяли.

Навколо табірних вогнищ вибухали запальні суперечки. Одні вважали, що Томмі Телбота разом з його напарниками пошили у дурні: всі права на знахідку за ними. Інші доводили, що всі права за Бейлі і Фордом, навіть якщо вони й перенесли свої кілки, аби прилучити до своєї ділянки багату жилу, – бо ж Телбот і його хлопці самі знають, що вони ніяких кілків не ставили.

Дінні, Олф Брайрлі та Моррі Гауг закілкували в Мушиній Низинці ділянку на трьох. Насамперед вони почали розгрібати верхній шар золотоносного грунту. Олф мало не збожеволів від щастя, коли першого ж дня знайшов чистий самородок на дві унції. Наступного дня Моррі викопав такий же самородок на три унції. Дінні робив промивку, і щоразу в його залишалась широка смужка чудесної золотої крупи. Майже всі старателі у перші дні знаходили золото. Але води ставало дедалі менше. Тим часом на приїск з кожним днем прибувало все більше й більше людей та коней. Старателі, заощаджуючи воду, пересипали гальку й пісок з одного аного листа на інший, щоб вітер здував порох, і на дні залишалось важке золоте зерно. Ця робота вимагала неабиякої вправності. Олф опанував її швидко; Моррі – не одразу, зате працював він уважніше і з часом став чи не найкращим майстром сухого провіювання.

Якось, длубаючись на ділянці Бейлі, кілька хлопців напали на багате розсипище. Бейлі і Форд закілкували ділянку під розробку руди, і тому, як запевняли досвідчені старателі, всі мали право добувати розсипне золото навколо пласта. Так чи не так, а їхню ділянку приступом взяв цілий натовп, і почалася страшна колотнеча за золото. Люди греблися в землі голими руками, штовхалися й падали одне на одного, охоплені нестямним бажанням ухопити хоча б якийсь там кавалочок запорошілого червонястого металу.

Бейлі побіг за інспектором, який приїхав разом з ним з Південного Хреста. Коли інспектор Фіннерті прибув на місце подій, старателі виклали йому суть справи й зажадали, щоб він розсудив, чи мають вони право на розсипне золото на ділянці, взятій під розробку руди. Інспектор Фіннерті сказам що, згідно з діючими правилами, власники ділянок мають виключне право на будь-яке золото в межах двадцяти футів навколо пласта, але поза цими двадцятьма футами кожен може робити заявки на розсипне золото. Як тільки Дінні зметикував куди гне інспектор, він вислизнув з натовпу й оголосив себе хазяїном ділянки, що впритул підступала до переритого розсипища. Він закілкував її й одразу взявся до роботи, а ввечері показав своїм напарникам двадцять унцій золота.

– До біса золота знайшли ми на тому узвишші, – розпові-1 дав Дінні, – та не менше і в низині, яку ми назвали Картопляним Полем, бо там траплялись самородки завбільшки з картоплину, а вагою в чотири, п’ять і навіть сім фунтів.

З кожним днем у табір напливало все більше людей – верхи, возами, пішки. Фургони підвозили продовольство й старателів. Партія за партією вирушали в чагарникові зарослі, обстежуючи місцевість в усіх напрямках. Дінні занепокоївся. Розсипне золото його не дуже приваблювало. Йому кортіло на більше: податись на розвідку, знайти багатий пласт і взяти дозвіл на розробку руди, щоб зрештою таки збити добрі гроші. Олф і Моррі погодились працювати на розсипищі, поки Дінні буде відсутній.

Незабаром з Південного Хреста до Кулгарді став ходити диліжанс. З’явились каравани верблюдів. Коли великі незграбні тварини в супроводі погоничів-афганців, погойдуючись, потяглися низиною, чітко вимальовуючись проти ясного блакитного неба, місцевість набрала якогось нового, чужоземного вигляду. Серед рудокопів і старателів, акціонерів, агентів промислових компаній, власників «пансіонів», торговців м’ясом та бакалією, приваблених сюди золотою гарячкою, можна було зустріти представників усіх національностей світу.

Продаж алкогольних напоїв було заборонено. Але поставщики продовольства завозили їх контрабандою, примудряючись уникати невсипущого ока поліції. Спочатку констебль Маккарті, що приїхав разом з інспектором, пильно стежив за тими, хто нишком торгував грогом. Піймавши одного з них на гарячому, він вилив цілу партію рому в пісок, а останню пляшку забрав із собою як речовий доказ. Справа розглядалася в Півде’нному Хресті, там констебль Маккарті й виставив цю пляшку як доказ того, що такий-то й такий продавав спиртне на приїсках. Пляшку відкоркували. В ній була вода, і справу припинили.

– Хтось добре розіграв констебля з тим ромом, – сміявся Дінні.

У жовтні чотириста чоловік стояло табором у низині, вздовж золотоносного пласта, й на плоскогір’ї, що тяглося на схід, туди, де обабіч широкого курного шляху вже починало виростати містечко. Життя подорожчало. Вода піднялася в ціні до кількох шилінгів за галон, і її не вистачало. Борошно й цукор – до шилінга й семи пенсів за фунт, м’ясні консерви– до трьох шилінгів, масло – до шести шилінгів за банку.

Поширилась чутка, ніби Бейлі і Форд продали свою ділянку Сильвестру Брауну за чотирнадцять тисяч фунтів. Надходили вісті про все нові й нові знахідки, про багату золоту руду на ділянках Леді Форест та Маунт-Берджес.

Коли ласкава весняна погода змінилась на палючу літню спеку і безхмарне синє небо мов розжареним обручем стисло мертву суху землю, чорні бурі й нестача води змусили багатьох старателів з прокльонами повернутися в Південний Хрест. Правила розробки було пом’якшено, і власники ділянок дістали змогу залишити їх до початку сезону дощів. Але ті, кому поталанило знайти золото, здебільшого зоставались на місці, хоч інспектор і радив їм повернутись. На стовпах були розклеєні оголошення, які закликали людей виходити з збору невеликими партіями, щоб не вичерпати по дорозі всі природні водойми. Від водовозів стали вимагати письмового дозволу. Говорили навіть, що тим із них, котрі брали воду в Нарлбін-Роксі, доводилось чекати по два дні, щоб наповнити свої бочки. Ці чутки викликали паніку.

Спалахнула епідемія тифу. Ресайд, представник відділу водопостачання, гірко скаржився, що афганці та їхні верблюди забруднюють воду, отаборяючись біля озерець та колодязів.

– Навколо деяких колодязів, – сказав він, – не земля, а суцільне гнойовище, і смердить, що підступити не можна. Афганці перуть брудну білизну на цямринах, і змилки стікають у воду. У більшості верблюдів парші, їх не слід було б підпускати до питної води.

Уряд поставив сторожів до кожної водойми, до кожного; колодязя та озерця на всьому шляху від Південного Хреста до Кулгарді, щоб оберігати воду і видавати її тільки для людей; фургонників та водовозів було зобов’язано платити за воду, яку пили їхні коні та верблюди.

Піщані бурі налітали на табір, засипаючи його гарячою рудою пилюкою; ще довго після того, як ущухав вітер, пилюка стояла в повітрі і, поступово осідаючи, вкривала все товстим шаром. Майже завжди буря супроводжувалась кількома спалахами блискавки та гримотінням грому, яке завмирало десь вдалині.

В такі хвилини рудокопи й старателі вискакували з наметів і волали до похмурого, брудного неба, заволоченого хмарами рудої куряви:

– Давай, боже, давай!

Найчастіше гроза минала, тільки злегка покропивши пилюку рідкими краплинами. Люди тугіше затягували пояси, лаялись, жартували й ощадливіше споживали запаси продовольства. А на світанні брали на плече кайла та лопати і йшли працювати на свої ділянки; там вони одвалювали пусту породу, врубалися в товщі кварцу та залізняку і працювали до знемоги, аж поки пригасало пекуче денне світло. Тоді вони юрмами поспішали до шинків та пивниць і заливали спрагу пивом, яке коштувало не дорожче за воду; або, розпаливши багаття і приготувавши окріп, заварювали чорний чай, якого жадали пересохлі горлянки та порожні шлунки, і потому лягали біля своїх наметів під мереживні тіні тонких дерев.

Навзаході сонця земля палала вогнем. Густо-сині й багряні тіні переповзали по громаддях залізняку. Сонце зникало за обрієм малиновим розплавленим диском. Малинове й золоте полум’я поймало все небо над бурими хвилями чагарникових хащ.

В сутінках, поки ще не стемніло, навколо любителів ту-апа [8]8
  Гра, яка нагадує орлянку, але з тією різницею, що підкидають дві однакові монети і гравці б’ються об заклад на те, чи впадуть вони одним боком.


[Закрыть], що грали на курному шляху, починали збиратися купки людей: групувалися партії на покер. Тільки вигуки глядачів, що стежили за польотом підкинутих монет, та ляскання карт, якими гравці з веселим азартом гепали об землю, порушували задушливу тишу. Одчайдушною і нестямною була ця гра, за якою люди намагались згаяти гнітючі вечори, коли ані найменший подув не колихав повітря і зорі тьмяно блимали в небі, схожому на безкраїй свинцевий дах.

Іноді перед світанням на якусь годину зривався свіжий легіт, і завмерлий табір вітав його полегшеним зітханням: люди перекидалися вві сні з боку на бік і потягались, ніби силкуючись ковтнути якнайбільше життєдайної прохолоди. Але зі сходом сонця вітерець зрадливо тікав, доокілля знову заливала суха, нерухома спека, і градусник показував сто [9]9
  Тут і далі температура дається за Фаренгейтом.


[Закрыть]ще до початку робіт, далі піднімався до ста восьми, а опівдні до ста дванадцяти – і так до самого вечора.

Ці люди, які прожили перше літо в Кулгарді, це збіговисько страшних опудал, виснажених і почорнілих, брудних і обшарпаних, не забудуть його до самої смерті. Не всі гаяли ночі за пивом, покером чи божевільним ту-апом, де можна було за якусь мить виграти або програти сотню фунтів. Багато було й таких, що лежали крижем на твердій гарячій землі біля своїх наметів, вдивлялися в зорі й відкритими ротами хапали повітря в надії піймати хоча б натяк на прохолодний вітрець або сідали кружка погомоніти про важкі походи, про майбутнє цього приїску, про те, чи випадковий і єдиний оцей поклад золотоносного кварцу на ділянці Бейлі, чи є ще й інші такі ж багаті жили в цьому неозорому й невивченому краї, що простягнувся на сотні миль довкола.

В усіх тільки й було розмов, що про золото: про зрадливість жовтовидої сирени, яка їх полонила, про давноминулі часи та походи старателів на Кімберлі, Мерчісон, до Нанніна і Кью. До безшабашних вигуків, реготу та суперечок тих, що товпилися навколо гравців у ту-ап і перед шинками, часом долучалися хрипкий сміх або звуки пісні. З табору теж долинали вибухи сміху – за побрехеньками та жартами швидше минали короткі літні ночі, – частенько під розпачливе голосіння тубільців над старою водоймою в скелі, котру якийсь навіжений йолоп у пошуках золота розвалив динамітом.