Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 41 страниц)

Саллині очі спалахнули, вона пильно подивилась на свого чоловіка.

– Отже, я надто вільно поводжуся з ними?

– Ти звертаєшся до людей на прізвисько, – пробурмотів Морріс зніяковіло.

– Але ж я не знаю їхніх справжніх імен. Я знаю тільки ті, які чула від тебе, Моррісе. Наприклад, Піп Ярн, як його звати насправді?

– Я й сам не знаю, – неохоче признався Морріс. – Але непристойно, що ти ото співаєш, посміхаєшся і…

– Непристойно співати й посміхатися? – перепитала Саллі.

– Ну, бути такою веселою з чоловіками, – додав Морріс. – Адже тут золотий приїск. Так, так! Незчуєшся, як твоя репутація зійде нанівець.

– Моя репутація? – Очі Саллі блиснули гнівом, – Ти більше б дбав про свою репутацію, Моррісе.

– Саллі!—тільки й спромігся вигукнути Морріс. Вигляд у нього був ображений і розгублений.

– От що, любий, – Саллі посміхнулась своєю найчарівливішою посмішкою. – Ти пробач. Але не говори мені більше про якесь там лигання. Нам треба жити тут у згоді з людьми. Ставитись до них з тією ж добротою та прихильністю, що й вони до нас. А щодо поведінки, то, слово честі, Моррісе, не треба мене вчити, як себе поводити на людях.

РОЗДІЛ XIX

Навколо табору завжди вешталися тубільці, ледь прикриті лахміттям з чужого плеча, в подертих штанях та сорочках, у ветхих спідницях і старих повстяних капелюхах. Брудні, з запаленими очима, схожі на страхітливі опудала, вони сідали навпочіпки перед продовольчою крамничкою чи рундучком м’ясника, випрошували їжу та тютюн, виконували різну випадкову роботу або чекали, щоб якась партія старателів найняла їх за провідників. Морріс застерігав Саллі, щоб вона не привчала темношкірих ходити до неї по їжу та одяг.

– Якщо ти даси їм що-небудь хоч раз, то вже ніколи від них не відкараскаєшся, – сказав він і сердито проганяв тубільців геть, коли заставав їх біля свого намету.

Під кінець місяця з чагарникової хащі прийшло ціле плем’я. Чоловіки й жінки, всі голі, в самих лише волосяних або ж хутряних пов’язках на стегнах. Вони стояли маленькими купками, з цікавістю розглядаючи все довкола, або походжали по табору, мов справжні господарі цієї землі. Здивовано й глузливо вони стежили за тим, як білі люди метушаться на гірському кряжі, риючись у землі, мов величезні щури. Вони хихикали й перегукувались різкими пташиними голосами, а з заходом сонця подалися назад у чагарі й стали табором біля одного з солоних озер.

Того ж вечора Саллі почула веселий і співучий сміх дівчини-тубілки біля багаття Фріско й побачила тоненьку темну постать, що рухалась у світлі вогню.

Наступного ранку та сама дівчина купалась за його наметом. З природженою грацією і простодушністю дикунки вона, стояла на видноті й хлюпалась в одному зФріскових тазів для промивання золота.

– Фріско дала пахуче мило. Сказала я треба митись, – радісно пояснила вона, вкриваючи білою піною тіло та волосся.

Ніколи ще Саллі не бачила такої привабливої тубільної дівчини. Струнке брунатне тіло з тугими гостренькими персами було схоже на бронзову статуетку. У дівчини були чудові карі очі, але дещо плескате і грубувате обличчя; рот тільки ледве окреслювався блякло-кораловими губами. Намилившись з ніг до голови, вона вилізла з таза, підняла його й вилила воду на себе.

В цей час, щось насвистуючи, з’явився Сем Маллет – він ішов на свою ділянку пізніше, ніж звичайно. Саллі відступила за намет. Але Сем лише мигцем глянув на дівчину, хоча й гукнув до неї жартівливо:

– Мийся, мийся як слід, Марітано!

– Мийся, мийся як слід, Марітано, – так само весело озвалася вона.

Дівчина струсила воду з волосся і стала походжати на осонні, щоб обсушитись. Потім шмигнула в намет і за кілька хвилин вийшла звідти в старій Фрісковій сорочці; навколо стану вона обгорнула шматок ситцю з червоними та жовтими візерунками, а на шию почепила кілька разків скляного намиста.

Застелюючи ліжка, Саллі побачила дівчину біля входу до свого намету. Босонога, з грайливими блискучими очима, вона цілком могла зійти за мексіканку або іспанку. Саллі привітно посміхнулась до неї, і цілий день дівчина з сором’язливою цікавістю крутилася біля намету та раз у раз здивовано вигукувала, спостерігаючи незрозумілі звичаї білої жінки і засипаючи Саллі запитаннями каліченою англійською мовою.

– Що то за дівчина в наметі Фріско? – спитала Саллі в Морріса, коли той увечері повернувся з роботи.

– Марітана, – пробурчав Морріс. – Він присягається, що вона метиска.

– Марітана? – Саллі посміхнулась. То он, виходить, чому містер Фріско Джо Мерфі співав з таким іронічним пафосом:

 
Марітано, лісова моя квітко,
Навіщо тобі твоє горде ім’я?
Посадили тебе в позолочену клітку
І зганьбили навіки, кохана моя.
 

– Звісно, це брехня, – сказав Морріс. – Одна з чергових його вигадок.

– Але вона не схожа на тутешніх жінок, – заперечила Саллі. – І шкіра в неї світліша, і вираз обличчя осмисленіший.

– Дурниці! – роздратовано вигукнув Морріс. – Марітана – звичайна тубілка, і даремно Фріско хоче когось переконати, що це не так. А дісталась вона йому теж звичайним шляхом.

– Тобто?

– Першої ночі, коли ми поставили намети під цією горою, неподалік було кочовище тубільців. Вони прислали до нас двох дівчаток. Фріско вирішив залишити в себе одне з них, а друге з плиткою тютюну та бляшанкою варення одіслав назад. Дівча, яке обрав Фріско, було дуже молоде і полохливе, воно почало кусатися й дряпатись, мов дика кішка, і зрештою втекло. Ось через що Фріско й назвав його Марітаною. Темношкірі присилали інших дівчат, але Фріско вони не сподобались. Старателі почали піддразнювати його цією маленькою темношкірою мегерою і, щоб позлити Фріско, назвали гору її ім’ям.

Через кілька тижнів Марітана прийшла знову. Очевидно, скоряючись волі та звичаям племені, її батько та майбутній чоловік мали розмову з Фріско. За право залишити її в себе Фріско подарував їм кілька пляшок вина та дві плитки тютюну. Але треба віддати йому належне, Фріско добре ставився до неї, годував її і одягав барвисто, немов циганку. Деякий час вона була нібито цілком задоволена, але потім знову втекла в чагарі, забруднила своє вбрання й роздарувала намисто. Тепер вона йде і повертається назад, коли їй заманеться. Але Фріско примушує її залишати свій одяг і всі оті брязкальця тут, поки вона гостює у своїх, а повертаючись, вона повинна викупатися й надіти все це на себе.

Та все-таки Морріс обурювався, що Фріско тримає Марітану в таборі, коли поруч живе місіс Гауг. Цей одвертий, безсоромний зв’язок з темношкірою, казав він, ображає гідність білої жінки, і Морріс забороняв Саллі мати будь-які стосунки з Марітаною.

– Ти повинна ігнорувати її… і Фріско теж, – сказав Морріс.

– Як же це зробити? – заперечила Саллі. – Дівчина ні в чому не винна. І я не можу поводитися з нею грубо, коли вона приходить до мене з чагарів, мов дике звірятко. А щодо містера Мерфі, то, певне, ми й досі ще не розплатилися з ним?

– Перестань мене гризти, – буркнув Морріс.

– Якщо це так, то ми не можемо його ігнорувати, – стояла на своєму Саллі. – Тільки, прошу, зрозумій мене правильно, Моррісе. Я не менше, ніж ти, осуджую такі зв’язки наших чоловіків з тубільними жінками.

– Оцього вже ти ніколи мені не закинеш, – запевнив її Морріс. – Тубілки брудні; від них погано тхне, хоч деякі замолоду й бувають досить привабні. Але вбий мене, не розумію, як може порядна людина мати з ними щось спільне. І найгірше те, що є негідники, які викрадають цих жінок і ґвалтують їх, а іншим доводиться розплачуватись за чужі гріхи.

Саллі це знала. Приємно було усвідомлювати, що Морріс ніколи не водився з тубільними жінками: вони викликали в нього відразу. Морріс і раніше розповідав їй, що сутички між старателями та кочівниками здебільшого виникали саме через те, що білі зазіхали на їхніх жінок.

Тубільці охоче позичали своїх дружин білим, але вважали, що білі за це повинні ділитися з ними всім, що в них є. Коли ж так не виходило, вони перед світанням вчиняли раптові наскоки на старательські табори і засипали їх хмарами списів, а білі відповідали стріляниною з рушниць, проливаючи кров тубільців. Починалась кривава ворожнеча. В свідомості тубільців всі білі належали до одного племені й були відповідальні за злочин кожного свого одноплемінника. Це був їхній закон – єдиний закон, який вони знали: око за око, зуб за зуб!

У тих місцевостях, де кочівники були настроєні вороже, вони іноді засилали своїх дівчат до табору білих як принаду. Деякі старателі не могли побороти спокуси, дивлячись на смуглянок, що вештались поміж наметами після заходу сонця. Інші були обачніші й більше боялися списів, вони спроваджували дівчат назад, добровільно обдарувавши їх кількома бляшанками варення, борошном або цукром. Нехай собі йдуть, був би тільки мир. Та у віддалених районах, за Лейк-Кері чи в напрямі Ерроу, старателі, що залишали в себе на ніч тубільних жінок, важили своїм життям.

У великих таборах, таких, як Хеннан, де кочівники жили, мов ворони на смітнику, парування з тубілками було досить поширеним явищем, хоч більшість золотошукачів соромилися своїх взаємин з темношкірими жінками. З почуття добропристойності кожен намагався якось це приховати. Але Фріско виставляв Марітану всім напоказ, вбирав її у строкатий ситець і так хизувався нею, ніби вона справді була коханкою, якою варто пишатись. І це страшенно дратувало Морріса.

Родичі Марітани обліпляли Фрісків намет, наче мухи. Вони сиділи в пилюці, чекаючи його з роботи, і як тільки він з’являвся, починали щось збуджено лопотіти. Фріско походжав серед них, посміхаючись і весело вітаючись з кожним. Він обділяв їх бляшанками з варенням, борошном та цукром, а іноді – старим одягом, плитками тютюну та клаптями барвистого ситцю. Для цього він мав спеціальний ящик, де, за його висловом, лежали «предмети товарообміну», і доводив Моррісу, що з «негритосами» треба жити в злагоді. Мовляв, на власному досвіді переконався в цьому, коли плавав матросом у південних морях.

Звісно, австралійські тубільці в багатьох відношеннях зовсім не те, погоджувався він. З ними не дуже поторгуєш. Та, власне, для обміну вони нічого й не мають, крім води, жінок, та ще знають оті закапелки, де можна знайти золото. З цілком зрозумілих причин вони сахалися чужинців, які загарбували їхню землю, але їжа білих людей, вино та тютюн зрештою брали гору над інстинктивною недовірою. Проте Фріско обстоював думку, що темношкірі можуть неабияк прислужитись тому, хто провадить розвідку в безводній країні: покажуть і воду, й золото, коли відчуватимуть до себе дружнню прихильність. І з ними зовсім не важко ладнати, якщо добре до них ставитись, давати їжу, вино та тютюн і взагалі поводитись пристойно.

Дорога витівка, казав Морріс. Щоправда, подеколи якийсь тубілець і приводив старателів до багатої жили або туди, де була вода, без якої білим загрожувала неминуча смерть; та загалом дикі племена оберігали в ті дні таємницю своїх водосховищ з лютою впертістю. Нічим неможливо було їх примусити показати схованку золота чи води. Вони надто добре знали, що золото накликало в їхні краї незліченні стовпища людей та тварин, які поглинали всі водні запаси й витоптували мисливські угіддя. Морріс запевняв, що Фріскова щедрість пояснюється тільки бажанням удержати біля себе Марітану.

РОЗДІЛ XX

Марітана ступала так тихо, що камінці ледь шурхотіли під її босими ногами. Лише побрязкування скляного намиста, подарованого Фріско, та приглушений дзюркотливий сміх сповіщав про її наближення. Ну як тут не посміхнутись до неї, не зрадіти її появі, коли вона стоїть отак перед тобою, легка, струнка та принадна, і боязко позирає на тебе з-під довгих вій, наче звірятко. Так подумала Саллі, коли Марітана завітала до неї одного ранку зразу ж після того, як Фріско й Морріс пішли на роботу.

Раз у раз захоплено вигукуючи, Марітана годинами стежила за тим, що робить Саллі, пильно вдивлялася в її обличчя, силкуючись прочитати думки білої жінки, як люди її племені читають сліди на піску. Вона була така чутлива, що одразу ж угадувала, коли Саллі бувала чимсь незадоволена чи просто стомлювалась від неї, і тоді тихенько й покірливо йшла собі геть.

Але наступного дня вона знову приходила з простодушним веселим сміхом та запитливими очима.

Саллі відчувала, що її теж вабить до цієї тубільної дівчини, як Марітану до неї. «Мірі», – казала на неї Саллі: так її звали одноплемінники. Вони пробували порозумітись між собою, користуючись жахливою мішаниною тубільних та англійських слів, і Марітана в простоті душевній пересипала свою мову добірною лайкою, яку постійно чула від золотошукачів.

– Не можна так говорити, Мірі! – казала їй Саллі. І Мірі зрозуміла, що є слова, заборонені для жінок.

Вона була дуже кмітлива і швидко переймала все, що говорила й робила «місіс Саллі». Зв’язала собі віник з гілок і почала мести та прибирати навколо Фріскового намету так само, як Саллі підмітала навколо свого. Потім перемила посуд, випрала Фріскову брудну білизну й розвішала її на кущах сохнути. Саллі навчила її куховарити й шити. Вони разом пошили для Марітани плаття з шматка ситцю з червоними та жовтими візерунками; досі вона просто обгортала ним стегна, а він завжди сповзав униз; тоді вона підхоплювала його і недбало перекидала через руку. Марітана дуже пишалася своїм новим платтям, точнісінько таким, які носять білі жінки, і вже збагнула, що його не можна скидати при всіх.

Вечорами до них іноді приходив Фріско і поводився, як завжди, з нахабною зухвалістю. Але вже не було співів біля вогнища Саллі. Фріско співав і бренькав на гітарі біля власного багаття, й чоловіки збирались тепер там. Більшість з них, бо дехто ще за звичкою заходив погомоніти до Морріса, поки Фріско не розпочав у себе гри в ту-ап. Але підкидання монет принадило навіть Морріса, і він став коротати вечори у Фріско при світлі багаття та гасового ліхтаря.

Саллі зосталася сама з собою біля свого багаття; щоправда, частенько з пітьми тихо виходила Марітана й сідала навпочіпки поруч неї; дівчина мовчки втуплювала очі в огонь, поки не починала куняти або поки Саллі не йшла спати. Хоч спати Саллі не могла. Шум та крики біля сусіднього багаття не змовкали до ранку. Охоплена ненавистю до Фріско Джо Мерфі, Саллі намагалась уявити, скільки Морріс виграв або програв, в однаковій мірі боячись і того, й другого: адже в ньому знову Могла прокинутись пристрасть до азартних ігор.

Останнім часом Морріс став дуже вередливий і незговірливий. Вони трохи не посварилися через те, що він майже кожного вечора грав у ту-ап. Були на це й інші причини, хоча б та сама Марітана. Саллі ніяк не могла збагнути, що найшло на Морріса. Він просто бачити не міг нещасної дівчини і ставився до неї з брутальною жорстокістю: лаяв і проганяв геть, коли заставав її біля Саллі.

Тепер Марітана вже не чекала, поки її проженуть. Угледівши Морріса, вона тікала сама. Саллі пробувала угомонити свого чоловіка, але той заявив, що її дружба з Марітаною, по суті, означає мовчазне схвалення Фріскового перелюбства з тубілкою. Це принижує в таборі Саллин престиж, а його, Морріса, ставить у дуже незручне становище.

– Я просто не можу тебе зрозуміти, Моррісе, – заперечила Саллі. – По-моєму, жодна жінка не відмовилася б допомогти такому юному створінню, а потім – мені подобається гуляти з нею в чагарях.

Фріско реготався, мов божевільний, коли Марітана почала нашивати нову синю латку на його робочі штани, хоч у цьому не було ніякої потреби, тільки тому, що бачила, як Саллі латає драні штани Морріса. Місіс Гауг виховує з його дикої кішечкя доброчесну стару діву, казав він; однак сама Марітана, здавалось, була дуже задоволена своїми досягненнями.

Проте вона нічого не забула і з того, що знала раніше. Саллі любила згадувати, що Марітана також навчила її багато чого. Гуляти з Марітаною було страшенно цікаво. Іноді вона знаходила маленький самородок і пояснювала Саллі, що шукати треба в тих місцях, де розсипана галька, серед вивітреного кварцу та уламків скель. Забавно було також спостерігати, як Марітана висліджує змію або гігантську ящірку, спритно вбиває її і несе в табір на кінці палиці.

Марітана пекла цих плазунів у приску й частувала їхнім білим м’ясом Фріско. Той запевняв, що воно дуже смачне, особливо з розтопленим маслом, – зовсім як риба. Але Саллі не могла примусити себе скуштувати цих делікатесів або, ще гірше, великих білих личинок, що їх Марітана видлубувала з-під кори старих дерев.

Одного разу, коли вони гуляли на південь від Маунт-Шарлотт, на очі їм трапилась дивна маленька потвора, що її місцеві жителі називають «гірським чортом». То був хамелеон; на сонці він ставав жовтим з коричневими цяточками, а коли повзав серед каміння, то набирав іншого захисного забарвлення – бурого й сірого. Створіння абсолютно безневинне, але жахливо потворне. Все його тіло було вкрите пухирчиками, банькаті очиці блищали, мов намистини. Ну чисто тобі маленький дракон, подумала Саллі, або якийсь перевертень із казки.

– Мінгарі! – тихо скрикнула Марітана, помітивши тварину. Вона сіла на землю трохи віддалік, щоб не сполохати хамелеона, який вигрівався на сонці. Але мінгарі зник так швидко й безшумно, що Саллі навіть не помітила, куди він подівся.

– Мабуть, вона робила кубу [14]14
  Дитину


[Закрыть], – пояснила Марітана і, благоговійно притишивши голос, почала розповідати про те, що в давні-прадавні часи, коли сюди прийшли перші темношкірі, мінгарі були жінками, які цуралися чоловіків. Закон забороняв їм розмовляти чи свистіти, щоб їх не почули чоловіки, а коли мінгарі проходили місцями полювання, їх охороняли злі духи. Жінки-мінгарі повинні були народжувати дітей для всіх тубільних племен. І де б вони не сіли відпочити – біля водойми чи під великим каменем, – вони залишали там купу немовлят. Та одного разу, коли жінку-мінгарі схопив молодий воїн, вона закричала, й тоді злі духи обернули всіх її сестер на оцих маленьких тваринок, позбавивши їх голосу й усіявши тіла роговими наростами для захисту від ворогів.

– Але мінгарі й досі залишають дітей скрізь, де вони відпочивають, і якщо Марітана та й навіть сама Саллі посидять трохи на тому місці, де був хамелеон, у них неодмінно народиться дитинка, – з надією в голосі сказала Марітана.

– Тоді ходім звідси швидше! – вигукнула Саллі, удаючи, ніби вона дуже злякалася. – Я зовсім не хочу мати зараз дитину, Мірі.

Марітана засміялась своїм дзюркотливим сміхом, але поди вилась на білу жінку з подивом і недовірою.

– Як! Не хочеш кубу? – пробурмотіла вона.

Іншим разом під час прогулянки вони підійшли до солоного озера й побачили, що вся його поверхня аж рябіє дикими качками. Марітана побігла назад, щоб попередити Фріско. Наступного ранку, до сходу сонця, Морріс та Фріско подались до солоного озера. Вони перебрались через болото, забрели в озеро й, ховаючись під кущами, як це робили кочівники, почали стріляти птахів. Марітана пішла разом з ними й, скинувши з себе одяг, шубовснула в крижану воду: вона збирала забиту дичину.

Щаслива й радісна, вона повернулася в табір, несучи на плечі довгу палицю, унизану невеличкими чорними лискучими птахами. Цілий день вона поралась біля них, заліплюючи кожну качку з тельбухами й пір’ям у грязюку, а потім викопала яму в землі, щоб так їх і запекти, за звичаєм свого народу.

– Дика качка а-ля Марітана – смачнішого зроду не їв! – вихвалявся Фріско.

Але Морріс волів, щоб качку було обпатрано й вичищено, і Саллі засмажила його частку здобичі у великій закопченій макітрі, що правила їй за похідну піч. У них з Моррісом не; було гостей на обіді. Зате з десяток родичів Марітани раптом з’явились невідомо звідки, щоб взяти участь у бенкеті. Вони сіли півколом позад Фріскового вогнища, ніби мали незаперечне право на здобич чоловіка їхньої одноплемінниці.

Побачивши цю братію, Фріско розсміявся. Він сказав, що йому подобається роль знаменитого мисливця, і він роздавав шматки печеної качатини з добродушною щедрістю. Нарешті бенкет закінчився, й тубільці пішли. Та коли наступного вечора, Фріско повернувся з роботи, він знову застав їх біля свого намету: вони просили борошна, цукру, чаю та тютюну. Фріско розлютився й потурив їх геть, сиплючи брутальною лайкою та прокльонами їм услід, аж поки останній темношкірий зник з очей.

Марітана сприйняла його гнів’дуже спокійно, ніби так і повинно було бути. Вона, як і раніше, походжала по табору, заливаючись веселим дзюркотливим сміхом, і з захопленням робила все, чого навчилась від Саллі. Та через кілька днів вона зникла. Пішла до своїх, пояснив Фріско, і кочуватиме тепер з племенем доти, поки її чоловікові, старому Бардоку, не забажається вина та тютюну. Тоді він знову пошле Марітану у табір до білих.