Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XVII

Старательські табори були розкидані по всій низині, тяглися вони й вздовж гірського кряжа – на захід, до Великого Боулдера, та на північ, за приїск Хеннан, аж до широких стрімких схилів Маунт-Шарлотт. Морріс та Фріско розіпнули свої намети рядком біля підніжжя Марітани – крутої гори, вкритої низькорослим колючим чагарником та сірими кошлатими кущами, заквітчаними рожево-ліловим цвітом; вона високо здіймала до блакитного неба свою голу вершину.

Намети з брудно-рудого, просякнутого пилюкою полотна, намети із зшитих докупи мішків, криті мішковиною халабуди з іржавої жерсті від гасових бідонів, яку прибивали до каркасів з необтесаних жердин, курені з сухого гілля стояли повсюди серед тонких веретеноподібних дерев з рідким віхтем галузок біля самого вершечка, прикритим шапкою темного листя. Подекуди щирим золотом цвіту жовтіли купки приземкуватих кущів.

Цілий день скреготіли грохоти і хмари червоної куряви здіймались над ділянками старателів. Люди повзали по кряжу, мов якісь фантастичні комахи, порпалися в землі навколо шурфів, вигрібали пусту породу, розчищали нові шари. Монотонно рипіли коловороти, гуркотіло каміння, що його скидали на купи, шурхотіла, осипаючись в ямах, земля, порушуючи таємничу тишу пустельних рівнин. Час від часу хто-небудь з старателів кричав щось своєму товаришеві, і його голос дзвенів у чистому повітрі, немов уривок пісні. В безхмарній синяві неба похмуро й зловісно каркала ворона, нагадуючи всім про довге пекуче літо, коли вона клюватиме кістки людей, загиблих від спраги там, аж за обрієм, серед зарослів акації.

Ночі все ще були дуже холодні. Від різкого сухого холоду зорі сяяли, мов діаманти, і Саллі рано ховалася в постіль. Вдосвіта, коли вона вставала, щоб розпалити багаття та приготувати Моррісу сніданок, паморозь товстим шаром вкривала землю. Години через дві яскраве сонце уже зогрівало її; але траплялось, що крижаний вітер дув над рівнинами цілий день і вночі наскрізь пронизував намет, примушуючи Саллі цокотіти зубами й щільніше закутуватися в ковдри.

Але Моррісу вона казала, що їй подобається жити в наметі. Це набато приємніше, ніж морочитися з пансіоном і з ранку до ночі тільки те й знати, що чистити, скребти, стояти біля плити та мити посуд. Якою нудною і виснажливою здавалась їй тепер та робота! А коли живеш у наметі, клопоту, по суті, дуже мало. Трохи наведеш чистоту та порядок – то й усе діло. Варити на багатті досить легко, це хіба не дрібниця – підмести деркачем землю навколо свого житла, коли гарна погода.

Звичайно, в такому житті були і свої незручності: ні умивальника, ні шафи, ані вбиральні. Доводилось залазити в кущі, а потім по-кошачому загрібати пісок. З ранку до вечора повз намет швендяли чоловіки. Морріс застерігав її, щоб вона обережніше милась та переодягалась, особливо увечері, коли гасовий ліхтар відкидає на полотняні стіни намету чіткі тіні. Ще добре, що зима затяглася. Пилюка, мурашки та мухи поки що не дуже ускладнювали життя. Дні були сонячні, теплі, на голубому небі – ані хмаринки, зате на ніч страшенно холодало.

Вогонь весело потріскував хмизом, що його Саллі збирала звечора й складала в жерстяний ящик, щоб вранці було чим розпалити багаття, хоч часто в попелі вона знаходила тліючі головешки. А тоді тільки й треба було, що згорнути на купку присок та пригнітити його сухим ломаччям. Приємно було грітися біля яскравого полум’я, вдихати пахучий дим, що струмів у чисте ранкове повітря, і слухати передзвін пташиних голосів. Підігріваючи зачерствілі коржі, помішуючи вівсяну кашу, перевертаючи на сковорідці шкваркотливі кавалки сала, вона з гордістю й радістю думала про те, що зможе нагодувати Морріса ситним сніданком перед тим, як він піде на роботу. Опівдні вона готувала обід, а потім, пізніше, – вечерю.

Морріс жартував, що вона вміє творити чудеса, маючи на хазяйстві якусь банку м’ясних консервів, пару цибулин та шматочок сала. Свіже м’ясо було тут розкішшю, овочі, навіть консервовані, – рідкісним продуктом, проте Саллі, як запевняв Морріс, примудрялася готувати смачні супи й апетитну печеню з чого завгодно. Вона так і не наважилася навідатись до крамниці матінки Баггінс, але часто ходила за покупками в іншу крамничку. Пляшечка томатного соусу чи маленька бляшанка сушених корінців були безцінним скарбом.

Морріс вихвалявся, що він краще пече коржі. І це правда, погоджувалась Саллі. Коржі у Морріса виходили такі пухкі та рум’яні, наче з рук майстра-кондитера. Їй довелося повчитися в нього, як замішувати тісто на воді, як швиденько розкачувати його й садовити коржа у велику макітру, а потім ставити макітру, що правила за своєрідну піч, на вогонь, присипавши покришку жаром. Фріско, за звичкою, снідав і обідав разом з Моррісом; але вечеряти йшов до харчевні матінки Баггінс.

Дні спливали легко й непомітно. Часу було вдосталь, кожна справа робилася розмірене і неквапливо, ніби все це не мало особливого значення, та так воно й було – аби лиш попада лося золото та вистачало продуктів і води.

Дбати про це Саллі полишила на Морріса. Вона ніби по ринула в солодкий безтурботний сон, годинами сиділа нерухомо, дивлячись у небо або спостерігаючи, як люди працюють на схилах кряжа.

Її просто вражало те, як Морріс навчився працювати. Взявши лопату та кайло, він виходив з дому, ледь починало сіріти, і повертався з ділянки надвечір, весь укритий рудою пилюкою. Йому було байдуже, що одяг на ньому брудний і потертий, що він лише раз на тиждень міняє білизну.

Саллі стала іншими очима дивитися на свого чоловіка: в ній народилось почуття, значно глибше за ту жагучу пристрасть, що кинула їх в обійми одне одному. Побачивши, як Морріс живе, вона майже простила йому те, що він так довго про неї не турбувався. Навіть його легковажне ставлення до грошей вже менше обурювало її. Здавалось, що так і повинно бути в житті старателя, в якому немає нічого іншого, крім жорстокої боротьби за існування та гонитви за золотом. Тепер вона краще розуміла і ту жадобу золота, що нею тут були охоплені всі.

Золото, золото, Золото!

Ніхто ні про що інше не говорив. Ніхто ні про що інше не думав. Золото було основою основ усіх їхніх поривань і зусиль. Від нього залежало існування цієї людської громади. Кожен марив про казкове багатство, яке одного чудового дня дасться йому в руки. Засліплені цією мрією, просякнуті до кісток рудою пилюкою, старателі та рудокопи день у день працювали до знемоги, недоїдали й недосипали, але не могли відмовитись від надії на золото та щасливе майбутнє. І тільки ворони пересторожливо каркали в ці ясні весняні дні.

Ті, хто розумів воронячий крик, ненавиділи цих чорних птахів. Унк Трегурта – старий корнуелець, який одного разу ледве не загинув у чагарникових нетрях і втратив по дорозі товариша, – бачити не міг цих зловісних птахів; він хапав рушницю й стріляв по них, як тільки вони злітали з дерев, щоб поживитись покидьками біля його намету.

Тихі сонячні дні з ясними морозними ночами низалися один на один, і люди все частіше з тривогою поглядали на безхмарне небо. Потрібен був дощ. Минулого літа, казав Морріс, в Хеннані було дуже скрутно з водою. А зараз щотижня сотні старателів, перекупників та ділків, з кіньми та верблюдами, приїжджають на приїск, і, якщо не випаде добрий дощ, питання про воду постане дуже серйозно.

Кілька днів підряд крижаний вітер гнав над рівнинами брудні скудовчені хмари. Потім линула злива. Від радості люди не тямили, що роблять. Вони по-дикунськи скакали й витанцьовували навколо наметів, сміялися й галасували, мов навіжені. Але як куховарити на. відкритому багатті під дощем – Саллі не знала.

Використавши жерсть від кількох гасових бідонів, Фріско спорудив над багаттям дашок, а позад вогнища поставив лист гофрованого заліза, щоб захистити полум’я од вітру. В ті часи гофроване залізо цінувалося в Хеннані майже як золото. Просто неймовірно, як Фріско завжди вмів роздобути, що йому треба.

– Випрохати, позичити чи вкрасти – для мене все одно, мем, аби я мав те, що хочу, – весело пояснив він.

Котелки з варивом Саллі віднесла в намет, і вони з Моррісом пообідали, не роздягаючись. Раз по раз, проходячи мимо, до них зазирали старателі, щоб поділитися радістю з приводу зливи. Промоклі до рубця, але збуджені й веселі, вони пророкували, що сезон намічається вдалий і що незабаром у Хеннані буде не менше жителів, ніж у Кулгарді.

Дощ лив цілу ніч і, згорнувшись калачиком під ковдрою із шкурок опосума, Саллі прислухалась, як вода періщить по парусині й цівками стікає в намет. Але їй було затишно й тепло, а Морріс мирно хріп поруч неї. Саллі дивувалась, чому вона почуває себе такою щасливою і вдоволеною. Чи буде їй ще коли-небудь так хороше, навіть якщо ділянку Морріса й Фріско буде вигідно продано і вони забагатіють, назавжди позбувшись нестатків?

В цьому примітивному житті не все, звичайно, було гаразд. Саллі не тішила себе ніякими ілюзіями. Але поки що вона охоче сприймала буття, яким воно є, і не заглядала в майбутнє. Непокоїло її тільки те, що Морріс досі нічого не дізнався про свій бумажник, і вона не уявляла собі, на які гроші вони живуть. Звичайно, Фріско та Морріс ділилися золотом, яке давала їхня ділянка, але Морріс сам говорив, що цього дуже мало. Вони вирішили або продати ділянку, або роздобути грошей та купити машинне обладнання. На інших приїсках – Кассіді й Марітані, Мідасі, Крезі, Лейк-В’ю та Старі – справи йшли добре, і ходили сенсаційні чутки про поклади у Великому Боулдері.

Та що це дасть, коли вона буде про все турбуватись? Треба жити так, як живуть у таборі всі золотошукачі: мов ті пташки, що добувають свій харч, де трапиться, і більше ні про; що не турбуються. Єдине, що вимагається від людини, – це не втрачати бадьорості й миритися з тим, що приносить тобі нинішній день. Саллі подумала, що, можливо, вона надто легко ставиться до всього цього.

Вранці дощ перестав. На рудій землі виблискували глибокі калюжі. Чоботи в старателів були обліплені глиною, одяг заляпаний рідким багном. Повсюди – на кущах, на підпірках наметів – сохли ковдри, штани й сорочки. Під промінням гарячого сонця вони парували. Але старателям мало було цього, дощу, і вони з досадою дивились, як вітер жене хмари кудись і у глиб країни.

– Гарний ранок для пошуків – вигукнув Морріс, показуючи на людей, що повзали схилами кряжа та в низині.

– Я теж піду пошукаю, – сказала Саллі. Вона не раз бачила в Південному Хресті, як після дощу чоловіки, жінки та діти шукають на землі самородків. Звичайно, недосвідченому оку важко відрізнити шматочки золота від уламків залізняку та пісковика, вигорнутих з ям і розкиданих скрізь, куди не глянь. Але дощ змиває пилюку, і в такий ранок, як сьогодні, кожен може помітити блиск золота. Саллі не поталанило, і вона винуватила в цьому зозулю. Протяжне сумне кування долинало з далеких чагарникових хащів, ніби зозуля хотіла знову накликати дощ. «Дощова пташка» – називали її старателі, і Саллі вистежувала її в кущах, бажаючи хоч мигцем побачити цю подружку своїх дитячих літ. Всього за кілька кроків від утоптаної землі навколо табору хаща ставала майже непролазною. То тут, то там; стрункий евкаліпт з кораловими плямами на стовбурі височів серед карликових сандалових дерев та сіролистої акації.

Яскраві острівці різнотрав’я зеленіли на рудій землі, і колючий чагарник був обвішаний пухнастими китицями жовтого цвіту. Зграйки маленьких зелених папуг пурхали між дерев з дзвінким і ніжним щебетанням. Гарненькі чорно-білі мухоловки блискавкою миготіли серед кущів, хапаючи на льоту мошву. Важко було нишпорити очима по землі в такий ранок, коли хащі вигравали всіма барвами, дзвеніли веселими пташиними голосами.

Але Саллі все-таки намагалась знайти самородок, хоча б маленький-малесенький, щоб принести його Моррісу. Та натомість вона наламала цілий оберемок гілок з жовтим цвітом і повернулася до табору.

– Поглянь, – вигукнула вона радісно, коли Морріс прийшов на обід, – он скільки золота я принесла!

Педді Кеван знайшов десять унцій золота за кілька кроків від табору, сказав їй Морріс.

– От мале чортеня, – пробурчав він. – Це вже не вперше йому трапляється ласий шматочок. Але що він робить з тим золотом? Ось що хотів би я знати. Ніколи навіть сорочки цілої на ньому нема, і завжди канючить їжу.

– Згадаєте моє слово, – сміявся Фріско. – Цей хлопчисько– великий пройда. Не сьогодні-завтра він усіх нас купить і продасть.

Кожного вечора старателі сходились погомоніти з Фріско та Моррісом біля табірного вогнища. І Саллі нічого так не любила, як сидіти на ящику перед багаттям і слухати ці вечірні розмови. Вогняні бліки витанцьовували на худих, огрубілих постатях старателів. Чоловіки стояли купками в забрудненому землею, пошарпаному негодою одязі, невимушене покурюючи та перекидаючись словами, або умощувались на ящиках чи просто долі. Багрове світло осявало їхні обличчя – м’ясисті, попечені сонцем і бородаті або худі, з гострими рисами, засмаглі, аж чорні. Тут з пітьми визирав чийсь гачкуватий ніс, там – пасмо посивілого волосся, усміхнений рот, спотворений місцевою хворобою «барку», засмаглі жилаві руки, товсті вузлуваті пальці, блискучі очі, подерті черевики.

Поверх ситцевих та фланелевих сорочок, іноді двох і навіть трьох, були накинуті піджаки або жилети; потерті молескінові, вилинялі на сонці бавовняні та попрілі сукняні штани були підперезані різномастими пасками. При поясі в кожного висіла замшева торбинка на гроші та золотий пісок, бляшана коробочка для сірників чи кресала і, якщо чоловік у цю мить не курив, за пояс була заткнута також люлька. Пошарпаного фетрового капелюха старатель рідко коли скидав з голови: ніщо так не зогріває макітри взимку й не захищає від сонця влітку, як старий фетровий капелюх, запевняв Фріско.

– Є чутка, ніби вся дорога за Південним Хрестом захаращена возами, – кидав хто-небудь з присутніх.

Інші голоси враз підхоплювали:

– Там не було дощу. Може, тільки минулого тижня ледь-ледь покропило, коли в нас тут була гроза. У «Сибір» возять воду верблюдами за п’ятдесят миль…

– Подейкують, ніби зроблено заявку на Маунт-Маргарет, це в бік Лейк-Кері, за двісті миль від старого табору. Довкола – непролазні чагарі. Води ні краплини. Один з напарників Білла Кінга помер у дорозі. І тубільці там скажені – покололи списами коней Сенді Мака. Вся їхня партія і сам Сенді Мак ледь не загинули. Три дні без води були. На них випадково натрапив караван верблюдів і привіз усіх на Дев’яносту Милю.

– А що ото плещуть, ніби на старому Кулгардійському шляху згорів Гобсонів готель одразу після того, як виїхала охорона з золотом?

– То правда.

– Ото вже хтось волосся на собі рве!

– А ви чули – Кассіді-Хілл перепродано в Лондоні за сім тисяч фунтів.

– Нічого дивного: лорд Фінгал дає за Лондондеррі сто вісімдесят тисяч.

– Чарлі де Роз запевняє, що рудники Лейк-В’ю та Айвенго скоро почнуть працювати.

– Ну, там здорово попоморочились! То ж не іграшки – перевезти обладнання з Південного Хреста! Вони пригнали з Аделаїди цілу запряжку волів. Дорога була закрита через нестачу води. Чарлі довелось забезпечувати їх фуражем та водою вздовж усього шляху.

– А тепер він злиться, що гірники теж хочуть їсти!

– Ще б пак! Ми зажадали підвищення зарплати на десять шилінгів і застрайкували. Як по-’вашому, справедливо це – платити три фунти десять шилінгів за роботу під землею? Та ще при нинішніх цінах на продукти та воду в Хеннані, га, Сем?

– Не мене про це питати. Я тут ні до чого, Тед. Тупе Кайло і я – ми не наймаємось. Щоб ми за якісь нещасні чотири фунти пішли гнути спину на чужий рудник…

– Зразу видно, що тобі не треба жінку та дітей годувати.

– Поки що ні, та хіба знаєш, коли Тупе Кайло попросить Джіглді Джен призначити весілля?

В загальному реготі тоне лайка Тупого Кайла. Так ллється некваплива дружня розмова, перекидаючись з одного на інше, а іноді переходячи в палку суперечку. Та ось багаття згасає, голоси стихають, і старателі йдуть у трактири або, вирішивши, що час уже спати, розходяться по своїх наметах.

РОЗДІЛ XVIII

Серед старателів, що працювали на ділянках з розсипним золотом, а також гірників з рудника Кассіді та відкритих кар’єрів на Марітані, Саллі знала багатьох. Проходячи мимо чи вмощуючись у колі біля багаття, вони скромно і шанобливо казали їй: «Доброго вечора, місіс».

Тут були Елі Нанкерроу та його напарник Піп Ярн, Сем Маллет, Браун – Тупе Кайло, Доу Динаміт, Янкі Набрида, Томпсон Верблюд, Ден О’Салліван – Танцюрист і Тессі Ріган, а також Довготелесий Джім, візник з Квінсленда, його товариш Клері Мак-Клерен та Унк Трегурта, старий корнуелець з сивою кучерявою борідкою.

Елі та Піп Ярн теж були корнуельці; завбачливі й пронозливі люди, вони мали гарну ділянку на Браун-Хіллі. У себе на батьківщині Піп Ярн був проповідником. «Поки не спився», – пояснював Унк. Елі допоміг йому в біді й забрав з собою сюди в Австралію. Їх рідко бачили порізно. Та на приїсках всі корнуельці завжди трималися купи.

Сем Маллет мав знамените ім’я. Коли він напивався, то вважав за необхідне нагадати кожному стрічному, що звати його Самюель Вордсворт; але взагалі Сем був поважний і розсудливий коротун, не схильний до бешкетування і дуже небалакучий. Здавалось, він завжди був заглиблений у якісь роздуми, а коли говорив, то тільки до діла. Тупе Кайло, його товариш, навпаки, здатен був наговорити за двох. Це був жилавий, верткий і енергійний чоловік, з різким, верескливим голосом, з єдиним оком та перебитим носом. Тупе Кайло врятувало йому життя, любив пояснювати він. Якось у бійці його вдарили кайлом, та завдяки тому, що воно було тупе, «к бісовій матері полетіла тільки краса». І він «глибоко вдячний тому кайлу»! Нікого й не цікавило його справжнє ім’я.

Ден О’Салліван, рослий ірландець, з м’ясистим, попеченим на сонці обличчям, хвалькуватий і життєрадісний, без упину снував між своїм наметом та ділянкою і завжди приносив приголомшливі новини.

Томпсон Верблюд рухався повільно, був незграбний і відлюдкуватий, а гострий блиск його сталево-сірих очей свідчив про те, що він витриваліший за будь-якого верблюда і витримав немало розвідок у таких безводних місцевостях, де інші напевне загинули б.

Янкі Набрида скидався на американського індіанця – ставний, вродливий, з гладеньким чорним волоссям і смоляними очима. Але, за його свідченням, він воював проти індіанців під командою полковника Коді. До того ж він був циркови наїзником, а його сестра жила в жіночому монастирі. Вони з Фріско знали один одного віддавна і працювали разомна інших приїсках; тепер напарником Набриди був Тедді Доу, й вони успішно добували золото на своїй ділянці південніше Кассіді.

Люди на приїску безперервно мінялись: одні поверталис з розвідки, інші вирушали в похід за сотні миль. Були й такі, що за прикладом Елі Нанкерроу та Попа Ярна, Сема Маллета й Тупого Кайла взялись за промислову розробку ділянок і були цілком задоволені своєю здобиччю на Хеннані.

Сем і Тупе Кайло ніяк не хотіли примиритися з тим, що вони могли б мати прибуткову ділянку на кряжі, якби вели розвідку саме там, а не пішли в похід на Маунт-Юл. Тупе Кайло без кінця розповідав про це.

– Дві-три сотні хлопців, у тім числі й я, з повозками та запасом харчів подалися шукати золоті гори і зайшли казна-куди від найкращої ділянки в країні, – бідкався він. – На першу ніч ми зупинилися біля підніжжя горбів на Дев’яностій Милі. Том Фленнінган, Педді Хеннан та Ден Ші наздогнали нас і почали розпитувати про подробиці походу. Вони були в розвідці і повернулись у старий табір, тільки-но ми звідти вийшли. Вони загнуздали чотирьох коней, що паслись в чагарях, і помчали слідом за нами. Десь через пару днів ми стали табором у низині й сіли ввечері пограти в карти, коли бачимо – повертається Педді. Каже, що в нього лопнув міх і він з своїми напарниками зостався без води. Отож і їде тепер на Дев’яносту Милю по воду.

Ми рушили далі, навіть не підозрюючи про те, що сталось насправді. Потім Ден Ші розповідав, що Фленнінган знайшов перше золото біля Маут-Шарлотт – невеличкий самородок та кілька пристойних зразків.

Ден сказав, що йому подобається ця місцевість. «В таких горах, схожих на цукрові голови, завжди є золото, це точно», – запевнив він Педді Хеннана. Вони вирішили зупинитися тут і провести розвідку. Фленнінган та Педді Хеннан пішли шукати воду й за кілька миль набрели на болітце, проте воно подарувало не більше кварти води. Тоді Педді поїхав назад, у бік Кулгарді, але вночі випав дощ, і коли наступного ранку Педді повернувся до свого табору, Фленнінган показав йому цілу пригорщу золота, взятого у виярку біля Марітани.

– «І там ще багацько лишилось», – додав Фленнінган. Він закидав те місце гіллям, не став більше копати й пішов геть, щоб не привернути чиєїсь уваги. В низині ще був дехто з наших, в тім числі і я з Семом. Але ми навіть гадки не мали, чому це Педді та його дружки не поспішають звідси.

Вони дочекались, поки ми зникли з очей, і тільки тоді взялися до діла. Перенесли свій табір, закілкували ділянку на трьох. І відразу вкопали дев’яносто чотири унції! Далі почали віяти та просівати пісок. Педді Хеннан поїхав зробити заявку. Поки він їздив, напарники взяли ще сотню унцій. А ми з Семом в цей час вибивалися з сил, щоб швидше дістатись до Маунт-Юлу. В цьому поході золото нам і не блиснуло, а по дорозі назад ми почули про знахідку Педді Хеннана! Ех, сто чортів йому в ребра, як же ми злились! Та й як не злитись – адже проґавили щастя всього нашого життя, і тільки тому, що не здогадались покопатися вздовж хребта раніше, ніж Педді Хеннан та його дружки закілкували це місце!

– Є хлопці, яким щастя саме лізе в руки, – з жалем промовив Сем.

– Бісового дідька воно тобі полізе саме, – сказав Довготелесий Джім. – Просто вони вправні старателі, а ви – ні, бо не вмієте дивитися собі під ноги.

Тупе Кайло погодився:

– Що й казати, вхопили облизня. І все-таки деяким хлопцям везе – дивися, йдуть та й спіткнуться об самородок, а справжній старатель переступить через нього і не помітить.

– Був ось такий випадок, – спроквола заговорив Клері Мак-Клерен, задумливо посмоктуючи люльку. – Джек Мор з напарниками викопали шурф і вклали безліч праці в розробку пласта. Але нічого путнього не знайшли, повисмикували свої кілки й покинули ділянку. Місяців через два з’являється якийсь старий волоцюга, кладе на землю свої манатки й починає кип’ятити в котелку воду. Коли гульк – щось поблискує у величезній каменюці, яку Джім прикотив, щоб захистити багаття од вітру. Торохнув він по каменюці й бачить: є! Ну просто вогнем палає! Приставив зразки, організував синдикат. Синдикат заручився правом на розробку, а потім продав ділянку за вісімдесят тисяч фунтів.

– Оце здорово!

– Господи, буває ж таке!

– Золото – воно капризне.

Кожному легко було зрозуміти і скруху Джека Мора, і радість того старого волоцюги, бо всі вони могли опинитись на їхньому місці.

– Я не кажу, що щастя тут ні до чого, – підтакнув Довготелесий Джім. – Але я певен: добрий старатель рано чи пізно, а знайде золото, якщо принюхуватиметься до землі й не кидатиме ділянки, коли спершу нічого немає.

– Де воно е, там-таки воно е, – з сумом промовив Унк. – А де воно є, там немає мене.

Чоловічий регіт котиться далеко по осяяних зоряним світлом рівнинах. В хрипких, надсадних голосах – весела, добродушна іронія:

– Не вішай носа, Унк!

– Ти своє знайдеш!

– Перед смертю ще багачем станеш!

– Таким, як і ми!…

Білл Єгосафат повернувся з Курналпі з сенсаційними новинами про загальні збори старателів.

– Був там один пройдисвіт, Уїнтерботтом; мав собі ділянку за Яром Мертона, – оповідав Білл. – А в напарниках у нього – хлопчина, Джонні Буйвол. Справи йшли не блискуче, але домовленість між ними була така: все ділити порівну. І от цей старий плутяга нишком продав золото крамареві: взяв за один самородок вісімдесят фунтів і переслав гроші дружині в Аделаїду. А потім каже Буйволу, що вирішив кинути цю ділянку, бо з неї користі, як з козла молока, й бере собі в напарники іншого.

Білл зробив паузу, щоб передихнути, а також щоб посилити драматичний ефект; одвернувшись убік, він гучно висякався з допомогою пальців і витер ніс волосатою рукою. Потому заговорив далі:

– Крамар відчув, що тут пахне підлістю. І розповів Буйволу про самородок. Той, звісно, за барки Уїнтерботтома, а старий негідник йому у вічі: мовляв, ти байдики бив на роботі, і тобі нічого не належить за самородок.

Слухачі дружно висловили своє обурення. Це був великий злочин. Він порушував основний принцип життя на золотих приїсках – принцип чесності перед своїм товаришем.

– На Курналпі зараз коло двох тисяч старателів, і бачили б ви, скільки люду повалило на збори, як тільки вдарили в тази. Хлопці просто посатаніли, коли почули історію з Буйволом.

Ну що ж, обрали суддю, а самі, як заведено, були присяжними. Уїнтерботтома поставили на воза, накинули мотузку на шию, а кінець – через балку на веранді крамниці. Деякі так розходилися, що трохи не задушили Бема тією мотузкою, коли він відмовився визнати себе винним. Крамар і той хлопець, якого Бем підмовляв собі у партнери, дали свідчення. Суддя все це підсумував і спитав збори, який їхній присуд.

«Винен!»

«Винен, нечиста сила!» – загорлали ми. І всі, як один, піднесли за це руку.

А деякі запальні голови вимагали:

«Повісити його!»

«Повісити, падлюку!»

Святий Єгосафате! Ніколи я не бачив, щоб люди на зборах так гарячкували! Вони кидались до воза, на якому стояв Уїнтерботтом, і коли б тільки вхопили його, був би йому капець. А той тремтів усім тілом. Зробився не людина, а тінь. І, щоб я луснув, зосталася б від нього сама лише тінь, якби ми не оточили воза та не примусили хлопців схаменутись.

Ну, трохи попрацювали кулаками, потім Ед Джошуа та Джонні Маршалл підвелися з місця й почали умовляти. «Ніколи ще, – сказали вони, – на цьому приїску не було самосудів. Ми, старателі, завжди пишалися тим, що свято шанували закон. Ми не хочемо, щоб про Курналпі пішла погана слава». Мало-помалу всі вгамувались. Було ухвалено, що Уїнтерботтом поверне Буйволу те, що привласнив. Після цього хлопці випровадили його з табору, давши харчів та води на добу, і так горлали та свистіли йому вслід, що за кілька миль було чути.

– Тепер кожен у Курналпі надовго запам’ятає, як обдурювати свого товариша, – сказав на закінчення Білл і задоволено посміхнувся.

Білл збирався їхати в Кулгарді, щоб купити верблюдів і разом з Крупинкою податись на південний схід від Курналпі. Та не встигли вони знятися з місця, як табір загув, мов розтривожений вулик, – всі говорили про те, що Джек Дан натрапив на нове родовище за п’ятнадцять миль на північний захід від Сорок П’ятої Милі.

– Кажуть, багатше за Лондондеррі, – скакав від радості Білл. – Кавалки золота повсюди так і пруть із землі.

Вони з Крупинкою вирішили йти слідами Дана. Хутенько спакували пожитки й побігли закупляти продукти. Довготелесий Джім та Клері Мак-Клерен метнулись у чагарі ловити своїх верблюдів. Джоді Джеймс, Динаміт та ще з десяток страйкуючих шахтарів, не гаючи часу, також поскладали своїречі й приготувалися йти разом з Крупинкою та Біллом. Морріс горів бажанням приєднатися до цього походу, але Фріско був проти. Поки вони туди доберуться, сказав він, там уже все буде закілковано, а їм треба зберегти свою ділянку. Тепер ввійшло в моду захоплювати чужі ділянки. Інспектор Фіннерті вже розглядав сотні таких справ, а ділянка на Хеннані буде варта більше, ніж якась яма, викопана під час цієї гарячки. Через кілька днів заговорили про сутичку на Дановій ділянці: коли старателі приперлись до нього, щоб зробити заявку на розсипне золото, він пригрозив зброєю і викликав солдатів на захист своєї власності.

– І якого чорта він ото комизиться, цей Джек Дан?! – обурювались старателі. – Хіба він не знає законів? Кожен старатель, що добуває розсипне золото,.має право закілкувати ділянку за двадцять кроків від жили.

Елі сплюнув і глибокодумно затягся тютюновим димом.

– Коли воно так, як запевняє солдат Райєн, і хтось із цієї шатії почав колупати жилу, то Джек Дан мав право потурити їх у три вирви. Та я й сам, от не встати мені з цього місця, почастував би їх свинцем, якби вони роззявили пащу на мою жилу, хоч клятий Ярн, сто болячок йому в печінки, й зіпсував мою рушницю.

– Все це вірно, – заявив Тупе Кайло. – Але задля чого Джеку Дану треба було вплутувати поліцію в наші старательські справи? Зібрати збори, вони й розсудять, що до чого, і Джек дістав би те, що йому належить.

Інрді Фріско приносив свою велику гітару з сталевими струнами й голосно заводив якусь популярну пісню. Інші підхоплювали, один по одному прилучаючи до хору свої грубі, хрипкі голоси, які звучали то сумно та журно, то з безтурботною хвацькістю. Хтось просив Меллокі О’Дуайра заспівати «Баладу про зелений колір». Піп Ярн виконував «Зберемося біля річки», а кожен, як міг, підспівував. Часто Елі порушував мовчанку, що западала по тому, комічними куплетами, які він викрикував своїм надтріснутим фальцетом, або Фріско утинав безконечну мексіканську пісеньку з веселим приспівом. Він співав сороміцькі пісні та арії з опер, супроводжуючи спів деренчливими звуками гітари.

Бренькання Фріско на гітарі доводило Морріса до шаленства. Найбільше його дратувало, коли Фріско, розсівшись на землі, починав удавати з себе хлопця-друзяку і, торгаючи струни свого незграбного інструмента, хвальковито запевняв, що об’їздив з ним увесь білий світ.

– Але ж, Моррісе, – заперечувала Саллі, – послухати іноді музику біля табірного вогнища дуже приємно.

– Музику?! – гаркав Морріс. – Ти називаєш оте гидотне завивання музикою? Коли я його чую, мене тягне на вбивство.

– А людям подобається, – сміялася Саллі, – і мені теж.

Морріс ледве стримувався, слухаючи оглушливі дисонанси Фріско, коли той шарпав як попало струни і, майже до невпізнання спотворюючи відомі мелодії, ревів на всю горлянку. Та ще дужче гнівило Морріса те, що Саллі подобались Фріскові концерти, вона аплодувала йому, підспівувала сама й відповідала сміхом на кожен його жарт. Не схвалював Морріс і її манери, розмовляючи з чоловіками, звертатися до них на прізвисько, а також поблажливого ставлення до їхніх жартів. А вони теж не соромились її і починали розпускати язики, називаючи її «маленькою місіс» або «місіс Саллі».

– Ти не повинна лигатися з кожним тутешнім Томом, Діком чи Гаррі, – роздратовано вичитував він Саллі після одного з вечорів, коли вони співали хором біля вогнища.

– Лигатися? Саллі здивовано підвела брови. – Скажи, Моррісе, а що ти називаєш лиганням?

– Ну, – зам’явся Морріс, якому було досить важко дати врозумливу відповідь на це запитання. – Не треба так вільно поводитись.