Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 41 страниц)

– Де Мак-Кен?

– Повісити його!

– Шкуру спустити з падлюки!

– Пристрелити!

– Кулі на нього жалко!

– Вішати – велика честь!

– Розтрощити йому макітру!

– Роздерти на шмаття!

Це було страшне видовище, розповідав Морріс. Він би ніколи не повірив, що люди можуть дійти до такої нестями. Вони навіть ладні були зігнати свій гнів на Джону Маршаллі. Звинувачували його, що він ховає Мак-Кена, й погрожували розметати його дім. Але кожен, хто зберіг хоч трішечки глузду, розумів, як мудро і мужньо вчинив Маршалл, відмовившись віддати Мак-Кена до рук знавіснілого натовпу.

Старателі, з тих, що вже чимало пожили на світі й навчилися тверезо дивитись на речі, оточили Маршалла кільцем, готові захищати його ціною власного життя. Скочивши на ящик біля будинку, Маршалл звернувся до натовпу.

Він стояв, немов на трибуні, мужній, вродливий і – всі це знали – чесний та чистий, як скельце. Благородство його постави й безстрашність, з якою він виступив проти безумства, що охопило сотні людей, безперечно, вплинули на юрбу. Йому пощастило зробити те, чого б не зробив ніхто інший: угамувати бурю. Озвірілі горлодери, що вимагали крові Мак-Кена, й ті вмить замовкли, щоб послухати Джона Маршалла. І Маршалл заговорив з такою переконливістю та простотою, що всі порядні люди схаменулись.

Спокійно й чітко виклав він обставини, що спричинили цей похід, і закликав старателів, незважаючи на їхнє цілком природне обурення й гнів, не йти на поводі в надто гарячих чи просто злостивих людей, які підбурюють натовп до необачних вчинків. Джон Маршалл пояснив, що поліція та інспектор поклали відповідальність за безпеку Мак-Кена на нього й тих, хто супроводив цього чоловіка під час експедиції, і що в інтересах самих старателів він попросив поліцію посадити Мак-Кена під замок. В дорозі Мак-Кен весь час благав своїх охоронців дати йому револьвер – він пустить собі кулю в лоб. Кілька разів експедицію затримували старателі, які хотіли помститися над Мак-Кеном.

Маршалл закінчив проханням помилувати нещасного п’яного дурня, який став жертвою гонитви газетярів за сенсаціями. Мак-Кен сам намагався знайти вихід з цього жахливого становища і глибоко усвідомив свою провину.

– Цю людину вже й так жорстоко покарано тим страхом і горем, які вона пережила, – сказав Джон Маршалл. – Одразу ж по приїзді Мак-Кен готовий був віддати себе в руки старателів, аби покласти всьому край. Та якщо над ним учинять фізичну розправу, дуже багатьом старателям доведеться розплачуватись за це. І, звичайно, жодна розумна людина не за хоче, щоб цей злощасний похід мав ще трагічніші наслідки.

Маршалл запропонував натовпові розійтись, а більш розсудливих старателів попросив допомогти йому не допустити безладдя, яке тільки затягне всю цю трагікомедію з походом, що за неї головну відповідальність несуть газети, надрукувавши неперевірену інформацію.

І от знавіснілий, засліплений люттю натовп несподівано швидко відгукнувся на його заклик. Люди повірили Джону Маршаллу й почали розходитись. Це врятувало багатьох від участі в самовільній розправі над Мак-Кеном і, можливо, від нападу на самого Маршалла, який захищав Мак-Кена.

Щоправда, в декого ще вихоплювались гнівні вигуки та погрози, але вони вже адресувалися редакції газети, куди й ринув натовп. Проте поліція підоспіла туди раніше, і, крім побитих вікон, особливої шкоди завдано не було.

Наступного ранку вдосвіта Мак-Кен нишком виїхав з міста.

Морріс не повертався до Хеннана, аж поки не побачив заключного акту цієї трагікомедії. Остання партія старателів, повертаючись з марної розвідки на Південних Масивах, вступила в Кулгарді з опудалом Мак-Кена, повішеним на шибениці.

Старателі, які й досі тинялися по місту, швидко приєднались до прибулих, і процесія знову рушила до редакції газети, що спровокувала цей похід. Опудало облили гасом і підпалили. Воно яскраво горіло, а юрми старателів проклинали і лаяли на всі заставки газету і всіх газетярів взагалі. Потому палаюче опудало жбурнули в легку дерев’яну будівлю.

Так закінчився «похід Мак-Кена». Безліч старателів покидали свої ділянки й пішли за сотні миль від насиджених місць, змарнувавши і гроші, й час, і ледь не загинули від голоду та спраги, обнишпорюючи невідомі краї. І причиною всьому була якась п’яна байка про таємницю багатющого родовища, якого ніколи й не існувало.

– Тож хіба дивно, що старателі ладні вбити кожного, хто винен у брехні? – похмуро сказав Морріс. – Трапляється й так, що крамарі та трактирники навмисне поширюють такі чутки, бо кожен похід сприяє їхній торгівлі. Але я сподіваюсь, Саллі, що більше ніколи не потраплю до натовпу обдурених старателів. Я теж тоді озвірів разом з ними.

РОЗДІЛ XXVI

Спливали місяці – в сухій, нестерпній спеці, під сірим металічним небом, в потоках яскравого білого світла, з пиловими бурями й задушливими ночами.

Цілий день табір лелів у сліпучому мареві: розжарене повітря тремтіло над залізними дахами та побіленими халупами селища. Руда пилюка куріла на шляхах, де повільно тяглись каравани верблюдів. Фургони раз у раз зупинялись: могутні вікторійські ломовики ледь не падали від утоми після довгої дороги з Південного Хреста. Місцеві конячки легше справлялися з своїм вантажем, а ослячі запряжки, розтягнувшись валками по п’ятдесят голів, уперто проповзали сотні миль до найдальших таборів.

Хмари рудої куряви висіли над ділянками, де поодинокі старателі все ще віяли сухий пісок. 3 ранку до пізнього вечора з гнітючою одноманітністю гуркотіло й бряжчало на розробках вздовж кряжа, хоч через нестачу води було зроблено деякі послаблення в правилах, і багато власників ділянок – рудокопів та розвідників – виїхало на узбережжя. Лише ті, хто вже звик до спеки і не мав змоги перебратись на південь, залишались на своїх ділянках і працювали, зціпивши зуби, обливаючись потом та проклинаючи нещадне сонце.

Куди ж подінешся, треба терпіти цю спеку й не вішати носа, казали вони, і Саллі розуміла, що їй теж не залишається нічого іншого. Вона не сумнівалася в своїй витривалості. Якщо Морріс, працюючи на ділянці, може витримувати оте пекло, то вона й поготів. Зрештою, казала собі Саллі, вона ж корінна жителька, тут народилася й виросла, як і ті місцеві конячки, що зросли в чагарях: Джек Баламут клявся, що краще за них ніхто не біжить по дорозі у літню спеку.

І Саллі робила своє діло, удаючи, ніби вона така ж весела і вдоволена, як і раніше, твердо поклавши підтримувати самовладання й бадьорість не тільки в собі, а й у чоловіків, коли вони приходили до її вогнища, хоч нерідко життя у цей час зводилось до пекучої туги за ковтком свіжого повітря та тривог про запаси харчів і води; всі жили тільки сьогоднішнім днем, намагаючись не заглядати в майбутнє, у спеці й сліпучому світлі, що, здавалось, випалювало все всередині, але не розлучалися з посмішкою й жартом, щоб показати одне одному свою мужність та витримку.

Нестача води та свіжих продуктів викликала безліч захворювань. Місцева хвороба барку спотворювала людям руки і ноги гнійними болячками. Очі, запорошувані піском, червоніли і запухали. Лютував тиф. Щодня тільки й чути було, що такий-то марить у гарячці в своєму наметі, а такий-то й такий-то помер у зліпленій нашвидкуруч з мішковини та жерсті халупі, яку тут гучно називали лікарнею.

Не кращі справи були і в Кулгарді, в казенній лікарні, хоч там і працювали дві професіональні сиділки. Але лікарня ще й досі містилася в кількох полотняних наметах, крізь стіни яких просякала пилюка і де над хворими дзижчали рої мух. Кожного дня когось ховали, і кладовище було в жахливому стані: похапцем закидані могили раз у раз провалювались, трупний запах отруював повітря.

З чагарів несло смородом нечистот людей і тварин. Мухи хмарами летіли звідти, заражаючи їжу та воду. В епідемії звинувачували афганців і верблюдів, мух і бруд. Кожен тремтів від страху, що може захворіти. Було зроблено спробу очистити місцевість навколо таборів, поліпшити умови в лікарні, навести порядок на кладовищі.

В Хеннані дорога до кладовища петляла поміж чагарів, і люди похмуро жартували, що небіжчик може там заблукати. Коні ледве пересували ноги і часто по кілька годин вистоювали на сонці, поки старателі копали могилу для свого товариша.

– А ви чули історію про мерця, що раптом зник? – якось увечері спитав сміхотливо Дінні.

– Облиш, Дінні, то, мабуть, чергова Зубоскалова вигадка, – озвався Тупе Кайло.

– Може бути, – погодився Дінні. – Але я чув її від знайомого, він запевняв, що напарник його брата розповів Зубоскалові про те, як хлопці ховали старого Боббі Мофліна. Діло, мабуть, було так: хлопцям здалося, що їхній дружок Боббі віддав богові душу; отож вони виправили свідоцтво про смерть і роздобули труну. Але вони були новачками в цій справі і через те погано прибили віко. По дорозі на кладовище трапилась їм пивничка, хлопці й вирішили, що скляночка вина їм не зашкодить. Ну, вихилили вони не по одній, а коли повернулись до тачки, на якій під палючим сонцем залишили труну, то виявилось, що мрець кудись зник. У них волосся встало Дибом!

Вони ніяк не могли вирішити, чи то нечистий потяг до себе Боббі, а чи трунар, якому він не встиг заплатити за свою домовину. Але вони зовсім не повідомляли в поліцію, як запевняє Зубоскал, і не давали в «Гірник» оголошення: «Загублено, вкрадено або втік труп людини, охлялий на вигляд і більш-менш мертвий». Просто вони знайшли Боббі в наметі біля пивниці, і в ньому виявилось достатньо життя, щоб випити разом з ними. «За упокій душі Роберта Мофліна, – сказав він. – Прости йому господи, і земля йому пером».

Після цього він знову ліг і помер уже вдруге. Товариші відклали його похорон до наступного дня. Але цього разу вони заплатили трунареві й примусили його добре забити труну, перш ніж везти її на кладовище.

Табір охочіше сприйняв версію Дінні, а не Зубоскалову, бо негоже збиткуватися з людей, що віддають останню шану своєму старому товаришеві.

Та, незважаючи на задушливу спеку, пилові бурі, дорожнечу продуктів, гостру нестачу води і лютування тифу, жадоба золота не покидала людей. Спрагу вони гамували в трактирах, коли надвечір поверталися зроботи: пива завжди бувало вдосталь навіть при найсуворіших обмеженнях на воду. Золота мрія допомагала людям забувати про випалену сонцем землю навколо них, про їх одчайдушну боротьбу за життя, вона зміцнювала почуття товариськості між ними, давала сили зберігати бадьорість за будь-яких обставин.

Чутки про нові знахідки та сенсаційні відкриття на далеких приїсках передавалися з уст в уста. Дік Ідес привіз дві тисячі унцій з ділянки, яку облюбував собі західніше Блискучого Призу і яку назвав «Світанням». Одразу ж там було закілковано ділянки на північ, південь, захід та схід. Буллі Хейс та його напарники показували чудові зразки з «Удачі» й «Міс Майн», що лежали за двадцять миль на південь від Білого Пера. Великі Фінгалові Брили в Еджудіні було продано англійському синдикатові за сто сімдесят тисяч фунтів. Шарп закілкував сорок два акри на північний схід від Мензіса.

Тихими задушними вечорами старателі, простягшись на землі, балакали й палили, а Саллі лежала горілиць і дивилась на зорі, що туманіли в паркому серпанку. Темрява і тьмяне сріблясте сяйво були цілющим бальзамом після сліпучого сонця й нестерпної спеки, що, здавалось, висушувала з тіла геть усю вологу. Але навіть цей короткий спочинок порушувався голосним ревом та форканням, що долинали із смердючих верблюдячих загонів Файзи і Таг Магомета.

Після роботи Морріс, як правило, завертав разом з Фріско в найближчу пивницю. Там нестача води зовсім не відчувалась, пиво лилося рікою, і коли Морріс повертався додому п’яний, Саллі навіть не могла дорікати йому: нехай потішиться, якщо це хоч трохи допоможе йому пройти крізь ці пекельні дні.

В усіх таборах тільки й було розмов, що про гори золота, знайдені в Маунт-Кетрін, та криваву розправу над тубільцями біля Піндінні.

Після «походу Мак-Кена» Дінні повернувся в Хеннан і тепер жив у наметі біля Браун-Хіллу з одним своїм давнім товаришем. За його словами, це Мік Джеральд привіз оті самі зразки, що породили легенду про гори золота. Мік пішов на розвідку з братами Перрі та невеликою партією інших старателів до Маунт-Маргарет, розповідав сам Мік. Там партія розкололась: він з Біллом та Сідом Перрі знайшли великий кварцовий валун, розбили його, взяли чимало крупнистого золота й назвали це місце Маунт-Кетрін. Розсипного там не було, але трохи далі вони натрапили на один пласт, який вирішили зареєструвати під назвою «Дезі-Белл».

Поки вони провадили розвідку, тубільці вчинили напад на табір і покололи списами в’ючних коней. Потерпілі кинулись доганяти кочівників і дорогою зустріли Неда Робінса, який, виявляється, намацав дальній кінець пласта Дезі-Белл і закілкував там ділянку. Нед подався разом із ними, щоб провчити тубільців.

Не гаючи марно часу, Мік Джеральд та Сід Перрі поїхали в Хеннан, щоб зробити заявку на Маунт-Кетрін. Робінс поскакав слідом за ними. Тоді Джеральд та Сід завернули до Кулгарді. Робіне наздогнав їх, і відбувся великий скандал. Джеральд побожився, що не робив заявки на Дезі-Белл, і Робінс повернувся диліжансом в Хеннан, щоб зробити заявку самому. Але Білл Перрі, який залишався в Хеннані, скочив на коня й раніше за нього примчав до контори інспектора. Коли прибув Робінс, все вже було оформлено – він запізнився. Більшість старателів гадали, що Джеральду й братам Перрі так і минеться нечесний трюк, яким вони позбавили Неда Робінса права на Дезі-Белл, але Робіне поклявся відплатити їм тим же.

Він пішов у поліцію і розповів про розправу над темношкірими. Джеральда й Білла Перрі було арештовано. Сід, почувши про це, сам віддав себе в руки властей.

В «Кулгардійському гірнику» з’явилась стаття, що закликала звернути увагу на звіряче поводження деяких безвідповідальних старателів з тубільцями.

«Над темношкірими було вчинено страшну різанину, – писала газета. – Не щадили ні стариків, ні жінок. Дітей видирали з рук матерів і розтрощували їм голови об каміння. Жінок піддавали варварським насильствам та гвалтуванню, і нещасних дикунів було безжально винищено майже до ноги».

Що можна було сказати? Кожен мешканець золотих приїсків знав, які знущання терплять темношкірі від деяких старателів. І нікому не треба було пояснювати, чому племена Піндінні вважаються особливо жорстокими та непокірними. Вони одчайдушне боролись за своє життя. Чужі люди й тварини – верблюди та коні – спустошували їхні криниці й мочарі, дичина гинула без їжі та води. Кочівники пускали в хід списи, щоб захистити свої права. А білі за це стріляли й убивали їх. Та якщо білі крали в тубільців їжу і воду, кочівники також вважали, що мають право красти у білого їжу. Відбувалися люті сутички, і кожен, хто в ті часи йшов на розвідку в глиб країни, знав, що він важить своєю головою.

Джонс Крупинка та Білл Єгосафат казали, що вони ніколи не мали клопоту з темношкірими, бо завжди ділилися з ними їжею і не чіпали їхніх жінок. Але там, де кочівники були настроєні особливо вороже, друзі теж не ловили гав і весь час були насторожі: спали на чималій відстані від табірних багать і пускали пастися коней так, щоб вони завжди були під рукою.

Довготелесий Джім та Клері Мак-Клерен були згодні, що краще дати кочівникам відступного й розійтися мирно. Та коли над кимсь із тубільців було вчинено насильство, плем’я вважає своїм обов’язком помститися за нього. І тоді для них існує лише один закон: око за око, зуб-за зуб; і їм байдуже, чиє то око чи зуб, – помста лягає на будь-кого з білих. Отож білому хоч-не-хоч, а доводиться стріляти, щоб захистити себе.

Але оточити ціле кочовище й вибити всіх чоловіків, жінок та дітей – такої звірячої розправи не схвалював майже ніхто. Більшість старателів були глибоко обурені й різко засуджували це варварство, доводячи, що за нього поплатиться багато невинних.

Тільки Фріско та ще кілька чоловік стали на захист Міка Джеральда й братів Перрі.

– Клятих негритосів тільки так і треба вчити, – заявив Фріско. – Якщо вони візьмуть гору, тоді нам хоч тікай звідси. А то, бач, забрали собі в голову, що їм дозволено безкарно вдиратися в будь-який табір і залишати людину без крихти їжі за сотні миль від усього живого.

Ніхто не мав сумніву, що Нед Робінc сказав правду, але ніхто не міг йому також пробачити розголошення цієї правди. Як же – пішов, бачте, ляпати в поліцію! Авжеж, він зробив це заради особистої помсти. Звичайно, воно боляче й кривдно, що його ото так обкрутили з заявкою на Дезі-Белл; та зрештою хто ж йому винен? Не будь роззявою! Міг здогадатися, що Мік Джеральд спробує встругнути такого коника. Одна справа розізлитись на когось і мати проти нього зуб, і зовсім інша – посадити на лаву підсудних три чоловіки за вбивство кількох темношкірих. Всі добре знали, що жоден суд на приїсках не покарає за це арештованих. А от Нед Робінc ще пожалкує за свій донос. Така палиця завжди з двома кінцями. І, звісно, товщий прийшовся по Неду.

Справу розглядав інспектор Фіннерті. Міка Джеральда та братів Перрі було звинувачено у вбивстві «з вогнепальної зброї багатьох аборигенів».

Підсудні заявили, що вважають себе невинними. Нед Робінc, головний свідок обвинувачення, розповів, як почалась стрілянина і як було вбито кілька темношкірих. Але його свідчення прозвучали непереконливо, та й давав він їх неохоче. Тубільний слуга Робінса Бен сказав, що чув постріли й бачив забитих темношкірих. Сержант Стокс потвердив, що він та один солдат знайшли поміж скель труп тубільця, а ще кілька трупів лежало поблизу. Мік Джеральд та брати Перрі призналися, що справді стріляли, але стояли на тому, що змушені були робити це з метою самооборони.

«За недостатністю доказів» інспектор припинив справу і звільнив арештованих. Зате Неда Робінса взяли під варту «за співучасть у злочині». Його випустили лише через кілька днів.

Інспектор Фіннерті чинив суд швидко й рішуче, як і вимагалось від нього, до того ж з почуттям похмурого гумору. Хіба ж не здорово вийшло – Нед Робіне, донощик, сам себе посадив під замок, а ті, кого він звинувачував, гуляли на волі! Старателям припав до смаку вирок Фіннерті, і вони скрізь у таборах та пивницях глузували з Робінса.

З донощиками так тільки й треба робити, казали вони. Робіне хотів, щоб трьох людей повісили тільки за те, що він має зло проти них.

А йому потрібні ті чорношкірі, як і Міку Джеральду. Ніхто не перечить, Робінса гарненько нагріли – вихопили з-під носа цінну ділянку, яку він уже закілкував; але ж май клепку в своїй макітрі й роби заявку вчасно, як тільки поставив кілки, бо інакше вхопиш патоки шилом.

– Старатель повинен знати закони приїсків і вміти користуватися ними, якщо він хоче вдержати ласий шматочок, – сказав Дінні. – Закон мов дишло. Пригадуєте, як Карр-Бойд та Білл Адамс потурили Спікмена та Райєна з Двадцять П’ятої Милі?

Деякі старателі посміхнулися, інші похмуро лайнулись.

– То був наймерзенніший грабіж, про який я будь-коли чув, – рішуче сказав Сем Маллет.

– Але Карр-Бойд все ж таки залишився, – гмукнув Тупе Кайло.

– То ти правду сказав, Сем, – задумливо покурюючи, відгукнувся Дінні.

– Спікмен, Райєн та ще один хлопець – Еріксон – виступили на розвідку з Південного Хреста. Це було в дев’яносто другому році, ще до відкриття приїсків Бейлі. Вони знайшли золото в Улларінзі, а потім і далі, на Двадцять П’ятій Милі. Та перш ніж робити заявку, надумались обстежити довколишню місцевість. І от одного ранку помітили верблюда з якимсь вантажем на спині. Навели на нього бінокля – коли то не вантаж,, а людина. Наздогнали верблюда і бачать: з горба на мотуззі звисає доктор Шнейдер. Чоловік уже хтозна-відколи не пив, не їв, і йому, щиро кажучи, залишалося три чисниці до смерті. Але Спікмен з товаришами відходили його, і Шнейдер розповів їм про похід на ділянку Бейлі.

Він сам, Адамс та Карр-Бойд були на Мерчісоні, коли прийшла звістка про похід; вирішили негайно їхати в Кулгарді. Але виникла маленька сварка, і Адамс та Карр-Бойд поїхали вдвох, без Шнейдера. Шнейдер рушив услід на верблюді, проте невдовзі загубив їхні сліди.

Коли Спікмен та Райєн подалися в Південний Хрест робити заявку, Еріксон і доктор Шнейдер вирішили пристати до партії старателів, що прибула з Кулгарді. Їм теж закортіло глянути на ділянку Бейлі. І на кого ж там напоровся Шнейдер? На Карр-Бойда та Адамса! Він почав вихвалятися перед ними, що знайшов золото, що Спікмен та Райєн їдуть зараз у Південний Хрест зареєструвати чудову знахідку на Двадцять П’ятій Милі.

Карр-Бойд моргнув Адамсу, і, поки він сам забивав баки Шнейдеру, Адамс дав дьору на верховому верблюді, обскакав Спікмена та Райєна й зробив заявку на їхню ділянку раніше, ніж ті встигли дістатись до Південного Хреста. Цю справу розглядав інспектор Фіннерті і, згідно закону, мусив вирішити її на користь Адамса. Та коли Карр-Бойд зажадав свою частку, Адамс послав його під три чорти.

– Живуть же такі падлюки, – буркнув Сем.

– Чудеса – рота роззявиш, – підтакнув Тупе Кайло.

– А я б такого розумаку на лопату та живцем у вогонь – і квит, – докинув Педді Доу.

– Чого ви розходились? – засміявся Фріско. – Всі засоби добрі, коли людина шукає золото, аби не чіплявся закон.