Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 41 страниц)

Катарина Сусанна Прічард
Буремні дев’яності

ВІД АВТОРА

В цій повісті про золоті приїски Західної Австралії я прагнула не тільки відтворити життя окремих осіб, але й подати історію певної галузі промисловості.

Протягом кількох років я збирала матеріали – жила й працювала на приїсках, розпитувала старих шукачів золота, слухала їхні розповіді про золоту гарячку та злигодні тих днів. Я прочитала всі старі газети і майже все, що було написано на цю тему; але в основу цієї повісті лягли спогади двох людей, що діють під іменами Дінні Квіна та Саллі Гауг. Зображені події їхнього життя – справжні, і решта героїв теж мають своїх двійників серед перших старателів, хоча, з цілком зрозумілих причин, я уникала повної тотожності.

Добираючи імена для своїх героїв, я намагалась оминути ті, що були поширені на приїсках якогось часу, хоч це й виявилось дуже важкою справою при такому широкому полотні; проте не змінені лише ті імена, які набрали історичного значення або ж стали майже легендарними.

Зокрема, збережено прізвища людей, що брали участь у боротьбі за права старателів на видобуток розсипного золота, а також наведено деякі їхні висловлювання, бо це дає найкраще уявлення про тогочасні настрої, чого неспроможна зробити ніяка фантазія автора.

«Буремні дев’яності» задумано як першу книгу трилогії, присвяченої життєпису Дінні Квіна й Саллі Гауг та історії золотих приїсків.

Висловлюю глибоку подяку власникам «Калгурлійського гірника», які дали мені можливість ознайомитися з архівами газети. Я також використала дані, що є в книгах «Боротьба за золото» Джона Маршалла, «Золоті деньки» Жюлеса Ресайда й «Ото були дні» Артура Рейда, – всі вони містять багато цінного фактичного матеріалу.

Катаріна Сусанна Прічард

РОЗДІЛ І

Дим здіймався високим стовпом у чисте сухе повітря. Наче, зітхання живої істоти, злітав він з положистого схилу пагорба й танув над широкою рівниною, аж до самого обрію вкритою сірими чагарями. На сході небо розгорялося сліпучим сяйвом – сходило сонце.

Темношкірі кочівники, що спали біля вогнища, заворушились. Один з них, ще зовсім молодий, підгорнув докупи тліючі головешки, взяв свої списи й, випроставшись на весь зріст, став пильно вдивлятися в навколишні безкраї дикі простори – місця, де він полював. Роздуваючи ніздрі, він нюшив ранкове повітря, шукаючи дичини, і раптом вловив якийсь чужий запах. Його сильне й гнучке оголене тіло напружилось, темні очі уп’ялися в далечінь.

– Юккі! – різко й хрипло, немов крик птаха, пролунав його остережний вигук.

Ще не прочумавшись від сну, люди, які лежали біля вогнища, посхоплювались на ноги й обступили юнака.

Ген-ген на півдні, над морем непролазного чагарникового плетива, в повітрі тихо повзла хмарка куряви. Темношкірі, чоловіки й жінки, заговорили навперебій, і їхні голоси уривались від хвилювання та страху перед тією далекою темною хмариною, що повільно сунула на них.

Це була невелика сім’я австралійців – старий дідусь, четверо дорослих чоловіків, їхні дружини та діти; всі вони добре знали, що саме збило куряву на тлі світанкового неба: сюди йшли чужинці з своєю худобою, щоб заволодіти землями, де полювало плем’я. Йшли люди, в яких є смертоносні палиці, що плюються вогнем, люди, які хапають кожного тубільця, де тільки їм щастить його підстерегти, і вимагають показати воду. Воду або золото – ці чаклунські скарби, які шукає біла людина і які ховаються під шаром пилюки в руслах пересохлих струмків чи виблискують прожилками на вивітрених схилах гір. Багато білих людей сконало на цих рівнинах та серед голого бескеття, бо ні їх мудрість, ані чаклунство не допомагали їм знаходити їжу й воду в посушливу пору. Але приходили все нові й нові дивні люди та їхні тварини, вони випивали всю воду з ковбань, розполохували звірину, шматували землю у божевільному прагненні знайти жовтий камінь, якого так боялись темношкірі, бо він накликав на них усі нещастя.

За кілька хвилин жінки забрали дітей та коряки для води, чоловіки – свої списи, палиці та бумеранги, і табір зрушився з місця. Темні постаті майнули між деревами, почувся тріск та шурхіт, кущуваті акації, всіяні пухнастим жовтим цвітом, на мить розступились, а потім м’яко зімкнулись. Тубільці линули крізь гущину, мов тіні дерев, і в їхніх рухах було стільки ж гнучкості та пружності, як і в молодих стовбурцях, коли їх хилить і погойдує вітер.

Чоловіки-мисливці обігнали інших, розсипалися врізнобіч і зникли з очей. Старий з жінками та дітьми неухильно прямував на північний схід, туди, де край небосхилу тяглося довге пасмо сизих горбів. До півдня, просуваючись тією ж легкою ходою, вони подолали багато миль.

Та ось одна з молодих жінок почала приставати. Разом з нею відстала й стара. Вона відокремилася від гурту й пішла понад звивистим яром, промитим зливами в твердій рудуватій землі. Молода жінка попленталась за нею. Вона була вагітна, і їй дедалі важче ставало йти, вона задихалась. Зрештою вона прихилилась до дерева і, певне, лягла б на землю, але стара, озирнувшись, вилаяла її і змусила йти далі. Коли вони дістались до маленької улоговинки, оточеної величезними валунами, молода жінка сіла, а стара поставила долі свої коряки і поклала біля них шкіряну торбинку та загострену на кінці палицю. Іншою паличкою вона витерла вогню й обережно притрусила кволу жаринку купкою сухого листя та тонких хмизинок.

Потому вона видерлась на скелі і з тривогою зазирнула через край обточеного негодою валуна. В міленькій кам’яній ямці блищало крихітне озерце чистої води. Задоволене бурмочучи, стара сповзла назад, взяла коряк —містку дерев’яну посудину, в якій тубільці зберігають їжу та воду, – знов подерлась на скелі, напилася сама, наповнила коряк і принесла води молодій жінці. Далі руками вигребла гальку з-під низькорослої ясно-зеленої акації й очистила місцинку навколо багаття.

Сухе листя і хмиз, що були спалахнули яскравим полум’ям, уже перегоріли, від них лишилось тільки трохи приску. Стара опустилась навпочіпки, згребла його на купу і, підкладаючи сухе паліччя, знов роздмухала вогонь. Потім привалила багаття оберемком зелених віт, і над землею заклубочився густий пахучий дим. Молода жінка через силу звелася на ноги й навкарачки заповзла в дим. Там вона низько присіла, спираючись вагою всього тіла на п’яти, важко дихаючи й напружуючись в муках. Стара, одійшовши вбік, пронизливо верещала, лаялась, співала, тупала ногами й плескала в долоні. Нараз вона змовкла – в довколишній тиші пролунав крик дитини.

Стара витягла з своєї торбинки сплетений з людського волосся шнурок і перев’язала ним пуповину. Гострим, міцним нігтем великого пальця спритно перерізала її.

Поки вона порала матір, дитя лежало на землі, захлинаючись од крику. Стара взяла його на руки, змастила смердючим жиром, добутим з тієї самої торбини, притрусила зверху м’яким попелом і поклала біля породіллі.

Підкинувши у вогонь довгу трухляву гілляку, що могла тліти кілька годин, вона прилягла поруч матері й немовляти. Невдовзі всі троє вже спали під кущем, який ворушив густою мереживною тінню по рудій закам’янілій землі.

Вони ще спали в супокої, порушуваному тільки шелестінням листя та несміливим щебетанням дрібного птаства, коли, вже надвечір, між деревами показалося двоє білих чоловіків. Вони обережно підкрадались, тримаючи револьвери напоготові, приваблені димом багаття, біля якого лежали жінки; та ось під їхніми важкими чобітьми зарипіла й посипалась галька. Стара підхопилася й, угледівши чужинців, гнівно зарепетувала, стискаючи в руках свою палицю.

Жоден з чоловіків її племені не посмів би наблизитись до цього святилища. Навіть батько дитини має право побачити її лише тоді, коли стара з молодою матір’ю повернуться до водойми в далеких горах, де збиралося все плем’я.

Білі знемагали від спраги. Засунувши револьвери за пояс, вони на мигах показували старій, що їм потрібна вода. Проте вона й без цього розуміла, що означають оті божевільні очі, обвисла, пересохла шкіра на щоках, розпухлі язики, якими чужинці ледь ворушили, з зусиллям викидаючи слова. Але в крихітному озерці лишилося так мало води, що старій не хотілося віддавати її. Та від них все-таки треба було якось відкараскатись, і тому стара подерлась на каміняччя, за яким ховалась вода, а вони полізли слідом за нею.

Білі пили ощадливо й наповнили свої міхи. Потім привели коней і вичерпали всю воду до останньої краплі; коней вони поїли з своїх повстяних капелюхів. Стара стежила за ними, похмуро щось бурмочучи собі під ніс, а вони реготалися з її гніву.

Згодом білі підстрелили кілька диких голубів, що прилетіли до водойми напитися. Вони засмажили здобич на вогні, але жінкам дали тільки по шматочку твердої солонини з своїх сакв. Жінки поїли, проте вони ще дужче перелякалися, коли побачили, що білі лаштуються біля багаття на ніч. Стара попередила молоду, що їм треба буде тікати, як тільки почне зоріти. Води немає на десятки миль довкола, і їм доведеться без перепочинку йти цілий день, аби дістатись до найближчої водойми.

Білі стали допитуватись, де ще можна знайти воду. Стара прикинулась, ніби не розуміє їх, і нічого не відповідала. Вони заговорили до молодої, але й та лише насупилась і мовчала, міцно пригортаючи до себе дитину й кидаючи на них злякані, гнівні погляди. Тоді білі схопили стару і скрутили їй руки та ноги. Молода спробувала втекти; однак вона була ще надто квола, і їй заважала дитина. Вони швидко наздогнали її, привели і теж зв’язали. Після цього лягли й поснули, не зважаючи на гнівне буркотіння старої та принизливі зойки молодої жінки.

Другого ранку білі знову торочили тільки про воду. Де ще є водойма? Покажуть їм ці відьми воду? Стара вперто мовчала, але молоду мучила спрага; вона знаками попросила пити. Білі ще раз нагодували її солониною й відмовились дати хоча б краплю з своїх міхів, хоч самі налили води в кварту й пили в неї на очах.

Вони добре знали, що роблять. Не вперше доводилось їм вдаватися до цього трюку: нагодувати тубільця беконом або солониною, а потім не давати пити, поки той, божеволіючи від спраги, не приведе їх до найближчого мочара чи потаємного озерця. Молода жінка розуміє, чого вони домагаються, і напевне приведе їх просто до води, вирішили вони.

Один з білих згріб її на оберемок і посадив на коня. Жінка одчайдушне пручалася й тяглась до дитини. Тоді другий білий схопив немовля і кинув матері. Вони поскакали.

– Габбі! Габбі! [1]1
  Води! Води!


[Закрыть]– вигукували білі. Молода жінка голосила і зрештою показала рукою на злам синюватої гори, що виднілася вдалині. Нехай їдуть туди. Стара тим часом зникла за деревами.

Шукачі золота отаборились біля підніжжя цієї гори, де ховався викопаний тубільцями колодязь, а рано-вранці на них налетіло плем’я. Чорним дощем сипонули списи. Пізніше, коли в Кулгарді почали добувати золото, біля цього колодязя знайшли кістки білих.

Калгурла – молода жінка, що того дня народила дитину, – була вже старою бабусею, коли розповіла Дінні Квіну про тих двох білих. Вони були не перші, з якими вона стикалась. Та дитина померла, але потім у Калгурли народилася дівчинка Мірі; це сталось після того, як її і ще двох жінок викрали білі старателі.

Все життя Калгурла шанувала звичаї свого народу. І хоч вона десятки років кочувала з своїми одноплемінниками, між розкиданими по всій країні таборами старателів, ненависть до білих і страх перед ними ніколи не згасали в ній.

РОЗДІЛ II

Нічого так не полюбляв Дінні Квін, як згадати старовину, погомоніти про давноминулі дні.

Цей старий золотошукач, наполегливий і розумний, з покаліченою ногою і насмішкуватими іскорками в блакитних очах, був ще юнаком, коли з першою партією старателів рушив у вересні 1892 року із селища Південний Хрест до Кулгарді по слідах Артура Бейлі.

Того дня, розповідав Дінні, коли Арт Бейлі з натоптаними золотом саквами в’їхав з боку солоних озер у Південний Хрест, там не було майже нікого.

Стояв свіжий весняний ранок. Мілкі озерця біля підніжжя горба, на якому розкинулось селище, виблискували сріблом у сонячному промінні. Білі мазанки й саманні халупи нагадували здалеку жменю розсипаних кимось черепашок. Більшість із них були порожні, неначе там вимерло все живе. Ні гомону біля сараїв, ні руху біля вишок рудника, що своїми павучими лапами вп’ялися в небо.

І все-таки селище на цьому сумовитому горбі, що випинався над безкраїм морем чагарів, було аванпостом цивілізації, островом серед незвіданих просторів.

Темно-сіре плетиво кущів під блякло-голубим небом тяглося аж ген до далекого обрію: незаймана дика глушина – низькорослі дерева, кам’янисті кряжі, голі піщані рівнини на сотні миль у всі боки.

Південний Хрест! Всього кілька років тому народилося селище, висіялось, немов сузір’я з тією ж назвою темної ночі. Саме воно, це сузір’я, привело партію старателів до води й до золота, і на його честь так названо місце. Південний Хрест спростував запевнення тих, хто твердив, ніби ніколи не буде знайдено в Західній Австралії стільки золота, щоб справа стала варта заходу.

В той час селища на Лебединій річці переживали тяжку економічну кризу – наслідок провалу земельного буму та фінансового краху в інших, старіших колоніях – Новому Південному Уельсі й Вікторії. Звістка про те, що навколо Південного Хреста відкрито золотоносні землі, вивела Західну Австралію із стану депресії.

Невдовзі лісисті кряжі та широкі рівнини від самого узбережжя й аж до селища Південний Хрест зароїлись старателями, рудокопами, крамарями та перекупниками. Вони тяглися поруч своїх запряжок та в’ючних коней усі двісті сорок миль або їхали залізницею, яка доходила лише до Нортема, центру квітучого краю пасовиськ, і далі покривали решту шляху в фургонах чи пішки. Маленькі гримотливі поїзди – їх було мало й ходили вони рідко – зовсім не відповідали вимогам того навального руху, який почався одразу після відкриття нових золотих приїсків.

Про золото, знайдене в Ілгарн-Хіллі, ходили неймовірні чутки, і люди, охоплені золотою гарячкою, зривалися в дорогу, нерідко по місяцю плентаючись пішки й ночуючи просто неба, аби лиш не пропустити нагоди відразу нажити ціле багатство. Вони марили тим, що десь там, на краю далекого незнаного заходу, їх чекає новий Балларат або Бендіго [2]2
  Балларат (Ballarat) і Бендіго (Bendigo) – золоті родовища у штаті Вікторія на південному сході Австралії, центри золотої лихоманки 1851 року (примітка сканувальника).


[Закрыть].

Південний Хрест зростав на очах у клекотінні нестримного оптимізму божевільних сподівань. Все нові й нові старателі поверталися з довколишніх районів з добрими вістями. Один за одним вступали в дію багаті рудники. Після першого самородка, переплавленого в місцевій кузні, надії виросли до небес, хоч сам злиток якось таємниче зник. Невдовзі компанії «Фрезерc», «Фрезерс-Саут», «Сентрал» і «Сентрал-Екстендід» уже набрали по дві-три сотні робітників, і селище із жменьки хаотично розкиданих наметів перетворилося на справжню вулицю з шерегами критих бляхою та старими дошками халуп, з землянками й халабудами з мішковини, з крамничками, пивницями та канцелярією інспектора.

Але літо тут було довге й сухе, не вистачало ні їжі, ні води. Прісну воду мізерними порціями добували з кількох водойм, розташованих поблизу оголених гранітних порід. Буріння дало тільки солону воду. Треба було будувати опріснювачі, щоб її могли пити люди й тварини. До того ж солона вода підступно руйнувала недавно привезене устаткування: вона роз’їдала стінки котлів, забруднювала дробарки. Фрезерівські рудники давали лише чорну амальгаму, хоч руда обіцяла неабияку здобич.

Акції впали до нуля, почався застій. Та от з’явився новий директор, було застосовано нові способи опріснення води, і рудники на деякий час ожили. Чорна амальгама, на тих же машинах і з тією ж солоною водою, стала давати добрий вихід золота. Видобуток зріс, але водночас зросли й виробничі витрати. Підприємці зрізали заробітну плату, і рудокопи застрайкували.

– Людина не могла прожити на те, що нам намірились платити хазяї, – оповідав Дінні. – Їжа й вода коштували страшенно дорого, а Фрезери, завважте, платили дивіденди. Рудники закрились, і майже всі, хто міг, розійшлися. Дехто з рудокопів очікував, сподіваючись, що рудники поновлять роботу або що їм пощастить наскребти трохи золота в околицях. На Хоупс-Хіллі й на двох-трьох інших приїсках сяк-так ще добували дещицю. Старателі міняли потроху «пісочок» на продукти та воду. Та це були одиниці, й того ранку, коли Арт Бейлі в’їхав у селище з боку солоних озер, лише ті рудокопи й старателі, що не змогли звідси вибратись і сподівалися дістати роботу у фургонників, топтались біля пивниці, понурі й пригнічені.

Ганяючи знічев’я футбольного м’яча, кілька чоловіків лише мимохідь глянули на самотнього вершника, що їхав вулицею. В такому поверненні старателя, ледве живого, на змордованих конях, не було нічого незвичайного. Тож Арта Бейлі, що важко сидів у сідлі, зарослого бородою, брудного, і його коней, таких же занехаяних, як і нав’ючені на них сакви, ніхто й не пізнав аж доти, поки Арт не під’їхав до канцелярії інспектора.

Тільки тоді щось в умисне піднятих плечах вершника, в тому, як був насунутий на лоба його заношений повстяний капелюх, і в тому, як він старанно одвертався від людей, що стояли біля пивниці, здалося підозрілим Джонсу Крупинці.

– Хто це? – поцікавився він.

– Знаєш, – відповів Дінні, – я готовий заприсягтися, що то шкапина Арта Бейлі, хоч вона просто на себе не схожа.

– От вам і Арт – проїхав повз пивницю, а на своїх давніх друзів навіть не глянув!

Тут вони побачили, як вершник, під’їхавши до грубо збитого сарая, де містилась канцелярія, стягнув ривком сакви і ,нетвердо ступаючи, протиснувся в двері.

– Клянусь Єгосафатом, він щось знайшов! – задихаючись, вигукнув Білл. Всі з’юрмилися навколо нього.

– Уже четвертий місяць, як вони з Гаррі Фордом гайнули по тракту Ханта, – докинув хтось.

– Томмі Телбот ще місяців зо два тому, коли Арт приїздив по харч, зметикував, що той натрапив на жилу, – пригадав Джонс Крупинка. – Томмі одразу купив три чи чотири тутешніх конячки й запропонував Гаррі Бейкеру та Діку Фоссеру поїхати разом з ним подивитись, чим зайнятий Бейлі.

Очі у слухачів загорілись, кров гарячкове запульсувала в жилах. За кілька хвилин усі, хто вештався перед пивницею, вже бігли вулицею до канцелярії інспектора. І там, збившись біля порога, вони побачили те, про що так нестямно мріяли: золото великими самородками, уламки кварцу з золотими прожилками – сотні унцій золота! Арт Бейлі робив заявку на ділянку за сто двадцять вісім миль на північний схід від Південного Хреста.

Тільки-но поширилась чутка про знахідку Бейлі, як містечко наче знавісніло. І така, чорт забирай, пішла гулятика, коли Арт Бейлі, закінчивши справи, надумався відсвяткувати свою удачу і пригощав усіх підряд, поки в пивницях не лишилось ні краплі хмільного! Кожен, хто міг, закупляв продукти, намагався випросити, позичити, вкрасти коней, воза чи тачку, хапливо складав інструмент і все, що потрібно для табору. Крамарі здули ціни на п’ятдесят процентів. Ще напередодні за коня правили п’ять фунтів, а того вечора не можна було його докупитись навіть за п’ятдесят.

Джонс Крупинка й Білл Джерріті, більш відомий під ім’ям Білла Єгосафата, із спритністю бувалих золотошукачів, які в свій час добре набили руку в Кімберлі та Мерчісоні [3]3
  Кімберлі – регіон на півночі Західной Австралії. Мерчісон – річка в середній частині Західної Австралії, на північ від Перта і на південь від Кімберлі. В обидвох місцях були знайдені родовища золота (відповідно у 1885 і 1892 роках) що спричинило локальний спалах «золотої лихоманки» (прим. скан.).


[Закрыть], домовилися з власником фургона, Петом Мерфі, що прибув з півдня. Пет лаштувався їхати на ділянку Арта Бейлі у неділю вранці. Він брав з кожного по п’ять фунтів за право покласти сто фунтів вантажу на воза і йти біля нього по дорозі.

Але Дінні Квін сидів на мілині. За час безробіття в Південному Хресті він змарнував купу грошей на розшуки золота в прилеглих північних районах, і тепер у крамниці, в шинку, в пансіоні місіс Гауг на нього було заведено довжелезні рахунки.

Щоправда, на ці борги ніхто не зважав. Кожен знав, що Дінні – добрий старатель і чесна людина. Але того дня всім мешканцям Південного Хреста гроші потрібні були до зарізу: люди буквально видирали з рук продовольство та інструмент, зважаючи на скажені ціни. Нарешті Дінні пощастило умовити крамаря дати йому набір борошна, цукру, чаю та м’ясних консервів; однак п’яти фунтів у нього все ще не було, і він подався до Олфа Брайрлі, сподіваючись позичити в нього дещицю.

Дінні нітрохи не сумнівався, що вранці вирушить разом з усіма, навіть коли б довелося перти на собі старательський вантаж усі сто двадцять з гаком миль до ділянки Бейлі. Та він розумів краще за багатьох інших шукачів золота, що їх чекає попереду і що означає кожна втрачена хвилина, коли всяк поспішає закілкувати нові ділянки.

Знання місцевих умов і досвід старателя підказували йому, що в таких обставинах згубно пасти задніх. Проте в скаженій метушні підготовки до походу кожен дбав лише про себе. А той, хто не в змозі був оплатити дорогу, мусив влаштовуватися як умів. Звісно, Джонс Крупинка та Білл Єгосафат охоче прийняли б Дінні до свого гурту, та їм самим було сутужно: вони ледь назбирали ту суму, яку правив Мерфі.

Останню надію Дінні покладав на Олфа Брайрлі, в якого він сподівався роздобути кілька фунтів. Олф був добрий хлопець; він служив обліковцем у компанії «Фрезерс», поки не закрились рудники, і мешкав у пансіоні місіс Гауг, коли сам Дінні працював рудокопом і харчувався там же.

Під час кризи вони з Олфом не раз ходили на розвідку й чудово ладнали; іноді їм перепадало по жменьці «пісочку», і тоді було за що разом гульнути. Непогано б і зараз піти з ним у парі, подумав Дінні. Звісно, якщо в нього знайдуться гроші на харч та дорогу.

Коли Дінні прийшов до пансіону, Олф саме складав речі. Він укинув трохи харчів у брезентовий мішок, загорнув його в намет та ковдру і збирався прив’язати все це до лопати та кайла. В нього теж не було грошей на фургон, і він вирішив добиратися до ділянки Бейлі пішки.

– Чалапати пішки не біда, – похмуро сказав Дінні, – а от перти на собі сто з гаком миль харчі, намет, постіль, та ще й кайло з лопатою, – далебі, не вельми приємно. І потім, ця галич раніше за нас прибуде на місце, якщо ми тягтимемо все це на своєму горбі. Там все так закілкують, що нікуди буде й поткнутись.

– І все-таки ми підемо! Га, Дінні? – весело спитав Олф.

– Авжеж, підемо, – погодився Дінні. – Та коли б я міг вимантачити в когось хоча б фунтів десять, мені б полегшало на душі.

– І мені теж, – кинув Олф.

Ось тут місіс Гауг і прийшла до Дінні. В її карих очах бриніли сльози.

– Ох, містер Квін! – вигукнула вона. – Морріс теж надумався їхати на ділянку Бейлі. А який з нього старатель! І не має він доброго товариша, як ви, щоб показав, де шукати золото. Пропаде він у тій страшній пустелі – помре од спраги або ж загине від списа темношкірих дикунів.

– Не хвилюйтеся, місіс, – заспокоював її Дінні. – Нічого з ним не скоїться, місіс Гауг!

Дінні дуже поважав місіс Гауг. Чудесна маленька жіночка, казав він. Коли Морріс втратив роботу у Фрезера, вона відкрила в Південному Хресті пансіон і працювала, мов чорний віл.

Високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг дістав посаду помічника управляючого на одному з рудників як винагороду за те, що його умовили вгатити свої гроші в це підприємство. А що він нічого не тямив у гірничій справі і вчитися йому було ліньки, то його й потурили звідти при першій нагоді. Це обурило містера Гауга – він лишився і без грошей, і без заробітку. Він пригрозив компанії судом, проте задовольнився обіцянкою, що його поновлять на роботі, як тільки буде знайдено спосіб запобігати шкідливій дії солоної води на машини і зросте видобуток золота. Однак повернутись на колишню посаду містеру Гаугу так і не пощастило.

Подружжя зосталось над розбитим коритом і майже дійшло до злиднів, отож місіс Гауг і взялася варити обіди для гірників, що працювали на рудниках. З неї була добра куховарка, і її їдальня зажила слави. Згодом вона перенесла до себе на подвір’я кілька покинутих халуп, опорядила їх і здала внайми. Високородний Морріс вибухнув гнівом, йому було начхати на всі старання жінки’та на її пожильців, хоч пансіон давав йому змогу жити безбідно, спокійно чекаючи поновлення на роботі.

– Страшенний ледацюга він був у ті дні, цей Морріс Гауг, – розповідав Дінні. – Я просто бачити його не міг. Він звалював на місіс Гауг всю чорну роботу, – і по хазяйству крутись, і його годуй, – а сам, бувало, навіть пальцем не ворухне, аби їй помогти. Та для неї тільки й світу було, що її чоловік.

Місіс Гауг розповіла Дінні історію свого заміжжя того ж самого дня, коли просила його доглянути Морріса в дорозі. Тоді вона була ще зовсім молода, ледь третій десяток розміняла, не красуня, але жвава й весела, мов пташка, з ясними карими очима, з ямочками на щоках і з такою посмішкою, що жоден чоловік нездатен був їй відмовити, чого б вона не попросила. А тим паче він, признався Дінні, бо він таки багато їй заборгував.

– Мій батько, містер Квін, був піонером південного заходу, – сказала йому місіс Гауг, – отже, я корінна австралійка і не боюся труднощів. Інша справа Морріс. Він приїхав сюди, в колонію, щоб зайнятися сільським господарством і розбагатіти. Звісно, він уявлення не мав, як тяжко обробляти землю, й не міг упоратися з усім цим – випалювати чагарі, розчищати ділянки під ниву, відбирати й таврувати худобу. Спершу в нас були наймити і пастухи, але вони чомусь довго не затримувались. Худоба розбрідалася по степу, й темношкірі її забивали. Я пробувала допомогти Моррісу, та це було марно. Господарство наше занепало й розвалилось, а він зненавидів суворе життя в глушині.

Місіс Гауг була дуже стурбована – Дінні це ясно бачив – і всіляко намагалась пояснити, чому вона просить не спускати з Морріса ока.

– Його батько страшенно розгнівався, коли Морріс продав ферму, вклавши гроші в тутешні рудники, і перестав йому допомагати. Як знаєте, так і викручуйтесь!

Вона всміхнулася куточками уст і вела далі:

– Мої батьки не давали згоди на наше одруження. То ми втекли. Це було дуже романтично, але й не менш жахливо. Тато з мамою ніколи не простять мені. І нікому навіть розповісти про наші злигодні. Морріс гадає, що коли він піде в цей похід, то теж знайде золото, як Арт Бейлі, вмить забагатіє і зможе повернутись до Англії. Однак він запевняє, що мені не можна йти з ним, а я так боюся за нього, містер Квін, у нього зовсім немає друзів, і він одразу заблудиться в цих диких нетрях.

Вона вилила перед Дінні свою душу, завоювала його симпатію, сподіваючись на його допомогу. Отож йому нічого більше не лишалось, як тільки сказати:

– Гаразд, мем. Нехай містер Гауг іде зо мною та з Олфом, коли він має чим заплатити Мерфі, щоб скинути речі у його фургон. Хоча ми самі ще не розстаралися на потрібну суму.

– Господи, та я ж можу позичити вам! – радісно вигукнула місіс Гауг. – Коли на фрезерівські рудники приїхав новий управляючий з інженером, вони жили в моєму пансіоні, і я заощадила трохи. Тільки, прошу, не говрріть Моррісу. Вчора ввечері він просив у мене грошей на карти, а я йому не дала, сказала, що не маю вільного й пенні.

– Можете покластися на мене, мем, – запевнив її Дінні. – А з Олфом я домовлюсь.

Того дня Дінні до зарізу потрібні були гроші, і йому було байдуже, де їх узяти. «Я ладен був у сліпого старця видерти з рук його мідяки», – признавався він. За звичайних обставин він, звісно, вважав би підлістю брати у місіс Гауг ці гроші, зароблені нею тяжкою працею. Він і без того заборгував їй немало. Не раз вона давала йому продукти, коли він рушав на пошуки золота; до того ж він з Олфом не розплатився з нею за квартиру й харчі.

Та місіс Гауг була дуже добра і не дріб’язкова, – мовляв, їсти їм все одно треба, а з нею встигнуть розрахуватися й тоді, як закінчиться страйк або їм пощастить накопати цілі мішки золота. Самого цього вже було досить, щоб не відмовляти їй і взяти під опіку містера Гауга. Тим паче, що для Саллі це, очевидно, була швидше послуга з їхнього боку, аніж обов’язок.

– Я певен, що настане день, коли я поверну вам свій борг з процентами, місіс Гауг, – сказав Дінні, заспокоюючи свою совість. – А зараз тільки бог знає, які дорогі для мене оці п’ять фунтів. Ніякими грошима не зможу я вам віддячити за вашу доброту. Гадаю, що й Олф скаже те ж саме.

– То, значить, домовились? – спитала місіс Гауг, і обличчя її засяяло посмішкою. – Морріс піде напарником з вами й містером Брайрлі? Тепер скажіть мені точно, що вам потрібно. Я дам вам продуктів з своєї комори, а Моррісу приготую одяг.

Дінні з радістю пристав і на цю пропозицію. Він пояснив, що найкраще – це об’єднати їхні припаси. Таким чином вони зможуть навантажити на фургон значно більше. Він з Олфом бере інструмент, намет і табірне начиння – всього цього зараз тут ні за які гроші не купиш. А внеском Морріса будуть харчі, за них також деруть втридорога, та майже всі вони вже й розпродані.

Повідомивши Олфу добру новину, Дінні чимдуж побіг до Пета Мерфі, щоб домовитись про місце на трьох у фургоні та про час від’їзду.

Коли Дінні через кілька годин вийшов з «Клаб-готелю», де в товаристві Арта Бейлі та інших старателів вихилив не один кухоль, він був п’яний і від пива, й від того, що наговорив йому Бейлі; але не настільки, щоб забути про справи, й одразу заходився складатись. Морріс покірливо слухався його наказів; він був схвильований і зговірливий не менше за Олфа, й обидва вони раділи, мов діти, що їх бере під свій захист такий досвідчений золотошукач та знавець місцевих умов.

Дінні переказав їм усі чутки, що ходили по місту про знайдене Артом Бейлі золото.

– Арт каже, – весело гомонів він, – що загалом привіз п’ятсот п’ятдесят вісім унцій. А скільки там ще лишилось! Вся земля ущерть набита золотом. Томмі Телбот з своїми хлопцями спробував був захопити його ділянку, та Форд пригрозив їм револьвером. Він і зараз там – стереже місце. Арт каже, що такого родовища він ще ніколи не бачив, а він немало перебачив на своєму віку. Туди кинуться всі, тільки-но ця новина дійде до Мельбурна й Сіднея. Наше щастя, що ми вже готові в дорогу і зможемо зразу ж закілкувати ділянку. Ви взяли дозвіл на старательство, містер Гауг? Взяли? Тоді все гаразд. Ну й напосіли ж на інспектора – одразу всією братією. Певне, за все життя йому не доводилось так попріти, як сьогодні, з отими дозволами. Він підписував їх навіть за обідом, та, мабуть, і вночі йому не дадуть спокою… Гадаю, ми обійдемось одним наметом, адже є ще ваш брезент, містер Гауг. Я роздобув просмолений мішок – згодиться нам для води; а якщо ви, місіс Гауг, зможете перебитись без отих двох бідонів з-під гасу, що стоять у вас на веранді, вони нам дуже стануть у пригоді. Ми покладемо в них харчі, а потім триматимемо там воду.

Дінні перевірив їхнє спорядження. Він дозволив Олфу й містеру Гаугу взяти для переміни по фланелевій сорочці, парі штанів та чобіт, хоч сам мав лише одну запасну сорочку. Кожен з них брав для себе вовняну ковдру, міх для води, похідний котелок, кварту, бляшану миску, ніж і виделку. Ступка Дінні, товкачик і два тази для промивання золота були ретельно сховані між одежею. Вірьовки й моток дроту разом з інструментом – кирками, лопатами, сокирами, кресалом та трутом – загорнули в намет і брезент, а потім у мішковину і міцно перев’язали мотузками. Харчі складалися з борошна, цукру, чаю та кількох бляшанок м’ясних консервів. Дінні додав до них пляшку «цілющого зілля». Вирішили також узяти рушницю Олфа й коробку патронів, а Моррісу дозволили прихопити револьвер.