Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XLIV

Дінні з самого поч’атку не схвалював Моррісового рішення йти у забій.

– Ти просто лізеш на рожен, Моррі, – казав він. – Щоб у твоєму віці ставати до вагонетки, треба мати більше здоров’я, ще й добру звичку до того чортового діла.

І тепер, коли трунар Ноа Коутс запропонував Моррісу роботу – вести рахунки та приймати клієнтів, – Дінні сказав, що він знову береться не за своє.

– Буде значно краще, коли ти підеш зі мною на розвідку, Моррі, – умовляв його Дінні.

– Ні, з цим я покінчив, – стояв на своєму Морріс. – Постійна робота й певний заробіток – єдине, чого я хочу.

Він увійшов у курс справ і досить успішно почав допомагати старому Ноа Коутсу, що вже давно слабував. Теслярство, якому Морріс трохи навчився у Дінні, коли вони будували пансіон, стало йому тепер у пригоді. Невдовзі він уже, мов справдешній трунар, знімав мірку з покійників і збивав домовини. Коли старий Ноа помер, Морріс залишився працювати в його вдови.

– От якби я міг відкупити у неї діло, – казав Морріс, – я б ухопився за нього руками й ногами. Похоронне бюро – прибуткова штука, Дінні. Ось куди варто вкласти грошики… коли вони є.

Морріс показав йому всі свої підрахунки, і вони справили на Дінні неабияке враження. Дінні заставив будинок і купив у місіс Коутс її похоронне бюро, домовившись з Моррісом, що той поверне йому гроші, як тільки бюро дасть прибутки.

Звичайно, ставши трунарем, Морріс дивився на це як на _;злу іронію долі. Але він радів, що нарешті придбав хоч якесь діло, котре може його прогодувати. І Морріс з головою поринув у роботу, шкріб, мив, фарбував старі, обдерті похоронні дроги, чистив сухоребрих коней і намагався їх відгодувати.

Похоронні процесії часто проходили повз вікна пансіону місіс Гауг, що стояв при самій дорозі, якою одвозили небіжчиків на цвинтар. Попереду їхали дроги, за ними – жалобна карета, за каретою – коляски та бідки, а у хвості, ковтаючи пилюку, пленталася під палючим сонцем ще купка посмучених чоловіків та жінок.

Саллі ледве стримувала сльози, коли бачила, як Морріс, у довгополому пошарпаному сурдуті, в циліндрі з чорною жалобною стрічкою, іде з боку дрог. Якщо ховали дитину, Морріс та візник пов’язували на циліндри білі стрічки і над дрогами тріпотіли брудні, поточені міллю білі плюмажі. Коли ж на вічний спочинок везли юнака або дівчину, плюмажі були з білого впереміж з чорним пір’ям, а труна зсередини оббивалася дешевим білим атласом, що пишними згортками оповивав мерця.

Родичі небіжчика чи рудокопи, що ховали свого товариша, вважали справою честі не поскупитись на витрати і влаштувати те, що вони називали «шикарним похороном». Тоді від Морріса вимагалось так обставити обряд, щоб задовольнити всі забаганки засмучених друзів та родичів, бо це єдине, шо вони могли зробити, складаючи останню шану померлому. Іноді Морріс мав неабиякий зиск від різних додаткових аксесуарів, що відповідали поняттю пишного похорону: дубова труна прикрашалася срібною пластинкою з ім’ям померлого та нікельованими скобами, збільшувалась кількість плюмажів, за дрогами йшли факельники з жалобним крепом на капелюхах.

Тільки одинокі бідняки, що не мали ні друзів, ні родичів, виряджалися на той світ у нефарбованих соснових трунах; та ще євреї, чия релігія вимагала аскетичної суворості останнього обряду. Жінки-єврейки, що приходили опоряджати своїх небіжчиків, робили це дуже обережно, щоб не торкнутися мертвого тіла, коли його обмивали, перед тим як покласти в просту, збиту з дощок труну. Саллі бачила, як вони це роблять. Коли Морріс був дуже зайнятий і не міг прийти додому попоїсти, вона приносила йому обід у сарайчик за його конторою, що водночас правив і за майстерню, і за покійницьку.

Часто Моррісу доводилось працювати навіть ночами, бо в таку спеку не можна було відкладати похорону. Саллі дивувалась, як він може витерплювати гнітючу атмосферу покійницької, оце постійне сусідство смерті. Але Морріс, здавалось, відгородився від усього високою стіною: він набув професійної байдужості трунаря.

Лише один раз бачила Саллі свого чоловіка розгубленим і пойнятим жахом. Це сталося вночі. Саллі сиділа в майстерні, чекаючи, поки він закінчить роботу; Морріс робив труну для дитини, яка лежала тут же, на лаві, під білим простирадлом.

– Зажди ще трохи, Саллі, – сказав Морріс. —Зараз я влаштую цього бідолаху, і ми підемо додому.

Він поклав дитину в труну і раптом скрикнув не своїм голосом. Холодний піт виступив йому на чолі.

– Воно розплющило очі! – охриплим голосом прошепотів Морріс.

– Що ти верзеш! – Саллі підійшла, схилилась над дитиною й побачила, що по її обличчю перебігають судороги.

Вона вийняла дитину з труни і тримала її на руках, поки Морріс розшукав у шафі пляшку з коньяком. Вони розтирали дитину коньяком, шльопали її, відігрівали своїм диханням, а потім Морріс побіг по лікаря. Дитина жила кілька хвилин, але лікар застав її уже мертвою.

Це був страхітливий випадок. Морріс казав, що відтоді він став найобережнішим трунарем у світі. Вже хто-хто, а він ніколи не поховає людини живцем, бодай то чоловік, жінка чи мале дитя. Пізніше Морріс міг жартувати з приводу свого переляку, але Саллі ще довго ставало не по собі, коли вона згадувала, як намагались вони врятувати дитину, роздмухати іскорку життя, що жевріла ще в крихітному тільці.

Великий день настав нарешті для колишнього Хеннана, а нині Калгурлі, коли до його розкішного новенького вокзалу причмихав перший поїзд. Чимало пекучої заздрості та пересудів породило, звичайно, питання – хто дістане і хто не дістане запрошення на урочистий бенкет, що тривав далеко за північ. Це було куди офіціальніше і церемонніше трапезування, ніж весела гулянка на свята в Кулгарді. Олф Брайрлі, як управляючий рудником, ще удостоївся запрошення, але аж ніяк не Сем Маллет і не Тупе Кайло – перші старателі, що відкрили приїск.

Був час, коли в Хеннані не існувало соціальних перегородок. Кожна людина цінувалась тоді за її особисті якості та заслуги, і дружини рудокопів, крамарів, трактирників, зустрічаючись десь на вечірці чи спортивних змаганнях, не замислювались над тим, хто з них важливіша персона. Підтримувати добросусідські взаємини – ось що було найголовніше в цьому маленькому, ізольованому світі.

Перший-ліпший невдаха старатель, у якого сьогодні гуляв вітер у кишенях, міг завтра стати мільйонером, і кожен новачок прагнув чимшвидше ввійти в необтяжливе, вільне товариство приїску. Мало хто претендував на те, щоб його величали «містером», коли всі на рівних правах і з однаковою метою нишпорили по країні, всі ходили бруднющі, неголені, а часто й голодні. Всі знали один одного на ім’я чи навіть на прізвисько, до яких додавалася пара крутих слівець на знак особливої симпатії.

Але в міру того як золотоносні ділянки скуповувались англійськими, іноземними та східноавстралійськими. компаніями і фінансові ділки та їхні агенти, спекулянти й аферисти всіх мастей заповнювали ринок, змінювались і колишні товариські відносини. В готелях грошовиті іноземці почували себе цілковитими господарями, їм треба було всіляко годити, щоб у них склалося добре враження про перспективність приїску. Вони представляли капітал, а з цим не можна було не рахуватись. І власники рудників разом з своїми управляючими мало не лизали їм п’яти. Що ж до рудокопів та старателів, то вони трималися осторонь цих великих персон, не чекаючи від них для себе ніякого добра.

Звичайно, ця відмінність інтересів існувала й раніше. Але в метушні та сум’ятті перших гарячкових пошуків золота, в далеких старательських походах по незнаному краю сірих чагарникових нетрів та диких скель, коли всі залежали один від одного і кожен – від свого напарника, англійські лорди та інші титуловані іноземці охоче відмовлялися від будь-яких претензій на свою вищість. Вони залюбки приятелювали з рудокопами та старателями, коли їм нарівні з усіма доводилось переживати скруту, перебиватися з хліба на воду.

Дінні добре пам’ятав той час, коли лорд Солсбері в молескінових штанях і брудній сорочці працював у поті чола свого, як кожен інший старатель, або, скочивши на бочку, дер горлянку на загальних зборах золотошукачів. І лорд Генрі Локк теж варив собі кашу в котелку та порпався у золотоносній гальці, казав Дінні.

Проте коли Калгурлі зробився центром великих капіталовкладень та спекуляцій, зіткнення інтересів власників рудників та управляючих, з одного боку, і старателів та рудокопів – з другого, стало різкішим, більш явним.

На боулдерських рудниках з часу їх заснування раз у раз відбувалися страйки і боротьба за поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати не припинялася ні на день.

Пишний бенкет на честь відкриття залізниці наочно показав, як глибоко зайшли ці розбіжності в інтересах.

Поки власники рудників та урядові чиновники, директори банків та високоповажні гості весело бенкетували і, піднімаючи келихи з шампанським, пили за процвітання міста, рудокопи і старателі – піонери приїску, – зоставшись за дверима, знизували плечима та посміювались: «Цікаво, що б вони робили без нас».

Нарешті торжества на честь відкриття залізниці скінчились, і всі, кому дозволяли кошти, виїхали на літо до моря. Невдовзі після цього Олфа звалив тиф. Боячись занести заразу в свій дім, Олф наполіг, щоб його поклали до лікарні, де тепер працювали новий лікар і нова медсестра. Олфа турбувало тільки одне – щоб Лора не дізналась про його хворобу: він не хотів хвилювати дружину.

Дінні мало не збожеволів від тривоги: він не давав дихати адміністрації лікарні, аж поки не домігся, щоб Олфа поклали в окремий намет, забезпечивши належним лікуванням та увагою. На це він не шкодував ні часу, ні грошей. Дінні сам чергував біля Олфового узголів’я, відганяв мух і поливав намет водою з шланга, щоб було прохолодніше. Лікарня, як завжди, була переповнена тифозними хворими; лікар та доглядальниці лише раділи, коли хтось полегшував їм роботу. Дінні під їхнім керівництвом відходив Олфа і, як тільки той почав одужувати, одвіз його додому й продовжував там його доглядати.

Цього літа Саллі народила другу дитину – здорового, міцного хлопчика, що більше був схожий на Морріса, ніж Дік. Цього разу Саллі родила вдома, при ній був лікар, і поява на світ Тома не була для неї таким тяжким випробуванням, як народження Діка. Щаслива й горда, Саллі цілих три місяці сама годувала Тома, а коли довелось перейти на козине молоко, літо вже було позаду.

За кілька тижнів до народження Тома знову об’явилася Калгурла і, як уже повелося, почала няньчити Діка та робити все те, що вона робила раніше. Марі Робійяр також неначе сам бог послав до Саллі: вона готувала постояльцям обіди і підміняла місіс Моллой, коли та йшла подивитись, що ж твориться в її власній господі.

Тереза Моллой сама готувалася ще раз стати матір’ю і сприймала цю подію як щось дуже забавне, з подивом запитуючи себе, коли ж вона нарешті перестане дбати про приріст населення золотих приїсків.

– Гадається, голубонько, що я вже досить попрацювала, – казала вона Саллі. – Час би вже й застрайкувати. Чи не так? Але вся біда в тому, що Тед запевняє: досить йому повісити свої штани на бильце ліжкка, і я вже завагітніла. Напасть, та й годі! Але що ж ти вдієш!

Коли Лора повернулась додому, вона дуже засмутилася, дізнавшись, що Олф далеко не так провів літо, як вона. Він став худющий, мов тріска, після цієї хвороби, скаржилась Лора, і зовсім ослаб; йому аж ніяк не можна знову братися до роботи. Чому ніхто не повідомив її, що Олф захворів?

Лора була дуже гарненька й елегантна в своїх нових сукнях та капелюшках, привезених з Перта. Одне погано – вона почала товстіти; доводилось затягатися в тугий корсет, що, на думку Олфа, було просто безглуздо.

– Йому подобається моя повнота, – пояснила вона з вдоволеним виглядом.

Та все-таки вона заздрила Саллі: так зберегти фігуру! Навіть народивши двох дітей, місіс Гауг все ще була струнка, мов дівчина, але руки в неї зашкарубли й потріскались від роботи.

Лора розповіла, як чудово провела вона літо на півдні. Леді Маргарет Саммерс була дуже люб’язна, возила її на верхогони та на бали до губернатора. Дочку Лора залишала на друзів, у яких гостювала, а сама могла робити візити і розважатися скільки душа бажала. Просто дивно, яка сила народу з’їхалася в Перт на літо: і Брукмени, і Зеб Лейн, і лорд Персі, й навіть, як ви гадаєте, хто? – Фріско! Тільки тепер він містер Франсіско де Морфе, з вашого дозволу, і дуже велике цабе.

Невдовзі леді Маргарет Саммерс власною персоною прибула в Калгурлі разом зі своїм чоловіком, представником одного з англійських синдикатів. Очевидно, вона справді ставилась прихильно до Лори. Це просто жахливо, казала леді Маргарет, що така чарівна молода жінка змушена жити в цій богом забутій норі. Олфа страшенно дратувало, що леді Маргарет цілком заволоділа Лорою, закидаючи її компліментами і виявляючи їй своє покровительство. Але йому доводилось бути люб’язним з цією благородною дамою. Чоловік леді Маргарет був членом правління компанії «Мідас» і приїхав сюди обстежувати рудник, на якому служив Олф. Головним партнером у цьому шлюбі була леді Маргарет, яка мала великий особистий капітал і досить спритно спекулювала на біржі.

Калгурлі процвітав. Вздовж усього кряжа – від Маунт-Шарлотт до Хеннанського озера, біля якого круто уривалось гірське пасмо, на повний хід працювали рудники. Розробки простяглися майже на п’ять миль, а довкола Боулдера земля була порита шахтами не менше, як на квадратну милю. «Квадратна миля найбагатших у світі золотоносних порід!» – кричали спекулянти, охрестивши цей район Золота Миля.

Залізниця не встигала вчасно доставляти машини та різне обладнання для потреб приїску. З Есперанса та Південного Хреста вантажі, як і раніше, везли кіньми, верблюдами та ослами. Каравани в’ючних тварин заповнювали вулиці; скинувши одні в’юки і навантаживши інші, їх гнали далі – до віддалених таборів. Мензіс, Широка Стріла, Кеноуна – всі приїски процвітали, і туди шуліками злітались іноземні ділки. Калгурлі був центром, звідки пошуки золота йшли в усіх напрямках.

В той же час спекуляція ділянками набрала неймовірного розмаху. Попит на ділянки під розробку руди надзвичайно зріс. Кожен клаптик землі в околицях Калгурлі, навіть без жодних ознак присутності золота, збувався по такій же нечуваній ціні, як і справжні золотоносні ділянки. Не було навіть потреби «підсолювати» [19]19
  «Підсолити» – мовою старателів означає підсипати золотого піску на вироблену або ж пусту ділянку, щоб легше було її продати.


[Закрыть]землю, бо вельми поважні особи підтримували своїм іменем компанії, що випускали акції приїсків, на яких ще не тільки не провадилось ніяких робіт, а навіть не було знайдено бодай грама золота. Честь і совість не були в пошані. Продажні писаки, що величали себе «експертами» в справах золотодобування, плодилися, мов мухи; за тридцять фунтів гонорару вони ладні були, захлинаючись від екстазу, провіщати блискуче майбутнє будь-якому золотопромисловому підприємству. Більшість цих пройдисвітів, що перед своїм прізвищем ставили «Г. е.» («гірничий експерт»), не вмілії навіть відрізнити однієї породи від іншої.

– У нас жартували, що вищий ступінь від слова «брехливий» буде «брехун» а найвищий – «гірничий експерт», – згадував Дінні.

Проте справжні старателі й доброчесні управляючі рудниками сахалися цього грабіжництва. Вони запевняли, що золота на приїску більш ніж досить, треба тільки його серйозно розробляти. Такі люди, як Олф Брайрлі, побоювались, що всі ці афери й розгнуздана спекуляція рано чи пізно створять погану славу Калгурлі і підірвуть дальший розвиток та процвітання міста.

Олф був тепер великою людиною – його постійно бачили в товаристві власників рудників та золотопромислових магнатів. Але турботи, видно, гризли його – він дуже змарнів, вигляд у нього був змучений. Лора скаржилась, що Олф губить себе роботою на руднику, до того ж у нього майже щовечора то засідання лікарняного комітету, то збори в спортивному клубі, то нарада ще в якомусь комітеті, що вимагає від міського управління поліпшити санітарний стан міста й очистити його від домів розпусти та брудних пивниць.

Звичайно, вони з Олфом часто бувають у товаристві, їх запрошують на всі урочисті обіди та сніданки на рудниках: сьогодні встановлено нову каменедробарку, завтра рудник переходить до нового хазяїна… Вони тепер зустрічаються з дуже знатними іноземцями, іноді навіть влаштовують для них прийоми у себе вдома.

Саллі та Морріс не одержували запрошень на звані вечори, де бували управляючі з своїми дружинами. Вони не входили до кола світського товариства приїску. Морріс, що не кажіть, був один час звичайним вибійником, та й зараз хто він такий? – трунар; а його жінка держить пансіон для рудокопів. Морріс стримано усміхався, слухаючи Лору, що захоплено розповідала про якесь торжество, де їй пощастило побувати. Коли Лора та Олф йшли на чергову вечірку, Саллі няньчила маленьку Еме.

– Яка досада, що тебе там не буде, люба! – вигукувала Лора, збираючись на обід, що його Зеб Лейн влаштовував на честь Саммерсів. – Містер Лейн вміє прийняти з великим смаком, а Саммерси ну просто чарівні.

– Ми з Моррісом знаємо своє місце, – відповідала Саллі.

– Ах, усе це дурниці! – сміялась Лора. – Як на те пішло, то у вас з Моррісом більше прав на високе становище в товаристві, ніж у декого з нас, – хто ж цього не знає! Але ж ти сама відмовляєшся завжди, коли я запрошую вас на обід, щоб познайомити з цікавими людьми.

З давніми друзями Олф був такий же привітний та щиросердий, як і раніше. Здибавшись з кимось із них на вулиці, він завжди зупинявся поговорити або ж запрошував у трактир випити. А коли Олф зустрічав Дінні, його стомлене, змарніле обличчя осявала хлоп’яча усмішка, і в очах спалахувала радість.

– Де це ти, старий чортяка, запропастився, щоб тебе грім побив! – кричав він на всю вулицю. – Радий, дуже радий тебе бачити, Дінні! Зайди сьогодні ввечері, посидимо трохи, га? Хазяйка теж за тобою скучила, може й поставить пляшечку-другу.

З Моррісом Олф також не поривав дружби. Шість днів на тиждень Олф Брайрлі був лише одним з гвинтиків у величезному механізмі золотих руд’ників компанії «Мідас»; та коли наставала неділя і перед цим випадали дощі, вони з Моррісом ішли постріляти на озеро диких качок чи вполювати фазана в чагарниках біля підніжжя Маунт-Хоуп, що бовваніла на обрії, оповита блакитним серпанком туману.

Проте з розвитком золотодобувної промисловості все життя змінювалося. Рудники переходили з рук у руки. З’являлися нові управляючі – люди з технічною освітою та інженерським досвідом, що приїздили з усіх кінців світу. Управляючі старого типу, що вивчили свою справу на практиці, дедалі частіше й частіше опинялися за бортом: тепер це був неходовий товар. Олф боявся, що і його чекає така доля: якщо рудник «Мідас» буде продано, йому знову доведеться шукати роботу. І він із шкури пнувся, аби показати, що такі люди, як він, – досвідчені практики, також чогось та варті.

Захоплення Лори світськими розвагами у вишуканому приїсковому колі спочатку не заважало її дружбі з Саллі. Вона частенько забігала до неї удень поділитися своїми успіхами. Еме вже почала ходити, і їй подобались ці прогулянки, а надто довга-предовга веранда, де так приємно було гратися з маленьким Діком, хоча ці ігри здебільшого й закінчувались бійкою. Маючи на руках ще одну дитину, Саллі сама нікуди не ходила, хоч Том ріс спокійним здоров’ячком і завдавав матері значно меншого клопоту, ніж її первісток Дік. Марі навідувала Саллі майже щодня і водила Діка гуляти. Подеколи приходила й місіс Моллой в супроводі двох-трьох дітлахів і сідала погомоніти з Саллі за склянкою чаю.

Під час одного з таких чаювань нагодилась Лора. Побачивши місіс Моллой, вона одразу завеличалась і почала розмовляти з нею таким зверхньо-поблажливим тоном, що та зібралася і пішла додому.

– Саллі, ну як ти можеш терпіти цю жінку?! —з досадою вигукнула Лора, як тільки за місіс Моллой зачинилися двері. – Вона страшенно вульгарна і невихована.

– Та яка вже не є, а мені вона подобається, – стримано відповіла Саллі. – Щиро кажучи, я навіть дуже люблю її.

Саллі латала якусь одежину й навмисне не відривалася від роботи, щоб не виказати свого обурення.

– Ах, я знаю – вона дуже добра і щиросерда, – вибухнула Лора. – І я, звичайно, з усіма хочу жити в мирі-злагоді. Але місіс Моллой – це просто кара божа. Ну уяви таке: оце якось днями сидить у мене місіс Саммерс, ми з нею п’ємо чай, коли раптом до вітальні ввалюється місіс Моллой. Кричить: «Чи є хто вдома?» – і гепається на диван.

– Тут так заведено, – пробелькотіла Саллі.

– Прийшла, бачте, вибачитись за те, що її кози залізли у наш город і погризли всю капусту, яку так викохував Олф, – вела далі Лора. – Але б ти подивилась на неї, як вона вибачалась! Меле казна-що, лайка за лайкою, а сама регочеться, аж диван ходором ходить! «Ці кляті кози мене в могилу заженуть! Тільки й дивись, щоб шкоди не наробили! Я як побачила їх у вашій капусті, у мене всередині все похололо. Послала своїх чортенят спровадити їх геть, та було запізно. Ви вже пробачте, місіс Брайрлі, що я, стара дурепа, не догляділа, такий гріх взяла собі на душу. Оце й прийшла вам сказати – вибачте ще раз. Просто не збагну, як мої бісові діти дозволили занапастити панську капусту! Хоч крізь землю провалися від сорому! Але ж і провчила я Перті – довго чухатиметься! Та й сама трохи не заревла, коли він сказав, що анафемська скотиняка погризла геть усю капусту вашому хазяїну, а він же, лебедик, так коло неї упрівав!»

– Бідолашна жінка! – співчутливо промовила Саллі.

– Ну, знаєш, – заперечила Лора, – всьому свій час і своє місце, як сказала місіс Саммерс. І коли така туша вдирається до тебе в господу й кричить, що вона «ось-ось розродиться», – це щонайменше непристойно, Саллі. Я була змушена дати їй наздогад, що зовсім не бажаю, аби кожен до мене перся, коли його не просили.

– Постараюсь запам’ятати, – усміхнулася Саллі.

– Не говори дурниць, Саллі, це тебе не стосується! – скипіла Лора.

– Але ж місіс Моллой – мій найкращий друг, – нагадала Саллі. – Якби не вона, я навіть не уявляю, що б зі мною було, коли на світ мав з’явитися Дік, і мені дуже прикро, що ти до неї так ставишся, Лоро. Дуже тебе прошу, якщо застанеш її у мене, не поводься з нею так, як сьогодні.

Лора образилась:

– Ах, он як! Мабуть, мені просто треба сюди рідше приходити!

– Ну навіщо ти це говориш, люба… – Саллі відклала шитво, маючи намір заспокоїти роздратовану гостю. Та Лора вже вискочила з кімнати.

– Еме, кінчай! – різко гукнула вона. – Ми йдемо додому. Чуєш?

Дівчинка зняла несамовитий вереск, незадоволена тим, що їй заважають гратися з Діком.

Саллі задумливо дивилася з порога, як Лора швидко йде стежкою через сад, несучи Еме, що й досі верещала й рвалася з рук. Саллі було шкода подруги, але вона й сердилась на неї; хіба можна пробачити, що Лора так зневажливо, зверхньо обійшлася з місіс Моллой.