Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ VI

Після того як Фріско Дже Мерфі відзначився на зборах старателів, що вигнали Чарлі Мопса з вовчим білетом, його популярність зросла ще більше.

Невдовзі по приїзді в Мушину Низинку Фріско наскочив на багату жилу, потім продав свою ділянку й купив пару верблюдів. Він об’єднався з одним старим золотошукачем, який мав запряжку коней, і вони подалися на розвідку на південний схід, взявши з собою тубільця з дружиною та запаси харчів на два-три місяці.

Коли почалася засуха, Фріско повернувся назад з кількома унціями золота й розповіддю про те, як йому страшенно не поталанило: тубільці втекли, а самець-верблюд покусав йому руку. Коли біль стало несила терпіти, він, Фріско, сів на другого верблюда й ось бачте —приїхав. А Джордж їде своїми кіньми слідом за ним.

Але Джордж заявився лише через кілька тижнів. Фріско вже вів розмови про те, щоб зібрати хлопців та піти пошукати товариша, коли Джордж приповз до табору без штанів, до нестями лютий, і розповів, як підло з ним учинив Фріско: кинув його без води і забрав усе золото, яке вони добули. Коні кудись запропали, а сам він заблудився у хащах по дорозі до табору.

Фріско божився, що Джордж Німець-Швед (так його звали) не інакше як з’їхав з глузду. Мовляв, він коли їхав, то залишив Джорджу стільки ж води, скільки сам взяв з собою, і, крім того, опріснювач. Порадив йому не затримуватись, бо вода у ковбані, яку вони викопали на краю пересохлого солоного озера, стояла дуже низько. Він готовий повести кого завгодно туди, де вони з Німцем-Шведом знайшли сущу мізерію розсипного золота. Він привіз його з собою, як було домовлено, і говорив чоловікам десяти, що частка Джорджа в нього.

Ніхто не міг спростувати Фріскових запевнень. Але Джордж більше не хотів мати з ним справ. Він так і лишився якимось чудним, наче не при собі, і кожного разу, побачивши Фріско, скипав шаленою люттю: починав бурмотіти щось про золото, яке Фріско украв у нього там, біля солоного озера.

Фріско не звертав на це жодної уваги. Він був загальним улюбленцем, легко й безтурботно переносив усі злигоди, що їх спричинила засуха. Одне слово, хлопець хоч куди: незмінне сомбреро, строката сорочка, потерті молескінові штани, за поясом револьвер. Якщо хтось піддражнював його й питав, навіщо йому зброя, Фріско лише добродушно сміявся. «Це мій талісман, моя «Марія», – говорив він. – Без неї я щастя не маю». Потому стріляв у підкинуту монету й починав розповідати про свої любовні походеньки в Мексіці та на узбережжі Південної Америки, коли «Марія» не раз виручала його в критичні моменти.

Щедрий і з кожним привітний, Фріско вважався хлопцем-друзякою, попри всю його когутячу бундючність та хвастовитість. Якщо він строїв з себе велике цабе і приймав, наче справжній господар, якогось знатного іноземця чи багатого акціонера, що приїздили на приїск, ніхто не заперечував. Вже хто-хто, а Фріско постарається, щоб новачок-зальота поставив могорич для всіх, та ще завжди й порадить старателям – заправити з нього більшу ціну чи, навпаки, поступитися, бо інакше справа не вигорить. І якщо за кожне таке дільце він брав комісійні, це також сприймалося як належне. Невгамовна життєрадісність Фріско була благом у ті гнітючі дні, коли всі чекали рятівного дощу, вона живила бадьорістю табір. І вдень, у палючу спеку, і задушними вечорами було чути, як він бренькає на гітарі і з пристрастю в голосі виводить:

 
Вона й добра була,
Вона й чесна була,
І волосся було кучеряве…
 

Навкруги лютувала засуха, та Фріско все було за іграшку: до півночі він різався в карти, а більшу частину дня вештався по табору; і жодна важлива подія не обходилась без його участі.

Він напосів на санітарний комітет і домігся, щоб кілька брезентових наметів було поставлено спеціально для тих, кого звалили дизентерія і тиф; він помагав добровольцям, які доглядали хворих, хоч при нестачі води й хмарах куряви та мух, що проникали крізь хворостяні стіни курінчиків, у пацієнтів було дуже мало шансів на одужання. Вони лежали на ношах, змайстрованих з товстих гілок та мішковини, як були, в робочому одязі, часто навіть у чоботях, немиті, і тижнями марили. Приставлений до них дід навіть не вважав за потрібне накривати бідони з-під гасу, якими користувалися хворі на дизентерію, і годував своїх підопічних згущеним молоком. Більшість з них помирало.

Жан Робійяр того літа теж був на волосинку від смерті. Нізащо б він не вижив, коли, б не товариші. Дивак був отой старий пень, на прізвисько Коров’яче Пузо, казав Дінні. Збанкрутілий хазяйчик, він, англієць родом, цілий рік шукав золото навколо Південного Хреста, а потім улаштувався двірником при трактирі, де куховарив Роббі. На приїсках вони добре ладнали, хоч Коров’яче Пузо, старий негідник, п’яниця й ледащо, примушував молодого француза робити на їхній ділянці майже всю найтяжчу роботу. І все-таки саме йому, Коров’ячому Пузі, завдячував Роббі своїм життям: коли Роббі захворів на тиф, той не відходив від його постелі, обтирав його вологим ганчір’ям і поїв перевареною водою.

Все лікування Коров’ячого Пуза зводилось до того, що він рішуче залишив хворого в своєму наметі й, наскільки міг, тримав його в чистоті та прохолоді. Але експеримент виявився вдалим: Жан вижив, тоді як в шпитальних палатках люди мерли як мухи. Олф і Дінні всіляко допомагали старому. Привозили йому воду й варили для нього, по черзі сиділи біля Роббі, коли той був у гарячці. Вони з болем згадували Марі Робійяр, її сповнені тугою очі, коли вона прощалася з чоловіком.

Фріско примусив санітарний комітет звернутись до уряду по допомогу. Прохання було відхилено. Старателі кляли уряд, збирали гроші на ліки і вперто тримались, не відступаючи ні на крок у боротьбі з сонцем, мухами, тифом. І ця боротьба – як усяка боротьба – давала вихід напруженню, в якому жили люди.

Не одну сварку і навіть дику бійку розсудив Фріско з допомогою власних кулаків, щоб відновити порядок і закон, коли гравці втрачали самовладання і в колотнечу встрявали всі глядачі.

Це він скликав загальні збори після того, як з’ясувалось, що Чарлі Мопс грає в ту-ап на фальшиві гроші. Громада дала Мопсу дві години, щоб він зібрався. Мопс відмовився залишити табір і озброївся сокирою.

Тоді Фріско на чолі кількох сотень розлютованих чоловіків став перед ним з револьвером.

– Забирайся геть, Мопсе, – сказав він.

– Дуже ти багато на себе береш, базікало нещасний! – зарепетував Мопс. – Нічого ти мені не зробиш. Ні ти, ні твої посіпаки. Нехай тільки хто спробує зачепити, зарубаю оцією сокирою.

Фріскова куля пробила навиліт Мопсову руку. Мопс випустив сокиру. Лікар Тодд, що свого часу кинув медицину заради золота, вийшов з натовпу, послав по сумку з медикаментами та інструментом, перев’язав Мопсові руку, і старателі вивели його на шлях, давши води й харчів на добу.

Якби не Фріско, в таборі могло б створитися загрозливе й небезпечне становище. Досі ще не було випадку, щоб хтось знехтував присудом громади. Авторитет Фріско піднявся ще вище – Фріско відстояв неписаний закон золотошукачів, і того вечора весь табір вшановував його.

Хлопчисько Педді Кеван, який завжди мов з землі виростав там, де зчинялася сварка, захлинаючись, розмальовував Фріскову сміливість та холоднокровність – як влучно, з першого пострілу, прошив він Мопсові руку і як той одразу скис, коли сокира випала у нього з рук, а кров так і заюшила його.

Та Фріско й самому Педді пригрозив загальними зборами, коли постеріг, що малий негідник потяг щось у нього з намету. Але Педді унадився за Фріско, мов цуценя, і весь час крутився біля нього. Спочатку Педді жив разом з Фріско, всіляко намагаючись догодити йому: носив воду, бігав у крамничку за продуктами, куховарив і навіть прав Фріскову білизну, коли була зайва вода. Після того, як Фріско потурив його, Педді став підробляти чим трапиться – допомагав торговцям контрабандним грогом, був на побігеньках у крамарів, продавав газети, коли їх привозили, втирався в довір’я до якогось удачливого старателя і доглядав його, коли той напивався, канючив воду та їжу, коли не мав за що купити їх, і спав де попало – в пилюці, під першою-ліпціою халупою чи крамничкою різника.

Він зліпив собі конуру неподалік від намету Дінні Квіна й хазяйновито збирав старі мішки та бляху, щоб замостити дах, перш ніж почнуться дощі.

Нахабний і самовпевнений, хлопчисько вештався по табору, не пропускаючи жодної нагоди заробити собі кілька шилінгів. Коли б він не був такий нечистий на руку, говорив Дінні, багато хто охоче взяв би його під своє опікування. Та Педді не бажав бути під будь-чиїм опікуванням. Він вважав себе нітрохи не гіршим за будь-кого з дорослих і тільки й чекав, коли знайде собі напарника та піде з ним на розвідку.

А тим часом він копирсався у відвалах – диви, й вигребе гарненький самородок – або тинявся поміж наметів, збираючи всілякий мотлох, що міг йому знадобитися у власному господарстві. Частенько такі походи кінчалися потиличником або штурханом під зад. Та це мало тривожило Педді. За хвилину він уже знову скалив зуби й продовжував тягати все, що йому було треба, удаючи з себе ображену невинність і сиплючи, мов з торби, такими дотепами-жартами, що добродушні старателі здебільшого прощали йому його капості. Кмітливе й забавне бісеня, але довіряти йому не можна – така була загальна думка.

Педді доглядав Джорджа Німця, коли той хворів, і незабаром оголосив, що після дощів вони разом підуть шукати золото.

– Після дощів… Після дощів…

– Коли вони вже почнуться, ті дощі?

Ось що не сходило з язика в кожного.

А місяці спливали, і спека нестерпним тягарем гнітила людей. Чорні бурі одна за одною налітали на намети та хисткі халабуди, валяли їх на землю, виривали шматки мішковини і в сухому гуркоті грому та спалахах блискавки мчали далі. Дні тяглися за днями під тим же залізним, до білого розжареним небом.

Люди сипали прокльонами, тугіше підтягали пояси, жартували і вперто трималися свого, зціпивши зуби й твердо поклавши перемогти погоду.

І ось нарешті одного дня, після особливо задушливої спеки та пилового вихору, він прийшов, цей благословенний потоп. Дощ хлющив і барабанив по стінках наметів та бляшаних покрівлях халуп, і цей шум здавався людям найсолодшою музикою, викликав нестямну радість. Вони вибігали під зливу, вітали її криками «ура»; задерши голову, ловили ротом прозорі краплини; з галасом і дикими криками танцювали й пустували, мов діти, промокаючи до рубця.

Найбільше казився Олф. Він стрибав як навіжений, хапав у обійми Діні та Моррі, потім роздягся догола й став під зливу. Коли всі намети наскрізь промокли й довелося спати на вогких постелях, усі сприйняли це як веселий жарт. На ранок сухої нитки ні на кому не було. А дощ усе лив, лив та лив.

Водою заповнялася кожна западина, кожна вибоїна і ковбаня; по всіх канавках мчали бурхливі потоки, вода грайливо поблискувала в найменших нерівностях грунту, і в низині, і в чагарникових хащах.

РОЗДІЛ VII

Коли рознеслася чутка про дощ, люди знову посунули назад в Кулгарді. Натовпи старателів, рудокопів, агентів компаній та перекупників прибували з кожним поштовим диліжансом, верхи, фургонами, легкими візками. Розсипного золота ставало все менше: лише кілька старателів копошились заради нього в Мушиній Низинці; але в довколишній місцевості вже кілкували нові ділянки. Золотошукачі розбрідалися в усіх напрямках, поспішаючи до гірських пасом та кряжів, що тьмяно голубіли на обрії.

Дінні продав ділянку, на якій працював разом з Олфом Брайрлі та Моррі Гаугом, синдикатові в Південних штатах за дві тисячі фунтів стерлінгів та пакет акцій. Він запропонував напарникам купити коней і перебратися за двадцять п’ять миль на північ від старого табору, бо там він іще до посухи знайшов кілька дрібних самородків.

Олф вирішив їхати з Дінні; але Моррі зажадав одержати готівкою свою частку від продажу ділянки. Ходили чутки про багаті розсипища поблизу Маунт-Юлу. Фріско змовився з одним старателем, що знав туди дорогу, й Моррі ризикнув купити пару верблюдів та приєднатися до партії, що вирушала до Маунт-Юлу. Так їхня компанія розпалася: Моррі поїхав на схід, а Дінні й Олф Брайрлі повернули на північ.

Лише через два місяці вони почали знаходити золоті блискітки, що залишалися в їхніх тазах після кожної промивки, і натрапляти на шматки породи у відвалах пісковика біля підніжжя кряжа, де, як запевняв Дінні, він нюхом чув золото. Але він марно згаяв кілька днів, нишпорячи вздовж хребта, перш ніж натрапив на скелю, де виблискували золоті крупинки. І ще пізніше серед вивітрених валунів він знайшов пласт, помережаний золотими прожилками.

Олфу аж дух забило, коли Дінні показав йому брилу золотоносного кварцу. Він ледве міг повірити своєму другові, який запевняв, що пласт тягнеться на десять футів у довжину і дасть принаймні по десять унцій на тонну. Для Олфа це означало здійснення всіх його мрій, обіцяло багатство й одруження з Лорою.

Вони переселились до пласта, закілкували ділянку й набрали повний мішок зразків. Наступного ж ранку Олф поїхав зробити заявку та взяти дозвіл на розробку руди. Коли довкола вештається стільки людей, баритися ризиковано, вирішив Дінні, хоч, звісно, почувши новину, привезену Олфом, всі так і кинуться по їхніх слідах і швидко підчистять розсипне золото.

Кулгарді дуже змінився за останні місяці. Забудова міста провадилась уже по плану. Табори золотошукачів було витіснено на околиці. На головній вулиці відкрилось чотири трактири; обабіч широкої курної дороги виросли крамниці та дерев’яні будинки під гофрованим залізом. Коли прибували фургони, вулиця кишіла старателями та перекупниками. Аукціонери надривали горлянки з помостів, споруджених під відкритим небом. Товари розпродувалися раніше, ніж їх встигали зняти з верблюдів. Кожна звістка про нову знахідку блискавично облітала всіх, і тоді люди товпилися навколо намету Білла Бенстіда, що водночас правив і за м’ясну крамницю, і за поштове відділення, або поспішали до брезентової халабуди інспектора.

Місто кипіло, немов казан; прибувало все більше й більше старателів з багатими зразками у саквах, вони робили заявки, продавали своє золото або свої права на розробку і затівали гулятики, пригощаючи кожного зустрічного. Надходили вісті про багаті родовища вздовж Дев’яностої Милі та на Ревучому Бураві. Після кожного повідомлення про сенсаційну знахідку люди прожогом зривалися з місця – на верблюдах, конях і пішки, тягнучи свій інструмент та манаття на ручних тачках або приторочивши їх до велосипедів. Олфу просто проходу не було: всім хотілося знати подробиці про золото, яке вони знайшли з Дінні Квіном.

В Кулгарді жило тоді понад тисячу чоловіків та кілька жінок. Трактирники послали по своїх дружин, виписали офіціанток. Дружини старателів мешкали разом з своїми чоловіками в наметах. Високі розкарячені копри впиналися в блакитне небо. Японські та китайські проститутки сиділи, мов розмальовані ляльки, біля відчинених вікон своїх полотняних та рогожних халабудок, що тяглися вздовж вулиці, названої Рю-де-Ліндсей.

Капіталісти та їхні агенти, кілька англійських аристократів – серед них лорд Персі Дуглас і лорд Чарльз Соуербі – оселилися в трактирах і почали скуповувати перспективні ділянки. Відкриті торги аж кишіли представниками компаній та перекупниками. Рудокопи, старателі та прогорілі авантюристи вночі заповнювали вулиці і юрмами зустрічали фургони. Усі пройдисвіти, нероби та шахраї, що паразитують у кожному таборі золотошукачів, зібралися тут. З’явився і божий служитель. Афганці в довгому білому одязі, горді та неприступні, повагом проходили крізь натовп.

Мелькали й поодинокі темношкірі, ледь прикриті лахміттям; іноді з’являлась молода жінка-тубілка, зовсім гола, в самому подертому капелюсі золотошукача або в крохмальному комірці. Серед рудокопів і старателів у просякнутих пилюкою куртках, старих штанях, фланелевих сорочках та строкатих жилетках наїжджі тузи спочатку виділялись своїм «колоніальним» шиком: новенькі молескінові штани, блакитні сорочки й фетрові капелюхи з широченними крисами. Але невдовзі вони втрачали свій блиск і зливалися з загальною масою: пилюка і бруд так само вкривали їх з голови до ніг, як і всіх інших. Лише кінні поліцейські, в синіх мундирах, білих бриджах та начищених до блиску чоботях, незмінно зберігали чепуристий вигляд, коли роз’їжджали по вулицях або велично заходили до трактиру, дзенькаючи острогами.

Агент одного синдикату в штаті Вікторія пропонував за ділянку Дінні та Олфа п’ять тисяч фунтів стерлінгів і на таку ж суму акцій. Дінні хотів одержати більше, хоч ретельне обслідування пласта не справдило його сподівань. Золото капризувало: воно з якихось незбагненних причин то з’являлось на глибині кількох футів, то зовсім зникало, а старателі щодня поверталися з інших місць із зразками й розповідали про багаті знахідки. Олф же був у нестямі від щастя та нетерплячки; йому кортіло чимшвидше продати ділянку, поїхати додому й одружитись. Він телеграфував своїй Лорі, що знайшов купу золота й відпливає першим пароплавом з Фрімантла, аби підготувати все до весілля.

Дінні засмутився, бо гадав, що Олф задумав кинути приїск назавжди.

– Нізащо в світі, – сказав Олф. – Нам треба наглядати за. рудником синдикату. Бо ж ми тепер акціонери.

Він мав намір привезти свою наречену в Перт [10]10
  Перт (Perth) – столиця Західної Австралії, розташоване за південному сході провінції неподалік від західного узбережжя (прим. скан.).


[Закрыть] – нехай живе в місті, а він по кілька місяців на рік працюватиме на приїсках з Дінні.

Агент попросив Олфа домовитись про все остаточно з його хазяями в Мельбурні. Нарешті купчу було підписано, і Олф, примостившись на козлах біля кучера, з першим же диліжансом рушив на Південь. Весь табір вийшов провести його, побажати йому щасливої дороги, й сам Олф, стоячи, також кричав і махав рукою, аж поки хмари куряви, збиті кінськими копитами та колесами диліжанса, не сховали його від товаришів.

Джонс Крупинка, Янкі Набрида і ще дехто з старих приятелів Дінні вважали, що Дінні, поки при ньому був Олф, жив надто скромно й тверезо. Тепер, коли Олф поїхав, Дінні не знаходив собі місця. Він боявся, що багатство й одруження занапастять Олфа, і глибоко переживав втрату доброго товариша. Приятелі повели його в найближчий трактир, щоб він утопив своє горе в шампанському. Бо ж нічого іншого, крім почастунку шампанським, не можна й чекати від старателя, в якого завелося в кишені дві тисячі фунтів. І Дінні гульнув на всю губу, щедро частуючи кожного рудокопа й старателя що траплялись йому на око.

Ця гулянка обійшлася Дінні недешево. Потім йому розповідали, що він просив якусь дівку з Рю-де-Ліндсей вийти за нього заміж. Та погодилась при умові, що він покладе на її ім’я тисячу фунтів. Дінні дав їй чек на тисячу фунтів, і вона, забравши чек, зникла. Коли Дінні, після двотижневого приступу білої гарячки, прийшов до тями й почув розповіді про свої подвиги, він вухам своїм не повірив; але названої суми справді не вистачало на його особистому рахунку в банку – він ще й досі містився в жалюгідній халупі з натягнутого на дерев’яний каркас брезенту, – розтрусилося чимало грошей і поза цією тисячею. По правді кажучи, Дінні лишилось ледь-ледь, щоб дотягти до кінця року.

Тоді він узявся за розум і став готувати свої інструменти для нового походу. Саме в цей час повернувся Педді Кеван з новиною про багаті родовища, знайдені на шляху до Маунт-Юлу.

«Цікаво, чи там Моррі та Фріско», – думав Дінні. Всі, хто міг, спішно пакували своє добро й рушали слідами Хеннана, за тридцять миль на північний схід від Кулгарді.

Дінні також кортіло піти разом з іншими, але тут нагодився Біллі Фрост з своїм напарником Боннером; вони зробили заявку на ділянку в місцевості, що дістала назву «Сибір». Це був пустельний край, казали вони, – чорний залізняк немов лишаями вкриває руду землю, – але золота там достобіса. Одразу ж зібралася партія, і Дінні пристав до неї.

– Це був найжахливіший похід з усіх, де я брав участь, – згадував Дінні, – якщо не вважати походу до Маунт-Блеку, бо той був ще страшніший. Я мав пару коней; на одному коні їхав сам, другого нав’ючив манаттям. Але більшість старателів йшли пішки, тягнучи на собі інструмент та спорядження, або везли все це на тачках..А попереду – сімдесят миль без води. Коли ж ми нарешті добрались туди, золота, окрім ділянки Фроста, виявилось мов кіт наплакав, води так само – за вісім миль якесь болото. В нашій партії – з півсотні людей, отже, марно було й сподіватись, що те болото напоїть усіх. Ніхто не знав, чи повернеться живий.

Я повернувся, але в дорозі набрався лиха. Коні мої поздихали, і в мене теж ледь душа трималася в тілі. Один бог тільки знає, скільки загинуло людей. Був би капець і мені, аби не зустрів я чиновника відділу водопостачання Рену з караваном верблюдів, якими везли воду. Багатьох він врятував під час цього походу. Двох моїх знайомих поховали по дорозі. Скільки померло всіх – досі ніхто не знає, але й через багато років старателі все ще знаходили купи кісток в чагарникових заростях і шанобливо переносили їх у могили.

В Кулгарді на Дінні чекав лист від Олфа. Олф писав, що він одружився і що правління синдикату призначило його головним управляючим «Леді Лори», так вони вирішили назвати рудник. Сам Олф повернеться одразу ж після Нового року разом з місіс Брайрлі. Устаткування вже вислано; з ним їде інженер-гірник. Нехай Дінні допоможе цьому інженерові, в чому буде потреба, і повідомляє Олфові, як ідуть справи на руднику.

Дінні не скоро оговтався від своєї подорожі до «Сибіру». На сонці він почував себе дуже недобре: йому здавалось, що він весь висох, немов тараня, що в голові якась дивна порожнеча, і перед очима йому й досі поставали міражі й хотілося бігти до води, що рівною смужкою мріла на обрії. Знов потяглися нестерпно палючі дні, і Дінні лишалося тільки сидіти й не рипатися, доки не набереться сил.

Він був радий, що в таку спеку у нього немає іншої справи, як тинятися навколо рудника. Старателі, що поверталися з розвідки, розповідали страхітні історії про те, як люди мучаться без води і помирають від спраги серед безкраїх сірих чагарів. Там, де Хеннан знайшов золото, вода коштувала п’ять шилінгів за галон, та й за таку ціну її майже неможливо було дістати.

У грудні пройшла гроза, і всі підбадьорились. До Кулгарді з’їхалось близько двох тисяч старателів з довколишніх таборів: кожен вирішив пишно відсвяткувати різдво. Бучна гульня не припинялася багато днів. Відбулися спортивні ігри, по вулицях з молитвами ходила Армія спасіння, в трактирі Фаахана було влаштовано бал; крамнички, готелі, публічні та ігорні доми загрібали скажені прибутки. З вечора до ранку лунали пісні та вибухи сміху. Дзвін бубна в руках сестри Агнеси і її голос, що закликав: «Чи все ви зробили, браття, в ім’я свого спасіння? Чи омилися ви в крові агнця?». – зливалися з п’яною лайкою гравців у ту-ап. Час від часу хто-небудь гепав на коліна, щоб підтримати комерцію сестри Агнеси, або якийсь п’яниця голосно каявся у своїх гріхах під гучні оплески присутніх.

В буйному веселому розгулі старателі вважали, що з нагоди різдва просто необхідно виявити увагу до сестри Агнеси: вона добра жінка, цілими днями працює в лікарні. Звісне все це затіяв Фріско: пішовши на побачення з міс Вишневою Квіткою, він по дорозі співав псалми разом з сестрою Агнесою, а на свят-вечір придибав на молитовні сходини. Однак переважну більшість грішників чомусь тягло напитись до нестями раніше ніж зійде сонце, і каяття їхнє обмежувалось тим, що вони кидали кілька монет або золотих крупинок їй у бубон і з реготом ішли собі далі.

Перед світом зчинялися бійки, а ввечері в пивничках відбувалось примирення. Пили й гуляли, не знаючи впину, поки в замшевих калитках не лишалося й дрібки золота.

Після Нового року гульня закінчилась, і старателі розбрелися по далеких таборах. Робота на ділянках та рудниках пішла своїм звичаєм. Місто неначе вимерло. Фургон, що прибув з Есперанса [11]11
  Есперанс (Esperance) – портове місто на південному узбережжі Західної Австралії, майже точно на південь від Кулгарді (прим. скан.).


[Закрыть], запряжений парою ослів, викликав більшу цікавість, ніж обладнання нового підйомника на руднику Бейлі. Всі стовпилися навколо фургона і з сміхом вітали терплячих маленьких тварин, що притягли три тонни вантажу аж ген з узбережжя – за двісті миль від Кулгарді!

В Ревучому Бураві та Білому Пері золото йшло непогано, коли знов стала гостро відчутною нестача води. Старателі посунули назад до старого табору. Але й Кулгарді все ще не міг задовольнити повністю потребу в воді. Урядові колодязі не забезпечували безперебійної роботи опріснювачів, а природні водойми в Нарлбін-Роксі майже виснажились. Старателі домагалися відстрочки на розробку своїх ділянок, і почався зворотний похід до Південного Хреста. Дорогу між Південним Хрестом та Кулгарді було закрито для фургонів, лише диліжанс продовжував ходити раз на тиждень.

Дінні зрадів, мов дитина, коли поштар приніс йому звістку про те, що Олф Брайрлі з дружиною уже в Південному Хресті. Вони зупинилися в місіс Гауг і приїдуть першим диліжансом, як тільки випадуть дощі.