Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ LXI

Рішення калгу’рлійського мітингу негайно почали втілюватися в життя. Майже одразу зібралася конференція в Кулгарді. На ній були присутні представники від муніципалітетів усіх приїсків, і шістдесятьма голосами проти одного вони висловилися за відокремлення приїсків.

Було накреслено проект заснування самостійного штату з портом Есперанс та розгалуженою сіткою залізниць, які зв’яжуть порт з приїсковими містами всередині країни. Це не тільки полегшило б і прискорило перевезення пасажирів та вантажів, а й зробило б Кулгарді, Калгурлі та інші далекі населені пункти незалежними від Перта й Фрімантла. Ідея ця поширилася з швидкістю лісової пожежі. Скрізь скликалися масові мітинги, ухвалювалися резолюції, і зрештою до парламенту була подана петиція. Але на Півдні сприйняли це як жарт, – там не розуміли інтересів населення приїсків. Уряд, звичайно, рішуче відхилив петицію.

Але що впертіше уряд Форреста опирався створенню федерації, то могутнішим ставав рух за відокремлення. Кінець кінцем сер Джон все-таки вирішив провести референдум, однак в основу опиту поклав страшенно плутаний і ще більше перекручений текст Білля про федерацію. Цей маневр нікого не ввів в оману.

Якийсь Морганс, магнат-золотопромисловець, що представляв Кулгарді в законодавчих зборах, був і проти федерації, і проти відокремлення. Виборці спробували відкликати його, але він відмовився виконати їхню вимогу і звинуватив учасників руху в «підлості та віроломстві». Старателі та рудокопи зле висміяли пана Морганса: мовляв, краще й не скажеш про поведінку цього поважного депутата парламенту.

На той час отця О’Гормана звільнили з посади. Він їхав до Лондона й обіцяв розповісти знайомим йому депутатам палати громад про утиски та злигодні, що їх терпить народ на приїсках.

Пригадали, як Джон Морлі, виступаючи в палаті громад напередодні англо-бурської війни, сказав міністрові в справах колоній панові Джозефу Чемберлену:

«В ім’я утвердження своєї верховної влади ви ставите такі умови Трансваальській республіці, яких ніколи не наважилися б поставити вашій самоврядній колонії».

На що Чемберлен відповів:

«Якби самоврядна британська колонія поставила британських підданих у такі умови, в які вони поставлені в Трансваалі, я запевняю, що ми втрутилися б і поклали б цьому край».

– Що ж, сказано вельми ясно, – додав від себе Дінні. – Керівники руху за відокремлення приїсків встановили контакт з членами палати громад, які беруться нагадати панові Чемберлену його слова, коли обговорюватиметься петиція населення золотих приїсків.

Було замовлено ошатну скриньку, зібрано тисячі підписів. Наклеєна на білий коленкор петиція до її величності королеви Вікторії разом з підписами під нею розтяглася не менш як на милю і закликала британський уряд задовольнити прохання вірнопідданих колонії про створення самостійного штату, відокремленого від Західної Австралії, але такого, що входить до австралійської федерації.

В боротьбі проти уряду Форреста населення приїсків не було самотнє – його підтримували інші штати. Вимога приїсків про відокремлення і включення їх до федерації відіграла вирішальну роль у кампанії за створення Австралійського Союзу.

Всі інші штати провели в себе референдуми й висловились за федерацію. Тільки населення Західної Австралії було позбавлене можливості виявити свою волю з цього питання.

Деякий час ніхто не знав, що ж зробив міністр колоній. Потім з’ясувалося, що він надіслав серові Александеру Онслоу, губернаторові штату й представникові англійської королеви в Західній Австралії, телеграму, в якій пропонував розяснити урядові Форреста пекучу потребу для Західної Австралії ввійти до федерації австралійських колоній. При цьому підкреслювалось, що приїскам буде надано право на відокремлення, якщо Західна Австралія не ввійде до федерації.

Горе-політики з Перта опинилися в ямі, яку самі собі викопали. Сер Джон мав обирати одне з двох: або розпрощатися з приїсками, або вступити до федерації. І ось обидві палати хапливо проштампували закон, що надавав право голосу всім чоловікам та жінкам, які прожили в штаті не менше року; знищення обмежень у виборчому праві зумовило успіх референдуму.

Старателі пишалися тим, що вони дали відчути урядові Форреста силу й організованість демократичного руху і що завдяки їм на Заході виграно битву за федерацію.

Воспер, Мік Меньйон і більшість перших організаторів Спілки захисту старательських прав вважали, що успіхи ці – кращий доказ правильності їхньої політики «спокійного і несхитного пасивного опору».

Але Дінні, Пат Мак-Грат, Майк Берн, Меллокі О’Дуайр та багато інших старателів, які брали участь у боротьбі протягом всієї компанії, казали, що коли цього й було досить, то тільки для початку. Старателі дістали змогу згуртуватися, створити міцну, дисципліновану організацію. Однак уряд змушений був капітулювати лише після того, як політика пасивного опору зазнала краху, коли стало ясно, що старателі ось-ось перейдуть до бойових дій. Громадська думка розбуркалась, і народився страх перед новою «Еврикою». Звичайно, те, що старателі захищали справедливу справу, зміцнювало їхні позиції. Але не це вплинуло на уряд Форреста. Міцна організація і войовничий дух – ось що змусило міністерство колоній заворушитись і забезпечило перемогу.

Якось увечері, коли в Міка Меньйона зайшла за це суперечка, «Діннин старий Кроу», як завжди, щось пробурмотів собі під ніс.

– Що ти там бубониш, Крісе? – запитав Мік.

Кріс без кінця цитував поетів, пророків та стародавніх філософів, і на нього дивилися майже як на оракула.

– Клеобалус каже, – промовив Кріс, – що «великою може бути лише та держава, громадяни якої бояться не кари, а ганьби».

Саме тоді, як політикани в Перті метушилися, мов розтривожена мурашва, арештовані старателі стали перед судом.

Їх привезли назад у Калгурлі, а справу передали на розгляд до апеляційного суду в Кулгарді. Було цілком очевидно, що жоден суд на золотих приїсках не визнає старателів винними і що справу краще припинити.

Для уряду тепер важливо було хоч про людське око зберегти свій престиж і уникнути нових сутичок. За цих обставин Меллокі О’Дуайру порадили самому з’явитися в поліцію, щоб його справу слухали разом з іншими.

Нарешті настав довгожданий день, коли прокурор заявив, що відмовляється від обвинувачення, і старателі з тріумфом повернулися додому.

РОЗДІЛ LXII

Неспокійне життя вирувало на приїсках: не припинялися збори й мітинги, арешти, судові процеси і демонстрації, та Олф цього наче не помічав, – він увесь поринув у буденну роботу на «своєму» руднику. Так принаймні він звик про нього думати – як про свій, хоч частенько й кепкував з себе.

Адже на Мідасі йому не належало жодного грана золота, жодного гвинтика в машині. Він не мав ні акцій, ні контракту, які давали б йому право бодай на часточку того, що добували на руднику.

Та все-таки рудник, такий, яким він зараз став, був його дітищем, його творінням, складним механізмом, з якого Олф вичавлював скарби. Штейгер і рудокопи, інженер і механіки, техніки й службовці конторл кляли містера Брайрлі за те, що він в ім’я свого кумира висотує з них останні жили.

Примітивні методи розробки завдали руднику шкоди ще на зорі його існування. Це був один з найстаріших рудників на приїсках. З нього по-хижацьки вигребли всі багаті руди, а потім він стояв занедбаний близько двох років. Коли його знову пустили в експлуатацію, він давав попервах самі збитки – не менше тисячі фунтів на місяць.

Ніхто не заперечував, що Олф Брайрлі зробив чудо з Мідасом. Першого ж місяця, як він став управляючим, рудник почав давати прибуток, а ще через кілька місяців, коли було відкрито нову золотоносну жилу, рудник вийшов на одне з перших місць по видобутку.

Нелегка то була справа – плазувати вогкими, темними штреками, вивчаючи склад вироблених забоїв, і промацувати діамантовим буром місця для нових розробок. Олф не тямив себе від радості, коли на глибині ста двадцяти футів натрапив на багатий поклад, розкрив його і пустив у хід. Ці забої ще й досі живили його рудні бункери.

Ольф знав рудник, як хлоп’я знає свою заводну іграшку, – стару, заіржавілу іграшку, яку воно само почистило, змастило й пустило крутитись. Він знав напам’ять кожну суточку й кожен закуток заплутаних ходів шахти, кожний підйом і скат, кожний допотопний пристрій для вибирання та подрібнення руди. Він капітально відремонтував устаткування й машини; підновлюючи та вдосконалюючи, вивчив кожну сильну і слабку ланку в ланцюгу виробничого процесу.

Сидячи у себе в конторі, де на стінах висіли плани рудника, а на столі лежали синьки з кресленнями машин, які він мріяв замовити, Олф усім своїм єством відчував напружений робочий пульс підприємства. З вікна своєї контори він бачив головну шахту і міг спостерігати, як робітників спускають лебідкою під землю; він підсвідомо линув думками за кліттю, уявляв собі, як вона, черкаючи об слизькі стіни шахти, спускається на дно, до нижнього горизонту. Він бачив, мов перед очима, рудокопів, які, згорбившись, з миготливим ліхтарем у руці, пірнають у вогку, затхлу імлу забоїв. Бачив, як вони чортихаючись, щоб заглушити страх, беруться до роботи у небезпечних висхідних штреках; чув, як натужно реве бур, як з гуркотом обвалюється порода, тільки-но хлопчина, що запалював, кинеться геть від підпаленого гнота.

Вдень і вночі йому вчувалося це гуркотіння породи по скатах шахти. Глухо, розмірено гупали товкачі ненаситної дробарки. Олф лаявся, обзиваючи ледарями відвальників породи, коли йому здавалося, що вони не працюють, а повзають, мов сонні мухи. Його непокоїло, що почата на південь від покладу проходка штреку на сполучення з сліпою шахтою йде надто повільно. Якщо хочеш збільшити видобуток – треба поспішати.

Просто біда з цими старими рудниками! Американські інженери казали, що вони анітрохи не кращі за корнуельські рудники, закладені сотні _:років тому. Олфові було соромно за свій рудник, який розповзся на всі боки без будь-якого плану і не мав навіть необхідної вентиляції – нічого, що гарантувало б безпеку праці в забоях. Старі виробки в багатьох місцях обвалилися, в незакріплених склепіннях чулося підозріле шурхотіння та потріскування. Не дивно, що рудокопи відмовлялися там працювати. Олф зробив подекуди кріплення, намагаючись хоч трохи поліпшити умови праці, але вони й досі залишалися жахливими, і щомиті можна було чекати обвалів, аварій, простоїв.

Містер Брайрлі переконував правління в необхідності генерального перепланування рудника, встановлення вентиляції та кріплень. Але йому відповідали, що не будуть розглядатися ніякі плани, які вимагатимуть найближчим часом великих витрат.

Олф догадувався, в чому тут причина: рудник збираються продати. Розмова з Педді Кеваном підтвердила його підозри, хоч Олфові й не хотілося надавати значення словам хлопчиська. Олф розумів, що він виконав свою місію: вивів рудник з кризи, зробив його прибутковим. І тепер хазяї, напевно, продадуть його, поки видобуток зростає.

А тим часом Олф повинен був підтримувати цей видобуток на певному рівні. І він узяв на себе цей тягар, який що не день ставав дедалі важчим. Проте гордість і престиж вимагали, щоб Мідас утримався на тому місці, яке Олф йому відвоював.

Олф здобув репутацію розумного й здібного управляючого «старої школи», який чесно й сумлінно служить своїм хазяям. А завоювати таку репутацію було нелегко. Його метод грунтувався на власному практичному досвіді рудокопа та на уривках знань з техніки, геології і металургії, нахапаних ним від численних спеціалістів, з якими вій працював на різних стадіях розвитку гірничої справи. Ніхто краще за нього не усвідомлював своїх вад, і ніхто так не заздрив блискучим молодикам з університетською освітою, що приїжджали на рудники з Америки та Німеччини на запрошення великих компаній. На таких людей, як Олф, поки що зважали, бо вони знали країну, вивчили свою справу безпосередньо на приїсках. Але що далі, то частіше на чолі рудників ставили технічно грамотних чужинців.

Ці інженери в один голос кричали про примітивне й хижацьке добування золота на боулдерських рудникак і скрізь на околицях Калгурлі. А втім, казали вони, більшість рудників занапастила не так погана система гірничих робіт, як нікудишні способи обробки руди. Вони запроваджували відкриті забої, в той час як австралійські управляючі вважали за краще завалювати вироблені забої пустою породою, щоб уникнути руйнації рудників.

Олф був переконаний, що янкі помиляються, що час покаже перевагу австралійського методу. Але рудокопи ще й досі працювали кайлом та буром при світлі ліхтаря із свічкою; буріння велося всуху, допотопними поршневими перфораторами, і в забої весь час стояла пилюка. Люди задихалися в диму від вибухових робіт. Сотні гірників помирали від сухот. Погане кріплення, спрацьовані механізми спричинялися до нещасних випадків. Майже на всіх рудниках, де вибої проходили в м’якому грунті, раз у раз траплялися обвали.

Недавно на Мідасі стався великий обвал. Загинуло два рудокопи. Золотопромислова компанія «Мідас», певна річ, домоглася рішення про «відсутність провини». А провина, звичайно, була. Думаючи про це, Олф аж здригався; у нього й досі перед очима стояли понівечені тіла, обличчя рудокопів, які, рискуючи власним життям, під навислим над їхніми головами склепінням, що кожної миті могло обвалитись, витягали з-під купи землі та каміння своїх товаришів. Скільки мужності й самопожертви виявили тоді гірники, і це здавалося їм цілком природним!

Олф боляче переживав цей випадок; адже ще рік тому він подав кошторис на вентиляцію та кріплення для цього забою. Але йому відповіли, що зараз треба дбати про те, як менше витрачати грошей та більше давати прибутку.

– Якщо вибійник працюватиме, не думаючи про загрозу обвалу, продуктивність праці підвищиться, – пробував доводити Олф. – В безпечних умовах рудокоп подвоїть виробіток.

Та де там! Адже люди коштували дешевше, ніж кріпильний ліс, їх легше було замінити.

Однак дещо в тому забої дирекції тепер доведеться зробити, думав Олф. Американці аж роти роззявляли, коли бачили, в яких умовах працюють підземні робітники на деяких боулдерських рудниках.

– Негайно виведіть мене звідси! – ревнув дебелий техасець, якому Олф показував мідасівський рудник. Техасець навіть не намагався приховати свій страх, коли побачив, у якому стані покрівля над жильним родовищем, що він його оглядав.

– Ху-у, – зітхнув він з полегкістю, вийшовши з небезпечної зони. – Адже вся ця чортова штука може щомиті завалитись!

– Нічого, дасть бог, ще кілька місяців простоїть, – недбало кинув Олф; йому не сподобався зверхній тон янкі.

– Овва! Бог дав вам золото, а ви, здається, гадаєте, що досить його лише вигребти на поверхню та пропустити через допотопну товкачку! – ущипливо сказав американець. – Не техніка, а бісівське начиння, якісь археологічні експонати! Залишає майже стільки ж, скільки виробляє. Та у вас на самих хвостах можна нажити ціле багатство! Модест Маріанський казав мені, що ви навіть телуристі руди викидаєте у відвал.

– Ще б пак, адже ми навіть вулиці мостимо золотом, – відпарирував Олф. – Маріанський ніколи не забуває похвалитись, як він знайшов кілька чудових зразків серед щебеню.

Американець посміхнувся:

– Деякі солідні люди кажуть, що майбутнє цього міста залежить від розв’язання проблеми сірчаних руд. Особисто я роблю ставку на наші нові машини – вони цілком ліквідують втрати.

На Олфа ці машини справили велике враження. Вони подрібнювали руду сухим і мокрим способом майже на пудру, придатну і для ціанування, і для хлорування. Олф мріяв поставити їх на Мідасі. Але дирекція приїсків вважала, що на старих дробарках обробка йде хоча й повільніше, зате простіше. Мовляв, обійдемося й музейними експонатами, хай ще ті американські машини покажуть свою перевагу на ділі.

Містер Брайрлі на цьому грунті навіть трохи погиркався з дирекцією. Та дирекцію турбувало зараз інше – що робити з сірчаними рудами, які з’являються в глибоких горизонтах?

Те, що звали «колчеданним страховиськом», уже давно хвилювало золотопромисловців. І Великий Боулдер, і Об’єднаний саме тому й опинилися в скруті, що на них наче хто наслав сірчані руди. Хоч уся група рудників на Боулдерському кряжі вважалася найбагатшою в світі, ходили чутки, що запаси оксидованих руд тут обмежені. Тільки в сланцях та в корінній золотоносній породі біля поверхні були родовища з високим вмістом золота, а видобуті з глибини колчедани з телуридами золота вважалися менш цінними.

Контракт Зеба Лейна з Боулдерською компанією збагачувальних заводів на обробку хвостів та сірчаних руд Великого Боулдера підтвердив цю чутку. Але дивна річ – за цим контрактом збагачувальна компанія діставала вельми-таки вигідні умови. Потім з’ясувалося, в чому тут секрет. Компанію збагачувальних заводів фінансував Великий Боулдер. Голова, деякі члени правління й службовці рудника Великий Боулдер були одночасно пайовиками Боулдерської компанії збагачувальних заводів. Навколо цієї афери зчинився великий скандал, але все так і минулося, бо подібні трюки по викачуванню грошей з кишень держателів акцій вважалися звичайною, цілком «законною» справою. Проблема сірчаних руд так і лишилась нерозв’язаною, викликавши падіння акцій на фондовій біржі та занепокоєння серед промисловців.

Старателі побоювались, що труднощі, яких зазнавали золотопромисловці з сірчаними рудами, спричиняться до нової спроби позбавити трудящий люд розсипного золота. Але Олф був упевнений, що проблема обробки сірчаних руд буде розв’язана і навіть відродить золоту промисловість краю. Його дуже цікавили досліди Калланана на Лейк-В’ю: подрібнення, обробка на фільтр-пресах та попередній випал сірчаних руд.

– На поверхні руди, може, й багатші, – казав він, – але золота не меншає від того, що ми не навчилися видобувати його досконалішими способами. Сірчані руди ніколи не погублять Калгурлі.

І Калгурлі не загинув. Хоч Олфові не судилося дожити до тих часів, не довелося побачити, як високі фабричні димарі вивергають жовті отруйні хмари диму, що заволочують зоряне небо над Золотою Милею і приносять мільйонні прибутки тим, хто за безцінь скупив акції під час колчеданної кризи.

РОЗДІЛ LXIII

Олф давно вже чекав цього, і все-таки для нього було великим ударом, коли правління повідомило його листом, що рудник продано французькому синдикатові й що представник синдикату, пан Поль Малон, який перебуває зараз у Калгурді, хоче негайно вступити у володіння. Дирекція дякувала містеру Брайрлі за цінні послуги, які він зробив компанії, і просила його сприяти передачі рудника та службових приміщень новим власникам.

Олф, не гаючи часу, подався до пана Малона, який мав свій кабінет у конторі Фріско. Але не Малон, а Фріско зустрів його за дорученням Малона та французького синдикату.

– Здорово, Олфе! – вигукнув Фріско, як завжди, життєрадісно і зичливо. – Хочеш сигару?

Фріско простягнув йому через стіл розкриту коробку з сигарами і, не чекаючи, поки Олф запалить, почав розмову:

– Малон просив мене поговорити з тобою. Такий вже він радий, такий щасливий, що облагодив це дільце з компанією «Мідас»! Ну й людці попалися – давай їм двадцять тисяч фунтів – і край! Як на теперішні часи – справді дорогувато. Та я порадив Малону не скупитись. В нашого синдикату грошей вистачить. Недавно ми купили Глорію і Південно-Західний. Скоро випустимо акції.

Фріско, певне, ще довго розводився б про Малона та про Паризький золотопромисловий синдикат, про його плани й ту роль, яку відіграє в ньому містер де Морфе – його агент і місцевий експерт, – якби в Олфа не виникла підозра, що Фріско навмисне затягує розмову, втішаючись своєю могутністю.

– Я ось що хочу знати, – навпростець запитав Олф, – чи вирішено зі мною?

– Звичайно, аякже! – Фріско враз прибрав заклопотаного вигляду й заговорив, ніби вибачаючись. – Прикро, друже, так прикро, але ж ти знаєш цих іноземців. Скрізь хочуть насадовити своїх людей, поставити нові машини і показати нам, як треба експлуатувати рудники.

– Ну, це вже казна-що! – не стримався Олф. – Ніхто не вижав би з цього мотлоху більше, ніж я.

– Я саме так і казав Малону, – заспокійливо протуркотів Фріско. – Але синдикат повинен влаштувати декого з своїх людей, гірничих інженерів з дипломами, і – тільки це між нами, Олфе, – я чув, що одного з них уже запросили на твоє місце. Я умовляв Малона залишити тебе на руднику, ну, бодай штейгером, але…

– Красно дякую, – сухо перебив його Олф. – Я не збираюсь розписуватися в невмілому керівництві, щоб зробити приємність вашому синдикатові. Бувай здоровий!

Він натягнув капелюха і вийшов з контори.

Олф розумів, що не так-то легко влаштуватися тепер на інший рудник. На приїски насувалася жорстока криза. Навіть акції Калгурлі, найстійкіші з усіх, і ті вперто падали вже цілий місяць. На ринку з’явилися великі партії акцій, і це трохи не спричинилось до паніки.

Спочатку закрився Об’єднаний, слідом за ним – кілька менших рудників. Інші, такі, як, наприклад, Марітана, здавалися здольщикам, і ті цюкали обушком, вигрібаючи все, що можна, з старих пластів. Пішли балачки, що дні процвітання Великого Боулдера канули у вічність, що він ніколи вже не здивує світ нечуваним видобутком чистого золота. А майбутність бідних руд, за висловом одного спеціаліста, «губилася в сяючій невідомості». Телуристі руди і розв’язання «колчеданного страховиська» могли, звичайно, зробити чудо. Але поки що ширились чутки про злиття Айвенго й Підкови, а також деяких інших рудників. Робітників звільняли, власники акцій розорялись і дедалі частішали банкрутства та самогубства. Над золотими приїсками нависла лиховісна тінь невпевненості в завтрашньому дні.

Отож не дивно, що Фріско сяє, мов іменинник, упоравши для Малона та його французького синдикату справу з Мідасом, з гіркотою думав Олф. Зараз не так вже й багато охочих купувати рудники, і Фріско, либонь, перепали непогані комісійні.

Олф криво посміхнувся, думаючи про те, скільки праці вклав він у Мідас – а для чого? Тільки для того, щоб з цього поживився Фріско, а його самого потурили геть. Ну що ж, щастя на війні мінливе, заспокоював себе Олф, а золота промисловість така ж сама жорстока річ, як війна. Щось на зразок оцієї бурської кампанії! Так, це справжнісінька війна, війна фінансових акул проти різного дріб’язку.

Власники рудників у всьому звинувачували старателів – мовляв, це через їхню боротьбу за розсипне золото впав курс на біржі і не стало покупців на акції західноавстралійських Рудників. Та справа була зовсім не в цьому.

Відколи існують приїски, дрібні вкладники за океаном в самій Австралії раз у раз ставали жертвами всіляких афер, шахрайських проектів та спекуляцій. Фінансові тузи дивилися на біржові маніпуляції з акціями рудників як на свій законний бізнес; але широка публіка починала вже вимагати захисту своїх інтересів законодавчим шляхом, вважаючи, що грабувати держателів акцій, приховуючи від них інформацію, на яку вони мають таке ж право, як і великі вкладники, – це все одно, що залазити людині в кишеню.

Всі знали, що більшість членів правління, одержуючи секретну інформацію від своїх управляючих, використовує її для обману дрібних власників акцій та для свого збагачення. Коли з рудника надходили добрі вісті, вони навмисне перекручували їх і поширювали тривожні чутки, а потім скуповували за безцінь всі викинуті на ринок акції, щоб поживитися, коли настане час повідомити про відкриття багатої жили чи про нечуваний вміст золота в руді.

Такі махінації повторювались досить часто і стали звичайним явищем. Настільки звичайним, що зовсім недавно члени правління одного акціонерного товариства в Лондоні просто-таки обурились, коли місцеві пайовики дізналися про багатий вміст золота в партії руди одночасно з ними. Управляючого рудником попередили, щоб це було востаннє. Службовців компанії звинувачували в «несумлінності» і звільняли з роботи за те, що вони передавали місцевим пайовикам внутрішню інформацію, користуватися якою члени лондонського правління вважали своїм виключним привілеєм.

Але траплялися й інші випадки. Зловтішно посміхаючись, Олф пригадав, як одного разу в Лондоні перемогла дрібнота. Запідозривши обман і перехопивши якимсь чином телеграму управляючого рудником до свого брата, група держателів акцій скликала загальні збори акціонерів і вигнала геть акул, що засіли в правлінні.

Скандал навколо Об’єднаного та контракт «Великого Боулдера» з Боулдерською компанією збагачувальних заводів відкрили очі широкій публіці, показавши, що в золотопромислових колах навіть люди з гучною репутацією не гребують нічим і при першій нагоді ладні ошукати рядових акціонерів.

Хіба можна вигадати більше шахрайство, щоб обманути довіру акціонерів, ніж контракт між «Великим Боулдером» та збагачувальною компанією?

«Великий Боулдер» потрапив у скрутне становище, його окислені руди майже вичерпалися. Тоді, як казали, Зеб Лейн порадив правлінню компанії укласти контракт з Боулдерською компанією збагачувальних заводів на обробку хвостів та сірчаних руд. Контракт гарантував збагачувальній компанії на перший час п’ятнадцять сотих унції золота з тонни руди і сорок процентів від усього видобутку, а решта мала йти компанії «Великий Боулдер». Отож виходило, що руди з вмістом золота понад одну унцію Великий Боулдер обробляв сам, а прибутки від сульфідів та хвостів ділив з компанією збагачувальних заводів. На рудниках з незначним вмістом золота ця компанія мала величезні прибутки, а Великий Боулдер терпів збитки.

Тим часом акції Великого Боулдера та деяких інших рудників Боулдерського кряжа нестримно падали. Вони котирувалися вдвоє нижче, ніж півроку тому. Кілька акціонерів, відчувши щось лихе, зажадали розслідування, і шахрайство розкрилось.

Компанія «Великий Боулдер» знайшла гроші – ні більше ні менше як двадцять тисяч фунтів стерлінгів – на фінансування Боулдерської збагачувальної компанії. Зеб Лейн та ще кілька членів правління «Великого Боулдера» одночасно входили і до правління збагачувальної компанії. Вони тримали в своїх руках контрольний пакет акцій і використовували Боулдерську збагачувальну компанію для спустошення гаманців акціонерів «Великого Боулдера».

Крім того, члени правління «Великого Боулдера», як довірені особи акціонерів, ділили між собою чотири з половиною тисячі фунтів щороку і, як засновники, були добре забезпечені акціями, які дісталися їм майже даром.

– «Великий Боулдер» – одна з найстаріших золотопромислових компаній Західної Австралії, – сказав Біллі Барнетт, коли всі карти були розкриті. – Вона платила величезні дивіденди, і хоч багато хто вважав це особистою заслугою панів директорів, я все-таки гадаю, що золото створив бог, а правління лише встановило дробарку з тридцятьма товкачами.

Він згоден визнати, що «наші директори могли керуватися високими і благородними почуттями, на які лише здатні члени правління акціонерного товариства»; однак вони уклали, м’яко кажучи, «недозволену угоду» за рахунок своїх акціонерів.

– Могли вже просто подарувати рудник збагачувальній компанії, чого ж церемонитись, – вигукнув з місця другий акціонер. І викликав глузливий сміх аудиторії, зачитавши статтю контракту, в якій говорилось, що «Боулдерська збагачувальна компанія повинна вжити всіх заходів до того, щоб запобігти втратам золота внаслідок крадіжок та несумлінності».

Крах Об’єднаного ще глибше розкрив закулісні махінації золотопромисловців і їх мету.

Він наочно показав, що заокеанські власники великих золотопромислових підприємств були зацікавлені не так у збільшенні видобутку золота, як у біржовій грі. Члени правління компаній, їх родичі та друзм наживалися на «внутрішній інформації», яку вони одержували потай від рядових акціонерів. Вони гріли руки на випуску акцій «липових» золотоносних ділянок чи не більше, ніж на акціях найбагатших рудників. Добування золота стало засобом шахрайського пограбування безлічі легковірних людей через біржу, а самі рудники перетворилися на своєрідних «темних конячок», справжні достоїнства яких хазяїн скакової стайні підступно зберігає м таємниці.

Коливаннями на фондовій біржі заправляла могутня купка лондонських фінансистів. Розібратися в їхній грі було нелегко, проте Олф досить надивився на неї і приблизно здогадувався, що зараз вони грають на пониження і створюють депресію, щоб прибрати до рук усі хоч якоюсь мірою цінні рудники на золотих приїсках. «Австралійські вкладники стоять поперек горла англійським ділкам», – сказав якось у присутності Олфа приїжджий магнат. Політика цих ділків, очевидно, зводилась до того, щоб проковтнути дрібного незалежного австралійського вкладника і скупити його акції, а потім відродити рудники, нагнати ціни на акції і створити навколо калгурлійських приїсків новий бум.

Що ж ото сказав Зеб Лейн на сніданку в правлінні Південного Калгурлі кілька днів тому? – пригадував Олф. Ага, ось що: «Над приїсками зараз згустилися грозові хмари, але він певен, що скоро прогляне сонце і для всього району настане ера процвітання». Річард Гамільтон, управляючий Великим Боулдером, погодився з ним щодо «хмар», але від себе додав, що шлях до оздоровлення треба шукати в «дешевій обробці великої кількості бідних руд».

«Все це й без них відомо», – роздумував Олф. Та якби населення приїсків стало ждати того процвітання, довелося б йому йти з торбою по світу. Велике щастя, що в боротьбі за розсипне золото перемогли старателі – може, цим вони врятували приїскові міста від страшного лиха. Розсипища в руках народу – це в якійсь мірі матеріальна сила, що удержує гроші в країні і створює обіг. Певна річ, якби старателі програли, знизилася б і заробітна плата на рудниках.

Дінні казав, що у робітників, як у мурашок, є якесь особливе передчуття лиха, що їм загрожує. Саме тому вони й виступили так одностайно на захист своїх прав, проти грабіжницьких зазіхань англійських капіталістів. Але їх боротьба водночас була спрямована і проти своєї власної правлячої верхівки. Ставлячи особисту наживу вище національних інтересів та демократичних принципів, місцеві багатії ладні були розпродати країну заокеанським фінансистам, щоб тільки зберегти свої вкладення в іноземних акціонерних компаніях. І лише мужність та рішучість старателів врятували Західну Австралію від цієї зради.

«Але цього замало. Треба законодавчим шляхом покласти край зловживанням з акціями, – думав Олф, – треба сприяти розвиткові вітчизняної промисловості і домогтися того, щоб приїски й уся країна користувалися скарбами, що їх дають рудники».