Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 41 страниц)

«Тепер вам, люба, немає сюди вороття», – сказав мені режисер. Але я ніколи, не простила б собі, якби померла мама. Вона мучилась усе своє життя, місіс Гауг, та й не жарти це – родити в її віці.

Та коли я повернулась додому, мама вже зовсім одужала. Дитина померла, і мені, власне, нічого було приїжджати, – просто мама почувала себе самотньою і нещасною, і в неї не було грошей. Вона сказала, що моє місце тут, біля неї, що я повинна допомагати їй, а я дбаю тільки за себе, за свої співи і звалила на її плечі всі сімейні турботи. Спочатку я сердилась на маму, а тепер мені вже все одно. Вона, либонь, має рацію: не так живи, як хочеться, а так живи, як доля велить.

– Вайолет, люба, не говоріть цього! – утішала дівчину Саллі. – Ви не повинні втрачати надії. Ви молода ще…

– Але досить стара, щоб починати кар’єру оперної співачки, – з болем промовила Вайолет. – Та й двері Мельбурнської опери для мене закриті назавжди, бо я самовільно пішла звідти. І якби навіть мене й узяли назад, я вже не зможу поїхати: мамі одній справді не впоратися з півдюжиною дітлахів, хоч би вона перервалась. Ні, певне, мені доведеться сидіти тут і розносити пиво, тоді всі будуть щасливі. Така моя доля.

Фріско повернувся, щоб забрати Вайолет. Його кінь прийшов першим, і він страшенно радів.

– Ходімте з нами, місіс Гауг, відсвяткуємо перемогу! – весело вигукнув він. – В барі є шампанське, хоч, звичайно, як завжди, тепле.

Саллі відмовилась: вона обіцяла Моррісу почекати його тут; але вона розуміє, що не повинна більше позбавляти містера де Морфе товариства його «чарівної супутниці».

Юна особа, що виступала під руку з Фріско, держалася дуже впевнено. Висока, струнка, в елегантному темно-блакитному платті – під колір її очей.

«Сцена навчила її цьому самовладанню і невимушеним манерам», – подумала Саллі. На Вайолет, мабуть, не справляло ніякого враження те, що її супроводить містер де Морфе, в той час як Фріско явно не міг приховати радості, що з ним така блискуча дама.

«Її серце, її душа глухі до всього», – думала Саллі. Кожною клітинкою свого єства Вайолет поринула в мрію стати співачкою. Це і рятувало її завжди: багно, серед якого вона жила, не приставало до неї. А тепер її присилували знову повернутись до цього життя, розбивши всі надії. Чи зможе вона, поховавши свою мрію, залишитись сама собою?

Як могла мати Вайолет змусити дочку повернутися за стойку приїскового шинку, коли перед нею відкривалось таке блискуче майбутнє? Ні, Вайолет вже не вирветься звідси. Саллі здавалось, що над дівчиною тяжить прокляття. Життя приїску засмокче її, і вона житиме так, як живе весь оцей жадібний до видовищ натовп, що зібрався на верхогони. Бідолашна Вайолет! Адже її душа завжди тужитиме за чимось більшим і вищим.

Чи пощастить їй знайти в житті що-небудь, що могло б замінити їй радість творчого вираження свого «я»? Зрештою, вона – дитя приїсків. Вона почуває себе мов риба у воді серед цієї куряви та спеки, в товаристві грубих і часто п’яних чоловіків, – байдуже, чи то рудокопів, чи управляючих рудниками. Зараз вона – зірка приїску; але блиск її тут швидко може потьмяніти, Вайолет висохне і змарніє, злидні й турботи висмокчуть з неї всі сили, або погладшає, обрезкне, стане брудна, неохайна, – одне слово, буде такою, як більшість жінок на приїску, чиє існування залежить від заробітку чоловіка, а той, в свою чергу, залежить від золотих розсипищ, рудників, коливань курсу акцій…

Ясний, прозорий, блакитний ранок перейшов у сліпучо-яскравий полудень, потім, коли стало хилитись до вечора, почало парити. Курною біговою доріжкою без упину проносились коні; перед очима сп’янілих від азарту глядачів миготіли, немов у калейдоскопі, червоні, блакитні, рожеві, пурпурові, зелені і жовті куртки жокеїв. Ось так промайне і цей день – єдиний святковий день у сумовитому плині одноманітних приїскових буднів.

Перед останнім заїздом на іподром налетів пиловий вихор. Жінки, побоюючись зливи, просили чоловіків одвезти їх скоріше додому. І ось потік екіпажів ринув назад до міста; але дощ наздогнав їх у дорозі, наздогнав він і багатотисячний натовп, що брів обіч дороги, – старателів і рудокопів, їх дружин та дітей. А втім, ніхто не нарікав на зливу, опріч жінок – в тому числі й Саллі, – чиї обнови були попсовані. Чоловіки, яким поталанило виграти на верхогонах бодай кілька шилінгів, були задоволені: щасливий день, казали вони, і дарма, що при цьому вилетіло з кишені кілька фунтів стерлінгів… Зате вони розважили душу, весь час були там, на скаковій доріжці, й, забувши про все на світі, всім своїм єством линули разом з кіньми, на яких ставили. Лихо з ними, якщо букмекери пішли з верхогонів, потираючи руки! Приїсковий натовп на верхогонах завжди давав їм солідну поживу. Але навіть букмекери не могли нічого вдіяти з приїсковим суддею, коли на карту було поставлено честь приїску.

Всі знали, що в заїзді на головний приз приїску бере участь кінь старого Белчера, точніше, його сина, і всі знали старого Белчера.

– Хлопці дружно ставили на Самородка, – розповідав Дінні. – Він прийшов третім, і букмекери аж завили, коли суддя оголосив його переможцем. Але старий Белчер стояв на своєму. «Хто судить ці верхогони? Я чи ви? – наїжився він. – Так от я й кажу, що Самородок виграв приз».

Один хлопчина з Боулдера – його забрали з школи й натренували до верхогонів – теж пошив у дурні букмекерів.

– Молодий Біллі – спритне хлоп’я і добрий їздець. Він мав скакати на «темному конику» з приїскової стайні, – сміючись, розповідав Дінні. – Але букмекери обробили тренера, і той наказав Біллі, щоб він не приходив першим. А це для хлопця – удар. Ще б пак: адже він вперше брав участь у верхогонах ї нахвалявся своїм шкільним товаришам, що неодмінно виграє. На коня спершу ставили один проти десяти, і букмекери ніяк не могли второпати, чому перед самим заїздом на них налетіли хлопчаки з дво– і п’ятишилінговими ставками. І, звичайно, кінь молодого Біллі прийшов першим!

РОЗДІЛ LXVI

Дінні й Олф всіляко уникали один одного від часу подій на Айвенго. Вони стали немов чужі; здибавшись на вулиці чи в трактирі, ледве віталися кивком голови, й обличчя їхні при цьому кам’яніли. Обидва тяжко переживали розрив, та Олф знав, що Дінні ніколи не простить йому, що він пішов проти давніх товаришів, коли вони піднялися на боротьбу за свої права. І Олф з головою поринув у роботу на руднику Золоте Перо.

– А справи на руднику були дуже кепські, коли я став до роботи, – розповідав Олф Моррісу. – Видобутку майже ніякого, звітність заплутана так, що сам чорт не розбереться.

Педді цілком поклався на Олфа, погодився з його проектом розширення та реорганізації робіт, проте заявив, що не дасть грошей на кріпильний ліс і машини, поки не підніметься курс акцій.

«Мій хазяїн!» – казав про нього Олф, і в очах у нього спалахували глузливі іскорки. А втім, він не без подиву розповідав, як цей безграмотний, але хитрий молодик намагається опанувати справу управління рудником.

Олф сам навчився всього, що він знав, спілкуючись з гірничими інженерами, геологами та металургами, читаючи книжки, які вони йому давали, й обговорюючи з ними всі процеси промислового видобутку золота. Педді займався самоосвітою за тим же методом. Коли Олф прийняв на себе управління Золотим Пером, Педді був майже неписьменний – ледь міг надряпати на папері своє ім’я. А тепер Педді вивчав бухгалтерію та господарський облік і накидався на будь-яку книгу з фінансових питань, яка лиш потрапляла йому до рук. Протягом усього року Олф, працюючи на руднику, допомагав Педді в його навчанні.

Впертість, з якою Педді корпів за найважчими проблемами банківської справи та фінансів, здоровий розум і здібності, які він виявляв при цьому, вражали Олфа. Педді завжди знав, що слід відкинути і що можна застосувати на практиці, але рішуче відмовлявся витрачати час на геологію та металургію.

– Це не для нас писано, Олфе, – казав він. – Нехай цим займаються спеціалісти. Може, нам коли-небудь знадобляться й спеціалісти, але поки що вони надто мало обізнані з нашими приїсками.

Педді страх як не любив управляючих іноземців.

– Нам у промисловості потрібні такі люди, як ви, Олфе, – казав він. – Практики. Люди з досвідом, які добре знають країну та всі особливості нашого виробництва. На мою думку, ви один з кращих практиків у нас на приїсках. А всі оті дипломи, вчені ступені… Нехай з ними панькаються на Боулдері, Об’єднаному та Лейк-В’ю! У нас з вами, Олфе, є голова на плечах і досвід. Ми можемо ще більше заробити на Золотому Пері, якщо не будемо байдикувати і не дозволимо всяким ученим шарлатанам викачувати з нас гроші.

Згадайте! Кілька років тому ці вчені запевняли, що в нашій країні взагалі немає золотоносних порід. Потім почали доводити, що є, тільки саме алювальне золото. А тепер вони хочуть вбити нам в голову, що окислені руди вичерпались, а з сірчаних мало користі. Щоб їм очі повилазили! Можна, звичайно, заробити дещицю і на окислених, і на алювальному, та не в них сила. Я вірю в наші родовища і купуватиму акції, а не продаватиму. Зараз саме час купувати акції, Олфе, і купувати якнайбільше. Все золото, яке потрапить мені до рук, я вгачу в акції.

– Алювіальне золото, а не алювальне, Педді, – зауважив Олф.

– Вельми вдячний, – посміхнувся Педді. – Ви підправляйте мене, Олфе, коли я ляпну щось не так.

Педді працював на руднику й одержував зарплату, як перший-ліпший гірник. Для всіх він був просто штейгером. Мало хто на руднику знав, що Педді – головний пайовик компанії. А той, хто знав, тримав язика за зубами. На це була своя причина: Педді давно скуповував у рудокопів золото; робив це, мабуть, і зараз, як підозрював Олф.

Кожен вибійник, який працював на багатих покладах, знав, що найкраще мати справу з Педді. Щоправда, він давав не таку добру ціну, як інші перекупники, зате з ним було безпечніше, а ради цього чи варто було сваритися за кілька шилінгів? Рудокопи гадали, що Педді працює на могутню банду, яка скуповувала крадене золото. Вона мала зв’язки в поліції, і «велика п’ятірка», як її називали, могла захистити будь-кого з своїх клієнтів, якби той попався на гарячому. Це всі добре знали.

Поступово Олф зацікавився Педді Кеваном, і йому захотілося допомогти хлопцеві стати на чесний шлях.

– Послухайте, Педді, – завів він якось розмову. – Якщо ви й далі так вестимете справу, у вас згодом буде купа грошей.

– Авжеж, – погодився Педді.

– Я до того, що коли ви хочете стати рівнею великим ділкам, то для цього не досить уміти спекулювати на акціях, треба багато чого навчитись.

– Ще встигну, – відповів Педді. – А втім, біди не станеться, якщо ви, Олфе, трохи мене помуштруєте.

– Для початку можна було б підстригтися й купити пристойний костюм, – порадив Олф.

– Не піде! Якщо я ходитиму чистенький та прилизаний, кожен йолоп вважатиме, що в мене золота хоч гатку гати.

– А хіба це не так? – Олф спробував викликати його на одвертість.

– Ну, це ви не туди загнули, містер Брайрлі, – хихикнув Педді, ніби почув дотепний жарт. – У благородному товаристві, я чув, не цікавляться двома речами: звідки ви берете гроші і хто ваша коханка.

Олф засміявся.

– Ну що ж, Педді, це, звісно, ваша особиста справа. Але у вас усе життя попереду, і ви, бачу, можете досягти великих успіхів. То чому б вам не облишити всі околяси та не піти прямою стежкою?

– Як ви, наприклад? – ущипливо запитав Педді.

Олф криво посміхнувся.

– Хоча б. Правду кажучи, мені це не дуже допомогло. Але зрештою мати репутацію чесної людини – це теж чогось варте, навіть у такому місті, як наше.

– Не так уже й варте, – заперечив Педді. – Навряд чи це вам допоможе, коли доведеться тинятись по трактирах, шукаючи роботи. Ні, перш ніж почати жити за вашим рецептом, треба мати хоч кілька тисяч у кишені.

– Овва! – зітхнув Олф. – Можливо, й ваша правда. Але я інакше скроєний. Для мене є тільки два шляхи: або прямо, або… на той світ.

– Не вдавайте з себе дурня, Олфе, – Педді подався вперед; його бліде веснянкувате обличчя враз набрало напруженого, майже старечого виразу. – Всі тут підробляють на золоті…

– Ви хочете сказати – крадуть золото і незаконно збувають його?

– Ви знаєте, що я хочу сказати. А якщо ви цього навіть не робите, один біс, всі думатимуть, що робите. Так в чому ж різниця?

– В тому, що я цього не роблю. От і все.

– Хай буде по-вашому. – Педді осміхнувся. – Ну, а що б ви робили, якби я не взяв вас на роботу?

– А що б робили ви, якби я не дав ладу вашому руднику? – скипів Олф. – Адже ви самі казали, що берете мене тому, що я чесна людина…

– І знаєте свою справу.

– То й що? Ви незадоволені? А хто вам навів порядок, хто підвищив видобуток? У вас тут із звітністю робилось казна-що, коли я прийшов. А тепер ваша звітність в ажурі. Акціонери можуть нарешті дістати хоч якесь уявлення про стан справ на руднику. Ви маєте змогу платити дивіденди в цьому році…

– Атож, – реготнув Педді. – Містер де Морфе навіть пропонує від імені свого клієнта дві тисячі фунтів готівкою за наш рудник… і все завдяки вашій сумлінності.

Худе, змарніле обличчя Олфа посіріло. Пальці нервово стиснулися в кулак.

– Отже, мої послуги будуть уже не потрібні? – з гіркою іронією спитав він.

– Ви наче в воду дивились, – сказав Педді. – Хіба ви забули, як віддубасили Фріско тоді в поході? Він вам цього не подарував і ніколи не подарує. До того ж у нього завжди напохваті який-небудь гірничий інженер з дипломом. А втім, я міг би ще деякий час не продавати Золоте Перо, оскільки ми робимо тут непогане діло, якби ви так не пильнували кожної піщинки золота, що виходить з шахти.

– Що ви хочете цим сказати?

– А ось що…– Педді нарешті вирішив узяти бика за роги. – Не слід заважати хлопцям підробляти. Це майже всі управляючі розуміють. Всі знають про те, що тут робиться, і дивляться на це крізь пальці. Так більше користі. І хлопці задоволені, не галасують, і золото осідає в країні. Підтримує життя міста. Це краще, ніж дозволяти йому витікати за море, щоб англійські дженджики там у себе могли казитися з жиру. Отож і нехай наші хлопці одержують за своє золото, що їм належить. По-моєму, це правильно і справедливо. Але з нашого рудника хлопцям перепадає дуже небагато. І це через вас, Олфе. Саме тут нам з вами й треба порозумітись. Бо ж не тому я сиджу під землею чи стовбичу біля дробарки; що це корисно для мого здоров’я! Я хочу все бачити на власні очі. Хочу точно знати, скільки золота вислизає ї хто його цупить. І бачу, і знаю, але не втручаюсь. Я своє маю, а якщо ви цього не хочете – залишайтеся дурнем, тим гірше для вас.

– Розумію, – млявим, стомленим голосом промовив Олф, і Педді вирішив, що він нарешті переконав упертого співрозмовника, привів його трохи до тями. – То що ж ви пропонуєте?

– Дуже просто! – радісно вигукнув Педді. – Вам не слід до всього так приглядатися на руднику. Тільки й усього. Ви за це своє одержите, Олфе, повірте моєму слову. Не треба тільки враховувати кожну порошинку золота, яка виходить з шахти або з амальгамаційних листів. Якщо коли-не-коли дещиця й зникне, – невелика біда.

– Обкрадаєте, значить, своїх же акціонерів? Нечесно, Педді, і підло. Робітників я не засуджую. Але ви двічі шахрай: обкрадаєте і робітників, і акціонерів.

Поки Педді говорив, Олф узяв перо й почав писати. Він відповів Педді твердо, рішуче й так спокійно, ніби йому вже було байдуже, як сприйме Педді його слова.

Педдине обличчя раптом перекосилося від люті.

– Ви не можете стати мені на дорозі, – огризнувся він, – Ви нічогісінько не зможете тут вдіяти, містер Брайрлі. А то я не марнував би з вами часу. Я говорив для вашої ж користі. Облиште свій гонор, якщо не хочете втрапити за грати. А ви, питається, куди дивились? Цілісінький рік протирали в конторі штани і не бачили, як обкрадають акціонерів, як третина всього золота з шахти йде на сторону? Ви виявили злочинну недбалість щодо своїх службових обов’язків – ось що скаже вам кожен суддя, містер Брайрлі. А я посвідчу під присягою, що це саме так.

– Катайте! – Олф підвівся. – Ось вам моя заява про звільнення. Я написав її. поки ви розкривали мені свої секрети, – для моєї ж користі, як ви самі зволили сказати.

РОЗДІЛ LXVII

Дінні і Кріс Кроу працювали на ділянках поблизу Біндулі, за три-чотири милі на захід від Боулдера, а в кінці тижня приїжджали у місто по харчі й пару днів відпочивали у місіс Гауг. Саллі згодом розповідала, що вона до самої смерті не забуде того недільного ранку, коли Олф Брайрлі завітав до Дінні.

Поява Олфа була для Саллі цілковитою несподіванкою. Олф відщепнув хвіртку і млявою, повільною ходою наближався до будинку; здавалось, ніби він через силу переставляє ноги. Саллі привіталась до нього. Він рвучко підвів голову, і вона побачила його хворобливе, змучене обличчя.

– Де Дінні? – спитав Олф.

– У себе, – відповіла Саллі. – Дінні! – покликала вона. – До вас прийшов містер Брайрлі.

– Він, мабуть, не захоче мене бачити, – сказав Олф. – Але мені дуже треба з ним поговорити.

Олф зайшов у Діннину кімнату. Він пробув там годин зо дві і вийшов разом з Дінні. Вони поминули садок і зупинилися біля хвіртки, продовжуючи розмову. У Дінні був стривожений вигляд, а в очах – страх. Він розмовляв з Олфом так, ніби від колишньої сварки між ними не лишилося й сліду, і намагався підбадьорити Олфа.

Саллі чула, як Дінні сказав:

– Не такий страшний чорт, як його малюють, Олфе. Сьогодні не пощастило – то пощастить завтра. Ми з тобою підемо разом на розвідку, і, хто зна, може, нам знову всміхнеться доля, як колись з «Леді Лорою». Хіба в країні мало золота? І кому ж, як не нам з тобою, треба довести це!

Та Олф залишався байдужим, здавалося, ніби він зовсім не чув умовлянь Дінні – весь поринув у якусь свою гірку думу. Потім одчинив хвіртку й поволі побрів дорогою, а Дінні стояв і дивився йому вслід.

– Кепські справи, мем! – вигукнув Дінні, коли Саллі покликала його обідати і він увійшов до жарко натопленої кухні, в якій стояли густі пахощі смаженого м’яса і монотонне дзижчання мух. – З Олфом щось не гаразд..Треба йому допомогти.

– А що трапилось? – спитала Саллі, нарізаючи м’ясо і відганяючи мух.

Вона знала, що Олф відмовився від роботи на Золотому Пері і що Лора цим дуже стривожена.

– Олф, видно, дуже полаявся з Педді Кеваном через якісь темні справи на руднику, – сказав Дінні, – і Педді погрожує запроторити його у в’язницю. Та дулю з маком він це зробить, бо й сам туди може вскочити. Не в цьому біда. Олф зовсім розклеївся – наче сам не свій. Ще, чого доброго, пустить собі кулю…

Саллі в цей час воювала з мухами, які налітали на м’ясо, вже розкладене по тарілках, і сердилась на Морріса, чому він не йде обідати, коли його кличуть, – а тут іще оця халепа з Олфом…

– Облиште, Дінні! – відмахнулась вона. – Містер Брайрлі ніколи цього не зробить. Не таким він уродився.

– А хто його зна, – задумливо відповів Дінні.

Прийшов Морріс, і вони сіли до столу.

– Олф каже, що в Калгурлі йому немає місця, – вів далі Дінні. – Проклинає себе за те, що не підтримав друзів у боротьбі за розсипища. Він з самого початку усвідомлював свою помилку, але йому не вистачало мужності. Каже, що не розумів тоді, скільки підлоти криється в махінаціях золотопромисловців. А тепер йому несила все це терпіти. Його хазяїн – негідник і шахрай, яких ще світ не бачив.

– Хто – Педді Кеван? – спитав Морріс, починаючи їсти. – То справді фрукт.

– Ні, ви тільки подумайте! – Дінні теж присунув до себе тарілку, продовжуючи вболівати за Олфа. – Хлопчисько Педді командує Олфом Брайрлі, і Олфу нікуди дітися. Він каже: або Олф буде покривати Педді, або – з мосту та в воду.

– Треба поговорити з Педді, – сказав Морріс. – Нехай не думає, що йому все сходитиме з рук. Хоч Олф і перекинувся тоді на бік промисловців, я все-таки певен – більшість хлопців, які давно його знають, підтримають Олфа, якщо Педді спробує вчинити підлоту.

– Може, й так, – з сумнівом сказав Дінні. – Але мені здається, що перш за все Олфові треба виїхати з міста. Я вже запропонував йому піти разом на розвідку, і що швидше ми це зробимо, то буде краще.

Але марні були всі їхні плани – Олфові вже пізно було помагати. Увечері того-таки дня його знайшли мертвим у чагарях недалеко від Золотого Пера. Поруч нього на землі лежав револьвер; у кишені знайшли листа до Лори.

Олф просив Лору простити його. У нього не було іншого виходу, щоб забезпечити її та Еме, писав він. Грошей, які вона одержить по страховому полісу, їй вистачить на перший час та на дорогу до Вікторії. Олф сподівався, що Лора повернеться до своїх батьків. Дінні допоможе їй у всьому і оформить його справи.

Смерть Олфа приголомшила Дінні. У перші дні Моррісу довелося взяти на себе всі турботи. Саллі була з Лорою, яка не тямила себе від горя. Як міг Олф зважитись на таке? Як міг він забути про все, що їх єднало, і втратити бажання жити?

– Навіщо, навіщо він це зробив, Саллі! – ридала Лора. – Як він міг покинути мене? Невже він не знав, що з ним я пережила б усе, а без нього не можу!

– Він гадав, що так для тебе буде краще, – втішала її Саллі, намагаючись виправдати Олфа. – Він був хворий, не. при собі – і не міг збагнути всіх наслідків.

– Неправда! – розпачливо заголосила Лора. – Це я у всьому винна. Я надто бідкалася, коли він кинув роботу на Золотому Пері, і сердилась на нього. Не могла зрозуміти, чому він це зробив. Я і тепер не розумію. Олф мені лише сказав, що не хоче більше працювати у Педді Кевана, бо він негідник і падлюка. Олфе, коханий мій, чому ти не поділився зі мною! Чому я була такою сліпою дурепою! Як не відчуло моє серце, що твориться у тебе в душі! Ох, Саллі, якби я поговорила з ним, він би цього не зробив. Я б довела йому, що цього робити не можна! Він не повинен був цього робити! Все, що завгодно, тільки не цей жах!

Так, обливаючись сльозами, голосила Лора – знову і знову повторюючи одне й те саме, в розпачі ламаючи руки, марно силкуючись збагнути, як це могло статися, чому спіткав її такий страшний удар. Загинули всі її ілюзії, всі сподівання на щасливе майбутнє – все, про що вони мріяли разом з Олфом.

А ті самі люди, які загнали Олфа у безвихідь – промислові магнати та власники рудників, – ті, хто міг би дати, але не дав йому роботи, тепер голосніше за всіх висловлювали жаль і співчуття з приводу його смерті. Пишномовні некрологи, надруковані в «Калгурлійському гірнику» та «Західному аргусі», віддавали посмертну данину містеру О. Е. Брайрлі, «в особі якого приїски зазнали тяжкої втрати», бо він був «втіленням усіх чеснот – добра, благородна і щира людина, справжній джентльмен, якого поважали й любили всі, хто його знав». Давні товариші Олфа, які разом з ним ділили горе і радощі під час першого походу від Південного Хреста до Хеннана через Кулгарді, висловили бажання поховати його на свої кошти. Вони вирішили ще зібрати поміж себе трохи грошей, щоб допомогти місіс Брайрлі.

Та Лора навіть чути про це не хотіла, і Дінні довелося сказати товаришам, що місіс Брайрлі глибоко зворушена їхньою добротою та співчуттям, але не потребує допомоги, бо Олф подбав про те, щоб забезпечити її на перший час. Олф справді залишив Дінні невеличку суму, а той умовляв Лору взяти ще в нього, щоб вистачило на дорогу до Вікторії, де жили її батьки.

Лора відмовилась їхати. Вона сказала, що залишиться на приїсках і згодом спробує сама заробляти свій хліб: даватиме уроки музики і виступатиме на концертах або гратиме на роялі в ресторанах. Хоч як старалися Дінні та Саллі відрадити її від цього, все було марно. Вона хоче довести Олфу і собі самій, казала Лора, що не така вже вона слабка та безпорадна, якою вважав її Олф, і що він не повинен був губити свого життя.

Лора залишилася жити в тій самій халупі при дорозі на Боулдер, в якій жила з Олфом останнього року, і довгі місяці ходила бліда та засмучена, завжди в усьому чорному. Вона зовсім перестала дбати про свою зовнішність, гладенько зачісувала назад своє гарне волосся медового кольору, і на її очі вмить набігали сльози, як тільки хто-небудь згадував при ній Олфа. Але траур дуже личив їй, і ніхто не мав сумніву, що вона, попри всю її скорботу, знову вийде заміж, якщо залишиться на приїсках.

– Може, серце її і не було розбите, але вона вже не могла стати колишньою Лорою, – казала про неї Саллі. – Після смерті Олфа у неї в очах завжди стояла печаль.

Пліткарі запевняли, що Фріско одним з перших почне залицятися до вдови Олфа Брайрлі. Його частенько бачили з Лорою, коли вона була ще веселою, безтурботною товстушкою. А втім, Саллі знала, що Лора хоча й легковажила трохи в поводженні з Фріско, проте йому не пощастило схилити її до зради чоловікові. В недовгому часі знайшлося чимало охочих приголубити Лору, але Фріско серед них не було.

Цілком зрозуміло, що до такої жінки, як Лора, чоловіки так і липли з своїм заступництвом та порадами, але вона рішуче давала всім зрозуміти, що їй не потрібне ні те, ні друге. Вона була просто шокована: ще не минуло й року після смерті Олфа, а вже то один, то другий безстидник пропонує їй без довгих розмов та освідчень стати його дружиною.

– Я ніколи більше не вийду заміж, – сказала Лора Саллі. – Нізащо в світі! Моє серце поховане в могилі разом з Олфом.

– Можливо, й так, – відповідала Саллі. – Але не твоє тіло.

Коли гроші у Лори майже вийшли, вона почала давати уроки музики. Та цього заробітку не вистачало. Ті, хто міг би добре платити за уроки, посилали своїх дітей у монастирську школу в Кулгарді. Кілька шилінгів, які Лора заробляла, навчаючи музики Віка Моллой, Діка Гауга та ще кількох дітей рудокопів, не могли прогодувати її й Еме; а ще ж треба було платити за квартиру. Лише коли-не-коли Лорі щастило заробити гінею, акомпануючи на концертах. Отож, коли Тім Мак-Суїні запропонував їй грати вечорами в готелі «Західна зірка» і пообіцяв добру платню, Лора з радістю погодилась.

Кожний власник великого готелю старався почастувати своїх клієнтів найкращим музичним номером. Першим знавцем музики усі вважали Міка Меньйона, який нещодавно купив ресторан «Біржа»; тут, у барі, частенько співав Уоллес Браунлоу. Педді Уїлен славився тим, що держав у своєму готелі аж три піаніно, а найповажнішим гостям подавав віскі у кришталевих келихах.

Вайолет О’Брайєн співала тепер у нього в ресторані, коли не була зайнята в барі. У Мак-Суїні головним козирем була досі офіціантка Клара Фагот, яка дістала це прізвисько за своє красиве контральто, але становище змінилось, коли в невеличкому залі поруч з баром за піаніно сіла Лора Брайрлі.

Дінні був проти цього; він умовляв Лору відмовитись від пропозиції Мак-Суїні і дозволити йому, як давньому товаришеві її чоловіка, подбати про неї і про Еме. Він обіцяв це Олфові, казав Дінні, і повинен додержати слова. Та Лора була гонориста й уперта, їй хотілося все робити по-своєму.

– Ви даремно боїтеся за мене, містер Квін. Я вмію постояти за себе, – заявила вона.

Дінні якраз і не був упевнений в цьому. Тому він з полегкістю зітхнув, коли дізнався, що Мак-Суїні з самого початку подбав про те, щоб відвідувачі готелю ставились до Лори з належною повагою. Більшість старателів та рудокопів завжди ставились до жінок з підкресленою ввічливістю. Це вважалося справою честі. Якщо, бувало, якийсь гультіпака зважиться образити офіціантку, йому негайно давали під ребра і викидали за двері. Але останнім часом у місті розвелося стільки різної потолочі, що тепер ні за що не можна було ручатись, а надто коли якомусь із цих головорізів впаде у вічі гарненька жінка: нахлебтавшися віскі, вони можуть казна-чого накоїти.

– Ось, що хлопці, – сказав Тім Мак-Суїні першого ж вечора, коли Лора сіла за піаніно в готелі «Західна зірка». – Місіс Брайрлі погодилась грати для нас одну-дві години щовечора. Ласкаво прошу, можете слухати її; хочете – тут, у залі, хочете – в барі, як вам більше подобається. Але попереджаю – в присутності дами не лихословте. Хто не вміє по-людськи поводитись, нехай забирається геть.

– Гаразд, Тіме! – глузливо процідив пронозливий Алек. – На наших приїсках старателі завжди вміли поважати жінок. Але ти, сподіваюсь, не заперечуватимеш, коли якомусь хлопцеві закортить спробувати щастя в такої апетитної молодички?

Мак-Суїні так зацідив у вухо нахабі, що той полетів із стільця. Чоловіки, що причащались коло стойки, перезирнулись і підморгнули один одному. Бач, воно що! Ось чому він так піклується про її добре ім’я! Ну, цей нікому не дозволить стати собі на дорозі.

Тім Мак-Суїні був літній здоровань, товстощокий, з червоним обличчям і ріденьким сивуватим волоссям, лагідний і прямодушний. Добрий хлопець, казав про нього Дінні. Чесність і відвертість зробили Мак-Суїні популярним серед усіх жителів приїску. Не одну тисячу фунтів вгатив Тім у свій готель, щоб він став одним з найкращих на приїску. Вельможні іноземці та управляючі рудниками, не роздумуючи, їхали просто з вокзалу до Тіма Мак-Суїні. Кожний власник товстої чекової книжки знав наперед, що там його грошики не пропадуть дурно.

Тім пишався своїм готелем: його першокласними винами, першокласними ваннами і не менш першокласними офіціантками. Про контральто Клари і червонясте волосся Джессі Грей ішла слава від Лейк-В’ю аж до самого Есперанса. Але Дінні Квіну було не до душі, що ім’я удови Олфа потрапить до списку ресторанних атракціонів і надто часто згадуватиметься поруч з іменем Мак-Суїні. Він знав, які підуть плітки, коли місіс Брайрлі сяде в ресторані за піаніно. А що Лора вийде заміж за Тіма Мак-Суїні, цього йому навіть ніколи не снилось.