Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XXI

Швидко минали дні, насичені золотим сонячним світлом і такою ніжною, глибокою небесною блакиттю, що Саллі вона здавалася чарівнішою за все на світі, – наближалося літо.

Після дощів та в холодну погоду земля і небо милували око багатством та соковитістю барв. Теракотові дороги й пориті схили хребта; на узбіччях і поміж кущами – смарагдова трава. Ген на обрії бовваніє сапфірова вершина Маунт-Берджесу, а довкола в усі боки розляглося море чагарів, сизо-сіре, мов голубине крило, майже фіолетове в туманні вечори та в багрянці призахідного сонця.

Всю цю багатющу палітру, здавалось, тримали в собі дикі квіти. Жовті, ясно-червоні, блакитні й пурпурові, вони то звисали кетягами в колючих хащах, то гордовито здіймали голівки над низькорослим чагарником. Білосніжні безсмертники й рожеві нагідки шовковистим килимом стелились на багато миль по той бік солоного овера. Та під гарячим подихом літа все це поблякло, квіти зникли, озеро пересохло. Барви землі й неба вицвіли, потьмяніли, все розрідилося в сумній одноманітності куряви й спеки. Лише надвечір’я, як і раніше, були казково прекрасні, все небо палахкотіло золотисто-рожевим полум’ям над тємно-ліловою землею, та ночами місяць-чарівник сріблив своїм сріблястим сяйвом поруділу оголену землю навколо табору старателів.

Саллі часто милувалася заходом сонця та місячним сяйвом, і їх таємнича краса заспокоювала її й утішала в ті довгі вечори, коли Морріс ішов грати в ту-ап. Фрісків намет стояв зовсім поруч, і вона бачила гравців, що, товпились навколо багаття, чула гамір та вигуки.

– Я поставив!

– Іду на фунт!

– Ану, кидай!

– Сюди, до мене, мої миленькі!

– Так і є – орел!

– Хай йому дідько – знову орел!

– Ставлю долар!

– Десять шилінгів!

– Соверен!

– Катай!

– Крути, Янкі!

– Свята мадонна!

– Решка буде!

– А хай їй грець!

Вигуки, зойки, безтямне бурмотіння, пропозиції нових ставок – все це зливалось у монотонний гул, що плив крізь нічну тишу.

Саллі так часто бачила й чула, як грають в ту-ап у Південному Хресті та в Кулгарді, що розуміла значення кожного вигуку. Ця гра так міцно вкоренилася в життя приїсків, що найрізноманітніші спірні питання розв’язувались підкиданням монети. «Ану, кинемо», – казали чоловіки, з’ясовуючи, кому належить платити за вино чи йти по воду до опріснювача.

Щонеділі вони з ранку до вечора стояли або сиділи навпочіпки колом, в пилюці, під пекучим промінням сонця, пожадливими очима стежачи за тим, як перекидаються в повітрі дві монетки. Дебелі бородаті старателі, старі золотошукачі-одиночки, практичні й розсудливі рудокопи, наїжджі хижоокі шулери, жовтороті молодики – всі з диким азартом чекали, яким боком упадуть на землю ці монетки. Ввечері надворі, як правило, не грали: через непевне світло надто часто виникали суперечки. Та коли золото йшло погано й час тягся страшенно повільно, ті, що довіряли один одному, затівали гру навіть у темряві, як оце зараз біля намету Фріско, і тупцювались до півночі на піщаному майданчику, освітленому тьмяним гасовим ліхтарем.

І не можна винуватити людей, чиє життя таке суворе й безрадісне, за те, що вони шукають хоч якоїсь розваги, казала собі Саллі, ту-ап давав їм короткі хвилини забуття у тій жорстокій, тяжкій боротьбі за існування, яку вони повсякденно вели. Саллі дивувалась, як можуть дорослі, поважні люди отак захоплюватись дитячою грою, але Морріс пояснив їй, в чому тут справа.

– Ту-ап – азартна гра й до того ж чесна, – сказав він, – чесніша за всі інші азартні ігри. Вона дає і бідній людині шанси на виграш. В цьому її спокусливість.

Морріс сам, бувало, програвав до півсотні фунтів, а вигравав іноді й більше. Янкі Набрида, коли йому таланило, ставив на кін великі гроші. Саллі чула, як іноді з рук у руки переходило до сотні фунтів і чимало старателів швидко вилітали в трубу. Та це була не біда. Кожен міг позичити грошей на ставку, а крамарі давали продукти в борг.

Якщо гра йшла за всіма правилами й за банк відповідав добре відомий і грошовитий чоловік, ставки досягали великих сум; але з «чужаками» більшість старателів грала дуже обережно. Дехто з них уже попадався на гачок шахраїв, які пускали в хід монети, однакові з обох боків. Коли такого пройдисвіта ловили на гарячому, над ним вчиняли досить жорстоку розправу. В Курналпі одного з них трохи не забили до смерті, однак це не заважало іншим при нагоді показати спритність своїх рук.

Кожен гравець міг вийти на середину кола і заявити про своє бажання підкинути монети, їх клали «орлом» догори на «лопатку» – вузьку дерев’яну дощечку, – щоб кожен міг перевірити, чи не однакові вони з обох боків.

Ставки робились одразу після того, як гравець, що підкидав монети, вручав свою ставку «банкірові» або клав її на землю біля його ніг – це могло бути і п’ять чи десять шилінгів, і цілий фунт стерлінгів. Метальник ставив на «орла». «Банкір» оголошував умови і подавав команду.

Ті, що грали на «решку», клали свої ставки на землю перед собою, а ті, що на «орла», – кидали гроші в середину кола. Решта «примазувалась» на менші суми – шість пенсії або шилінг. Якщо монети падали на різні боки – «один на один», метальник мав право підкинути їх ще раз. При двох «решках» він втрачав свою ставку, передавав «лопатку» іншому й виходив з кола. При двох «орлах» він міг залишитись і подвоїти ставку, підкинути ті самі монети або ж замінити їх іншими. Після того як гравець тричі «крутнув на орла», він мусив заплатити «банкірові» п’ять шилінгів. Якщо ж він «зривав» великий «банк», то одразу ж розпозичував фунт або два іншим, і кидав десять шилінгів тому, хто підбирав монети.

Іноді удачливий гравець, поставивши спершу на «орла» й вигравши, ставив потім «проти себе» і теж вигравав. Це називалось «обдурити щастя». Але такі трюки дозволялись не більш одного-двох разів за вечір. «Банкір» міг також забракувати кидок на тій підставі, що монету було пущено «дзигою» або метальник торкнувся «лопатки» пальцями. Коли гра відбувалась на піщаному майданчику, монети можна було пускати «метеликом», але цей прийом заборонявся, якщо довкола було каміння і монетка могла підскочити й викликати суперечки.

Морріс запевняв, що не любить цієї гри. Для нього вона надто груба й галаслива. Він віддавав перевагу спокійному покеру або марамбіджі. Але ту-ап став національною грою, і недобре сахатися людей. Він грав тому, що хотів бути в дружніх відносинах з старателями і не хотів, щоб його вважали чваньком та скупирдягою. Тільки старі скнари, такі, як Елі Нанкерроу та Ун Трегурта, уникали гри в ту-ап. Та ще, звичайно, Піп Ярн, але всі розуміли, що сан зобов’язує його засуджувати гру в ту-ап, як пастку для заблудних душ.

В душі Саллі погоджувалась з ним. Але їй хотілось, щоб Морріс грав не так часто. Каменем гнітила думка, що він розтринькує гроші, коли треба розрахуватися з боргами та придбати будинок, їй остогидло вже позичати гроші і брати продукти в кредит. Невже Морріс не розуміє, що не можна без кінця жити так безладно, як вони живуть зараз?

Краще виконувати якусь чесну роботу, ніж давати таким людям, як матінка Баггінс, право глумитися з них. Саллі не бачила причин, чому б їй не заробляти свій хліб у Хеннані так само, як вона заробляла його в Південному Хресті та Кулгарді; а Морріс нехай працює з Фріско в шахті, яку вони копають, чи ходить на розвідки… Люк Джогеган спорудив готель поруч з своєю пивничкою «Чорний лебідь», яка містилася в наметі, йому потрібна куховарка. Чому б їй не найнятися на цю роботу? Та Морріс і слухати про це не хотів. І страшенно сердився, коли Саллі намагалася умовити його не грати в покер чи в ту-ап – адже вони не можуть дозволити собі «ризику програшу», казала вона.

– Я завжди залишаюсь у виграші, – нетерпляче огризався Морріс.

– Тоді, гадаю, ти повернув борг містеру Мерфі? – запитувала Саллі.

На це Морріс не давав певної відповіді і просив не втручатися в те, що її не стосується.

– Дуже навіть стосується, – не відступала Саллі.

– Я веду наші грошові справи, – починав дратуватися Морріс. – Згоден, був такий період, коли я ніби забув про це, але ж, здається, по дорозі сюди з Кулгарді ми порозумілися одне з одним і дійшли певної згоди.

– Це вірно, пробач. – Згадка про їхню домовленість примушувала її замовкати.

І все-таки її розмови, подумала Саллі, очевидно, вплинули на Морріса: він рідше став тікати вечорами, та й Фріско тепер влаштовував гру лише по суботах.

– Кажуть, Зеб Лейн спродав Великий Боулдер в Лондоні, – докинув якось увечері Фріско, підійшовши до Саллиного вогнища, біля якого Тупе Кайло та Сем Маллет балакали з Моррісом.

– Щастить же чортам, – озвався Тупе Кайло. – У них в кишенях гуляв вітер, коли Брукмен зробив заявку на двадцять акрів навколо Боулдера. Потім Сем Пірс трохи далі натрапив на жилу, і Брукмен подався в Кулгарді взяти дозвіл ще на два дцять акрів біля Лейк-В’ю. Сорок акрів – непоганий шматочок, є про що написати додому.

– Брукмен каже, остання проба з Лейк-В’ю була ще кращою за попередні, – з заздрістю сказав Фріско.

– А геологи та експерти, що побували тут недавно, вважають, що глибока розробка Великого Боулдера не виправдає себе, – зауважив Морріс.

– Теж мені – геологи, експерти! – зневажливо сплюнув Тупе Кайло. – Вони ганять ділянку Брукмена, кажуть, що це – кіт у мішку. А що вони торочили кілька років тому? «Ніколи в Західній Австралії не буде знайдено золота, вартого промислової розробки». А Бейлі, а Багатство Націй, а Карбін, не кажучи вже про Біле Перо та Курналпі? Прорахувалися, любі, і тепер хочуть довести, що Хеннан ніколи не дасть жильного золота, а розсипне, мовляв, уже вичерпується. Я думаю, вони знов помиляються.

– А к бісу їх! – весело вигукнув Фріско.

– Брукменів приїск, може, й не дасть того, що рудники Бейлі, – обережно зауважив Сем. – Але жильного золота там багато й на більшій площі. Принаймні ми з Тупим Кайлом будемо триматися своєї ділянки біля Боулдера.

– Ще б пак! – підтвердив Тупе Кайло.

– Поки не заявиться якийсь тип та не купить її у вас для англійського синдикату? – спитав Морріс. – Чи ви сподіваєтесь збути її в Аделаїді?

– Ну, знаєш, я не капіталіст і не можу вкладати гроші в розробку, – з деяким сумом у голосі відповів Сем. – А ділянка хороша, зручно розташована. Я так гадаю, що ми за неї візьмемо добрі гроші, коли тут почнеться бум.

– Почнеться! – впевнено сказав Тупе Кайло.

– От і я доводжу це Моррі, – з усмішкою пояснив Фріско. – А він хоче кинути ділянку й перекочувати в Біле Перо. Я ж запевняю, що дуже скоро на Хеннан, мов круки, налетять товстосуми.

– Ті, що покинули свої ділянки тут і повіялися в Мензіс [15]15
  Мензіс (Menzies) – старательське місто на північ від Кулгарді. Золото знайдено в 1894 (прим. скан.).


[Закрыть], Біле Перо, Курналпі чи Дан, рватимуть на собі волосся, – спроквола й діловито промовив Сем, ніби в цьому не могло бути ніякого сумніву.

– Афера Зеба Лейна з Великим Боулдером – погана прикмета, – сухо зауважив Морріс. —Це удар по австралійських промисловцях. А що він одержав? Дулю готівкою й лише третину паїв в англійській компанії. Відколи стали відомі висновки експертів, лондонські пайовики бояться й починати розробку.

Фріско спалахнув:

– Якщо руда, яку показував мені Чарлі де Роз, не підніме акцій Лейк-В’ю та Східного Боулдера, коли почнеться розробка, я одразу виходжу з гри. А доти я скуповую їх на всі свої гроші.

– Акції Лейк-В’ю та Східного Боулдера? Брешеш, Фріско!

– Щоб мені луснути, не брешу. Купив – і притримую їх. Лише в старого Уїтфорда взяв дві тисячі по шилінгу за штуку.

– Цілком очевидно, – сказав Морріс, повертаючись до своєї думки, – що синдикату Брукмена дуже сутужно. Бракує грошей. Директорат в Аделаїді реорганізував його в компанію з обмеженою відповідальністю. Тепер він зветься «Кулгардійська золотопромислова компанія», і вони випустили сто тисяч акцій по номіналу.

– Хай йому чорт! – Фріско підвівся, позіхаючи й потягуючись. – Він ще себе покаже, наш Великий Боулдер, а якщо лусне, я підберу друзки.

Його веселий сміх розрядив атмосферу, хоч Морріс усе ще сидів нахмурений.

– Правильно, Фріско! – підхопив Сем. – Будемо триматися за Хеннан – і всі ми станемо мільйонерами.

– Може, це й добре для тих, хто ухопив собі перспективні ділянки чи має гроші, щоб спекулювати на акціях, – встряв у розмову Великий Джім. – Але старателям ні до чого ковтати пилюку в порожніх ямах. По-моєму, Морріс каже діло. Я сам уже не вірю в Хеннан. Ну то й що? Не тільки світу, що у вікні, місця ще вистачить і кожного дня можна надибати своє щастя.

Він та Клері Мак-Клерен повернулися з розробки Дана, нічого там не знайшовши. Клері затримався в Кулгарді, щоб позичити грошей, докупити кілька верблюдів і податись на тривалу розвідку на північний схід, а Джім завернув до гурту разом з Янкі та Тедом Доу по дорозі в пивницю.

– Ходімо вип’ємо! – весело гукнув Тед.

Цим на приїсках закінчувалось більшість суперечок. Всі повставали з землі, де лежали простягнувшись або сиділи навпочіпки.

Коли далеко за північ вони повертались до своїх наметів, всі були п’яні, сміялися й горлали пісні, й найголосніше за всіх – Тед та Фріско.

РОЗДІЛ XXII

Саллі з подивом відчувала, що скучає за Марітаною.

Вдома, на Південному Заході, вона звикла щодня стикатися з тубільцями, її батько, на відміну від багатьох піонерів, добре ставився до них. Темні, затуркані люди, казав він. Молоді тубільці пасли в нього худобу, розчищали землю від чагарів, а мати привчила жінок та дівчат допомагати їй у хаті, коли мала на своїх руках двоє-троє малих дітей. Коли народилася Саллі, її теж доглядала стара тубілка, бо взяти якусь іншу няньку було просто ніде. І все-таки кочівники залишалися чужими й незрозумілими істотами для їхньої родини.

Хоч Саллі завжди була в дружніх стосунках і з старою Поллі, і з молодими служницями, жартувала й сміялася з ними, вона не пригадувала, щоб колись у своєму житті відчувала справжню прихильність до тубільної жінки. Але Марітана дуже відрізнялася від тих тубілок, яких вона знала. Була кмітливіша й охочіше переймала звичаї білих людей.

Саллі мусила визнати, що знайомство з Марітаною принесло їй приємну розвагу. В її табірному хазяйстві робити було майже нічого, і нескінченно довго тяглися дні, поки Морріс працював на ділянці, та вечори, коли він ішов грати в ту-ап. Саллі часто здавалося, що Фріско, може, справді має рацію, запевняючи, що Марітана – метиска, її бронзова шкіра була світліша, ніж у інших тубілок, волосся м’якше, темно-каштанове, з світлим полиском, коли вона його вимиє.

Сем Маллет був згоден з Саллі.

– В усякому разі, метисок, старших за Марітану, я зустрічав чимало в цих краях, – казав він. – Очевидно, не всі піонери в експедиції Ханта були святі. Були серед них і солдати та каторжники, якийсь каторжник навіть втік і його не спіймали. Темношкірі запевняють, що коли їхня жінка походить в тіні білого чоловіка, вона народжує не таких темних дітей, як інші. Цим вони пояснюють світлошкірість Марітани. Калгурла, її мати, до смерті боїться білих чоловіків і десятою дорогою обходить їхні тіні. Вона ненавидить Фріско й завжди блукає навколо його табору, коли Марітана там. А коли дочка затримується в нього надто довго, вона кличе її з кущів, і Марітана миттю зникає, мов наполохана пташка.

Невдовзі після чергової втечі Марітани Фріско поїхав на кілька днів у Кулгарді. Він повернувся у візку, запряженому парою австралійських коней, – все це йому продав один старатель, що, розбагатівши, поїхав з приїсків. Та Фріско мав при собі ще й інше. Зіскочивши на землю й не розпрягаючи потомлених коней, він урочисто передав місіс Гауг два листи, а з-під сидіння витяг пляшку вина, яку послала їй місіс Фогарті.

Саллі радісно скрикнула й, зовсім забувши про те, що вона не схвалює поведінки містера Мерфі, палко подякувала йому, а потім сіла читати листи. Один був від Лори, другий від Марі. Лорин лист містив найдокладніший опис будинку, що його поставий для неї Олф поблизу рудника. Не дуже великий, але цілком комфортабельний, з гратчастою верандою і сіткою на вікнах від мух. Там була прохолодна комора, кухня з плитою, лінолеум на підлозі, білі мереживні завіси і справжня спальня з усім потрібним. Крім того, була ще ванна кімната й два великих баки для води, які зараз повнісінькі вщерть. Саллі обов’язково повинна приїхати до них у гості на кілька днів, писала Лора, хоча б заради того, щоб поніжитись у ванні.

Поки Саллі, примостившись на ящику, читала листи, Фріско розмовляв з Моррісом. Вона подивилась краєчком ока на його гінку молодецьку постать і прислухалась до його жвавої розповіді:

– Я збігав глянути на їхню «Леді Лору». А потім Олф повів мене додому перепустити чарчину. Ах, біс йому в ребра, ото утнув домок – є на що глянути, Моррі! А який сад – повсюди квіти, овочі! Олф каже, що на цій землі досить краплини води – і все буяє. А місіс Олф – ну просто лялечка! Коли сидиш у них у вітальні, забуваєш, що ти на приїсках. Тільки Дінні щось непокоїть «Леді Лора». Він вважає, що рудник вичерпався і що Олф надаремно вкладає в нього гроші. Дінні ходив на приїск Дана, приніс звідти триста сімдесят унцій і продав свою ділянку лорду Седлі. Дільце покропили у Фогарті.

Морріса більше цікавило нове родовище за дванадцять миль на північ від приїску Дана, про яке повідомили Джіммі Томпсон та Карбін Сміт.

Фріско зареготав, ніби то був веселий жарт.

– На приїску Дана було лише кілька пристойних ділянок – поруч з Багатством, – сказав він. – І будьте певні, одну з них Педді Пекар прибрав собі до рук. Він їздив у Мельбурн та Сідней розтринькувати золото, здобуте в Курналпі. Каже, повернувся голий мов бубон – один лише перстень вцілів на руці – і знову почав гребтися в землі. За три-чотири дні знайшов жменю самородків і продав ділянку за три тисячі. Та загалом земля там бідна, розповідають хлопці. Справжніх покладів золота немає. Багато старателів покидали свої ділянки і пішли звідти – серед них і Джіммі Томпсон та Карбін Сміт.

Фріско запалив товсту сигару – він дуже любив їх, але не часто міг дозволятй собі таку розкіш – і вів далі:

– Джіммі й Карбін подалися на північ, та от біда: чорношкірі пограбували їхній табір. Довелось повертатися в Кулгарді за харчами. Дорогою Джіммі не припиняв розвідки, цюкав по скелі то тут, то там. Знайшов невеличкий виступ породи, почав нишпорити довкола, коли бачить – вомбатова [16]16
  Невеличка австралійська тварина, схожа на ведмедя.


[Закрыть]нора під кущами. Нахилився, щоб подивитись, чи там малий халамидник, і трохи не впав непритомний: вірите – всі стіни тієї нори всуціль золоті! Певне, й звіряті подобалось, щоб все навколо нього сяяло. Воно гарненько почистило стіни й почувало себе чудово у золотій хатці.

Морріс жадливо слухав товариша; його очі волого блищали.

– Джіммі зойкнув, і його напарники кинулись до нього, – Фріско посміхався, смакуючи свою розповідь. – Вони нав’ючили верблюдів зразками – все кварц у золотих прожилках – і поїхали до контори інспектора. Продали ці зразки за десять тисяч фунтів. Слово честі, Моррі, не брешу: золота в зразках було більше, ніж породи, принаймні в деяких з них. Потім їх виставили в банку. Джіммі хизується, що з такими зразками й таким напарником він побив світовий рекорд. Отож він і назвав свою шахту «Карбін», але вона в бідній місцевості. Я так гадаю, що то просто один з випадкових покладів, як ото Лондондеррі чи Багатство.

– Господи, Фріско, – схвильовано вигукнув Морріс, – якого ж біса нам тут гибіти?! Хеннану капець – це ясно. А скрізь довкола раз по раз знаходять справжні скарби!

– Один знаходить, а тисяча ні, – спокійно і твердо сказав Фріско, хоч голос його все ще звучав безтурботно і весело. – Не варто ганятись за привидами, Моррі, у нас тут хороша ділянка, і треба триматись за неї. Ти й незчуєшся, як ми її продамо. Англійські вкладники – мов дурна риба, хапають усе, що трапиться під руку.

– Тільки не в Хеннані, – заперечив Морріс. – їм за грошики покажи землю, де блищить золото, а ми його зараз бачимо дуже не густо.

Він хлюпнув води з гасового бідона в старий таз для промивання і пішов за намет сполоснути обличчя та руки після цілоденної праці.

Фріско спроквола підійшов до Саллі, яка сиділа задумавшись над одержаними листами і водночас прислухалась до розмови між Фріско та чоловіком.

В листі Марі не було того захоплення, що в Лоринім. Нічим радісним вона не могла похвалитись. Від своєї ділянки, писала Марі, їм довелося відмовитись. Містер Белл тепер працює двірником у Фогарті, а Жан найнявся на рудник Бейлі. Марі холоне від жаху щораз, коли він спускається під землю, але він обіцяв їй, що недовго працюватиме рудокопом. Тільки поки зіб’є грошей, щоб знову піти на розвідку. А тоді, каже Жан, він гайне до Білого Пера або ж кудись за Хеннан. Коли це збудеться, вона, можливо, знову побачить свою кохану Саллі; та поки що все це непевно, а жити зараз в Кулгарді ой як невесело, хоч вона тепер і має біля рудника власний будиночок з гофрованого заліза. Жити там, звісно, приємніше, коли йдуть дощі, та дощу вже хтозна-відколи не було, а в спеку в цьому залізному ящику почуваєш, себе, мов у розжареній печі.

Саллі зітхнула: коли ж нарешті Морріс збудує ту хижку, що він їй обіцяв з дня її приїзду? А якщо він розчарований у Хеннані, то що він збирається робити далі? І куди вони подадуться?

– Якщо ви маєте бажання прокататися до місіс Брайрлі, мем, – сказав Фріско із звичною для нього глузливою галантністю, – моя карета й рисаки до ваших послуг.

– Дякую вам, містер Мерфі! – Саллі сміливо зустріла зухвалий виклик його пронизливих очей і враз відкинула всяку думку про поїздку до Лори. – Я не збираюся їхати.

– У мене й на думці не було, щоб така недостойна особа, як я, стала вам супровідником, – докинув Фріско, зухвало посміхаючись. – Може, ми умовимо вашого Моррі. А то, будь ласка, їдьте й самі.

Він крутнувся і пішов геть, але озирнувся ще раз. Піймавши погляд Саллі, спроквола промовив:

– До речі, вам низенько кланялася ще одна ваша приятелька – мадам Марсель.

Саллі спалахнула, очі її потемніли від гніву. Як він сміє їй таке говорити?! Як він сміє натякати на те, що…

Та Фріско, видно, лише потішало її замішання. Він пішов розпрягати й напувати своїх коней, усміхаючись, ніби почув дотепний жарт, що викликав у нього чудовий настрій.