Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 41 страниц)

Вони привели верблюдів, наповнили водою баки та міхи, потім почали вантажити речі. А Саллі лежала безпорадна, вкрай знесилена болями. Від кволості вона не могла поворухнутись, раз у раз втрачала свідомість, але зусиллям волі примушувала себе на кілька хвилин повертатись до дійсності.

В одне з таких пробуджень вона побачила над собою Кона та Морріса. їй здалося, що то якісь велетенські, зловісні страховища, а наступної миті їх заволокло чорною хмарою. Потім вона почула Конову лайку і голос Морріса, який сперечався з старим. До Дев’яностої Милі було понад сто миль, але Кон вимагав, щоб Морріс одвіз свою дружину туди й полишив її на жінку трактирника. Морріс заперечував: він не хотів кидати Кона в такому скрутному становищі й відмовитися від їхнього плану – розвідати навколо Менанкілі, перш ніж їхати в Дарлот, до якого ще залишалося майже двісті миль.

– Може, в Саллі просто дизентерія, – сказав він похмуро. – Вона відлежиться тут день-два і зможе їхати далі. Але якщо це тиф, мені доведеться одвезти її в Хеннан.

Кон сердито вилаявся.

– Ось що значить тягати за собою спідницю в такий похід!

– Все це правильно, – з гіркотою погодився Морріс. – Але ж ти сам казав, що коли в таборі є жінка, тубільців нічого боятись.

Зрештою вони погодились на тому, що Кон поїде далі з верблюдами і пошукає собі або провідника-тубільця, або якогось іншого старателя. Моррісу він залишить одного верхового верблюда й запряжку з возом, щоб той наздогнав його, як тільки зможе.

Поки Кон лаштувався в дорогу, Морріс пішов набрати води. Біля мочара він побачив двох тубільних жінок.

Морріс почав умовляти їх, щоб вони пішли з ним у табір: У нього тяжко захворіла дружина.

Калгурла впізнала його. Вона ненавиділа білих, але знала, що цього чоловіка темношкірим нема чого боятись. Це була літня жінка, мовчазна і похмура; в її очах спалахувала невгасима лють, як тільки вона бачила перед собою чужинця. Але розпач у голосі Морріса і благання про допомогу цього разу, як видно, зворушили її. Вона пішла поглянути на хвору місіс.

Коли Калгурла та молода тубілка прийшли слідом за Моррісом до табору, Саллі лежала непритомна в затінку під кущами і кволим голосом марила про спеку та мух, про жовточереву чорну гадюку, яку вона побачила одного ранку на своїй ковдрі. Ця гадюка й норовистий Конів верблюд наг няли на неї жах.

Морріс змочив їй обличчя холодною водою, яку приніс з мочара, поклав на голову вогку ганчірку. Калгурла та молода тубілка, сидячи навпочіпки, уважно стежили за ним. Коли Морріс пішов до багаття, щоб скип’ятити для Саллі води, Калгурла зламала гілочку акації і почала відганяти мух від її обличчя.

– Місіс дуже хвора? – спитав Морріс з тривогою.

– Егем, – відгукнулася Калгурла.

Морріс приніс борошна, цукру, бляшанку варення й покла усе це біля Калгурли. Побачивши таке багатство, молода ту білка радісно скрикнула, однак Калгурла не відривала по гляду від хворої. Вона продовжувала обережно помахуват гілкою акації, відганяючи мух, і раптом завела якусь дивну монотонну пісню, тиху, як подих вітерця. Вона співала півголосом, без кінця повторюючи ту саму мелодію, заколисливуй ніжну. Гарячкове белькотання хворої припинилось. Саллі заснула. Але Калгурла все співала й співала, помахуючи гілкою з сірим пахучим листям.

Коли Саллі прокинулась, перше, що вона побачила, була, молода тубілка. Саллині очі прояснилися, і вона посміхнулась.

– Мірі, ти? – прошепотіла вона. – Ти прийшла мене доглядати?

Це була не Марітана, але Калгурла сердито щось пробурмотіла, і дівчина квапливо відповіла:

– Егем, Мірі.

За мить по єдиному слову Калгурли вона зникла в заростях чагарів. Невдовзі до табору наблизилось кілька тубільців В руках у них були бумеранги та довгі мисливські списи. Але пронизливий крик Калгурли примусив їх покласти зброю на землю, після чого вони обережно підступили ближче.

З дитячою цікавістю вони з’юрмилися навколо хворої жінки, але Саллі вже знову спала. Калгурла пробурмотіла кілька слів, і чоловіки відійшли. Вони тупцювалися на місці, поки вона пояснювала, що трапилось: як Морріс побачив її біля водойми і попросив прийти до хворої дружини.

Конові раптом сяйнула думка.

– Найкраще, що ми можемо зробити, Моррі, то це забратися звідси, доручивши місіс Саллі тубільцям, – сказав він. – Калгурла догляне її. Ми залишимо їм частину наших харчів. А якщо й ми застрянемо тут, нас обдеруть, мов липку, і взагалі хто його знає, що може статись. Домовся з отим старим, пообіцяй йому хоч місяця з неба, якщо вони доставлять місіс живою і цілою в Хеннан. Це все, що ти можеш зробити. І кращого ти не вигадаєш.

– Господи! – застогнав Морріс. – Я ж не можу її покинути, Коне!

Проте він знав, що коли повернеться до Хеннана разом з Саллі, то Конові доведеться пристрелити злого верблюда і їхати далі самому. А чи ж легко людині справлятися з п’ятьма верблюдами й подорожувати без товариша в цих краях! Провал походу означав і для Кона, і для Морріса цілковите розорення. І, навпаки, якщо їм пощастить, якщо вони знайдуть золото, – всі мрії здійсняться, казав собі Морріс. А він вірив, що золото вони знайдуть. Жоден старатель не повертався з півночі, чи то з Менанкілі, чи з Маунт-Кетрін, з порожніми руками. Як же можна пропустити таку нагоду! І Морріс не встояв перед спокусою. Золота гарячка палила його не менше, ніж тиф палив Саллі, хоч, треба сказати правду, він не знав, що то тиф. Кон запевнив, що в місіс Гауг просто дизентерія.

– Якби це був тиф, – сказав він, – вона б більше марила й була б кволішою. Все, що їй потрібно, – це спокій та переварена вода, і вона скоро оклигає.

Морріс вирішив: якщо Калгурла погодиться доглянути Саллі і плем’я доставить її в Хеннан, то він завтра ж поїде разом з Коном.

Він поговорив з найстарішим у племені, сказав, що зали шить йому харчів і що місіс Саллі дасть їм борошна, цукру, тютюну та вина, якщо Калгурла доглядатиме її, поки вона хвора, і якщо плем’я за один-два дні однесе білу місіс в Хеннан.

Старий погодився, хоч Калгурла сердито зиркала на нього з-під густих насуплених брів.

Саллі чула майже все, що казав Морріс. Вона знала, як лютує Кон через те, що її хвороба затримала їх. Але вона страшенно знесиліла, і її зараз ніщо не хвилювало. Головне – не треба буде рухатись, і це здавалось їй щастям. Щастя й те, що Кон та Морріс поїдуть далі й не будуть нарікати, що всі їхні плани руйнуються.

– Я згодна, Моррісе, – сказала вона стомлено, коли він підійшов до неї розповісти про свій намір. – Так буде найкраще. Ти повинен їхати. Про мене не турбуйся. Нічого зі мною не станеться. Адже ти знаєш – з тубільцями я завжди була в злагоді.

Морріс зрубав кілька тонких дерев, спорудив ноші й покрив їх мішками та ковдрою. Він поклав на них Саллі й показав кочівникам, як треба їх нести. Потім звелів сплести над ношами курінець з гілля акації і постарався розтлумачити Калгурлі, що воду треба кип’ятити, перед тим як поїти нею місіс Саллі, і що на голові їй треба частіше міняти мокру ганчірку. А давати тільки ріденький чай та згущене молоко, коли вона попросить. Наламавши гілок, він підмів землю навколо нощ і сказав Калгурлі, що треба підтримувати чистоту й відганям мух. Калгурла вислухала всі ці настанови у суворому мовчанні.

Потім Морріс, соромлячись самого себе й не дивлячись Саллі у вічі, підійшов до неї попрощатись.

– Просто серце кров’ю обкипає, люба, що я кидаю тебе саму, – поцілувавши дружину, сказав він таким голосом, ніби ще остаточно не вирішив, що йому робити. – Але ж ти знаєш, які в нас справи. Всі надії тільки на цей похід. Я б нізащо тебе не покинув, коли б ти була серйозно хвора, але Кон запевняє, що це просто дизентерія. За кілька днів ти одужаеш. А нам треба поспішати. Скоро всі водойми по дорогах на північ пересохнуть, і зрештою ми прогавимо своє щастя, якщо не доберемося до місця, відкритого Смітом, раніше, ніж він роздзвонить про свою знахідку всім зустрічним старателям.

– Авжеж, авжеж, – Саллі силкувалася говорити бадьоро й весело, хоч їй важко було навіть язиком ворушити. – Мені дуже прикро, що я тебе так підвела. Повір, Моррісе, я б ніколи собі не простила, якби зірвала вам цей похід.

РОЗДІЛ XXXV

Саллі не знала, скільки часу вона, хвора й безпорадна, пролежала в таборі кочівників. Як тільки Кон та Морріс поїхали, з чагарів вийшло все плем’я й розташувалось поблизу її курінця. Саллі могла тільки здогадуватись, що багато днів спала майже безпробудно і, мабуть, іноді втрачала свідомість.

Вона невиразно пам’ятала, що їй було приємно лежати нерухомо, замість того щоб плестися під палючим промінням сонця, знемагаючи від нестерпного головного болю та різі в шлунку; вона раділа, що вже не треба правити величезними незграбними верблюдицями й бачити, як Кон лупцює свого норовистого верблюда, що біля неї невідлучно сидить Калгурла або якась інша тубілка, відганяє мух, прикладає їй до голови мокру ганчірку, подає напитись.

Подеколи у півсні вона бачила, як повз її курінець – то в яскравому денному світлі, то в надвечірніх сутінках – сновигають кочівники. Одного разу її розбудив гамір у таборі. Гули сердиті, збуджені чоловічі голоси. Потім долинув голос Калгурли, яка, здавалось, совістила і картала чоловіків. Саллі здогадалась, що вони хочуть кинути її, але Калгурла гнівно сперечалася з ними, нагадувала, що вони дали слово Моррісу й Кону, що біла місіс наділить їх тютюном, вином та варенням, коли вони доставлять її в Хеннан. Потім Саллі відчула, ніби кудись пливе: кочівники знялися з місця й по кілька годин на день несли її на ношах.

Далі у пам’яті спливало інше: коли жар спав і в голові їй прояснилось, Саллі побачила крізь листя свого курінця, як під сліпучим сонцем сновигають оголені темні постаті. Зранку чоловіки йшли на полювання й надвечір приносили кенгуру або якусь дрібну дичину. Жінки сиділи навпочіпки й шеретували на плоских каменях зерно, діти галасували й вовтузилися біля них. А вечорами, коли вона прислухалась до постукування бумерангів і тужливих мелодій тубільних пісень, їй здавалось, ніби вона відродилась для якогось нового, первісного життя. Так, це було одчайдушне змагання зі смертю, і дивно, що вона вижила в такому двобої. Вижила й почуває себе безмежно щасливою. Ніколи ще життя не здавалося їй таким чудовим. Серце її сповнювалось вдячністю до цих темношкірих людей, що витягли її з небуття, до цієї дивної країни, схожої на опал молочного кольору, в якому причаїлися вогонь і всі барви веселки.

Того ранку, коли вона сіла й посміхнулась, Калгурла вигукнула «Юккі!» з такою радістю, що чоловіки, жінки та діти миттю оточили Саллині ноші, сміючись і захоплено щось вигукуючи.

І оце таку радість принесло всім її одужання, подумала Саллі. Вона збагнула, що плем’я вже багато разів міняло стоянку, відколи воно взяло на себе піклування про неї. Ось і зараз двоє чоловіків підняли ноші й понесли. Протягом дня їх заступали все інші й інші. Кочівники посувалися вперед розміреною легкою ходою, опівдні зупинялись на відпочинок, а перед заходом сонця ставали табором на ніч. Вони розпалювали багаття, і пахощі бунгари – велетенських ящірок-ігуан – або диких голубів, що смажились на вогні, викликали Саллі вовчий апетит. Калгурла частувала її печеними личинками, отими самими жирними білими личинками, що їх так смаковито поїдала Марітана. Саллі тепер також їла з вдячністю, і вони здавалися їй просто чудовими.

Вона здогадувалась, що харчі, які Морріс залишив племені, давно вже вийшли, і їй доведеться жити тим, чим тубільці зможуть поділитися з нею. Пізніше її кидало в дрож на саму думку про те, що вона їла в ті дні, але тоді вона готова була їсти і ящірок, і змій, і навіть отих потворних маленьких звірят, що їх недаремно прозвано сумчастими дияволами. Але й цього було обмаль, і Саллі постійно відчувала голод, поки вони не дійшли до тих місць, де почали зустрічатися табори золотошукачів. Тут Саллі іноді щастило роздобути трохи борошна, цукру та чаю, і вона всім ділилася зкочівниками, хоч цих продуктів їй самій могло вистачити не більше як на день. В одному з таборів старателі запропонували одвезти її в Хеннан підводою, але тубільці на це не погодились. Калгурла намагалась пояснити, що Морріс доручив свою дружину племені і що плем’я мусить доставити її в Хеннан, де темношкірих чекає винагорода. Саллі розуміла, що тепер, коли вони пройшли з нею найтяжчу частину шляху, було б несправедливо позбавляти їх законного почуття задоволення: адже вони додержали слова, даного Моррісу, й чесно заробили плату за свої труди. Тепер вона почувала себе досить зміцнілою, щоб закінчити подорож тим самим способом, і тому охоче дозволила тубільцям нести її аж до місця.

– Вони були такі добрі до мене, – казала Саллі, згадуючи той час. – Ви б не дивувались, чому я завжди по-дружньому ставлюсь до тубільців, якби знали, скільки вони для мене зробили, коли я була хвора.

– А якби вони покинули вас і втекли?

– Ну, певне ж, ворони клювали б мої кісточки. Але тубільці принесли мене в самісінький Хеннан. Це понад півтораста миль. Щоправда, важила я, мабуть, небагато, та все ж вони звикли кочувати порожнем, і їм нелегко було тягти ноші зі мною в таку далечінь. Вони йшли спокійно, ніколи не поспішали, хіба що тільки тоді, як між водоймами була велика відстань. Вони ні разу не ставали на день, і всі чоловіки, ба навіть жінки по черзі несли мене. Коли вони нарешті поставили ноші в Хеннані, на тому місці, де раніше стояв наш намет, я мало не заплакала від радості. Намету там, звичайно, не було, але моя повітка з гілляччя збереглась.

З усіх сусідніх наметів поприходили старателі, і Саллі розповіла їм про те, що з нею сталось. Вони вмовляли її лягти в лікарню або принаймні оселитися в готелі. Та Саллі сказала, що нікуди не хоче: їй лише треба відпочити й відчути, що вона «вдома».

Для неї одразу ж поставили намет і десь роздобули ліжко. Хтось приніс її речі, що були на збереженні в трактирника Мак-Суїні. В котелку закип’ятили воду. Як смачно було їсти хліб з маслом і запивати його гарячим чаєм!

Фріско та Сем Маллет пішли з тубільцями до крамниці й накупили їм м’яса, борошна, цукру, тютюну, варення й на додачу – кілька пляшок вина. Плем’я отаборилось біля озера й бенкетувало до півночі.

На той час уже чимало рудокопів жило на приїсках з дружинами й дітьми. Сімейні здебільшого селились по низинах навколо Хеннана та Великого Боулдера. Найближчою сусідкою Саллі була місіс Моллой, дружина шахтаря, що працював на руднику Креза. Вони з чоловіком приїхали з Південного Хреста легеньким возом і привезли з собою купу дітлахів та стадо кіз. Старателі жартували, що в місіс Моллой дітей не менше, ніж кіз. Та місіс Моллой не турбувалася, скільки в неї дітей, поки є кози, щоб годувати їх. Загадкою було тільки те, як вона примудрялася годувати самих кіз в посушливу пору; але так чи інакше, кози в неї виживали, поскубуючи колючі кущі, підбираючи покидьки навколо таборів і вдовольпяючись мізерними порціями води, яка неймовірно дорожчала.

– Місіс Моллой жінка грубувата, але добросерда, вона поділиться з вами останньою скоринкою, – сказав Сем Маллет, коли Фріско пішов, щоб привести місіс Моллой до Саллі.

Місіс Моллой не забарилась і принесла з собою простирадла, подушку, рушник, ковдру та кварту свіжого козячого молока. Весело цокочучи, вона зразу ж заметушилась коло хворої, витягла з Саллиного сундучка чисту білизну, допомогла їй умитися й одягти нічну сорочку.

– О, я розумію вас, люба, чого ви не схотіли лягти в лікарню, – з властивою їй одвертістю, ніби давній знайомій, сказала Тереза Моллой. —.Звідти живою не вийдеш. Люди там щоденно мруть від тифу, як мухи. Та й у трактирі вам було б не з медом: доглянути нема кому, хазяйці треба й наварити, й поприбирати – вгору ніколи глянути. А моя халупа поруч, милі немає, і я можу забігати до вас щодня, зробити те-се. Для мене це іграшки, та й давно вже я не мала втіхи побалакати з жінкою. Тільки й гасаєш з Тедом по дорогах та морочишся з дітьми й козами.

– Яка ж ви хороша, – сказала Саллі, відчуваючи, що в особі цієї товстої неохайної жінки знайшла собі нового друга.

– Еге, хороша, аж далі нікуди! – щиро засміялась місіс Моллой. – Поспитайте тутешніх плетух, вони вам казна-чого наговорять. Ми ж бо з Тедом не вінчані. У нього є десь ще одна жінка. А де – він навіть сам не знає, і мені зараз також це байдуже. Ми прожили з ним чотирнадцять років, і нікому від того гірше не стало. То в чому ж мій гріх?

Наступного дня дружини інших старателів, вирядившись у свої найкращі сукні та капелюшки, також завітали до Саллі спитати: чи не можуть вони по-дружньому чимось прислужитися місіс Гауг? Вони принесли коржиків і супу, приготували їй чай, а потім посідали й почали скаржитись на тяжке життя, що випадає жінці на приїсках. Але вони враз перестали набиватися з своєю допомогою, коли довідались, що хвору доглядає місіс Моллой і що Калгурла привчається прати, стелити постіль та куховарити. Вночі Калгурла спала біля багаття. поруч Саллиного намету, але ховалася щоразу, як тільки в гості до Саллі приходили білі жінки. Їй не подобалось навіть, коли місіс Моллой втручалася в її справи.

Саллі гадала, що Калгурла вирішила не залишати її до повернення Морріса. Принаймні так їй здавалось. Час від часу ^:до намету приходили родичі Калгурли, які принесли сюди Саллі, й вони дружелюбно сміялись та розмовляли, радіючи і з того, що вона вже може встати з ліжка й підійти до них. Пам’ятаючи, як вони ділилися з нею всім, що в них було, Саллі частувала їх кожного разу, коли тільки в неї було їстівне.

Потім вони йшли собі, а Калгурла залишалась, хоча й вона іноді зникала на цілий день до своїх у табір, розташований біля озера.

Калгурла завжди була небалакуча, навіть серед своїх одно племінників, але досить добре розуміла те, що говорила Саллі; Здавалось, її тяжко гнітила розлука з племенем: ночами вона понуро сиділа біля багаття, а вдень, упоравшись з своїмі нечисленними обов’язками, йшла поблукати в чагарях. Відколи її родичі перекочували в інше місце, залишивши її саму, в очах Калгурли постійно горів неспокійний, гнівний вогонь, вона миттю ховалася в повітку, як тільки Фріско, Елі Нанкерроу, Сем Маллет чи Тупе Кайло приходили навідати місіс Гауг і поспитати, чи не потрібна їхня допомога.

– В ті дні й старателі, і рудокопи були справжніми лицарями, – згадувала Саллі. – Не було такого, чого б вони не зробили для хворої жінки. Коли в Маунт-Кетрін особливо жорстоко лютував тиф, а вода вийшла, прибув повнісінький диліжанс з жінками та дітьми, хворими на дизентерію. Чоловіки робили для них все можливе, поїли перевареною водою, прибирали після них. Мені розповідала про це одна з тих жінок. Ви просто не повірите, казала вона, якими уважними і дбайливими няньками показали себе тоді чоловіки. Можна що завгодно валити на перших старателів Заходу: мовляв, вони були і грубіяни, і п’яниці, й думали тільки про горілку та золото. Однак коли мова заходила про жінок – звичайно, білих, – вони поводились бездоганно. Якби не це, бог його знає, що б зі мною було.

Давні друзі по Хеннану не могли пробачити Моррісу, що він кинув тяжко хвору дружину на милість кочівників, їм чудово було відомо, що таке золота гарячка, коли люди, немов знавіснівши і втративши всякий розум, женуться один поперед одного за новими ділянками. Та все-таки, казали вони, йшлося про життя місіс Гауг, і Морріс виявив неприпустиму легковажність, звірившись на чорношкірих. Кочівники запросто могли кинути хвору жінку й утекти, якби запідозрили в неї ту хворобу, що сіє смерть по всій країні. З своєю одноплемінницею вони нізащо не стали б панькатися, особливо в такий скрутний час, коли водойми пересихають, дичини стає все менше і часто доводиться перекочовувати з місця на місце, з неймовірними труднощами добуваючи кожну крихту їжі.

З того, що розповіла Саллі, всі зійшлися на думці, що своїм життям місіс Гауг, очевидно-таки, завдячує Калгурлі. Але яка причина спонукала Калгурлу піклуватись про неї – цього ніхто не розумів. Вона ненавиділа білих, а до того ж тубілка, навіть якщо вона має вагу серед своїх одноплемінників, ніколи не чинить опору волі чоловіків.

Все з’ясувалося, коли Марітана прийшла провідати місіс Саллі разом з своїм чоловіком. Він належав до родової групи, що полювала далі на захід від тих земель, де полювали родичі Марітани, але й ті, й інші були з одного племені. Марітана пояснила, що Калгурла – її мати і що вона завжди буде доброю до місіс Саллі, бо місіс Саллі також була доброю до Марітани.

Марітана тримала на руках кругловидого малюка з золотистою шкірою. Вона дуже пишалася своєю дитиною і була невимовно щаслива, що в неї такий син. Її чоловік, худий літній воїн, не відходив від неї ні на крок і, коли вирішив, що візит до місіс Саллі надто затягнувся, наказав їй повертатися в табір. Він виявляв себе у відношенні до своєї дружини й дитини таким же власником, як і білі чоловіки. Марітана слухалась його з належною покірливістю. Зате на Фріско, немов з мішка, посипалися масні жарти, і він пригрозив, що відлупцює кожного, хто буде в’язнути до нього з питаннями, якої він думки про Марітанине хлоп’я.

В усякому разі, казали старателі, не Моррісу Саллі зобов’язана тим, що не померла в чагарях більш як за сотню миль від людської оселі. А людей вимащували в дьоготь і викачували в пір’я навіть за менші гріхи, ніж таке ставлення до дружини. Проте Саллі не дозволяла ганьбити Морріса. І вона так засмучувалась, коли чула їхні різкі й обурені репліки на його адресу, що старателі зрештою замовкали.

Місіс Моллой сказала їй, що Фріско, Сем Маллет, Елі Нанкерроу й Тупе Кайло вирішили по-своєму побалакати з Моррісом, коли він повернеться. Саллі стала прохати їх не засуджувати чоловіка.

– Ну що ж йому було робити? – палко захищала вона Морріса. – Адже не міг він кинути Кона напризволяще з отим злющим верблюдом. А раптом на старого напали б кочівники! Певне, у мене був тиф, але ж Морріс про це не знав. Я сама в усьому винна: затялася по-дурному – їхати з ним, та й годі. І якби він зоставсь коло мене чи сам повіз мене в Хеннан, я б тільки мучилась, що зруйнувала йому плани, й нізащо б не вижила. Ось чому я прощу вас забути про це й не завдавати Моррісу прикростей, коли він приїде.

– Ваша воля – закон, мем, – відповів Фріско. – Та, слово честі, коли б хтось інший отак повівся з жінкою, як Морріс із вами, наші хлопці добре його провчили б.