Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XXVII

В ці пекельні літні місяці, коли повсюди лютував тиф і люди гинули без води, обурення проти афганців дедалі зростало. У безводному краї, де життя людей і тварин залежало від нечисленних озерець та мочарів, забруднювати воду було злочином. Однак, просуваючись глухими путівцями, афганські погоничі верблюдів ставали на ночівлю біля водойм, і кожна пилова буря змітала у воду купи покидьків з їхнього табору. Та й не тільки це: було відомо, що афганці купаються і миють ноги в тій воді, яку змушені пити старателі.

Дінні з гнівом розповідав про це, коли повернувся з походу на Дев’яносту Милю.

– Поки дороги не захарастили афганці з верблюдами, можна було йти куди завгодно і бути спокійним, що вода, яку ти п’єш, чиста й здорова, навіть коли її небагато. Тепер же це часто-густо просто рідкий гній. А пити її доводиться – іншої нема. Афганці кажуть: воду дає аллах, – і вони використовують її для обмивання, як того вимагає їхня релігія, їм зовсім байдуже, коли після них залишається загиджена вода і її потім питиме якийсь християнський собака, хоч самі вони нізащо не стануть ні пити, ні їсти того, до чого ми торкнулися пальцем.

– Треба з цим якось покінчити, – погодився Морріс. – Джім Шеррі розповідав мені днями, що коли він добувся до скель, приблизно за шістдесят миль від Мензіса, де, він знав, була вода, то побачив там трьох афганців, які прали білизну в найкращій водоймі. Він почав умовляти їх, намагаючись пояснити, що вони ж можуть набрати води в якусь посудину і прати собі скільки завгодно десь збоку, а не в самій ковбані. Але ті підступили до нього всім гуртом і одвели його до іншої ковбаньки, де було так мало води, що не вистачило б навіть напоїти коня. При ньому не було зброї, а то б він не скорився. А потім вони поставали неподалік і почали вимахувати револьверами та жбурляти в нього каміняччям. Довелося йому тікати. Він подався в Мензіс, гукнув кількох хлопців і повернувся з ними назад. Та афганців уже й слід прохолов.

Фріско сердито вилаявся.

– Хотів би я бачити, як би клятий афганець відігнав од ковбані мене або надумався мити ноги в тій воді, що мені пити! – сказав він.

– Пару тижнів тому один фургонник приїхав із Джеральдтона, – докинув Сем, пихкаючи люлькою. – Теж каже, що вода в загаті між Джеральдтоном та Муллева ні к бісу тепер не годиться. Афганці купали в ній своїх верблюдів, а в тих спини геть-чисто в лишаях та коростяних болячках. Така смердота довкола – підступитися гидко.

– Ми з Семом якось спробували наставити їм носа, – встряв у розмову Тупе Кайло. – Стояли тоді табором миль за п’ятдесят від Фініша, але там була непогана ковбаня. Коли бачимо, якийсь афганець полоще в ній свого паршивого верблюда, їй-бо, пристрелили б його, та ні з чого, не мали при собі ніякої зброї. Тоді ми шмат солоної свинини на палицю та й підвісили її над ковбанею, – афганцям і зась до води, бо їхня релігія забороняє їм брати в рот те, чого торкалася свиня. Але афганців було мало не з десяток, а нас тільки двоє. Вони погрожували, що зв’яжуть і застрелять кожного старателя, якого заскочать на такій капості.

– Господи! – вигукнув Фріско. – Невже, ми будемо все це терпіти?

– Афганці страшенно знахабніли, – забуркотів Янкі Набрида. – Додумались ще до такого штукарства – красти верблюдів. Скажімо, пропав у когось верблюд – заявляється афганець і враз: «Давай гроші, знайду твого верблюда». – «Гаразд, – каже ста’ратель, – знайдеш верблюда – матимеш два фунти». – «То віддай поки що гроші крамареві, – торочить афганець, – а я піду шукати». Він іде й за кілька годин приводить верблюда, бо сам же його прив’язав десь у чагарях.

– Щира правда, – сказав Дінні. – 3 недавнього часу наче пошесть яка пішла – всі верблюди навколо Кулгарді один за одним почали щезати. І афганці за кожного вимагають винагороду. Старателі, які поверталися з чагарів, казали, що бачили там багато прив’язаних верблюдів, і це їх страшенно дивувало.

– Гаррі Вернон зупинився з своїми верблюдами на Третій Милі. Наступного дня два з них мов провалились крізь землю. Він обнишпорив усю місцевість на тридцять миль довкола. А потім у солончакових заростях біля Маунт-Берджесу зустрів старателя, і той сказав, що бачив, як афганець вів двох верблюдів у напрямку водопою Кетл-Свомп, Гаррі подався їхніми слідами і знайшов своїх худобин: вони були живі-здорові й стояли прив’язані в таборі афганців. Ті відмовились повернути верблюдів: мовляв, один з них покусав їхнє верблюденя.

Афганці зажадали відшкодування. З войовничими криками обступили Гаррі, але покусаного верблюденяти йому не показали. Гаррі був без зброї. Афганці недвозначно дали зрозуміти, що вони з ним зроблять, якщо він їм не заплатить; вони й справді могли його порішити, і жодна душа про те не дізналася б. Гаррі віддав їм ті кілька соверенів, що були при ньому, й вони його відпустили. Повернули також і верблюдів, але Гаррі каже, що це востаннє він ходив у табір афганців без зброї, – більше такого з ним не повториться.

– То що ж ми робитимем? – спитав Фріско. – Чи нехай афганці отак і хазяйнують на приїсках?

– В старому таборі ми створили Антиафганський комітет, – сказав Дінні. – І він візьметься за цю справу, щоб покласти край усім неподобствам. Звісно, крамарі з піною проти, бо афганські погоничі верблюдів дешевші, ніж білі. А фургонники за нас. Вони кажуть, що афганці витісняють їх з доріг. Ми, трударі, мусимо покінчити з засиллям афганців. Великі тузи, як от Файза, Таг Магомет, мають власність на землю. Вони прибирають до своїх рук права на воду, і їхні раби дістають роботу, а наші товариші помирають з голоду. Ну як же не обурюватись! Афганці копають колодязі, афганці лагодять дороги, афганці служать у поліції! До їхніх хазяїв пливуть усі підряди, бо ті правлять найменшу ціну. Адже вони платять копійки за працю своїм нещасним рабам.

– Капітан Саундерс, управляючий на руднику султана Раджа Магомета, доводить, нібито продукти й вода подешевшали завдяки афганцям, – пробурмотів Морріс.

– Брехня! – палко заперечив Дінні. – Коли білі погоничі ділом показали, що вони можуть поратись біля верблюдів не гірше за будь-якого афганця, отоді вже афганцям і довелося знизити ціни. В Курналпі саме завдяки білим погоничам було знижено ціни на продукти. Афганці, навпаки, завжди наганяли ціни, як тільки могли.

– Скрізь, де є рабовласники, з’являється і «біла шушваль», – подав голос Янкі Набрида. – Точнісінько так було і в Америці. Афганці навезли рабів, а це – найдешевша робоча сила. Скоро й рудокопи на приїсках стануть «білою шушваллю», якщо ми не здихаємось клятих афганців.

– Здихаємось, – сказав Дінні.

– Викуримо їх, правда, Дінні? – засміявся Фріско.

– Один з власників шахт у Кулгарді, – вів далі Дінні, – якось днями признався, що рудокопи на наших приїсках заробляють, звичайно, не дуже багато. «Але можу запевнити вас, – сказав він, – що афганські та китайські робітники обходяться значно дешевше…»

– Ну, їм не вдасться позбавити наших рудокопів законних прав, хоч би як вони гналися за дешевизною робочої сили, – заявив Тупе Кайло, – ми цього не дозволимо.

– Правильно, друже, – погодився Дінні. – Взагалі я нічого не маю проти афганців, але не можна допустити, щоб вони наклали свою лапу на всі водойми і задушили нас дешевою робочою силою.

Коли Тедді Ноулса було заарештовано і звинувачено в убивстві афганця на одній з південних доріг, кожен старатель готовий був стати на захист Ноулса. Це був тихий і славний чоловічок, якого всі знали й любили на приїсках. Дінні поїхав у Кулгарді й допитався про всі подробиці в Антиафганському комітеті, що саме займався цією справою.

– Тедді Ноулс та його напарник Хетфілд їхали у фургоні, запряженому волами, дорогою на Есперанс, – розповідав він Моррісу, Фріско та іншим старателям, що зійшлися до його намету, як тільки Дінні повернувся. – Вони їхали з Уднадатти й зупинилися біля водойми, щось миль за п’ятнадцять на північний захід від Понтон-Стейшн. В чагарниках стояв великий афганський табір з десятками верблюдів, і десь годині о четвертій дня, коли афганці вже набрали води, скільки їм було треба, під’їхав Тедді з наміром взяти води й собі. Коли бачить – якийсь афганець миє ноги в водоймі. Тедді гукнув, щоб він припинив неподобство.

– І не подумаю, – відповів афганець.

Тоді Тедді звернувся до афганців, що купкою стояли поруч: мовляв, скажіть же йому, нехай візьме таз і миється на здоров’я, бо ж воду мають пити й білі. Але ті лише гигикали та перезиралися між собою.

– Звідки тобі це відомо, Дінні? – спитав Морріс.

– Тедді про все це сам написав у листі до комітету, – відповів Дінні й вів далі: – Тедді підійшов до афганця і спробував відтягти його від води, але тут враз набігли інші афганці і давай жбурляти камінням, вимахувати киями та вогнепальною зброєю. Одна каменюка вдарила Тедді в обличчя, він вихопив револьвер і вистрелив у афганця, що знов цілився в нього каменем. Куля поранила афганця в плече, і натовп кинувся на Тедді. Коли він одбивався, його револьвер вистрелив ще раз, і куля влучила іншому афганцеві в живіт. Афганці видерли в Тедді револьвер і почали бити й топтати хлопця ногами. В цей час підбігли Хетфілд та ще один старатель з рушницею, що завжди лежала заряджена в їхньому фургоні.

Афганці скрутили і цих, потім одвезли всіх трьох у свій табір і там поприв’язували до дерев. Хвилин через сорок хазяїн-афганець наблизився до Хетфілда й кілька разів шмагонув його батогом. Він нахвалявся, що спалить всіх трьох живцем на вогні, якщо Нур Магомет помре.

На Тедді так позатягали вузли, що він задихнувся б, якби один хлопець, Томас Бутчер, що їхав разом з афганцями, не вговорив їх попустити мотузку. Отак, прикручені до дерев, Тедді та його товариші й стояли аж до третьої години наступного дня, коли із станції приїхали Понтон та Коулмен і вблагали афганців звільнити їх. Тедді подався в Ізраеліт-Бей і повідомив про все поліцію.

Слухачі бурхливо висловили своє глибоке обурення і протест.

– Хетфілд посвідчив, – додав Дінні, – що спершу на Тедді напало восьмеро афганців, а старатель, який намагався визволити Тедді, доводить, що в таборі афганців було щонайменше сто вісім верблюдів і при кожному, звісно, погонич.

Старателі на всіх приїсках з глибоким зацікавленням стежили за справою Ноулса, що розглядалася в Олбані. Кожен міг легко уявити себе на місці Тедді. Адже вони також страждали від того, що афганці забруднюють воду і чинять насильство над беззбройними золотошукачами, які подорожують одинцем або парами в глухих місцевостях країни.

Виправдання Тедді Ноулса старателі зустріли бурхливою радістю. Цей випадок ще більше загострив ворожнечу між афганцями й білими. Та коли власникам великих верблюдячих караванів Файзі та Тагу Магомету пригрозили забороною робити перевозки, вони наказали своїм погоничам на всіх шляхах країни поважати місцеві закони й не чинити перешкод іншим подорожнім в користуванні убогими запасами води.

РОЗДІЛ XXVIII

Того задушливого ранку Саллі щойно впоралась з своїм немудрим господарством і тільки розігнула спину, як побачила, що до неї з зарослів наближається Марітана. Марітана була зовсім гола, і її струнке смагляве тіло чітко вимальовувалось у яскравому світлі.

– Господи, це ти, Марітано! – вигукнула Саллі, щиро зрадівши появі дівчини.

– Егем, – протуркотіла Марітана, посміхаючись.

– Чого ти тоді втекла? – спитала Саллі.

Марітана задзюркотіла тихесеньким сміхом і похитала головою, ніби причини її втеч та появ були таємницею для неї самої.

Саллі раптом згадалось крихітне кенгуреня, що вона його викохувала в Південному Хресті. Кенгуреня приніс їй Дінні. Його пес накинувся на матір-кенгуру й загриз її, і Дінні витяг маля з материнської сумки. То був гірський кенгуру, симпатичне маленьке створіння, карооке, з довгими віями і м’яким сіро-коричневим хутром. Саллі вигодувала його соскою, і воно почало стрибати навколо неї, гризло травинки та гичку з її рук і бігало слідком, немов цуценя.

Дінні відгородив куточок у дворі, і Саллі тримала його там. Але одного разу на подвір’я вдерлися бродячі собаки. Вони пошматували кенгуреня у неї на очах. Саллі ніколи не забуде того страшного видовища, того жаху та гніву, що охопили її. Вона била собак і несамовито кричала, аж поки Морріс вискочив з хати. Та кенгуреня було вже мертве.

Яка жорстока доля спіткала це смирне, безпорадне звірятко! Саллі гірко ридала, впавши Моррісу на груди. Морріс запевняє, що вона ніколи не плакала з таким глибоким розпачем. Минуло багато часу, перш ніж цей трагічний випадок почав стиратися в пам’яті Саллі. Карі оченята й тоненькі безпомічні лапки кенгуреняти ще довго переслідували її.

І тепер Марітанині очі та руки нагадали їй те звіря. Дівчина рухалась з тією ж дикою і настороженою грацією, як і маленьке гірське кенгуреня, і в Саллиній уяві знову постала жахлива картина його загибелі. Саллі намагалась відігнати цей спогад. Марітана не така, як інші тубілки. Ось вона стоїть, простодушна і беззахисна, яскраве сонце осяває її струнке оголене тіло. Саллі здригнулась, знову згадавши, як пси шматували кенгуреня, її охопив панічний страх за Марітану, хоч вона розуміла безглузду недоречність цього почуття.

Марітана збагнула, що місіс Саллі чимось стривожена. Але її привітний жест та посмішка показали, що все вже минулось. Саллі сподівалась, що ніхто з чоловіків не проходитиме мимо, поки Марітана зодягнеться. І Марітана вмить здогадалась, про що думає Саллі, коли та кинула погляд на дорогу.

Їй не довелось говорити – піди одягнися. Марітана сама пурхнула геть і за хвилину вже виконувала свій обряд обмивання. Мабуть, Фріско дуже розсердиться, коли побачить, скільки води вона перевела, подумала Саллі. Але вона не змогла зупинити Марітану, яка з радісним сміхом намилювалась та обливала себе водою.

Її волосся було ще мокре і звисало довгими лискучими пасмами, коли вона знову прийшла до Саллі, що сиділа в своєму саморобному триногому кріслі: обрубок корча, обтягнутий шматком мішковини. Марітана вирядилась у те плаття, яке допомогла їй пошити Саллі. Побризкуючи намистом, з сяючими очима, вона чекала, щоб місіс Саллі її похвалила.

– Отак буде краще, – сказала з посмішкою Саллі. Марітана відповіла їй своїм дзюркотливим сміхом – їй здавалось, що вона розгадала причину хвилювання білої жінки.

Гостя присіла навпочіпки і по-дитячому наївно сказала:

– Все йшла, йшла. Сонце вгору, сонце вниз, я іду, іду… Дуже хочу їсти.

«Здалеку, видно, притьопала, охляла, бідолаха», – подумала Саллі.

– Еге, розумію, – сказала вона квапливо. – Зараз ти вип’єш чаю і чогось поїси, Марітано.

Поки Марітана уминала товсті кусні хліба з варенням, Саллі підгорнула жар і повісила над багаттям котелок з водою. Понад усе на світі Марітана любила випити чаю з Саллі, як з подругою і рівнею. А зараз вона до того ж була ще й страшенно голодна. Гостя не промовила більше жодного слова, поки не з’їла всього, що їй було дано, й не випила кілька кварт чаю.

Після цього обличчя Марітани знову заясніло, і вона була готова продовжувати бесіду.

– Маєш кубу? – спитала вона весело.

– Боронь боже! – Саллі вражено звела очі на Марітану. – Ні! Чого ти мене про це питаєш?

– А я маю, – пояснила Марітана. – Мінгарі залишив дитинку на камінцях, а ми там сиділи, пам’ятаєш? Бардок сказав – іди в табір, там є багато їсти. У чорних – нічого. Їсти? Нема. Вода? Нема.

– Он воно що! – Саллі з жахом, дивилась на свою гостю. Отже, її родичі через те і прислали Марітану до Фріско, що в них скрутно з водою та їжею! Але як сприйме Фріско звістку про дитину від мінгарі? І хто батько дитини? Фріско чи Бардок?

Саллі знала, що Марітана стежить за нею. Вона силкувалась приховати почуття тривоги й відрази, що охопило всю істоту. Та Марітана миттю побачила зміну в настрої місіс Саллі. Вона посмутніла й насупилась. Потому різко звелася на ноги й пішла геть.

Того вечора в таборі Фріско було дуже гамірно. Під кінець дня він повернувся з роботи, привівши з собою кількох своїх приятелів. Побачивши Марітану, Фріско бурхливо привітав її, але одразу ж почалапав у трактир і заявився додому аж після заходу сонця. Разом з ним прийшли і його приятелі; коли зовсім споночіло, вони засвітили ліхтар.

Саллі бачила, як червонясте світло вихоплювало з пітьми легку химерну постать Марітани; чоловіки чіплялися до неї з жартами, а вона відповідала, пересипаючи свою мову непристойною лайкою, що викликало добродушний регіт. Фріско, наспівуючи, бренькав на гітарі.

Потім чоловіки сіли кружка й почалася гра: вгору злітали монети, лунали збуджені вигуки. Надійшло ще двоє старателів, які недавно приїхали на приїск. З кишень штанів у них визирали пляшки: хлопці знайшли самородок на тридцять унцій і вирішили покропити свою першу удачу в Хеннані.

Але один з них був такий п’яний, що всім заважав, і його виштовхали з кола. Заточуючись, він поплівся до багаття, де сиділа Марітана, щось стиха мугикаючи собі під ніс та граючись з собаками, які привели своїх господарів на ту-ап. П’яний сів поруч неї. Марітана миттю схопилась на ноги і шаснула геть, але він схопив її і почав тягнути в кущі.

Марітана заверещала, собаки кинулись на її кривдника. Здійнявся страшенний ґвалт – сердиті крики та лайка чоловіків, верещання Марітани, собачий гавкіт і репетування п’яного: «Вона сама до мене причепилась! Теж мені, за якусь чорнопику суку отакий лемент!»

Фріско одним ударом звалив його з ніг і накинувся на Марітану. Він тряс її за грудки, бив по голові та обличчю, аж поки Марітана нарешті не вирвалась та не зникла в пітьмі. Саллі чула, як вона схлипує десь у кущах. Фріско, відстоявши свою честь, повернувся у коло гравців, де його зустріли гучним реготом. Гра не припинялась майже до півночі.

Вранці, вийшовши з намету, Саллі побачила Марітану, що спала біля її вогнища.

– Юккі! [17]17
  Злий дух


[Закрыть] – скрикнула гостя, схоплюючись на ноги і мружачись від сонця. – Довго були закриті мої очі!

Вона уважно стежила, як Саллі розгортає попіл і кладе на жарини сухий хмиз, наповнює водою котелок і вішає його на гачок над вогнем.

– Інкі схопив мене, – пояснила вона, лякливо озирнувшись на Фрісків намет. – Фріско злий, бив мене.

– Я знаю, – відповіла Саллі. – І я дуже сердита за це на Фріско.

– Правда? – здивувалась Марітана.

Вона метнулась до Фріскового намету й так само, як Саллі, розворушила жар, розпалила багаття, налила в закопчений котелок води й повісила його над вогнем. Потім сполоснула обличчя та руки, як робила місіс Саллі, й поставила чашки та блюдця на стіл під повіткою біля намету. Вона вже навчилась варити вівсяну кашу та смажити яєчню з салом і тепер куховарила, готуючи сніданок Фріско.

Звечора Морріс теж ходив грати до Фріско, але повернувся рано й ліг спати. Саллі й собі зібралася була лягати, але трохи засиділась, втішаючись свіжістю зоряної ночі. Отак вона й стала свідком того, що спіткало бідолашну Марітану. А Морріс тільки чув крики та злився, що йому не дають заснути.

– Треба перебратися звідси, – сказав він Саллі за сніданком. – Я більше не можу терпіти Фріскового сусідства.

– Якби ми жили далі від дороги, – гаряче підхопила Саллі, – було б зручніше, й не стільки над тобою очей. А вчора ввечері – то просто жах, я навіть хотіла заступитись за Марітану, тільки…

– Ще чого! – сердито крикнув Морріс. – Не наше то діло, і не можна в нього встрявати! Такі скандали виникають завжди, коли в таборі заведеться тубілка.

– Але ж, любий, – запротестувала Саллі, – Марітана нічим не завинила, а Фріско її так жорстоко побив!

– Не твій це клопіт! – Морріс терпіти не міг, коли йому перечили. – Фріско винуватий, що держить у себе Марітану. Він знає, чим це кінчиться. Але я не дозволю тобі втручатися в такі справи, бути заступницею якоїсь тубілки.

– Ах, Моррісе!

З одного боку Саллі не хотіла сваритися з чоловіком, а з другого – вона не могла не дорікнути йому в душі за те, що він не вважає за потрібне захистити Марітану від побоїв. І Саллі дуже потерпала, відчуваючи, що їй не легко буде примиритися з цим, хоча вже й починала розуміти, в яке незручне становище вона може поставити саму себе, втручаючись у долю Марітани. Як, наприклад, владнається справа з дитиною Марітани?

Наступного ранку Марітана знову сиділа навпочіпки біля Саллиного вогнища. Вигляд у неї був розгублений і нещасний – наче собака, яку побив той, хто завжди її годував і пестив.

– Фріско каже – йди геть, каже – к бісу, – промовила вона, дивлячись на Саллі так, ніби чекала від неї пояснення цих слів – Не хоче мене. Не хоче, щоб темна приносила йому в табір кубу.

Саллі спалахнула. Вона просто не тямила себе від болю й образи за Марітану. Фріскова брутальність і безстидство обурювали її до глибини душі. Вона не знала, що сказати Марітані. Але раптом їй спало из думку.

– А Бардок хоче кубу? – спитала Саллі.

– Егем! – обличчя Марітани просяяло. – Він хоче. Багато сміявся і стрибав. Стара жінка давно не приносила кубу.

– То йди до Бардока, Мірі! – сказала Саллі. – Дитині буде краще з твоїми родичами.

– Ні, – рішуче сказала Марітана. – Дощу – нема. У чорних їсти – нема. Фріско дає їсти.

Саллі зітхнула: так і є ,родичі послали Марітану до Фріско, щоб одержати від нього частку його запасів. Вона нагодувала дівчину добрим сніданком, і та зникла в чагарниках ще до того, як Морріс прокинувся.

Наступного дня до Фріско прийшли Бардок, його брат та один з найстаріших чоловіків племені. Фріско кричав і лаявся й відмовився дати їм подарунки, якими звичайно наділяв своїх темношкірих гостей. Потім Морріс розповідав Саллі, що Фріско намагався втовкмачити тубільцям своє категоричне небажання нести будь-яку відповідальність за дитину Марітани.

А Бардоку здалося, ніби Фріско хоче забрати дитину собі, і зчинилась страшна буча. Але Бардоків брат, який не раз водив на розвідки партії старателів і розумів мову білих краще за своїх одноплемінників, сяк-так з’ясував непорозуміння. Він пояснив, що Марітана – Бардокова дружина, і той може позичити білому саму її, а не дитину, якою її нагородив мінгарі, бо в дитині живе дух одного з предків племені. Через те дитина належить племені і Бардокові, бо він є її племінним батьком.

Коли Фріско збагнув, що Бардок не пов’язує вагітність Марітани ні з собою, ні з ним і щиросерде вірить байці про мінгарі, він аж покотився від реготу. Насміявшись, Фріско щедро обдарував тубільців харчами, додавши до всього, як завжди, пляшку вина та плитку тютюну.

– Очевидно, вони вважають, що в кожної тубілки відбувається непорочне зачаття! – жартівливо вигукнув він, радіючи, що уник неприємних обов’язків. – Вона може підхопити дитину від будь-якої каменюки чи ковбані з водою, де живуть духи предків, а мінгарі, певне, – один з них.

Але Саллі не могла так легко зняти з Фріско всяку відповідальність. І кожного разу, коли Фріско наближався до табору Гаугів, він наштовхувався на її спину. Місіс Гауг демонстративно не бажала ні дивитися в його бік, ні розмовляти з ним. Морріс казав, що вона поводить себе просто безглуздо. Адже Фріско нічого іншого й не міг зробити.

– Принаймні він міг потурбуватись, щоб Марітана не ходила голодна, виношуючи його дитя, – гнівно заперечила Саллі.

Марітанине плем’я ще деякий час стояло табором біля пересохлого озера; кочівників часто бачили в місті. Води й дичини було тепер так мало в глибині країни, казав Дінні, що тубільці змушені жебрати їжу в білих.

Якось Марітана привела своїх родичів до місіс Саллі, цілком переконана в тому, що та буде з ними така ж добра й ласкава, як і з нею самою. І Саллі відчула, що під поглядом сміхотливих очей Марітани незрівнянно важче відмовити старій тубілці й не дати їй кілька жмень борошна чи цукру, ніж раніше, коли вона казала кочівникам, що приходили старцювати до її намету: «Нема, нема нічого! Ідіть собі геть…»

Марітана трохи побоювалась своїх родичів: покірливо мовчала в присутності чоловіків і виявляла належну шану старим жінкам. Зате Саллі траплялося бачити, як вона весело хизувалася серед дівчат та дітей у своєму колись гарному барвистому платті, тепер пом’ятому і брудному. Вона до сліз смішила своїх подруг, величаво ступаючи по нерівній кам’янистій землі, підібравши спідницю, удаючи з себе місіс Саллі, або показувала, як матінка Баггінс поспішає до опріснювача, вихляючи гладкими стегнами, і верещить на Педді Кевана за те, що він допомагає фургоннику розпрягати коні, замість того щоб нести до неї додому два важчезні гасові бідони з водою.

Саллі швидко переконалась, що Марітана не дуже побивається за Фріско. Вона була весела й безтурботна, як і раніше, перекочовувала з своїм племенем з місця на місце, завжди голодна і майже гола, хоч на ній ще й лишалося намисто та клапті від колишнього плаття.

Морріс відмовився від наміру перенести свій табір далі від Фріско.

Чи варто? – сказав він. – Можливо, ми скоро взагалі переїдемо в Мензіс або Кеноуну.

Від’їзди старателів, зневірених у багатстві Хеннана, сіяли загальну невпевненість і тривогу. Морріс також вважав, що вони з Фріско мають з своєї ділянки надто мало. Людей дедалі більше приваблювали Мензіс та Кеноуна. Розвідники й фінансисти уже сперечались, який з цих приїсків може стати центром золотодобування.

Крах рудників лорда Фінгала в Лондондеррі викликав паніку. Коли шахта, заморожена до початку розробок у великих масштабах, нарешті стала до ладу, раптом виявилось, що багаті руди в ній уже вибрані. Нова штольня та поперечний шурф дали майже пусту породу під верхнім золотоносним шаром. Акції катастрофічне знецінились, і хоч правління компанії намагалось відшкодувати збитки, багато вкладників розорилось. Золоті приїски Західної Австралії стали неходовим товаром на європейському ринку.

Крамниці й трактири в Хеннані позакривались. Лише кілька літніх старателів ще віяли пісок у виярку між Марітаною та Кассіді. Але Фріско все-таки вірив, що недаремно Брукмен, Чарлі де Роз та Зеб Лейн так міцно тримаються за свої розробки на Великому Боулдері. Вони запевняли, що «незабаром ці рудники справдять найбільші надії і слава Хеннана підніметься до небес».