355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Катарина Причард » Буремні дев'яності » Текст книги (страница 28)
Буремні дев'яності
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 17:04

Текст книги "Буремні дев'яності"


Автор книги: Катарина Причард



сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 41 страниц)

На початку року багато балачок викликало вбивство Мей Уейн. Як винуватця арештували Джіма Коннеллі. Саллі знала його, – колись він ходив до неї обідати в їдальню під повіткою, – і їй здавалось неймовірним, щоб Джім міг зумисне вбити жінку.

Джім Коннеллі – лагідний хлопець, добра душа, казали про нього старателі, хоч нікуди правди діти, любив похвастати – мовляв, дивіться, який він вправний стрілець. Не раз доводилось йому бахкати з револьвера, щоб показати, як він вціляє муху на льоту. Мей Уейн була хазяйкою павільйончика з різними прохолодними напоями на Дев’яностій Милі. Джім та Роб Рейд були вже під чаркою, коли забрели до неї якось у суботу перед обідом. Там вони зчепилися з афганцями, що не хотіли одвести вбік своїх верблюдів, і Джім вистрелив кілька разів у повітря, щоб примусити їх звільнити дорогу. Та трапилося, що саме в цю мить Мей вийшла на поріг, одна куля і влучила в неї. Всі раділи, коли Джіма виправдали, але сам він не захотів залишатись на приїску. Хоч він і ненавмисне застрелив Мей, видно, його все-таки мучили докори сумління.

От коли в мечеті в Калгурлі вбили Тага Магомета, багатого купця-афганця, так то було справжнє вбивство – холоднокровне й умисне. Тага заколов інший афганець рано-вранці, коли той схилив коліна для молитви. За що він його порішив, так і не змогли дізнатись. Гоулан Магомет навіть не думав приховувати свого злочину й зустрів смерть з гордо піднесеною головою, як людина, що відстояла свою честь.

Через кілька місяців помер Хаджі Мула Мірбон, майже столітній дідуган, що був у афганців ніби релігійним вождем, і вони зійшлися на його похорон з усіх кінців країни.

Майже водночас ховали й одну японку-проститутку. Саллі з цікавістю дивилась на похоронну процесію, що посувалась курною дорогою до цвинтаря: труна була яскраво прибрана й заквітчана, за нею йшли японки в строкатих кімоно, нагадуючи зграйку барвистих метеликів. Морріс казав, що покійницю вирядили наче на бал: нарум’янили, наділи на неї найкраще вбрання і всі її прикраси. Подруги проводжали небіжчицю тонкоголосими співами, під дзвін срібних бубонців та цигикання скрипок.

Ось воно, останнє напуття, думала Саллі, остання риска під їхнім життям – убогим, жалюгідним животінням у домах розпусти на задвірках міста. Дівчину-японку вбили під час бійки, коли француз – хазяїн кількох японок-проституток, яких він держав у халупі з гофрованого заліза на одному з далеких приїсків, – підвищив плату за відвідання його закладу. Подруги перевезли її тіло до Калгурлі й поховали за національним звичаєм.

Але всі ці події, хоч вони й проливали світло на прихований від очей, зловісний бік життя суспільства, проходили, не залишаючи після себе глибокого сліду. Майбутнє рудників, доля міста – ось що заповнювало всі думки, породжувало дедалі глибшу зневіру. Багато з тих, що звикли на літо виїжджати до моря, в цьому році залишились сидіти на місці: одні боялись відірватися від своїх справ, інші просто були в матеріальній скруті.

Лора сказала, що Олф обіцяв поїхати з нею на південь, але зараз його турбують справи на руднику, і йому не можна відлучатися з Калгурлі. Їхати без Олфа Лора не захотіла: вона обмежилась тим, що вирядила на два-три місяці до моря Еме.

Дивлячись на Боулдерський кряж, Саллі часто замислювалась над тим, яку владу мають рудники над людським життгям, – всі оці незграбні копри та шахтні надбудови, що бов ваніють у гарячому мареві, відкриті розробки, сараї для машин, рудодробарки, присадкуваті конторські приміщення, криті гофрованим залізом, що приліпилися до голої рудої землі… Крез, Мідас, Залізний Герцог, Гайнаулт, Калгурлі, Австралія, Великий Боулдер, Об’єднаний, Стійкий, Айвенго, Золота Підкова, Лейк-В’ю, Зірка. В них було щось чаклунське, в цих назвах. Це вони покликали до життя Калгурлі! Ніби велетеньські допотопні чудиська, розповзлись рудники схилами кряжа; вони зариваються глибоко під землю, вивергають руду, трощать її сталевими зубами каменедробарок, добуваючи золото. Золото! Воно дає багатство та розкоші власникам рудників, але не дасть нічого тим, хто, обливаючись потом, длубає його кайлом у темних тісних забоях глибоко під землею.

Просто дивно, думала Саллі: на догоду цим рудникам виросли й розкинулись на рівнині біля підніжжя хребта місто Калгурлі та нове селище Боулдер. Тонни золота викидають рудники, на мільйони фунтів стерлінгів. Можна було б подумати: в яких розкішних будинках, в яких чудесних містах повинні жити ті, хто власними руками добуває все це багатство, що дає людям необмежену владу! Але тільки ліс копрів та одноманітно-убогі, похилені халупи позначали ті місця, де в надрах ховалися незліченні скарби. Здавалося, ніби якийсь зацькований злиднями невдаха зліпив усі ці халупи нашвидкуруч, сподіваючись на щастя, що, може, перший-ліпший ураган не змете їх з лиця землі.

Все життя Калгурлі крутилося навколо рудників. Існування тисяч чоловіків та жінок залежало від тієї небезпечної, виснажливої роботи, що провадилась під землею. Але й розсипне золото все ще залишалося важливим фактором місцевого добробуту. Право старателів на розробку розсипищ давно вже стало поперек горла власникам рудників, і в міру того як поширювались чутки про вичерпання багатих руд у деяких великих рудниках, старателям дедалі частіше доводилось виступати на захист своїх прав.

Коли приїсковий інспектор Хейр виніс рішення, що управляючий рудником Айвенго мав право заборонити старателям кілкувати в межах відведеної під рудник території ділянки під розсипне золото, старателі скликали мітинг протесту. Страх перед загрозою кризи примушував рудокопів та старателів особливо насторожено ставитись до будь-яких зазіхань на їх старательські права.

Але з наближенням різдва лихі передчуття були на деякий час забуті. Всі нетерпляче ждали кількох веселих святкових днів. За традицією, що встановилася від першого святкування різдва в старому таборі– Кулгарді, всі жителі приїску з року в рік гуляли в ці дні на всю губу: кожен запрошував один одного випити з ним чарку в трактирі, влаштовувались великі спортивні змагання, і свято кінчалося вселюдною гулянкою, на якій танцювали цілісіньку ніч, а над ранок виходили танцювати на вулицю.

Саллі так забігалась, готуючи пудинги, пироги та інші святкові страви на всіх чоловіків, яких вона обслуговувала, що, здавалось, їй ніколи було навіть подумати про щось інше. І все ж таки нема-нема, та й майне неспокійна думка: а що, як справді на Калгурлі звалиться криза? І до чого ж це призведе, якщо в старателів віднімуть права на розсипне золото?

РОЗДІЛ XLVII

Раз, а коли й двічі на тиждень Марі щастило умовити Саллі залишити дітей на Калгурлу і вирватися з дому на якусь годинку.

Подруги йшли до міста глянути, чи не привезли поїздом свіжих фруктів та овочів. Ці прогулянки були справжньою подією для Саллі та Марі. Причепурившись заради такої нагоди, вони вирушали в путь у довгих білих накрохмалених сукнях, акуратно стягнутих у талії кольоровими поясами, та поцяцькованих малесеньких капелюшках, що ледь прикривали маківки. Такі капелюшки були в моді ще тоді, коли Саллі й Марі вперше приїхали на приїск. Нитяні рукавички та парасольки довершували туалет, а кошики в руках мали свідчити про те, що їхні власниці – цілком поважні молоді матрони, незважаючи на свій дівочий вигляд. Звичайно Саллі й Марі вже наперед смакували ту склянку холодного лимонаду, що вони її перш за все вип’ють після стомливої дороги по гарячій пилюці в одній із фруктових крамничок; це завжди було найприємнішою хвилиною у кожній їхній мандрівці.

Того дня, коли Саллі пішла з подругою до міста докупити дещо на різдво, Фріско в елегантній колясці, запряженій рисаками, промчав повз них у напрямку рудника. Поруч Фріско сидів вайлуватий товстий іноземець у легкому чесучевому костюмі та чорному циліндрі.

– Це, здається, мсьє Малон, французький мільйонер, – сказала Марі. – Містер де Морфе недавно говорив Жану, що Малон має приїхати в Калгурлі оглядати рудники, які Морфе скуповує для Паризького золотопромислового синдикату. І знаєш, люба, з ким він одружений, цей товстосум Поль Малон?

Саллі не мала про це ніякого уявлення, і Марі защебетала далі:

– Уяви собі’ – з Лілі! Ти пам’ятаєш Лілі? Це одна з дівчат мадам Марсель – та, що співала, коли ми в них були. Пригадуєш?

Саллі посміхнулась.

– Наше щастя, що Морріс та Жан про це не дізнались, а то б нам нагоріло.

– Авжеж! – в очах Марі застрибали бісики. – Така необачність, така нескромність! Бідолашна Лора була страшенно шокована. А мені, їй-право, було приємно порозмовляти з мадам і Лілі. Бо коли нічого не знати, то не можна навіть подумати, що вони непорядні. Правда, Саллі?

– Звичайно!

– Цікаво, що спіткало решту дівчат, – задумливо промовила Марі. – Мадам Марсель обіцяла знайти їм усім добрих чоловіків.

– Хтось говорив мені, що Лілі поїхала з Фріско, – сказала Саллі.

– Еге, я чула, – Марі кинула на Саллі лукаво-співчутливий погляд. – Тільки тепер, люба, ти повинна говорити – «з містером де Морфе». Якщо Лілі зробилася мадам Малон, то вона просто піймала свою жар-птицю. Це нечувана річ, щоб у французькій буржуазній родині стався такий шлюб! А знаєш, ми, певне, побачимо Лілі на вечірці в містера де Морфе. Цікаво буде подивитись, як деякі наші поважні дами будуть розкланюватися з мадам Малон!

Фріско збирався влаштувати новорічний бал. Для всіх друзів, незалежно від їх занять та становища в суспільстві, – одне слово, в дусі кращих традицій приїсків, сказав він. Фріско особливо наполягав на тому, щоб усі старожили приїску були присутні на його балу, і Морріс пообіцяв прийти разом з Саллі. Олф та Лора, Робійяри і подружжя Моллой – всі готувались до цього балу, і Марі заходилась перешивати свою та Саллину старі вечірні сукні, оскільки про нові не могло бути й мови. Марі навіть не припускала думки, щоб вони з Саллі могли осоромитись перед фешенебельними Фрісковими друзями, яких там, певне, буде немало.

Коли Саллі й Марі, обігнувши ріг нового імпозантного приміщення готелю «Палас», вийшли на вулицю Хеннан, біля під’їзду готелю зупинилась елегантна коляска і з неї випурхнула молода жінка. Вражені сліпучим видивом ніжно-блакитних мереживних газових спідниць та блакитного страусового пера, що тріпотливо спадало з малесенького блакитного капелюшка, Саллі й Марі мимовільно зупинились, а в Марі вихопився здивований вигук. Гарненьке личко, що визирало з прозорого серпанку, заусміхалось, і небесне видіння з щебетанням кинулось назустріч подругам:

– Та це ж ви, дорога мадам Робійяр! І ви, місіс Гауг! Ах, я така рада. Це я, Лілі! Пригадуєте мене? Ну от! Тільки тепер я мадам Малон, і в мене такий великий, товстий чоловік – товстий, мов кабан, але дуже багатий і добрий. Ma foi, це просто диво дивне, як усе трапилось! Ми щойно приїхали сюди – купувати золоті рудники. Яка пекельна спека! Я вже зовсім забула, що тут, на приїсках, так смалить. Ходімте до мене, вип’ємо чогось такого. Ну, прошу, і я розповім вам, як я зробилася мадам Поль Малон!

Неможливо було встояти проти такого бурхливого виявлення радості, що налетіло на них, мов циклон. Марі та Саллі навіть нестямились, як уже піднімалися сходами слідом за жмутом блакитних хвилястих спідниць та тріпотливим блакитним пером і за мить опинилися в будуарі Лілі, у відведених їй в готелі апартаментах. Лілі кинулася в крісло, продовжуючи весело щебетати, але враз підхопилась, згадавши, що забула замовити шампанське, й вискочила в коридор гукнути офіціанта Чарлі.

Звичайно, в цьому новому, ультрасучасному готелі були дзвінки, і Лілі поперемінне то дзвонила, то гукала, аж поки старий офіціант у брудній білій сорочці, випущеній поверх досить-таки засмальцьованих чорних фрачних штанів, з’явився в номері з пляшкою шампанського та кількома бокалами. З усього було видно, що він уже не раз і не двічі заспокоював спрагу – що можна було цілком пробачити в такий спекотний день, – і, відкорковуючи пляшку, половину вина вилив на підлогу.

Лілі наказала принести ще пляшку, й офіціант пішов, бурмочучи собі під ніс щось про круті сходи. Лілі скинула капелюшка, випила за здоров’я гостей і враз почала переповідати їм свої пригоди, починаючи від того дня, коли вона поїхала з приїсків разом з Фріско. Вона зверталася до Саллі та Марі, як до своїх давніх подруг, яким, безумовно, кортить знати все до найменших дрібниць.

Саллі й Марі не залишалось нічого іншого, як тільки подеколи зчудовано ойкати та бурмотіти щось невиразне, бо Лілі цокотіла без угаву, не даючи їм навіть розтулити рота.

– Ні, ні! – мелодраматично вигукувала вона. – Я не поїхала в Париж з Фріско, як усі тут гадають. Це правда, він домовився з мадам, щоб вона мене відпустила, і ми виїхалн з приїсків разом. Але потім, у Перті, ми страшенно посварились, і Фріско повіявся кудись на своєму коханому паруснику. А я не захотіла подорожувати у цьому брудному старезному кориті й узяла собі квиток на поштовий пароплав. Ну, зрозуміло, Фріско виписав мені чек, тільки зовсім не такий, якого я сподівалась. Скупердяга цей Фріско! А на пароплаві було дуже весело. Ах, так, я навіть закохалася в помічниника капітана. Він був такий молодесенький, такий гарнеснький – в білому кітелі з золотими ґудзиками! Ой, як я плакала, коли ми прощалися з ним у Марселі!

Саллі неквапливо, маленькими ковтками пила шампанське. Воно було холодне і приємно освіжало. В номері було напівтемно і теж прохолодно; опущені завіси майже не пропускали сонця. Саллі здавалось, ніби вона перенеслася у зовсім інший світ, кудись далеко-далеко і від цієї голої, рудої землі, що пашить пекельним вогнем, і від побілених, просякнутих пилюкою халуп на брудних вулицях приїскового міста, що плавиться під сліпучим промінням сонця, – все це зосталось десь там, за завісами.

В будуарі Лілі стояли великі м’які крісла. Спідниці мадам Малон пахтіли густим ароматом мускусу та троянд. Веселий дзвінкий голосок Лілі вів далі свою нескінченну повість. Лілі розповіла про те, як вона зустріла в Парижі одного свого давнього друга і деякий час жила з ним. Він допоміг їй влаштуватися в кафешантан, де вона співала й танцювала.

На сходах почулися жіночі голоси, шелестіння шовкових та нижніх накрохмалених спідниць, і Белл, Берта та Ніна впурхнули до кімнати. Лілі кинулась до Берти, і та пригорнула її до своїх пишних грудей. Лілі цілувала й стискала в обіймах кожну дівчину по черзі, і всі вони сміялись, цокотіли одна поперед одної та верещали від захвату.

Саллі та Марі дещо збентежились, коли з’явилися гості, але намагались поводитися дружньо й невимушено.

– О, мадам Робійяр! Місіс Гауг! Як приємно знову зустрітися з вами! – радісно звернулась до них Белл. – Та ще в такий день! Ми прийшли привітати Лілі і поздоровити її з великим успіхом.

Лілі вже знову шалено дзвонила й гукала Чарлі. Вона замовила ще шампанського і почала розповідати дівчатам, як зустріла на вулиці мадам Робійяр та місіс Гауг, і яка це була радість для неї, і як вона затягла їх сюди, щоб почастувати бокалом вина та розказати, як вона зробилася мадам Поль Малон і такою респектабельною особою, enfin [20]20
  Кинець кінцем (франц.)


[Закрыть]
.

– Нам теж, нам теж розкажи, Лілі! – в один голос закричали Белл та Ніна.

І Лілі почала все з початку.

– Та якось увечері, в кафе, – вела далі Лілі, – я побачила Фріско і розважила душу: все розказала йому про того свиню Ріваля й про те, яка я нещасна. «А на біса тобі Ріваль? – сказав Фріско. – Кинь його!» Ну, я так і зробила, і Фріско відкрив мені, якими справами він орудує і як я можу допомогти йому, підбивши одного товстосума вкласти гроші в золотопромисловий синдикат.

– А ти не зустрічала в Парижі мадам? – перебила її Белл.

– Мадам Марсель? – Лілі дзвінкоголосе засміялась. – Ще б пак! Тільки тепер вона мадам д’Оней, самі розумієте! І така побожна, благочестива – ого-го! Вдова лікаря, що помер, бідолаха, в цій жахливій Австралії, але перед смертю все-таки встиг непогано заробити на золоті й залишив своїй вірній Матільді чималий капіталець.

Берта та Ніна пирснули сміхом, але Белл скипіла.

– Стара сука! – обурено закричала вона. – Вона знала, як я хочу мати свій дім, і хтозна-відколи обіцяла віддати мені свою халупу, якщо буде їхати. А потім продала її потай від нас, та й нас самих хотіла перепродати отому клятому італійцю, якого вже раз судили за те, що він купив якусь дівчину за шістдесят п’ять фунтів. Але Берта й Ніна пішли зі мною, і ми зараз працюємо разом. Тепер уже не ті часи, Лілі. У хлопців нема того розмаху, що колись. А скільки різних шахраїв та бандитів розвелося на приїсках, коли б тільки знала!

– Проте Арчі досі говорить, що Белл найвродливіша жінка в місті, – лукаво докинула Ніна.

– Помовч! – гарикнула на неї Белл. – В Арчі є дружина й діти, а я зовсім не хочу, щоб про мене і мій дім плескали казна-що.

Вона неспокійно позирала то на Саллі, то на Марі.

– Ну, тут усі друзі, Белл, – прощебетала Лілі. – Ми нічого не будемо плескати.

– А як же твій товстосум, Лілі? Виклав він грошики Фріско? – запитала Ніна.

– Ще й як! – безтурботно відповіла Лілі. – Фріско привіз мсьє Малона в «Птіт фолі», де я танцювала й співала. Нареготався ж він, бідолаха! А потім почав приходити щовечора – сидів, сміявся та все упадав коло мене. Я іноді цілувала його лису маківку і казала, що обожнюю його, – адже він такий симпатичний пузанчик і серце в нього з щирого золота. А він казав мені, що дуже самотній, відколи померла його дружина. Одне слово, для Лілі наймається квартира – такий собі елегантний особнячок, – а Фріско теж задоволений, бо мсьє Малон згоден вкласти свої гроші в Паризький золотопромисловий синдикат.

Лілі передихнула, щоб налити собі вина.

– Voyons [21]21
  Ну от! (франц.)


[Закрыть]
, ми забули про вино! – вигукнула вона. – Підставляйте ваші бокали, mes chéres! [22]22
  Любі мої! (франц.)


[Закрыть]
 – І заторохтіла далі: – Так от уявіть собі, що після цього мій Поль починає казитись від ревнощів. Вимагає, щоб я перестала співати й танцювати в кафешантани Я кажу йому, що цього не буде, – сьогодні кину роботу, а завтра він кине мене. І що тоді? Хай йому чорт, з своєю пісенькою я мала неймовірний успіх. В ній співалось про маленьке індиченя, що потрапляє на ферму й амурничає з дамами, тобто з курми, на птичні. Un peu méchant, mais trés amusant [23]23
  Трохи масна, але дотепна (франц.)


[Закрыть]
. Я була цим малим індиченям. На мені був лише пояс із пір’я та великий пишний хвіст. А заждіть, зараз я вам покажу…

Миттю скинувши з себе плаття, нижню спідницю та довгі мереживні панталони, Лілі з тріумфом сказала:

– Ця пісенька доконала бідолашного Поля. Він був enragé [24]24
  У захваті (франц.)


[Закрыть]
, ну зовсім з розуму звихнувся. «Я одружуся з тобою, – сказав він, – ти будеш співати й танцювати тільки для мене, золотко». – «Ну що ж, – кажу, – давай, котусю». Отак я й стала мадам Малон. Всі Малони просто показились. Та нам начхати на них. Мій Поль сам собі хазяїн. Він ніколи ще не був такий щасливий, як тепер, каже він, і всім про це хвалиться. І користується своїм щастям скільки душа бажає, sacré bleu [25]25
  Чорт забирай! (франц.)


[Закрыть]
!

Лілі стояла перед ними в рожевому парчевому корсеті, у туфлях на високих каблуках та в шовкових панчохах з круглими підв’язками вище колін. Нараз вона зірвала з свого капелюшка страусове перо і застромила його ззаду під корсетну шнурівку. Лілі співала й танцювала, а блакитне перо спокусливо кивало й вихилялося над її пишними сідницями. Вона тогордовито походжала, то кумедно підстрибувала, пустотливо демонструючи всі ті кривляння, що полонили серця завсідників кафешантану «Птіт фолі» та її Поля.

Гості реготалися мало не до істерики. Белл та Ніна, знесилівши від сміху, лише безпорадно повискували. Марі сміялася так, що сльози їй котилися по щоках, і Саллі сміялася теж, сама не знаючи з чого; вона не зрозуміла жодного слова французької пісеньки, що її співала Лілі, але їй здавалось, що смішнішого вона ще не чула ніколи. Саллі сп’яніла, і їй було так весело та легко на душі, що вона не могла не сміятись. Вихиляси Лілі також здавалися їй страшенно кумедними – як ніщо в світі.

У Белл був такий вигляд, ніби з нею ось-ось станеться припадок: її великий рот жадібно ловив повітря, блакитні очі вилазили з орбіт, товсті щоки пашіли; нарешті вона простогнала:

– Годі, Лілі, перестань! Ти мене замучиш до смерті.

А Ніна кричала:

– Лілі, а пригадуєш, як ти танцювала канкан у мадам Марсель?

Лілі, мокра від поту, задихаючись, бухнулась на стілець. Ще шампанського! Вона знову почала дзвонити й гукати Чарлі. Але Марі сказала, що вони з Саллі дуже засиділись, їм уже треба йти. Саллі кивнула подрузі, і вони підвелися, думаючи кожна про себе, що, здається, хильнули зайвого і не зовсім твердо тримаються на ногах.

– Як? Ви вже хочете йти? – запротестувала Лілі. – Незабаром прийде Поль – ви повинні пообідати з нами.

Марі подякувала Лілі й просила вибачити їй та місіс Гауг: вони чудово провели час, але тепер, на жаль, треба йти – готувати обід для своїх сімей. Вони вже й так припізнились. Вдома їх чекають сердиті чоловіки та голодні діти, які здіймуть страшенний лемент, коли їх вчасно не нагодуєш. Одне слово, скандал, та й годі!

Лілі дзвінко розцілувала їх на прощання. Ні, ні! Вона не хоче бути причиною сімейних чвар. Але нехай вони пообіцяють їй, що найближчими днями заберуть своїх чоловіків та дітей і неодмінно прийдуть пообідати з нею та з Полем. Нарешті Саллі й Марі вирвалися з її обіймів і попрямували до дверей.

Вони розшукали сходи і зійшли вниз, тримаючись одна за одну; проходячи через вестибюль, вони намагалися ступати якомога впевненіше і не дивилися на боки, боячись зустріти когось із знайомих.

Опинившись на залитій сонцем вулиці, подруги попрямували додому – не зовсім твердою ходою, але поважно і гордо. І тільки відійшовши на безпечну відстань від останніх крамничок околиці та переконавшись, що довкола вже не видно перехожих, вони почали сміятися зі свого сп’яніння та обговорювати пережиту ними досить ризиковану пригоду.

– Oh la la! – вигукнула Марі. – Життя не таке вже й сіре на наших приїсках. Як ти гадаєш, Саллі? Правду каже містер де Морфе: «Тут все може трапитись». І ось ми з тобою потрапили на ранкову виставу в кафешантан!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю