Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 41 страниц)

Потім Вайолет пішла. Вона йшла курною дорогою, струнка, граціозна, упевнена в собі, і Саллі дивилася їй услід, доки легенька біла постать не розтанула в сліпучому промінні сонця, у хмарах рудої пилюки, злившися з довколишнім суворим краєвидом.

Чи пощастить їй вирватися з цих тенет? – думала Саллі. Вайолет молода, вродлива, має чарівний голос, чистий і мелодійний, як у тієї ранньої пташки. Ні, ні, вона обов’язково досягне того, до чого рветься душею. Талант дасть їй не тільки можливість виявити себе у мистецтві, він дасть їй незалежність, маючи яку, людина може бути сама собою. Саллі ладна була молитись, щоб це здійснилось. Те, чим володіє Вайолет, надто рідкісне й надто цінне, щоб його занапащати за брудною стойкою приїскового трактиру.

Сама Саллі поки що була цілком задоволена, її життя було заповнене турботами про сина: вона купала його, годувала, носила гуляти в зарості, заколисувала піснями. Літо кінчалося, дні ставали прохолодніші, але дощу не було, і, як звичайно, всі боялися, що знову настане скрута з водою. З Дарлота приходили тривожні вісті про похід до Блек-Рейн-джа. І хоч усе її життя було зосереджене на синові, Саллі дедалі дужче мучив неспокій за Морріса.

Вона попросила Сема Маллета та Елі Нанкерроу спробувати дізнатися хоч що-небудь про нього, розпитувала й сама по крамницях та у фургонників, що прибували з півночі. Але ніхто нічого не чув про Морріса та Кона відтоді, як вони подалися в похід.

Фургонники казали, що такого згубного походу ще ніколи не знали на Заході. На Дарлотському приїску зібралося понад дві тисячі старателів, і розсипне золото було майже вичерпане, коли туди дійшла чутка про нове родовище в Маунт-Блеку. За одну ніч не менше тисячі чоловік розкілкувало свої ділянки й зірвалося з місця. Більшість пішла пішки, несучи все своє манаття на плечах або тягнучи його волоком на якійсь подобі санчат. Коли перші старателі з тих, що їхали верхи на конях або на верблюдах, подолали сто десять миль і добулися в Маунт-Блек, вони не знайшли там жодного виробітку, ані найменшої ознаки того, що хтось колись шукав тут золото. Більше трго, грунти в тій місцевості навіть і не обіцяли золота. До того ж там не було води.

Старателі повернули назад, деякі подалися до Мерчісона. Але для тих, хто плентався пішки з жалюгідними запасами харчів та води, було мало надії добратися живими до Дарлота. Почалась страшна паніка. Опинившись, немов у пастці, серед цієї мертвої пустелі, люди кидали ковдри, табірне спорядження, все, що могло їх хоч трохи обтяжувати, і поспішали в далеку зворотну дорогу. Багато їх там полягло навіки, а скільки – того ніхто ніколи не взнає.

Один старатель верхи на ледь живому верблюді привіз цю страшну звістку в Дарлот, і там спорядили рятувальну експедицію. З нею пішов і Дінні Квін. Кілька чоловік знайшли на дорозі напівмертвими од виснаження і привезли до табору. Слідом за рятувальною експедицією було послано караван верблюдів з водою та їжею. Пошуки тих, що могли відстати, заблудитися або ж знесиліти від голоду та спраги, тривають ще й досі.

Сем та Елі намагались заспокоїти Саллі. – Кон і Морріс не пропадуть, мем, – запевняли вони. – й-бо, вони гайнули до Мерчісона. У них же верблюди, а Кон обнишпорив цю країну вздовж і впоперек. Кона нічим не злякаєш. Це стріляний горобець і до того ж добрий товариш. Він не кине Морріса в біді. От побачите, не сьогодні-завтра вони приїдуть цілі-здорові, тільки проклинатимуть базікал, що провокують безглузді походи.

РОЗДІЛ XLI

Коли Саллі одного ранку трохи пізніше, ніж звичайно, вийшла з намету, біля вогнища сиділа Калгурла. Стара тубілка дуже змарніла, вигляд у неї був пригнічений; згорбившись, вона застиглим поглядом дивилась у тліючий жар. Очевидно, вона була не впевнена, що її тут добре зустрінуть. Але Саллі весело й дружелюбно привіталась до неї, і Калгурла посміхнулась у відповідь, зрадівши, що її не женуть і не лають за довгу відсутність.

Побачивши Діка, Калгурла задоволене гмукнула. Вона враз перейнялася радістю і гордістю за маля не менше, ніж Саллі, але взяти його на руки не наважувалась. Вона знала, що раніше треба помитись. Саллі показала їй на таз з водою та мило.

– Ти гарненько помийся, а я знайду тобі що-небудь зодягти, – сказала Саллі, та раптом, глянувши на обличчя Калгурли, здогадалась, що та смертельно голодна.

Саллі нагріла чаю і дала тубілці хліба та м’яса. Калгурла пожадливо накинулась на їжу. Потім Саллі винесла їй своє старе плаття, і тубілка пішла під повітку з тазом води та великим бруском мила.

Калгурла повернулася звідти вже чиста, з мокрим волоссям, задоволене оглядаючи голубе Саллине плаття. Вона одразу ж підхопила на руки Діка і мовчки стежила за тим, як Саллі, метнувшись у зарості, притягла на мотузці козу. Калгурла здивовано скрикнула, коли місіс Саллі раптом почала доїти цю дивну тварину, та ще дужче їй вразило, коли місіс Саллі налила молока в пляшечку, натягла зверху соску і почала годувати козиним молоком свого сина.

Саллі пояснила їй, що сама не може годувати Діка, бо в неї немає молока. Обличчя старої тубілки спохмурніло. Вона зробила промовистий жест – провела руками по животу і доторкнулась до грудей. Саллі збагнула, що в тубілок теж нема молока: вони голодують, грудь у них порожня. Калгурла прийшла до неї не тому, що скучила, її пригнав голод.

Вдень з’явилися родичі Калгурли – кілька тубільців та тубілок. Саллі бачила, що їх мучить голод, хоч вони, певне, уже ходили старцювати в селище. Саллі віддала їм майже все, що було у неї в коморі. Але чоловіки вже збагнули значення грошей. Вони почали їй втлумачувати, що місіс Саллі може обдарувати їх грішми, вони самі куплять собі їжі. Тоді Саллі показала їм свій гаманець, де було трохи дрібних грошей, а Калгурла пояснила, що місіс Саллі самій нічого їсти. Вона взяла Дікову пляшечку з соскою і показала, як місіс Саллі доїть козу та напуває молоком дитину.

– Юккі! – тубільці збилися навколо, сміючись і збудженими вигуками, висловлюючи свій подив. Тепер вони переконались, що й місіс Саллі посуха принесла таку саму біду, як і їм, раз вона змушена годувати своє немовля молоком від цієї дивної тварини, схожої на білу рогату собаку.

Саллі знала, що варто їй гукнути когось із старателів, що працювали на своїх ділянках, і вони з лайкою проженуть тубільців, пригрозивши скрутити в’язи кожному, хто ще хоч раз її потурбує. Але Саллі не могла забути того, що ці люди ділилися з нею останньою крихтою, коли вона, хвора й безпомічна, була покинута на їхню ласку. Тепер її черга поділитися з ними всім, що в неї є, – це буде тільки справедливо. Саллі розуміла, чого вони до неї прийшли, вона глибоко усвідомлювала свій моральний обов’язок, свій борг перед ними. Але як пояснити цим бідолахам, що одна людина неспроможна прогодувати стільки голодних ротів?

Зараз Калгурлі, здається, пощастило втлумачити їм це, та якої вони заспівають далі?

Треба бути готовою до того, що голод знов прижене їх до неї, вирішила Саллі, отже, треба заробити грошей та запастися продуктами, щоб було з ними чим поділитися. Одне слово, треба негайно відкривати їдальню, Калгурла допоможе.

Так Саллі й зробила.

Вони пішли разом до крамниці й повернулася, навантажені м’ясом, картоплею, крупою та консервами. Саллі одразу ж переказала Сему Маллету, що з завтрашнього дня кафе «Під кущиком» буде відчинене для відвідувачів. Вона просила сповістити про це всіх своїх колишніх столувальників.

Першого ж дня насунула сила народу. Чоловіки радо вітали Місіс Гауг, що, стоячи біля свого столика, насипала у тарілки суп, бадьора й життєрадісна, як завжди.

– Ні разу не довелось попоїсти по-людськи, відколи ви перестали нас годувати, мем!

– Приємно, хай йому чорт, бачити вас на старому місці, Місіс Гауг!

Саллі зворушила увага старателів, що відчувалася в кожному, ніби й грубуватому, вигуку. Вона знала, що ці люди глибоко розуміють її тривогу за Морріса й те, як важко їй прогодувати себе та дитину. Вони просто інакше не вміли висловити своє співчуття та готовність допомогти їй усім, чим тільки можуть.

Тепер Саллі цілісінький день крутилася, як муха в окропі, і не мала, як раніше, часу няньчитися з Діком та носити його гуляти в чагарники. Звісно, вона не занедбала його. Все, що треба було малому, робилося в першу чергу. Але Саллі не могла вже бігти до нього і брати його на руки кожного разу, як тільки він починав пхикати, і часом траплялось, що Дік без угаву кричав протягом усього обіду. Хоч здебільшого в таких випадках Калгурла садовила його собі на одну руку, продовжуючи другою розносити тарілки. А то ще котрийсь бородань старатель підхопить юного Гауга й почне підкидати так, що в матері серце холоне, й при тому запевняє, що він чудово вміє поводитися з дітьми, – сам батько. Та Дікові, мабуть, подобались його суворі друзі: коли чиєсь бородате обличчя схилялось над ним, він радісно сопів і сміявся, пускаючи слину.

– Ой, вони всі були такі уважні, такі добрі до мене – ви просто уявити собі не можете! – часто казала місіс Гауг, згадуючи ті часи.

Раз або двічі на тиждень навідувалась місіс Моллой: посидіти з Саллі, погомоніти про се, про те за склянкою чаю, дати якусь добру пораду щодо дитини. А по суботах прибігали молодші Моллой: рубали для Саллі дрова і взагалі допомагали, чим могли. Сіді вже робив у крамниці, решта дітей, крім найменших, ходили тепер до школи.

Школу відкрили недавно, і місіс Моллой дуже цьому раділа.

– Росте наш Хеннан, як з води, – задоволено казала вона. – Скоро його зовсім не впізнаєш. Оце, бач, школу відкрили, залізницю тягнуть, крамниці, трактири ростуть як гриби. Поглянули б ви, голубонько, який домище відбухав своїй жіночці Олф Брайрлі! Лялечка! Хоч він просто з побіленого вапном гофрованого заліза, та ще є веранда з зеленими гратами; зате ж як все там зручно влаштовано: і пральня з усім потрібним начинням, і гарненькі квітчасті фіранки на вікнах, і білі чохли на меблях. Місіс Брайрлі буде першою жінкою на приїсках, якій не доведеться виварювати білизну в гасовому бідоні на багатті за хатою.

А ще за день чи за два місіс Моллой прибігла до Саллі з великою новиною: містер Брайрлі позичив у когось коней та коляску і поїхав до Кулгарді зустрічати місіс Брайрлі.

За обідом Саллі почула від старателів, як Олф сьогодні віз додому свою пані – до речі, для всіх, окрім давніх друзів, він тепер не Олф, а містер Брайрлі, управляючий рудником Мідас.

– Глянули б ви на Олфа, коли він їхав по Хеннану, – казали за столом. – Сидить такий набундючений і щасливий-щасливий, а поруч жінка з дитиною на руках. А він так і розсипає усмішки направо-наліво, і всі, хто був на вулиці, кричать йому «ура!».

Саллі раділа, що скоро побачить Лору і її дочку; та коли до неї в намет вбігла Марі Робійяр і кинулась їй на шию, для Саллі це справді була приємна несподіванка.

– Саллі, дорогесенька! – щебетала Марі. – Яке щастя бачити тебе знову! Ох, ти не знаєш, як тоскно було мені самій в Кулгарді! Я так хвилювалась за тебе, коли місіс Фогарті сказала, що ти при надії! Ну швидше, швидше покажи мені твого синочка, а потім уже наговоримось…

Виливши ціле море захоплених ахів та охів над маленьким Діком, що спав у своєму ящику-колисці, Марі з захватом почала переповідати Саллі всі новини:

– Аякже, ну, звісно, ми назовсім приїхали в Хеннан. Містер Брайрлі обіцяв влаштувати мого Жана на Мідас. Але ж, Саллі, це жах, я не хочу, щоб Жан працював під землею! Він же у мене хворий – все кашляє, кашляє, кашляє… Я так боюся, що в нього шахтарська хвороба. Жанів батько живе тепер з нами, і він теж проти цього. Каже, що сам полізе в шахту, бідолашний старий! А хіба я безрука? Я теж дещо вмію робити – шити плаття, чоловічі сорочки. Недарма ж бо вчилась. Побачиш, я стану наймоднішою кравчинею в Хеннані!

Робійяри вирішили осісти поблизу рудника, і поки чоловіки ставили намет, Марі прибігла хоча б краєчком ока глянути на Саллі. Зараз вона поспішає, треба допомогти розпакувати речі, дати всьому лад. Зате яке щастя, що тепер завжди можна прибігти до Саллі й наговоритися досхочу!

Марі чула, що Морріс пішов у цей горезвісний похід на Блек-Рейндж і що Саллі не має про нього жодної звістки.

– Містер Брайрлі все розповів нам, – співчутливо сказала Марі. – Mon Dieu [18]18
  Господи (франц.).


[Закрыть], це жахливо! Я розумію, як ти тривожишся, люба! Але старайся не думати ні про що погане, поки є надія.

– Я стараюся, – сказала Саллі. Теплі, дружні почуття Марі були для неї великою розрадою. Чимсь ласкавим і ніжним повіяло від неї, ніби сюди, в намет Саллі, внесли оберемок запашних квітів. Саллі відчувала, що тепер, коли приїхали Марі та Лора, Хеннан для неї стане зовсім іншим. Вона любила їх обох, але з Марі у неї знайшлося більше спільного, їм весь час доводилось боротися з труднощами, у них одне й те ж саме викликало і сльози, і глибокі роздуми, й сміх. Лорине життя було легше, безтурботніше. Лора була справжня молода леді, дуже мила й привітна, але, по суті, недалека, й любила іноді повеличатися, взяти покровительський тон.

Та все одно Саллі дуже зраділа, коли Олф якось надвечір привіз до неї Лору. Сам він, посидівши хвильку, подався в Хеннан купувати продукти, залишивши жінок віч-на-віч, щоб вони могли «досхочу наговоритися про своїх «крихіток».

Лора розцвіла. Вона поповніла, ще погарнішала й мало нагадувала ту досить сором’язливу дівчинку, яку колись привіз на приїски Олф. Її дитина теж була пухкенька, рожева – така собі жива лялечка в чепурному платтячку, плетених вовняних капцях та вишитій дрібненькими трояндами шапочці.

Вони охрестили свою дочку французьким ім’ям – Еме, але, звісно, на приїсках всі її зватимуть просто Емі, сказала Лора. Дівчинка має ще цілу купу інших імен, як справжня принцеса, каже Олф. Її назвали Елізабет по Олфовій матері, Маріанною по улюбленій Лориній тітці й Мод – через те, що це друге Лорине ім’я, а Олф дуже хотів, щоб навіть у доччинім імені було щось від матері.

– Я знаю, все це страшенно безглуздо! – казала Лора, заливаючись щасливим сміхом.

Що ж до Еме, то її, здавалося, усе це зовсім не обходило. Еме взагалі дуже спокійна дівчинка. Акушерка сказала, що вона давно не бачила такої чудесної дитини. Це тому, сказала вона, що Лора така урівноважена і з перших днів сама годує дитину. Слава богу, що з цим у неї все гаразд.

– Я уявляю, як тобі страшно було, Саллі, що життя твоєї дитини залежить від якоїсь кози, – додала Лора.

– Я була рада навіть козиному молоку, – сказала Саллі.

– Атож, – спохватилася Лора, збагнувши свою нетактовність. – Ти просто не повіриш, люба, як я хвилювалась за тебе! Це було так несправедливо, що я живу в комфорті, всі бігають коло мене, а ти тут мучишся сама мов палець у цій задусі та куряві. Я просила Олфа привезти тебе до мене, скільки б це не коштувало, – але він сказав, що ти не хочеш їхати.

– Дякую, Лоро, що ти про. мене тоді подумала, – зворушено сказала Саллі. – Але я не могла допустити, щоб ти й містер Брайрлі звалили на себе стільки турбот. У мене тут багато друзів, вони допомогли мені. Місіс Моллой була до мене добра, мов ангел, і вона така вміла, досвідчена.

Саллі призналася, що попервах Дік був миршавий і кволий, мов кошеня; а тепер зміцнів, бач, який опецьок. Одне слово, вона ним цілком задоволена.

Та все ж таки заздрість шпигнула Саллі в серце, коли Лора розстебнула ліф і дала дочці грудь, тільки-но та почала рюмсати. На Лору приємно було дивитись, коли вона годувала дитину, її м’яка біла грудь була налита молоком. Еме уткнулася в неї всім личком і, насмоктавшись, мирно заснула.

Вони заговорили про Морріса. Саллі призналася, що дуже непокоїться за чоловіка.

– Він би мав уже повернутись або принаймні надіслати про себе звістку, якби все було гаразд, – сказала вона.

– Олф каже, що там зараз Дінні, він обов’язково порозпитує про містера Гауга, – заспокоювала її Лора. – Олф гадає, що Морріс та Кон могли повернути на Мерчісон, коли побачили, що по дорозі на Дарлот так погано з водою. Адже Кон Магаффі прийшов з Мерчісона, коли Кулгарді щойно відкрили, і його, на Олфову думку, потягло зараз назад. Знаєш, Саллі, а чому б тобі не перебратися до нас? Поживеш, доки повернеться містер Гауг. Вільної кімнати в нас, правда, немає, але можна цілком пристойно влаштуватися й на веранді. Я була б дуже рада, якби ти погостювала у нас.

Так, Лора завжди була гостинна й великодушна. Але місіс Гауг – «нестерпна гордячка», як казав на неї Дінні Квін, – не вміла приймати від людей послуг. Вона воліла нести свої тяготи сама і знати, що ні від кого не залежить. Вона була дуже вдячна Лорі за запрошення, але навіть думки не допускала, щоб утіснитися з дитиною в маленький будиночок, який Олф будував для своєї сім’ї. Ні, ні, про це не може бути й мови, їм самим там не дуже просторо.

По неділях Саллі приходила іноді випити з Лорою склянку чаю, але завжди при цьому почувала себе якось сковано. Все в цьому домі було таке новісіньке та чисте, що Саллі весь час боялась посадити пляму на скатерть або забруднити ситцеву оббивку крісла, в яке її садовили. Лора дбала, щоб у її господі був ідеальний порядок.

Олф умовив місіс Моллой присилати до них старшу дочку, Щоб Лора не займалася пранням білизни та прибиранням У кімнатах. Чого-чого тільки не робив Олф Брайрлі, щоб життя в його дружини й дочки було легке та приємне. Він змайстрував Лорі буфет і туалетний столик, обсадив веранду швидкоростучими виткими рослинами, скопав за будинком тверду, мов камінь, землю й почав насаджувати сад. Кожного ранку, перш ніж іти на роботу, години зо дві порпався у своєму саду.

Ніколи ще їй не доводилось бачити, щоб чоловік з дружиною були такі щасливі, так захоплені одне одним, як Олф та Лора в ті дні, думала Саллі. Лора сміялася і співала, пораючись у хаті, а Олф був такий задоволений усім – і дружиною, і дочкою, і своїм будинком, – що не міг говорити ні про що інше, навіть про золото, хоча й пропадав більшу частину дня, а часто й ночі, на руднику і дуже пишався тим, що почав там нову проходку і збільшив видобуток золота.

РОЗДІЛ XLII

Коли Саллі побачила двох чоловіків, що, спотикаючись, брели дорогою від селища до її намету, вона спершу подумала, що вони п’яні. Один з них ступав більш-менш твердо й підтримував свого товариша. У надвечірніх сутінках їх погано було видно, і вона лише мигцем глянула на них, сподіваючись, що вони не забредуть до неї на обід. Всі старателі давно вже пообідали й порозходились, Саллі прибирала зі столу під повіткою, Калгурла мила посуд.

А якщо їм таки забажається їсти, майнуло в голові Саллі, доведеться відкрити бляшанку м’ясних консервів, закип’ятити чай.

Один з чоловіків повалився на землю, не дійшовши до намету, другий попрямував до Саллі. І тут вона побачила, що це Дінні Квін.

– Дінні! – скрикнула Саллі й тієї ж миті подумала про Морріса. Дінні ж, певне, щойно з Дарлота, він, мабуть, знає…

– У мене для вас погана новина, мем, – сказав Дінні.

– Морріс! – ледве чутно вирвалося з Саллиних грудей. – Він…

– Ні, ні, Морріс живий, – сказав заспокійливо Дінні. – Хоч трохи не загинув по дорозі з Блек-Рейнджа. Коли я почув, що там таке робиться, я набрав води та харчів і подався на виручку. Морріса притяг. А Кон зник безслідно, кажуть, він зовсім схибнувся… Як вижив Морріс – просто не знаю. Ще б трохи – і йому б капець. Ми знайшли його біля пересохлого мочара, де він намагався докопатися до води, хоч там її і близько не було… Але він здоровий… буде здоровий… Зараз він трохи не при собі. Зовсім нічого не пам’ятає. Та це минеться… Ви тільки полегеньку з ним, нехай він сам приходить до тями.

– Де він? – ледь чутно прошепотіла Саллі.

Дінні кивнув головою в бік чоловіка, що сидів на землі. Саллі метнулась до нього.

– Моррісе! – скрикнула вона, упавши біля нього на коліна.

Морріс підвів голову й подивився на Саллі каламутними, налитими кров’ю очима. Але він пізнав її. Очевидно, її голос щось йому нагадав, обличчя його сіпнулося.

Саллі припала до чоловіка, поклала його голову собі на груди.

– Любий мій, хороший! – шепотіла вона, цілуючи його. – Нарешті ти повернувся… Тепер усе буде добре.

Дінні стежив за ними і з задоволенням відзначив, що Морріс пізнав Саллі й збагнув, де він. Звичайно, Морріс не міг одразу скинути з себе це страшне заціпеніння. Але воно мине. Дінні згадалось, що було з ним самим після того, як він трохи не помер від спраги по дорозі на приїск «Сибір».

– Нам би не завадило трохи перекусити, мем, якщо це не завдасть вам великого клопоту, – сказав Дінні. – В дорозі харчу ми мали від пуза. Ну, а тут я вже вирішив приставити Моррі швидше додому – не хотілося тягти його в трактир чи кафе. Єдине, що йому зараз потрібне, – це спокій і щоб він звикся з думкою, що він уже вдома, а не конає десь там, на дорозі біля Блек-Рейнджа. То найстрашніші місця у світі, хай вони будуть прокляті! І жодної блискітки золота не дісталося людям за всі їхні муки! Морріс там такого натерпівся, що просто дивом дивуєшся, як людина взагалі може пройти крізь такі тортури… Та тепер треба тільки почекати, він поступово вичуняє.

Поки Дінні вмивався сам та допомагав умиватися Моррісу, Саллі нашвидкуруч готувала чоловікам вечерю.

Перші дні Морріс зовсім не розмовляв. Саллі доводилось казати йому: «вставай», «одягайся», «умийся», «їж» – і в усьому допомагати. Рухався він кволо, немов старезний дід; часто стояв, безтямно втупившись очима кудись перед себе, або сидів у кріслі, байдужий до всього, що діється навколо нього. У Саллі серце обливалося кров’ю, коли вона дивилась на чоловіка, проте вона удавала, що нічого не трапилось, і розмовляла з ним так, ніби він усе розуміє. Старателі теж намагалися розворушити його. Приходячи снідати чи обідати, вони завжди затримувались на хвильку, щоб привітатися з Моррісом, сказати йому кілька слів:

– Здоров, Моррі, як ся маєш?

– Приємно, чорт забирай, бачити тебе вдома, друже! А іноді навіть розповідали йому якусь новину:

– Та й здорово ж закрутилося в нашому Хеннані, га, Моррі? Чотири тисячі рудокопів працюють на приїску!

Морріс не відповідав, хоч іноді в нього виривалися якісь незрозумілі звуки, ніби він силкувався заговорити. Саллі підбадьорювала старателів посмішкою та поглядом, сповненим глибокої вдячності.

– Моррісу кращає з кожним днем, – казала вона. – Скоро він зовсім одужає.

Вона показала йому Діка. Розповіла, як піклувалася про неї місіс Моллой. Та Морріс навіть не глянув на сина, і Саллі, хоч як кріпилася, відчула гірке розчарування.

Згодом Саллі стала помічати перші ознаки пробудження свідомості в чоловіка: Морріс сердитим поглядом проводив старателів, що приходили до їдальні, і стежив за кожним її рухом, коли вона наповнювала тарілки або розраховувалась з відвідувачами.

Одного разу Саллі та Калгурла аж розривалися, намагаючись, як завжди, швидше нагодувати людей та покінчити з обідом, а Дік лежав у колисці, захлинаючись від плачу. Потім він раптово замовк. Саллі озирнулася й побачила, що Морріс походжає туди й сюди з дитиною на руках.

– Дивись, дивись, Калгурла! – вигукнула Саллі. – Хазяїн узяв маленького!

Калгурла вдоволено заквоктала, радіючи, що Морріс нарешті признав свого сина.

Стояла посуха. Але якось увечері, коли сонце сіло за вузькою смугою темних хмар і дивний зловісний відблиск упав на гори та низину, Калгурла раптом сказала:

– Буде великий дощ.

Калгурла рідко помилялася в своїх завбаченнях погоди. Коли прогуркотіли перші далекі розкоти грому і небо на обрії розпанахала блискавка, Саллі квапливо почала складати усе їстівне в бідони. Далі позапихала одяг у сундучок та ящики і з тривогою подивилася на намет.

Намет був ветхий, напівзотлілий від сонця. Саллі не раз уже латала його шматками брезенту та підбивала в різних місцях мішковиною, і все одно зверху так протікало, що під час останніх дощів вона промокала за ніч до кісток. Тепер найперша думка була про дитину. Саллі давно припасла шмат парусини і завжди тримала її напохваті, щоб загорнути Діка, коли зненацька захопить злива.

Саллі вже лягла, Морріс теж спав, коли гроза обрушилась на приїск з шаленістю циклону. Намет затріщав, розпоровся, і його зірвало з кілків. В повітрі літали зламані гілки й листи гофрованого заліза, вони з гуркотом падали в зарості, ламаючи кущі. Потім суцільною стіною линув дощ.

Саллі стояла в темряві просто неба, там, де щойно був її намет, а злива хльоскала її по обличчю, сліпила очі.

З першим поривом бурі вона встигла накинути на себе пальто, взути черевики. Вона боролася з вітром, марно силкуючись вкутати дитину, коли Морріс мовчки забрав у неї парусину, загорнув Діка і взяв його на руки. Сам Морріс був напівголий, у самих старих молескінових штанях та благенькій сорочці, що надималась у нього на спині, мов парус. Але він здавався спокійним і впевненим у собі.

Крізь шум дощу та ревіння вітру Саллі почула його голос:

– Не можна залишатись тут на ніч. Треба сховатися у забій.

Морріс ступив у темряву, і Саллі пішла слідом за ним, охоплена жахом і майже не усвідомлюючи того, що чоловік її нарешті заговорив, – уперше після свого повернення. Вода бурхливим потоком уже заливала землю, і Саллі, брьохаючи за Моррісом по калюжах, не розчула його слів, коли він знову звернувся до неї. Відкритий забій – звичайна печера, що утворилася від довгого вибирання породи, – був по той бік гори Марітани, та коли Морріс повернув у напрямку гори, Саллі зарепетувала:

– Ні, ні, Моррісе, не туди!

Земля між табором та горою була вся перекопана вздовж і впоперек; там було безліч шурфів, ям, котлованів, між яких петляли ледь помітні стежинки. Саллі перелякалась: а раптом Морріс зіб’ється у темряві з дороги або оступиться і впаде в одну з цих страшних пасток з своєю дорогоцінною ношею! Саллі пленталася за ним, задихаючись од вітру та дощу, що шмагали по обличчю, і безпорадно схлипувала. За нею чалапав іще хтось. «Та то ж Калгурла!»

– Нехай Калгурла нас веде, – заблагала Саллі, з останніх сил наздоганяючи Морріса. Вона більше вірила в інстинкт Калгурли, ніж у пам’ять Морріса, який давно не ходив цими стежками.

– Я краще за Калгурлу знаю дорогу, – прокричав Морріс крізь бурю.

Це правда, кому ж краще й знати, заспокоювала себе Саллі, пригадуючи, як Морріс та Фріско день у день ходили цією дорогою на свою ділянку біля підніжжя Марітани.

Морріс, здавалося, справді пам’ятав кожен крок на цьому шляху. Час від часу, коли стежка вужчала, він зупинявся й наказував Саллі триматися ближче до нього, і зрештою вони підійшли до гори й побачили вогні, що блимали їм назустріч із пітьми.

В печері горіли багаття; там зібрався уже цілий натовп. Чоловіки в промоклому до рубця одязі сиділи навколо багать або, позалазивши у глиб печери й простягшись на землі, намагались заснути. Ці перші виробітки, де золото брали майже-з поверхні обушком та лопатою, були, здавалося, єдиним сухим місцем на затопленому водою приїску. Але ніхто не скаржився на потоп, на страшний ураган, що поруйнував їхні убогі житла. Старенький золотошукач-одиночка, який ще раніше обрав цю печеру собі за житло, посадив місіс Гауг на ящик і скип’ятив у котелку чай.

– Це вам гарненько зігріє душу, – усміхаючись, сказав він, простягаючи Саллі велику бляшану кварту з чорним гарячим варивом.

З насолодою висьорбавши чай, Саллі подякувала старому, запевнивши, що душа її справді зігрілась, і, заколисуючи на руках Діка, стала дивитися на сіру дощову запону, що висіла по той бік багаття за червоним земляним склепінням печери. Саллі ще палкіше за інших благословляла грозу, бо вона повернула до життя Морріса.

Морріс присів на землю поруч Саллі і слухав жарти та незлостиву лайку на адресу примхливої стихії: бач, як воно – то смалить-палить,. не доблагаєшся навіть краплини, люди й тварини гинуть від спраги в цій клятій пустелі, а то раптом справжній тобі потоп, тікати від води доводиться!

До урагану, що поваляв халабуди й намети, мов іграшкові хатки, розкидав і попсував їхнє останнє майно, всі ставились як до веселого жарту природи. Цей дощ обіцяв вдосталь води та їжі на найближчі місяці, створював добрі умови для розвідок у глибині країни. Мова одразу зайшла про струмки, що вийдуть з берегів, про фургони, загрузлі на розмитих дорогах, про те, що саме після такого дощу найлегше знайти розсипище.

Поступово і якось непомітно Морріс також втягнувся в розмову. Старателі одразу збагнули, що сталося, і Саллі перехопила не один дружелюбний кивок та схвальне підморгування. Під ранок усі зщулились хто де сидів і задрімали. Калгурла згорнулась клубком, повернувшись спиною до багаття, Морріс також заснув, поклавши голову Саллі на коліна. Дехто вже мирно хріп. Нарешті й Саллі на часинку склепила очі.

Як тільки розвиднілось, люди заворушились. Надворі все ще хлюскотіло, але дехто з чоловіків усе-таки вирішив збігати до селища – поглянути, що там твориться, та роздобути чогось попоїсти. З ними пішов і Морріс. Саллі сказала йому, що треба розшукати козу або, в крайньому разі, взяти Дікові молока в місіс Моллой. Морріс повернувся, тягнучи за собою козу.

В низині біля підніжжя гори не залишилось жодного намету, розповідав Морріс. Між Хеннаном та боулдерськими рудниками за ніч теж поваляло й розкидало майже всі намети і халупи. Лише деякі міцніші будиночки вистояли проти бурі, але й з них позривало покрівлі. Листи гофрованого заліза позаносило вітром за півмилі. Всі вцілілі будинки й готелі ущерть забиті людьми – чоловіками, жінками й дітьми, – які зосталися без притулку.

Саллі думала переждати дощ у місіс Моллой, але Морріс сказав, що вона вже прихистила дві сім’ї. Будиночок Моллой – один з небагатьох, на якому втрималась покрівля. Вцілів ще будинок Олфа Брайрлі. Морріс хотів одвести Саллі туди, та вона не погоджувалась. В цей час до печери зайшов Дінні Квін. Він сказав, що місіс Брайрлі попросила його привести до неї містера і місіс Гауг.

Дінні поміг Моррісу притягти бляшаний сундучок, куди Саллі встигла сховати деякі речі ще до того, як почалася гроза, і всі вони, мов миші, вигнані повінню з нір, в супроводі Калгурли, що пленталася десь позаду, прийшли до гарненького білого котеджу, який Олф Брайрлі поставив на пагорбі, недалеко від рудника Мідас.

Лора зустріла їх дуже привітно, хоч поява Калгурли, здавалось, її покоробила. Олф уже поснідав і пішов на роботу, сказала вона. Але він просив переказати містеру та місіс Гауг, що лихо не без добра і що, певне, вони не відмовляться зробити йому велику приємність: погостюють якийсь тиждень у нього. Потім вона знайшла гостям сухий одяг і почала готувати для них сніданок, висловлюючи без кінця співчуття з приводу того, яких збитків завдала гроза Саллі, й радіючи, що саму її, слава богу, обминуло це лихо.