Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 41 страниц)

Саллі знайшла гасовий бідон із зрізаним верхом і налила в нього гарячої води. Місіс Фогарті опустила в бідон ноги, сказавши не без гордості, що вони дуже маленькі для її статури і що дівкою вона дуже пишалася ними. Скільки їй робили компліментів з приводу її гарненьких ніжок!

– Але я ніколи не думала в ті дні, що мене отак розіпре й мотуззям повилазять вени, – зітхнула вона. – І, далебі, в гадці не мала, що буду колись головним куховаром та посудницею в трактирі на золотих приїсках!

Коли Саллі попросила в містера Фогарті метилового спирту, він приніс їй пляшку віскі особливої міцності, заявивши, що не тримає такої гидоти, як метиловий спирт, але, можливо, його замінить віскі. Оскільки місіс Фогарті була надто гладка, щоб дотягтися до своїх ніг, Саллі сама заходилася розтирати їх, а Дротяний Вус, перемиваючи тарілки, бідкався, що марно переводиться таке добро.

– Ви б, хазяйко, краще в себе його вливали, а не розхлюпували на ноги, – благальним голосом сказав він, – це б вам куди більше допомогло.

Після закінчення лікувальної процедури місіс Фогарті сказала, що вона просто як на світ народилась, і вирішила годинку спочити. Саллі примостилась біля неї, і місіс Фогарті почала розповідати, як важко на приїсках з продуктами: овочів та фруктів майже немає, часто-густо в неї на хазяйстві лише самі консерви та солонина. А свіже м’ясо в таку спеку навіть годину не пролежить. Для охолодження не вистачає води, і ще ці мухи – просто напасть! Навіть у масло відкладають черву – тільки одвернись!

Покінчивши з продуктами, місіс Фогарті заговорила про жінок з тутешніх приїсків: дівчата з барів понаживали цілі багатства на удачливих старателях, які щедро обдаровували їх золотом за минулі чи обіцяні любовні втіхи. До порядних жінок чоловіки тут ставляться з повагою, але вони так знудьгувалися за жіночою ласкою, що просто втрачають розум, коли перша-ліпша вертихвістка поманить їх пальцем. Оце кілька днів тому зчинилося ціле побоїще за офіціантку на подвір’ї готелю, а одна жінка докотилась до того, що дозволила розіграти у карти власну дочку. На Рю-де-Ліндсей тільки й бачиш скандал за скандалом.

– Рю-де-Ліндсей? – Саллі здивувало, чому ця вулиця в Кулгарді має французьку назву.

– А це тому, що там є веселий дім, його утримує жінка, яку хлопці називають «мадам Марсель», – пояснила місіс Фогарті. – В неї живе кілька француженок. А в інших, другосортних домах, здебільшого китаянки та японки.

Саллі зрозуміла, що за всією цією балаканиною крилося дружнє застереження. Останнім жестом довіри та прихильності було те, що місіс Фогарті задерла спідниці й показала багрово-сині вузли набряклих вен на своїх масивних стегнах.

– Але ж це жахливо, так мучитись, – палко вигукнула Саллі, – та ще й цілісінькими днями бути на ногах!

– Поки терпиться – терплю, голубонько, – весело відгукнулася місіс Фогарті. – А далі видно буде. Навіщо вже зараз тривожитись?

Вона важко звелася на ноги й босоніж заснувала по кухні, готуючись до вечері.

– Поки я тут, я вам допомагатиму, – сказала Саллі. – Це мені й самій допоможе – в роботі менше хвилюватимусь за Морріса.

– Гаразд, голубонько. Платню призначте самі, – запропонувала зраділа хазяйка.

– Платню? – Тонкі Саллині брови зійшлися на переніссі. Потім вона усміхнулась, ніби таке й на думку їй не спадало, – Про це ще встигнемо поговорити, – кинула вона, ніби між іншим. – Покажіть мені, де у вас що стоїть, та я накриватиму столи до чаю.

Вона знала, що на приїсках вечеря зветься «чаєм».

РОЗДІЛ X

Того вечора, коли Саллі з’явилася в їдальні й почала обслуговувати відвідувачів, більшість чоловіків просто вирішили, що нарешті місіс Фогарті знайшла собі служницю. Саллі так спритно розносила тарілки з солониною та печеними яблуками у солодкій підливі й ставила поруч них кварти та бляшанки з гарячим чаєм, ніби все своє життя тільки це й робила.

– Даремне ви це затіяли, місіс Гауг, – запротестував Олф.

– Чому? – весело заперечила Саллі. – Мені це не дивина, а місіс Фогарті страшенно мучиться з своїми ногами.

Олф давно звик до того, що місіс Гауг працює й обслуговує за столом у своєму пансіоні. І зараз слугування місіс Гауг засмучувало не стільки його, як Лору, котра здогадувалась, що справа тут не в хворих ногах місіс Фогарті, що Саллі, напевне, спонукали до цього інші причини.

– Вам не слід цього робити, люба, – сказала вона Саллі перед тим, як іти спати. – Олф просить вас бути нашою гостею, поки повернеться ваш чоловік.

Саллі усміхнулась, але на обличчі в неї з’явився упертий вираз.

– Це дуже люб’язно з його боку, – сказала вона. – Але я не можу дозволити, щоб містер Брайрлі утримував мене.

– Олф каже – вашому чоловікові було б неприємно, що ви працюєте в цьому готелі.

– Нічого! – стояла на своєму Саллі, і Лора потім скаржилась Олфу, що місіс Гауг уперта, як мул. – Можливо, і є різниця: працювати у себе вдома чи в чужому трактирі. Але Морріс, – вела Саллі далі, – повинен зрозуміти: я не можу сидіти склавши руки й байдикувати, коли треба щось робити.

За кілька днів стало ясно, що вона розуміла під тим «треба щось робити»: Саллі прокидалася вдосвіта, чистила і замітала, накривала столи, готувала все до раннього сніданку. Вона застеляла ліжка, бігала цілими днями, годуючи клієнтів та прибираючи після них, і навіть мила посуд, коли Дротяний Вус відсипався після перепою на гулятиках з давніми друзяками, яким пощастило продати ділянку за кілька тисяч фунтів.

Лора була обурена.

– Це жах! – вигукувала вона. – Я просто дивитись не можу, як ви надриваєтесь, Саллі! Олф запевняє, що місіс Фогарті залюбки могла б найняти дружину чи дочку якогось рудокопа. Тепер уже тут чимало їх живе з сім’ями.

Та Саллі у відповідь лише тихенько сміялась.

– Мені просто хочеться бути доброю феєю для місіс Фогарті, Лоро, – відповідала вона.

Всі готелі в Кулгарді були забиті постояльцями. Щодня приїздили все нові фінансисти, золотопромисловці та старателі. Місіс Фогарті пускала в хід всю свою винахідливість, щоб якось розмістити цю армію чоловіків та кількох жінок, які вимагали найбільших вигод, що їх тільки міг забезпечити нашвидкуруч зліплений готель Фогарті. Хазяйка поступилася своєю кімнатою високородному містеру Кенді, а Саллі віддала свою двом сиділкам, які прибули диліжансом на цьому ж тижні. Одній з сиділок довелося спати на солом’яному матраці долі, проте вночі Білл підселив до них ще й дружину якогось старателя з дітьми. Чоловіки спали покотом скрізь – у їдальні, на веранді, просто на землі. Саллі та місіс Фогарті влаштувалися в наметі на подвір’ї, а Білл ночував у барі.

Місіс Фогарті рвала й метала на саму думку, що їй треба годувати таке «збіговисько», як вона називала своїх досить-таки різношерстих клієнтів. Але вона примудрялась робити це тричі на день, без упину човгаючи по готелю в своїх пантофлях, лаючись і потіючи біля плити та раз по раз влаштовуючи скандали Біллу за те, що він не може підшукати хоча б якусь трухляву бабу, яка допомагала б їй на кухні. Як вона все встигає – це просто чудо, говорила Саллі. Чудо, яке твориться з допомогою самої Саллі, жартівливо додавала місіс Фогарті і привселюдно вихваляла свою молоду помічницю за те, що вона не боїться забруднити своїх ніжних ручок і, коли треба, береться за будь-яку чорну роботу.

– Якщо бог і виявляв коли до мене ласку, – сказала місіс Фогарті Дінні Квіну, – то саме тим, що послав сюди оцю маленьку жіночку, і тим, що тримає її чоловіка в Хеннані.

Проте Дінні був не зовсім певен, що ця ласка божа приємна самій місіс Гауг.

– Моррі відшмагати мало за те, що він не приїхав її зустріти, – сказав Дінні.

– Ет, все це дурниці! – переконано сказала місіс Фогарті. – Їй тут краще, ніж було б з Моррі Гаугом, будьте певні. Але місіс Гауг, що правда, то правда, добре себе шанує. Це я кому завгодно можу сказати. Буває, іноді й порегочеться з чоловіками, але завжди тримає їх в межах дозволеного.

– Це вірно, – погодився Дінні.

– Жоден відвідувач не скаже їй, чого не слід. Розуміють, що вона не з тих, кого можна купити за пляшку вина чи дрібку золота. – Місіс Фогарті хихикнула. – Хоча оце днями мені й довелося приструнчити Мака.

– Мака Дарра?

– Він повернувся з Курналпі з цілою купою розсипного. Продав золото й загуляв. Подумав, що відтепер він пан бог, все, що хоче, може купити. І от чую, гукає по всьому дому й горлає: «Місіс Гауг! Де місіс Гауг? Подайте мені місіс Гауг!» А вона була зі мною на кухні. «Не хвилюйтесь, голубонько, – кажу я, – зараз я з ним побалакаю». Ну, й побалакала. «Що з вами, Мак Дарра? – кажу. – Якого дідька ви тут дерете горлянку? Це що, повага до порядної жінки?»

Ну й дала йому чосу. Бачили б ви його після цього! Підібрав хвіст – і як ошпарений з кухні, а вранці, коли протверезився, приходить до мене та й каже: мовляв, пробачте, він зовсім не хотів образити місіс Гауг.

«Оце, – кажу, – у вас, песиголовців, найгірше: нахлещетесь, а потім верзете казна-що».

«Господи милосердний, – каже, – невже я ляпнув щось недоречне місіс Гауг? Я ж тільки хотів попросити її стати моєю дружиною!»

«Вашою дружиною? – кажу. – Один чоловік у неї вже є,. і я не певна, щоб їй кортіло мати ще й другого».

Дінні усміхнувся.

– Все одно, – сказав він стурбовано, – якщо Моррі скоро не повернеться, я сам поїду до нього. Дуже багато чоловіків гадають, що місіс Гауг вдова і до неї можна позалицятись.

Всі ці дні були для Саллі сповнені всіляких турбот і спливали непомітно. Вона раділа, що в неї багато роботи, за якою ніколи тужити по чоловікові та непокоїтись про нього. У Фогарті вона почала побувати себе як вдома, її впевненість У собі й почуття незалежності зміцніли. Вона вміла сміятись і жартувати з чоловіками в їдальні, поводитися з ними невимушено й просто, водночас зберігаючи вигляд недоторки, за що вони її дуже поважали. Але робота була важка, особливо тоді, коли доводилось обслуговувати сотні відвідувачів, мотатися туди й сюди з купами важких тарілок, та ще й бути при цьому завжди веселою і моторною. Спину ломило, в голові наморочилось. Пізнього вечора вона падала в цілковитій знемозі на свою парусинову койку і кожної ночі проливала кілька сльозинок, згадуючи Морріса. Чому він не їде? Навіщо залишає її так надовго саму серед чужих людей?

– Знаєте, голубонько, – сказала якось місіс Фогарті, – працювати вам стає надто тяжко. Та й мені теж. Білл виписує з Перта кухаря й парочку офіціанток. Ми хочемо прибудувати кілька кімнат, нову їдальню та кухню. «Фогарті» ще встигне стати шикарним готелем, перш ніж ми прогоримо.

– Отже, я втрачу роботу? – спитала Саллі.

– Зовсім ні, якщо не захочете, – заспокоїла її місіс Фогарті.

Лора поїхала з Олфом на рудник і пробула там, кілька днів. Вони кликали з собою і Саллі, але та відмовилась– вона не кине місіс Фогарті, поки не приїде нова офіціантка. Та й Морріс може несподівано з’явитись, і йому буде прикро, що Саллі його не дочекалася на місці. Проте з кожним днем їй все більше щеміло серце, що Морріс так довго бариться.

Олф та Лора повернулися з рудника «Леді Лора», коли новий похід за золотом ніби вимів з міста натовп приїжджих: всі подалися на південь. Не втримався й Олф, він теж гайнув ловити щастя. На кілька днів готель майже спустів. Вмостившись у кріслі й підклавши що-небудь під ноги, місіс Фогарті дозволяла собі здрімнути після обіду, а Саллі нічого було робити.

Стояли чудові, сонячні дні, хоч ночами й під ранок було досить холодно. Саллі нестерпно хотілося вибратись з задушного, тісного готелю, де пахло прокислим пивом, потом та тютюновим димом. Цікаво, як поживає Марі? Вона не чула про неї від самого приїзду, хоч Коров’яче Пузо частенько бував у Фогарті, і містер Фогарті розповідав, що Пузо сердитий на Роббі, мовляв, навіщо він припер дружину в їхній табір.

– А де це? – спитала Саллі.

– На дальньому кінці Мушиної Низинки, – пояснив Білл Фогарті. – Роббі й Коров’яче Пузо взяли там багато розсипного.

Саллі вирішила провідати Марі. Лорі дуже сподобалась ця ідея, і вона охоче пристала на пропозицію Саллі прогулятися втрьох по чагарях або просто побродити навколо ділянки Роббі.

Вони не були певні, що Олф та Моррі поставилися б схвально до їхньої прогулянки в чагарникових заростях чи по табору старателів без чоловіків. Та Саллі запевнила Лору, що вона не заблукає в чагарях, які оточують місто, а в таборі їх теж ніхто не покривдить.

І все-таки чоловіки, повз яких проходили місіс Гауг та місіс Брайрлі, зупинялися й здивовано дивились їм услід, ніби то були привиди, а не дві звичайні гарненькі і зі смаком зодягнені жінки; та Саллі й Лора, ні на кого не звертаючи уваги, сміючись і розмовляючи між собою, прямували до табору Робійяра, і їхні постаті у світлих довгих платтях ніби пурхали над порепаною кам’янистою землею, а голови у маленьких солом’яних капелюшках пірнали, мов поплавці, серед кучугур породи й відвалу.

– Скажіть, будь ласка, як нам пройти до табору містера Робійяра? – звернулась Саллі до старого чоловіка, який тряс грохот на Мушиній Низинці.

– Провалитись мені на цьому місці, якщо це не місіс Гауг! – вигукнув той, простягаючи їй величезну брудну долоню. – Хлопці казали, що ви приїдете з Південного Хреста. Мабуть, зібралися в Хеннан? Я чув, що Моррісу та Тріско Джо там добряче повезло. Подейкують, ніби Хеннан незабаром стане найбагатшим приїском, але й тут, навколо старого табору, до біса ще золотця. Даремно вважають, що все розсипне тут уже викачали. Коли прийшли хлопці з Мерчісона, вони розкопали старе пересохле русло струмка і на глибині трьох-чотирьох футів під закинутими розробками знайшли добре золото, а тисячі людей топталися по ньому й не знали.

Над низиною, поритою ямками і всіяною білими та червоними купами вибраної породи, від незліченних грохотів здіймалися в повітря хмари рудої пилюки.

– Вони привезли з собою оці ось штукенції, – захлинався від захоплення старий, показуючи на грохот, що складався з трьох-чотирьох настилів металевої сітки та листа оцинкованого заліза, поставленого на хисткі ніжки. – Та це ж чудо-винахід! Сьогодні вранці він приніс нам удачу. Вірно я кажу, Уоллі?

Старатель, що мляво длубався в землі на краю ями, кинув свою лопату з довгим держаком і підійшов до них.

– Це мій товариш Уоллі Сторз. – Старий на правах доброго друга Саллі, хоч Саллі його зовсім не зналаг гордо представив свого товариша дамам: – Місіс Гауг і…

– Місіс Брайрлі, – підказала Саллі.

– Покажи їм, Уоллі, ту штучку, що ми сьогодні знайшли, – сказав старий.

Уоллі витяг з-за пояса брудну замшеву торбинку, розмотав на ній довгу мотузку й поклав на долоню шматок золота, вкритого шаром рудої пилюки. Старий ухопив самородок, поплював на нього й потер об свої штани. Золото заблищало.

– Ось! – у захваті вигукнув він! – Майже двадцять унцій ваги. Славний камінчик! Правда, не такий великий, як той, що днями принесли з Хеннана, той затягнув дев’яносто дві унції. Але за три тижні, що ми гребемося в землі, це вперше нам підкотилось таке яєчко, і сподіваємось, що воно там лежало гай-гай не одне.

– Ну ще б пак! – підтакнула Саллі, знаючи, якої відповіді від неї чекають. – Авжеж, воно не сирітка. Скоро ви знайдете всіх його братиків та сестричок і станете обидва багачами. Однак нам хочеться побачити мадам Робійяр…

– Ах господи, я й забув! – старий розтяг у посмішці рота. – Ділянка Роббі отам, у кущах. Та я вас доведу. А то, буває, земля обвалюється біля ям.

Він повів Саллі й Лору поміж купами пустої породи, обминаючи грохоти, що куріли пилюкою. Марі помітила їх здалеку й побігла назустріч. День уже закінчувався, і вони лише встигли посидіти й побалакати під повіткою з гілля, що її Роббі спорудив біля намету. Але наступного дня, коли Саллі запропонувала прогулятися в чагарях, Марі охоче погодилась. Вона була дуже весела й цілком задоволена як тим, що жила в наметі, так і тим, що куховарила для Жана просто на багатті.

– Наче другий медовий місяць переживаємо, – радісно говорила вона. – А я вчуся бути старателем: допомагаю своєму, коли містер Коров’яче Пузо п’яний. Я теж трясу грохот, і навіть знайшла маленький самородочок у породі, яку покинули всі. Зараз вам покажу.

Вона принесла невеличку пляшечку, наповнену до половини крупинками та шматочками золота, і витрусила з неї крихітний самородок. Було видно, що Марі пишалася ним не менше, ніж старий напарник Уоллі – своїм.

– Я вмила йому личко, – сказала Марі. – Він був такий замурзаний, навіть не впізнаєш, що це золото. Коли я трясу грохот, в мене теж все обличчя в рудій пилюці. Попервах мені страшенно ломило плечі та спину, ой-ой-ой! Жан сказав, що ніколи більше не підпустить мене до грохота. А тепер я вже притерпілась і щодня працюю разом з ним.

Повертаючись з Лорою в готель Фогарті, Саллі відчула, що заздрить Марі. Бач, яка вона радісна та щаслива, що живе і працює разом зі своїм чоловіком.

«Ще б пак, – думала Саллі, – я була б також не менш щаслива, якби приїхав Морріс і забрав мене до себе в намет».

– Все це виглядає добре зараз, – скептично й холодно зауважила Лора, – а ось коли почнеться спека та закрутять чорні бурі, Марі тут нізащо не всидить.

РОЗДІЛ XI

Мабуть, з тиждень, поки Олф десь блукав, а в готелі було затишшя, Лора й Саллі ходили гуляти в чагарникові зарості. Іноді до них приєднувалася Марі.

Весняне сонце заливало доокілля чарівним сяйвом, червона земля вкривалась повсюди яскравою зеленню. На кущах розпускалися квіти, і було страшенно приємно хоч ненадовго втекти від потворного, змертвілого міста, впиватись на повні груди чистим повітрям, милуватись безхмарною блакиттю неба, збирати дикі квіти або сидіти під тонкими деревцями і гомоніти про своїх чоловіків – згадувати, як вони полюбились та як поженились і що їх чекає попереду.

Місіс Фогарті застерігала, щоб вони не заходили далеко і не губили з очей намети старателів та гори відвалу, нагромаджені біля шурфів і ям. Бо дуже легко збитися з дороги і загубитись назавжди серед цих безкраїх чагарів, казала вона. Навіть з досвідченими людьми таке трапляється.

Але Саллі заспокоїла її, сказавши, що вона народилася й виросла в подібній місцевості і знає, що треба просто добре пильнувати та не відходити далеко від стежок.

Безсмертники біліли під деревами, мов сніг; крихітні рожеві квіточки рясніли поміж скель і віночками оточували грузькі западинки навколо них. Високі розложисті кущі були обсипані жовтим цвітом, що видихав найтонший аромат, а дикий горошок, яскраво-червоний і чорний серед волохатого сірого листя, заплів усю лощовинку біля колодязя кочівників. Безтурботні, немов школярки, три молоді заміжні жінки збирали квіти й ділилися своїми сердечними тайнами, що поклало початок їхній багатолітній дружбі.

Їх не лякали темношкірі, яких вони раз по раз зустрічали. Це були нещасні, нужденні створіння, одягнуті в лахміття, викинуте білими на смітник. Жінки та діти здебільшого були зовсім голі. Йдучи до міста чи повертаючись додому, тубільці іноді просили хліба або тютюну. Зате Саллі намагалась уникати верблюжих стежок – вона боялася гострих і зацікавлених поглядів афганських погоничів та їхніх образливих жартів. А верблюди просто нагонили на неї жах. Колись за Саллі погнався кульгавий верблюд, і тепер, як тільки жінки натрапляли на якогось верблюда, що пасся поміж кущів, вони чимдуж тікали геть.

Якось, проходячи повз великий рудник, копри якого високо вп’ялися в небесну блакить, вони зупинились поглянути на розробки. Сам містер Сильвестр Браун показав їм шматок багатої руди, добутої з нової штольні. Він провів їх також на те місце, де в Кулгарді було знайдено перший золотоносний пласт, і на згадку про рудник Бейлі подарував кожній по маленькому шматочку кварцу з золотими прожилками.

Марі часто розповідала про Жанових батьків, які жили в Лондоні. Вона стала для них дочкою, коли її батько та мати померли. Марі жила з ними поблизу Тотенхем-Корт-род й навчалася шитва в однієї кравчині. Свою рідну матір Марі ледь пам’ятала. Мадам Робійяр розповідала їй про ті утиски, яких після придушення Паризької комуни зазнавали її учасники, і як батько Марі загинув у бою на барикадах. Так само наклав головою і Жанів дід. Він був ювелір і, як патріот, віддав усе, аж до власного життя, за справу народу.

Один англійський друг допоміг їхній родині втекти з Франції, і мадам Робійяр пощастило забрати з собою Марі та її матір. Та невдовзі після цього мати Марі померла від горя й страждань, що випали на її долю, казала мадам Робійяр. Марі з дитинства любила Жана, але вони жили, як брат з сестрою, під одним дахом, і вона страшенно боялась, що, коли Жан виросте, він зустріне вродливішу дівчину й закохається в неї. Жан навчався в університеті, потім поїхав викладачем у якусь велику школу. Та коли він повернувся, вони заручились, і мама, й тато Робійяр казали, що іншого вони ніколи й не бажали. Всі четверо були дуже щасливі, але дуже бідні, а жити в лондонських трущобах було дуже й дуже тяжко.

Жан мріяв дати батькам притулок, щоб вони могли доживати віку спокійно і в людських умовах. Заради цього він вирішив податися в Австралію, і Марі поїхала з ним. Спочатку вони набралися немало горя й зазнали багатьох розчарувань у цій країні. Після перших пологів Марі тяжко захворіла, і лікар сказав, що, мабуть, вона вже не матиме більше дітей. Та Марі не хотіла вірити цьому. Тепер їй здавалось, що всі їхні мрії повинні здійснитися. Тільки б знайти золото! Тільки б поталанило Жану знайти достатню кількість золота, щоб купити ферму й забрати до себе батька та матір!

Лора висловила рішуче бажання, щоб їй з Олфом ніколи не довелося жити разом з батьками. Вони з Олфом покохалися ще в школі, й було само собою зрозуміло, що настане день, коли вони поберуться. Олфів батько вважався багатим чоловіком, та зненацька вибухнув страшний скандал. Казали, він втратив багато грошей під час земельного краху, а потім розтратив гроші тресту. Олф ще вчився в університеті на інженера, коли до нього прийшов батько, дав йому п’ять фунтів і сказав, щоб віднині він дбав за себе сам.

Незабаром у всіх газетах з’явилось повідомлення про арешт містера Брайрлі та про суд над ним. Лорин батько, відомий політичний діяч, заборонив дочці зустрічатися з Олфом; та перед тим, як Олф мав їхати на Захід, вони побачились таємно, і вона пообіцяла вийти за нього заміж, як тільки він знайде собі заробіток, а вона досягне повноліття.

– І, звичайно, – закінчила Лора з щасливою посмішкою, – коли Олф знайшов золото, моїм батькам не лишалось нічого, як примиритись. Вони справили нам пишне весілля – і ось ми тут.

Коли Саллі почала оповідати історію свого кохання, серед низькорослих сіролистих дерев задзвенів веселий жіночий сміх. І не те, щоб у цій історії було щось дуже смішне, просто Саллі розповідала дуже забавно.

– Мій тато страшенно пишався тим, що був одним з перших піонерів на Південному Заході, – почала вона. – А мама, звісно, ні на мить не дозволяла нам забувати, що вона уроджена Рассел з Расселтона, хоч і поїхала з татом в ці дикі краї, працювала мов віл і викохала велику сімейку. Нас було в неї аж шестеро – п’ятеро дівчаток і один хлопець. Брат – найменьшенький, молодший за мене. Ми всі страшенно схвилювались, коли від губернатора сера Уїльяма Робінсона прийшов лист, в якому він просив дозволу в тата прислати до нас із Англії сина свого давнього друга, щоб юнак познайомився з життям у колоніях.

«Високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг, – писав губернатор, – має намір купити тут землю і хоче подивитись, як ми господарюємо на тваринницькій фермі». Ну, тато запросив його до нас у гості, в Воррінап, і Морріс приїхав.

Мама сказала, що він типовий молодий англієць, «такий ввічливий і просто чарівний». І як же ми сміялись, особливо Боб та я, коли Морріс постав перед нами у замшевих бриджах, височенних начинених чоботях з острогами, шовковій сорочці та великому фетровому капелюсі, щоб їхати на відбір худоби. Боюсь, що скрутно йому довелось, коли ми першого ж дня помчали крізь чагарі. Капелюха свого він загубив, шовкову сорочку подер на шмаття, та ще до всього й упав з коня, що несподівано спіткнувся на березі струмка. Морріс перелетів через його голову і шубовснув у воду. Але Морріс сприйняв цю невдачу дуже добродушно, і їздець він був справді чудовий. Через те ми охоче все йому показували, вчили, як заганяти худобу і як поводитись з тубільними робітниками.

Тато називав мене своїм старшим пастухом. Я з шістнадцяти літ повсюди з ним їздила. Тоді на Південому Заході важко було з пастухами, і я дуже пишалась, що вмію їздити верхи і заганяти худобу не гірше за будь-якого мужчину. Мама не заперечувала, бо ж треба було, щоб хтось допомагав татові. А Боб був ще підлітком, і в нас працювало тільки два тубільних пастухи. Мама ніколи не думала, що Морріс зверне на мене увагу. Я була така незграбна, засмагла, аж чорна, ну справжнє гидке каченя, як казала на мене мама…

– Та що ви кажете, Саллі! – вигукнула Марі. – Не може бути!

– Отож мама й плекала надію, що Морріс закохається в Сесілі або Грейс, – продовжувала Саллі. – Вони були русяві, гарненькі. Та й дві інші мої сестри, Фанні та Філліс, також були як картинки. Але Грейс і Сесілі провели ціле літо в Перті, побували там на балу й на прийомі в губернаторському домі. Вони мали кращі убрання, ніж ми, бо мама вважала, що їм треба першими вийти заміж. Звичайно, вони підсобляли Фанні та Філліс на фермі й виконували деяку хатню роботу, але мама більше піклувалася про Сесілі та Грейс, ніж про всіх нас. Вона примушувала їх мастити кремом руки і на ніч одягати рукавички, вмивати обличчя сколотинами й годинами розчісувати волосся. Бідна мама, перед приїздом Морріса вона цілими днями гибіла над їхніми сукнями, підновляючи їх. З мого боку це було дуже негарно, що я зруйнувала її плани.

– Ой Саллі, – засміялася Лора, – та як же ви це зробили?

– Сама не знаю, – й собі засміялася Саллі. – Я зовсім цього не хотіла. Коли Морріс поцілував мене і сказав: «Я обожнюю вас, Саллі!» – мені відняло мову. Але це було чудово: адже він був як справжній прекрасний принц із казки, і я не могла зрозуміти, чому він закохався саме в мене. Мабуть, подумала я, його просто зачарувало моє вміння управлятися з кіньми, заганяти й таврувати худобу. Але Морріс і слухати про це не хотів.

– Моя кохана маленька Саллі, – казав він, – я люблю вашу молодість і сміливість. Я люблю ваш кирпатенький носик і вашу безпосередність. Та найдужче я люблю вас тому, що я вас кохаю. Оце й усе, що я можу сказати.

– Ну, звісно, я теж закохалася в нього, – вела Саллі далі, – і дуже боялась, що скажуть тато та мама, коли дізнаються. Тато дуже розсердився, почувши від Морріса, що той хоче одружитись зі мною.

– Ви можете взяти будь-яку з моїх дочок, – грубо сказав він Моррісу, – але я не можу обійтися без Саллі.

– Я теж, – сказав Морріс.

Мама пояснила мені, що для моїх старших сестер буде страшним ударом, якщо я вийду заміж раніше за них. Просто образа. Та й татові потрібна моя поміч – доглядати худобу. А я лиш плакала та плакала і все доводила, що тато може найняти пастуха, якщо покладе пристойну платню. Проте все було марно. Мама й тато навідріз відмовились дати згоду на моє одруження з Моррісом. Мовляв, мені всього лише вісімнадцять років, я надто молода й сама ще не знаю, чого хочу, і вони бояться, що Морріс не та людина, якій вони могли б довірити моє майбутнє, – хоч це їм і на думку не спадало, коли вони надіялись видати за Морріса Сесілі або Грейс.

– І чому це батьки завжди такі нерозсудливі? – вигукнула Лора.

– Тоді ми з Моррісом втекли. Доїхали верхи до Банбері, а там сіли на пароплав – і до Фрімантла, а там уже й побрались. Тато й мама так мені й не простили цього.

– А ваші батьки живі? – спитала Марі.

– Тато потонув, переправляючись через річку під час повені,—сказала Саллі, й обличчя її спохмурніло. – А мама померла минулого року.

– Але ви не жалкуєте, що вийшли заміж за Морріса? – спитала Лора, гадаючи в думці, чи не спала вже романтична позолота з цього одруження.

– О ні! – палко вигукнула Саллі. – Ми були дуже щасливі, хоч іноді й випадали тяжкі хвилини. Спочатку ми жили в готелі в Перті, і Морріс накупив мені цілу гору уборів. Адже я була такою собі сільською простушкою, і він вирішив, що мене треба навчити добрих манер. Мама жахнулася б на саму тільки думку, що котрась з її дочок не вміє поводитися в товаристві мило і з гідністю. Але Морріс змушував мене ходити з кутка в куток по кімнаті, щоб перевірити, чи я зумію впоратися з шлейфом вечірньої сукні, і безліч разів я повинна була робити реверанси, перш ніж він повів мене обідати в губернаторський дім до леді Робінсон. Сер Уїльям Робінсон вилаяв Морріса за те, що Морріс, за його висловом, зловжив колоніальною гостинністю і втік не з тією дочкою, що треба; але прийняв він нас дуже добре. Кінець кінцем Морріс посварився з ним за щось інше. Я так і не дізналася за що. Потім ми виїхали на село.

Моррісів батько купив йому вівчарську ферму за Йорком. Морріс був дуже задоволений, але я з самого початку зрозуміла, що в нас нічого не вийде. Води там немає, робітників калачем не принадиш, а Моррісу хотілося жити як у себе в англійському маєтку. Коли Морріс продав Бунгарра і вклав і усі гроші у фрезерські рудники в Південному Хресті, батько його розгнівався не на жарт. Він перестав висилати Моррісу гроші, а тут рудники закрились, і ми, ясна річ, зосталися ні і з чим. Та якось треба було жити, і тоді я відкрила пансіон. Морріс злився за це на мене, але ж не могла я без кінця брати в крамницях у борг та позичати гроші.

Саллі заговорила тихше, в її голосі вчувався не тільки розпач, а й виклик:

– Морріс гадає, що змене досить бути місіс Морріс Фітц-Морріс Гауг, а я кажу йому, що я дочка піонера, я не стидаюсь робити й робитиму все, що треба, щоб заробити на прожиття.

Вона підхопилася з місця і пішла геть.

Марі та Лора, глянувши одна на одну, підвелися з каменя, на якому сиділи, і побігли за нею.

Саллі обернулась і подивилася їм просто в обличчя, очі у неї палали.

– Я не винувачу Морріса, – сказала вона. – Просто ми по-різному виховані, від цього й усі незлагоди між нами. Я люблю його. І певна, що він мене любить так само, – хоч цього, може, й не скажеш, судячи з того, як він примушує мене чекати його тут. Навіть не завдав собі клопоту приїхати й зустріти!

Вона раптом заплакала. Та коли Марі й Лора почали втішати її і шукати виправдань для Морріса, запевняючи, що і він, звичайно, хотів приїхати, але не зміг, Саллі швидко опанувала себе.

– Яка ж я дурепа! – вигукнула вона, усміхаючись крізь сльози.

І вони купкою пішли до міста, весело перемовляючись та сміючися, мовби нічого й не порушувало їхньої приємної прогулянки.