Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XXIX

Морріс виявляв все більшу нетерплячість і невдоволення ділянкою, на якій вони працювали з Фріско. Він остаточно втратив віру в Хеннан, і його дратували розмови про те, що на інших приїсках люди лопатами гребуть золото, тоді як він марнує час, очікуючи того, чого, може, не варто й чекати.

В штольні, яку вони з Фріско пробили на ділянці на південний захід від Кассіді, золото вичерпалось. Уже багато тижнів підряд вони його навіть у вічі не бачили. Але ділянка була зручно розташована, і Фріско упирався, сподіваючись все ж таки спродати її англійським перекупникам. А ті, налякані торговим застоєм, не поспішали купувати ділянки, які не обіцяли негайного багатого виробітку. Скидалось на те, що не скоро заявляться покупці на південний захід від Кассіді.

У Морріса в кишенях гуляв вітер. Як Фріско примудрявся завжди мати гроші, цього Морріс не міг збагнути. Щоправда, одного разу Фріско поталанило: він збив кілька тисяч під час буму в Кулгарді, хоч більша частина цих грошей пішла в нього на розвідки та спекуляцію акціями. Але все-таки він якось тримався, скуповуючи та перепродуючи золото, беручи комісійні за різні послуги, верховодячи в грі в ту-ап. Саллі знала, що Морріс по вуха в боргах у крамарів та трактирників. Отож не дивно, що він так рветься, щоб десь роздобути грошей.

Коли Кон Магаффі вернувся з Кеноуни з новинами про похід на південний схід, Морріс вирішив їхати разом з ним. Кон був уже старий чоловік, але добрий розвідник. Його напарник щойно помер у лікарні після страшного перепою, і Морріс легко умовив Кона взяти з собою його.

Фріско не став умовляти й затримувати свого напарника і заплатив йому двісті фунтів відступного за його частку; Морріс вважав, що це дуже благородно з боку Фріско, а надто як взяти до уваги, що він, Морріс, мав намір просто кинути їхню розробку і що ділянки в Хеннані зовсім знецінились.

До Кеноуни було якихось дванадцять миль. Та коли Саллі йшла поруч бідки під палючим промінням сонця, їй здавалось, що вона ніколи ще не долала такої далекої і втомливої дороги. Морріс купив цього візка, а до нього стару білу кобилу, щоб перевезти їхнє майно. От воно й їхало, навалене горою, не залишивши на біді анітрішечки вільного місця: намет, ковдри, невеличкий опріснювач, грохот, кайла, лопати, бачок для води, харчі, бляшаний сундучок Саллі та Моррісів чемодан.

– Якщо втомишся, ти зможеш примоститися збоку, на крилі, – сказав Морріс, коли вони вдосвіта вирушали в дорогу. Він уже не був ні похмурий, ні пригнічений, а навпаки – веселий і сповнений енергії, хоч було понад сто градусів у холодку і сонце нещадно палило дорогу, що змією звивалася поміж чагарів. Кон їхав попереду на кудлатій австралійській конячці, а слідом за ним ішов нав’ючений кінь. Курява огортала і старого верхівця, і Моррісового візка.

Кон був похмурий дідуган, кошлатий, мов дикий цап, та й тхнуло від нього теж цапом. Йому не сподобалось, що його напарник тягне з собою жінку, і він вирішив не помічати її. Проте звернув з головної дороги, поораної колесами фургонів, і поїхав обіч, верблюжою стежкою, щоб курява не летіла Саллі в обличчя; і він же опівдні запропонував зробити привал. Морріс ще не встиг зупинити коня, що спітнів і запарився на важкій піщаній дорозі, а Кон уже розпалив багаття і повісив котелок з водою.

– Можна трохи й підобідати, – пробурчав він. – Нема чого надривати пупи.

– Вірно сказано, Коне, – засміявся Морріс, витираючи спітніле чоло синім носовиком.

Обличчя його було багрово-червоне від сонця та рудої пилюки, та, видно, ніщо не могло зіпсувати йому доброго настрою. Саллі стягла з біди мішок з харчами, відкрила консерви й почала нарізати хліб та солонину.

– Бачу, місіс, вам невдивовижу похідне життя, – пробурчав Кон. – Тільки ріжте мені потовще.

– І мені теж, – усміхнувся Морріс. – Тут твої делікатні скибочки ні до чого, Саллі. Ми любимо, щоб вони були товсті й великі.

Кон озброївся ножем.

– Кусень хліба та шмат м’яса. Придержуйте м’ясо вели ким пальцем, ось так. А потім запити все квартою чаю. Як на мене, то кращої їжі й на світі немає.

Він узяв собі м’яса та хліба і почав їсти. Морріс не відставав. Саллі теж поклала шмат м’яса на товсту скибку хліба.

– А смачно, – погодилась вона, насилу запихаючи все це до рота.

Кон заварив чай, наповнив великі кварти гарячою чорною рідиною й відрізав собі ще хліба та м’яса.

– Чудово! – сказав він нарешті, підводячись на ноги й потягаючись. – Оце, можна сказати, підхарчувались. М’ясце на славу, а головне – хліб справжній. А там, куди ми їдемо, місіс, будуть лише прісняки та консерви. Найближча крамничка за десять миль, хоч ви, звичайно, на своїй біді можете їздити за покупками в Кеноуну.

Це, певне, був жарт. Саллі з чемності засміялась.

– Шикарний табір ця Кеноуна, – вів далі Кон. – Парочка вулиць та півдесятка трактирів. Грошима всі так і сиплють, одне слово, веселе містечко, нерівня Хеннану.

Морріс охоче здрімнув би часинку. Хоч сонце немилосердно розжарювало руду землю, присадкуваті дерева подекуди відкидали на неї латки чорної тіні. Але Кон хотів завидна дістатися до Кеноуни.

Поки люди закусували, коні трохи перепочили у холодку. Кон уже засідлав свого й готовий був рушати, а Морріс все ще позіхав та потягався. Саллі поскладала харчі у мішки й почала запрягати Квіні. Кон підійшов до неї допомогти.

– От тобі й маєш, – засміявся він. – А я, грішним ділом, подумав, що ви з білоручок. Бачу, місіс, не вперше ви в таких мандрах.

– Я народилася й виросла в тутешніх чагарниках, – сказала Саллі. – І коней знаю краще, ніж Морріс. Я б йому нізащо не дозволила купити цю шкапу, якби він зі мною порадився.

– Що й казати, конячка нікудишня, – погодився Кон.

– Пузо обвисле, ноги не пружинять. І, здається, вже кульгає, – сердито мовила Саллі.

– Щастя, що нам недалеко, – занепокоєно буркнув Кон. – Ви вже постарайтеся, щоб вона не звалилась на півдорозі.

Вони рушили далі, але невдовзі Квіні почала сильно накульгувати й ледве повзла по сипучому глибокому піску. Морріс зрозумів, якого він дав маху, купивши її разом з бідою в одного старателя, що повернувся з Курналпі. Він уже вирішив, що нічого не залишається, як дати старій шкапині відпочити – нагодувати її, покинути на деякий час при дорозі візок, а самим пішки добиратися до Кеноуни. Але Саллі здогадувалась, що таке порушення планів викличе незадоволення старого Кона, і, взявши віжки в свої руки, примусила конячку йти, ласкаво умовляючи її, вйокаючи та підбадьорюючи на підйомах, обираючи рівнішу дорогу, співаючи пісні, а подекуди й стьобаючи кобилу по жижках.

В таку спеку, під палючим промінням сонця це було неймовірно важко. Час від часу Кон оглядався на місіс Гауг, яка невтомно йшла курною дорогою і мало не тягла кобилу на собі, коли та застрявала в піску, а Морріс підштовхував возика ззаду.

– Добре, місіс, добре, – гукав він, – підганяйте її, лишилось не більше двох миль.

Але ці останні дві милі були просто жахливі. Кобила йшла тільки завдяки об’єднаним зусиллям Саллі, що її тягла, та Морріса, який без упину шмагав її гілкою. Саллі знала: якщо зараз дати кобилі зупинитися – все пропало. Ніщо в світі тоді вже не зрушить її з місця. Треба будь-що й будь-як примусити злощасну Квіні повзти хоча б тією повільною, майже автоматичною ходою, якою вона зрештою і дотяглась до Кеноуни.

РОЗДІЛ XXX

Кеноуна розкинулась на рівнині, покопирсаній ямами і всіяній купами жовтуватого відвалу, червонястої та бурої глини. Сірі, як море, чагарникові хащі тут відступали далеко до обрію, мінячись темно-бузковим та густо-синім полиском, коли призахідне сонце розливало над ними золоті й малинові заграви, що поступово танули в неосяжності неба.

Тоді в халупах та будках, що вишикувались обабіч широкого шляху, спалахували вогники. Тутешні будівлі були такі ж старі та жалюгідні, як і в Хеннані чи на пагорбі в Кулгарді, хоч подекуди між ними й виділялись то готель з каменю-пісковина, то крамниця з гофрованого заліза, синьо-сіра або побілена крейдою. Надвечір, коли головну вулицю заповнювали старателі, містечко здавалося сповненим діловитого й привільного життя. Люди, повертаючись партіями з своїх ділянок, юрмились перед відчиненими закусочними та крамницями, розплачуючись за напої та продукти золотом.

То був грубий і буйний натовп, грубіший і багатший, ніж будь-коли були золотошукачі в Хеннані, запевняв Морріс. Золоті розсипища тяглися вздовж широкого закруту підземної річки, і майже всі, хто робив розвідку по її руслу, знаходили золото. Земля була обкілкована на десятки миль в усі боки, і хоч окремі золотоносні пласти й могли спокусити багаті синдикати, Кеноуна в основному вважалася приїском старательської дрібноти. Високопробне золото, що містилося в масній сірій глині, яка залягала на дуже великій глибині, обіцяло багатство тому, хто знайшов би вигідний спосіб його добування.

Трактир Тома Дойла був найбільшим і найрозкішнішим – з широкою верандою на дерев’яних палях. Але Кон чомусь не захотів там пити. Він зупинився далі, біля трактиру Джіотті, і Саллі довелося чекати в їдальні, поки вони з Моррісом напували та годували коней, а потім почвалали в бар, щоб і самим вгамувати спрагу.

Та Морріс невдовзі повернувся до неї і запитав, чи не хоче вона скляночку портвейну. Слідом за ним, уже похитуючись, підійшов Кон і став наполягати, щоб «місіс Моррі» неодмінно випила з ним.

– Гей, Вайолет, – обернувшись, гукнув він у бар, – принеси пляшку шампанського для дружини мого товариша!

– Але, містер Магаффі…– почала була Саллі.

У неї нестерпно боліла голова. Пройшовши цілий день пішки під палючим сонцем та ще без упину підганяючи кобилу, Саллі почувала себе вкрай знесиленою. Понад усе на світі їй хотілося зараз помитись і випити склянку води. Та, певне, про це тут годі було мріяти. А от шампанське – будь ласка! Саллі ледве стримала в собі нервовий смішок. Морріс пересторожливо нахмурився. І вона зрозуміла, що не можна відмовлятися випити з Коном. Адже він – Моррісів напарник. Дуже багато залежатиме від того, чи ладнатимуть вони, коли підуть в чагарникові хащі на розвідку, а Кон може образитись, як вона знехтує його частуванням.

–…з великою приємністю, – покірно закінчила Саллі.

Над столом висіла саморобна люстра: зв’язані в трикутник соснові палиці з лойовими свічками по кінцях. Лій капав на стіл, і миготливі язички полум’я тьмяно освітлювали незатишну кімнату. В сутінках Саллі розгляділа долівку й запорошені стіни з гофрованого заліза, засиджений мухами календар на стіні й вазу з рожевими паперовими квітами на протилежному кінці столу. За лави правили колоди, покладені на вкопані в землю стовпці.

– Фургони запізнюються, а в них вийшов весь гас, – сказав Кон і залився деренчливим смішком. – Та це не біда, поки е випивка й золото. Ну, скоро ти там з шампанським, Вайолет?

– Несу, – спокійно відповіла дівчина.

За мить вона вже поставила на стіл склянки та пляшку. Це було зовсім юне створіння, з чорним, неначе смола, волоссям та синіми очима на блідому серйозному личку. І тут, в оцій прокопченій, задушній кімнаті, дівчина здавалася такою ж недоречною, як і шампанське.

– Скажи хазяїну, нехай запише на мене, – недбало кинув Кон.

– Гаразд, містер Магаффі, – відповіла дівчина й вийшла.

– Хто це? – спитала Саллі.

– Це Вайолет. Вайолет О’Брайєн. У неї просто ангельський голос. Працює офіціанткою в барі, – буркотливе пояснював Кон, відкорковуючи шампанське. – Славне дівча. Кілька місяців тому приїхало з Кулгарді. Я знав її батька. Більше року, як пішов на розвідку й наче у воду впав. Залишив жінку з купою дітей. Вайолет найстарша.

Його майже не було чути через гомін, що долинав з бару; крики грубих, хрипких голосів, вибухи сміху та веселі п’яні розмови. Крізь розчинені двері Саллі бачила дівчинку в білому платті: Вайолет стояла біля огрядного смаглявого італійця.і подавала клієнтам вино.

Кон наповнив високі склянки шампанським. Одну поставив перед Саллі, другу простягнув через стіл Моррісу.

– Ну що ж, місіс, вип’ємо – нехай нам поталанить.

– Аякже, звісно! – Саллі примусила себе здаватись веселою. – Щоб ви знайшли багато золота та якнайшвидше!

Кон коротко зареготав і одним духом вихилив іскристий напій.

– Чим швидше, тим краще, га, Коне? – Морріс так само спорожнив свою склянку.

Це було справжнє вино. Дуже смачне, тільки теплувате, через що воно швидко втрачало свою шипучість. Саллі сьорбала його маленькими ковтками. Спочатку її занудило, а потім головний біль став проходити, тіло перестало нити. Саллі відчула приємне тепло і раз по раз безпричинно сміялась.

– Наливай ще! – вигукнув Кон. – Сьогодні ми з Моррі гуляємо! Гей, Вайолет, ще пляшку!

– Ні, ні! – заблагала Саллі. – Я не звикла стільки пити, містер Магаффі.

– Тепер я плачу, – Морріс підхопився й намірився йти замовляти шампанське.

– Сідай, хлопче! – зупинив його Кон; він уже добре захмелів, і в ньому заговорила амбіція. – Останнього разу, коли ми з напарником гуляли отут, у Джіотті, – з журбою в голосі почав згадувати він, – ми були ого-го: щойно повернулися з розвідки і привезли чотириста п’ятдесят унцій… А спрага була така – здавалось, ціле море випили б… Боже милостивий, ми трохи не залишили Джіотті без товару! А Барні, той просто з глузду з’їхав, почав відстрелювати головки в пляшках. По всій підлозі так і лилося вино, пиво та віскі. Хлопці хапали пляшки й пили нахильці – порізали губи до крові. Тоді офіціанткою була тут така собі товстуха, дівка з розумом. «Нехай казяться, – каже вона Джіотті, – все одно за все заплатять». А що, й заплатили. Поклали двісті п’ятдесят фунтів – і було за що! Бідолашний старий Барні не зміг витримати такої гулянки. Звалився в гарячці й дав дуба раніше, ніж ми встигли розрахуватися з хазяїном. А добрий був товариш цей Барні. Такого я ніколи не мав і вже не матиму.

Рясні сльози набігали на почервонілі очі Кона й повільно скочувались по зморшкуватому обличчю, в яке глибоко в’їлась пилюка. Саллі з полегкістю зітхнула, коли до нього підійшла Вайолет з другою пляшкою шампанського.

– Треба уважити старого, Саллі, – пошепки сказав Морріс, – а потім я спроваджу його в бар.

Склянки знову було наповнено. Саллі тільки вдавала, що п’є: кімната й без того крутилась у золотавому тумані. Голоси в барі зливалися в далекий невиразний гомін. Вона чула лише свій власний голос, який щось говорив – захоплено й весело. Їй хотілося сміятись і співати. Все тепер мало зовсім інший вигляд. Вона вже не відчувала ні втоми, ані нудьги й була задоволена всім і всіма, їй подобалась і ця брудна кумедна пивничка, і старий Кон, такий щедрий та добродушний, хоча й трішечки п’яний; а втім, вона, й сама, здається, тепленька.

Та хіба це біда? Очевидно, в таборі старателів треба вміти і пити, й веселитися разом з усіма. Саллі цілком покладалась на Морріса: авжеж, він помітить, що вино вдарило їй у голову, й догляне її. Та Морріс, як видно, сп’янів не менше за Кона. Хоча, подумала Саллі, ні, бо все ж таки він спромігся умовити старого повернутися знову в бар. Вона сміялась до сліз, дивлячись, як вони йдуть, плутаючи ногами, сперечаючись та обнімаючи один одного, – Морріс і цей кудлатий смердючий стариган.

Потім її стало хилити на сон. Отак би де впала, там би й заснула. Вона підвелася, щоб знайти кого-небудь, хто показав би їй, де можна лягти, але кімната закрутилась у неї перед очима. Нараз Саллі з жахом помітила, що не тримається на ногах. Вона безсило опустилась на стілець і тужно заплакала. Веселого настрою мов і не було. Вона відчула, що так само видихалась і втратила силу, як рештки шампанського у товстостінних склянках, забутих на столі. Чаділа, розпливаючись, остання лойова свічка.

В барі все ще стояв гамір. Та раптом буйні вигуки, громові розкоти сміху, гелготіння хрипких голосів урвались, і в тиші залунав жіночий голос. В пам’яті Саллі, немов з туману, спливли Конові слова: «Це Вайолет. У неї просто ангельський голос».

Крізь запаморочення та задушливу темряву Саллі чула чисті переливи молодого голосу, що огортав її чарами. Потім настало забуття: Саллі задрімала й прокинулась тільки тоді, коли дівчина стала термосити її, нетерпляче говорячи:

– Ну ходімте вже. Місіс Джіотті сказала, що ви спатимете в моїй кімнаті.

– Ой господи! – в голові й досі наморочилось, і Саллі через силу намагалася звестись на ноги. – Пробачте, Вайолет, я… я зайве випила.

– Еге, ви добре нагазувались, – погодилась дівчина. – Держіться за мене, я проведу вас до ліжка.

– Та я… сама…– Саллі підхопилась, їй стало соромно, Що з нею морочиться оце мале дівча. Але вона одразу ж похитнулась, і Вайолет, підхопивши її під лікоть, одвела через темне подвір’я до якогось сарая.

Там стояла лише одна розкладушка, а кілька ящиків з-під цукру, поставлених один на один, правили за туалетний столик. Вайолет засвітила недогарок свічки й засунула двері. Саллі впала на ліжко.

Вайолет почала роздягатись.

Саллі безтямно дивилась на неї.

– Вам теж краще скинути сукню й корсет, – порадила Вайолет. – А спатимете в нижній спідниці.

Вона вже встигла натягти міткалеву нічну сорочку; дві довгі тоненькі й тугі кіски робили її схожою на маленьку дівчинку.

– Давайте я розшнурую вам черевики.

– Ні, ні, не треба, – почала відмовлятись Саллі, та Вайолет уже розв’язувала шнурки.

– Добре, що ви не товста, – сказала Вайолет. – До того, як мені прибудували оцю кімнату, я спала разом з місіс Джіотті, й було страшенно тісно. А в офіціантки, що працювала до мене, стояв власний намет на подвір’ї. Вона вийшла за Боба Пірса, коли він продав свою ділянку. Та ви це знаєте.

Саллі не знала, але балачки Вайолет дали їй змогу розстебнути ліфчик і розшнурувати корсет. Як зразу полегшало, коли вона їх скинула разом із сукнею і навіть нижньою спідницею! Саллі хотіла показати Вайолет, що не зовсім безпорадна; вона вирішила спати в самій комбінації та панталонах.

Простирадл на ліжкові не було. Вайолет пояснила, що спить на старому рядні,.а коли холодно, вкривається іншим.

«Яка насолода лягти й поринути в солодку дрімоту», – подумала Саллі. Вона була глибоко вдячна Вайолет і хотіла пояснити їй, що не звикла пити так багато вина. Взагалі вона вперше в своєму житті отак напилася, хоча в вечір їхнього весілля Морріс і замовив пляшку шампанського. То був казковий напій, крижаний і іскристий, мов зріджене проміння сонця. Вони були такі закохані й такі безмірно щасливі, що Саллі навіть не знала, від чого вона п’яна – од вина чи від кохання.

Але сьогодні вона пила жадібно, безрозсудно, щоб побороти втому й не образити старого Кона, який хотів показати себе галантним кавалером. А тепле вино, та ще натщесерце, хоч кого, мабуть, звалить з ніг. До того ж вона страшенно вимучилась за день. От через все це і маєш – «нагазувалась», як сказала Вайолет, і тепер хоч крізь землю провалися від сорому. Оце познущався б з неї містер Фріско Джо Мерфі, якби знав. Та Саллі сподівалась, що він ніколи не дізнається про її гріхопадіння.

А що скаже Морріс? Що про неї думає оце дівча?-І як вона зможе знову дивитися людям у вічі? Та скоро сон поглинув і всі Саллині страхи, і розтривожене сумління, що вона поводила себе непристойно.

Вранці, коли Саллі прокинулась від тупого болю в голові й нестерпної нудоти, вчорашнє повернулось до неї. Вона встала, вийшла на подвір’я, і там її вирвало. Саллі ледве допленталась назад до ліжка й лягла, почуваючи себе зовсім хворою.

– Тепер усе пройде, – запевнила її Вайолет, встаючи й собі.

Дівчина акуратно одяглась під нічною сорочкою, вийшла на подвір’я і принесла таз, в якому було трохи води.

– Місіс Джіотті сказала, що це на двох, – з жалем промовила вона. Відливши половину води у кварту, вона другою половиною сполоснула обличчя та руки.

Потім розплела коси, розчесала чорне густе волосся й закрутила його вузлом на маківці. Посвіжіла, мов квітка, й дуже приваблива в голубому ситцевому платтячку, Вайолет уважно подивилась на Саллі.

– Вам треба похмелитись, – діловито сказала вона. – Я попрошу чого-небудь у містера Джіотті. І на вашому місці я б не лежала. Коли ви вмиєтесь, вам одразу полегшає. Сьогодні трохи прохолодніше, й чоловіки вже запрягають, їм краще не знати, що ви вчора перепили, правда?

– Атож. – Саллі звелася на лікті й сіла, їй було млосно. Але вона не могла навіть припустити, щоб Морріс чи хтось інший здогадався, як подіяло на неї шампанське.

Вайолет вийшла з кімнати й за мить повернулася з чаркою віскі. Саллі випила, їй трохи полегшало. Вона вмилась над тазом і, намочивши ганчірку в тій же воді, розтерла все тіло. Глянувши в тріснуте люстерко Вайолет, побачила змарніле, з жовтизною обличчя, але все ж не таке, як буває у жінки, що напередодні перепилась і не може оговтатись. Саллі змочила волосся, й воно розсипалось по плечах шовковистою хвилею, її очі лукаво блиснули в дзеркальці. Тепер їй здавалось уже безглуздим, що вона так картала себе за вчорашнє.

– Це просто нещасний випадок, Вайолет, – прощебетала вона повеселілим голосом, – але в майбутньому, коли доведеться пити, я буду обережніша.

– Всі так кажуть, – відповіла Вайолет. – Тут дуже мало жінок, і коли мужчина при золоті, він нічого для неї не пошкодує. Отож і мусиш пити з ним, а то він образиться.

– Отож-бо й є, – посміхнулася Саллі, – через те я…

– Мама говорить, що коли без цього ніяк не можна, то краще пити віскі, – повчально зауважила Вайолет. – Та містер Джіотті поки що зовсім не дозволя мені пити. Він дуже суворий зі мною, але це від доброти. Чарлі каже, що я тут живу як у монастирі. Але ж це не одне й те саме, правда?

І вона посміхнулась своєю млявою сумовитою посмішкою.

– Це жахливо, що така дівчина, як ви…– нерішуче почала Саллі. Вона хотіла сказати «змушена працювати в пивниці».

Та Вайолет розгадала її думки.

– Це щастя, що я знайшла тут роботу, – сказала вона трішечки винуватим голосом, ніби захищаючись. – Мамі зараз дуже скрутно з грошима А коли повернеться тато, мені не треба буде тут працювати. Може, він розбагатіє, і ми поїдемо звідси. Тоді я зможу вчитися й стану співачкою.

– А скільки вам років, Вайолет?

В синіх очах Вайолет майнула легенька усмішка.

– Вважається, всі вісімнадцять, та це неправда. Мені сповнилось тільки чотирнадцять. Але ви нікому про це не кажіть, гаразд? Навіть Чарлі цього не знає.

– А хто такий Чарлі?

– Чарлі? Та Чарлі Лей! – Дівчину явно здивувало, що хтось може не знати Чарлі. – Це мій хлопець, тобто був би моїм, та де там: містер Джіотті не дозволяє мені з ним навіть розмовляти. Каже, що Чарлі – страшенний ледацюга, весь час байдикує в барі і п’є забагато. А мені Чарлі подобається, і він хоче зі мною одружитись.