Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XLV

Коли містер Франсіско Хосе де Морфе повернувся в Хеннан з лордом Персі, всім стало ясно, що Фріско Джо Мерфі більше не існує.

Давні Фріскові друзі, зійшовшись у трактирі чи сидячи навколо табірного вогнища, посміювалися з цієї метаморфози, їх страшенно потішало вже те, що Фріско Джо раптом зробився такою знаменитістю, коли місцеві газети зарясніли передрукованими з англійської преси висловлюваннями містера Франсіско де Морфе, в яких він пророкував велике майбутнє західноавстралійським золотим приїскам. Та коли власники рудників Калгурлі почали дивитися на містера Франсіско де Морфе як на якусь опору західноавстралійської золотопромисловості в Лондоні і виявляти йому свою пошану, Дінні, Сем Маллет та інші старателі не могли не сприймати це як чисту комедію.

Втім, коли містер де Морфе повернувся на приїски, його давні друзі ні в чому не могли йому дорікнути: все, чим колись приваблював до себе Фріско, залишилось незмінне. Містер де Морфе був такий же щедрий і в таких же дружніх відносинах з усіма, як і раніше. Частував кожного стрічного і просиджував ночі в колі старателів біля багаття, розмовляючи про се, про те та обговорюючи приіскові новини точнісінько, як і колись. Він навіть притяг свою гітару з сталевими струнами й заспівав «І добра була, і чесна була», – щоб усе було як за добрих старих часів.

Цілком зрозуміло, містер де Морфе ставав зовсім інший у товаристві англійських знатних гостей та місцевих золотопромисловців: він ніби перевтілювався в старшого брата Фріско Джо, переобтяженого такими важливими справами, про які той зроду-віку навіть не думав. До того ж містер де Морфе завжди був елегантно одягнений, засвоїв найвишуканіші манери і поводився з такою впевненістю та невимушеністю, що міг утерти носа будь-якому заїжджому англійцеві. Гості з метрополії тут, на приїску, частенько нагадували рибу, витягнуту з води, коли намагалися підлеститись до рудокопів та старателів, щоб домовитись з ними про купівлю ділянки чи огляд якогось рудника.

Але Фріско, хоча б з ким йому доводилось мати справу, вмів залишатися самим собою. Він знав світ старателів та рудокопів, але знав і світ багатих підприємців, і йому завжди легко було знайти спільну мову з одними і з другими. Він користувався популярністю серед старателів, бо вони вірили, що Фріско досі ще «свій» і, коли треба буде, звісно, захистить своїх давніх товаришів від брудних махінацій іноземних спекулянтів. Що ж до Фріско, то він всіляко підтримував у них цю впевненість. Підприємці, з свого боку, теж довіряли йому, бо знали, що містер де Морфе – досвідчений гравець і веде ту саму гру, що й вони; він захищатиме їхні інтереси хоча б уже заради того, щоб захистити свої власні, отже, їм нічого боятись, що їх обкрутять круг пальця, як лорда Фінгала з його Лондондеррі, яке виявилось блефом.

Певна річ, Фріско немало довелося докласти зусиль, щоб закріпити за собою нову репутацію: він позбувся своїх хвацьких, аж надто розв’язних манер, зупинився у найкращому готелі і доклав усіх сил, щоб стати для заїжджих багачів незамінною людиною. Він возив їх на найдальші приїски, обставляючи ці поїздки з усім можливим комфортом. Завів пару чистокровних рисаків та елегантну коляску для поїздок по рудниках, а для триваліших подорожей – караван верблюдів з погоничами-афганцями.

Кожен поїзд, що прибував з півдня, привозив свіжі фрукти та різні заморські делікатеси для містера де Морфе. Про обіди, що їх влаштовував Фріско в ресторані готелю «Західна зірка», ходили легенди. Управляючі рудниками та їхніх дружини приймали запрошення містера де Морфе не стільки заради знайомства з родовитими іноземцями, а в першу чергу, щоб дістати насолоду від того найвишуканішого частування, що його Фріско роздобував для своїх гостей наче з-під землі. Обіди містера де Морфе були розкішними бенкетами, де одна переміна французьких страв заступала іншу і кожна супроводжувалась відповідним набором вин.

Іноземці казали про містера де Морфе, що це великий знавець доброї кухні та вин. Ходили навіть чутки, що він особисто наглядає за приготуванням окремих страв. Давні, Фріс-кові друзі посміювались нишком: Фріско завжди чудово розумівся на куховарстві, а якщо він зараз відгодовує усіх цих франтів, немов півнів для бою, – значить, щось є у нього на думці, це вже напевне. Мало хто з іноземців та місцевих тузів, змушених тимчасово задовольнятися грубою й убогою їжею приїскових готелів, відмовлявся віддати належне вишуканим обідам містера де Морфе.

А проте, незважаючи на розкішний харч та ріки шампанського, деякі золотопромисловці, що знали Фріско ще до його поїздки за кордон, не квапилися заходити з ним у ділові стосунки. Певну роль у їх ставленні до містера де Морфе, безперечно, відігравала заздрість. Вони не могли примиритися з тим, що Фріско зумів завоювати такий авторитет у фінансових колах за кордоном і що завдяки цьому їм хоч-не-хоч доводиться тепер рахуватися з ним. Містер де Морфе користувався довірою досить впливових кіл англійських та французьких вкладників, а для експлуатації рудників до зарізу потрібен був капітал. Однак місцеві промисловці не забули, що Фріско Джо свого часу був не дуже розбірливий у засобах, коли йшлося про його власну кишеню.

Ходили тривожні чутки про виснаження багатих окислених руд у Лейк-В’ю, Великому Боулдері та всіх довколишніх рудниках. Постійна наявність колчедану на глибині від двохсот до трьохсот футів не заспокоювала директорів англійських акціонерних компаній. Вони запрошували спеціалістів з Америки та Південної Африки для управління рудниками, але ті, хоча й критикували марнотратні методи обробки руди, самі теж не могли запропонувати нічого кращого. Нависла загроза неминучого краху, коли на виручку прийшли телуриди.

Австралійський металург Холройд опублікував 1896 року своє нове відкриття – він знайшов колчедани, що. містять телуристе золото, а якийсь Октавіус Уоткінс заявив, що це відкриття зробив він, до того ж на рік раніше.

«Телур – ні на що не придатний мінерал. Він годиться тільки для реклами», – казали деякі так звані авторитети. Але Модест Маріанський, польський геолог, лише сміявся з таких заяв, обіцяючи довгі роки процвітання кожному приїску, багатому на телуриди.

Містер де Морфе тяг руку за Маріанським і з запалом рекламував телуристі руди. Наявність телуридів, доводив він, завжди вказує на багатство породи, а тим часом бували випадки, коли руди, що могли б дати тринадцять-чотирнадцять унцій золота на тонну, викидалися у відвали, як такі, що не мають цінності. Золотопромисловці розуміли, що звіти містера де Морфе своїм хазяям можуть справити неабиякий вплив на подальшу долю приїску.

Одне слово, містер де Морфе, попри всі його колишні грішки, тепер став силою, з якою не можна було не рахуватись.

І Фріско це чудово розумів. У справах він був такий же крутий і безжальний, як перший-ліпший іноземний спекулянт, тільки набагато далекоглядніший та краще поінформований. Під час своєї поїздки за кордон він побував на приїсках Аляски та Південної Австралії і з радістю переконався, казав він, що в Західній Австралії золота більше, ніж у будь-якій іншій частині світу. Він непохитно продовжував скуповувати рудники, в яких поклади багатих золотоносних порід починали вичерпуватись, і створював акціонерні компанії для експлуатації цих рудників найновішими методами: ставив ультрасучасне обладнання, запрошував нових управляючих і залишався глухий до каркання маловірів, що передрікали приїскам неминучий крах.

Олф та Лора не раз були гостями містера де Морфе, а він, у свою чергу, теж іноді навідував їх. Саллі була трохи здивована, що Фріско досі не прийшов провідати її. Лора розповіла їй, що містер де Морфе завжди з великою теплотою розпитує про місіс Гауг і кожного разу просить передати їй привіт.

Саллі ледь-ледь підвела брови:

– Справді?

– Чого ти так його не любиш, Саллі? – з досадою вигукнула Лора. – Ви з Олфом наче змовились. Можна подумати, що ви просто заздрите містеру де Морфе, що він так високо пішов угору й навчився поводитись як справжній джентльмен.

Саллі уважно подивилась на подругу; легенька загадкова посмішка майнула на її устах.

– Може, й так, – сказала вона.

Невже Фріско знову прийде сюди, думала Саллі, і між ними знову почнеться боротьба? А втім, він може і не прийти. Певне, там, за кордоном, йому зустрілась не одна жінка, яку легко було спокусити на любовну інтрижку. І, безперечно, серед друзів лорда Персі знайшлись гарненькі молоді леді, що не залишились байдужі до такого блискучого й багатого залицяльника. Авжеж, це цілком ясно: містер де Морфе так само, як і вона, хоче забути той спалах безумства, про який навіть соромно згадувати, запевняла себе Саллі, бо минав місяць за місяцем, а Фріско не зробив жодної спроби побачитися з нею.

В той же час Саллі багато чула про Фріско то від місіс Моллой, то від Марі.

Тереза розповідала:

– Побий мене грім, не розумію, що це раптом найшло на Фріско: під’їжджає до нашої халупи у своїй шикарній колясці, гукає дітлахів і ні з того ні з сього велить їм тягти цілий ящик яблук з-під заднього сидіння.

Фріско зайшов до господи, посидів, випив кварту чаю, згадав з місіс Моллой колишні часи, розпитав у неї, як тепер живе той та як цей.

– І так розсипався, так розливався, ще більше, ніж колись, – сказала Тереза. – «А як поживає місіс Гауг?» – питає раптом, ніби між іншим, – вела вона далі. – Признатись, голубонько, я ще тоді помічала, як він позирає на вас, і, звісно, мені це було не по нутру. Ну, думаю, якщо ти знову хочеш взятися за старе, то я тобі зараз покажу, голубе, – тільки згайнуєш час. «Вашими молитвами так і цвіте, – кажу я йому. – Морріс давно повернувся, і в них є тепер свій дім». – «А ще двійко діток», – каже він і регочеться. «Третє теж не забариться», – кажу я.

– Ох, місіс Моллой! – Саллі зашарілась; їй чомусь зробилося не по собі від того, що її сімейне життя стало предметом такого обговорення з Фріско.

– Нічого червоніти, голубонько! – відрубала місіс Моллой. – Ось уже місяць, коли не більше, кожному дурневі видно, що ви вагітні. Та й тому, слава богу, вже мало не рік…

– Все одно це занадто часто, – заперечила Саллі. – Я зовсім не хотіла дитини так скоро.

– Ну, люба, ми завжди хочемо одного, а на ділі виходить зовсім інше, – глибокодумно вирекла Тереза.

Марі теж розповідала Саллі про Фріско, про те, що він, як і раніше, не тільки вважається добрим хлопцем у колі своїх давніх друзів, але й невідпорним серцеїдом у колі приїскових дам.

– Що ж до мене, люба, – розсміялась Марі, – то я не поклонниця містера де Морфе. І все-таки він дуже милий. Приносить іноді Жану пляшечку доброго вина, любить посидіти з нами, поговорити по-французьки. Але, господи, що то за мова! Неймовірна мішанина французької з калгурлійською!

Марі вже зарекомендувала себе доброю кравчинею. Дружини управляючих рудниками віддавали їй шити та перешивати сукні, а водночас були не проти й потеревенити, і, таким чином, вона була в курсі всіх пліток про містера де Морфе та його численні перемоги над жінками.

Більшість чоловіків, як встановила Марі, застерігали своїх дружин проти містера де Морфе, кажучи, що він авантюрист і мерзотник. Але дружини у відповідь на це заявляли, що зате він найвродливіший мужчина в місті, а якщо й мерзотник, то на диво чарівний. Серед дам майже не знаходилось таких, що відсилали б назад персики та виноград, – особливо коли ці фрукти з’являлися в них у саму спеку, – чи відхиляли незліченні дрібні послуги, які Фріско вмів робити з такою вишуканою чемністю. Кінець кінцем це досить-таки тішило жіноче самолюбство, тим більше, що власні чоловіки не мали ні часу, ні бажання оточувати своїх дружин такою галантною увагою. Золото, продуктивність рудників, коливання акцій на ринку – ось чим були заповнені всі їхні дні та ночі. Припускалося, що жінки повинні жити інтересами своїх чоловіків і миритися з одноманітністю приїскового життя та відсутністю комфорту. Так воно, по суті, й було, але все ж таки деякі приїскові дами вбачали у залицянні містера де Морфе дуже приємну розвагу і відпочинок від нудних подружніх обов’язків.

Однією з таких дам, на превеликий подив Саллі, була Лора, хоч Саллі відмовлялася вірити в ці плітки: очевидно, Лору просто тішило те, що знаменитий де Морфе возить її кататися і присилає їй фрукти та квіти.

Морріс казав Саллі, що Фріско не раз запрошував їх до себе на обід, але він відмовлявся. Приймати покровительство містера де Морфе – даруйте, цього ніколи не буде! Морріс послався на те, що Саллі не може покинути дітей, а сам він без неї нікуди не ходить.

Фріско зареготався, почувши таке пояснення, і потяг Морріса до ресторану перепустити по чарці; там він остаточно розлютував Морріса, представивши його якимсь англійським ділкам як «високородного Морріса Фітц-Морріса Гауга, до речі, більше відомого на приїсках як Моррі Гауг».

Морріс злився і казав, що Фріско хотілося напустити іноземцям туману – мовляв, дивіться, які в нього аристократичні знайомства, – а заразом і принизити Морріса, коли б тим заманулось запитати, чим він займається в Калгурлі.

Морріс уже давно намагався не згадувати про своє походження, і Фріскова вихватка образила його самолюбство. Саллі відчула гостру ненависть до Фріско.

Та все це вилетіло в неї з голови, коли одного разу, відчинивши вхідні двері, вона побачила перед собою Фріско з повним кошиком фруктів у руках. Вигляд у нього був веселий і нахабний, як у нерозкаяного блудного сина.

– Хелло, Саллі! – сказав він. – От бачите, ніяк не міг утриматись. Щиро кажучи, мені весь час хотілось побачити вас. Але ні разу не пощастило здибатися з вами на вулиці, поглянути хоча б краєчком ока. Дозвольте зайти на хвилинку поговорити з вами.

– Ні, – рішуче сказала Саллі. – Нам нема про що говорити, містер де Морфе.

– Та годі, Саллі. – Фріско легенько відсторонив її, зайшов до кімнати і поставив кошик з фруктами на стіл. – Всі будуть здивовані, якщо я не зроблю вам візиту, і почнуть ляпати, кому що наверзеться. Я вже побував у Брайрлі та Моллой. Чому б мені не завітати й до вас?

Саллі з тривогою відчула, що Фріско, як і раніше, підкоряє Собі її волю.

– Сідайте, – сказала вона квапливо, роблячи спробу взяти невимушено-ввічливий тон. – Ви дуже люб’язні, що принесли нам фруктів. Морріс казав, що ви, мов той добрий чарівник, обдаровуєте геть усіх.

Фріско опустився в крісло; Саллі присіла до столу на твердий дерев’яний стілець з прямою спинкою.

– Не варто гострити свій язичок, Саллі, – сказав Тріско з кривою посмішкою. – Бачите, я добився того, що вам обіцяв, довів, що можу, як то кажуть, високо залетіти. Але все це не те, чого я прагнув; і не так воно вийшло, як би мені хотілось.

– Одначе не видно, щоб це не давало вам задоволення. – Саллин голос звучав холодно й байдуже. Фріско засміявся.

– Авжеж, забавно було морочити всіх цих високоповажних йолопів у їхній же власній блазенській грі. Я зустрів Персі в Лондоні, і він почав вивозити мене в світ. Така людина, як я, тоді потрібна була йому до зарізу: я нажив гроші на приїсках, і в мене був досвід. Ми спільно випустили акції кількох рудників, і Персі взявся поширювати чутку, ніби я – син одного французького аристократа, ніби всі давно вже вважали, що я пропав безвісти, а воно, бач, раптом знайшовся. Персі розкопав якусь історію, де фігурувало прізвище, схоже ^;на моє, і ось тепер, наскільки я знаю, це прізвище я і ношу. Отак з пристойним родоводом та грошенятами в кишені мене і прийняв у своє лоно лондонський світ. Що ж мені залишалося ще робити, як не скористатися зі свого становища? Ну,я й скористався, будьте певні, і Персі теж, і тепер ми оце приїхали сюди як представники синдикату з капіталом у півмільйона фунтів стерлінгів.

– Що ж ви збираєтесь робити далі? – запитала Саллі.

– Скупити всю Золоту Милю! – весело вигукнув Фріско. – А правда, чудесна назва для рудників, що виросли навколо Боулдерського кряжа, на смужці цієї богом забутої пустелі? В усякому разі, вона розпалила уяву ділків. Гроші так і сиплються в наш синдикат. Тільки, розумієте, це між нами. Поки що ми тільки ведемо переговори, справа ще не закінчена, і нам невигідно, щоб про неї пронюхали.

Фріско продовжував говорити невимушене й довірливо, ніби нітрохи не сумнівався, що все це дуже цікавить Саллі, і не робив жодної спроби перевести розмову на інтимні теми.

– Звичайно, ви самі розумієте, Саллі, нам тут, на приїсках, теж іноді доводиться шахраювати, але, слово честі, це дитячі забавки порівняно з тим, як дурять людей прожектери англійських компаній.

Коли я їхав у Лондон, дехто з моїх друзів попросив мене спродати там їхні ділянки. Ну, я зупинився у шикарному готелі, начепурився як треба – циліндр, лайкові рукавички – і, прихопивши з собою зразки самородків та креслення, подався у фаетоні на побачення до одного з найбільших тамтешніх ділків. Розклав перед ним свої експонати на шматку оксамиту і продав Золоте Гроно Уайтейкеру Райту за тридцять тисяч фунтів стерлінгів.

Тоді на мене зграями накинулися шахраї та аферисти різних мастей, пропонуючи шалені гроші за те, щоб я розрекламував у пресі якесь дуте родовище. Одна фірма заснувала підприємство, купивши клапоть порослих чагарником солончаків. Продавець правив за цю свою ділянку чотири тисячі фунтів і частину акцій. Між нами, вона не варта була навіть чотирьох шилінгів, але фірма зажадала, щоб продавець підвищив ціну до десяти тисяч фунтів, сподіваючись у такий спосіб надати солідності підприємству і привабити вкладників. А подивилися б ви, які вони випустили проспекти! – з картою, де були зображені всі рудники – і Великий Боулдер, і Біле Перо, і Хеннан, і Бейлі, – і все це в одній купі, тоді як між ними відстані щонайменше по сорок – сорок п’ять миль. Я послав цю банду шахраїв під три чорти, на тому справа й закінчилась.

Персі познайомив мене з своїми друзями, у яких були гроші й бажання вкласти ці гроші у підприємство, що має реальну цінність. Ми подалися в Париж. Непогано провели там час – погуляли на славу, а заразом створили Паризький золотопромисловий синдикат і приїхали сюди, щоб скупити ще деякі родовища.

В сусідній кімнаті заплакав Том; Саллі вийшла, взяла його з колиски і повернулась на своє місце з дитиною на руках. Потім прокинувся Дік; весь скуйовджений і порожевілий від післяобіднього сну, він убіг у кімнату й кинувся до матері.

Фріско підхопився на ноги, коли побачив Саллі з Томом на руках та Діка, що притулився до її колін.

– Ну, тепер ви грунтовно забарикадувалися, – сказав він безтурботно. – Ви більше не боїтеся мене. Та мені все це байдуже, Саллі. Ви й досі залишаєтесь для мене єдиною жінкою, яка мені потрібна.

З хвилину він стояв, дивлячись на неї зверху вниз, ніби читаючи правду, що причаїлась у темній глибині її зіниць. І знову, як колись, Саллі відчула блукаючий вогник у крові, і Фріско це зрозумів. В цю мить в його погляді був виклик і глузування з неї – з її вірності Моррісу, з її відданості дітям. Потім його погляд згас, здавалось, ніби згадавши, що вона вагітна, Фріско відсахнувся від неї.

Він засміявся і попрямував до дверей; він засміявся так, що вся кров у Саллі закипіла. Як він смів! Як він смів так сміятися!

Коли двері за ним зачинились, Саллі заплакала від гніву та горя. Як це принизливо, що Фріско побачив її такою квочкою, такою замученою і безсилою! Авжеж, тепер він зненавидів її, вона стала йому огидна!

І все-таки між ними знову виникла ота незрозуміла, болісна туга, і на Фріскову долю випала коротка мить тріумфу, а на Саллину долю – згадка про те, як він сміявся, – згадка, від якої вона вся зіщулювалась, неначе її шмагали батогом.

РОЗДІЛ XLVI

Саллі породила свого третього сина на початку грудня. Морріс підготував усе, щоб вона поїхала на узбережжя, а Марі Робійяр пообіцяла доглянути Діка та Тома. Однак коли настав час їхати, у Діка почався пронос, особливо небезпечний улітку, і ніяка сила у світі не могла примусити Саллі залишити його.

– Раз я не можу взяти з собою дітей, то ні про що й говорити, – затялася вона.

Літо налетіло на приїск, несучи спопеляючу спеку, гарячі вітри, смерчі рудої пилюки. Обважніла, незграбна Саллі знемагала від метушні по господарству. Ніколи вона не була така неспокійна і дратівлива, як перед народженням Ларрі, признавалася Саллі пізніше.

– Востаннє в житті! – сповнена розпачу, сказала вона Марі.

– Ну, що ти, Саллі, – умовляла її Марі, – по-моєму, ти така щасливиця! У мене ось зовсім не може бути дітей, а я б хотіла їх мати цілу дюжину.

– Добре тобі говорити, – заперечила Саллі. – А спробувала б попородити з року в рік! Я вже сказала Моррісу, що з мене досить, – принаймні досить надовго.

– Якби ти була китаянка, ти, мабуть, знайшла б наложницю своєму чоловікові, – засміялась Марі. – Що ж до мене, то я б не почувала себе від цього дуже щасливою.

– Чому це жінка завжди повинна рахуватися з чоловічою природою? – сердито запитала Саллі. – Одне діло, коли ти сама йдеш назустріч і хочеш мати дитину. Ну, а якщо ні? Якщо в тебе вже й так їх двоє чи троє? Я вважаю, що це нечесніо з боку чоловіків – зловживати своєю перевагою в подружньому житті і так… так пригнічувати жінку.

Марі бачила, що Саллі переживає якусь душевну травму. Марі та Саллі дуже любили одна одну, але обидві були стримані й не часто ділилися своїми інтимними секретами. Марі мимовільно подумала, що, певне, містер де Морфе все-таки якось причетний до нервозного стану її подруги.

Марі знала, що, коли Морріс був на півночі, про місіс Гауг та Фріско пішов якийсь поголос. Він докотився і до Марі, але вона не могла повірити, щоб Саллі зрадила Моррісові. Проте цілком імовірно, що Фріскові залицяння справили на Саллі деяке враження. Сама Марі ніколи не надавала значення компліментам, що їх нашіптував їй Фріско, та його палко захопленим поглядам. Але ж і він упадав коло неї просто так, жартома, в його ж ставленні до Саллі відчувалось щось зовсім інше, не схоже на його звичайні загравання з жінками, і Марі це помічала. Вона розгадала, думалось їй, чому так теплішав Фрісків погляд, коли він починав говорити про місіс Гауг чи просто чув її ім’я.

І Саллі, міркувала далі Марі, хоча й віддана Моррісу і пам’ятає про свій обов’язок, все-таки не зосталась байдужа до містера де Морфе. Вона мов та жінка із старовинної легенди: день і ніч її переслідує голос демона-спокусника, серце її рветься до нього, але вона пече хліб, варить пиво і народжує дітей своєму чоловікові.

Марі хотілось, щоб її люба Саллі не була така простодушна. Бо ж вона така наївна та лагідна, незважаючи на весь свій на диво тверезий розум і на стійкість та мужність. П душевна чистота й недосвідченість роблять її беззахисною перед Фріско, немов голубку, що потрапила в сильце холоднокровного ловця. Марі хотілось вилікувати Саллі від усіх ніжних почуттів до містера де Морфе, і вона старалась, як могла: висміювала його численні романи з приїсковими дамами, його безглузде чванство своєю «шляхетністю».

Чуйність та турботи Марі полегшили Саллі останні тяжкі дні перед пологами. Повернулася, як завжди, Калгурла і взяла на себе всю хатню роботу. Місіс Моллой приймала дитину. Марі готувала для постояльців і бурхливо раділа, дивлячись на немовля, що лежало біля материної груді.

До свого найменшого сина Морріс виявляв значно більше уваги, ніж до перших двох; він сам обрав йому ім’я – Лоуренс – і забажав, щоб зменшено його звали Ларрі, як Моррісового старшого брата. А Саллі тільки сказала: вона так звикла родити дітей, що для неї це вже не подія. Вона просто раділа, що всі прикрості та болі позаду, що скоро вона встане і з новими силами клопотатиметься по господарству.

Дік все ще хворів, і Саллі непокоїлась за нього більше, ніж за новонародженого. Ларрі вона теж годувала сама, й, за висловом місіс Моллой, він був славний хлопчина, хоч Том з’явився на світ опецькуватішим і ще кращим. Том взагалі був улюбленцем місіс Моллой, і вона ніколи не пропускала нагоди нагадати про це Саллі, можливо, тому, що Саллі була надто захоплена Діком, і Терезі здавалось, що Тому вона приділяє не досить уваги.

Морріс усе ще бурчав на постояльців Саллі. Вона зовсім себе заганяла, годуючи та обпираючи таку зграю, казав він, і взагалі вся ця справа не варта заходу. Саллі відповідала, що, звісно, добре було б жити самим, без сторонніх, але що вдієш, треба потерпіти, доки похоронне бюро почне давати сталі прибутки. А зараз Морріс не міг ще самостійно утримувати сім’ю, до того ж Саллі пам’ятала про свою заборгованість Дінні, вважаючи своїм обов’язком регулярно сплачувати йому оренду.

Спочатку Морріс давав Саллі два або три фунти стерлінгів щотижня. Але згодом він нерідко став забувати приносити їй гроші або ж посилався на те, що цього тижня в нього були непередбачені витрати: замовник знов не заплатив за похорон, а в нього самого купа несплачених рахунків!

Проте Саллі дізналась, що Морріс далеко не всі вечори працює у своїй майстерні, як вона гадала, а частенько грає у покер у «Західній зірці» і що він дуже погорів на останньому падінні цін на біржі.

Морріс сказав, що наука пішла йому на користь: тепер він так легко не попадеться на гачок з цими акціями! Але хто міг встояти проти спокуси заробити легкі гроші, коли акції рудників почали швидко підніматися вгору? Хто міг подумати, що чутки про вичерпання окислених руд поширяться з такою швидкістю і викличуть такий переполох на біржі?

Саллі чудово розуміла, як кортить кожному спробувати щастя на біржі чи аукціоні, коли все місто спекулює на акціях. Але їй треба думати про дітей, вона не може, розраховуючи на удачу, легковажити єдиним надійним засобом прогодувати їх – надто великий риск. Ні, ні, не можна покладатись на Морріса, казала собі Саллі, треба держати постояльців, аж доки він твердо не стане на ноги.

Колишня енергія та життєрадісність знову повернулись до неї, і вона швидко прибрала дітей до рук, навела в домі порядок.

– Ти справжня чарівниця, люба! – захоплено вигукувала Марі. – Просто збагнути не можу, як ти примудряєшся переробити стільки роботи.

– Я й сама не можу цього збагнути, – відповідала Саллі.

Іноді діти зчиняли страшенний лемент всі водночас і саме тоді, коли матері ніколи було глянути вгору. Або ж зненацька налітав ураган, зривав з вірьовок щойно випрану білизну й жбурляв її в пилюку, на землю. Часто-густо бувало й таке, що не встигне Саллі поприбирати в кімнатах, як все вже знову притрушене рудим порохом. А втім, Саллі казала, що легко справляється з роботою, коли при ній Калгурла. Калгурла допомагала прати та прасувати, шкребти підлогу та мити посуд. Саллі з острахом чекала перших дощів – вона знала наперед, що Калгурла одразу втече до своїх і вся робота ляже на неї одну.

Відкриття залізниці привело до бурхливого зростання населення Калгурлі, і нестача води стала відчуватися ще гостріше, ніж будь-коли.

Та ось до міста за дорученням уряду прибув інженер О’Коннор, і Саллі вже мріяла про «ріки чистої води, що потечуть через приїски», як обіцяв прем’єр-міністр сер Джон Форрест.

Із скупченням населення в місті різко посилилась небезпека пожеж та епідемій тифу. Лікарня була переповнена тифозними хворими, а пожежі стали звичайним явищем, і калатання дзвона на сполох – постійним кошмаром літніх ночей. Цілі квартали жилих будинків та крамниць вигоряли дотла. Води було надто обмаль, щоб марнувати її на вогонь, і ненароком перекинута гасова лампа часто залишала без житла та майна десятки сімей, завдавала величезних матеріальних збитків торговцям. Жителі вимагали проведення в місті електрики, щоб покінчити з «гасовим дияволом».

Лише на центральних вулицях тьмяно блимали поодинокі ліхтарі, й освітлення міста та приміських доріг ставало невідкладним завданням. На Боулдерському шосе грабували й душили людей, і всі казали, що це справа рук тієї потолочі, що після відкриття залізниці насунула до міста. Але заходи по упорядженню міста все відкладалися та відкладалися, і причиною цьому були тривожні чутки про рудники Золотої Милі. Одне за одним надходили повідомлення, що золото в цих рудниках примхливе, що воно то з’являється, то таємниче зникає, поступаючись місцем бідним, малоцінним рудам. Акції падали, проте оптимісти не здавались. Ті, хто добре знав приїск, відмовлялися вірити, що всі рожеві надії на процвітання Калгурлі можуть лопнути, мов мильна бульбашка.

Містер де Морфе вважав таке припущення просто сміховинним. Він запевняв, що золота на приїску ще й зараз непочатий край. Телуристі рудники – це запорука справжнього майбутнього розквіту золотодобування.

Сидячи на веранді тихими задушними вечорами, Саллі та Марі подовгу розмовляли, обговорюючи все, що сталося за день. Дінні подався на розвідку кудись за Кеноуну, і їм обом дуже його не вистачало. Ось у кого завжди була про запас якась цікава історія.

Коли Дінні був дома, хтось із старателів неодмінно приходив до нього, і тоді жінки дізнавалися значно більше про те, що творилось у місті та поза містом. Саллині постояльці, рудокопи, були тихі, скромні хлопці; вони вдосвіта йшли на роботу, поверталися пізно, і їх майже ніколи не було видно. Та якщо на веранді з’являвся Дінні, вони теж примощувались поруч, щоб взяти участь у розмові. Іншим часом вони майже не виходили зі своїх кімнат, очевидно розуміючи, що цим найкраще можуть догодити Моррісу.

Кілька днів тому вони з обуренням розповідали про те, як на Великому Боулдері загинуло два їхніх товариші. В забої, де вони працювали, на глибині ста футів, не було зроблено належного кріплення. Тонни землі обвалились на них і поховали їх живцем:

– Люди коштують дешево, – похмуро кинув Піт Мак-Кей, – дешевше, ніж кріпильний ліс.

А невдовзі після цього ще п’ять рудокопів були вбиті вибухом на Північному. Марі щоразу тремтіла від страху, коли пронизливий гудок сповіщав про катастрофу на рудниках. Жан досі працював під землею, хоч кашель мучив його з кожним днем усе дужче, і Марі взяла з нього слово, що він не полізе більше в забій, як тільки йому пощастить з нового року влаштуватися десь на поверхні.

Кожній дружині рудокопа було знайоме це болісне відчуття страху, що стискав серце, як тільки гудок сповіщав про чергове нещастя. Тоді вони всі бігли до воріт рудника і з тривогою виглядали карету швидкої допомоги. Холонучи від жаху, кожна з них чекала, що ось зараз, зараз карета зупиниться біля її порога або чоловікові товариші принесуть їй страшну звістку.

Нещасні випадки на рудниках ввійшли як щось неминуче у повсякденне життя приїсків. Вони кидали похмуру тінь на всі розмови, хоч жінки й уникали згадувати про них, коли сходились на посиденьки – єдину розраду в одноманітному плинові днів.