Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XXXVII

Того дня, коли Фріско продав свою ділянку англійському синдикатові, у їдальні місіс Гауг під повіткою за обідом лилося шампанське. Саллі теж змушена була випити вина з чоловіками, які покроплювали Фріскову удачу. Потім вони подалися в трактир Мак-Суїні, де гуляли до ранку, і Фріско частував усіх підряд, як і належало в подібних випадках.

Наступного дня Фріско тільки й знав, що хвалився своїми планами: мовляв, він поїде у кругосвітню подорож, житиме, як лорд, у Лондоні, в Парижі, в Нью-Йорку. Проте з від’їздом він, очевидно, не поспішав. Минуло не менше тижня, а він усе ще тинявся біля свого намету та кожного вечора частував своїх друзів у трактирах.

– Чекаю, поки прийде торговий парусник, – сказав він Саллі, – а це буде аж десь під кінець місяця. Два роки пропрацював я на борту «Лох Кетрін» і все клявся собі, що рано чи пізно настане день, коли я займу найкращу каюту на кораблі. Слово честі, було на що подивитись, коли це суденце мчало по гребенях хвиль під усіма парусами! Ви ніколи не бачили такої краси, мем. Шум моря, запах моря – ось за чим я нудьгую в цій клятій пустелі, де мені довелося пронидіти стільки років!

– Вам нема чого скаржитись. Кінець кінцем ця пустеля була до вас досить ласкава, – нагадала йому Саллі.

– Що правда, то правда, – весело погодився Фріско. – Почуваю себе так, ніби можу купити весь світ і нітрохи від цього не збіднію. Може, краще було б гайнути до Англії поштовим пароплавом у каюті першого класу. Але в голові чогось засів цей парусник, закортіло відчути себе на ньому хазяїном, помилуватись, як ширяють довкола тебе альбатроси, сильні й упевнені в собі… таким, на мою думку, повинен бути справжній мужчина.

– Ваша правда, – пробелькотіла Саллі. Вона заздрила йому, що він поїде в таку цікаву довгу подорож на кораблі. – На вас чекає чудова подорож, містер Мерфі.

Фріско заговорив про місця, в яких він збирається побувати: Лондон, Париж, Швейцарські Альпи, Монте-Карло, Рим. Можливо, в Лондоні або в Парижі він трохи затримається. Нехай би місіс Гауг розповіла йому все, що вона знає про ці міста. Та для Саллі це були тільки назви, туманні географічні поняття, про які вона чула в розмовах Морріса й Марі Робійяр.

– Я – жителька пустелі, – різко відповіла вона, роздратована тим, що Фріско вихваляється перед нею своїм багатством, – не знаю я нічого про Лондони та Парижі.

Жителями пустелі називали себе на приїсках вихідці з Західної Австралії. Фріско це добре знав і тільки чекав того, щоб у Саллинім голосі прозвучало роздратування, – заради ж бо цього він і малював перед нею рожеві картини свого майбутнього життя.

– Їдьмо зі мною, – сказав він, – і ви не пошкодуєте. Ви матимете все, чого забажаєте, і, хай йому чорт, ви самі знаєте, що я ніколи вас не скривджу.

Саллі остовпіла, їй навіть на думку не спадало, що Фріско може таке запропонувати. Але Фріскові очі не залишали ніяких сумнівів; вони настійливо кликали її. їй хотілося сховатися від них, розвіяти чари, якими вони її огортали, В своїй розгубленості та замішанні Саллі раптом відчула, як оте ганебне почуття до Фріско, що дрімало десь у глибині її істоти, по-зрадницьки рветься назовні.

Затинаючись, вона пробелькотіла:

– Як ви смієте, містер Мерфі! Як ви смієте таке мені говорити!

– Я смію все, все, щоб домогтися вас, Саллі, – уперто сказав Фріско. – Господи, та я ж кохаю вас до нестями! На біса мені всі оті гроші, коли я не можу мати вас, коли ми не можемо бути разом навіки. Я покохав вас з першого погляду Ви знаєте це. І ви знаєте також, що я подобаюсь вам, – ви тільки не хочете признатися. Ви весь час боретесь зі мною, хочете триматися за Морріса, наперекір усьому. Ви боїтесь мене, боїтеся того, що вже між нами є.

– Так…– Саллі здавалося, ніби він вирвав у неї це зізнання проти її волі. – Але це не означає…

Фріско стиснув її в обіймах, перш ніж вона встигла договорити. Вуста їхні злилися, і Саллі здалося, ніби червона заграва, що палахкотіла за темними купами дерев, гарячим вогнем обпалила їх обох. Коли Саллі звільнилася з Фріскових обіймів, вона жахнулась від думки, що так легковажно піддалась’йому.

– Ні, ні! – закричала вона, коли Фріско знову пригорнув її до себе. – Ви не розумієте. Я люблю Морріса. Я ніколи не покину його.

Вона пручалась, відчуваючи, що ненавидить і Фріско, й себе, і всю його владу над нею, яка доводить її до такого безрозсудства.

– Не будьте дурненькою, Саллі, – умовляв її Фріско. – Моррі ніколи не любив вас так, як я. Знаю, я погань. Та я й не намагався здаватися чимсь іншим. Але Морріс гірший. Я б нізащо в світі не покинув вас заради золота саму в таборі чорношкірих, коли ви були на волосину від смерті. Навіщо вам гибіти тут, працювати, мов каторжній, у спеку, в пилюці, коли ви можете поїхати зі мною і жити, як принцеса?! Їй-богу, ми були б щасливі. Нам завжди було б так, як хвилину тому. Ми з вами з одного тіста. Вміємо боротися за життя, ніколи не вішаємо носа. Ось чому мене завжди тягло до вас, а ви завжди тікали від мене. Звісно, я вам не пара: ви така страшенно мила й порядна жіночка, а я всього лише гульвіса-старатель, якому раптом привалило багатство. Але так буде не завжди. Клянусь вам, Саллі, ви пишатиметесь мною. Я не кину цих грошей на вітер. У парі ми зробимо з нашого життя казку.

Саллі слухала Фріско, і її охопило бажання кинути все і йти з ним хоч на край світу. Та Фріско, мабуть, дещо переоцінював її, а тому й не збагнув цього, думала вона потім. Певне, він не вірив, що ця «страшенно мила й порядна жіночка» може так легко скоритись йому.

Він пропустив момент, дав їй змогу відповісти, і навіть у цю хвилину слабості Саллі відчула, що десь у глибині її свідомості, немов якесь табу, викарбувано слово «ні». Що то було? Гордість і впертість чи остережний голос інстинкту самозахисту? Вона сама не знала. Але те «ні» було сильніше за палке бажання кинутись у Фріскові обійми, знехтувавши і це безрадісне животіння, і свій обов’язок перед Моррісом. Вона подумала, що, може, й була б щаслива з Фріско. Його енергія і веселість – ось що вабило до нього Саллі. Морріс був старший, набагато старший за неї, і йому бракувало того горіння та життєрадісності, що сповнювали її саму. З Фріско життя було б схоже на захоплюючу пригоду. Але хіба цього досить?

Чи правда, що вони з одного тіста, як запевняє Фріско? Деякі його вчинки напевне викликатимуть у неї відразу. Чи надовго стане їхнього взаємного потягу? Фріско кохав багатьох жінок. І чи може вона зламати слово, дане Моррісу, заради того, що скидається на нездійсненний сон? Саллі згадала, що вона обіцяла Моррісу, коли вони їхали з Кулгарді до Хеннана. Вона відчувала, що ця обіцянка зв’язує її міцніше за всі шлюбні обітниці. Коли Саллі виходила заміж за Морріса, вона була нерозумним, наївним дитям; але потім, коли вона знов поклялася Моррісу не залишати його, вона вже знала, що робить. Звичайно, він погано обходиться з нею останнім часом. Ні, Саллі не докоряла йому за те, що він кинув її саму з тубільцями і поїхав шукати золото; але вона не може йому простити, що він так довго не озивається і не посилає їй грошей. З чого вона має жити? Подумав він про це чи ні?

Один раз Морріс уже втнув їй таке, коли вони вперше приїхали на приїски. В Південному Хресті вона була змушена перебиватися, як могла, покладаючись тільки на власні сили. Та все одно – це нітрохи не виправдовує її зараз. Виконує Морріс свій обов’язок чи ні, а вона свій повинна виконати. І вона знала, що Морріс по-своєму любить її, він не сумнівається у її вірності й відданості йому.

Тож чи може вона полишити Морріса на його долю, після того як вони так радісно, з такою вірою у майбутнє починали своє спільне життя? І яка вона, ота його доля? Саллі завжди передчувала, що Моррісу не судилась, як багатьом іншим, легка удача. Певне, тяжкий і виснажливий шлях доведеться пройти їм удвох. Але чи має вона право кинути його на півдорозі самого? Вони вже так багато пережили разом, і щось міцніше та глибше, ніж перші пориви кохання, виросло з їхньої душевної і тілесної близькості. Саллі мріяла, що колись у неї буде дитина, тоді почуття самотності зникне назавжди. Хіба ж може вона забути все це, зрадити Морріса, зрадити саму себе? Ні! Ні! Ні! Ця заборона весь час стукотіла й її голові.

– Марні всі ці розмови, – сказала вона Фріско вже зовсім спокійно. – Я зв’язала своє життя з Моррісом, і ніщо цього не може змінити. А ви завжди знайдете собі інших жінок, містер Мерфі.

– Інших жінок? – Фріско сердито вилаявся. – Авжеж, я знайду інших жінок. Але жодна з них ніколи не буде для мене така жадана, як ви, Саллі. Та й не тільки це. Я відчуваю всім своїм єством, що ви належите мені, а не Моррі Гаугу, хай його дідько ухопить!

На дорозі з’явилися Елі Нанкерроу та Піп Ярн, і Фріско кинувся в чагарі. Саллі гукнула на нього, але він не почув. Та й навіщо йому було повертатись? Саллі здобула перемогу, однак на душі в неї було невесело.

їй довелося посидіти за розмовою з Елі та Ярном, Але вона; майже не чула, про що вони говорять. Серце їй важко билося в грудях, думки безладно роїлися в голові.

– Ви б лягли раніше спати, мем, – тактовно і з співчуттям сказав через деякий час Елі. – Видно, вас зовсім вимучила біганина в таку спеку.

– Пробачте, але я й справді, мабуть, ляжу. – Саллі підвелася, збираючись іти в намет. Їй здавалось, що вони бачили Фріско і здогадались, чому вона така схвильована.

Коли Елі та Піп Ярн попрощалися й пішли, Саллі сіла на; ліжко й задумалась, силкуючись зрозуміти, що ж з нею трапилось. Вона сердилась на себе і ніяк не могла розібратися в своїх почуттях. Чому вона так безглуздо поводилася із Фріско? Що на неї найшло?

Вона завжди почувала себе так впевнено, так безпечно у шлюбі з Моррісом і ніколи навіть не думала, що на неї може звалитися щось подібне. Вона була не з тих жінок, які себе компрометують. І знала, що чоловіки розуміють це, а тому й жила так спокійно у таборі серед старателів.

І раптом цей шалений вогонь спалахнув у ній, пойнявши кожен нерв, кожну клітину її єства. Вона ще й досі відчувала, як він палить її, і їй хотілося кинути все й бігти за Фріско. Та вона знала, що залишиться з Моррісом, і ця думка завдавала їй неймовірних страждань. Як можна було дійти до такого? Адже це бридко і смішно! І звідки взялася така напасть? Може, оце життя в таборі, оця самітність, оце палюче сонце стали причиною того, що вона відчула себе простою жінкою, а не місіс Морріс Гауг? І, може, це цілком природно, що в таких умовах мужчину й жінку починає вабити одне до одного і вони забувають про все на світі? Цей диявольський Фріско просто заворожив її.

А що, як її почуття до Фріско – не скороминущий спалах, спричинений гарячими пестощами сонця, а щось значно глибше? Чи не це вона мала на увазі, коли сказала Вайолет: «Перше кохання – не останнє кохання»? Можливо, Саллі вже тоді передчувала, що настане день – і вона покохає когось іншого палкіше, ніж досі кохала Морріса?

Саллі розізлилась на себе за те, що таке могло їй спасти на думку. І наверзеться ж – щоб вона та закохалася в Фріско Джо Мерфі! Дякувати богові, у неї досить здорового глузду, і вона не дозволить Фріскові пошити її в дурні. А він би напевне це зробив, коли б вона повірила йому і зреклася заради нього всього, що ріднить її з Моррісом.

Навіть подумати смішно, щоб вона могла таке зробити. В її шлюбові з Моррісом було щось остаточне, вирішене назавжди, чого неможливо зректися. Нехай це не те, про що вона колись мріяла, і Морріс не той, який він був на зорі їхнього кохання, але вона сама зробила свій вибір і тим зв’язала себе навіки. І це – єдине, що в них обох є надійного, як сказав їй колись Морріс.

Картина легкого, безтурботного життя, завжди овіяного коханням та щастям, яку намалював їй Фріско, мигтіла в неї перед очима.

«Міраж! – зневажливо сказала собі Саллі. – Так мені й треба! А то, бач, уже науявляла казна-чого. Ви – статечна заміжня жінка, місіс Гауг. Сором вам отак, себе поводити!» Вона була задоволена, що зрештою поставила все на своє місце. Але вранці, зазирнувши в люстерко у срібній оправі – весільний подарунок Морріса, – Саллі глибоко засмутилася: змучене, страдницьке обличчя, синці під очима. Щоб якось трохи причепуритись, вона одягла рожеве плаття у квіточки й старанно пригладила волосся мокрою щіткою, сподіваючись, що чоловіки не помітять у ній нічого незвичного, коли зберуться на сніданок.

Фріско не прийшов, і вона цілий день не бачила його. Тільки увечері, коли вже вставали з-за столу, Саллі почула, як Сем та Тупе Кайло говорили про нечувану пиятику, що її влаштував Фріско в Мак-Суїні минулої ночі. Напився до нестями і все ліз у бійку, затівав сварки з усіма по черзі. А сьогодні вдень вирушив нарешті в свою грандіозну подорож: сів у свою коляску й подався до Кулгарді, прихопивши з собою одну з дівчат мадам Марсель.

РОЗДІЛ XXXVIII

Цілий день стояла задушлива спека: температура сягала ста дванадцяти градусів у тіні; цілий день зненацька налітали вихори, крутячи в повітрі руду пилюку. Саллі подавала обід у своїй їдальні, як раптом, підвівши очі, побачила, що до неї наближаються Олф Брайрлі та Дінні Квін.

Розпалена і спітніла, заморочена біганиною та метушнею, звичайними в обідню пору, Саллі розгубилась, побачивши гостей, і навіть ніби не дуже зраділа їхній появі. Вона одразу подумала про своє зашмароване плаття. Вода була надто дорога в ті дні, щоб марнувати її на прання. Волосся мокрими пасмами спадало їй на обличчя, вибиваючись із вузла на потилиці, завжди такого гладенького й акуратного. Саллі так розхвилювалась, що впустила тарілку, яку передавала Калгурлі, й облила собі гарячим супом плаття. Тут вона трохи не розплакалась з досади.

– Гай-гай!—сказав Олф. – На біса вам усе це здалося, місіс Гауг?

– А що ж мені лишається робити? – відповіла Саллі.

– А де Моррі?

– Шукає золото десь біля Лейк-Дарлота, – сказала Саллі й поквапливо додала: – Заждіть трохи, пообідаєте зі мною. Тоді ми й поговоримо про все. А зараз мені треба нагодувати всіх оцих зголоднілих людей.

Олф та Дінні сіли на землю й стали чекати, поки Саллі впорає своїх столувальників.

Щоб почастувати містера Брайрлі та Дінні, Саллі відклала трохи тушкованого м’яса й відрізала шмат пирога з сушеними яблуками, готованих для постійних відвідувачів. Елі, Сем Маллет, Тупе Кайло та ще кілька старателів, закінчивши обідати, вийшли з-під повітки й, побачивши Олфа та Дінні, з радісними привітаннями кинулись до них. Вони оточили гостей і почали розпитувати про новини в Кулгарді й про те, яким вітром хлопців занесло в Хеннан.

Та як тільки Саллі звільнилась, вона хутко спровадила Сема й усіх інших геть, а Дінні та Олфа повела обідати під повітку. Це були її давні друзі, їй хотілось поговорити з ними, і всі це зрозуміли…

Авжеж, вона стомилася й замучилась; день був дуже тяжкий – курява, спека. Це все, що могла сказати Саллі, намагаючись пояснити, чому їй зробилося млосно, коли вона підняла важкий казан з водою, щоб підігріти чаю.

Опритомнівши, Саллі побачила, що лежить на розкладушці в своєму наметі, а біля неї метушаться Дінні та Олф Брайрлі. Вони вже встигли принести звідкілясь віскі й примусили її випити. Олф витер її обличчя та руки вологою ганчіркою.

Саллі дуже розізлилась на себе за те, що зомліла. Ніколи ще не траплялося з нею таких дурниць, сказала вона. По тому Саллі одразу ж заявила, що їй уже краще, й забажала вийти з намету й посидіти в своєму кульгавому кріслі. Надворі було трохи свіжіше, але червона заграва на заході неба віщувала ще один пекучо-виснажливий день.

Калгурла вже перемила посуд і тепер підмітала навколо їдальні.

– Калгурла, – покликала Саллі.

Тубілка підійшла до неї.

– Постав масло в комору, а хліб заховай у велику бляшанку. Ти закрила солодке від мух та мурашок? – спитала Саллі.

– Егем, – буркнула Калгурла і пішла геть.

– А ви таки зуміли її приручити, мем, – сказав Дінні.

– Та ні, навряд, – посміхнулася Саллі. – Але доки не повернеться Морріс, вона, мабуть, від мене не піде, А там її воля, нехай як знає, так і робить, бо їй таки кортить до своїх. Вона зробила мені багато добра, і я їй дуже вдячна.

Саллі збагнула, що Дінні й Олф чули від старателів про те, як вона захворіла по дорозі до Лейк-Дарлота. І її не розпитували, але Саллі, побоюючись, що вони почнуть ганити Морріса, квапливо заговорила про інше. Як розрісся приїск у неї на очах і як процвітає Хеннан – мало не щодня відкриваються нові рудники, а спекулятивна гарячка досягла апогею!

Олф сказав, що вони з Дінні хочуть забратися глибше в зарості, поставити намет і пошукати довкола. «Леді Лора» не справдила надій. Вони вклали в неї всі свої гроші, а тепер рудник закрився. В Кулгарді справи дуже невеселі. Олф вирішив пошукати роботи на боулдерських рудниках або податись на розвідку разом з Дінні.

– Коли лорд Фінгал провалився з своїм Лондондеррі, це був тяжкий удар для Кулгарді, – сказав Олф.

– Англійські вкладники бояться тепер кулгардійських підприємств як вогню, – пояснив Дінні. – І дивного тут нічого немає. Лондондеррі розхвалили як найбагатше родовище в світі, лорд Фінгал заплатив за нього сто вісімдесят тисяч фунтів стерлінгів. Акцій було випущено на сімсот тисяч фунтів. Та виявилось, що все жильне золото старателі підчистили ще до продажу, і Фінгалу вдавалося добувати всього по кілька унцій, коли він заклав шахту й почав розробку.

– А тепер підприємці знову заворушились, бо почули, що навколо Хеннана відкриваються нові родовища жильного золота, – докинув Олф. – Та я гадаю, що Кулгарді ще своє візьме. Не хочеться втрачати віру в старий табір.

– В гірничій справі на одній вірі, без капіталу, далеко не поїдеш, – заперечив Дінні. – Нутром чую, що тепер піде вгору Хенан. І ніяка сила його не зупинить, коли десятки рудників уже на повному ходу й розвідка провадиться в усі кінці від нього, а там, дивись, за кілька місяців і залізницю відкриють.

Якщо старателі заведуть розмову про золото й про те, який приїск перевершить усі інші, кінця не діждешся. Саллі увірвався терпець, їй уже до смерті остогидло слухати тільки про золото та про нові рудники.

– Як поживає Лора? – спитала вона. – Також збирається в Хеннан?

В Олфових очах, коли він глянув на Саллі, світилась сором’язлива усмішка.

– Лора здорова, – відповів він, – зараз на узбережжі, побуде там кілька місяців, поки знайдеться дитина.

Його благоговійна радість миттю передалася Саллі. Вражена й дуже схвильована, не приховуючи своєї цікавості й трохи соромлячись, вона вигукнула:

– Та що ви кажете! Яка я рада за вас обох, містер Брайрлі!

– Лора не хотіла їхати, – вів далі Олф. – Нелегко було її умовити. Але я вважав, що їй не можна залишатись на літо на приїску. Дитину треба родити в гігієнічних умовах. У Кулгарді лютує тиф, лікарня в жахливому стані. А сестра О’Брайєн і сестра Мюллер виїхали. Свіжих продуктів дістати майже неможливо, води теж.

– Люди мруть як ті мухи – по десятку в день, – додав Дінні. – Хлопці бояться лягати в лікарню. Помирають у себе в наметах, і на кладовищі стільки свіжих могил, що ногою ступити ніде. А трунарі наживаються: пускають на домовини всі старі ящики, фарбують їх у чорне. Та тепер навіть фарба кінчилась. Боб Харден пішов на вічний спочинок у домовині, збитій з ящиків, на яких стояло тавро: «Обережно! Вибухівка, вогненебезпечне!»

Дінні гірко усміхнувся.

– Може, подібні жарти й недоречні. Та знаєте, мем, в такий тяжкий час, як зараз, не гріх іноді й посміятись.

– Я, бачите, також сміюся, містер Квін, – сказала Саллі.

– А вам би теж не завадило поїхати на узбережжя, мем, – сказав раптом Дінні.

Саллі відчула, як кров гарячою хвилею приливає їй до обличчя.

– Мені? – здивовано перепитала вона. Чи не думає Дінні, що вона теж вагітна? – Я тільки недавно оговталась після хвороби, – мовила вона спроквола, – і зараз у мене роботи й роботи. От коли повернеться Морріс, він уже, напевне, влаштує, щоб я могла кудись поїхати відпочити.

– Краще б не відкладати. – Дінні був явно чимось стурбований. – Поштар розповідав мені, що на перегоні від Бураббіна до Рінс-Соук коні здихають на дорогах. З водою дуже погано, і схоже, що буде ще гірше. Про гроші ви не турбуйтеся, мем. Ми з Олфом візьмемо це на себе, а Моррі потім розрахується з нами.

«То вони й справді вирішили, що я вагітна!» – ахнула в думці Саллі.

– Ні, ні! – вигукнула вона, відчуваючи водночас і збентеження, і якусь невимовну радість. – Я нікуди не можу їхати, поки не повернеться Морріс. Але я вдячна, дуже вдячна обом вам за вашу турботу.

– А як поживає Марі, мадам Робійяр? – помовчавши, спитала Саллі. – Ви давно її бачили?

– Роббі я бачив цими днями, – сказав Дінні. – Недавно померла його мати в Англії, старий приїхав сюди – тепер житиме з сином. Роббі казав, що вони також думають перебратися в Хеннан.

– От було б добре! – вигукнула Саллі. – Хеннан для мене стане зовсім іншим, коли сюди приїдуть Марі та Лора.

Олф та Дінні посиділи ще трохи, розповідаючи Саллі про все, що сталось за цей час в Кулгарді. Була велика пожежа, згорів цілий квартал, боялись, що від містечка нічого не залишиться. Халупи з парусини та старих корабельних дощок палали, мов сірникові коробки. Полум’я шугало високо в небо, і, кажуть, заграву було видно за багато миль. Поштову контору ледве врятували. Гасити пожежу позбігалися люди з усіх таборів, навіть тубільці й афганці.

Готелю Фогарті також загрожувала небезпека. Сараї на подвір’ї згоріли. Білл та місіс Фогарті, мов демони, змагалися з вогнем, аби врятувати готель. І тільки завдяки тому, що будівля була з гофрованого заліза, її пощастило відстояти. А редакція газети й один з банків згоріли дотла.

Олф дякував богові за те, що Лора виїхала диліжансом за кілька днів до пожежі. Зараз вона живе на фермі поблизу Гілдфорда і в кожному листі пише, які добрі до неї його друзі і яка чудова в них ферма.

Олф витяг з кишені пачку листів і став читати ті місця, де Лора писала про квітучі фруктові дерева та про зелені лужки, вкриті такою свіжою травою, що її хочеться їсти. Лора п’є дуже багато молока і їсть апельсини, коли їй тільки захочеться. Цілими днями вона шиє сорочечки та плете з вовни крихітні шапочку й панчішки. Іноді ходить до річки погуляти й нарвати квітів. Яке це чарівне видовище – отак багато води, прозоро-сріблястої, що тихо плине поміж зелених лугів! А повітря – свіже-свіже, так і вливає в тебе сили, і здається, що молодієш з кожним днем…– одне слово, Лора почуває себе чудово. «Коли б ще ти був зі мною, любий, які б ми були щасливі…»

Олф зітхнув і сховав листи в кишеню.

– Така досада, що я не можу поїхати до Лори зараз, коли я їй особливо потрібен, – сказав він. – Та нічого не вдієш, доводиться сидіти тут: треба збити грошей для неї і для малого.

– Не сумуй, Олфе, – підбадьорливо мовив Дінні. – Ми все владнаємо. Ти працюватимеш на руднику, а я подамся на розвідку, щоб, крім твого заробітку, була дещиця про всяк випадок.

Коли вони пішли, Саллі відкинулась на спинку крісла і довго дивилась у величезну бездонну чашу неба. Рожевий відблиск вечірньої заграви повільно згасав за темніючими деревами. Останні промені догоряли на пошарпаних, прибитих пилюкою наметах, на купах відвалу та довгоногих копрах, що бовваніли на схилах гірського кряжа.

Але для Саллі і та заграва, і золоте мерехтіння зірок у лілувато-зеленому вечірньому небі говорили тільки про одне: завтра знову буде жаркий день – сліпуче сонце і понад сто градусів у затінку. А затінку так мало! Тільки ріденьке чорне мереживо, що його відкидають на землю рахітичні тонкі деревця, та плями тіні під її повіткою. Здалеку до Саллі долинав табірний гамір: п’яні чоловічі голоси, пісня з боку дороги, вигуки гравців у ту-ап.

Саллі охопило якесь дивне, не знане досі хвилювання, – вона відчувала і страх, і бентежливу радість. Невже правда оте, на що натякав Дінні? Який сором, що вона ні про що не здогадувалась, поки Дінні не наштовхнув її на цю думку!

Саллі підвелася й подивилася на себе вниз: як щільно облягає її засмальцьоване, наскрізь просякнуте пилюкою голубе плаття! Саллі вже помічала, що воно їй тісне на грудях та животі, який досить-таки помітно випнувся. Досі вона гадала, що стан у неї розплився через те, що вона перестала носити корсет. Працювати в корсеті у таку спеку була б просто мука. До того ж корсет – велика цінність, його треба берегти для особливо врочистих випадків. Про інші ознаки близького материнства Саллі знала до смішного мало й була не на жарт стурбована, коли збагнула своє цілковите невідання.

– Калгурло!

Тубілка сиділа навпочіпки біля багаття і, немов скам’яніла, вдивлялася в темряву. Вона спідлоба глянула на Саллі, коли та наблизилась до неї.

– Скажи, у мене буде дитина, правда? – спитала Саллі.

– Егем, – байдуже відповіла Калгурла і знов поринула в свою понуру задуму.

Саллі повернулась до свого крісла. Вона була глибоко схвильована, сповнена невимовного щастя. Здійснилося те, про що вона мріяла з першого дня заміжжя і.чого вона так довго й марно чекала. Правда, Морріс не хотів мати дітей. Він вважав, що Саллі не повинна родити, поки вони не забагатіють. А тепер, казала собі Саллі, у неї під серцем все-таки росте мале, і незабаром вона стане матір’ю. Як сприйме Морріс цю новину? Навряд чи він зрадіє так, як вона. Та потім він звикнеться з цією думкою і буде щасливий. Хіба може бути інакше?

Зрештою, він не може тільки її винуватити в тому, що трапилось. Він сам винуватий не менше. Хіба забудеш оту першу ніч у Хеннані й багато інших ночей, коли Морріс грубо поводився з нею і його обійми були зовсім не схожі на ті ніжні любощі, якими він її обдаровував у перші роки їхнього подружнього життя. Посміхаючись і завмираючи від щастя, Саллі прислухалась до чуда, що творилося в неї всередині, і їй здавалось неймовірним, щоб Морріс не поділив її радості. Кумедно уявити собі Морріса батьком. Він, напевне, буде страшенно величатися, і в ньому враз заговорить власницька жилка – як у Бардока по відношенню до Марітани та її дитини.

Коли Морріс дізнається про її вагітність, він, звісно, постарається одвезти її на південь, щоб дитина народилася в «гігієнічних умовах», як сказав Олф Брайрлі. На приїсках людей косить тиф, і лікарі пиячать з ранку до ночі, й користі від них ніякої. У неї, мабуть, також був тиф. Всі кажуть, що вона вижила просто чудом.

Не дивно, що епідемія в Хеннані набирає все більшого розмаху. Вбиральні є тільки в готельних дворах. Чагарники навколо ділянок загиджені, і мухи там плодяться у неймовірній кількості. Вони скрізь розносять заразу, а вітер здіймає хмари пилюки, й вона потрапляє у воду та їжу. В гарячі безвітряні ночі, як оце зараз, над чагарями стоїть такий сморід, що дихати нічим. Навіть сухий пряний аромат акації, яку палять на багаттях, не може його забити.

Панічний жах охопив раптом Саллі. Як! Дати життя безпорадному крихітному створінню у цьому пеклі, кинути його в отруйні міазми, під сліпуче проміння сонця, яке виполює все довкола, принести його в цей страшний світ, де бідна крихітка змушена буде боротися за своє існування, знемагаючи від спраги, задихаючись у хмарах пилюки!

Треба негайно написати Моррісу, вирішила вона. Спитаю в крамниці: може, який фургон чи партія старателів збираються рушати на північ. Морріс, безперечно, приїде одразу, як тільки дізнається, чому їй необхідно якнайшвидше вибратися звідси куди-небудь, де є свіжа їжа і вдосталь води. Якщо він знайшов золото – тим краще, а коли й ні – все одно він повинен приїхати і якось подбати про неї та їхню дитину.

Звичайно, Саллі раніше обійшлася б без його допомоги. Коли б вона раніше відкрила свою їдальню, у неї, певне, вистачило б зараз грошей і на далеку поїздку, й на лікаря, і на те, щоб пожити в пансіонаті на узбережжі, доки народиться дитина. Але вона щойно набрала в крамниці на цілий місяць продуктів, купила глиняні горщики, ножі, каструлі й кілька листів гофрованого заліза, щоб покрити дах над їдальнею та зробити піддашок над вогнищем.

Кожного дня можна було чекати грозової зливи. Саллі вирішила підготуватися до негоди, і в неї зовсім не залишилося грошей, щоб думати про якусь поїздку на узбережжя. Але ж Морріс зрозуміє, що зараз найголовніше – дитина. Саллі була впевнена, що він зрозуміє і хутко примчить до неї, палаючи бажанням зробити все, аби його син щасливо з’явився на світ. Моррісу ж, напевне, захочеться, щоб це був хлопчик, і, звичайно, Саллі постарається догодити йому. Авжеж, це буде хлопчик, син! Її син!

З Саллиної пам’яті виринула й ніжно забриніла колискова пісня, яку співали тубілки, йдучи шляхом з дітьми на руках. Лягаючи спати, Саллі почала тихесенько мугикати її, ніби вже заколисуючи своє немовля. Ніколи Саллі не була така щаслива, так сповнена відчуття, що вона тепер не самотня. Віднині маленьке живе створіння завжди буде з нею. Дитина, думала Саллі, – це чудо. Це чудесне втілення її мрії, її туги за ким-небудь, кого б вона могла любити самовіддано, як уже не любила Морріса, як відмовлялася любити Фріско. Яке щастя, що вона не піддалася спокусі, не втекла тоді з Фріско. Замість неї він повіз з собою Лілі, не без гіркої іронії подумала Саллі. Та навіть ця думка не могла вже завдати їй болю.

Життя стане зовсім іншим тепер, коли їй треба піклуватися про сина. Вона віддасть усі свої сили, щоб він ріс здоровий та щасливий; він повинен вибороти собі кращу долю, ніж та, яку зуміли одстояти для себе вони з Моррісом. Солодке хвилювання, що заливало її, помалу-малу розчинилося в дрімотних мріях, і вона заснула, думаючи про Лорині листи; їй приснилась срібляста ріка, що тихо плине між зелених лугів, і квітучі фруктові дерева.