Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 41 страниц)

– Як добре, що Олф збудував оцю хижку, – весело щебетала вона. – Правда, це коштувало йому купу грошей, не знаю навіть, коли ми виліземо з боргів. Та принаймні хоч живеш з деяким комфортом. Олф запне задню веранду парусиною, і ми любо влаштуємо вас там. Гаразд, Саллі, серденько ти моє?! А Калгурла спатиме у пральні. Не так, звичайно, хотілося б мені приймати гостей, але що поробиш, коли така тіснота.

– Нам буде чудово, Лоро, – сказала Саллі стомленим голосом, – і ти дуже, дуже великодушна, що нас прихистила.

В наступні дні Лора доклала всіх зусиль, щоб якнайзручніше розмістити дві сім’ї в своєму маленькому будиночку, де завжди панував зразковий порядок. Та при наявності лише однієї спальні, однієї їдальні і однієї кухні це виявилось такою легкою справою. Особливо коли обидві дитини починали кричати в один голос або одна розбуркувала своїм криком іншу й засмучувала обох матерів. Щастя, хоч Олф цілими днями не бував удома, а Морріс теж ішов спозаранку, вирішивши, що йому час підшукувати собі роботу.

Живучи у Брайрлі, Морріс намагався бути таким гостем, якого, на його думку, приємно мати господарям. Він підстригся, поголив бороду, робив усе можливе, аби його костюм мав більш-менш пристойний вигляд, і з усіма був на диво послужливий та люб’язний. Здавалось, ніби Морріс раптом згадав, що він, як там не є, – високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг, а не просто безталанний старатель.

– Господи, Саллі, – вигукнула якось Лора, – я й не гадала, що містер Гауг може бути такий чарівний!

– Він дуже давно не мав практики, – посміхнулася Саллі. – А зараз, певне, вважає за свій обов’язок показати господарям, що вміє поводитись у вишуканому товаристві.

Саллі тривожило, що Морріс ніяк не може знайти собі роботу, – хоч яку-небудь, аби їм перебитися у цей скрутний час. Становище справді було жахливе. Ураган подер намет на шмаття, а погода стояла холодна, вітряна. Вночі та ранками над рівниною завивав пронизливий вітер, і рудокопи, повертаючись з нічної зміни, щулились у своїх благеньких куртках. В таку пору року, казали вони, щонаймиліша справа – бути під землею: вісімдесят градусів спеки, працюєш собі майже голий, а піт з тебе котиться мов горох.

Навіть коли б пощастило роздобути інший намет, Саллі все одно не наважилася б жити в ньому з дитиною в таку негоду. Але разом з тим, проживши близько двох тижнів у Брайрлі, вона зрозуміла, що зловживати їхньою гостинністю далі також не можна. І Саллі сушила собі голову, не знаючи, що ж робити, де знайти притулок.

Можливо, Лорі й хотілося виявити щиру гостинність, але в її затишній господі було тепер таке безладдя і така тіснота, а в їдальні перед каміном завжди сушилася така купа пелюшок, що це починало її дратувати. Саллі прала хазяйці усе дитяче й намагалась, чим могла, допомагати їй; та Лора воліла робити все сама. Вона цілими днями щось варила, чистила, прибирала, зробилася метушливою і далеко не такою привітною, як попервах.

Калгурла втекла в чагарі наступного ж ранку після грози. Для її племені настав добрий час полювання, і хто його знає, коли вона тепер повернеться.

– Від тубілок тільки того й чекай, – сказала Лора. – Жодній з них не можна вірити.

Але Саллі вважала, що вона краще розуміє причину втечі Калгурли.

Калгурла бачила, що в домі Брайрлі їй не дуже-то раді. Лора не могла побороти своєї неприязні до темношкірих. Вона кривилась, коли Калгурла заходила в хату, і не дозволяла їй підходити до Еме, хоч Саллі й запевняла, що Калгурла напрочуд добра нянька.

По обіді, коли Лора відпочивала, Саллі забирала дітей на прогулянку. Умостивши їх обох на дерев’яний возик – подарунок юних Моллой Дікові, – вона іноді йшла з ними провідати місіс Моллой. Молодше покоління сімейства Моллой, якщо воно було вдома, враз збігалося до возика, щоб помилуватись маленькою Еме. Вони ніколи ще не бачили такої гарненької дівчинки. Круглощока й рожева, мов лялечка, завжди чистенька й весела, вона лежала у білосніжній піні тонкого мережива. Але Тереза Моллой жалісно зітхала, дивлячись на Еме.

– Надто воно ніжне для тутешнього краю, – стурбовано казала вона. – Наберуться вони з ним горя влітку. Зате оцей шибеник, – з посмішкою кивала вона на засмаглого Діка, – це наш, приїсковий. Цьому ніщо не страшне.

Коли Саллі сказала Олфу, що на кінець тижня вони виберуться з його дому, той навіть слухати про це не хотів.

– Заждіть хоча б, поки Морріс влаштується на роботу, – умовляв він Саллі. – Мені б дуже хотілося що-небудь для нього зробити. Але на Мідасі немає вакансії, а наше правління, сто болячок йому в печінки, знов і знов вимагає скорочення видатків.

– Ви дуже люб’язні, Олфе, – з ваганням сказала Саллі, – але ми більше не можемо завдавати вам клопоту.

– Дурниці! – відрубав Олф. – Навпаки, нам приємно, що ви в нас живете. Так я кажу, кохана?

– Авжеж, – відгукнулася Лора досить пісним голосом.

– До того ж, – вів далі Олф, ніби вибачаючись перед дружиною, – це просто дрібниця порівняно з тим, що зробили для мене ви. Ніколи я не зможу віддячити вам за те, як ви мене виручили в скрутну хвилину, місіс Гауг.

Дінні, що завітав до них того вечора, почув кінець розмови.

– І мене теж, – засміявся він. – Пригадуєш, Олфе, як я гасав, висолопивши язика, по всьому Південному Хресті та намагався виканючити в кого-небудь п’ять фунтів у той день, коли Арт Бейлі приволікся з першим золотом з Кулгарді? Ми вже втратили надію рушити в похід, коли це приходить місіс Гауг і каже: «Я можу позичити вам п’ять фунтів, містер Квін. І вам також, містер Брайрлі».

– Правильно! – зареготав Олф. – І які то були золоті слова, га, Дінні?

– До речі, ти повернув місіс Гауг ті п’ять фунтів? – спитав Дінні.

– Ах, нехай йому всячина, здається, ні…

– І я так само, – посміхнувся Дінні. – Бачите, місіс Гауг, які ми негідники перед вами. Навіть жодного разу не згадали про той борг!

– Я теж, – весело сказала Саллі.

Але наступного ранку Дінні заявився до неї, щоб обміркувати, як він висловився, «одну ділову пропозицію».

Він привіз трохи грошей з Дарлота, сказав Дінні, і хоче вкласти їх у якесь солідне діло. Одне слово, йому запало в голову побудувати будинок. Не такий шикарний, як Олфів, але просторіший, щоб у ньому можна було відкрити пансіон. На приїску до зарізу потрібні кімнати з харчами, і якщо тямуща жінка візьметься хазяйнувати в пансіоні, ця справа, безперечно, окупиться. Та й самому Дінні хочеться вже мати власний куток, щоб було куди повертатися з розвідок; ділянка під будинок у нього вже є: він купив оце днями клаптик землі в одного старателя, якому притьмом знадобилися гроші.

Саллі догадувалась, що метою цієї «ділової пропозиції» було дати їй хоч якесь пристановище, але, подумавши, вирішила згодитись, сподіваючись, що Дінні на цьому не постраждає. Вона пішла з ним подивитись на його клапоть землі, що був на півдорозі між Хеннаном та Боулдером. Вони обміркували план будинку, обрали для нього найзручніше місце – трохи відступившись від дороги, щоб перед ганком посадити квіти, а за будинком розвести садок.

Присівши навпочіпки, Дінні накреслив на піску щось схоже на довгу вузьку коробку; далі прималював до неї веранду та зобразив шпалери, по яких у них будуть плестися виткі рослини, ба навіть виноград. В одному кінці коробки розмістяться їдальня, кухня та спальня містера й місіс Гауг. Чотири невеличкі кімнатки для постояльців матимуть вихід на веранду. Ще одну кімнату, з протилежного краю коробки, Дінні залишив для себе.

Сяючи радістю, він з найневиннішим виглядом запевняв Саллі:

– Та це ж мрія мого життя, мем, – мати нарешті власний куток! Хоч знатиму, що є де прихилити голову, якщо ви візьмете на себе клопіт з будинком. А коли Морріс вл’аштується на роботу і вам захочеться обзавестись таким котеджиком, як у Брайрлі, чи виїхати до Англії, – ну що ж, тоді ви продасте мені вашу фірму разом з усіма клієнтами.

– Та й хитрун же ви, Дінні! – не стрималась Саллі. – Але це справді щастя – мати дах над головою. Признатись, я до смерті боялась, що мені знов доведеться повертатися в намет, – ну як там жити з Діком у таку негоду? Можете бути певні, я все зроблю, щоб у мене від пожильців не було відбою. І оренду вам сплачу – ось побачите!

Дінні вирішив, що вони з Моррісом можуть негайно братися до діла. Ні матеріалів, ні майстрів-будівельників у них не було. Але Дінні враз заходився скуповувати гофроване залізо – старе й нове, – яке лиш траплялось йому під руку, стягав звідусюди колоди та дошки на майбутній каркас і навіть поїхав своїми верблюдами до Кулгарді, сподіваючись купити там щось придатне для будівництва: в старому таборі було багато спустілих халуп та крамничок.

– Це мій будинок, – заявив Дінні. – Моррі зовсім не зобов’язаний працювати на мене дурно. – І він поклав Морісу платню, як справдешньому тесляреві.

Чого тільки не робив Дінні за своє життя. Не одну халупу на приїсках склепали його руки, казав він. За якийсь тиждень стіни згофрованого заліза з одного кінця вже мали покрівлю. Саллі переселилась у нове житло. Крок за кроком вона стежила за будівництвом – від тієї хвилини, коли Дінні та Морріс викопали ями під стояки й оббили кінці колод оцинкованим залізом, щоб захистити їх від термітів. Лорі вона сказала, що їй треба бути на місці, аби допомагати Дінні та Моррісу.

Лора нізащо не хотіла відпускати Саллі, поки будинок ще не готовий, та Саллі не терпілось знову звити своє гніздо і звільнити подругу від зайвого клопоту, що його завдавали їй гості.

Саллі вирішила розчистити кам’янисту діляночку перед будинком і скопати її під квітник, поки земля ще була пухка після дощів. Вона вже виразно бачила в уяві довгу будівлю з побіленого заліза, веранду, повиту виноградом, барвисті напровесні клумби перед фасадом і фруктові дерева позад будинку.

Олф Брайрлі вже на ділі довів, що масна руда земля, схована під шаром каміння, здатна родити все, принаймні зимою та навесні; а якщо берегти кожну краплю води, що залишається після миття посуду та прання, то деякі рослини переживуть і літо. Найбільша біда – це терміти, ділився досвідом Олф. Вони підточують коріння апельсинових та персикових дерев; щастя хоч, що ці шкідники так-сяк ще милують фігові пальми, виноград та лимонні дерева.

– Ти просто ангел, Лоро, що так довго терпіла нас, – з вдячністю сказала Саллі. – Але час уже сімейству Гаугів переселитися у нове житло.

РОЗДІЛ XLIII

Після дощів настали ясні, сонячні дні; роботи з будинком було багато. Дінні та Морріс працювали не покладаючи рук: навісили вікна та двері, поставили перегородки, склали грубу й прилаштували до неї трубу з оцинкованого заліза. Поки груба не була готова, Саллі куховарила на багатті за будинком.

Дінні купив у Кулгарді великий бак для води й спорудив під нього високий поміст; побудував на подвір’ї пральню, обладнавши її ночвами та мідним казаном; зліпив сарайчик і поставив там ванну; змайстрував шафи для всіх кімнат та для кухні.

– Дінні, та це ж справжній палац з усіма сучасними вигодами! – захоплено вигукнула Саллі, коли все було готове.

– Не варто псувати бочку меду ложкою дьогтю, – сказав Дінні, коли постало питання про умеблювання будинку. – Підіть по крамницях і візьміть, що вам треба. А розрахуємось потім, коли зберемо гроші з постояльців.

Саллі знала, що сперечатися марно. Морріс притяг стіл, лави та їхні тапчани з старого табору, все інше Саллі докупила. Вона купувала обачливо, намагаючись не витрачати багато грошей, хоча й вирішила зробити свій дім зручним і затишним, раз доля нарешті послала їй таке щастя.

Радісно збуджена, вона бігала по крамницях, прискіпливо вибираючи тканину для завісок та кретон для оббивки дивана й крісел, що їх Дінні купив на аукціоні в Кулгарді. Марі скрізь супроводжувала її, допомагала їй шити, і вони вдвох обмірковували все, що ще треба було обміркувати.

Жан разом із своїм батьком поставив заради неї хижку біля рудника Браун-Хілл, де він тепер працював. Згодом він сподівався стягтися на краще житло, а поки що Марі була цілком задоволена й тим, що їм хоч є де сховатися від пронизливого вітру і що в халупі стоїть грубка: не доводиться більше куховарити просто неба, та й на ніч можна протопити.

Як тільки в будинкові був наведений деякий порядок, Саллі здала три кімнати молодим рудокопам, що працювали на рудниках Мідас та Великий Боулдер. Їх привів Дінні, відрекомендувавши як скромних, спокійних хлопців, що вчасно платитимуть за пансіон і не завдаватимуть місіс Гауг зайвого клопоту. Звичайно, їй доведеться прати на них і давати їм з собою сніданки, як роблять усі хазяйки пансіонів. Та Саллі це не лякало – те ж саме вона робила в Південному Хресті, вона тільки раділа, що в новому пансіоні почне вирувати життя.

Дінні вже не терпілося знову податись на розвідку. Він, за його запевненнями, ніколи не міг довго всидіти в місті. А що твориться зараз в Хеннані – скрізь метушня, штовханина, в трактирах не протовпишся до стойки, вулиці аж кишать якимсь зайшлим незнайомим людом… Ні, ні, це не для нього. Йому смакує інше: дикі простори, що тягнуться ген аж за обрій, вперта азартна гонитва за золотом там, де його ще ніхто не знаходив, довгі дні самотності й тиші, дружні вечірні розмови біля табірних вогнищ, зоряне небо над головою – і жодних турбот.

Барні Джіпсу кортіло спробувати щастя на південному сході, в місцях, про які він чув від одного тубільця; Дінні нав’ючив своїх верблюдів і в парі з Джіпсом вирушив у путь.

Він намагався умовити й Морріса пристати до них, але Морріс сказав:

– Я наймусь на роботу, Дінні, на будь-яку роботу за будь-яку платню, але шукати золото більше не піду.

«Що ж, це буває, коли людина набереться в дорозі такого лиха, як Морріс», – подумав Дінні.

Та коли Дінні поїхав, а теслювати вже не було потреби, Морріс занудьгував. Він знову став ходити по рудниках та в селище шукати заробітку. На молодих хлопців – чорноробів, вибійників, механіків – попит був дуже великий, але підтоптаній людині без певної кваліфікації влаштуватися на роботу було не так легко.

Іноді в неділю Олф та Лора заїздили по Гаугів і брали їх на прогулянку до Солоного озера. Поки Олф та Морріс стріляли над тихою заводдю диких качок, Лора та Саллі, простеливши під деревом плед, сідали в холодку й заводили довгу розмову про своїх дітей.

Стояла чудова пора року, все дихало миром та спокоєм. Барвисті килими польових квітів лежали навколо них; Саллі та Лора збирали рожеві безсмертники, блакитні та жовті квіти, схожі на зірочки на довгих стебельцях, білопінну, немов скипілу, хріницю. Високі кущі стояли обсипані рожево-ліловим та білим цвітом, що лив у повітря ніжні, терпкі пахощі; понад шляхом, мов розкидані кимось шовкові шалі, червоніла щириця; золотисті чашечки пишних заростей касії були повні по вінця п’янкого аромату.

Та невдовзі квіти зів’яли, трава пожовкла, над низиною знов загуляли-завіяли пилові бурі. Починалося літо; обидві жінки добре знали, що воно їм несе. Лора вже відлучила Еме, й на козячому молоці дівчинка не розвивалася так добре, як раніше: вона худла, робилась вередливою і неспокійною. Лора знову збиралася на південь на ціле літо і кликала з собою Саллі.

Та Саллі знала, що їй про це навіть мріяти годі. Пансіон повинен давати прибутки, а Дінні одержувати свою оренду. Багато речей для свого закладу вона взяла в борг. Підлога була встелена лінолеумом, у шафах виблискував новий посуд та різне кухонне начиння. Саллі з Моррісом спали тепер на справжніх ліжках, а в кімнатах постояльців стояли нові тапчани, застелені простирадлами й ковдрами. Деякі з цих речей Саллі купила в селищі, інші їй привезли з Південного Хреста, і все це забрало безліч грошей. Саллі потроху сплачувала борги, але головним своїм обов’язком вважала розквитатися з Дінні.

Морріс був дуже задоволений новим житлом, тим відносним комфортом, що був у їхньому домі, але постояльці дратували його, і він всіляко намагався уникати їх.

– Коли я знайду пристойну роботу, – невдоволено бурчав він, – ми житимемо самі. Це просто понад мої сили – бачити, як ти надсаджуєшся заради якихось мужлаїв.

– Але мені з ними не так уже й багато клопоту, – заперечувала Саллі, – і принаймні тепер у нас є шматок хліба та дах над головою.

Останнім часом Морріс був дуже ніжний і уважний до неї. Здавалось, ніби він хоче винагородити її за ті місяці мовчання та байдужості, до її долі, коли, охоплений золотою гарячкою, він гасав десь на півночі в марних пошуках золота. Тепер він змінився до невпізнання. Ніби щось у ньому вмерло. А вмерла, мабуть, сама надія розбагатіти коли-небудь на старательстві, про що він мріяв раніше. Тепер він навіть не згадував про золото й про те, що він зробить, якщо йому всміхнеться щастя.

Відколи Морріс повернувся з півночі, вони з Саллі спали окремо – навіть після тієї пам’ятної грозової ночі, коли він знову став самим собою. Саллі була вдячна йому за те, що він не вдавався до спроби поновити їхні колишні стосунки як щось само собою зрозуміле. Морріс збагнув, думала вона, що її почуття до нього змінились. Вона не могла так легко подарувати йому того, що він не взяв на себе частину її турбот, коли вона була вагітна, коли народжувала йому сина. Та й спогад про те, що сталось у неї з Фріско, досі ятрив їй душу.

Але й бачити Морріса таким надломленим і прибитим їй також було несила: вона відчувала, що повинна допомогти йому повернути колишню самоповагу і впевненість у собі. Вона розуміла, що її кохання – єдине й останнє, що в нього залишилось. Чи має вона право забрати в нього й це? – питала себе Саллі. Адже вона його все-таки кохає. І чи їй не знати, що робить з людьми золота гарячка? Саллі й сама ж бо трохи не стала в цьому краю жертвою іншої, не менш згубної гарячки, – трохи не порушила свого обов’язку. І для неї, й для Морріса, думала Саллі, лишилось єдине: міцніше триматися одне одного та зробити все можливе, щоб налагодити спільне життя.

А крім цього, їй ще треба чимось захиститися від Фріско, від отих чарів, якими він її обворожив. Сама згадка про Фріско примушувала Саллі здригатись, кожна клітинка її єства проймалася отим «ганебним почуттям», а мозок туманився, немов вона надихалась якогось солодкого дурману. Треба покінчити з цим раз і назавжди, сказала собі Саллі. Вирвати з пам’яті й серця.

І вона розкрила Моррісу свої обійми, примусила його скинути з себе понуру відчуженість, зуміла переконати його в тому, що вона хоче бути йому не лише доброю дружиною, а й коханою, як було, коли вони тільки побрались. Це зближення сповнило їх обох новим, радісним відчуттям повноти життя та щастя.

Морріс знову ходив з високо піднесеною головою; здавалося, він навіть відчував якусь таємну, внутрішню гордість і самовдоволення. Та ще б пак: адже він мав те, що більшості чоловікам на приїсках було недоступне. І Саллі сама незчулася, як почала весело наспівувати, миючи посуд на кухні чи підмітаючи в кімнатах. В її душі вже не гніздилася образа на Морріса, і потаємний потяг до Фріско не порушував її спокою. Морріс став більше уваги приділяти Дікові: частенько бавився з ним, брав його на прогулянку, хоч трохи й ревнував до нього Саллі: йому здавалось, що вона надто вже захоплена дитям.

– Зроду не чув такої нісенітниці! – вигукував він, коли Саллі, заливаючись сміхом, щебетала до Діка так, ніби він уже все розуміє.

– Ой господи, але ж ти бачиш – йому подобається, – відповідала Саллі. – А я люблю побалакати з ним, бо він такий чудесний маленький буркотун! Таке ж воно втішне, Моррісе!

Коли Морріс, повернувшись якось навечір додому, сказав, що влаштувався на роботу, Саллі радісно скрикнула:

– Ой, це ж чудово, Моррісе!

Саллі гадала, що постійна робота допоможе йому повернути віру в себе. Але Морріс поводився дуже загадково: він не захотів їй нічого сказати про свою роботу. Вранці він попросив Саллі дати йому щось перекусити з собою, і, тільки побачивши, що він надів робоче і вийшов з дому разом з одним постояльцем, що працював, на Великому Боулдері, Саллі,запідозрила, що Морріс найнявся на рудник.

Вона жахнулась, коли він увечері повернувся додому, з ніг до голови заляпаний густою сірою грязюкою, змучений, ледь живий.

Ну, звісно, він працює відвальником на Боулдері, а попокидати цілісінький день лопатою руду – це хоч кого ухекає з незвички.

– Але я звикну, – сказав Морріс, – там є навіть старші за мене у моїй зміні.

– Навіщо, Моррісе, не треба цього робити! – вигукнула Саллі. – Ти ще не зовсім зміцнів. Та й немає зараз у цьому потреби: завдяки постояльцям ми можемо зводити кінці з кінцями.

– Ні, Саллі, досить, щоб ти одна гнула спину, – вперто сказав Морріс. – У мене також є гордість. Я сам повинен заробляти свій хліб. І коли інакше не можна – що ж, буду гребти руду, поки не здохну.

На приїсках казали, що працювати відвальниками йдуть лише ті, хто «несповна розуму». Саллі знала, як принизливо було для Морріса погодитись на цю роботу. Але він хотів довести їй, думала Саллі, що ладен робити все що завгодно, аби не звалювати тільки на неї всі турботи про шматок хліба. Вона благала його не губити даремно свого здоров’я, казала, що він підірветься, важко працюючи в задусі під землею. Але Морріс уперто чіплявся за свою роботу, на яку так нелегко було йому влаштуватись.

День у день він виходив ранком з дому і вливався в потік шахтарів, що повільно тягся в напрямі рудників. Увечері, коли на широкій курній дорозі з’являлася сумна процесія згорблених від утоми, мертвотно-блідих людей у заляпаних багном молескінових штанях та фланелевих сорочках, з чорними від диму котелками й порожніми торбинками в руках, разом з ними повертався й Морріс – такий же блідий та змучений, як усі. І кожного разу, коли пронизливий гудок з рудників сповіщав про нове нещастя, Саллі бігла до хвіртки і з тугою в серці дивилась на дорогу.

Але того дня, коли Морріса принесли додому на ношах, гудка не було. Рудокопи сказали, що просто Морріс раптово знепритомнів під час роботи. Щастя ще, стояв він не біля скату, де його могло засипати породою. Лікар з рудника вважає, що в нього серце здало і йому треба трохи відпочити. Правду кажучи, Моррі взагалі не слід би працювати під землею. Але серйозного нічого немає.

– Дрібниці, мем, не хвилюйтесь, – співчутливо й за звичкою недбало сказали рудокопи і, забравши ноші, подалися назад на рудник.

– Пробач, Саллі, мені соромно, що я така шкапа…– стогнав Морріс.

– Любий мій, хороший! – крізь сльози повторювала Саллі. – Аби лиш ти був зі мною – більше мені нічого не треба!

Саллі послала по лікаря. Лікар сказав, що Морріс, з усього видно, надто перевантажив своє серце і більше йому не можна буде займатися важкою фізичною працею. Але спокій та добрий догляд можуть досить швидко привести його серце у більш-менш нормальний стан.

Морріс злився й нарікав, що йому тижнями доводиться вилежуватись без діла. Та згодом він став помалу дибати по кімнаті, не відчуваючи, за його висловом, «гарматних пострілів у голові» й тієї страшної слабості, що звалили його тоді в забої.

У Кулгарді відбувались великі торжества з нагоди відкриття залізниці. Майже всі старателі, які перші прийшли сюди з Південного Хреста шукати золото, знову посходились до міста з найвіддаленіших закутків, щоб взяти особисту участь у святковому церемоніальному марші. Найдужче пристрасті розпалились тоді, коли з’явилися афганці з верблюдами, покритими барвистими попонами. Афганці забажали йти попереду всіх, вони рішуче відмовлялись дивитися в потилицю невірним, але святковий організаційний комітет не легко було збити з пантелику.

Попереду, граючи на волинці, виступав розпорядник свят у національному костюмі шотландського стрільця. За ним – на дрогах, запряжених строкате й пишно убраними кіньми, – їхали перші старателі приїску: Дінні, Олф, Сем Маллет, Тупе Кайло, Білл Єгосафат, Джонс Крупинка та деякі інші. Далі йшли духовий оркестр та пожежна команда, а за ними – мер міста та члени міської управи. Його превосходительство сера Джеральда Сміта, губернатора штату, та депутатів парламенту супроводжував чималий кавалерійський ескорт. Похмурі, незадоволені афганці в широких білих бурнусах йшли поруч своїх верблюдів, а кілька жалюгідних, зодягнених у лахміття тубільців плентались у самому хвості.

Кулгарді веселився цілий тиждень; повсюди майоріли прапори і безліч маленьких прапорців найрізноманітніших кольорів та відтінків. Спортивні змагання, урочистий обід, незліченні розваги та бал складали святкову програму.

– Ну, братця, ніколи такого я ще не бачив! – вигукнув Дінні, розповідаючи про свято Моррісу та Саллі. – Нас сіло за обід одразу душ п’ятсот під довжелезним навісом, поставленим спеціально заради такої нагоди. Мер сам казав мені, що свято обійшлося Кулгарді п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Брати Уїлкі, що будували залізницю, викинули тисячу фунтів лише на шампанське. Та що їм це! Вони лопатами гребли гроші, коли уклали контракт.

Тепер уже Хеннан готувався до урочистого дня, коли залізниця з’єднає його з Кулгарді. Щоб не осоромитися перед кулгардійцями, було вирішено також витратити не менше п’яти тисяч фунтів стерлінгів на свята. З появою залізниці Хеннан повинен був змінити свою стару назву на нову – Калгурлі. Вже велась підготовка до церемоніального маршу, бенкету, балу, спортивних змагань, кінських та верблюдячих верхогонів, козячих перегонів та безлічі інших розваг для старих і малих.

Залізниця була запорукою дальшого розквіту цих двох приїскових міст. Вона, мала забезпечити будівельними матеріалами та машинним обладнанням рудники, їжею та водою – населення, що зростало не щодня, а щогодини. Кожен вірив, що тепер приїски не будуть відірвані від широкого світу, що залізниця принесе сюди всі блага сучасної цивілізації. Відкриття залізниці хеннанці зустріли з величезним захопленням.

Невдовзі після закінчення цих свят Лора виїхала на узбережжя. Олф одвіз її в Кулгарді і там посадив у поїзд. Руда пилюка не пожаліла навіть їхнього лялькового будиночка-бонбоньєрки. Вона просякала крізь невидимі щілини й суцільним шаром вкривала все: воду, їжу, одяг. Не допомагали ні шафи, ані комори. Від спеки маленька Еме марніла, стала квола і дратівлива. Олф не хотів ставити під загрозу здоров’я свого дорогого сімейства.

Ще перед тим, як Лора поїхала, Саллі дізналась, що вона знов буде матір’ю. Морріс не на жарт перелякався; він вимагав, щоб вона теж поїхала на узбережжя, чого б це не коштувало, клявся, що роздобуде грошей, що інакше він собі навіть не мислить. Але Саллі розуміла, що такі витрати їм не під силу. Вона цілком може звіритись на місіс Моллой, умовляла Саллі Морріса. Навіщо їй кудись їхати, коли тут вона має такого досвідченого друга? Та якщо вже на те пішло, в лікарні теж зараз є і сестра, і доглядальниця, і новий лікар.

Морріс знову почав шукати роботу. Будь-яку роботу – аби вона була йому під силу та дала заробіток, щоб він міг послати Саллі перед пологами на південь. Дік тільки вчився спинатись на ніжки, і як Саллі поратиметься в пансіоні, коли в неї на руках буде ще одне немовля, Морріс просто уявити собі не міг.