Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ V

Однією з найважливіших подій у ті дні було прибуття поштового диліжанса або фургона з продовольством. Тоді кожен чимдуж кидався назустріч візникові – розпитати про новини у світі, купити хоч трохи харчів.

Серед усіх візників Джек Баламут здобув найбільшу прихильність старателів. Високий, ставний парубійко, красень і веселун, він був одчайдушно сміливий і готовий на все, коли йому не щастило, як він казав, «смикнути писульку» – дістати дозвіл на воду, – бо коней таки треба поїти. Того літа на шляху від Південного Хреста до Кулгарді він не раз лице в лице стикався зі смертю.

– От, хлопці, їду я раз по старій писульці, – розповідав він. – Наближаюсь до тридцять четвертої милі, а коники мої так запарились, що хоч лусни, а води їм дай. А сторож біля цистерни, старий шкарбун, не хоче поїти худібку, лише мені дозволив промочити горлянку. Він, бачте, береже воду для поштаря та його коней: такий йому дали суворий наказ.

Та я прикинув, що там стане й для мене, і для моїх гриватих. Ну, гиркались ми, добре так, з перцем, коли він раптом – беркиць і завмер. Я сторопів: ну що з ним у біса робити? А далі – стій, та це ж сам перст господній! Змикитив оце – й хап у нього з-за пояса ключ від цистерни, а далі гукаю свого помічника. Ми вщерть наповнюємо наші міхи, напуваємо коней. Після цього я повертаюсь до сторожа – глянути, як і що. А він уже потроху став приходити до тями. Ну, ми й драпонули геть, щоб зайве не розбалакуватись.

Старателі завжди були готові послухати Джека і потішалися з того, як він примудрявся роздобувати воду на шляху.

Іншого разу він виїхав з Південного Хреста з вантажем продовольства. Його коні два дні були непоєні, коли він нарешті добився до казенного водосховища. Але Джек не мав дозволу, і сторож не дав йому напоїти коней, хоч води був повний запас. Серед своїх товарів Джек контрабандою віз партію рому; щоб піддобрити сторожа, він вирішив пожертвувати пляшкою. Проте Чарлі Півняче Око, як усі називали сторожа, мав зуб проти Джека, і помста здавалась йому солодшою навіть за ром.

– Ні, цим ти мене не візьмеш, Джек, – сказав сторож. – І води для коней ти все одно без дозволу не одержиш.

Джек розташувався на ночівлю поблизу водосховища, твердо поклавши собі в думці будь-що напоїти коней; однак цілковитої певності, що Чарлі Півняче Око піймається на його гачок, у нього не було. Підліток з тубільців, його помічник, розпалив багаття; Джек видав йому його пайку харчів і вже зібрався був перекусити сам, коли з’явився візник на ім’я Джім Райєн. Він їхав з Кулгарді, і його коні мало не падали від спраги.

– Дозвіл є? – запитав Джек Баламут.

Виявилось, що Джіму теж не пощастило запастися «писулькою» на одержання води для коней.

– Еге! – присвиснув Джек, – Півняче Око заявив, що без дозволу не дасть жодної краплі.

– Та як він сміє, паршивий виродок! – зарепетував Джім. – Я йому покажу, як не давати води! У мене коні здихають!

– Зажди трохи, – утихомирив його Баламут, який не бажав брати на себе гріха смертовбивства. – Півняче Око сказав, коли я замірився спокусити його пляшкою рому, що не стане випивати з таким запеклим водяним злодієм, як я. Гаразд, кажу, тоді я сам вип’ю і твоє, і своє! Сколотив пляшку – й до рота; вдаю, ніби ковтаю, а сам патякаю казна-що. Коротше, роздрочив його страх як, бачу, йому аж жижки трусяться випити. От я й «забув» біля нього пляшку, а він подумав, що то я з п’яних очей.

Джім був у захопленні від цієї витівки і підсів до Джека, щоб разом з ним підвечеряти. Вони почекали до смерку. А тоді, побачивши, що в халупі Чарлі не засвітилося, пішли до води. Шукати ключа нема потреби, вирішив Джек Баламут. Він постукав по цистерні, щоб визначити рівень води. Джім пробив невеличку дірку, щоб вона дзюрчала потихеньку, і Баламут підставив відро. Вони наповнили всі свої цебри, понапували коней і роз’їхалися в різні боки. От яку штуку втяв зі сторожем Джеків ром: звалив йог з ніг, і візники домоглися свого.

Та найгучніщий свій подвиг Джек Баламут зробив тоді, коли повертався з Кулгарді до Південного Хреста і мав чекати відплати від усіх сторожів, яких він одурив по дорозі туди. Джек саме сушив голову над тим, як напоїти коней біля першого ж казенного водосховища, коли раптом уздрів англійського солдата; той ходив шукати золото й тепер чвалав назад у селище, ледве переставляючи ноги. Джек запропонував підвезти його.

На солдатові був корковий шолом, «отой, знаєте, – Стенлі в африканських нетрях», пояснив Джек. А у Джека в кишені лежала повістка з викликом до суду за те, що він без дозволу їздить з селища до Кулгарді. Папір мав вигляд цілком офіційного документа – навіть з величезною печаткою. Ота печатка й солдатський шолом і надихнули Джека на блискучу ідею.

Він розтлумачив становище своєму пасажирові.

– Треба в найближчому водосховищі роздобути для коней води, а то нам капець, – сказав він. – Тільки в мене нічого не вийде, якщо не вигорить отакий план: ми, мовляв, з відділу водопостачання, шукаємо водні джерела, а ви особисто – уповноважений. Я кудись ушиюсь, коли ми під’їжджатимемо до сторожки. Мій малюк догляне коней. Його ніхто не пізнає. А від вас вимагається лише одне: підскакуйте до сторожки, здіймайте галас і тицяйте старому під ніс оцю печатку, ніби ви дуже велика птиця. Тільки боронь боже дати йому прочитати, що тут написано! Забивайте йому баки, хапайте воду і чимшвидше – ноги на плечі!

Англієць погодився взяти на себе цю роль і зіграв її, наче справжнісінький актор. Він виконував її аж до кінця мандрівки.

Протягом усього довгого літа Джек Баламут ганяв свій фургон туди й сюди і всіма правдами й неправдами привозив новини та продовольство людям, прип’ятим до пересохлої пустельної землі. І майже щоразу він привозив Моррісу листа та посилку від місіс Гауг, а також листи й пакунки Жану Робійяру від його дружини.

Життєрадісно і безстрашно зустрічали старателі всі злигоди, що випадали на їхню долю. Бідкатися та бурчати вважалося ознакою слабодухості. Песимісти і боягузи давно повтікали з приїску. А всі, хто лишився, пишалися своєю витривалістю. Відчайдушна відвага спонукала їх не припиняти боротьби за багатство, яке, вони вірили, чекає на них, причаївшись десь в оцих сірих безмежних чагарях під рудою розпеченою сонцем землею.

Добрий гумор і незламна воля до того, щоб вижити наперекір смертоносній спеці, згуртували воєдино людей всіх рівнів і станів, помагаючи їм пройти «через усі пекельні казани», як говорив Дінні. Час від часу з чагарникових хащів повертався старатель, висхлий, мов скелет, з дикими очима й кудлатою бородою, майже збожеволілий від голоду та спраги. Розповідали про людей, які змушені були пити власну сечу, аби не померти, про одного старателя, що нібито вбив свого коня і випив його кров, щоб підтримати в собі життя.

Встановилось неписане правило, що коли людина помирає з голоду, вона може взяти якийсь харч у чужому наметі. Та коли на чужій ділянці лежав інструмент, це означало, що хазяїн хворий, і горе тому, хто наважився б загарбати цю ділянку.

Коли з водою стало особливо сутужно, ледве не дійшло до бунту.

Прибув караван верблюдів з двомастами галонами води для Білла Фаахана, який збудував готель і домовився з одним афганцем, що той возитиме йому воду з болота за п’ятдесят миль від приїску. Люди накинулись на караван, мов навіжені, і стали з боєм наповнювати свої міхи. Це тривало доти, поки Білл не зторгувався з ними, запропонувавши залишити для готелю п’ятдесят галонів, а решту розподілити поміж старателів. Якийсь стариган, очманілий від спраги, так перехилився через край бочки, що втратив рівновагу і впав у воду. Його довелось виловлювати звідти, мов рибину.

Старателі жартували, що в той день він вижлуктав більше води, ніж йому належало; а Білл лаявся на всі заставки, що якийсь смердючий старий пень споганив йому воду. Однак і лайка, і сміх були звичною справою. Начхати на все, аби стало харчів та води, поки підуть дощі.

– Ось коли задощить…

– Ось коли дочекаємось дощика…

Кожен тільки про це й говорив. Навіть золото не так тепер вабило людей, як вода.

Тубільці обминали табори білих, поки стояли погожі дні і можна було полювати на кенгуру, бунгарра та ему на рівнинах і в далеких горах. Коли ж настала посушлива пора, вони перекочували до Нарлбін-Роксу, до свого колодязя в Кулгарді, і побачили, що там хазяйнують білі і що це стовпище чужих людей і тварин майже все випило. Для них лишилися тільки болітця та невеличкі водойми серед скель, які вони тримали в суворій таємниці.

Та скоро виснажилися й ці водні джерела. Навколо них валялися трупи загиблих від спраги кенгуру й навіть круків; а білі мали їжу, і тубільці, як мухи, оточили табір, животіючи на тельбухах та інших покидьках у пляшках і бляшанках, що їх викидали на смітники торговці.

Вино й тютюн! Рано чи пізно будь-якого тубільця можна було купити на цю принаду. Вони виходили з чагарникових хащів худі й голодні, з самою лише волосяною пов’язкою навколо стегон, а жінки – молоді були досить привабливі – зовсім голі. За мить вони вже шастали по табору, вирядившись у викинуте лахміття, канючили їжу й тютюн, пускали на обмін своїх жінок, а потім у заростях, під зоряним небом, творили заклинання, благаючи дощу та оплакуючи свою гірку долю.

Скоро тубільці вивчили якийсь десяток слів з мови білих, а білі – стільки ж з мови кочівників. Так зародилась мішана говірка, яку розуміли обидві сторони.

Тачка була широковживаним предметом на приїску, і темношкірі назвали диліжанс «тачка з людьми», а запряжений конем віз – «тачка з конем». Побачивши вперше верблюда, вони вигукнули: «Великий ручний ему!»

Серед білих тубільці трималися з понурою замкнутістю, але поміж себе глузували з чужинців і співали пісень, у яких висміювали їх божевільну гонитву за жовтим камінням, яке названо золотом і якого не можна ні з’їсти, ні випити, і ту впертість, з якою білі шукають це каміння, зариваючись у землю, мов ховрахи.

Багато старателів, які добре вивчили край чагарів, встановили дружні стосунки з тубільцями і вдавалися до їхніх послуг як провідників, коли йшли на розвідку. Але знаходились і такі, для кого тубільці були лише «чорношкірими»; вони поводилися з ними, наче з собаками, зловживали їхньою довірливістю, викрадали їхніх жінок, ображали й били їх з найменшого приводу.

– Сам я ніяких сутичок з тубільцями не мав, – казав Дінні. – Ставився до них добре, їхніх жінок не чіпав. Кожен, хто так робив, міг бути спокійний за себе. Хоча в них інші поняття про помсту, ніж у нас. Якщо хтось з одного племені уб’є когось з іншого племені, то, за їхніми законами, потерпіле плем’я мститься на будь-кому з того племені, до якого належить убивця. Ось чому не один старатель з тих, що вели розвідку на сході і півночі, загинув від списів, а табори їхні були розгромлені. Вони наклали головою за грабунки й убивства, вчинені іншими білими. До речі, чорношкірі з Лейвертонових горбів завжди славилися своєю лютістю. А ті, що кочували між Південним Хрестом та Кулгарді, були люди мирні й незлостиві – справжні тобі діти.

Дінні вважав, що треба лишатися в Кулгарді, поки щастить дістати хоч трохи води. Коли ж з водою стало особливо скрутно, він підбадьорював своїх напарників, всіляко доводив їм, що тепер з дня на день можна чекати грозової зливи. Дінні обстежив місцевість за двадцять п’ять миль на північний схід і сподівався знайти там золото. Він мав намір гайнути туди відразу, як тільки почнуться дощі.

Олф і Моррі, згнітивши серце, пристали на його рішення. Вони розуміли, що без Дінні їм навряд чи щаститиме, а повернення в Південний Хрест нічого доброго їм не обіцяє. Без грошей і без роботи яке там життя? Вони готові були важити власною головою, аби домогтися багатства, і щоночі плентались по черзі за тридцять миль в Нарлбін-Рокс, де разом з іншими старателями вистоювали до світанку жалюгідні порції води.

Природні джерела серед скель мали чудесну властивість: цілий день вони могли бути порожні, але на. ранок неодмінно давали свіжу й чисту воду, що націджувалася в них за ніч.

– Коли працюєш, то забуваєш про спеку й голод, – казав Дінні. – І краще робити діло, аніж стовбичити в пивниці чи вилежуватися й потіти, поки зовсім знесилієш.

Він сам працював і примушував працювати Олфа й Моррі, незважаючи на нещадну палючу спеку цих нескінченних днів. Коли їхня ділянка в Мушиній Низинці виснажилась, вони закілкували іншу на південь від ділянки Бейлі і з раннього рання махали кайлами та вигрібали породу, а вечорами товкли шматочки золотоносної руди. Це підтримувало в них мужність.

Але вся праця, яку вони вкладали в цей клаптик землі, пробиваючи шурфи та копаючи шахту, була майже марною, бо їхні старання винагороджувались надто скупо. Золото, правда, було, але в такій мізерній кількості, що справа не варта була заходу. Його ледве ставало на прожиття – ото й усе. Поки була надія на кращі знахідки, бідну руду ніхто не купував, а під час засухи торгівля взагалі занепала. Дінні розраховував тільки на те, що разом з дощами прийдуть нові партії старателів і ділянку пощастить збути перекупникам: вона ж бо майже прилягала до ділянки Бейлі і могла обіцяти глибші поклади золота.

Олф уперто працював кайлом; на убогому пайку в’ін схуд і висох. Його обличчя набрало кольору дубленої шкіри й заросло бородою. В очах застигли страх і розпач, але він ще знаходив у собі сили сміятися, пускати шпильки на адресу Дінні та Моррі й співати любовні пісеньки та «Джона Брауна», як співав їх по дорозі сюди.

Старателі дражнили його за ці любовні пісеньки й листи, що він їх кожного вечора, на заході сонця, писав своїй коханій, простягнувшись на землі. Всі знали, що її звати Лора і що батько її, багатий політичний діяч у штаті Вікторія, не дозволяє дочці вийти заміж за Олфа Брайрлі, поки той не добере якогось способу заробляти свій хліб.

Олфів батько теж був не з бідних, та, певне, все втратив під час земельного краху. Олф подався на Захід шукати роботи, найнявся у «Фрезерс голд майнінг компані» і був викинутий на вулицю, коли рудники закрились. От він і пнувся із шкіри, аби розбагатіти, повернутись у Вікторію й одружитися з своєю дівчиною. Заради цього він з дня у день гупав кайлом при пекельній спеці, а вечорами, коли до Дінні приходили старателі погомоніти про се, про те, він про це мріяв, лежачи горілиць на землі й дивлячись на зорі або на місячне сяйво, що струмило розплавленим сріблом з гострого темного листя сухорлявих дерев.

Більшість товаришів Дінні, рудокопів з Південного Хреста, прихильно ставились до Олфа. Що там казати – добродушний хлопець, щиросердий і чесний, хоча й має одну химерну ваду: завжди утримує Дінні, щоб той менше пив. Але Олф – добрий товариш, і це, зрештою, було найголовніше в ті дні. Треба віддати належне й Моррі – він також тримався мужньо. Витерпівши перші знегоди, – у нього, як і в усіх новачків, шкіра була попечена сонцем, ноги розтерті до крові, руки в водянках, – він перестав плакатись і поклав собі не піддаватись розпуці. Життя шукача золота давалось йому нелегко. В цього зніженого, крихкотілого й короткозорого панича завжди боліла спина, або живіт, або ще щось; Дінні казав, що ніколи не бачив людини, яка б мала стільки всіляких слабостей. Але з часом Моррі взяв над ними владу, навчився не скаржитись і твердо вирішив довести, що й він має характер. І він довів це, хоч кров йому мало не закипала в жилах від спеки, а випещене сите обличчя набрало кольору сирої шинки і заросло грубою щетиною.

Раніше Морріс ніколи б не вийшов на люди неголеним чи немитим. Його нудило від запаху поту й бруду; але вода була надто великим скарбом, щоб марнувати її на вмивання, гоління та прання. Все, що можна було собі дозволити, – це обтерти обличчя та руки вологою, а то й сухою ганчіркою. Поступово Моррі звик до бруду й до мух, що кружляли роями навіть у шахті, залишаючи в складках його липкої від поту фланелевої сорочки ворушких личинок. Та все це були дрібниці порівняно з тими муками, яких він зазнав, коли на нього напала місцева хвороба «барку». Його спина, руки й ноги вкрились величезними гнійними болячками, губи потріскались, розпухли і кровоточили.

Дінні й Олф присилували його на деякий час облишити роботу. Вони перев’язували його, лікували різними солями та цитриновим соком, коли щастило його роздобути. Моррі вже звик до праці під землею, і тепер страждав від неробства дужче, ніж коли відгрібав породу чи на палючому сонці провіював золотий пісок.

Здавалось, він боявся, що товариші обійдуть його: знайдуть багату жилу і заберуть усе собі. Дінні підсміювався з його страху проґавити здобич, хоч сам не припускав навіть думки, щоб Моррі запідозрив їх у такій підступності.

Старателі на приїсках суворо карали за найменше порушення неписаного закону, що забороняв обманювати свого товариша. Табірний кодекс моралі виконувався свято; найтяжчим злочином вважалось приховати або вкрасти золото у напарника і зрадити спільні інтереси золотошукачів.

Час від часу відбувалися збори всіх рудокопів і старателів приїску, якщо виникала сварка за ділянку чи бійка між напарниками. Щоб скликати всіх до гурту, били в бляшаний таз. І кожен, почувши цей сигнал, вважав за свій обов’язок негайно кинути будь-які справи і прийти на збори.

Починалося з того, що покривджений викладав причини, які спонукали його скликати громаду. Обирався суддя, а решта старателів виконували функції присяжних. Обвинувач говорив, які він має претензії, і наводив докази на свою користь. Підсудного питали, визнає він свою провину чи не визнає і що він може сказати на своє виправдання. Суддя все це підсумовував, як правило, досить уміло й безсторонньо, а вирок виносили загальні збори. Питання про те, винуватий чи не винуватий підсудний і чи треба його покарати за порушення законів табору, вирішувалось звичайним підняттям рук. Кара була в тому, що винуватця виганяли з табору з однодобовим запасом харчів та води. Віднині його цуралися скрізь, куди б він не прийшов.

Дінні годинами міг оповідати про такі зборища громади. На його думку, це був єдиний реальний засіб підтримувати закон і порядок на приїску, куди сходились люди різних національностей, бо громада виходила з загальновизнаного в таборі поняття про справедливість, коли виносила свій присуд. Це була стихійна організація трударів, яку доводилось поважати, і саме завдяки їй Кулгарді прославився з перших днів як єдиний у світі золотий приїск, де люди не вбивали і не калічили одне одного.

Тут жили вкупі французи й німці, що були ворогами під час франко-прусської війни, шведи, датчани, поляки й російські політичні емігранти, англійці й ірландські повстанці, кокні й шотландці, старателі з золотих приїсків Каліфорнії та Мексики, євреї й афганці, хоч основну масу старателів все-таки складали корінні австралійці – батраки, фермери, скотарі, рудокопи, стригалі, клерки, торговці й крамарі.

Національні відмінності стиралися в цьому стовпотворінні рас та релігій. Нерідко людину знали більше за прізвиськом, а не за справжнім її ім’ям. Кожен, наприклад, одразу сказав би, хто такий Джек Баламут, але більшість просто похитали б головою, якби ви спитали про містера Джоана Кракауера, – ні, такого вони не знають. Фред Француз, Джордж Німець-Швед, Томпсон Верблюд, Грін Шибайголова, Гаррі Лобода, Мік Круча, Доу Динаміт, Джонс Крупинка, Янкі Набрида, Білл Єгосафат, Тупе Кайло, Сем Кефальна – все це були люди відомі; та навряд чи хто серед старателів міг назвати їх справжні прізвища й імена.

Пошуки золота й жорстока боротьба за існування в цьому глухому краю, оточеному на сотні миль сухою, майже безводною пустелею, ставили людей в залежність від першооснови людського суспільства – охорони взаємних інтересів. І загальні збори старателів служили цій меті.

Було призначено інспектора, який стежив за додержанням правил, встановлених для золотошукачів. Сходіть хоч увесь світ, а кращого чоловіка, ніж Фіннерті, на цю посаду ви все одно не знайдете, запевняв Дінні. Інспектор Фіннерті цілком відповідав тому духові, що панував у таборі Кулгарді. Він несхибно виконував свої обов’язки та разом з тим співчував старателям і визнавав їх неписаний закон. Багато історій розповідав Дінні про інспектора Фіннерті.

Повноважність загальних зборів ніколи не піддавалася сумніву, їх не скликали без достатніх підстав. А рішення громади незмінно утверджували принципи рівноправності й чесності.

Невдовзі в таборі з’явилася кінна поліція, однак і вона змушена була рахуватися з неписаним законом приїсків. Ходило багато легенд про безладне й розгульне життя старателів Кулгарді, але Дінні запевняв, що в ті ранні часи поліції мало було роботи. Хіба що іноді прикувати на ніч до дерева п’яного забіяку, а ранком одвести його на суд до інспектора під полотняний намет чи податись на розшуки старателів, що десь заблудилися; але протягом майже трьох років серйозних злочинів не було.

На тисячі фунтів лежало золото в мішках у наметах, і по тижню везли ці мішки крізь чагарникові зарослі на відкритому возі, без охорони. Але не було тоді пограбувань, не було нападів на тих щасливців, що поверталися в Південний Хрест з цілим багатством у саквах.

І тільки коли ділянки було перепродано великим компаніям і ті зажадали охорони, поштовий диліжанс з золотом стали супроводити верхівці, озброєні карабінами та револьверами.