Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XXXIX

Чистий і прозорий, мов дзвін бубонця, крик раннього птаха у свіжому передсвітанковому повітрі! Калгурла, що спала, скоцюрбившись, біля погаслого вогнища, заворушилась. Кожного ранку вона чула цей крик, а для Саллі він заміняв дзвін будильника.

Якщо прокричав ранній птах – значить, гаяти часу не можна. Небо ще темне, але на сході вже благословляється на світ. Сонце піднімається швидко, і люди встають разом з ним, щоб взятися до роботи на своїх ділянках, поки не дуже пече. Саллі налила трохи води собі та Калгурлі для вмивання і швидко зодяглась.

Калгурла, що в цей час роздмухувала вогонь, підвела голову і здивовано подивилась на місіс Саллі – цього ранку вона зовсім не здавалася хворою, вигляд у неї був життєрадісний і веселий. Саллі одягла чисте ситцеве плаття, підв’язала чорний кухонний фартух і вже поралася коло сніданку – помішувала вівсяну кашу у великому казані й обкачувала в сухарях м’ясні котлети, здобрені сушеними травами. Невдовзі котлети вже шкварчали на сковородах, зроблених з розрізаних уподовж гасових бідонів і поставлених на залізні прути над жаром. Калгурла поналивала водою закіптюжені котелки, підвішені на гаках з двох кінців вогнища, й над ними вже здіймалася пара.

Небо рожевіло, і золотаве сяйво пробивалося на сході. Приїск оживав: старателі перегукувалися один з одним, з рудників долинали пронизливі гудки, пахучий дим від багать повільно здіймався вгору у нерухомому, ще й досі важкому від учорашньої спеки повітрі.

Коли чоловіки один по одному стали сходитися до їдальні. У Саллі для них була вже готова і каша, й котлети, й гарячий чай у великих бляшаних квартах. Котлети були политі томатним соусом. На столі під повіткою красувалися яскравими наклейками бляшанки з варенням; великі бляшанки з-під печива, наповнені скибками хліба, блищали, мов срібні.

Сем Маллет та Тупе Кайло здивувалися, побачивши місіс Саллі такою бадьорою і веселою. Вони чули, що звечора їй було недобре, і вже встигли по щирості про це поговорити з Олфом Брайрлі та Дінні Квіном.

– Як ви себе почуваєте, мем? – запитав Сем з надзвичайною серйозністю, втупившись у неї своїми круглими совиними очима.

– Дякую вам, чудово, – весело відгукнулася Саллі. – Адже в мене здоров’я найвищої проби. – Їй подобалось розмовляти з старателями їхньою мовою. – А ви як?

Після сніданку Сем довгенько не йшов і нерішуче топтався під повіткою: видно було, що в нього є щось на думці.

– Хлопці турбуються… ви себе зовсім не жалієте, місіс Саллі, – затинаючись, почав він. – Он бачте, як ви учора беркицьнулись. Хлопці вважають, що вам би слід поїхати до моря на якийсь тиждень. Хочуть скинутись. Моррі, якщо захоче, розрахується з нами пізніше.

Саллі почервоніла, потім розізлилась на себе за свою сором’язливість і зрештою засміялася радісно й безтурботно.

– Які ви всі добрі! Спасибі вам! – сказала вона. – Але Морріс сам про мене подбає, коли буде потреба.

Саллі з полегкістю зітхнула, коли нарешті всі пішли і вона прибрала зі столу. Передусім треба написати Моррісу листа, потім збігати до крамниці взяти продуктів та розпитати, чи не йде на північ фургон або партія розвідників. Саллі вирішила не лягати вдень, щоб відпочити, а замість того навідатись до місіс Моллой. Обід можна приготувати потім. Бо ж хто краще за місіс Моллой може розповісти їй все, що необхідно знати, коли чекаєш дитину, вирішила Саллі.

Калгурла пішла разом з Саллі, щоб допомогти їй принести продукти. Це був щасливий день. Напередодні різник оббілував тушу і зараз був у чудовому настрої. Саллі поторгувалася з ним і недорого купила яловичини на печеню. В крамниці Неда Кіллінгтона взяла гарбуз, картоплі та цибулі, й Нед сказав їй, що завтра вранці піде пошта на Дарлот. Тоді Саллі пішла до невисокої будівлі з гофрованого заліза та мішковини, в якій містилася Хеннанська поштова контора, і зпочуттям глибокого задоволення віддала свого листа в надійні руки.

Саллі уся змокріла від поту і ледве не задихнулась, поки дотягла з крамниці додому важкі клунки з хлібом та м’ясом. Калгурла цілу дорогу хекала і бурчала, зігнувшись під вагою мішка з картоплею та цибулею. Але Саллі сьогодні було не до неї. Вона посадила Калгурлу чистити картоплю, а сама порізала м’ясо, поклала його у великий казан і поставила на жар; зверху, на покришку, вона теж висипала цілу лопату жару, звелівши Калгурлі змінити його, коли він перетліє.

Було ополудні; всі ці ранкові справи дуже стомили Саллі, піт заливав їй очі, але вона сказала тубілці:

– Я збігаю до місіс Моллой. З обідом ще встигнемо. Ти розпали вогонь, нагрій воду, все приготуй. Гаразд, Калгурла?

– Егем, – буркнула у відповідь тубілка, з подивом дивлячись на хазяйку: її зіркі очі не могли не помітити радісного хвилювання місіс Саллі, що так і рвалося назовні.

– Юккі! – з посмішкою вигукнула Калгурла, коли Саллі вийшла з намету в білому мусліновому платті з вузьким ліфом і широкою спідницею. Від довгого лежання в сундучку плаття зім’ялось, а солом’яний капелюшок з великими крисами, якого Саллі частенько надівала від сонця, ніяк не можна було назвати новим, хоч сьогодні навколо тулії вона й пов’язала ясно-червону стрічку. І на додаток до всього місіс Саллі розкрила перед зачудованою Калгурлою червону парасольку.

– Я йду в дуже важливій справі, Калгурла. Треба причепуритись, – пояснила весело Саллі й почимчикувала на шлях.

Тед Моллой зліпив для своєї дружини та дітлахів халупу на схилі пагорба, поблизу рудника Великий Боулдер, на якому він зараз працював, і Саллі треба було довгенько йти, щоб дістатись до місця. Небо, немов розжарений до білого гігантський металевий щит, висіло над головою, втративши всі свої барви. Від залізних гофрованих дахів будинків навколо рудників, повз які проходила Саллі, в повітря здіймалося гаряче тремтливе марево. Зашкарубла й тверда, наче цегла, червона земля пекла Саллі ноги крізь підошви білих парусинових черевичок.

З якою полегкістю після сліпучого сонця та поривів палючого вітру, що його на приїсках так і називають «паліем›, Саллі опустилася на стілець у місіс Моллой і, зірвавши з голови капелюшок, почала обмахуватись ним, мов віялом.

Саллі сиділа червона й пітна, серце в неї мало не вискакувало з грудей; вона важко відсапувалась, але їй приємно було чути, як дружелюбно вітає її хазяйка, і радісно бачити, як ціла зграйка маленьких Моллой захоплено глипають на неї.

Всі вони висипали Саллі назустріч, як тільки хтось із них побачив, що вона збочила з Боулдерського шляху і кам’янистою стежкою почала видиратись до їхнього дому. Кілька кіз, що паслися поміж скель, шарахнули від неї і кинулися врозтіч. Ач, скільки дітей – і всі босоногі, простоволосі, на худеньких засмаглих тільцях метляється якесь лахміття, що колись було бавовняними штанцями чи спідничками!… У Саллі мимоволі вихопилось:

– Невже це все ваші, місіс Моллой?

– Свят, свят, а то ж чиї, моя люба?! Всі, бісенята, мої, всі до єдиного! – гордовито відповіла Тереза Моллой. Всіляко показуючи, як вона рада бачити в себе таку гостю, місіс Моллой вже готувала їй чай, голосно шльопаючи по долівці широкоп’ятими босими ногами. На одній руці вона тримала грудну дитину, інше маля дибало слідом за нею, вчепившись за спідницю. – І всіх ми нарекли на честь великих міст Австралії – Сідней, Мельбурн і таке інше. Нехай їм принесуть щастя ці святі імена. Поручкайся з місіс Саллі, Сіді, і ти теж, Мел, і ти, Бріссі. А ти, Перті, підкинь хмизу у вогонь. Аді, біжи у льох, поглянь, чи є у нас молоко…

Саллі потисла рученята Сіді, Мелу та Бріссі, які враз немов поніміли й сором’язливо позадкували в куток, не зводячи з гості круглих від цікавості очей.

– Вони ще ніколи не бачили такої гарної тьоті з червоною парасолькою, – добродушно цокотіла місіс Моллой. – Та й справді, голубонько, ви така свіженька, немовби й спека вас не бере – любо поглянути.

– Мені треба поговорити з вами, – хвилюючись, сказала Саллі. – Ради цього я і прийшла.

Місіс Моллой випровадила дітей з хати, надававши їм купу доручень: позаганяти кіз, назбирати хмизу… І попередила, щоб вони не лізли у шкоду. Віддавши немовля, що досі було в неї на руках, старшій дівчинці, вона сіла чаювати з місіс Саллі.

Та й посміялася ж місіс Моллой, коли Саллі призналася їй, що в неї, здається, буде дитина!

– Голубонько, та я знала про це ще хтозна-коли! – благодушно сказала вона й на підставі власного багатого досвіду почала доводити Саллі, що народити дитину – не таке діло, через яке треба хвилюватись. Навпаки, що менше хвилюватись, то краще.

– Всі мої дітлахи народилися, де кому бог послав, – з гордістю сказала вона. – Теду самому довелося докласти рук, коли на світ з’являвся Перті, на два тижні раніше, ніж треба А двічі дитину приймали в мене тубілки – вони чудові повитухи. Кращі, ніж оті лікарі-п’яниці, до яких бігають жінки на приїсках.

На думку місіс Моллой, Саллі була вже на шостому місяці, отже, якщо їхати на південь, то їхати треба негайно. Місіс Моллой радила неодмінно поїхати – так буде краще і для дитини, і для самої Саллі, бо Саллі таки ще не зовсім оговталась після хвороби. А через місяць їй уже буде ризиковане трястися цілий тиждень у диліжансі та потім ще два дні тягтися поїздом з Південного Хреста.

– Так, чого доброго, і при дорозі можна родити, як трапилося в мене з Перті, – з усмішкою сказала вона. – А це, голубонько, дуже нелегко. Кругом самі чоловіки. Та й дитину можна занапастити.

– Я могла б лягти в тутешню лікарню, – повільно проказала Саллі. – Але там дуже багато хворих на тиф.

– Ну, якщо вже на те пішло, голубонько, то чому б вам не прийти до мене? – запропонувала місіс Моллой. – Я вас і догляну.

Саллі подякувала їй, намагаючись приховати своє збентеження. Ця дебела й неохайна жінка, при всьому її досвіді та щирому бажанні допомогти, навряд чи годиться у повитухи, думала Саллі. В халупі була лише одна кімната – водночас кухня і їдальня; в кутку, за парусиновою завіскою, спали містер та місіс Моллой. Діти тулилися на двох вузьких верандах – спереду й позад будинку, геть заставлених дерев’яними тапчанами, обтягнутими рядюгою. Хіба ж можна родити дитину в таких умовах?

– Я певна, Морріс приїде відразу, як тільки одержить мого листа, – твердо сказала Саллі. – І тоді я негайно поїду до моря.

Проте, повертаючись назад у Хеннан під палючим полуденним сонцем, Саллі сама вже не знала, чи вірить вона в ці слова, чи й справді повернеться Морріс, як тільки одержить ї листа. Піднесений настрій, з яким вона йшла до місіс Моллой, зник, натомість у серце закралась невиразна туга. Чи може вона бути певна, що Морріс поставиться до її листа так, як би їй хотілося? Якщо він натрапив на золото, йому важко буде від нього відірватись. Якщо золота нема – він не захоче повертатися додому з порожніми руками. Невже свідомість того, що і їй, і дитині загрожує тут небезпека, не переможе у ньому цієї жадоби до золота, що потьмарила йому увесь світ?

Саллі рішуче відкинула цю думку і вилаяла себе за те, що була несправедлива до Морріса. Хіба ж він може отак знехтувати свої обов’язки? Ні, ні, звичайно, він захоче бути біля неї, коли вона народжуватиме йому сина. Він подбає, щоб її доглянули, запросить акушерку й досвідченого лікаря. Можна собі уявити, як він пнутиметься з шкури, щоб Фітц-Морріс Гауг-молодший був оточений належною увагою. Старі поняття про збереження роду й таке інше ще живуть у ньому, хоч тепер у це й важко повірити, дивлячись на нього. Та зрештою і золото йому потрібне хіба не для того, щоб тільки повернутись на батьківщину й жити так, як він жив колись?

Син, думала Саллі, тільки син може стати для Морріса важливішим за золото. Морріс приїде. Це безперечно. Вона ніколи йому не простить, якщо він не приїде.

Старателі приходили обідати невдовзі після роботи. Ті з них, що працювали на своїх ділянках, закінчували о четвертій годині, забігали до найближчої пивнички перепустити чарчину, поверталися до своїх наметів сполоснути пилюку з обличчя та рук і поспішали до містечка поповнити запаси води та продуктів або йшли просто в їдальню. Саллі квапилась додому, побоюючись, як би там у Калгурли не загас вогонь, а її родичі не вчинили наскок на комору.

Та все було гаразд: у вогнищі тлів підгорнений присок, а Калгурла за своєю звичкою неквапливо накривала на стіл. Саллі, звичайно, довелось чимало попріти, поки вона приготувала гарбуз, картоплю та заварний крем із згущеного молока й яєчного порошку до пудингу з сушеними абрикосами. Але рівно на п’яту обід у неї був, як завжди, готовий.

Увесь наступний місяць Саллі мужньо працювала не покладаючи рук. Ніколи ще не почувала вона себе так добре, запевняла вона місіс Моллой. Іноді, правда, трохи наморочиться в голові від утоми, але все найтяжче робить тепер Калгурла: носить воду, тягає дрова. Тільки от від Морріса нема ні слівця.

Потім старателі, що повернулися з Дарлота, сказали: Морріс подався в похід до Блек-Рейнджа, за вісімдесят миль на схід.

Повільно тяглися тижні палючої спеки і нестерпної, виснажливої задухи. Саллі слабла з кожним днем, але працювати не кидала. Обличчя в неї змарніло і загострилося, а тіло, навпаки, обважніло. Тепер вона знала, що нікуди не зможе поїхати: її син народиться тут, на приїсках. Їй і дитині доведеться випробувати свою долю у цьому жахливому бараці з гофрованого заліза та парусини, переповненому тифозними хворими, або віддати себе на милість та доброту місіс Моллой.

– Та ви не турбуйтесь, голубонько, – підбадьорювала її місіс Моллой. – Побачите, все піде як по маслу. Приходьте до мене, я вас гарненько й упораю, мені це не вперше. Вимию все, таку чистоту наведу – любо глянути. А Тед з дітьми день-другий посплять і надворі, коли маленький Гауг з’явиться на світ божий.

Так воно зрештою і вийшло.

Тієї ночі, коли Саллі, розгублена і перелякана, відчула наближення пологів – раніше, ніж вона чекала, – Калгурла побігла до місіс Моллой. Вона повернулася з Тедом та Семом Маллетом. Вони поклали Саллі на ноші, які були в них давно напоготові, і перенесли її до халупи сімейства Моллой.

Хазяйка, сповнена почуття відповідальності, зустріла Саллі з відкритими обіймами. На місіс Моллой було чисте ситцеве плаття, голову прикривала біла носова хусточка; вона мала вигляд справдешньої акушерки, охайної й упевненої в собі. – Знаєте, голубонько, – призналась вона потім Саллі, – я подумала, що вам буде приємно, коли я трохи причепурюся ради такої нагоди.

– Авжеж, мені було приємно, – запевнила її Саллі.

Саллі чула, як місіс Моллой послала Теда привести лікаря; і протягом довгих годин нестерпного болю вона весь час відчувала присутність цієї товстої добродушної жінки, що метушилась біля неї і все намагалась заспокоїти її та підбадьорити. Калгурла також не відходила від Саллі, і це вона тримала її за руки в останні хвилини жорстокої боротьби, коли з її грудей вихоплювалися жалібні крики.

А потім, на світанку, місіс Моллой схилилась над нею і сказала:

– Синок народився, місіс Гауг. Гарнесенький хлопчик, дай бог йому щастя. Ось погляньте на нього!

Син! Саллі переборола важке знесилля, яке скувало все її тіло, і подивилась на згорточок, що лежав поруч неї. Маленька темна голівка прихилилась до її грудей. Сльози навернулись їй на очі й повільно покотилися по щоках.

– Син! Мій син! – прошепотіла Саллі. Яке щастя, яке невимовне блаженство знати, що він тут, біля неї.

РОЗДІЛ XL

Все сімейство Моллой у повному складі супроводжувало Саллі, коли вона поверталася з дитиною додому. Тед Моллой виступав попереду з її саквояжем. Місіс Моллой ішла поруч Саллі, несучи на руках її сина. Молодше покоління Моллой уже звало його Діком. Він був записаний як Річард Фітц-Мор-ріс Гауг. Шикарне ім’я, казала місіс Моллой.

Вона теж дає своїм дітлахам шикарні імена, – хочеться хоч чимось потішити їх, адже вони в неї незаконнонароджені. Сіді Патрік, Мел Антоні та Бріссі Ксавір, схожі на живі городні опудальця, дріботіли позаду, і кожен щось ніс у руках, а маленького братика, повзунка Вікі, садовили собі на плечі всі по черзі. Грудне дитинча Аді Сесілія везла в колясочці – звичайному ящику, поставленому на колеса.

Але центром уваги в цій процесії була молоденька коза – подарунок місіс Моллой. Козу героїчно тягли за собою Перті та Варт, а та не менш уперто тягла їх у кущі. Всі реготали до упаду, коли коза шарахала вбік, зачіплюючись мотузкою за колючки, і хлоп’ята волочилися за нею по землі.

Це було дуже симпатичне створіння – біле-білісіньке, з ніби виточеними ратичками та ріжками, вигнутими, як молодий місяць, пустотливе і ласкаве. Саллі почувала себе невимовне щасливою і сміялася з кожного вибрику кізки так само весело й дзвінко, як діти. Вона вже навчилась доїти козу, і маленький Дік задоволене й жадібно смоктав з ріжка козине молоко, ба навіть ніби почав від нього наливатися, мов яблучко. Саллі охопив розпач, коли виявилось, що в неї нема молока; нестерпно боляче було дивитись, як напружується крихітний ротик, марно торсаючи її порожню грудь. Саллі обливалася слізьми і з гіркою безнадією дивилась на зморщене личко.

– Нічого, голубонько, не треба так побиватись, – втішала її місіс Моллой. – При такому житті, як у вас, та ще після хвороби – звідки йому взятися, тому молоку? А біді ми зарадимо, виросте ваш малюк і на козиному молоці… Є в мене дуже гарненька кізка – саме те, що йому треба…

Саллі розуміла, що й вона, і маленький Дік завдячують своїм життям місіс Моллой та її козі. А втім, кожен член сімейства Моллой вніс у це свою частку – всі вони допомагали вижити їй та її синові у ті перші тяжкі дні.

Які вони були добрі до неї! Тед Моллой схопився серед ночі, побіг до Сема Маллета, переніс її до себе додому, притяг лікаря й до ранку грів для неї воду в бляшанках з-під гасу. Лікар прийшов, коли дитя уже з’явилося на світ, і йому не лишалось нічого, як тільки поздоровити місіс Моллой з успіхом. Він сам не міг би краще упоратись, сказав він.

– Та де вже йому! – бурчав Тед. – П’яниця нещасний! Трохи не за барки витяг його з трактиру. Глянули б ви, який у нього був вигляд! Я не підпустив його до вас, мем, поки не вилив на його лапи цілу миску гарячої води.

Тед з дітьми кілька днів спав за хатою під кущами, і в кімнаті панували незвичайна тиша та спокій. Для Саллі то був справжній рай: лежати в постелі, відчувати поруч себе свою дитину, знати, що тебе оточують любов’ю та піклуванням, засинати, мріючи про те, скільки радості принесе їм у житті постійна близькість оцього живого клубочка.

Коли юні Моллой зграєю вдерлися до кімнати, щоб подивитися на новонародженого, кожен з них приніс йому якийсь подарунок. Один з хлопчиків зробив для Діка маленького возика з дерев’яного ящика, інший прив’язав на кінець довгої мотузки цілий жмут яскравого пір’я папуги, а Аді власноручно пошила малому слинявчик. Сльози набігали на Саллині очі, коли вона згадувала цю зворушливу дитячу увагу і все, що зробила для неї місіс Моллой.

Через кілька днів Саллі наполягла на тому, щоб місіс та містер Моллой спали на своєму ліжкові за завіскою, а сама перейшла на тапчан. Дітей повернули до хати. Галасливі й до всього цікаві, вони одразу заповнили собою все, а серед них, мов квочка серед курчат, не присідаючи, топталася мати: варила їсти, підмітала долівку, прала та прасувала. Таке стовпище живих істот у такій тісній халупі! Іноді здавалось, що вони розмовляють, сваряться, верещать, сміються і плачуть всі разом і водночас. Не встигало замовкнути якесь хлопчисько, що дістало ляща, як уже заходилось плачем немовля, і гвалт стояв до самого вечора.

Минуло ще кілька днів, і Саллі вирішила, що вона вже цілком оклигала і може повернутись додому. Вона згадала свій намет та повітку, і їй здалося дивним, що то її дім. Та все ж її тягло туди, кортіло зостатися наодинці з малим, купати його й сповивати, не відчуваючи на собі цікавих поглядів цілої юрби дітлахів.

І от одного недільного ранку Саллі в супроводі всього сімейства Моллой прибула нарешті до свого намету біля підніжжя гори Марітани. По дорозі раз у раз доводилось всім зупинятись, бо ж не можна було не показати маленького Діка давнім друзям – Сему Маллету, Тупому Кайлу, Елі Нанкерроу, Попу Ярну та іншим.

Поки місіс Моллой метушилась, розпаковуючи речі Саллі та Діка, Тед подався до крамниці купити дещо з продуктів. Один з хлопчиків запалив у вогнищі, інший припнув пастися козу, Аді підмела навколо намету та під повіткою, куди вітер нагнав сухого листя й пилюки.

Повернувшись з крамниці, Тед розповів, що зустрів фургонника з Лейк-Дарлота, який бачив Морріса та Кона. Вони прямували до Блек-Рейнджа з партією старателів, що залишили Дарлот, коли тамтешні розсипища почали виснажуватись. З усього видно, Морріс не одержав листа місіс Гауг. Всі, хто приїздив з півночі, повторювали чутки про багаті родовища золота, знайдені в Блек-Рейнджі, хоч для старателів то дуже лихий край.

– Не треба вішати носа, місіс Гауг, – втішав Саллі Тед на свій грубувато-добродушний лад. – Диви, одного чудового дня Моррі ще заявиться до вас з повними кишенями золота.

– А я й не вішаю носа, – спокійно відповіла Саллі, не відриваючи очей від Діка, що спав у неї на колінах.

Саллі помічала, що вона дедалі рідше думає про Морріса, відколи в неї народився син. Всі її думки були звернені на дитину – на її повсякденні, повсякчасні потреби, а ще на те, як вона прогодує сина, коли він підросте. Треба, мабуть, не гаяти часу та знов відкривати їдальню. У неї ще лишилося трохи грошей, які їй пощастило заробити в останні місяці перед народженням Діка, але того ненадовго вистачить. І Саллі казала собі, що віднині вона повинна заробляти стільки, щоб забезпечити й себе, й дитину.

У неї було таке відчуття, ніби Морріс втратив свої права на сина. Він не приїхав, щоб поділити з нею радість, коли вона носила дитину під серцем. Його не було біля неї, щоб поділити і її тривогу, її страждання, коли вона народжувала йому сина. Тим самим Морріс ніби зрікся його, Дік належить тільки їй, і тільки на ній одній лежить відповідальність за те, що вона дала йому життя.

Калгурла зникла того ранку, коли народився Дік. Цілу ніч Саллі відчувала її біля себе: бачила високу темну постать, що тінню сновигала по кімнаті, чула тихі уривчасті вигуки, якими Калгурла намагалась заспокоїти й підбадьорити її. Місіс Моллой казала, що, мабуть, сам бог послав їм Калгурлу, – так добре вона допомагала під час пологів, так спритно й разом з тим обережно та неквапливо робила все, що їй наказували. Вона викупала і сповила дитину, поки місіс Моллой поралася біля матері. Але вранці Калгурла зникла, й відтоді ніхто її не бачив.

– Коли вернеться Калгурла, ми з нею знову відкриємо їдальню, – сказала Саллі Теду Моллой. Саллі була впевнена, що Калгурла повернеться до неї.

– Ну, ну, голубонько, заждіть ще звалювати на себе такий тягар, розриватися заради грошей, – бурчала місіс Моллой. – Хлопці не дадуть вам пропасти. Та й на біса все це потрібно, коли Тед зараз непогано заробляє. Господи, хіба ж ми не раділи, не пишалися, що ви якийсь тиждень погостювали у нас і ми допомогли вам породити на світ маленького Гауга. Ви тільки гляньте-подивіться, як він усміхається до своєї тьоті Терези!

Увечері прийшли старателі привітати маленького Гауга, як вони врочисто заявили. Елі пояснив Саллі, що хлопці не дійшли згоди, який подарунок купити Дікові. Але зваживши на те, що він – справжнє дитя приїсків, вони ось скинулись по дрібці золота – нехай мати сама купить, що йому треба. І Елі простяг їй новеньку замшеву торбинку, натоптану золотом.

Всі вони клялися й божились, що Дік просто красень і чисто тобі викапаний Морріс. Саллі чудово розуміла, що її первісток – миршавий, кволий недомірочок, та вона дала собі слово зробити все, аби він виріс дужий і гарний.

Всі навперебій розповідали їй приїскові новини, так ніби вона була відсутня принаймні півроку. В Хеннані життя аж клекоче. Рудники переходять з рук у руки по скажених цінах; дороги захрясли підводами з новим устаткуванням; воно прибуває щодня, і для розвантажування не вистачає робочих рук; а в Південному Хресті, казав Джек Баламут, його навалено гори – вивозити нічим. Та незабаром залізниця дійде до Кулгарді: вже всі говорять, яке бучне свято буде влаштовано там у день відкриття.

За розрахунками підрядчиків, через кілька місяців залізницю дотягнуть і до Хеннана; ходять чутки, що селище перейменують на місто Калгурлі або Калгуларрі – за тубільною назвою цієї місцевості. Тим часом нові крамниці, трактири ростуть мов гриби. Старі халупи, що в них містилася пошта й контора інспектора, зносяться, а на їх місці споруджуються солідні будинки з пісковина. Через рік у місті проведуть електрику. На схід від Хеннана уряд установив опріснювачі на свердловині, а громадськість уже вимагає спорудження водогону.

А Фріско став великою персоною у Лондоні. Тепер він, з вашого дозволу, містер Франсіско Хосе де Морфе, водиться з лордом Персі Дугласом, створює акціонерні підприємства, дає інтерв’ю репортерам, доводячи, що Хеннан – центр найбільших у світі родовищ золота.

Олф Брайрлі знайшов роботу на руднику Мідас і ставить собі дім. Еге, його призначили управляючим, і зараз він з дня на день чекає приїзду дружини. Невже місіс Гауг цього не знає? Просто дивина! У місіс Брайрлі теж народилась дитина. Дочка. І Олф на радощах напився, мов сучий син.

Не часто траплялось таке, щоб Олф перебирав міру, але, кажуть, він трохи з глузду не зсунувся, коли одержав телеграму: «Поздоровляємо гарнесенькою донечкою. Мама доня здорові». Він гдсав з телеграмою по всьому приїску, показував її кожному стрічному. Ну й, звісно, частував, так що всі повзали рачки. Адже він тепер управляючий, і слід віддати йому належне, тут він не осоромився – поставив рудокопам Мідаса цілу бочку пива.

Дінні був у розвідці, так Олф послав тубільця розшукати його й повідомити про велику подію.

– А чи не чув хто із вас, де Морріс? – спитала Саллі. – Я написала йому про Діка в Лейк-Дарлот, але Тед Моллой каже, що вони з Коном рушили далі, до Блек-Рейнджа.

Запала ніякова мовчанка. Погані чутки приходили про похід у Блек-Рейндж, але нікому не хотілось говорити про них місіс Гауг. По тому всі раптом заговорили один поперед одного.

– Цілком можливо, що Морріс не одержав вашого листа, мем.

– Від Дарлота до Блек-Рейнджа сто миль з гаком.

– Це не біда, зате, згадаєте мої слова, коли він причалапає сюди, йому буде чим похвалитись.

– Будьте певні: Морріс примчить, як ошпарений, тільки-но зачує про маленького Гауга!

А наступного дня прийшов сам Олф і приніс Саллі апельсинів та лимонів. Він сяяв од щастя й страшенно пишався і Лорою, і своєю дочкою, і своїм новим будинком. Будинок був уже майже готовий, з двома верандами, спереду та позаду, з ванною кімнатою, з сітками на дверях від мух. Все це обходиться страшенно дорого – і робочі руки, і транспорт, скаржився Олф, а про ціни на матеріали вже й не згадуй, слава богу, що хоч дістав. Але він хоче, щоб Лора жила з усім комфортом, який тільки можна створити на приїску; служба на руднику Мідас дала йому змогу збити трохи грошей і досить швидко побудувати дім.

Минуло ще кілька днів, і якось Саллі з подивом побачила, що до її намету прямує молода дівчина, в білому мусліновому платті та крислатому капелюшку, оздобленому по краях білим мусліновим рюшем. Можна було подумати, що вона зійшла з картини Дана Гібсона, щоб прогулятися курною дорогою серед побурілих від пилюки наметів.

Саллі не одразу впізнала Вайолет О’Брайєн – так не схожа була ця чарівна дівчина на завжди сумну й убого зодягнену офіціантку з трактиру Джіотті. Лише очі були ті самі – сині-сині; побачивши їх один раз, такі очі ніколи вже не забудеш. Але в них, як і раніше, таїлась якась невесела дума, хоч на губах Вайолет грала усмішка, ніби їй самій було смішно, що вона отак вичепурилась.

– Вайолет! Невже це ви? – вигукнула Саллі, йдучи їй назустріч.

– Я й сама собі не вірю, – сказала Вайолет. – От почула, що ви тут, і закортіло побачити вас перед від’їздом. – Очі її спалахнули. – Так, так, місіс Гауг, я їду в Мельбурн вчитися на співачку. Кілька тижнів тому повернувся тато. Десь на півночі натрапив на добру місцину й продав її за десять тисяч фунтів. Точніше, це його частка.

– О, я така за вас рада! – Саллі справді розхвилювалася й зраділа, ніби це їй самій звалилося щастя. – Виходить, такі чудеса бувають не лише в казках!

Вайолет задумливо кивнула головою; здавалось, вона ще й досі не могла повірити, що справджується її заповітна мрія.

– Ай справді, схоже на казку? Звичайно, мені дуже шкода залишати маму та малюків. Але ж така можливість – я мріяла про це все життя. І тато каже, що я цього заслужила. Він дуже пишається мною, не хоче, щоб я змарнувала своє життя на приїсках – вийшла заміж за рудокопа чи старателя і наплодила йому з півдесятка дітей.

– У мене поки що тільки одне, але мені воно до душі, – засміялась Саллі.

Вона підвела Вайолет до ящика, в якому спав Дік, і, відгорнувши серпанок, що захищав його від мух, показала свій скарб.

– Він маленький і кволий, правда? Але я безмежно щаслива, що він тут, зі мною!

Та Вайолет уже бачила стільки дітей за свій короткий вік, що Дік не викликав у неї захоплення.

– Для вас це, мабуть, дуже добре, – сказала вона рішуче. – Але я хочу бути співачкою. І сподіваюсь, що більше ніколи ні в кого не закохаюсь і не буду так побиватися, як за Чарлі…

– О, то було велике горе для вас, – співчутливо сказала Саллі. – Але тепер вам усміхнулося щастя, і я вірю, що більше ніщо його не затьмарить. Ви молода і вродлива, Вайолет, у вас є сила волі, і це вам допоможе досягти мети.

– Ви справді в це вірите? Скажіть, я справді зможу вирватися звідси? – Вайолет обвела зляканим поглядом мертву, випалену сонцем землю, розкидані довкола ветхі намети, ніби боялась, що вони можуть не пустити її, перешкодити їй здійснити свою мрію. – Іноді я собі кажу, що назавжди забуду сюди дорогу, а іноді як подумаю – страх бере: а раптом тато процвиндрить усі гроші?… З ним уже таке було: розбагатіє і в одну мить пустить усе на вітер.

– Не думайте про це, – сказала Саллі; Дік заплакав, вона взяла його на руки.

– І не буду! – голос Вайолет став жорстокішим. – Мама хоче, щоб тато купив землю або відкрив трактир, поки він не вгатив усіх грошей у акції. Та все одно я більше не вернуся на приїски, місіс Гауг. Я не вернуся, навіть коли все знову піде шкереберть і мене турбуватиме доля мами та дітлахів.

Від похмурого передчуття Вайолет Саллі теж стало важко на душі.

– Не вертайтеся, Вайолет, – сказала вона, – не вертайтесь нізащо. А я вас часто згадуватиму і буду аплодувати вам звідси, коли ви станете славетною співачкою.