Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ LXXI

Того вечора, коли Тім Мак-Суїні справляв весілля в «Західній зірці» з безплатною випивкою для всіх бажаючих, Дінні, Морріс і Саллі на руках з немовлям, якому було кілька тижнів, сиділи на своїй веранді. Старий Кроу, як завжди, вмостився трохи осторонь. Ні Дінні, ні Морріс не могли себе примусити піти на Лорине весілля, а в Саллі до того ж був привід – мала дитина.

Чоловіки сиділи мовчки, у тій спокійній задумі, яка ніколи не буває важкою в колі давніх друзів, але вигляд у них був пригнічений.

«Згадують минуле, згадують Олфа», – подумала Саллі.

Був тихий спекотний вечір; у непорушному повітрі ще стояла пилюка. В імлистому небі, повитому сріблястим серпанком, висів тьмяний щербатий місяць. У садочку стирчали сухі, прямі, мов паліччя, стебла рослин; буре листя дерев шаруділо, неначе папір.

За будинком, ген аж до схилу гірського кряжа, розлягалася гола, випалена сонцем земля. Пересохлого русла струмка, який протікав колись біля підніжжя гір, не видно було з веранди, але вздовж його берегів темніло кілька кущів – залишки давнього оазису, стоянки афганських караванів. Вдалині невиразно біліли халупи Боулдерського селища; там золотими іскорками де-не-де мерехтіли вогники – так само, як і на чорній стіні кряжа, вздовж якого були розкидані рудникові будівлі. Проти неба бовваніли стріли копрів, наче сухостійний ліс. З високого димаря бухали білі клуби диму і стелилися на рудник, отруюючи повітря. За частоколом починався Боулдерський шлях, який ішов через місто Калгурлі, що розповзлося по рівнині біля підніжжя гори, де Педді Хеннан колись закілкував першу ділянку. Від вуличних ліхтарів і яскраво освітлених вікон будинків, крамниць та готелів над містом стояла заграва.

Кілька рудників припинили роботу, але подекуди на гірському кряжі ще гуркотіли дробарки. Звідти, де велетенські товкачі трощили руду, долинали глухі удари, скрегіт і гуркіт, порушуючи нічну тишу; ці звуки тривожили розлитий довкола спокій і породжували невиразний страх перед якоюсь лютою і нещадною силою. Але тут, на веранді, чути було лише далекий приглушений шум, звичний для тих, хто чув його день у день. З рівнини долинав дзенькіт козячих дзвіночків, а трохи ближче, з подвір’я, – тужливий спів і звуки, схожі на торохтіння тріскачки.

– Калгурла сумує, хоче піти в дике поле, – озвалася Саллі. – Вона знову співає про те, як білі люди принесли загибель її народові.

– Стара відьма! – пробурчав Морріс. – Не можу збагнути, як ти терпиш її.

– Вона завжди приходить, коли в мене має народитись дитина, – відповіла Саллі стомлено. – І я з радістю приймаю її – краще за неї ніхто не допоможе мені прати білизну і прибирати.

– Катування тубільців на фермі у Тарбл-Бара – одна з найстрашніших історій, які доводилось мені чути… за винятком розстрілу в Менанкілі, – тихо промовив Дінні.

– А що там трапилось? – спитала Саллі.

– Та начебто кілька тубільців утекло з овечої ферми, яка належить двом братам Андерсонам, – відповів Дінні. – Андерсони розшукали втікачів і пригнали назад. Не давали їм пити і шмагали вузлуватими вірьовками; шмагали всіх підряд – чоловіків, жінок, дітей… Дві тубілки і тубілець померли. Ще шестеро бідолах ледве не пішли слідом за ними. Але одному вдалося-таки втекти, і він усе розповів поліції.

– Я теж пам’ятаю цей випадок, – сказав Морріс. – Кілька місяців тому слухали справу в суді.

– Так, так, – вів далі Дінні. Один з Андерсонів помер від пропасниці ще до суду, а другого засудили до довічної каторги. Ти пам’ятаєш, як суддя говорив про «нелюдське катування дівчаток, майже дітей» і як він кинув цьому негідникові: «Ви вчинили страхітливий, огидний злочин – жорстоке умисне убивство трьох людей!»

– «Тубільці, – каже містер Енгельс, – знають нас головним чином по наших злочинах», – пробурмотів Кріс Кроу.

– А що сталося з Марітаною? – спитав Дінні, порушуючи тишу, яка знову запала на веранді.

– Вона іноді приходить до міста, – відповіла Саллі, кладучи немовля до другої груді. – Калгурла каже, що вона живе десь біля Маунт-Берджесу з якимсь білим – здається, його звуть Фред Кернс. У них ціла купа дітей, кінь і ресорна двоколка.

– Фред Кернс? Такни довготелесий хлопець, схожий на висушену акулу?

– Та він же, він, – похмуро озвався Морріс. – Неприємний тип.

– Бідолашна Марітана! – зітхнула Саллі. Вона пригадала ті часи, коли Марітана була зовсім юною дівчиною з чудовими карими очима, полохливою і граціозною, мов сарна. – Знаєш, Моррісе, вона називає себе метискою, і я певна, що це так. Вона сама розповідала мені, як двоє білих украли її матір, – ось чому вона не схожа на інших тубілок.

– Так, напевно, солдати з хентівської розшукної партії і каторжники-втікачі не дуже церемонилися з місцевими жінками, коли вони потрапляли їм до рук, – промовив Дінні.

– Це було ще до першого походу в Кулгарді, – зауважив Морріс.

Розмова урвалась; Морріс і Дінні мовчки палили люльки. «Про що вони зараз думають? – запитувала себе Саллі, намагаючись розгадати їхні думки. – Мабуть, про те, як усе змінилося, відколи перші старательські партії вийшли з Південного Хреста і розбрелися в різні боки, шукаючи золота». В ті часи тут з краю до краю пролягала величезна, невивчена, безводна і заросла чагарником пустеля. Навіть не віриться, що цілі міста встигли вирости за цей час серед цієї пустелі – вирости, розквітнути і, як Кулгарді, знову спустіти.

Така сама доля може спіткати і Калгурлі, – не допоможе ні залізниця, ні проект водогону, що обіцяє «ріки чистої води», які потечуть через приїски. Лихоліття кризи не милувало Калгурлі, хоч Морріс запевняв, що на біржі з’явились деякі ознаки пожвавлення. На приїсках один по одному закривались рудники, і сотні безробітних рудокопів з своїми сім’ями ледве животіли в злиденних напівзруйнованих халупах, а старателі подалися шукати щастя у Клондайк.

Багатьом здавалося, що кризі не буде кінця-краю. І вони пророкували, що незабаром Калгурлі перетвориться в таке саме закинуте рудникове селище, як Кулгарді, і тільки ряди будинків-пусток,. два-три трактири та кілька напівзруйнованих рудників на околиці нагадуватимуть про те, як колись вирувало життя у цьому місті – «перлині приїсків». Але старожили не поділяли цього песимізму. Вони пирхали, слухаючи похмурі віщування, і не втрачали віри в добрий старий Боулдерський кряж, що простягнувся навколо міста Калгурлі.

Морріс, немов підбадьорюючи Саллі, показав їй на брудні пасма диму, які поволі пливли в тихому нічному повітрі, залитому непевним світлом місяця.

– Зеб Лейн каже, що зараз розв’язується проблема сірчаних руд, якою нас весь час страхають, і що справи на Боулдері незабаром знову підуть на лад.

– Що ж, йому видніше, – промовив Дінні сухо. – Мабуть, справи підуть на лад, як тільки це стане вигідно для промисловців. Але колишньому завзяттю і багатству – зась. Не ті часи.

– І ми вже не ті, – вихопилось у Саллі.

– Вірно, мем, і ми не ті, – озвався Дінні, і в погляді його промайнув співчутливий вираз. – Ось деякі хлопці набрались розуму: продали першу ж добру ділянку і мерщій накивали звідси п’ятами. Білл Єгосафат, наприклад, осів на землі. Як тільки вони з Джонсом Крупинкою продали своє родовище в Леонорі, Білл подався на Схід, і тепер у нього ферма десь біля Ріверіни.

– Старій ері шукачів золота на цих приїсках настав край, – сказав Морріс. – Починається нова ера. Тепер зміцнюватиметься промисловість, і її інтересам буде підкорено все. Нам в якійсь мірі потрібен прогрес, який вона з собою несе. Зростання промисловості створило Калгурлі – дало нам рудники і залізницю.

– Так-то воно так, – палко сказав Дінні, – але афери і спекуляція, на яких побудована промисловість, довели нас, як бачиш, чортзна до чого. Ні, треба очистити приїски від усього цього бруду; ми повинні боротися за свої права безустанно, якщо не хочемо, щоб на наших приїсках грабували народ. Я маю на увазі не тільки таких, як ми з тобою, не тільки старих золотошукачів і рудокопів, а всіх, хто тут живе і працює і для кого приїски – рідна домівка. На них тримається все життя приїсків, а для промисловців вони все одно що грязюка на дорозі.

З глибини веранди почувся хрипкий голос Кріса:

– «Обурення – це зростання свідомості нації, – каже сер Роберт Піль. – Народ повинен обурюватися доти, поки не створить справедливих законів».

– А хіба хто проти цього заперечує? – похмуро сказав Морріс, звертаючись до Дінні. – Як згадаєш про все золото, видобуте в нашій країні, про мільйони фунтів стерлінгів, у які воно перетворилось, аж не віриться, що тим, хто живе тут, на приїсках, дістались мізерні крихти. Хоч які були зловживання, погане управління, біржові афери, а все ж боулдерські рудники виплатили понад три мільйони дивідендів. А ми живемо в цьому триклятому пеклі і гинемо від бруду, нестачі води, через відсутність елементарних вигод. Лікарня – це дощані бараки і парусинові намети, де хворі на тиф щоліта мруть наче мухи. А оці халупи із заліза й ряднини, в яких живуть рудокопи, – це вже казна-що, дивитись гидко!

– А ти ростеш, Моррі, – посміхнувся Дінні. – Вже зовсім не той запліснявілий консерватор, яким був колись.

– Я такий же трудівник, як і всі ви, – сказав Морріс. – А кайло і лопата навчили мене розбиратися у політиці.

– А скільки старателів заробляли цілу купу грошей на перших ділянках і тут же розтринькували все до останнього пенса! – озвалася Саллі.

– Ще б пак! – вигукнув Дінні. – Адже душа волі просить! Ну і дуріли хто як умів. Адже як бувало: пощастить хлопцеві – він продасть ділянку і місяців два-три живе, мов король. А тепер хіба мало таких «королів» порпається в покидьках, у помийницях.

– Аж надто багато користі дало нам золото! – глузливо промовила Саллі. – Це була примара, за якою ви всі ганялись. Уявляли, що вона створить вам рай на землі.

Старий Кріс пробурмотів:

 
І цей старий раб
Релігії створить і зруйнує! І тих, кого всі прокляли, ощасливить,
І юності накаже покохать нікчемних стариків! І возвеличить
Користолюбців, надавши сан високий їм, і шану, і похвалу,
І поруч із сенаторами посадовить!
 

– І коли золота мало, і коли його надто багато – і так, і так кепсько, мем, – замислено промовив Дінні. – Пам’ятаєш, Моррі, як хлопці з Лондондеррі притягли повний візок золота, а сотні старателів повернулися з того ж походу з порожніми руками?

Морріс мовчки кивнув.

– А все-таки, – вів далі Дінні, – кожен знав, що він не помре з голоду, поки у його товаришів е хоч скоринка хліба або кілька пенсів у кишені. Хлопці з Лондондеррі, як тільки здали своє золото, теж не пожаліли грошей для товаришів. А чудові були часи й хороші люди, вірно, Моррі?

– Та кажіть уже прямо: перші старателі – найкращі люди на землі, – глузливо промовила Саллі; вона вже не раз чула такі розмови.

– А хіба ні? Саме так воно і є, мем, – сказав Дінні. – Це були хороші, чесні хлопці – всі до єдиного, а якщо і трап лявся який-небудь пройда, то на загальних зборах з ним не панькались.

– А ти пам’ятаєш, як купи золота з першої ділянки Бейлі лежали в старій поштовій конторі? – спитав Морріс. – І нікому навіть на думку не спадало вкрасти це золото і втекти з ним.

Дінні усміхнувся.

– Хотів би я поглянути, чи вдалося б кому це зробити! Ні, поки тут не було ні рудників, ні залізниць – не було і всіх оцих пройдисвітів та бандитів, які вбивають і грабують подорожніх. У нас тільки тоді зчиняли стрілянину, коли вже надто перепивалися.

– А ти пам’ятаєш, як новий констебль замкнув приїскового інспектора і старого Крукшенкса за появу в нетверезому стані та порушення громадської тиші і порядку? Вранці інспектор уладнав справу з констеблем, а старого Крукшенкса залишив у ліжку в готелі. Сидить він у своєму старому наметі, на якому написано: «Суд», сидить і лає на всі заставки двох п’яниць, коли раптом з’являється Крукшенкс у спідній сорочці і з пляшкою в руці. «Ей ти, старий індик, облиш до дідька тих нещасних недоносків, чого ти їх мучиш! Ходімо краще вип’ємо!» Інспектор оголошує, що слухання справи відкладається, і обидва ідуть до трактиру.

Морріс від душі сміється, хоча він уже чув цю історію в різних варіантах щонайменше разів десять.

– А ось ще цікава була історія, коли два інспектори опинилися проїздом в одному місті – в Курналпі чи в Кеноуні, – пригадує Дінні, який завжди залюбки розповідає кумедні пригоди. – Вони пиячили в трактирі цілу ніч і зрештою побились. Місцевий констебль не знав, хто вони такі, і заарештував обох. А вранці виявилось, що судити їх нікому. Тоді, щоб справа не набрала розголосу, інспектори вирішили судити один одного, сподіваючись, так би мовити, на взаємне потурання. Інспектор цієї округи взяв слово першим і не захотів програвати справу. «Що ви можете сказати на своє виправдання? – питає він учорашнього товариша по чарці. – Ви – поважний громадянин і мусили б бути прикладом для інших городян, а ви що робите? Напиваєтесь до нестями і неславите себе своєю негідною поведінкою! Я засуджую вас до штрафу в два фунти стерлінгів, а в разі несплати – до ув’язнення на чотирнадцять діб». Тоді в крісло судді сів приїжджий інспектор. «Повинен визнати, – говорить він, – мене вельми здивувало обвинувачення, яке проти вас порушується, мій друже: ви напилися, мов свиня, і бешкетували в громадському місці. А головне – це вже друга така справа протягом одного сьогоднішнього ранку! Це обтяжує вашу провину. Місто може зажити поганої слави. Тому я змушений судити вас з усією суворістю законів, аби ваша справа стала повчальним прикладом для нащадків. Засуджую вас до штрафу в п’ять фунтів стерлінгів, а в разі несплати – до ув’язнення на двадцять вісім діб!»

Цю історію Морріс теж знав, але сміявся разом з Дінні так, ніби чув її вперше.

– Так, приїски були магнітом, який притягував до себе і старих і малих, і бідних і багатих, – задумливо промовив Морріс. – Англійські аристократи пліч-о-пліч з ірландськими повстанцями перелопачували пісок на золотоносних ділянках і разом пиячили в трактирах.

– А були й такі, котрі бились колись на барикадах Паризької комуни, як, наприклад, старий Фабр, – додав Дінні. – А все-таки найкращими дослідниками австралійської пустелі і розвідниками золота були самі австралійці. Що б там не казали, а ми вміємо постояти за себе, Моррі.

– Ще б пак! Особливо коли дозволили заокеанським акулам проковтнути все золото і рудники, – ущипливо одказав Морріс.

– Якось же треба було розробляти приїски, – виправдовувався Дінні.

– Могли б самі зробити це, якби вміли обстоювати свої національні інтереси.

– Що правда, то правда, – погодився Дінні. – Але цього ми ще не вміли, Моррі. Наше золото і наші рудники завжди були легкою здобиччю для іноземних підприємців, а втім, так воно є і досі. Але гадаю, що федерація покладе цьому край і захистить інтереси Австралії.

Морріс мовчав, його думки літали в минулому.

– От коли мені здорово не пощастило, так це тоді, як я загубив акції Великого Боулдера. Хотів би я знати, яка сволота скористалася ними?

– Так, у Хеннані люди були вже не ті, що в старому таборі, – зауважив Дінні.

– Не ті, – погодився Морріс. – Єдиний раз за все життя трапилась нагода розбагатіти, так і то якийсь негідник відібрав її в мене, привласнивши собі мої акції. Йому, певне, живеться тепер непогано.

Дінні знав, що історія з акціями – болюче місце Морріса. Мабуть, Морріс дуже вірив, що вельми розбагатів би, якби не загубив тоді акцій Великого Боулдера. А втім, він і тепер ще продовжував потроху грати на біржі.

– Дивно, – вів далі Морріс, – як нам усім не пощастило. І ти, Дінні, і я, і Саллі, і Робійяр, і Брайрлі – ось уже скільки років ми тут, на приїсках, і нікому з нас не поталанило.

– Першим занапастив себе Олф, – промовив сумовито Дінні, – і його дружина теж.

– Ви не повинні осуджувати Лору, – заступилася Саллі.

– Я не осуджую її, – сказав Дінні.

– А я осуджую, – Морріс говорив рішуче і жорстоко. – Для чого вона відправила Еме в монастир у Кулгарді? Не хотілося самій возитися з дівчиною? А те, що вона вийшла заміж за цього Мак-Суїні, я вважаю просто глумлінням з пам’яті Олфа.

– Ти дуже суворий, Моррісе, – пробурмотіла Саллі.

– А ти могла б так зробити? – спитав Морріс.

– Не знаю, може, і зробила б, – призналася Саллі.

Дінні вирішив, що час змінити розмову.

– Кажуть, що Фріско знову пішов угору в Лондоні, – сказав він, не підозрюючи, що нову тему обрав не зовсім вдало. – Заснував нібито велике акціонерне товариство і одружився з якоюсь багачкою.

Саллі була рада, що вони сидять у сутінках: Морріс міг би помітити, як вона здригнулась, почувши цю новину.

– Так, хтось говорив мені про це, – недбало кинула вона.

– Педді Кеван продав йому Золоте Перо, – сказав Дінні.

– Фріско й Педді Кеван – скажіть на милість! – вигукнув Морріс. – Хто б міг подумати, що вони стануть такими великими персонами на приїсках!

Дінні презирливо сплюнув.

– Великими персонами? Просто загребли купу грошей. Та я краще копатиму золото, поки не здохну, ніж наживатимусь так, як вони.

– Я теж, – погодився Морріс.

Співрозмовники надовго замовкли. Журливий спів Калгурли завмер десь удалині, і тільки глухі удари дробарки порушували тишу. Саллі пішла в будинок, щоб покласти спати дитину, а коли вона повернулась на веранду, Морріс і Дінні урвали розмову, наче не хотіли, щоб її чула Саллі.

– Моррі каже, що ніколи більше не піде шукати золото, – сказав Дінні.

– Не підеш, Моррісе? – спитала Саллі.

– Ні, – одказав Морріс, і в голосі його забриніла нотка жалю. – Я не мрію більше про золото і не сподіваюсь, що доля посміхнеться мені.

– Що й казати, тобі тоді здорово не поталанило, Моррі, – погодився Дінні. – Але знаєш, старатель завжди лишається старателем, я так вважаю. Золота в країні хоч греблю гати. Ходімо зі мною до Лейвертонових горбів – може, ми ще спіймаємо щастя за хвіст.

– Ні, – повторив Морріс. – Я краще ховатиму покійників.

– Твоя воля, – промовив Дінні неквапливо. – А мені більше нічого робити в цьому місті. Навіть повітря мені огидне і цей гуркіт! Ех, як згадаєш, коли ми ходили з Олфом курними шляхами! Це була найщасливіша пора в моєму житті: щодня чекаєш, бувало, що принесе тобі доля, ждеш свого великого щастя. Рудники занапастили Олфа. Ну, а мене туди нічим не заманиш. Гадаю, до речі, що ти маєш рацію, Моррі, – рудники незабаром знову працюватимуть на повну потужність, і Калгурлі і Боулдер розквітнуть знову. Але я серцем відчуваю, що не знайти тут правди робочій людині доти, поки ми не візьмемо кермо влади в свої руки, як говорить Кріс.

Дінні встав і потягнувся, немов скидаючи з себе смуток, який не залишав його весь вечір…

– А що, власне, ти тут можеш зробити? – іронічно спитав Морріс.

– Я? – промовив Дінні, засміявшись. – Не дуже багато. Але я вірю, що робітники доб’ються свого так само, як вони добились свого у боротьбі за розсипне золото. Це одна з найславетніших битв австралійського робітничого класу, Моррі. Вона змінила долю країни, вона заткнула пельку урядові Форреста, який опирався утворенню федерації, вона ввела наш Захід до складу федерації. Тепер всі визнають, що в часи «Еврики» мій батько і його товариші зробили непогану послугу Австралії, а я гадаю, що старателі наших приїсків зробили не менше, борючись за свої старательські права.

– Адже й ви доклали до цього рук, Дінні, – сказала Саллі.

– Аякже, доклав! – відгукнувся Дінні, підбадьорюючись від цієї напіввисловленої похвали. – Але тепер мені тут нічого робити, мем, відчуваю, що засидівся. Рано-вранці піду на розвідку.

Якусь мить він стояв мовчки – маленька хоробра людина – і вдивлявся у далечінь поверх залитих місячним сяйвом просторів, туди, де сірі чагарники тягнуться у глиб країни і струмисті міражі тремтять на безмежному виднокрузі. Потім Дінні обернувся, широка посмішка на мить осяяла його худе і зморшкувате обличчя, він кивнув і почвалав геть.

– До скорого побачення!

ПІСЛЯМОВА

Ви ознайомилися з одним із найвідоміших творів австралійської літератури XX століття – першою книгою трилогії про золоті приїски, що її написала Катаріна Сусанна Прічард.

Життя К. С. Прічард (1883–1969) було сповнене працею художника і борця за перебудову суспільства. Історик літератури згадає її серед піонерів соціалістичного реалізму, історик робітничого руху – серед засновників партії австралійських комуністів. Дивовижна цілісність, мужність, висока громадянська і естетична міра, з якою вона підходила до всього, що б не робила, мимовільно змушувала людей, які оцінювали її діяльність, вживати метафор: «леді лівих сил», «представник Австралії у парламенті світової літератури». Свої автобіографічні нотатки, що їх вона надрукувала за кілька років до смерті, Прічард назвала «Дитина урагану», – так назвали маленьку Кеті фіджійці, бо в ніч на 4 грудня 1883 року, коли вона народилася в Левуці, на Фіджі, вирував ураган; так називали письменницю друзі за її невичерпну енергію, це ім’я підкреслювало приналежність до буремного рево люційного віку.

К. С. Прічард виросла в сім’ї журналіста, де любили музику, театр, живопис, поезію. Ректором Південно-Мельбурнського коледжу, який вона закінчила, був поет Джон О’Хара. Від університетської освіти вона змушена була відмовитися – не мала потрібних коштів. Прічард служила гувернанткою в провінції, викладала в школі, а потім стала професійною журналісткою. Працювала в штаті мельбурнської газети «Геральд», друкувалась у багатьох англійських газетах і журналах, живучи в 1912–1915 роках «вільним стрільцем» у Лондоні. Талановитій, чарівній журналістці, яка знала французьку і німецьку мови, доручали відповідальні завдання.

Якщо не рахувати юнацьких вправ, то перші твори Прічард оповідання й нариси, були надруковані на початку цього століття. Чим був характерний цей період для Австралії? Після бурхливих дев’яностих, коли хвиля кризи і «великих страйків», здавалося, погрожувала розмити самі підвалини австралійського буржуазного суспільства, настав спад. Посилився політичний вплив лейбористської партії, пройнятої духом опортунізму і дрібнобуржуазного реформізму Австралія стала не республікою, як сподівалися радикально настроєні прибічники національної незалежності, а федерацією зі статусом домініону (1901 р.) у Британській імперії. Проминули свій зеніт письменники, народжені народними рухами 90-х років, поети й новелісти, які поклали початок національній літературі, її демократичним і реалістич ним традиціям, – Генрі Лоусон, Едвард Дайсон, Прайс Уорунг, Стіл Радд та інші. Виникла необхідність прийняти в них естафету художнього осмислення австралійського життя, глибше зрозуміти його соціальну динаміку, дати більш розгорнуту картину взаємин поміж людьми, їх прагнень, устремлінь і почувань. Прийшла черга реалістичного роману.

Цей роман не відразу знайшов твердий грунт під ногами. Спочатку він тільки проводив розвідку, що зрідка закінчувалась успіхом. Так, наприклад, звернув на себе увагу роман Майлз Франклін «Моя чудова кар’єра» (1901) – історія молодої дівчини, дочки небагатого фермера, яка пишається тим, що належить до «дітей буша» – суворої австралійської глушини, і кидає виклик вікторіанській респектабельності. Своєрідна книга Джозефа Ферфі «Таке життя» (1903) наріжним каменем лягла у фундамент австралійського роману, показавши, як писати про реальне життя уникаючи обов’язкової для «колоніального роману» пригодницької інтриги, як буденне дає привід для філософських, естетичних, соціально-політичних роздумів. Одначе минуло ще два десятиліття, аж поки про австралійський реалістичний роман можна було говорити як про доконаний факт. Передвоєнні ж роки були для його творців – Катаріни Сусанни Прічард, Венса Палмера, Генрі Гендел Річардсон, Майлз Франклін – часом учнівства, нагромадження досвіду, самовизначення.

У 1908 році Прічард була присутня на знаменних зборах Мельбурнського літературного товариства, коли поет-демократ Бернард О’Дауд, кумир молоді, оголосив маніфест «войовничої поезії». Посилаючись на Уїтмена, він твердив, що справжній поет повинен відповідати на животрепетні актуальні питання, писати про те, що «по-справжньому цікаве і в найблагороднішому розумінні корисне для людей». Полум’яна промова О’Дауда, спрямована проти концепції «мистецтво для мистецтва», знайшла глибокий відгук у душі Прічард.

Журналістика привела допитливу дівчину в трущоби Мельбурна і Лондона, в поліцейські дільниці і на збори Ліги борців проти потогонної системи на заводах і фабриках; вона бачила довгі черги в безплатні їдальні Армії порятунку, смердючі нічліжки, бездомних жінок, що спали на Темзькій набережній, голодні походи безробітних; перша світова війна, загибель брата, розмови з австралійськими солдатами в госпіталях остаточно відкрили їй очі на жорстокість існуючого ладу. Намагаючись зрозуміти природу соціальної недосконалості і знайти шлях до розв’язання болючих суспільних суперечностей, К. С. Прічард прочитала тисячі сторінок: Платон і Рескін, буддизм і християнство, фабіанський соціалізм, синдикалізм, анархізм Кропоткіна… Ключ був знайдений у 1917 році. Дізнавшись про Велику Жовтневу соціалістичну революцію в Росії, Прічард негайно почала вивчати праці Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. «Проходячи якось увечері мостом Принців —згадувала вона пізніше в «Дитині урагану», – я побачила перші плакати, що повідомляли про революцію в Росії. Отже, збулося. Збулася мрія вигнанців, з якими я колись зустрічалася в Парижі… Я не мала сумніву, що події, які сталися в Росії, повинні вплинути на життя людей в усіх країнах».

Коли письменниця досягла першого літературного успіху, – роман «Піонери» (1915) дістав премію на Всебританському літературному конкурсі видавництва Ходдер і Стаутон, – уряд штату Вікторія влаштував прийом на її честь, їй було надано право безплатного проїзду залізницями Вікторії і Нового Південного Уельсу протягом шести місяців. Але з 1920 року Прічард стала членом Комуністичної партії Австралії, і офіційних вшанувань їй уже не виявляють. На неї поширюється антикомуністична політика буржуазної держави в різноманітних виявах – від обшуків і вигуків «цю більшовичку треба вислати з країни!» до закидів критики в «пропаганді». На початку другої світової війни Комуністична партія Австралії була заборонена урядом. В 1950 році, в розпал холодної війни, австралійський уряд консерваторів робив усе можливе, щоб оголосити комуністів і всіх «підозрілих» поза законом, і тільки всенародний референдум зупинив реакцію. Але як би не склалися обставини, які б хмари не згущалися над її головою, Прічард ніколи не відступала від своїх принципів. Не було протягом півстоліття жодного важливого виступу прогресивних сил Австралії, в якому вона не брала б активної участі: організація руху проти війни і фашизму, допомога республіканській Іспанії, боротьба за заборону атомної зброї, протест проти брудної війни США у В’єтнамі. Герой її останнього роману «Невгасиме полум’я» Девід Івенс, втративши сина у безславній корейській авантюрі США, відмовляється бути знаряддям імперіалістичної політики і цілком присвячує себе боротьбі за мир.

З нашою країною К. С. Прічард пов’язувала багатолітня випробувана дружба. Письменниця несла австралійцям слово правди про великі досягнення радянського народу в книзі нарисів «Справжня Росія» (1934), в численних статтях і виступах. У роки Великої Вітчизняної війни вона була членом Комітету по наданню медичної допомоги Росії. Коли в 1941 році утворилося Товариство австралійсько-радянської дружби, Прічард ввійшла в його правління і об’їздила всю країну, закликаючи до встановлення дипломатичних відносин з СРСР. Вона виступала по чотири рази на день у великих містах – Мельбурні, Аделаїді, Сіднеї, Брісбені і в невеликих селах та шахтарських містечках. Вона торкалася всіх сторін радянського життя – від фінансової системи до літератури. Нашу літературу – Горького, Маяковського, Гладкова, Сейфулліну, Шолохова, Фадєєва, Леонова, Гайдара, Катаева – вона добре знала й любила. «Людство у величезному боргу перед, радянською культурою», – до такого висновку прийшла Прічард.

Літературний талант Прічард був надзвичайно багатогранним. П’єса «Брембі Ініс» (1927) перемогла на конкурсі на найкращу австралійську п’єсу (через сміливий викривальний зміст вона була поставлена на сцені тільки в 1972 р.). 1930 року вийшла збірка віршів «Закохана в землю». Оповідання Прічард писала все своє життя. Але все-таки основною формою художнього виразу для неї залишився роман. Найзначніші з дванадцяти написаних нею романів – «Робочі воли» (1926), «Кунарду» (1929) і трилогія про золоті приїски.

«Робочі воли» на австралійській літературній сцені справили таке враження, наче дощ після посухи. На відміну від своїх попередників, що розглядали природу як грізного суперника поселенців, Прічард змальовувала австралійця, подекуди з відтінком натуралізму, в гармонії з навколишніми лісами, горбами, струмками, тваринами. Проте вона не плекала утопічних надій на можливість у єднанні людини з природою знайти порятунок від потворностей буржуазної цивілізації. Загублене поселення лісорубів і пильщиків на Шостій Милі стає ареною класової боротьби. Марк Сміт, освічений робітник, що об’їздив увесь світ, вносить фермент революційного пробудження в життя Шостої Милі, і хоч страйк закінчився невдачею, в людях сталися внутрішні зміни: вони вже не будуть покірно, наче ті воли, тягти ярмо. «Робочі воли» – провісник соціалістичного реалізму в австралійській літературі. Показово, що цей роман був першою книгою австралійського письменника, яка вийшла в Радянському Союзі, – в 1928 році.

До роману «Кунарду» (1929) австралійська література не знала глибокого реалістичного зображення корінних жителів континенту, чорношкірих аборигенів, вільного від екзотичної мішури, поблажливості, сентиментальності. Трагедія кохання білого Х’ю Уотта і аборигенки Кунарду, яка працювала на його фермі, розказана з побутовою достовірністю і сумовитою поезією легенди. Засуджуючи расову дискримінацію, Прічард першою наважилася написати про аборигенів як про рівних, не лише декларуючи рівність, а й доказуючи її художньою логікою твору.

Трилогія «Буремні дев’яності» (1946), «Золоті милі» (1948), «Крилате насіння» (1950) – результат багаторічних творчих пошуків. Ми знаходимо в ній особливості, властиві всьому художньому світові Прічард. Більш чи менш виразно вони проступали і в «Робочих волах», і в «Кунарду», і в «Чорному опалі» (1921) – романі про старателів опалових приїсків, і в романах 30-х років «Цирк Хексбі» і «Рідні й чужі». Це чудові описи праці – фермера, старателя, лісоруба, точні і в деталях, і в самопочутті героїв; образ жінки невичерпних життєвих сил, яку не зігнути ніяким знегодам: уміння передати, як і чим живе певний людський колектив, хай то буде циркова трупа чи табір старателів.