Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ LVI

– Заважив сто фунтів?

– Чорт забирай, невже правда?! Ото самородочок – є чим поласувати, – сказав Тессі.

Хвилину тому Педді Кеван з хряском розчахнув хвіртку, промчав через садок і вихором влетів на веранду до Гаугів. Бруний, скуйовджений, він прибіг просто з роботи, щоб чимшвидше сповістити про новину.

Якось Дінні сказав про Педді Кевана:

– Якщо цього хлопця трохи пошкребти, з нього так і посиплеться золото. Певне, через те він і не полюбляє митися. Боїться, щоб після нього в тазі не знайшли золотого розсипища.

Дінні й Тессі Ріган сиділи на приступках веранди, де зібралося ще кілька старателів, і, посмоктуючи люльки, обговорювали причини тимчасового затишшя в боротьбі за розсипища. Кріс примостився осторонь на одному з саморобних стільців, оббитих мішковиною, і час від часу докидав якесь зауваження. Педді, з розпатланим рудим чубом і дикими від збудження очима, порушив мирний хід бесіди. Коли хто-небудь з таким виглядом вдирається до гурту, це може означати тільки одне: наставляй вуха, десь знайшли золото – буде новий похід!

Кожен із старателів вмить насторожився, у кожного щось тьохнуло в грудях. Старі, досвідчені золотошукачі, такі, як Дінні й Тессі, удавали, ніби зовсім спокійно сприйняли Педдину новину.

– Ну, а де ж вони ростуть, такі самородки?

– Хто його знайшов – відомо?

– Ніхто ні біса не знає, – випалив Педді. – Приїхав панотець Лонг з Кеноуни і каже, що два хлопці знайшли здоровезний самородок. А більше шановний отець нічого не хоче казати. Поклявся, бачте, зберігати таємницю.

Тессі підвівся й підсмикнув штани.

– Ну, цим він не відбудеться, правда, Дінні? Треба самим поглянути, що там таке, та й манатки про всяк випадок зібрати, якщо…

– Похід уже почався, – перебив його Педді. – Дорога на Кеноуну аж кишить. Я з своїм напарником зараз відчалюю теж.

– Пробачте, мем! – гукнув Дінні Саллі. – На сьогодні обід відміняється!

З веранди всіх наче вітром здуло.

– Ну от, хай йому всячина! – Саллі підійшла до дверей і побачила, що всі вони вже поспішають дорогою до міста: і Дінні, й Тессі Ріган, і Педді, й решта старателів, а позаду всіх – Кріс Кроу. Пораючись біля плити, Саллі запарилась, аж мало не падала з ніг, і їй було до сліз досадно, що вся її праця пішла нінащо. Спересердя вона кляла золоту гарячку й усі золотошукацькі походи на світі. Ще тільки почувши, про що з таким захватом розливається Педді, вона вже знала, чим це скінчиться.

Морріс повернувся увечері й на диво спокійно розповів про новину, яку приніс панотець Лонг, і про дику метушню, що знялася в місті навколо походу до Кеноуни, де, як гадали, можна було щось розвідати. Вся ця справа здавалася Моррісу дуже сумнівною. Ні в поліції, ні в гірничому департаментті немає ніяких відомостей про цей самородок, сказав він. Якби самородок існував насправді, то його уже пред’явили б і заявка була б зареєстрована.

Звичайно, всі знають, що частина золота іде на сторону; але старателі суворо пильнують, щоб тут закон не порушувався. Утаювання золота тягне за собою конфіскацію ділянки. Отож навряд чи знайдуться такі, що, натрапивши на багату жилу, стануть нею рискувати. Через те великі знахідки, як правило, завжди реєструються, і тільки якась дрібниця просочується до рук перекупників краденого золота.

Саллі надивуватися не могла, як страшенно змінився Морріс. Раніше – до свого злощасного походу на Маунт-Блек – він перший кинувся б мов навіжений у цю нову погоню за золотом. Але після того походу, і особливо відтоді, як Морріс став трунарем, він цілковито збайдужів до всіляких чуток про нові золотошукацькі походи чи багаті розсипища, знайдені десь на новому далекому приїску.

Саллі знала, що Морріс через силу примусив себе зайнятися своїм новим ремеством. Заглушив у собі відразу до нього і тепер був навіть задоволений, що зумів домогтися успіхів на ниві поховання людей. Не велика то приємність – знімати мірку з небіжчиків, збивати труни або плентатися біля катафалка у похоронній процесії казна-куди на кладовище, казав Морріс. Попервах його просто з душі вернуло і соромно було людям у вічі дивитись, а тепер нічого, звик. Робота як робота, буває гірша. Просто доля зле пожартувала з нього. Але з жарту є зиск – ось що найголовніше!

– Це теж ніби свого роду невеличка жила, – сказав якось Морріс Олфу. – Хто б міг подумати, що я зароблятиму гроші на трупах! Ніхто наперед не знає, де лежить його щастя: Видно, мені судилося не копати золото, а закопувати мерців.

Морріс тепер весь час пропадав або в своїй конторі, або в майстерні, або в стайні; навіть пишався тим, як він уміє догодити пригніченим горем родичам небіжчика – ніколи не шкодує жалобного крепу, складає віршики для повідомлень про похорон, а для одного з своїх клієнтів навіть попросив Саллі наплести вінків з білих безсмертників.

– Бачиш, люба, я всіляко намагаюся ублаготворити померлу душу, – з гіркою іронією казав він.

Саллі просто не знала, що їй робити з Моррісом: він зовсім погрузнув у своєму похоронному бюро. Невже він більше ні на що не надіється і вирішив усе життя ховати мерців? Саллі навіть хотілося тепер, щоб він загорівся від цих балачок про золото і гайнув разом з усіма ловити примарне щастя. Але Морріс залишався незворушним і байдужим до всього на світі.

Дінні й Тессі, гнані золотою гарячкою, поспішали до Кеноуни. Не може бути, щоб отой піп так набрехав. Якщо він каже, що бачив здоровенний шмат золота – то таки бачив. А він же про це сказав? Сказав! І якщо більше нічого не говорить, то тільки тому, що не може розголосити таємниці сповіді. Певне, йому хтось сповідався, розкаюючись у якійсь нечистій справі, міркували старателі. Грабіжництво або ж убивство, а може, те й друге водночас.

Сотні людей, похапавши кайла та лопати, – на верблюдах, на конях, на ослячих візках, на підводах, на велосипедах і пішки, з мішком за плечима, – ринули в дорогу, щоб перекопирсати, обнишпорити землю за околицями Кеноуни.

Через кілька днів вони потяглися назад: ніяким легендарним самородком ніде навіть не пахло. І не було жодних чуток про багаті розсипища десь поблизу, чи про старателів, що повернулися здалека й кропили свою удачу, чи про чиюсь підозрілу метушню.

З’ясувалося тільки, що золото на старому Білому Пері та інших колись багатих приїсках цього краю почало вичерпуватись. Крамарі й трактирники в один голос скаржилися на застій у торгівлі. Чутка, пущена панотцем Лонгом, була їм, звісно, на руку, і вони зустріли її вельми радо. Інша справа – старателі. З раннього ранку й до вечора під палючим сонцем вони марно длубали землю кайлами та лопатами, не заробляючи цією виснажливою працею навіть собі на прожиття, не знаючи навіть, де вони копають: далеко чи близько від місця народження того таємничого кавалка золота.

Із східних штатів також почали прибувати партії золотошукачів, і після трьох тижнів одчайдушних, але даремних пошуків становище склалося досить загрозливе.

Дінні чудово пам’ятав горезвісний похід Мак-Кена і несамовиту лють старателів, ошуканих варняканням п’яного дурня. Він застерігав інспектора й констебля, що треба якось допомогти озлиднілим і голодним старателям, а то панотцю Лонгу не минути лиха. Якщо священик сказав правду – нехай назве місце, де було знайдено самородок. Бо старателі подумають, що він або ляпнув зайве з п’яного розуму, або ж їх умисне обдурили заради наживи окремих крамарів та трактирників.

Панотець Лонг погодився сказати, де знайшли самородок. О другій годині дня такого-то числа він привселюдно розповість про це з балкона готелю в Кеноуні.

Натовп, що зібрався біля готелю, за свідченням Дінні, був настроєний далеко не мирно. Перед лицем такої грізної сили у будь-якого смільчака душа сховалася б у п’яти.

– Людей зійшлося тисяч шість-сім. Усі патлаті, мов вовкулаки, в усіх ноги розтерті до крові. Від голоду ледве стоять на ногах, очі палають. Було видно, що коли панотець Лонг не дотримає слова – вони його просто роздеруть на шматки. Ті, що мали коней, верблюдів, повозки чи велосипеди, тримали їх напоготові, щоб одразу рвонути вперед, тільки-но панотець Лонг скаже, де знайшли той здоровенний самородок.

Коли молодий священик вийшов на балкон, його зустріли зловісним мовчанням. Запала така гнітюча тиша, яка буває лише перед грозою.

– Панотець Лонг стояв білий мов крейда і весь тремтів від страху, хоча й силкувався бадьоритися, – розповідав Дінні. – Дехто з хлопців почав уже галасувати. Лише богу відомо, що могло б статися, якби попик надумав відкручуватись. Спочатку я страшенно боявся цього, бо надто вже він розмазував – в яку, мовляв, халепу він ускочив, не подумав, до чого може призвести людей золота гарячка. Ну, а далі попросив хлопців ні про що його більше не розпитувати, коли він назве місце, де знайшли самородок. Ті, кому вже зовсім урвався терпець, почали заприсягатися, здіймаючи до неба руки. «Гаразд, – сказав панотець Лонг, – зараз я вам скажу, де, на мою думку, було знайдено самородок і все, що я про це знаю. Не можу тільки назвати тих, хто його знайшов, бо не маю на те права. Самородок нікуди не дівся, він у повній цілості. Зараз він не в цьому місті, а, мабуть, у якомусь іншому десь поблизу, і свого часу повернеться назад до Кеноуни…»

«Самородок знайшли…» – тут ми всі затамували подих, чути було, як муха пролетить, а він спроквола промимрив: «…по дорозі на Курналпі, за чверть милі від найближчого озера».

– Натовп заревів і немов з ланцюга зірвався. Люди просто озвіріли, лізуть одне одному на голови, повозки тріщать, коні стають дибки, верблюди, запряжені в незграбні вози, пруть навпростець, не розбираючи дороги. Крики, гамір, лайки, прокльони. Та ось усе це з диким реготом, з гиканням наввипередки помчало в бік Курналпі. Такого я зроду не бачив. Справжнісіньке тобі стовпотворіння! Щастя ще, хоч нікого до смерті не задавили.

Сам Дінні та ще чоловік півтораста старателів залишились послухати, чи не скаже панотець Лонг чогось певнішого. Коли гамір ущух, священик додав: «Самородок знайшли поблизу дороги, на глибині п’ять чи шість футів, а важить він щось дев’яносто п’ять чи сто фунтів».

Сказавши це, він пішов з балкона.

Дехто несміливо спробував аплодувати, а хтось навіть запропонував висловити панотцю Лонгу подяку за повідомлення. Однак у відповідь загули несхвальні голоси. Досвідченим старателям, таким, як Дінні чи Тессі Ріган, що тверезіше дивилися на речі, слова священика не вельми сподобались; надто вже він заминався: «на мою думку», «мабуть». Більше скидалося, що то говорить не священик, який береже таємницю сповіді, а людина, котра боїться, що стала жертвою лихого жарту.

Чимало старателів зібрали свої манатки і поплентались назад до Калгурлі. Вони вже бачили, що від цього походу марно ждати добра і що здоровезний самородок панотця Лонга – чистісінька вигадка. Проте сотні людей ще довго кілкували ділянки на багато миль довкола пересохлого озера при дорозі на Курналпі й уперто довбалися в землі. Та скільки вони не мучились, виснажлива праця не дала їм ані єдиного зернятка золота.

Подейкували, ніби панотець Лонг пиячив якось з одним відомим у Кеноуні трактирником та його приятелями, і ті розхвалювали йому так і сяк скарби цього приїску. Коли священик добре захмелів од віскі, яким його частували не менше, ніж різними побрехеньками, йому, певне, підсунули щось схоже на грудку золота, а може, з п’яних очей бідоласі просто привидівся велетенський самородок. І він здуру й бовкнув десь про цей самородок, не усвідомлюючі того, якого лиха може накоїти чутка про таку знахідку, не розуміючи, що похід старателів – це питання життя і смерті для сотень, ба навіть тисяч людей, а заразом і для тих, хто такі чутки поширює. Адже Мак-Кен за свою брехню трохи не наклав головою!

Учасники походу рвалися по-своєму розрахуватися з негідниками, які пошили в дурні панотця Лонга. Була підозра, щр Том Дойл, власник найбільшого готелю в Кеноуні й дуже впливова там особа, був причетний до цієї справи. Всі знали, який він охочий до жартів. Але Том, шестифутового зросту ірландець з бугаячою силою і таким же норовом, заприсягнувся, що повідбиває печінки кожному, хто лиш посміє зводити на нього такий наклеп.

Старателям, які спробували учинити йому допит, Том нагадав, що він сам такий же старатель, як і вони. Кожен пенні, що пішов на його готель, добутий на приїсках. Він не якийсь там придуркуватий молокосос, щоб гратися з вогнем, плескаючи казна-що про неіснуючий самородок. Том закликав у свідки і матір божу, й усіх святих, що сам нічого б не пожалів, аби знайти дурисвітів, хто б вони не були. А в тому, що священику наставили носа, він, звісно, нітрохи не сумнівається.

Ніяких нарікань на панотця Лонга, який, до речі, перебуває під його захистом, він не дозволить. Хіба ж то не він, не Том Дойл, боровся разом з усіма старателями за справедливість? Нехай хто скаже, що це не так! І хіба не він підняв свій голос на захист старателів, коли Джону Форресту здалося, ніби він може поводитися з ними, мов з падлом? Та він же, чорт забирай! І за це його арештували й хотіли присобачити йому справу про підбурювання до заколоту, про порушення громадського порядку і ще казна-що. Тільки все це лопнуло, як булька на воді, бо він, Том Дойл, лише захищав старателів. А це – право кожного громадянина.

Ну, звісно, казали старателі, вони все це знають і пам’ятають. Вони зовсім не думають, що Том був у спілці з тими пройдисвітами, які заради жарту чи заради наживи спровокували людей на цей похід. Просто вони вважали за свій обов’язок сказати йому, які ходять чутки, і розплутати плітку.

Том погодився з ними й поставив усім випивку та закуску. Хвиля старательських походів, збита необачними словами панотця Лонга, не одразу вляглася. Були й інші, менші походи– в. Золоту Долину, Широку Стрілу, Муллін. А панотцю Лонгу ще не раз загрожувала небезпека, і казали, що він ходив на волосинку від смерті.

Хоч священик і далі жив на приїсках, проте це був уже не той колишній панотець Лонг: від нього залишилась сама тінь. Гризота про казковий самородок та жахливі наслідки походу не давали йому ані миті спокою, і зрештою саме це, на думку багатьох, поклало його в домовину, а зовсім не тиф, од якого він нібито помер через кілька місяців у Перті.

Невдовзі Том Дойл був обраний мером Кеноуни. Це сталося після того, як боротьба старателів увійшла в нову фазу.

А почалося це так: Майка Берка, Джіммі Міллера, Еда Бернса й Тессі Рігана арештували, звинувативши їх у крадіжці руди, яку вони вивозили мішками з своїх ділянок на наділі Айвенгівського синдикату.

РОЗДІЛ LVII

Старателі не припиняли роботи на своїх ділянках на айвенгівському наділі. Протягом усього останнього часу синдикат переробляв породу з відвалів. Майк Бер’к, чия ділянка межувала з головною шахтою синдикату, також почав працювати на відвалі. Напарники допомагали йому згрібати породу, наповнювати нею мішки й возити до артільної ступи. Вони доводили, що весь золотоносний пісок з цього відвалу належить їм.

А через кілька днів Майка Берка, Тессі Рігана, Джіммі Міллера й Еда Бернса ото й було арештовано і звинувачено в крадіжці руди, яка була власністю Айвенгівського синдикату. Проте розгляд справи було відкладено до рішення суду присяжних в аналогічній справі, що мала слухатися в Пік-Хіллі.

Коли стало відомо, що суд відкладено, старателі на зборах заявили, що не можуть дозволити собі розкіш сидіти без діла й чекати коло моря погоди. І вони відновили роботу. На багатьох ділянках виробіток золота йшов досить успішно, і це ще більше зміцнило їхнє рішення. Руда Берка після промивання дала двісті десять унцій. Однак до того часу, поки не з’ясується питання про право власності, золото доводилося вносити банк, у депозит. Старателі дедалі нетерплячіше чекали рішення суду в Пік-Хіллі і не втрачали впевненості, що справа розв’яжеться на їхню користь.

Та коли судове рішення було нарешті оголошене, всі їхні надії розвіялись, мов дим.

Ну як це можна назвати? – обурювались вони, вкрай приголомшені.

В постанові суду говорилося, що старателі можуть шукати золото на території наділу, але вивозити його не мають права.

Таке рішення, на думку старателів, було просто знущанням з правосуддя й здорового глузду. Хто погодиться з ним миритись? В усякому разі, тільки не старателі австралійських приїсків. Зате власники наділів та золотопромислові компанії тріумфували.

Щоправда, рішення суду присяжних не було одноголосне. Залишалася можливість подати апеляцію до Таємної ради; але старателі вже й так витратили не одну тисячу фунтів, домагаючись правильного витлумачення закону. Якщо справу буде передано до Таємної ради, доводили вони, то всі судові витрати уряд повинен взяти на себе.

Старателі рішуче заявили про свій намір і далі продовжувати боротьбу за право на розсипне золото. Ні арешти, ні судові переслідування, казали вони, не примусять їх відступитись. Вони знають, що закон і справедливість на їхньому боці. Продажні політикани показали, як вони можуть зневажати закон і примушувати служителів правосуддя танцювати під їхню дудку. Тепер трудящим приїсків не залишається нічого іншого, як продемонструвати ту силу, на яку вони спираються, відмовляючись коритися такому кричущому свавіллю.

Старателі продовжували працювати, як звичайно. Берк та його напарники й далі вивозили руду з відвалів своєї ділянки. А коли одного разу з будинку управляючого вийшов констебль і наказав припинити роботу, вони зажадали, щоб він показав їм свої повноваження. Показати він нічого не зміг, і старателі, добродушно посміюючись з нього, взялися знову згрібати породу та насипати її в мішки.

Над полудень приїхали в повозці помічник поліцейського інспектора Холм та капрал Нікольс. Вони забрали Майка Берка, Тессі Рігана, Джіммі Міллера та Еда Бернса й одвезли їх до поліції. Звісно, старателі могли б відбити товаришів, але вони суворо виконували вказівку керівників своєї Спілки не чинити опору.

Ну що ж, вони цього й чекали, а Майку Берку та його дружкам уже невдивовижу сидіти під арештом! І старателі не втрачали бадьорості, вони жартівливо, з вигуками «ура» провели поліцейську повозку, пославши кілька крутих слівець на адресу інспектора й уряду.

Найнявши кращих юристів приїску, старателі неухильно діяли за їхніми порадами, і Спілка захисту старательських прав знову здобула перемогу.

У верховному суді, коли було подано апеляцію, суддя Хенсман виніс рішення, в якому говорилось: «Оскільки Джадрелл, попередній власник наділу Айвенгівського синдикату, помер, не призначивши спадкоємця, і жодну особу не було введено в ці права, наділ залишився без власника; звідси випливає, ща особи, названі позивачами в цій справі, неправомочні виступати із скаргами на порушення меж наділу».

В рішенні зазначалося також, що за звичайних обставин дії Берка розглядалися б як крадіжка, бо ділянка його була на території наділу; але через те, що право на володіння наділом, як встановив суддя Хенсман, було втрачене, Берк, як і кожна інша особа з старательським свідоцтвом, має право шукати золото, а також брати руду з відвалів чи з будь-якого іншого місця, віддаленого на п’ятдесят футів від рудної жили. Тим більше, що досі не було навіть доведено, чи є на Айвенго така жила.

Отож виходило, що, згідно з законом, як говорилося в рішенні суду в Пік-Хіллі, старателям забороняється брати руду з наділу будь-якої компанії; та якщо дотримуватися справедливості й здорового глузду, то Берк діяв у межах дозволеного, коли брав золотоносний пісок з незаконно удержуваної, на думку судді Хенсмана, території.

Ухвала верховного суду була зустрінута з великою радістю, хоч новий закон про добування золота й судове рішення в Пік-Хіллі залишалися в силі і боротьба з ними була ще попереду.

РОЗДІЛ LVIII

Мало не кожного дня відбувались події, що розпалювали гнів і обурення старателів. Золотоносні розсипища, які ніколи не йшли під наділи, в обхід старого закону передавалися золотопромисловим компаніям. На Горбі Самородків та в Широкій Стрілі відбулися мітинги протесту проти незаконних дій компанії, що загарбала старательські ділянки. Айвенгівський синдикат продовжував домагатися судового переслідування старателів, а старателі, попри все це, продовжували працювати на своїх ділянках.

Багато старих золотошукачів, уже нездатних до тяжкої праці, греблося у відвалах та віяло пісок на покинутих ділянках довкола Марітани й Великого Боулдера. Вони ледве перебивалися на ті дрібки золота, які їм час від часу щастило назбирати. Але раптом поліція ні з того ні з сього почала вимагати від них старательські Свідоцтва, а коли вони показе вали документи старого зразка, безжально гнала їх геть.

– Яка ганьба! – обурювався Дінні. – Кожен знає, що бідолахи не мають пенні за душею.

У старателів на Аделіні, одному з боулдерських рудників, справи йшли непогано. Та коли на наділ ринуло не менще сотні старателів і закілкувало ділянки, промисловці знову перейшли в наступ. Орендатори-здольщики, що напевне були підставними особами компаній, почали брати руду із старательських відвалів.

Старателі навіть нестямились, як двадцять чоловік опинилися у фрімантлській в’язниці; серед них був і Дінні.

Знову по всіх приїсках покотилася хвиля багатолюдних мітингів протесту; вони виникали стихійно – і на ділянках, і на вулицях, і в громадських приміщеннях міст.

– До якого тільки шахрайства не вдавалися компанії, – розповідав Дінні. – Взяти хоча б те, як вони умисне сфабрикували позов проти своїх здольщиків на Боулдері й підсунули його до верховного суду, щоб потім було на що посилатись. Коли старателі зачули, що в суді розглядатиметься позов Хеннанського об’єднання золотопромисловців до здольщика Каулі, керівники Спілки одразу насторожились.

Вони з’ясували цю справу і заявили, що ніхто не давав повіреним Спілки ніяких вказівок щодо цього пройдисвіта. Каулі кинув свою ділянку, коли почалися утиски старателів. Напарники, з якими він раніше працював, свідчили, що відтоді вони його навіть у вічі не бачили і що жодних прав на ділянку він не має.

Каулі найнявся на роботу до Хеннанського об’єднання золотопромисловців. Це все, що вони про нього знали. І все-таки першою справою, призначеною для розгляду в верховному суді, була справа Каулі, а не Маккарті, Хорана чи інші, давно вже розглянуті приїсковим інспектором. Потім розкрилося, що приїсковий інспектор сам передав справу Каулі до верховного суду. Звичайно, Спілка захисту старательських прав рішуче відмежувалась від Каулі та його процесу.

Старателі зрозуміли, що це пастка. Справи їхні були відкладені на вимогу золотопромислових компаній, що стояли за плечима здольщиків; компанії розраховували, що суд прийме в справі Каулі рішення, яке зв’яже старателям руки і ноги. Але ті лише посміювались: ні, їх на такому не обдуриш —надто дешевий трюк.

Лише деякі старателі визнали новий закон і погодилися сплачувати компаніям данину за право добувати розсипне золото на їхніх наділах. Але їх швидко розкусили. Це підставні особи, казали старателі. Бо хто ж піде на таке ганебне діло?

Коли один здольщик на Боулдері зупинив свою підводу біля відвалів Дена Ші, Ден запитав його, чого йому тут треба. Здольщик відповів, що обробляє відвали на наділі компанії і хоче вивезти руду.

– І не надійся! – сказав йому Ші. – Руда – з моєї шахти, й відвали – мої.

На суді Ші визнавав, що взяв коня за вудила, одвів убік, відчепив посторонки і перекинув воза.

Але здольщик заприсягався, що Ші ображав його, відштовхнув геть, почав погрожувати, і два поліцейських, які навмисне вешталися поблизу, засвідчили його слова. Кожному було ясно, що все це підстроєно від початку до кінця. А проте Ші опинився за гратами.

Старателі вирішили, що будуть і без Ші вивозити руду з його відвалів. Вранці, коли загримотіли тази, на загальні збори зійшлися всі старателі з довколишніх ділянок. Керівники Спілки пояснили становище: настав час діяти.

До відвалів Ші пригнали чотири підводи, навантажили їх породою і повезли до промивальні за Браун-Хілл. Кількасот чоловік ішло позаду, охороняючи валку. В Браун-Хіллі їх зустріла кінна поліція на чолі з сержантом. Казали, що якийсь здольщик з Боулдера звернувся до поліції, щоб вона арештувала старателів, які вивозили руду. Сержант Сміт намагався виграти час. Він попросив старателів почекати, поки прибудуть приїсковий інспектор та начальник поліції Ньюлендс. Вони вже в дорозі – хочуть особисто розібратися в усій цій справі.

Інспектор не приїхав, а Ньюлендс та агент розшукної поліції невдовзі примчали верхи на конях. Було цілком очевидно, що вони хочуть забрати підводи й арештувати візників. Але старателів того дня краще було не чіпати. Коли кінні поліцейські пробилися до підвід і почали стягати візників та видирати з рук віжки, їх відтиснули. Побачивши, що вони з усіх боків оточені розлюченим натовпом, поліцейські відступили, а підводи під переможні вигуки сотень старателів рушили Далі.

Спорожнивши підводи, старателі знову повернулися до відвалів, набрали руди й одвезли її до місця промивання. Люди наполегливо працювали весь день, не відступаючи від свого плану. Начальник поліції Ньюлендс попередив Майка Берка, що це йому вилізе боком.

Та неприємності дещо забарилися, бо в цей час, відсидівши свій строк у фрімантлській в’язниці, на приїски повернулася перша партія заарештованих в Аделіні.

Їм влаштували урочисту зустріч. Тисячі старателів з дружинами й дітьми прийшли на вокзал. Саллі теж пішла зустріти Дінні. Звільнених зв’язниці старателів посадили на лінійку, запряжену четвериком, і під звуки оркестру, з розгорнутими прапорами повезли до міста. Закрита парасолька, яку, мов корогву, несли попереду процесії, викликала загальний регіт і глузливі вигуки глядачів, що товпилися обабіч дороги. Населення міста радісно вітало і звільнених з в’язниці, і всіх їхніх товаришів, що йшли стрункими колонами під сліпучим промінням полуденного сонця.

На перехресті вулиць Марітани й Хеннана процесія зупинилась і почався мітинг. Один за одним виступали старателі, говорячи про те, що вони пишаються справою, за яку борються, і своїми товаришами, які постраждали в цій боротьбі. Бойового духу старателів нічим не зламати. Спілка ще рішучіше продовжуватиме боротьбу за права старателів на розсипне золото. Хрипкі, схвильовані голоси промовців тонули в бурхливих оплесках.

– Ми знаємо, що населення Кулгарді, Калгурлі, Мензіса, всіх таборів на приїсках – з нами, – стоячи на лінійці, заявив Дінні, коли настала його черга сказати слово. – Спілка захисту старательських прав залучила найкращих адвокатів, і ми керуємося їхніми порадами. Ми діяли з оглядкою, два роки дозволяли поліції забирати наших людей, вірячи в правоту нашої справи.

Коли одних кидали за грати, їхнє місце заступали інші, щоб зберегти право на ділянку. Юристи кажуть, що здольщина – це абсолютно незаконні побори. Це підлий прийом боротьби, як ніж у спину. До якого тільки безсоромного шахрайства не вдавалися законодавці в Перті, щоб зламати старателів! Але в них нічого не вийшло. І не вийде! Ніколи вони не зламають бойового духу людей, які першими прийшли в цей край, першими розвідали його й заселили. Спілка старателів домагається рівних прав для всіх і бореться проти будь-яких привілеїв.

Вибухнула злива оплесків. Оплесків на честь Дінні Квіна, на честь звільнених з в’язниці старателів, на честь Спілки захисту старательських прав, на честь тієї справи, за яку вони всі боролись. Після цього процесія з оркестром і прапорами потяглася далі довгою курною дорогою до Боулдера, де в готелі «Біржа» тих, що повернулися з ув’язнення, чекало щедре частування.

Ця демонстрація значною мірою спричинилася до тимчасового перемир’я між старателями з Аделіни та здольщиками Боулдера. Роль посередників узяли на себе деякі поважні городяни, які хотіли відвернути сутичку. Старателі заявили, що припинити роботу вони не можуть. Не помирати ж їм з голоду! А в крамницях перестануть давати їм у кредит. Проте вони погодились не брати руду з відвалів, за які йде суперечка, поки суд не винесе рішення в справі, що її веде Спілка захисту старательських прав. Тільки ж нехай і здольщики теж не чіпають цих відвалів.

– А хто може ручитися, що ви дотримаєте своєї обіцянки? – запитав комітет посередників.

– Не було ще випадку, щоб старатель не дотримав свого слова, – гордо відповів Пат Мак-Грат.

Та вже десь за тиждень старателі побачили, що здольщики беруть руду із спірних відвалів, і повідомили про це приїскового інспектора. Той попередив здольщиків, щоб вони цього не робили, а то й старателі теж візьмуться за відвали. Здольщики продовжували возити руду; старателі скликали загальні збори й постановили негайно відновити роботу.

Цього разу вже п’ятсот старателів стояло на варті, поки їхні товариші займали відвали. Пригнали чотири підводи і навантажили їх з горою.

Потім у супроводі сотень старателів підводи рушили на Браун-Хілл. По дорозі їх перестрів загін кінної поліції, очолюваний самим Ньюлендсом. Начальник поліції звернувся до старателів, закликаючи їх скоритися законові. Уповноважені старателів відповіли, що руда належить тим, хто її добув, і старателі свого не віддадуть. Якщо поліція втрутиться, їй буде вчинено опір.

Ньюлендс наказав заарештувати візників. Старателі миттю оточили підводи. Сталася коротка сутичка, і поліція відступила. Підводи покотили далі, а за ними переможно йшли старарателі, сповнені рішучості боротися до кінця. Цілий день вони працювали на своїх відвалах і возили руду.

З Півдня прибула підмога: двадцять кінних та п’ятдесят піших поліцейських стали табором на боулдерському наділі.

Тепер вантажити й возити руду приходило понад тисячу старателів. Поліція спостерігала, але не втручалася. Щоранку відбувалися збори, на яких обговорювалися плани подальших дій, а вечорами – масові мітинги. «Дисципліна і витримка!» – напучували керівники. Всі розуміли, що назріває криза. Але старателі, як ніколи, трималися по-бойовому, виявляючи готовність всіма силами захищати своє право на розсипне золото.

Та ось одного ранку, трохи не вдосвіта, коли старателі ще не повиходили на роботу, на їхні ділянки налетіла кіина й піша поліція і заарештувала кількох чоловік.

Дінні вголос зачитував друзям, як «Калгурлійський гірник» повідомляв про цю подію населення міста:

«Всяк і кожен незаперечно визнає, що наша поліція діяла безприкладне хоробро й мужньо. Напад відбувся, ледь зазоріло, а проте на ділянках уже працювала майже цілісінька дюжина старателів! І як би ви гадали? Щоб настрахати їх, вистачило всього-на-всього сімдесят поліцейських. Чи це не доказ нечуваної доблесті наших охоронців порядку! А слід завважити, що поліція була озброєна тільки гвинтівками, револьверами та шаблями і навіть не вдавалася до підтримки артилерії. Такий подвиг житиме у віках… Можна бути цілком певними, що сімдесят героїв протримаються на своїх позиціях, поки не надійде підмога».