Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 41 страниц)

І вже зовсім на сміхоту обернулася вся ця історія, коли сер Джон спростував повідомлення про заподіяні йому рани, а начальник поліції заявив, що демонстрація навіть не нагадувала будь-якого страйку і що інспектор, на його думку, не мав достатніх підстав зачитувати закон про порушення громадського порядку. Жодна волосинка не впала з будьчиєї голови, й ніхто не мав ані найменшої подряпини. Найбільшим злочинцем виявився Джонні Джонсон, старий одноногий дзвонар, якого звинуватили в бешкетуванні, а саме в тому, що він кричав: «Гуртуйтеся, не відступайте, хлопці!», «Під три чорти сера Джона Форреста і всіх таких тварюк, як він!», «Геть паскудну блощицю Хейра!», «У шию Морана!»

Джонні звинуватили ще й у тому, що він нібито вдарив милицею коня констебля Уїллена. Його засудили до дев’яти місяців каторжних робіт у фрімантлській в’язниці. Крім нього, потерпіли ще чотири чоловіки, також звинувачені в бешкетуванні або в підбурюванні до заколоту. Один з них, бажаючи довести своє алібі, попросив сказати, коли саме він вчинив злочин, проте суддя, інспектор Хейр, відповів: «Я сам тебе бачив, а коли – це байдуже».

Такої заяви було досить, щоб кинути за грати ще двох старателів.

Одначе Тому Дойлу та Біллі Королю, звинуваченим на цій самій підставі, якось пощастило виправдатись.

Та як би там не було, а на кінець місяця «десятифутова поправка» була скасована. А ще через тиждень випустили на волю старателів, що відбували покарання у фрімантлській в’язниці. І, нарешті, верховний суд, розглянувши скаргу старателів, анулював усі постанови, що забороняли старательські розробки на наділі Айвенгівської компанії.

Це була велика перемога, і її радісно відзначали на кожному руднику, в кожному старательському таборі. Старателі юрбами ходили по місту, сміялися, співали і частували один одного. Всі перипетії боротьби – арешти, суди й горезвісний «заколот», під час якого нікому навіть не розквасили носа, – переповідалися й так і сяк, і кожного разу це викликало гучний регіт. На мітингах виголошувались промови на честь товаришів, які показали себе героями й за спільну справу пішли до в’язниці. Вдень старателі знов працювали на своїх ділянках, але увечері всі вулиці й усі трактири в місті лунали сміхом, піснями, веселими жартами. І, підіймаючи кухлі з пивом, старателі задирливо гукали: «Я пишаюся вами, чорт забирай!»

Була тільки одна причина для занепокоєння, одна хмарина, що потьмарювала радість перемоги, здобутої старателями над золотопромисловими компаніями та урядом: сер Джон Форрест оголосив про свій намір видати закон, на підставі якого власники наділів контролюватимуть усі корисні копалини на своїх наділах з правом здавати в суборенду окремі ділянки за системою здольщини.

– Ну, братця, якщо він тільки це зробить, – говорив Дінні (і тисячі старателів та рудокопів думали так само), – знову чекай катавасії.

Але як би там не було, старателі вийшли переможцями в першому раунді і вважали, що поки що можна трохи й повеселитись.

РОЗДІЛ LIV

Новий закон не забарився з’явитися на світ; один з його параграфів говорив, що власник наділу після закінчення річного терміну може одержати свідоцтво, яке забороняє старателям доступ на його землю.

Старе законодавство надавало власникові наділу право тільки на розробку жильних родовищ; розсипне золото залишалося в розпорядженні кожного, хто мав старательські права. Новий закон явно був виданий на догоду спекулянтам акціями та лондонським ділкам. Він виривав з рук старателів усе, що вони відстояли раніше, остаточно позбавляв будь-яких прав на розсипне золото і спонукав на відновлення боротьби за ці права.

Старателі кипіли гнівом і були сповнені рішучості. Вони зовсім не мали наміру коритися такій сваволі. Боротьба спалахнула знову.

На зборах Спілки захисту старательських прав Мік Меньйон зачитав постанову верховного суду в справі Пета Х’юза та Білла Брея:

«Коли особа, що має старательське свідоцтво, пропонує власникові наділу чи його уповноваженим показати, згідно статті 36 Закону про добування золота, місце залягання жили, встановлення будь-яких гаданих меж не є достатнім – потрібне точне окреслення місця реального залягання. Якщо через сорок вісім годин після вручення власникові наділу письмової вимоги – показати місце знаходження жили – цього не буде зроблено, особа, що має старательське свідоцтво, набуває права доступу на наділ при умові виконання цією особою статті 119 Закону, в якій говориться, що коли право старателя розпочати розробку буде заперечуватись, для розв’язання суперечки можна запросити приїскового інспектора».

– Ця постанова, – сказав Мік, – так само, як і старе законодавство, цілком ясно говорить про те, що кожен, хто має старательське свідоцтво, правомочний шукати й добувати розсипне золото; він повинен тільки не чіпати того, що належить власникові наділу. Перша спроба позбавити старателів їхніх прав виявилась у грубому безсоромному порушенні закону. Друга спроба – це прийняття нового закону, що зводить нанівець існуюче законодавство.

– Авраам Лінкольн казав, що закон не може бути спрямований проти природних прав людини, – вигукнув Кріс Кроу, Діннин товариш.

– За це ми й боремось – за права людини, – підхопив Мік. – Але уряд намагається робити темні справи за плечима в старателів і нищечком передає все золото нашої країни до рук великих англійських компаній. З ласки уряду ці компанії наживають мільйони. А старателеві залишається, скинувши шапку, уклінно просити в золотопромисловця дозволу розробляти розсипища на правах здольщика. Якщо в промисловця буде нестача робочих рук, він, може, й дасть той дозвіл. А відпаде така потреба – кожного з вас прожене в шию.

У відповідь на новий закон повсюди скликалися мітинги протесту. Сотні старателів сходились на загальні збори по приїсках. На мітинг у Кеноуні прийшло п’ять тисяч чоловік. Обурення досягло найвищої точки, коли стало відомо, що законодавчі збори за поданням прем’єр-міністра сера Джона Форреста ухвалили відшкодувати синдикатові Айвенго збитки, яких той зазнав у зв’язку з позовом старателів, у розмірі двох з половиною тисяч фунтів стерлінгів.

За кілька тижнів до цього Воспер, спираючись на постанову верховного суду, яка визнавала, що старателі діяли у цілковитій відповідності з своїми законними правами, вніс пропозицію створити комісію, яка б розглянула питання про відшкодування збитків старателям, несправедливо засудженим і кинутим до в’язниці за невиконання наказів, хоч ті накази не мали ніякої юридичної сили. Цю пропозицію було відхилено; і майже водночас переважною більшістю голосів було прийнято рішення створити комісію для розгляду питання про відшкодування збитків Айвенгівському синдикатові. Після цього сер Джон і зробив своє подання.

– Наші вельмишановні законодавці більше клопочуться про охорону своєї власності та своїх класових інтересів, ніж про захист прав населення приїсків, – з обуренням сказав Меллокі О’Дуайр. – Старателі не порушували закону, та, незважаючи на це, їх відірвали від сімей, позбавивши шматка хліба, і їм довелося зазнати всіляких принижень та знущань в ім’я того, щоб навчити власті правильно тлумачити закони, які вони самі ж видають. Хіба ж це не ганьба, що трудящий люд повинен розплачуватись за беззаконня властей, а справжніх злочинців ще винагороджують за те, що зірвалися їхні злочинницькі наміри!

Обурливе рішення парламенту штату викликало гнів не тільки в старателів. На всіх приїсках робітники, рудокопи, крамарі і трактирники одностайно засуджували дії уряду. На їх підтримку подали свій голос також приїскові газети.

Серед Дінниних газетних вирізок була одна з «Західного аргуса», в якій говорилось:

«Постанова Верховного суду ясно показала, що в справі з синдикатом Айвенго щодо старателів було вчинено жорстоку несправедливість. Одначе зовсім не старателі, а грабіжницькі промислові компанії одержали від послужливого уряду відшкодування збитків. Уряд спромігся знайти дві з половиною тисячі фунтів стерлінгів для того, щоб здійснити цей кричущий акт беззаконня, хоч в той же час у відповідь на запит, чому службовцям лікарень, телефонних станцій та інших комунальних установ зрізується й без того мізерна платня за їхню працю, він посилається на відсутність коштів».

Утиски старателів посилили невдоволення властями. Населення приїсків розуміло, що право старателів на добування розсипного золота становить основу добробуту краю, бо рудне золото, яке добували промислові компанії, пливло в Перт або за океан, збагачуючи іноземних власників акцій.

Крамарі й трактирники, фургонники й підрядчики, не кажучи вже про старателів та рудокопів, – одне слово, всі, чиє існування залежало від подальшого розвитку приїскових міст, що виросли серед пустелі, були обурені тим, як політичні верховоди Півдня, нехтуючи їх інтереси, силкувались прибрати до рук всю золотодобувну промисловість країни. Старателі та рудокопи перші відкрили далекі невивчені області й принесли багатство штату, що був на межі банкротства. Чимало розмов було вже про те, що приїски повинні брати участь в управлінні країною відповідно до свого економічного значення та кількості населення.

На зборах і мітингах протесту проти нового закону дедалі частіше зачіпалось питання про те, що населення приїсків обмежене в своїх виборчих правах. Висувалися вимоги про розширення виборчого законодавства, перерозподіл депутатських мандатів, про пряме представництво від робітників у парламенті та оплату членів парламенту. Дінні сам виступав на багатьох таких мітингах.

– Тринадцять виборчих округів, – казав він, – посилають до парламенту тринадцять своїх представників; а виборців у цих округах в три з лишком рази менше, ніж у самому тільки Калгурлі чи Боулдері.

– В двох південно-західних округах є тисячі голів худоби й всього лиш півтораста душ виборців, – казав Меллокі О’Дуайр. – Проте ці округи мають двох представників у парламенті – точнісінько так само, як Калгурлі та Боулдер, де є шість тисяч виборців, але всього лиш пара корів та один віл на всю округу.

– Та хто рахується з населенням приїсків? Ось худоба в Кімберлі. – то інша справа! – заявив Дінні на одному з мітингів. – Виходить так, ніби воли та корови пишуть для нас закони. Отож і не дивно, що уряд має змогу всіляко утискувати старателів. Але я певен, що населення наших приїсків не буде далі цього терпіти. Правильно каже Меллокі О’Дуайр: «Ми вимагаємо самоврядування для приїсків!»

Сер Джон Форрест немов розворушив осине гніздо своїм новим законом про добування золота. Цей закон спричинився до цілком несподіваних для самого прем’єра й досить серйозних політичних наслідків. В наступні місяці становище на приїсках набрало загрозливого характеру: виступи за розширене представництво в парламенті переросли в могутній рух за відокремлення приїсків від південних областей і за вихід з-під юрисдикції уряду Форреста.

Вже багато років мрія про об’єднання всієї Австралії в єдину національну державу жила в серцях людей, які любили свою країну. Все більше голосів виступало за об’єднання окремих, номінально незалежних один від одного штатів у федерацію. На з’їзді представників усіх штатів було ухвалене рішення – підтримати ідею створення федерації. Коли Новий Південний Уельс шляхом референдуму висловився на користь федерації, сер Джон Форрест пообіцяв провести референдум і серед населення Західної Австралії. Проте він усіма силами чинив опір створенню федерації і під тим чи іншим приводом зволікав проведення референдуму.

Всі розуміли, що за цим криється прагнення консервативної меншості – великих землевласників Західної Австралії – втримати в своїх руках контроль над недавно відкритими багатствами краю. Така перспектива не обіцяла нічого доброго населенню приїсків. Воно висловилось за федерацію, оголосивши сера Джона зрадником загальнонаціональних інтересів Австралії. Думка про виділення приїсків у самостійний штат і включення його до складу федерації одразу пустила глибоке коріння й дістала найширшу підтримку населення.

Разом з тим, як боротьба старателів за свої права набирала дедалі ширшого розмаху й ставала запеклішою, Саллі все глибше й глибше поринала в цю боротьбу. Вона відвідувала мітинги та збори, виходила під час демонстрацій з дітьми на вулицю й вітала демонстрацію. Вона годувала в себе багатьох старателів і невтомно бігала по місту, збираючи серед крамарів та трактирників гроші для сімей ув’язнених. Морріс ніяк не міг збагнути, чому його дружина з таким самозабуттям віддається цій справі, й не раз висловлював своє невдоволення.

– Угомонися, Саллі, – бурчав він. – Чого ти так близько береш до серця всю цю історію?

– Що ти хочеш сказати? – спалахувала Саллі. – По-твоєму, я мушу сидіти згорнувши руки, коли в нас на очах чиниться таке беззаконня і людей кидають у в’язниці тільки за те, що вони захищають свої права?

– Знову завела своєї, – огризався Морріс. – Я ж тільки кажу, що ти вже просто падаєш з ніг через оті мітинги та збирання грошей.

– Господи милосердний! – Саллі страшенно втомилась і відчувала, що їй важко розмовляти спокійно.;– А хіба ж ці люди не робили мені добра, коли я була в біді? Ну зрозумій, Моррісе, як же я можу тепер не допомогти їм, коли це в моїх силах? Та й борються вони не тільки за себе, а за всіх нас, за всіх, хто живе на приїсках.

– Знаю, знаю, – буркнув Морріс. – Я допомагаю старателям грішми, і з нас цього досить.

– Ні, не досить! Ми повинні зробити все, що тільки в змозі зробити, – палко заперечила Саллі. – Дінні каже, що це підлість і боягузтво – сидіти отак, заховавшись у своїй норі, і спокійно спостерігати, як інші борються за тебе.

– Тобі важливе тільки те, що каже Дінні, а що кажу я – начхати.

– І що ти, Моррісе, мелеш? – Саллі лагідно усміхнулась, бажаючи пом’якшити мимовільну образу. – Але ж у Дінниних словах таки є правда, й від неї не втечеш.

Вона з головою поринула в цю боротьбу тому, казала собі Саллі, що сама відчувала те саме, що відчували вони, що відчував Дінні. Їхні інтереси були її інтересами, як і кожного, хто заробляв хліб своїми руками.

До того ж Саллі тепер легше було відігнати від себе будь-яку думку про Фріско. Всі знали, що він виступає проти старателів вкупі з промисловцями та фінансистами. Цього Саллі не могла йому пробачити. Вона ненавиділа Фріско й ненавиділа себе за те, що дозволяла йому цілувати себе, що відповідала на його поцілунки, її палив сором, ніби вона спілкувалася з ворогом, і скільки б вона не робила для старателів, їй все здавалося мало, щоб спокутувати свою провину. Тому, коли захворів Педді Кеван, вона самовіддано доглядала його, як доглядала б кожного старателя в ті дні.

Педді приплентався до неї на веранду після однієї з демонстрацій і сказав, що,в нього болить живіт. Чи не знайдеться в місіс Гауг чогось від болю? Саллі дала йому облатку. Педді приліг на розкладушку й заснув. Саллі було шкода будити хлопця. Вона вкрила його пледом і пішла до себе, але цілу ніч їй вчувалося крізь сон, як Педді ворочається і стогне. Вранці вона знайшла його на койці в своєму бараці.

Саллі одразу побачила, що йому дуже погано, хоч сам Педді запевняв, що в нього просто дизентерія: з ним уже не раз таке було, і він знає, що це скоро пройде.

– А все-таки, Педді, краще б тобі лягти в лікарню, – сказала Саллі.

– Ради всього святого, мем, тільки не відсилайте мене до лікарні, – заблагав Педді. – Там я напевне помру. Дозвольте мені відлежатися тут, у вас; от побачите, за день-два я знову буду здоровий.

Однак ні за день, ні за два Педді не покращало, і Саллі дуже занепокоїлась. Вона підозрювала, що в Педді черевний тиф. Але лікарня була переповнена, і Саллі не наважувалась спровадити туди Педді – боялась, що він там не виживе.

Як майже всі старателі, Педді почував забобонний страх перед лікарнею. Надто багато людей помирало в лікарні від тифу, і хворі здебільшого воліли залишатися вдома, звіряючись на який там не є, а догляд своїх товаришів. Але Педді, очевидно, не мав такого товариша, якому б він міг довірити своє життя. Саллі розуміла, що хлопець прийшов до неї тільки тому, що вбачав у ній єдину людину, від якої він міг чекати добра. Цей довготелесий, незграбний парубчак, що корчився на койці від болю та страху, здавався Саллі таким нещасним, що їй забракло духу прогнати його.

«А що, як котрийсь з моїх хлоп’ят отак же потрапить колись у біду й ніхто не захоче допомогти йому?» – думала Саллі.

– Не одвозьте мене в лікарню, мем! Богом прошу, не одвозьте мене в лікарню! – канючив Педді.

– Гаразд, Педді, не одвозитиму, – пообіцяла Саллі.

Морріс страшенно розлютувався, коли Саллі сказала йому, що вирішила сама доглядати Педді і що Марі вже забрала до себе Діка та Тома. Саллі вважала, що Ларрі можна залишити вдома: до грудних дітей зараза майже ніколи не пристає, заспокоювала вона Морріса. Вона зуміє виходити Педді, казала Саллі, і вживе всіх запобіжних заходів, щоб ніхто в домі не заразився. Адже він, зрештою, лежить у бараці, а двох старателів, які там живуть, можна поки що переселити на веранду.

Весь час, поки хворів Педді, був для Саллі безперервним кошмаром, так вона змучилась і нахвилювалась. Але Педді все-таки вижив і за місяць зміцнів настільки, що вже зміг повернутися в свою халупу на руднику Золоте Перо. Хлопець був ще дуже блідий і кволий, проте страшенно задоволений з того, що вцілів. Він без кінця дякував Саллі за все, що вона для нього зробила, хоч, певне, не відчував ніяких докорів сумління, що завдав їй такого клопоту.

На думку Дінні та інших старателів, це було просто підло: знаючи, що в нього тиф, Педді нав’язався місіс Гауг, замість того щоб лягти до лікарні. Але Саллі не вірила, що хлопець зробив це умисне.

– Бідолаха був зовсім як хворе щеня, – казала вона. – Він сам не знав, що з ним коїться.

Однак, прощаючись з Саллі, Педді сказав їй таке, що страшенно і приголомшило, й обурило її.

– Ну що ж, мем, за позику – віддяка, я так гадаю, – кинув він зі своїм простодушно-нахабним виглядом. – Адже і я зробив вам неабияку послугу тим, що тримав язика за зубами. Думаєте, я не знаю, хто був з Фріско на балконі тієї ночі під Новий рік, коли хлопці шукали його по всьому будинку?

РОЗДІЛ LV

Кожного ранку Олф виходив з свого біленького будиночка, що ховався у затінку перцевих дерев, і прямував на рудник. Надшахтні споруди й хисткі опори копрів темніли на крутому схилові хребта, впинаючись у блакитне небо. Там, серед ветхих, перехняблених будівель, що ліпилися довкола головної шахти, стояв невеличкий сарайчик з гофрованого заліза, який Олф називав своєю конторою.

В цьому сарайчику Олф працював більшу частину дня. Сіра заяложена куртка та старий фетровий капелюх висіли на кілочку біля дверей і завжди були напохваті: він одягав їх, спускаючись у шахту. Ніколи не можна було знати наперед, коли треба буде полізти під землю, щоб перевірити, як іде проходка нового штреку, чи в якійсь іншій нагальній справі.

В залізному сарайчику було гаряче, немов у печі, за розчиненими навстіж дверима сліпила очі залита сонцем гола руда земля. Але Олф з головою поринав у підрахунки, звіти, листування, рішуче викреслюючи з своєї свідомості все, що не стосувалося безпосередньо рудника та видобутку золота. Коли робочий день закінчиться, він прийде додому, де на нього чекають Лора та Еме, – і в цьому його щастя! Більше йому нічого не треба, запевняв себе Олф.

В питанні про права старателів на розсипне золото він уже сказав своє слово і назад рачкувати не буде; про це він офіційно повідомив секретаря Спілки захисту старательських прав. Якщо хтось із старателів закілкує ділянку на мідасівському наділі, він змушений буде виконати вказівку компанії і зажадає від приїскового інспектора, щоб той вжив проти порушника відповідних заходів. Після сварки з Дінні Олфу нікому було пояснювати, чому він став на цей шлях.

Він уже не зустрічався з старателями, своїми давніми товашами; бачився з ними лише випадково, коли ходив у справах до міста або забігав до трактиру випити кухоль пива.

Здибавшись якось на вулиці з Дінні, Олф запросив його на чарчину, але Дінні відмовився пити з ним. Тепер Олф водився з промисловцями та управляючими: пив з Зебом Лейном, Галлаганом з Лейк-В’ю, Карлейлом з Айвенго та Доррі Дулеттом. Жоден з його колишніх друзів не хотів з ним знатися.

От Фріско – той якось примудрявся підтримувати добрі стосунки з старателями, хоч всім було відомо, що він тягне руку золотопромисловців. А втім, після перших арештів, коли пристрасті почали розпалюватись, Фріско гайнув на узбережжя і ціле літо купався в морі та плавав на яхті. Коли ж верховний суд став на бік старателів і заарештованих випустили з в’язниці, Фріско повернувся. Він разом із старателями святкував їхню перемогу і щедро сипав грішми, хоч усі розуміли, що боротьба не кінчилась, а тільки настало щось на зразок збройного перемир’я.

В ці дні Олф з гіркотою переконався, що всі давні товариші від нього відсахнулись.

– Вони ладні скільки завгодно шкірити зуби з Фріско, який весь час робить їм капості в них за плечима, а зі мною навіть вітатись не хочуть, – скаржився він Моррісу.

Морріс чудово розумів, чому це так. Чого, власне, могли сподіватися від Фріско його давні товариші? Вони знали наперед, що він стане на бік Айвенгівського синдикату та золотопромислових компаній. Фріско ніколи й не приховував, що його мета – нажива, а на все інше йому начхати. Інша справа – Олф. У нього вірили. Старателі пам’ятали чесного, щиросердого хлопця, пам’ятали доброго товариша, на якого завжди можна було розраховувати в біді. І ось тепер він перекинувся в табір тих, хто чинить по відношенню до старателів жорстоку несправедливість! Як могли вони примиритися з цим? Адже Олф сам колись був старателем. Тож чи можна його рівняти до отого вискочки і пронози містера де Морфе чи до банди іноземних капіталістів, які прагнуть хазяйнувати в країні і топчуть права австралійських робітників? Ні, старателі не могли простити Олфу Брайрлі його запроданства.

Те, що він робить, – підлість, казали вони. Мало того, що він виправдує все це свавілля, так ні, він ще й сам ладен кидати людей до в’язниці за те, що вони захищають свої права!

Олф якось одразу постарів і змарнів за ці дні. Він бачив, куди завела його ця боротьба. Люди, яких він звик вважати своїми друзями, зустрічаючись з ним, зовсім його не помічали: вони дивилися на нього так, ніби перед ними було порожнє місце. А дехто навіть презирливо спльовував, коли проходив мимо, і кидав йому вслід образливі репліки. Проте жодного разу в Олфа не стало духу обуритись. Він знав, що вони праві. Пригнічений і жалюгідний, плентався він вулицею, намагаючись не дивитися на людей, понуро буркаючи «добрий день», якщо йому зустрічався Дінні, і ніколи не дістаючи відповіді. З промисловцями він поводився замкнуто й холодно, ніби хотів показати, що не вони йому, а він їм робить честь, погоджуючись знатися з ними.

Морріс почував щиру приязнь до Олфа. Олф зробив йому чимало добра – дав притулок у себе після урагану, допоміг стати на ноги, – і, може, саме завдяки Олфу Морріс зумів узятись до діла, коли підскочила нагода з похоронним бюро. І взагалі серед усіх знайомих Олф був йому найближчою людиною, як і він – для Олфа. В ці тяжкі для нього дні Олф ще міцніше здружився з Моррісом, бо це була єдина людина, перед якою він міг вилити свою душу.

Морріс розумів його і, не криючись, говорив, що на місці Олфа зробив би те саме й ніколи не став би через це мучитись. Морріс захищав Олфа перед Дінні, перед Міком Меньйоном, Майком Берком, Меллокі О’Дуайром та іншими членами Спілки захисту старательських прав, які час від часу збирались у нього вдома, щоб обговорити з Дінні те чи інше питання.

Як ви не розумієте, казав він, що Олф не може ризикувати своєю роботою. Бо ж коли він піде супроти промисловців і ті переможуть, йому вже ніколи не бачити ніякої роботи. А він вважає, що промисловці переможуть, і, здається, має рацію. Фінансові тузи тримають у своїх руках і уряд, і поліцію. Вони натиснуть на всі пружини, щоб змінити приїскове законодавство так, як їм вигідно. Хіба вони вже не роблять цього? Старателі погоджувались, що Олф зробив саме так, як багато хто зробив би на його місці. Він став на бік свого класу і дбає про свої особисті інтереси. Все тут цілком ясно. Але ж Олф не може не бачити, що промисловці.утискують старателів, що правда на боці останніх. Олф сам був старателем і чудово розуміє, що станеться з ними, та з їхніми сім’ями, якщо їх позбавлять прав на розсипне золото. Та йому, бачте, тільки б урятувати свою власну шкуру, а доля тисяч людей для нього пусте.

Тож на яку повагу чесних трудяг може розраховувати цей відступник? Він боягуз, боїться втратити роботу і навіть пальцем не кивне, щоб допомогти своїм давнім товаришам, над якими чинять кричуще беззаконня! Гірше того – злигався з ворогами, що хочуть заморити голодом усіх старателів на приїсках, і допомагає їм у їхньому розбої!

Он Воспер, Грегорі та й інші відомі громадяни відкрито, не рахуючись ні з чим, виступають на захист старателів. А містер Олф Брайрлі ховається за спину Асоціації управляючих рудниками та ще й погрожує, що виконає наказ своїх хазяїв, якщо старателі почнуть кілкувати ділянки на мідасівському наділі, чого вони, до речі, навіть не думали робити. Всім відомо, що концесію на мідасівський наділ було видано, коли там виснажилися всі розсипища.

Старателі швидше простять промисловцям – ті принаймні ніколи не приховували, чого вони прийшли в цю країну: їм потрібне золото, все золото, яке вони тільки можуть з неї викачати, щоб вивезти його за кордон і жити там у розкошах. Але Олфу Брайрлі вони не простять. Не простять йому, що він перекинувся на бік капіталістів і пішов супроти давніх товаришів, пліч-о-пліч з якими сам копав колись золото на перших старательських ділянках і які зараз борються, відстоюючи права усього трудящого люду Австралії.

Серед тих, що колись першими виступили з Південного Хреста в похід за золотом, крім Морріса, була ще тільки єдина людина, яка виявляла співчуття до Олфа. Це був Педді Кеван.

Жовторотий Педді поступово робився досить важливою персоною. Він умів служити і нашим і вашим, хоч ніхто йому не довіряв ні на крихту. Педді удавав, ніби він разом з старателями в цій боротьбі за права на розсипища; але дехто подейкував, що особисті інтереси єднають його з промисловцями. Здавалося б, цьому важко було повірити. А може, й не так важко, казав Дінні, якщо пригадати, скільки вже років він крутиться на біржі. Дінні ладен був ручитись, що в Педдиній кишені лежить солідна пачка акцій, яка одного чудового дня зробить малого пройду багатієм.

Педді на це відбувався жартами.

– Ну, ще б пак, Дінні! Давно вже вирішив купити собі Великий Боулдер, – казав він. – Але, звісно, не все одразу.

Педді працював рудокопом на Золотому Пері, розташованому серед чагарів за милю від гори Марітана. Він майже завжди ходив брудний і неголений, у старих молескінових штанях та ношеному-переношеному повстяному капелюсі; зате його частенько можна було бачити в товаристві Фріско чи Зеба Лейна, і він поводився з ними як рівний серед рівних.

Не можна сказати, щоб Олф дуже зрадів, коли, поверта чись одного разу додому, зустрів Педді і той, ухопивши його за руку, сказав:

– Моє шанування, містер Брайрлі! Я до вас, як завжди, з щирою душею, а що про вас плещуть, то для мене пусте.

– Дякую, Педді, – сказав Олф сухо, намагаючись зрозуміти, що потрібно від нього цьому молодому негідникові.

Самовпевненість Педді, гострий насмішкуватий погляд його водянисто-блакитних очей викликали в Олфа глухе раздратування. Здавалось, Педді рознюхує, як подіяло на Олфа вороже ставлення до нього старателів, і робить для себе якісь висновки.

Тепер Педді був уже не такий худющий та миршавий, як раніше; він витягся і став міцним парубчаком, хоч, може, й не дуже привабливим на вигляд. Його бліде кирпате обличчя й зараз було поцятковане крупним ластовинням. Пасма цупкого волосся рудою щетиною стирчали крізь старий, продертий капелюх. Але очі дивилися гостро й допитливо з-під білястих вій, і в усій зовнішності цього молодика мимовільно відчувалися неабиякі здібності та якась прихована внутрішня сила. Педді Кеван поводився тепер як дорослий мужчина, і розмовляв з усіма як рівня.

Олфове роздратування замінилося насмішкуватою цікавістю, коли Педді раптом сказав:

– Бачте, в чім річ, містер Брайрлі: я вважаю, що кожен має право захищати свої інтереси. І ніхто на нашому приїску не зробив цього так рішуче й одверто, як ви. Я дуже високої думки про вас, містер Брайрлі, але, по щирості, ви теж не добачили дечого в усій цій історії з розсипним золотом. Це – добра справа. Потрібна нашій країні. Я – за місцевий капітал, за те, щоб гроші залишалися на приїсках. Куди подінемось ми, якщо в нас тут почнуть хазяйнувати різні іноземці? Їй-бо, таким чесним людям, як ми з вами, тут просто не залишиться місця.

Олф засміявся. Он воно що! Педді, здається, вважає, що вони з ним одного тіста книш.

– Мене цікавить тільки робота й справи компанії Мідас», – сказав він різко.

– Гай-гай…– Педді звернув до селища. – Ваша компанія підведе вас, містер Брайрлі: Фріско полює на «Мідас» за дорученням французького синдикату. Якщо незабаром вам доведеться шукати собі роботу, згадайте про мене – може, я дещо запропоную вам.