Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XV

Коли сонце схилялось надвечір, вони під’їхали до купки наметів та куренів, безладно розкиданих біля підніжжя гірського кряжа, над яким випинались поодинокі стрімчаки. Це й був Хеннан.

Мідно-червоне світло заливало покопирсаний схил кряжа й кучугури рудої та бурої землі. Тут і там на тлі чистого неба, голубувато-зеленого й прозорого, неначе вода, бовваніли дерев’яні копри. Навколо готелю – ветхої споруди з гофрованого заліза – та кількох крамничок, зліплених з обрізків жерсті й мішковини, із плетеними з гілля піддашками, по широкій дорозі, на якій ще подекуди стирчали захлялі дерева, снували старателі. Люди нескінченним потоком ішли до опріснювача, що стояв оддалік при тій же дорозі. Дим від численних багать, запалених для готування вечері, висів у нерухомому повітрі, перемішуючись з пилюкою, яку цілісінький день збивали грохоти.

Морріс зупинився перед однією з крамничок. Кілька чоловіків, які там стояли, відгукнулись до нього млявими привітаннями. Вони помітили жінку, що сиділа біля нього, і неквапливо підійшли до повозки. Морріс зіскочив на землю, роздав листи та газети, пакунки з м’ясом та овочами, інструмент і пару чобіт, які йому було доручено купити в Кулгарді.

Його закидали питаннями про «старий табір», як вони називали Кулгарді, та про похід на Лондондеррі. Поки він розповідав, старателі з цікавістю розглядали Саллі, яка мовчки сиділа в повозці, страждаючи від того, що про неї знову забули.

Саллі була обурена, що Морріс не познайомив її з товаришами, як Олф познайомив Лору по приїзді в Кулгарді. Мабуть, вирішила вона, Морріс твердо собі поклав не дати їй подружитися з чоловіками в Хеннані так, як вона дружила з усіма відвідувачами готелю Фогарті.

З крамнички вийшов рослий бородань; легкі впевнені рухи, крислатий фетровий капелюх і порівняно охайна зовнішність вигідно виділяли його серед старателів, які з’юрмилися навколо Морріса, – нечесаних і немитих, в занехаяних сорочках та штанях, припалих рудою пилюкою.

– Хелло, Моррі! – весело гукнув він. – Таки привіз свою господиню?

І він зухвало блиснув усміхненими очима в бік місіс Гауг, що й досі сиділа в повозці серед своїх речей.

– Милості просимо до нас у Хеннан, місіс Гауг, – він спроквола підійшов до неї. – Доведеться мені самому представитись: Моррі, як видно, надто заклопотаний, щоб зробити мені таку честь. Франсіско Хосе де Морфе, більш відомий, як Фріско Джо Мерфі, до ваших послуг.

Він скинув капелюха і, на втіху всім присутнім, низько вклонився Саллі.

– Як поживаєте, містер де Морфе? – відгукнулася Саллі.

– Дякую, пані, просто чудово, – в тон їй церемонно відповів Фріско, а очі його все сміялись. В думці він уже вирішив, що ця маленька дамочка не завжди буде з ним така стримана і неприступна. Втомлена довгою подорожжю й незадоволена поведінкою свого чоловіка, Саллі здалась йому мало привабливою. Далеко не красуня, подумав він, хоч очі прекрасні, та й постать струнка, міцненька.

– Вам, певне, дуже хочеться чаю, – спробував Фріско вгадати її бажання. – Я піду поставлю котелок.

– Прошу вас, не турбуйтеся. – Саллі відчувала, що поводиться з гідністю, як вимагав від неї Морріс.

А Морріс в цей час зник у крамничці. Повернувшись звідти, він підійшов до повозки.

– Бачу, ти все-таки привіз свою жіночку, Моррі, – звернувся Фріско до Морріса і на губах його майнула іронічна посмішка. – А ти ж начебто збирався залишити її в Кулгарді?

– Передумав, – буркнув у відповідь Морріс.

– Піду трохи приберу в нас, – зголосився Фріско, не звертаючи уваги на поганий настрій Морріса. – Як ми влаштуємось? Якщо хочеш, я виберусь геть, і місіс Гауг поселиться в моєму наметі.

– Дякую, – відповів Морріс, але в голосі його не відчувалось ніякої вдячності Фріско за таку великодушну пропозицію. – Я вже домовився з місіс Баггінс, ми поживемо у неї деякий час. За крамницею є прибудова, там ми й поселимось. Так буде зручніше для місіс Гауг, поки я поставлю для неї хижку.

Фріско засміявся. Він збагнув, що Моррісу зовсім не до душі таке загравання компаньйона до його ясноокої голубки. Запроторивши дружину у прибудову Баггінсів, він розраховував тримати її подалі від сторонніх очей. Старий Монті та матінка Баггінс завжди вдома, і вона завжди буде під наглядом. Вони держали дешеву поганеньку харчевню, яка містилася в сараї, зліпленому з іржавої жерсті від гасових бідонів, а поруч була халабуда, куди вони пускали людей ночувати.

– Моррісе, можна мені вже зійти? – спитала місіс Гауг.

– Зажди, я тобі допоможу, – буркнув Морріс.

– Ні, я сама.

Саллі передала йому через колесо роздутий саквояж та кілька клунків, а Морріс занепокоєно стежив, як вона підводиться з місця, повертається спиною і непомітно розправляє спідниці. Потім вона намацала носком підніжку й легко зіскочила на землю, ледь відкривши перед зацікавленими чоловіками лише струнку кісточку та запорошений чорний черевичок.

Моррісу, видно, було дуже приємно, що вона так спритно та пристойно все це зробила. Мабуть, він боявся, що, злазячи з повозки, вона зачепиться спідницями і всі побачать її ноги та білизну. Морріс наполіг на тому, що сам перенесе її саквояж та клунки до крамнички.

– Та що ти, не треба, – заперечувала Саллі, – вони зовсім не важкі.

Фріско та інші свідки цієї сценки весело усміхались, їх страшенно смішило те, як урочисто і поважно Моррі Гауг упадає біля своєї дружини.

Саллі теж не могла стримати посмішки і, йдучи за Моррісом, блиснула очима в бік містера де Морфе.

– Бувайте щасливі, – сказала вона церемонно.

Морріс познайомив дружину зі старими господарями, які тримали крамничку й жили в ній. Прибудова за крамничкою виявилась звичайною невеличкою повіткою з жердин, переплетених гілками. Зверху було насипане сухе листя. У повітці стояла кривонога дерев’яна розкладушка з таких самих жердин, обтягнутих мішковиною. За стілець правив дерев’яний ящик, і все. Морріс пообіцяв принести з табору рядно й повісити його на мотузці перед входом, щоб Саллі могла, сховатися від сторонніх очей. Вона зрозуміла, що їй доведеться жити тут, поки Морріс не влаштує її якось інакше.

– А що я робитиму, коли піде дощ? – спитала вона, розгублено озираючись.

– Ради бога, не коверзуй, – роздратовано відповів Морріс. – Дощі тут нікого не лякають. У нас їх і так замало. В усякому разі, я постараюсь спорудити для тебе якусь халупу до початку дощів.

Він вийшов і приніс з повозки її бляшаний сундучок, потім сказав, що йому треба напоїти коні та погнати їх на нічліг. А тоді вони з Саллі підуть у харчевню та щось поїдять. Краще почекати трохи: зараз там повно людей. Він попередив місіс Баггінс, щоб вона залишила їм тушкованого м’яса та гарячого пудингу.

Саллі присіла на свій сундучок, їй страшенно розболілась голова, вона почувала себе розбитою і пригніченою.

– Мені б тільки чашечку чаю, – втомленим голосом сказала вона. – Ах, Моррісе, чому ми одразу не поїхали до тебе в табір? Я б там швиденько прибрала і нам було б набагато зручніше, ніж тут, де збирається стільки людей. Я б могла готувати для тебе і…

– Дозволь мені знати, що для тебе краще в Хеннані, – холодно відповів Морріс. – Ти не уявляєш, який набрід стікається сюди з усіх кінців світу, і не забувай, що ти жінка.

– Але ж, Моррісе, – стримано заперечила Саллі, – до мене в Кулгарді ставились з великою повагою. Всі кажуть, що старателі – дуже порядні люди.

– Все це я знаю, – нетерпляче насупився Морріс. – Не треба мені доводити, що таке золоті приїски, Саллі. Попервах так справді було в Кулгарді; але в Хеннані – зовсім не те. Тут люди хижі й зажерливіші на золото. Інакше й бути не може. Адже сюди з’їжджаються покидьки суспільства з усього світу. Я був би щасливий, якби ти залишилась жити мирно та тихо в Південному Хресті, замість того щоб волочитися за мною сюди.

– Але ж ти покинув мене саму майже на два роки, – нагадала йому Саллі. – Невже ти гадаєш, що весь цей час я жила там мирно та тихо?

– Звичайно.

– Ти просто зовсім про це ніколи не думав.

– Ах перестань уже, Саллі, – скипів Морріс. – Не будемо починати все з початку. Якби ти знала, що мені тут довелось пережити, ти б зрозуміла. Я ходив з Фріско на розвідки, що тривали по кілька місяців. Одного разу, повертаючись назад, ми трохи не подохли від спраги…

– Ой, Моррісе!

– Послухай, люба, – Морріс присів на ящик поруч з нею. – Я дуже погано вчинив з тобою. Каюсь. Мені слід було писати тобі, навідатись додому, щоб подивитись, як ти живеш. Але клята золота гарячка хапає, немов чума, і людина робить таке, що в нормальному стані не спало б їй навіть на думку. Ми всі тут трохи божевільні. Не можемо ні говорити, ні думати ні про що інше, крім золота. Зрозумій, я бачив сотні людей, які знаходили цілі скарби, а мені жодного разу по-справжньому не поталанило. Ага, один раз я одержав свою частку за ділянку, де ми працювали з Дінні Квіном та Олфом Брайрлі. Але я купив верблюдів та харчів і подався на розвідку з Фріско в надії подвоїти те, що вже мав, – і втратив усе. Кажуть, якщо людина невтомно шукає золото, вона неодмінно знайде своє щастя. Отже, настане день, коли і я знайду своє. Тоді ми обтрусимо з своїх ніг порох золотоносних полів і рушимо в подорож навколо світу…

– Це було б чудесно, – зітхнула Саллі, захоплена його мрією.

– Ось заради чого я працюю. Ось чого я домагаюсь.

Морріс підвівся. Він весь тремтів від стримуваного хвилювання.

– Я хочу повернутись на батьківщину і жити в достатках до кінця наших днів. Ну як, варто попотіти й потерпіти тут якийсь час, щоб потім у нас було скільки завгодно грошей? Я хочу довести своєму старому, що блудні сини повертаються іноді мільйонерами і можуть відновити родинне багатство.

– Ах, Моррісе! – Саллі була засліплена картиною майбутнього.

– Іншим це удавалось, чому ж не вдасться й мені?

Окрилений оптимістичними надіями, Морріс здавався помолоділим, сповненим енергії і віри в свої сили.

– Ось, – сказав він, – подивись! – Він витяг з кишені бумажник і розгорнув перед нею аркуш цупкого паперу. – Це акції нового рудника, що відкривається на ділянці Брукмена. Один досвідчений гірник, мій знайомий, запевняє, що цей рудник буде чи не найбагатшим на тутешніх приїсках.

Саллі подивилась на документ. Потім Морріс згорнув його і поклав назад у бумажник, а бумажник жбурнув на бляшаний сундучок.

– Краще сховати його подалі, – сказав він, кинувши погляд на двері. – Тут тепер треба бути дуже обережним.

Люди раз по раз мелькали повз незапнутий вхід їхньої повітки: старателі й погоничі-афганці, що заходили й виходили з крамниці. Прийшло й кілька тубільних жінок, щоб поглянути на білолицю місіс; вони з’юрмились перед входом, розглядаючи її та пирскаючи сміхом. Морріс так сердито гаркнув на них, що вони метнулися врозтіч, мов зграйка наполоханих пташок. З сутінків виринув щуплий рудуватий хлопчина в штанях, підкочених вище колін, і в подертій на шмаття білій сорочці на засмаглих плечах.

– Гей, Моррі! – закричав він. – Ви що, не збираєтесь сьогодні напувати коні? Просто жаль дивитись на них.

– Одведи їх, Педді, до опріснювача, – відгукнувся Морріс. – Я зараз прийду і заплачу за воду. – Помовчавши трохи, він додав: – Це місіс Гауг. А це Педді Кеван, Саллі.

– Щасливий познайомитися з вами, мем. – Хлопчисько досить граціозно вклонився.

– Постарайся догодити моїй дружині, і ти від цього не програєш, Педді, – сказав Морріс.

– З радістю, – усміхнувся Педді. – Щасливий буду прислужитися вашій леді, містер Гауг.

– Ну, ну, не будь нахабою! – гримнув Морріс, коли Педді вже зник. – Спритне хлопчисько, – пояснив він Саллі. – Прийшло сюди з нами, а до того було юнгою на американському торговому судні і втекло звідти. Добралось до Південного Хреста, а потім – до Хеннана. Живе на випадкові підробітки. Як – тільки богу відомо. Але Педді нічим не гребує, щоб наскребти кілька монет. Ну що ж, треба піти доглянути, щоб напоїли коней. Бо цей Педді здатен сказати, що їх уже напоєно, а воду перепродати іншим.

Коли Морріс пішов до повозки, яка все ще стояла перед крамницею, в повітку зайшла місіс Баггінс з квартою чаю і товстою скибкою хліба з маслом на емальованій тарілці.

– Ах, велике спасибі, – сказала Саллі, – я просто вмираю, так хочеться пити.

– Не мені дякуйте, а Фріско, – відповіла місіс Баггінс кислим голосом. – Це він розпорядився, а я не маю часу панькатися з приїжджими.

– Це дуже люб’язно з його боку, – вдячно пробелькотіла Саллі, сьорбнувши гарячого міцного чаю.

Місіс Баггінс, висока літня жінка, сухорлява, з хитринкою в трохи розкосих, безбарвних очах, з довгими зубами і владним виразом обличчя, осудливо розглядала свою нову пожилицю. Морріс сказав Саллі, що матінка Баггінс – жінка роботяща, що вона набагато молодша за свого чоловіка і тримає в руках і його, і все господарство. Схоже на правду, вирішила. Саллі.

– Якби Морріс попередив нас, що ви приїдете, ми поставили б вам намет, або хлопці звільнили б один із сараїв, – пробубоніла вона.

– Нічого, – заспокоїла її Саллі, – я звикла обходитись без вигод. А сьогодні так натомилась, що засну де завгодно. Висплюся добре і буду свіженька, як рожа.

– У нас тут рожі не водяться, – єхидно буркнула матінка Баггінс і пішла геть.

Бідолашна жінка, подумала Саллі, вона дуже незадоволена, що Морріс накинув їй свою дружину. Мабуть, боїться, що їй доведеться морочитись з кволою, безпорадною білоручкою. Через те вона така й непривітна. Саллі вирішила наступного ж дня подружитися з місіс Баггінс і довести їй, що зовсім не збирається строїти з себе велику пані.

Допивши чай і доївши хліб з маслом, що їх принесла матінка Баггінс, Саллі залишилась сидіти на своєму сундучку, дивлячись на широку плоску рівнину, засновану плетивом густих чагарів, і на чисте зеленкувате небо, де миготіли перші зірочки. Вона дивувалася з долі, яка закинула її та Морріса у цей похмурий, необжитий край.

Невже оте, про що говорив їй Морріс, колись та збудеться? І вони знайдуть золото – крихітку тих величезних скарбів, які ховає в собі оця темна земля, – і стануть багатими, забезпеченими людьми, будуть їздити по світу і повернуться до його батьків «переможцями», як казав Морріс. Ні, не віриться, це – мов чарівна казка. З іншими людьми таке, може, й буває, але до неї та Морріса, передчувала Саллі, щастя не прийде так легко.

Морріс і раніше тішив її мріями про чудесне майбутнє, – на фермі, у Південному Хресті. Хоча, роздумувала Саллі, тут може вийти інакше. Людині не треба тут так надриватись, чекаючи удачі. Кожен може зненацька натрапити на своє щастя: відбити уламок скелі, знайти шматки золота й продати ділянку за тисячі фунтів. Проте, з іншого боку, сотні людей. залишали приїски після довгих місяців розвідки та провіювання, переконавшись, що справа не варта заходу.

І Саллі не раз доводилось чути від них, що шанси розбагатіти дуже невеликі й навряд чи є сенс гибіти тут у нелюдській праці й нестатках, які випадають на долю золотошукача. Багато старателів, як казали вони, повертали землі те, що від неї взяли, витрачаючи гроші на верблюдів та продовольство, щоб вирушити в довгий розвідувальний похід, або вкладаючи все, що в них було, в розробку рудника. Моррі на цьому вже колись погорів.

Ні, сказала собі Саллі, не віриться, щоб вони з Моррісом так швидко обтрусили з своїх ніг порох золотоносних полів. Та вона ладна потерпіти, призвичаїтись до життя навіть у такому місці, як Хеннан; тільки нехай Морріс швидше забере її до себе в намет або поставить хижку, як обіцяв. А поки що – невже він гадає, що вона отак і сидітиме, згорнувши руки під оцією повіткою з гілляччя? Ні, вона буде допомагати місіс Баггінс, як допомагала місіс Фогарті. Щоб жити в злагоді з людьми, треба ділити з ними їхню працю й турботи. У неї надто багато здорового глузду, казала собі. Саллі, щоб строїти з себе велику пані перед місіс Баггінс.

Коли Морріс прийшов з ліхтарем та ряднами, які він приніс з табору, Саллі вже спала, згорнувшись клубочком на розкладушці. Він завісив вхід до повітки сірою ковдрою і розбуркав дружину, щоб вона роздяглаєь. Вона скинула з себе одяг і надягла нічну сорочку, здивована тим, що Морріс збирається спати разом з нею на такому вузенькому ліжкові. Морріс теж роздягнувся і ліг біля неї під брудну сіру ковдру.

РОЗДІЛ XVI

Морріс давно вже спав, а Саллі все ще лежала з розплющеними очима, дивлячись крізь просвіти між сухими гілками на мерехтіння яскравих зірок.

Вона була до глибини душі обурена тим, що Морріс поводився так непристойно. Він одразу затис її в обіймах, хоч люди снували за кілька кроків від них. Вона чула їхні смішки й масні жарти на адресу Морріса, який «беркицьнувся в ліжко разом з курми», так чітко, ніби ці люди стояли поруч, у головах. Хіба не принизливо для самого Морріса, що він повівся так грубо і зробив її об’єктом сороміцьких пересудів?

Звичайно, вона знудьгувалася за його пестощами, вона з нетерпінням чекала тієї миті, коли забуде в його обіймах про всі їхні життєві незгоди, їхнє примирення в дорозі дало їй солодке відчуття спокою та міцності їхнього кохання. І ось тепер все це було зруйновано. А вона ж так надіялась, що, зустрівшись після довгої розлуки, вони вдруге переживуть медовий місяць!

Колись, у першу пору закоханості, Морріс був для неї божеством, на якого вона ледь не молилася. Вся її істота трепетала від кожного його дотику. Усі ті нескінченні місяці, коли вона жила самітно в Південному Хресті, Саллі болісно, до сліз жадала його тепла. Але це брутальне, скотське зближення глибоко образило її. Він опоганив її почуття. Більше ніколи-ніколи в житті, казала собі Саллі, вона не дозволить Моррісу так зловживати їхніми взаєминами. Вранці вона рішуче заявила:

– Я не буду жити в цій кошарі. Покажи мені, де твій намет, і давай переберемось туди.

– Гаразд, – погодився Морріс, винувато опускаючи, очі. – Але побудь тут хоч день-два, поки я все приготую та перенесу намет трохи далі в кущі.

За сніданком у харчевні матінки Баггінс Саллі дала Моррісу ясно зрозуміти, що вона не стане потурати його забаганкам, не буде цуратися хеннанців та величатися перед ними. Вона зайшла в розмову з своїми сусідами по столу, розпитала про місцеві новини й сама переказала все, що знала про похід в Лондондеррі.

Вставши з-за столу, вона пішла до кухні, щоб привітатися з місіс Баггінс та запевнити її, що спала добре і почуває себе чудово.

– Якщо я можу вам чимось допомогти, – весело прощебетала Саллі, – я з радістю це зроблю. Не звикла я сидіти без діла. Та й добре було б зайнятись якоюсь роботою, поки Морріса не буде вдома.

Але в місіс Баггінс день, як завжди, почався з головного болю й поганого настрою. Щирі наміри Саллі вона сприйняла підозріливо.

– Робіть своє діло, – кисло сказала вона, – а я робитиму своє.

Саллі враз зів’яла під її недружелюбним поглядом.

– От бачиш, – буркнув Морріс, ведучи Саллі назад до повітки. – Я ж попереджав тебе, що своєю настирливістю ти тут нічого не доб’єшся. Баггінс нездатна зрозуміти твоїх добрих і щирих поривань.

– Мабуть, вона просто невихована, – сказала Саллі, сідаючи на розкладушку. – Ну сам подумай, Моррісе, що ж тут поганого, коли я хочу їй допомогти?

Морріс усміхнувся:

– Матінка Баггінс була єдиною жінкою в Хеннані і тепер, по-моєму, просто ревнує, що на її дорозі з’явилася інша. Кажуть, вона не гребує постіллю тутешніх кавалерів…

– Та що ти! – з огидою вигукнула Саллі.

– Фріско запевняє, що й на старій скрипці можна зіграти пісню, а він у таких справах мастак. – Морріс натягнув на голову капелюха. – Ну, мені ніколи правити теревені, треба йти на ділянку, погребтися трохи в землі.

– Я піду з тобою. Не можу я тут байдикувати цілісінький день, – з запалом сказала Саллі.

– Де мій бумажник?

Морріс повів очима довкола, обмацав кишеню.

– Твій бумажник? – перепитала Саллі, силкуючись згадати, що він казав їй про бумажник учора…

Морріс зігнувся над сундучком, викидав звідти одежу. Саллі теж почала шукати. Вони перерил всі речі, облазили підлогу, але бумажник як у воду впав.

– Я ж просив сховати його. Я ж тобі казав, що в цих акціях ціле багатство! – розлютувався Морріс.

– Ах, Моррісе, – жалібно виправдувалась Саллі. – Та я в руки не брала твого бумажника. Ти сам кинув його на сундучок, сам.

– Але я сказав, щоб ти його сховала! – закричав Морріс. – Хіба я не попереджав, що тут тобі не Хрест і не Кулгарді?! Тут на ходу підметки зривають. Господи, якщо справдяться надії Зеба Лейна на рудник, я тобі ніколи не прощу!

Вже ледве не плачучи, Саллі сказала:

– Якщо це моя вина, Моррісе,. то я дуже шкодую, але ж…

Та Морріс уже вискочив з повітки.

Саллі чула, як він галасував у крамниці, а старий Монті та місіс Баггінс сердито кричали йому щось у відповідь. На порозі кухні з’явилася місіс Баггінс.

– Ану, збирайте свої манатки і вимітайтеся геть! – зарепетувала вона. – Якщо вам здається, що ви можете у вічі обзивати мене злодійкою, то ви дуже помиляєтесь, містер Гауг. Ідіть собі під чотири вітри і заберіть з-перед моїх очей свою пані. Приходять сюди біс знає з чим, та ще й обвинувачують чесних людей. Вас обікрали? І правильно зробили. Так вам і треба, ось! Ви самі не перший день нас обкрадаєте. Мідяка ніколи не заплатили, а золото ховаєте. Вас давно слід було потурити з табору, вошивий голодранець. Було б катюзі по заслузі.

– Я сказав тільки, що в мене улсрали бумажник. І на вас не маю ніякої підозри, – намагався втихомирити її Морріс. Його лють одразу вщухла перед бурею, що звалилась на його голову. – А золота там дрібки не було. Лише трохи грошей та кілька акцій.

– Акцій? – заверещала матінка Баггінс. – На акції, бач, гроші знайшлись? А цілий місяць у мене жере й ні разу не заплатив! Ні, йому закортіло в Кулгарді, щоб притаскати сюди свою шлюху. Зразу видно, яка вона птиця. І не кяжи мені, порядна жінка не злигається з таким пройдисвітом, як ти, Моррі Гауг.

– Прошу не ображати мою дружину, – сказав Морріс.

– Замовкни нарешті – гримнув на свою жінку старий Монті. – Якого біса ти до неї причепилась, що вона тобі зробила?

– Так їх, так, тітонько, дайте їм перцю! – почувся глузливий чоловічий голос. Саллі одразу впізнала його.

Фріско й кілька старателів зайшли на подвір’я.

– Геть звідси! – зовсім. знавісніла матінка Баггінс. – І швидше забери оцю вертихвістку! А ви, хлопці, можете все перевернути в моїй хаті, коли не вірите, що ні Монті, ні я навіть пальцем не торкались його клятого бумажника. Я не захищаю того, хто потяг той бумажник. Можете повісити злодюгу на гілляці, я буду тільки рада, раз через нього мені така халепа. Але в нас ще нікого не обкрадали. Ви всі це знаєте. Я нікого не кривдила і себе скривдити не дозволю. А він, безталанний ледащо, приходить сюди і зчиняє мені отаку бучу, ніби це ми винні в тому, що в нього вкрали анахтемський бумажник. То й нехай вимітається звідси к бісовій матері, поки не пізно!

Саллі вся тремтіла, коли Морріс зайшов у повітку. Він і сам був пригнічений, що його так осоромила місіс Баггінс.

– Збирайся, – буркнув він понуро, – підемо в табір.

Саллі повкидала жужмом у свій сундучок речі, які витягла звечора, а Морріс позгортав ковдри. Вона одягла плащ та капелюшок, взяла в руки саквояж та клунки і вийшла на подвір’я, залите яскравим сонцем.

Кілька чоловік стояло біля повітки, обговорюючи пригоду. Серед них вона помітила Фріско та Педді Кевана.

– За акціями ти не побивайся, Моррі, – сказав один з чоловіків. – Треба тільки повідомити компанію, що ти їх загубив. А ми попитаємо, хто тут був зранку, і, якщо спіймаємо злодія, скличемо загальні збори.

– А ти де вештався, Педді? – спитав Фріско.

– От тобі й на!—обурився хлопець. – Чи не на мене ти хочеш усе звалити, Фріско? Ми ж були друзями з Моррі підчас походу. Такої підлості я б йому ніколи не зробив. До того ж звечора я водив напувати його коней в Кассіді, а вранці тут і не з’являвся.

– Ну гаразд, не лови гав і, коли що почуєш, катай до нас, – сказав Морріс.

Він був узявся за Саллин сундучок, щоб завдати собі на плечі, коли до нього підскочив Педді.

– Ні, ні, Моррі, давайте вже я, – вигукнув він.

Морріс передав йому сундучок і полегшено зітхнув. Він попрямував з двору, несучи свої ковдри та Саллині пакунки, але тут з крамнички знову вибігла місіс Баггінс.

– А може, ви спершу зі мною розплатитесь, а потім підете, містер Гауг? – зарепетувала вона.– 3 вас належить п’ятдесят фунтів за обіди й провізію.

Морріс став мов укопаний і безпорадно озирнувся до неї.

– Всі мої гроші були в бумажнику, – через силу видушив він.

Саллі відчула,.що їй треба заступитися за чоловіка.

– Не хвилюйтеся, місіс Баггінс, ми повернемо вам усе, що заборгували, – сказала вона. – В житті моєму такого не було, щоб я комусь залишилася винна хоч пенні.

Матінка Баггінс злорадно заквоктала.

– Он як? – сказала вона. – Ну, скажу, легко ж вам дістаються ті пенні. Але мені потрібні грошики зараз.

– Ми не можемо вам дати того, чого в нас немає, – сказав Морріс.

Фріско виступив наперед і ривком висмикнув з-за пояса замшеву калитку.

– Нате, одважте скільки треба і заткніть свою пельку! – роздратовано вигукнув він.

– О, без нього й вода не освятиться! – верескливо зареготала матінка Баггінс. – Чекайте, Фріско, а чей вам окупляться ці грошенята.

Саллині щоки пашіли вогнем, очі палали гнівом. Вона була рада, що може нарешті повернутися спиною до крамнички і до цієї лихої жінки. Морріс пробирався поміж наметами та шурфами, прямуючи до пагорбів, що виднілись по той бік дороги. Але він ішов занадто швидко, і Саллі не могла за ним угнатись. Тоді вона відстала і приєдналась до Педді, який, спотикаючись, тяг на плечах її важкий сундучок.

Коли їх наздогнав Фріско, вона не наважилась підвести очі й лише квапливо пробелькотіла:

– Дякую вам, містер де Морфе. Чоловік розплатиться з вами при першій можливості.

– Не турбуйтеся про це, місіс Гауг, – недбало відповів Фріско. – Моррі для мене зробив би те саме. У нас так заведено – якщо в тебе, є золото, а в товариша немає, то треба поділитись.

Він пішов уперед і приєднався до Морріса.

Саллі була йому вдячна за це не менше, ніж за те, що він допоміг їм відкупитись від матінки Баггінс.

Педді зупинився, щоб перевести дух, і втупився очима в спину Фріско.

– Хай йому чорт, цьому Фріско, і завжди в нього золото є, – захоплено сказав він. – Ось побачите, місіс, колись ми з ним будемо першими людьми на приїсках.