Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XXIII

Фріско ще раз прийшов того вечора – віддати Моррісу його частку грошей за золото, продане в Кулгарді. До них підсів Янкі Набрида, а згодом пришвендяли й Сем Маллет та Тупе Кайло послухати новини про старий табір. Не встигли вони зручно вмоститися, як вихором примчав Педді Кеван; очі в нього дико горіли, волосся стояло дибом.

– Гей, Фріско, – безладно заторохтів він, – а знаєте, що в Бардоці вбито людину? Хлопці розповідали в матінки Баггінс. Вони провадили розвідку вздовж дороги на Сор-Фут. Та бачать – діло пусте: поживитися зовсім нічим. Повернули назад і йдуть; вирішили пошукати в чагарях за вісім миль від Бардока і раптом бачать – якийсь тип прикипів до землі, мов божевільний. Вони подумали: мабуть, знайшов щось путяще, а другого ранку пішли подивитись. А там мертвяк, ще й засунутий головою у яму, яку він сам же й викопав!

Навколо вогнища загомоніли, почулася лайка. Правду сказав Педді Кеван чи збрехав? І скільки доплів від себе?

Досі ніхто ще не чув про вбивства на приїсках. Тому ця звістка всіх приголомшила й стривожила. Підривався неписаний закон, від дотримання якого залежало їхнє життя – вірність товаришева.

– Якщо не вірите мені, підіть спитайте тих хлопців, – ображено зарепетував Педді. – Вони зупинились біля опріснювача.

– А кого вбито?

– А вбивцю зловили?

Педді закидали десятками запитань. Та він нічого не знав, крім того, що труп було страшенно спотворено, його ніхто не зміг розпізнати і що старателі з Бардока розшукують чоловіка, якого вони підозрюють у злочині.

Сем і Тупе Кайло підвелися з своїх місць біля вогнища, попідсмикували штани й пішли самі побалакати з хлопцями, на яких посилався Педді! Фріско та Янкі подалися слідом за ними, а Педді, не перестаючи торохтіти, підтюпцем біг збоку.

Все правда, сказав Фріско наступного ранку Моррісу. Вперше в своєму житті Педді не збрехав. На пошуки вбивці вислано солдат. Вони прочісують околиці. Але Айк Магфорд запевняє, що нема ніякої можливості встановити ні особу забитого, ні того, хто вчинив цей злочин.

Кожного вечора Морріс ішов до опріснювача й разом із сотнями інших вистоював у черзі галон, а подеколи й півгалона води. Її мусило вистачити на все. Після тієї благословенної зливи, ще навесні, не випало більше жодної краплі дощу, і з настанням спеки кожного охоплював страх перед загрозою посухи.

З Кулгарді їздили по воду до опріснювачів на солоному озері біля Хеннана й везли її майже тридцять миль повозками та на верблюдах. У таборах ощадливо використовували кожну краплину: сполоснувши обличчя та руки, люди в тій самій воді мили посуд і прали білизну. Вода взагалі була розкішшю, а для більшості старателів, яких ледь годували їхні ділянки навколо Хеннана, – просто майже недоступною. Коли поширилась чутка, що власники опріснювачів збираються підвищити ціну на воду, це викликало загальне обурення.

Того вечора Морріс забарився й пізніше налагодився йти до опріснювача, коли Фріско раптом підійшов до його намету без звичайних своїх вихилясів та жартів.

– За воду заварюється каша, Моррі, – сказав він дуже серйозно. – Макдональд вже править не шість пенсів, а шилінг за галон. Хлопці не згодні. Будуть загальні збори.

– Давно б так, – сказав Морріс, підводячись. Він щойно закінчив вечеряти, і Саллі прибирала посуд. – Джеррі Моліф розказував мені днями, що він з напарником дві доби був без води, поки добувся до опріснювача на Пікс-Файнді. За ковток води для коней кожен з них заплатив по два фунти. А загалом це поїння обійшлося їм п’ятнадцять фунтів.

– Досить вже власникам опріснювачів тримати нас за горлянку, – гнівно сказав Фріско. – Пригадуєш наше перше літо тут, у Хеннані, – тоді платили п’ять шилінгів за галон. Тепер Макдональд пробурив свердловини до озера, качає солону воду й переганяє її по одинадцять тисяч галонів за день. В Кулгарді посуха – то він і старий табір постачає водою. Але хлопці вважають, що він досить наживається і при шести пенсах заі галон, а він ще підмовляє інших не продавати воду дешевшу шилінга.

Здалеку долинав передзвін бляшаних тазів.

Морріс і Фріско пішли й собі на загальні збори.

Коли пізньої ночі Морріс повернувся додому, він розповів, що зібралось понад тисячу чоловік. Всі невмивані, брудні, змарнілі, – давалася взнаки нестача води. Розсипне золото в Хеннані вичерпалось, і старателі перебивалися сяк-так, вперто тримаючись за свої ділянки і сподіваючись спродати їх, коли промисловці нарешті звернуть увагу на цей район.

Рудокопи й старателі прийшли на збори, розгнівані тим, що власники опріснювачів користуються з посухи, щоб утиснути їх ще дужче. Вода належить народу, казали вони, а власники опріснювачів і так мають добрі прибутки за своє обладнання та працю, навіть продаючи її по звичайній ціні.

Власники дрібніших опріснювачів відступилися під тиском зборів і погодились не підтримувати Макдональда. Проте впертий і зажерливий Макдональд, найбагатший і найвпливовіший серед усіх володарів води, наполягав на шилінгу за галон і не хотів рахуватися з думкою зборів.

Наступного дня старателі зробили опудало, написали на ньому «Макдональд» і пронесли по головній вулиці Хеннана та довколишніх таборах, а потім спалили під зневажливі вигуки та прокльони натовпу. Це ще більше розпалило людей. _;Було скликано другі збори, на які прийшло понад півтори тисячі чоловік. Вирішили всім гуртом піти на озеро й самим побалакати з негідником, що хоче спекулювати водою і наживатися на горі старателів.

Макдональд держав крамницю у брезентовому наметі біля озера, від якого залишилось тільки пересохле дно, що виблискувало під палючим промінням сонця товстою кіркою солі. Поруч крамниці стояли опріснювач та баки з водою.

Більшість старателів, розповідав Морріс, сподівались на те, що відверта розмова та енергійно продемонстрована рішучість не платити по шилінгу за галон приведуть до тями старого шкуродера. Але по дорозі до озера кілька ошаленілих ірландців та п’яних гульвіс, у яких чесалися руки затіяти бійку, почали підбурювати натовп, спрямовуючи людський гнів у дуже небезпечне русло. Уже йшли розмови про те, щоб полічити Макдональду ребра й спалити його крамницю.

Сем Маллет, Тупе Кайло, Елі Нанкерроу, Фріско та ще кілька чоловік, які скликали загальні збори, тепер боялись, що не зможуть стримати натовп, якщо Макдональд не послухається розуму.

Коли старателі прийшли на озеро, виявилось, що Макдональд втік у Кулгарді. Прикажчик, залишений стерегти крамницю, страшенно розгубився й не знав, як йому бути. Фріско, Сем та інші зрозуміли: треба негайно щось зробити, аби не допустити згубного самочинства старателів. Деякі навіжені уже замірялись підпалити крамницю й розбити перегінний куб.

Фріско проштовхався наперед, зайшов у крамницю й засунув двері. В задній кімнаті він побачив дружину Макдональда та двоє дітей; всі троє спали. Він спровадив їх через чорний хід у чагарі, а слідом за ними й прикажчика. Коли він знову вийшов з крамниці, на вулиці уже точився справжній бій: розлютований натовп поривався підпалити крамницю й розбити опріснювач, а купка старателів твердо поклали собі не допустити безглуздого знищення продовольства й води.

– Сем та Фріско похрипли від крику, силкуючись утихомирити натовп, – розповідав Морріс своїй дружині, повернувшися з озера. – Нарешті їм пощастило сяк-так угомонити більшість старателів. Але якийсь шмаркач здуру загатив кайлом у бак, що вміщав одинадцять тисяч галонів, і вода, за яку ми ладні були віддати життя, потекла на землю. Тупе Кайло зірвав з себе сорочку й заткнув нею дірку, а я накинув свою куртку на вогонь, бо крамниця вже зайнялась. І тільки тоді, коли все кінчилось, ми дізналися, що нас спіткало б, якби ми не загасили пожежі: в крамниці було десять ящиків динаміту й три тисячі детонаторів.

Рішучий протест старателів все ж таки зробив своє: Макдональд особисто з’явився на наступні загальні збори і пояснив, чому він хотів підвищити ціну на воду. Головним його доказом було те, що надто дорого коштує корм для коней та завіз дров для опріснювача. Збори відрядили чотирьох делегатів, які, ознайомившись з витратами Макдональда, доповіли, що навіть при шести пенсах за галон той має чималий зиск. Тоді старателі дали собі слово ні в якому разі не купувати в нього воду по вищій ціні.

Знайшлися люди, які встановили нові опріснювачі. Спроба Макдональда організувати кругову змову провалилась. Вода подешевшала до одного фунта за сто галонів.

Тупе Кайло тріумфував.

– Все вийшло так, як казав Дінні, – сміявся він. – Якщо робітники тримаються один одного і діють гуртом, вони можуть домогтися всього. А коли б знавіснілий натовп кинувся тоді за Біллі Королем і спалив крамницю, нас би всіх порозривало на шмаття.

РОЗДІЛ XXIV

День був звичайний – спека та курява. Надвечір, коли старателі вже повертались до своїх наметів після роботи на схилах кряжа та на ділянках біля підніжжя Марітани, а Саллі акуратно нашивала латку на сіру фланелеву сорочку Морріса, вона, підвівши голову, раптом побачила, що до неї наближається Дінні Квін.

Але таким вона його ще ніколи не бачила. На Дінні був новенький фабричний костюм, біла сорочка, комірець з краваткою, крислатий фетровий капелюх. В одній руці він стискав пучечок квітів, а другою притримував перекинутий через плече мішок. Саллі, мабуть, і не пізнала б його, коли б не крива нога та звернена до неї з-під капелюха сором’язлива посмішка на худорлявому змарнілому обличчі.

– Дінні! – вигукнула вона, здивована й зраділа. І вперше усвідомила, що почуває до цієї людини глибоку прихильність.

Дінні зрозумів, що вона рада його бачити. Він передав їй букетик – нагідки, герань та сокирки, – а мішок поклав на землю.

– Це вам від місіс Лори, – зніяковіло пояснив він, скидаючи капелюх і витираючи спітніле чоло. – Я щойно приїхав диліжансом. Цілу дорогу віз їх у газеті, та вони все одно зів’яли. Тут, у мішку, трохи фруктів і овочів. В старому таборі тепер шик, пташиного молока хіба що не можна купити. Десять трактирів майже не зачиняються навіть вночі, а крамниці забиті продуктами та різним убранням.

– Апельсини, лимони… і головка капусти! – вигукнула Саллі, розв’язавши мішок і зазираючи в нього. – Як люб’язно, що ви все це привезли, містер Квін!

Пам’ятаючи настанови Морріса, вона намагалась не допускати фамільярного тону й не називала Дінні на ім’я.

Дінні зашарівся, немов школяр. Його чисте, старанно поголене обличчя здавалося зовсім юним, ясні блакитні очі сяяли радістю.

– Ну, а як же тут ви? – зніяковіло спитав він. – Ми дуже непокоїлись за вас – і я, і місіс Фогарті, і Олф з дружиною. Фріско нам сказав, що ви живете в наметі разом з Моррі. А мені ще не доводилось бувати в Хеннані, от я й надумався приїхати, подивитись, як тут ви…

– Я? Та добре, – сказала Саллі, – мені подобається. Краще жити в наметі, ніж так, як я жила сама в Південному Хресті. Але, я бачу, вам пощастило, містер Квін! Дуже, дуже рада.

– Клянусь Єгосафатом, це ж Дінні!

Білл наближався до намету разом з Моррісом та Фріско. Одним стрибком він опинився біля Дінні й міцно схопив його руку. Морріс та Фріско підскочили слідом за ним і з не меншою радістю привітали гостя. Поки вони говорили всі разом, піддразнюючи Дінні, що він вирядився в такий шикарний костюм, Саллі поставила квіти у воду, підкинула хмизу в багаття й повісила над ним котелок. За кілька хвилин вона подала на стіл кварти з чорним чаєм і шматочки прісного коржа, спеченого нею вранці.

Чоловіки посідали – хто на ящик, а хто просто на землю, як кому було зручніше, і приготувалися слухати новини, що їх привіз Дінні.

Інші старателі, проходячи мимо, теж зупинялися й віталися з Дінні. Тут був і Сем, і Тупе Кайло, і Джон Крупинка, й Елі Нанкерроу. Саллі сполоснула кварти, ще налила чаю і порізала решту коржа, хоч на всіх все одно не могло вистачити. Дінні розпитував, як ідуть справи в Хеннані, в Широкій Стрілі, в Курналпі та Кеноуні – так тепер називалося Біле Перо. Сам він поділився новинами про Кулгарді та довколишні табори.

– Поміж Френком Воспером та лордом Персі Дугласом розігрався страшенний скандал, – розповідав він, сміючись. – Лорд Персі щойно повернувся з Лондона, а Воспер взяв та й пощипав його в «Кулгардійському гірнику», обізвав пройдисвітом і шахраєм. Френк пише, що тепер вигадали слово для благородних лордів, які стають членами різних правлінь, ні біса там не роблять, а грошики смокчуть, та ще й не малі, їх називають «морськими свинками». Мовляв, не для того виходить «Гірник», щоб потурати різним паразитам та плазувати перед аристократами і товстосумами.

– Ах, чортяка! Вірно сказав! – вигукнув своїм рипучим голосом Тупе Кайло. – Скільки вже разів той лорд Персі випускав дуті акції, ганьблячи добре ім’я приїсків!

– Молодчага цей Воспі! – підтримав його Білл.

– Воспер усім своїм нутром за рудокопів, хоч сам більше схожий на поета або на якогось дивака сектанта, – вів далі Дінні. – Під час великих страйків овечих стригалів у Квінленді захищав страйкарів і за це потрапив за грати. Лорд Персі хотів побитися з ним, але Воспер – зовсім не вояка. І все ж таки лорд наскочив на нього й почав молотити, поки наші хлопці не відтягли його. Трохи не забив Френка до смерті!

Фріско глузливо чмихнув:

– Так йому й треба. Нічого відпускати попівські патли й отак боятися бійки, якщо ти проповідуєш такі погляди.

– Кулаками нічого не доведеш, – зауважив Сем, як завжди задумливо і серйозно.

– От і Воспер те саме’каже, – підхопив Дінні. – Він вважає, що людина повинна боротися перш за все своїм розумом. Тільки в кого дурна макітра або переконливих доказів зовсім немає, той і пускає в хід свої кулаки. Скажу тобі, Фріско, хлопці в старому таборі дуже поважають Френка Воспера. Він не з полохливих. Завжди захищає старателів та гірників від власників рудників та спекулянтів-перекупників. Він член комітету боротьби проти забруднення водойм і разом з нами протестує проти розбійницького загарбання чужих ділянок. – А хазяї, так ті ладні просто живцем його з’їсти. Кожен з них хоче одного: якнайменше платити робітникам і прибрати до своїх рук півкраїни.

Всі палко висловлювали своє обурення незаконною конфіскацією та загарбанням старательських ділянок, коли підійшли Хейлс Зубоскал та Янкі Набрида. Хейлс приїхав з Курналпі напередодні ввечері, і Янкі водив його подивитись на відкриті розробки в Марітані та на свою ділянку поблизу Браун-Хіллу. Хейлсу хотілось, щоб його вважали старателем, а журналістом він ставав, тільки коли йому було сутужно. Його веселі дотепи мандрували по всіх приїсках, а сам він був бажаним гостем у кожному таборі. Вони привіталися з Дінні, мов рідні брати після довгої розлуки, і Зубоскал, з люлькою в зубах, теж сів на землю, щоб послухати розповіді Дінні про загарбання ділянок у Північному Лондондеррі та Південних Масивах.

– Це якийсь мерзенний трюк! В чому тут заковика, Дінні? – спитав Хейлс. – Ми в Курналпі добре знаємо, що робити з пацюком, коли він забирається на ділянку чесного трудяги старателя і в потемках ставить свої кілки. Але виходить, що тепер власті самі держать професійних загарбників, які працюють на них в інтересах могутніх синдикатів.

– Отож-бо й є, – відповів Дінні. – Вони кружляють довкола, немов ворони, й тільки очікують, коли старатель порушить якесь правило, щоб налетіти на нього й забрати ділянку для котрогось із товстосумів.

– Людина, яка живе з того, що загарбує чужі ділянки, – найостанніша падлюка! – вигукнув Фріско.

– Не знаю, чому б нам не посвятити в ангели першого ж такого грабіжника, який потрапить до наших рук, – зауважив Хейлс. – Навіть якщо доведеться заради цього спершу попсувати йому шкуру.

Вибухнув дружний регіт.

– Щодо мене, – спокійно вів далі Хейлс, – то я б ні миті не вагався і щедро, по-християнськи почастував би такого гостя добрячим дрюком, якби застукав його біля своєї ділянки.

– Я теж, Зубоскале, – жваво підхопив Фріско.

– Для таких паразитів є лише один закон…– Хейлс зробив паузу, – закон старателів. Кайло в міцній руці розгніваного старателя – переконливіший доказ, ніж будь-який офіційний документ.

– Виходить, так, – сказав Дінні. – Взяти хоча б історію з ділянками в Південних Масивах. Шахрайство від початку до кінця! Почалося з того, що інспектор Фіннерті пропонує провести конфіскацію і відмовляється передати справу на судовий розгляд. Тоді Хекслі та Міллз звертаються до уряду зі скаргою, пишуть, що вони мають дозвіл на свої ділянки, а в загарбників дозволу нема. На скаргу уряд не відповідає. Виконавча рада рекомендує урядові затвердити конфіскацію ділянок, і уряд вносить законопроект, що підтримує домагання загарбників. А потім виявляється, що все це – сімейна справа, загарбники працювали на синдикат, а в синдикаті всі дружки або ж родичі членів ради.

Чоловіки сердито загомоніли, не в силі стримати свого обурення.

– Це ж треба дійти до такої підлоти! – сказав Морріс.

– Джордж Лекі звинуватив сера Джона Форреста в грубому порушенні права і справедливості, – закінчив Дінні. – Але загарбникам все-таки перепав ласий шматок.

– Хай мене дідько візьме, коли я розумію, чого ми тут сидимо склавши руки! – гнівно вигукнув Тупе Кайло. – Адже це б’є по всіх старателях на приїсках. Якщо Джек Міллз та його товариші будуть боротися, наш обов’язок – підтримати їх.

– Їм тепер не до боротьби, – сказав Дінні. – Вони набрали досить золота в Лондондеррі і сидітимуть тихенько-смирвенько.

Він підвівся. Інші теж повставали, потягаючись та обтрушуючи з одягу порох. Вони очікувально дивилися на Дінні. Адже йому поталанило – тепео слово за ним! Але погляд Дінні був звернений туди, де на саморобному триніжку сиділа місіс Гауг, все ще латаючи Моррісову сорочку.

– Ходімте вип’ємо! – сказав Фріско те, чого чекали від Дінні.

– Я частую, – квапливо підхопив Дінні. – Пообідаємо в трактирі.

Фріско простежив очима за поглядом Дінні, звернутим на місіс Гауг.

– Як кепсько, що ви не можете піти з нами, мем! – вигукнув він, підступно розкривши таємну надію Дінні на те, що може, Саллі пообідає з ними.

– А чому й ні? – Хейлс був людина цілком світська і неабиякий дамський догідник. – Якщо місіс Гауг зробить намчесть і пообідає з нами в «Клаб-готелі», ми її спершу проведемо додому, а вже потім перейдемо до розваг, які для нас приберігає Дінні.

Саллі перехопила погляд Морріса і прочитала в ньому сувору заборону.

– Щиро вам дякую, – відповіла вона. – Але я тільки обтяжила б вас. Дінні ще завітає до мене перед від’їздом у Кулгарді. Правда ж, містер Квін?

Саллі обдарувала Дінні своєю найчарівнішою посмішкою. Вона не дозволить містеру Франсіско Джо Мерфі збиткуватися з неї і примушувати червоніти Дінні, який заради неї одяг новий костюм та цей крислатий капелюх. Він її гість, і нехай кожному стане ясно, що він їй друг і що вона дуже рада його бачити в себе.

– Неодмінно, місіс Гауг! – Дінні почервонів по самі вуха від посмішки Саллі. – У мене для вас ціла купа новин від місіс Фогарті та Олфової дружини. Може, зайти завтра вдень?

– Я вас чекатиму, – сказала Саллі.

Старателі обступили Дінні з усіх боків і потягли його в трактир.

Проте минуло кілька днів, перш ніж Саллі знову побачила Дінні, але й тоді він тільки почервонів від сорому й квапливо пошкутильгав геть, ніби боявся, що вона його зупинить і заговорить до нього. Від того першого частування в день свого приїзду Дінні пиячив майже тиждень, і вигляд у нього був відповідний. Без комірця, неголений, з почервонілими, запухлими очима, у зашмарованому й пом’ятому новому костюмі, він шаснув назад у трактир, як тільки помітив, що місіс Гауг наближається до нього.

РОЗДІЛ XXV

«Повний бідон золота!»

«Новий приїск південніше старого табору!»

Саллі чула гомін чоловічих голосів, збуджені вигуки, нетерплячі запитання. Вийшовши того задушного ранку з тіні піддашка, вона побачила Клері Мак-Клерена на рослому гнідому коні: він щойно примчав з Кулгарді. Змилений кінь важко відсапувався, а обличчя Мак-Клерена пашіло вогнем. Він привіз з собою газету.

З десяток чоловіків уже товклося навколо нього, нишпорячи очима по друкованих шпальтах. З усіх кінців збиралися люди: одні бігли з підскоком, інші трюхали підтюпцем, треті йшли перевальцем, так ніби жодні новини в світі не могли примусити їх хоч трохи поквапитись.

Морріс та Фріско прилучилися до тих, що читали газету. Саллі чула, як Клері розповідав старателям, що в одній з ранкових газет з’явилось повідомлення про сенсаційну знахідку.

«Нещодавно до Кулгарді було привезено гасовий бідон, ущерть наповнений золотом, – писалося в замітці, – отже, є всі підстави гадати, що відкрито нове надзвичайно багате родовище». Місто немов збожеволіло від цих вістей і гарячково почало готуватися до грандіозного походу. Подробиць поки що ніхто не знає, але Клері примчав оце попередити Великого Джіма, забрати свій інструмент та продукти, і негайно подасться назад, щоб з першою ж партією рушити на південь, у безводний край кам’янистих хребтів.

Клері забрав свою газету й поїхав далі, залишивши позаду себе неймовірне сум’яття. Старателі, що віяли золото на майже виснажених розсипищах біля підніжжя Марітани та Кассіді, вже складали свої немудрі пожитки. Власники пластових ділянок і ті, що розробляли вздовж кряжа руду шахтним способом, домовлялися, кого б залишити поки що замість себе, й чимдуж бігли до міста купувати продукти, роздобути коня з візком або верблюда. Фріско подався в чагарі ловити своїх коней, а Морріс заходився збирати кайла, лопати, згортати ковдри й табірне манаття. І все це мовчки, не змовляючись. Морріс від хвилювання був червоний мов рак, очі його гарячкове блищали.

– Саллі, давай сюди всі консерви, які в тебе є, – сказав він нетерпляче. – Клади оту літрову кварту, залізну миску, ніж, виделку. Ага, не забудь про чай та цукор! Я візьму один котелок, оцей міх для води й маленький бачок.

Саллі метушилася біля чоловіка, допомагаючи йому зібратися в дорогу. В кожному наметі вздовж шляху йшли зараз такі самі приготування.

Фріско привів коней, запріг їх у свій візок і поїхав купувати продукти. Як тільки він повернувся, Морріс повантажив речі, а Фріско пішов до їхньої штольні.

Йому треба було знайти людей, які б продовжували там працювати, поки він та Морріс будуть відсутні. Фріско сподівався умовити на це кількох дідів, що порпалися на покинутих ділянках, і одного багатодітного шахтаря. Моррісу він сказав, що їде ненадовго – тільки погляне на те нове родовище, – і залишиться лише в тому разі, коли там справді багато золота. Морріс і сам упорається з ділянкою, яку пощастить закілкувати, й допильнує, щоб вони нічого не прогавили. Хоч особисто він, Фріско, зовсім не схильний ганятися за привидами: краще синиця в жмені, ніж журавель у небі.

За кілька хвилин Фріскове майно також було спаковано й повантажено на візок. Уже перед самим від’їздом Морріс сказав, ніби це йому щойно спало на думку:

– А ти, Саллі, побудеш тут, поки я не сповіщу про себе. Якщо за кілька днів не матимеш ніякої звістки, їдь до Олфа та Лори.

– Ти за мене не турбуйся, Моррісе, – весело відповіла Саллі, чудово знаючи, що він навіть і не подумав про. те, як вона житиме тут сама. – Нічого зі мною не станеться.

– А ви молодчина, мем, – засміявся Фріско.

Морріс повагався, потім таки зважився поцілувати Саллі.

– Авжеж, молодчина, – сказав він. – _:Коли б я не був цього певний…

– Бажаю щастя! – гукнула вслід йому Саллі. – І привези повен бідон золота!

Візок огорнувся хмарою рудої куряви і влився в загальний потік, що посувався в напрямі Кулгарді.

Чутка про нову знахідку блискавично облетіла увесь Хеннан, і старателі з усіх кінців потяглися на Кулгардійський тракт. В’ючні верблюди, важко навантажені підводи, легкі візки й бідки, запряжені старими шкапинами, незграбними ломовиками, витривалими австралійськими кониками та віслюками, – все це плавом пливло до старого табору. Люди верхи на конях і верблюдах, люди на велосипедах і просто піші, серед яких одні штовхали перед себе тачки, а інші тягли на плечах свій інструмент та манаття, – до пізнього вечора з довколишніх таборів прибували старателі, все більше поповнюючи широкий потік, що котився до невідомих золотоносних полів.

Коли вже зовсім споночіло, на Хеннан спала незвична тиша. Немов під дією якихось чарів, все його гамірне, неспокійне життя завмерло. З майданчика, де грали в ту-ап, уже не долинали вигуки гравців, а з трактирів – розгульні співи.. Лише де-не-де в темряві червоніли багаття. Саллі залишилася майже в самотині серед спустілих ділянок, розкиданих біля підніжжя темніючого кряжа.

Вона надто добре знала те божевілля, яке гнало людей у походи за золотом, і вже не дивувалась йому. Коли їх охоплювала золота гарячка, вони ні про що інше не могли думати, а Морріс був сприйнятливіший до цієї хвороби навіть більше за інших. Самотність не лякала Саллі, хоч зараз Саллі й жалкувала, що не здогадалась попросити Морріса підвезти її до Кулгарді, де вона могла б провідати Марі та Лору.

День у день Саллі чула розмови про новий похід – у крамниці, від Елі та Попа Ярна, що були задоволені своєю ділянкою і вирішили сидіти на місці. Юрми рудокопів та старателів посунули до Кулгарді навіть з таких віддалених місць, як Курналпі, Ревучий Бурав та Фініш. Проте й досі ще ніхто до пуття не знав, де саме знайдено те «надзвичайно багате родовище».

Закон вимагав, щоб кожен старатель протягом десяти днів повідомляв про знайдене ним золото і показував місце, де він його знайшов. Однак минуло вже стільки часу, а жоден золотошукач не зробив заявки на якусь знахідку і навіть не бачив нічого такого, на що її варто було б робити. Сотні розгніваних людей вимагали пояснення від редакції газети «Золотий вік», де було вміщено повідомлення про «гасовий бідон, ущерть наповнений золотом».

Через тиждень Фріско повернувся, щоб подивитись, як працюють на його землі залишені ним люди. Він сказав, що учасники походу збираються розгромити редакцію газети і зчиниться казна-що – хай тільки газета нічим не підтвердить свого повідомлення. Коли нарешті з’ясувалось, що про золото наплів старатель, на ім’я Мак-Кен, який нібито справді знає, звідки привезено той бідон, Фріско знову подався в Кулгарді. Але докладно всю цю історію Саллі почула вже аж тоді, як повернувся з походу Морріс.

Як і всі інші старателі, що зірвалися з місця й тепер ні з чим поверталися в Хеннан, Морріс страшенно обурювався обманом і звинувачував газети в тому, що вони беруть на віру патякання всякого п’яного ідіота. А Мак-Кен, на загальну думку, виявився просто негідником: наполягав на своїй побрехеньці, хоч знав, що люди йдуть за сотні миль по безводній пустелі й можуть померти від спраги та голоду, шукаючи родовище, якого не існує на світі.

Тільки Джону Маршаллу, почесному секретареві Асоціації старателів, пощастило відвернути трагічні наслідки цього походу, казав Морріс. Маршалл докопався, звідки прийшла в газети ця байка; він розумів, що почнеться страшне безладдя, коли тисячі старателів, які зібралися в Кулгарді для нового походу, дізнаються, що їх пошили в дурні.

Коли Маршалл побачив, що розлючений натовп вже ось-ось кинеться на Мак-Кена, він пробився наперед, став поруч Мак-Кена і закричав:

– Послухайте, хлопці, ви мене знаєте. Настав час покінчити з ідіотською непевністю і з’ясувати цю справу. Газетні повідомлення, очевидно, не мають під собою грунту. Я вирішив поки що припинити наш похід і перевірити, правду сказав Мак-Кен чи ні.

Гамір трохи вщух. Під свист та лайки на адресу Мак-Кена, заохочуваний схвальними вигуками, Маршалл вів далі:

– Від імені Асоціації я сьогодні ж о третій дня скликаю загальні збори. Отам Мак-Кен виступить і розповість нам усе, що знає, а потім можна буде виділити групу, яка піде разом з ним перевірити – існує те родовище чи це пуста вигадка. Мак-Кена полиште на мене: я сам подбаю, щоб він з’явився на збори.

Оповісник обійшов усе місто, й через кілька годин величезний натовп зібрався навколо фургона біля приміщення Асоціації старателів. Мак-Кен – високий на зріст, плечистий, з чорними обвислими вусами – говорив з фургона; мертвотно-блідий і з глибоко запалими очима після затяжного перепою, він стояв лице в лице перед сотнями старателів, що нахвалялися віддати йому по заслузі, якщо він їх обдурив. Збори зустріли його свистом, гнівними вигуками та глузливими аплодисментами. Але Мак-Кен тримався так добре, що багато людей повірило в правдивість його слів.

Мак-Кен признався: він був добряче напідпитку. Що саме витягли з нього, п’яного, газетярі, він, слово честі, не знає. Не можна ж судити людину за кожну дурницю, яку вона ляпне з п’яних очей. І не він, а газети винні в цьому поході, хоча… Надії старателів знову воскресли, коли Мак-Кен раптом запропонував повести виділених зборами люДей у таке місце, де нещодавно справді знайдено багаті розсипища.

Оголосили грошову підписку на спорудження експедиції, і четверо старателів, обраних зборами, вирушили на двох легких візках з міста. Все це були витривалі й досвідчені золотошукачі, до того ж добре озброєні, бо лунали погрози порішити Мак-Кена, якщо його привселюдна заява виявиться брехнею. Поліція та інспектор попередили супровідників Мак-Кена, що вони особисто відповідають за його життя. Старателі поклялися привезти його цілим назад, щоб він міг стати перед судом усієї громади.

Звістки про тих, що вирушили в перші дні походу й тепер застряли без їжі та води серед пустельних кряжів між Кулгарді та Віджімултою, розпалювали загальне обурення й гнів. Уже організовувалась їм допомога, коли раптом пройшла грозова злива. Це багатьом врятувало життя. Коли учасники походу повернулися й розповіли, що вони тільки натерпілись нелюдських страждань, а ніде не знайшли жодних стежок чи будь-яких слідів нових розробок, всі ще більше підупали духом.

В конторі Асоціації старателів вивішувались повідомлення про шлях просування вирядженої зборами розвідувальної експедиції. Старателі юрмилися перед папірцями, читаючи й обговорюючи їх. Та не давали ті повідомлення ані найменшої надії, що Мак-Кен дотримає своєї обіцянки. Почалися розмови про те, щоб перейняти експедицію, коли вона повертатиметься в Кулгарді, й застрелити або повісити Мак-Кена на місці. Тоді Дінні та ще кілька літніх, розсудливіших старателів організували цілодобове вартування на тій дорозі, якою мала їхати назад експедиція.

Вона прибула невдовзі, в один з недільних вечорів. Старателі, що супроводили Мак-Кена, одвели його в дім Маршалла й доповіли, що він весь час водив їх околясом та напускав туману: він так і не зміг показати їм хоча б поганенької золотоносної ділянки, не кажучи вже про свіжі розробки якихось там багатих розсипищ. Маршалл задвірками, щоб непомітніше й швидше, побіг у поліцейську дільницю, і Мак-Кена, заради його ж власної безпеки, було спроваджено під замок. А хлопець він був з характером, казав Маршалл: попри все хотів стати перед старателями, і його насилу умовили не робити цього. Морріс був певен, що коли б Мак-Кена не втримали, йому б не жити. Перед дверима Джона Маршалла галасував розлютований натовп. Джона зустріли вигуками: