Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 41 страниц)

До півночі все добро було акуратно спаковано і підготовлено для відправки фургоном, який вирушав на світанку.

Увечері прибігла Марі Робійяр і, заливаючись слізьми, кинулась в обійми місіс Гауг.

– О Саллі, – заголосила вона, – мій Жан теж іде й каже, що мені не можна з ним!

– І Морріс іде, – бадьоро відказала місіс Гауг, – а я мушу зостатись сама. Нічого не вдієш, Марі. Містер Квін запевняє, що нема ніякої небезпеки. Їй-бо. Адже інші чоловіки жили в тій глушині місяцями – і містер Бейлі, і містер Форд, і Томмі Телбот зі своїми друзями. Містер Бейлі каже, що тубільці там зовсім сумирні, як і тут у нас.

– Та вже ж, я знаю,—перебила її Марі. – Жан мені, те саме казав. І, може, він знайде багато золота. Тільки все одно це жахливо, що він їде так далеко, а я повинна тут скніти сама як палець та куховарити в готелі. Досі я завжди була разом з чоловіком, і просто страшно, що він тепер мене по кидає.

– Мені теж страшно, – призналася Саллі. Однак життєрадісність і здоровий глузд ніколи не зраджували її, і вона додала: – Але ми тут нічого не вдієм, Марі. Всі чоловіки в селищі немов знавісніли, кожному закортіло неодмінно піти в цей похід. Доведеться нам потерпіти, а там видно буде, як підуть справи у Жана та Морріса. Бог дасть, вони хутко й повернуться, або ми до них зможемо поїхати.

Така перспектива трохи втішила Марі. Вона сказала Саллі, що її Жан піде у парі з двірником готелю – той досвідчений старатель. Звісно, Жан був гордістю «Клаб-готелю» – ще б пак, кухар-француз! Та насправді Жан зовсім не кухар, пояснила подрузі Марі. В Англії він був учителем, хоч мріяв стати фермером, купити клапоть землі й поселити там своїх старих батьків, висланих з Франції через політичну неблагонадійність. Марі також була дочкою емігрантів, але її батьки померли, коли вона була ще дитиною.

Невдовзі після одруження вони з Жаном переїхали в Західну Австралію, сподіваючись знайти тут роботу й ті добрі заробітки про які так багато наслухались. Жан найнявся на ферму, аби збити грошей на землю та худобу. Та наймитський заробіток був такий жалюгідний, що Жан зістарівся б швидше, ніж здійснилася б його мрія. Отож він приєднався до першого ж походу старателів у Південний Хрест, і Марі, разом з ним притряслася з Евонської долини на підводі.

Золота Жан не знайшов і якийсь час працював на руднику. В ті дні у селищі було дуже мало жінок, і місіс Гауг та Марі Робійяр, якось здибавшись у крамниці, швидко заприязнилися. Навіть Морріс дружелюбно поставився до молодої французької парочки: вони так ніжно кохали одне одного й у цій чужій для них країні дещо нагадували рибин, викинутих із води. Проте його дружелюбність мов рукою зняло, коли Робійяр найнявся шеф-поваром у готель. От і на неї він образився за те, подумала Саллі, що вона влаштувала у своєму домі пансіон. Морріс казав, що цим Саллі виявила цілковиту відсутність почуття власної гідності й небажання рахуватися з ним.

– Але ж їсти щось треба, Моррісе, – заперечувала вона. – Тільки пансіон дасть мені певність, що ми будемо мати і шматок хліба, і дах над головою.

Марі Робійяр і місіс Гауг дуже зблизились за ті місяці, коли Морріс був таким вередливим і незгідливим: він гордував платними відвідувачами, відмовлявся їсти разом з ними і взагалі не бажав нічого робити, щоб посприяти хоч трохи успіхові справи, яку затіяла Саллі. Цілими днями він сидів на ґанку з книгою або газетою в руках, а вечорами пропадав у пивниці за покером, де на гроші, які йому щастило виканючити в Саллі чи позичити в когось, вигравав або ж програвав кілька фунтів.

Завжди весела і незрадлива, Саллі навіть взнаки нікому не давала, що вона, як казала Марі, з Моррісом «у сварці». Та Марі й без слів відчувала, коли інша жінка нещасна чи занепокоєна своїми сімейними справами. Сама вона була стримана й сором’язлива; чорне волосся, гладенько зачесане, строго облямовувало її бліде, простеньке личко, і вся вона справляла враження тихої, простакуватої жіночки, поки щось не зачіпало її за живе. Тоді чорні шовковисті вії прудко злітали над сіро-зеленими очима, в ній спалахувала жвавість, і вона враз ставала зовсім іншою людиною.

Морріс вважав Марі за жінку вельми розумну. Вона заводила з ним розмови про книжки й про людей, і Саллі з подивом відзначала, що вона знає більше за нього. Але Марі вміла прикинутись, ніби смиренно схиляється перед думкою Морріса, й тут же позбиткуватися з нього легко й дотепно. Моррісу це страшенно подобалось. Якби Марі була кокеткою, то Саллі, мабуть, приревнувала б її до свого чоловіка. Однак Марі не була кокеткою, а до Саллі вона виявляла свою прихильність так палко і з такою надзвичайною безпосередністю, що це навіть спантеличувало місіс Гауг і примушувало її червоніти, хоч вона й дорожила такою приємною і так несподівано знайденою дружбою. Як часто вечорами, коли Марі здавалось, що Саллі почуває себе нещасною і самотньою, вона приходила до неї погомоніти за шитвом; зрештою за ті місяці, коли Морріс так непривітно ставився до неї, в Саллі прокинулись не менш теплі почуття до мадам Робійяр, ніж та мала до неї, хоч Саллі й не вміла виливати їх з такою легкістю.

Але того вечора, напередодні походу за золотом, Морріс скинув з себе понурість і невдоволення. За той час, поки він тинявся без діла, він нагуляв черевце й поруч з Дінні та Олфом здавався особливо товстим та крихкотілим; костюм старателя, в який він вирядився, – молескінові штани та фланелева сорочка, – в поєднанні з золотим пенсне на аристократичному носі, надавав йому недоладного вигляду. Але Морріс був пустотливий, мов школяр, без угаву балакав і люб’язно жартував з Дінні та Олфом, ніби бажаючи запевнити їх, що він цілком усвідомив переміну в їхніх відносинах, готовий коритися всім наказам і бути найприємнішим товаришем у цій подорожі.

Коли речі було спаковано, Дінні вирішив, що тепер все гаразд і що за таких обставин він і його компаньйони не могли спорядитись краще.

Олф і Морріс присягалися, що їм все одно не заснути. Вони намірились просидіти всю ніч, аби вчасно бути біля фургона. Та Дінні погнав їх у ліжка.

– Вам, хлопці, треба добряче виспатись, щоб запастися силами на перший день дороги, – сміючись, сказав він.

Місіс Гауг була тієї ж думки.

– А я не лягатиму до ранку, – сказала вона. – І приготую вам добрий сніданок, щоб ви йшли не голодні.

Дінні згадував, що вона так і зробила. І він був такий вдячний їй за можливість виступити з першим фургоном, який прямував до Кулгарді, що навіть забув лайнутись на адресу шляхетного Морріса, накинутого йому в напарники.

РОЗДІЛ III

На світанні юрми старателів посунули з Південного Хреста. Люди й коні пливли плавом по широкому білому шляху до солоних озер і зникали в далеких темних чагарях. Вершники з важко навантаженими в’ючними кіньми; люди в двоколках, запряжених парою напівдиких австралійських коней, які ставали дибки, брикались і шарахали в боки, сідали на крупи, рвалися з упряжі й хропли, загрожуючи потрощити на друзки хисткі візочки; люди на полозках, що їх ледве тягли старезні шкапини; піші – молоді й старі, – що несли своє добро на плечах або пхали перед себе тачки, куди було звалено все хідне начиння – кайла, лопати, ковдри й харчі; дехто просто поставив ящик чи бочку на колеса, поприбивав з боків дрючки і впрягся в ці імпровізовані голоблі. Штовханина, метушня, лайка, вибухи гніву, сміх, вигуки: «Бажаємо щастя!», «Зустрінемось на ділянці Бейлі!»

Везти свої речі на підводі вважалось того дня розкішшю. Коли Цибатий Мерфі гикнув на свою запряжку, ляснув довгим батогом і виправив на шлях, в його фургоні здіймалася ціла гора продуктів та старательського спорядження. Ті, чиї речі лежали на возі, йшли бадьорим кроком, дякуючи долі за те, що їм доведеться нести лише самих себе під час довгого переходу в сто двадцять вісім чи сто тридцять миль по невторованих путівцях серед диких заростей. Та хіба це могло їх стримати? Ніхто з них не сумнівався, що виживе і здобуде багатство на цих нових золотоносних полях, хоч місіс Гауг та мадам Робійяр, які спустились до броду, щоб попрощатися з своїми чоловіками, піднімаючись знову на пагорб, плакали та гадали, чи побачать вони їх ще коли-небудь.

За фургоном Мерфі їхало два інших, і збоку також крокували власники наваленого на них майна. Цілий день тривав цей масовий від’їзд; з сусідніх таборів прилучалися нові й нові партії старателів, а ті, що запізнилися, квапились наздогнати передніх. До вечора в Південному Хресті лишилося не більше п’яти-шести працездатних чоловіків.

Потік старателів рухався старим шляхом, що його проклав Хент, топограф, який тридцять років тому виступив на розшуки нових пасовищ.

Дорога в’юнилась по твердій крем’янистій землі, схилами пологих хвилястих горбів, через діброви, де росли дикі вишні, каучукові дерева і слалась кучерява низька акація, з моховитої зелені якої випинались, наче колони, поцятковані ніжно-рожевими плямами евкаліпти; через хащі дубків з темним листям, з природною нарізкою на тонких бронзових стовбурцях; по гребенях залізняку, що звіддалік здавалися блакитними; через долину, де грайливо починали вицокувати колеса й лункіше карбувалися кроки; через гаї густої акації, сандалового дерева й терну – у край солончакових нетрів. Приблизно через кожні шістдесят миль траплялись скупчення величезних, схожих на поснулих мамонтів валунів, між якими під кам’яним куполом ховалась вода. А біля підніжжя оголених гранітних порід лежали мочарі, з яких також можна було добути воду.

Нещодавно випали рясні дощі. Пора року була сприятлива. На шляху – вдосталь питної води, тут і там яскраво вруніли латки свіжої трави. Валки старателів посувались під блакитним куполом неба, здіймаючи над собою хмари рудої куряви. Сонце пекло немилосердно, і вдень стояла задуха, зате ночі були холодні.

– Нам було не до того, щоб висиджуватись біля вогню за теревенями, – розповідав Дінні. – Всі гналися один поперед одного, аби швидше дістатись до місця. А як спали? Протюпаєш, бувало, цілісінький день – і валишся, мов та колода. Якусь мить ще чуєш дзенькіт дзвіночків на конях, що пасуться в кущах, примостишся біля тліючого багаття, та не встигнеш здрімнути, коли тобі вже світає. Мерфі з лайкою термосить Олфа або розштовхує іншого хлопця – вести під запряг коня. В молокососа Педді вже кипить у котелках вода, і коен готує собі щось вкинути в рот перед тим, як рушати далі.

А коли вже всі були в дорозі, Олф Брайрлі затягував «Джона Брауна» чи якоїсь іншої, і кожен, як міг, підспівував, хоч голоси в нашої братії більше скидалися на вороняче каркання, аніж на співи. Передні й задні також підхоплювали. І якщо не знали, якої співає Олф, то просто горланили першу-ліпшу старовинну пісню. Не було дня, щоб Олф не заводив любовної пісеньки на честь своєї коханої дівчини. Він приїхав з Вікторії саме тоді, коли Південний Хрест трясла золота лихоманка, сподіваючись швидко забагатіти й одружитися.

– Гарний був парубок цей Олф Брайрлі, ставний, широкоплечий, і лице чесне, відкрите, – говорив Дінні. – А втім…– і при цьому в його блакитних очах спалахував лукавий посміх, – тоді ми всі були хлопці хоч куди. Сила, надії, завзяття хлюпали через край. Ніколи ще на розвідку не виступала така славна ватага, як та, що крокувала тоді по дорозі до Кулгарді.

Сім днів підряд вони йшли від світання до смерку. Дінні невтомно шкутильгав попереду, хоч покалічена нога нила, як хворий зуб; містер Гауг ночами стогнав уві сні – він так спікся на сонці й понатирав ступні, що ледве міг пересуватись. Та все одно вони щодня вставали удосвіта, рушали в дорогу разом з фургоном Мерфі, вперто, немов заведені, крокували попереду своєї партії і відраховували милі, поки перші п’ятдесят не лишилися позаду. Тоді, упевнившись, що шмат тяжкого шляху все-таки подолано, вони підбадьорились, почали жартувати й заводити балачки на ходу, а вечорами, швиденько попоївши, посмоктували люльки, лежачи біля багаття.

Треба-таки віддати належне містеру Гаугу, – згадував Дінні, —в дорозі він показав себе непоганим товаришем. Я бачив і гірших. Він терпляче зносив усе, хоч це було вельми не легко для такого білоручки.

Певне, він збагнув, що хоч він і «високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг», але в такій справі, як похід за золотом, це пусте. Щоправда, спершу ми величали його «містером» і були дуже ввічливі; однак примушували в черзі з усіма розпалювати вогнище й варити чай. Ми робили це, щоб віддячити за місіс Гауг, бо надивились, як вона йому догоджала, навіть дрова намагалась рубати сама, а коли ми з Олфом забирали в неї сокиру, говорила, що для неї це іграшки. Та й перед нами в своєму домі містер Гауг дуже гнув кирпу: бувало, іноді просто злість візьме – наче ми не люди, а так, порожнє місце. Але в поході образливо бути «містером», коли всі ми один для одного просто Дік, Том чи Гаррі.

І от якось увечері містер Гауг просить:

«Послухайте, хлопці, якщо я вам не годжуся в товариші, ви так і скажіть, тільки перестаньте звати мене «містером», а то я пристану до інших».

«Ну, гаразд, Моррі», – кажу я.

Олф мене зрозумів.

«Ніхто ж не хотів тебе ображати, Моррі!» – каже він.

«Ні, хотіли, і по заслузі!»

Всі посміялися досхочу й відтоді заприятелювали по-справжньому. Ніхто більше не обзивав його «містером».

– Щиро кажучи, – вів далі Дінні, – Моррі з усіх сил старався забути, що він графський синок. Я так гадаю, що йому не хотілось навіть згадувати про це. Тепер він був просто старателем, як і всі ми. За кілька днів дороги він став таким же бродягою, як і кожен з нас: зарослий щетиною, брудний, з набряклими ногами, але веселий. Коли ми вийшли з Південного Хреста, він був чистенький і прилизаний, з черевцем, на носі золоте пенсне, у світлому волоссі плішинка. А тепер черевце розтрусилось, плішину припорошило рудою пилюкою, а пенсне він розбив ще задовго до того, як ми добулися до місця.

Але один грішок за ним водився: навіть у дорозі він не міг втриматися, щоб не зрізатись у карти з Фріско Джо та його шатією, хоч я й застерігав його, що це до добра не доведе.

«Про Фріско негарні чутки ходять у Кімберлі, Моррі, – сказав я. – Придивись до нього».

«Гаразд, придивлюсь», – відповів Моррі.

Подеколи вони грали в покер біля вогнища на привалах. І от якось увечері ми чуємо, Моррі бурчить:

«Не вмієш ти пересмикувати, Фріско! Навіть я спритніше зробив би!»

Фріско як підскоче та як зацідить йому в зуби. А Моррі удвоє менший за нього, дрібний і гливкенький – куди йому супроти Фріско, – а все ж кокошиться, не відступає. Тут підхопився й Олф. «Ану, – каже, – якщо ти хочеш побитися, Фріско, я готовий!» Хлопці розступилися, стали колом. Олф і Фріско зчепились. Фріско добре молотив кулаками, він був сильніший за Олфа; зате Олф, нехай йому всячина, умів-таки битися. Він міг би одразу покласти Фріско, але спочатку примусив його потанцювати та покректати, а тоді вже так йому загатив, що той і простягся.

– Фріско на все життя запам’ятав цю поразку. – На вродливому старечому обличчі Дінні, обвітреному й помережаному зморшками, згас вираз задоволення, яке навівали йому ці спогади. – Коли трапилось так, що Фріско міг би виручити Олфа, він навіть пальцем не кивнув. Єдиний чоловік на світі, наскільки я знаю, що мав зуб проти Олфа Брайрлі, хоч ніхто цього прямо й не сказав би. Вже пізніше, через кілька років, Фріско жартував і сміявся, пригадуючи, як вони тоді зчепилися. Проте жоден з них не забув тієї бійки. І хоч як багато минуло часу, хоч вони обидва вже стали багатими й шановними людьми, проте їм, певне, не раз кортіло скинути піджаки й налетіти один на одного, як того вечора по дорозі в Кулгарді.

Загалом-то він був і непоганий, цей Фріско, такий собі американізований молодчик родом з Ірландії: любив похизуватися в картатій сорочці й високих чоботях, у які засовував холоші штанів, носив повстяного капелюха з широченними крисами, а за поясом – револьвер. Він запевняв, що звик його тягати при собі на каліфорнійських приїсках і в Мексіці. Але він, як і кожен з нас, мав і свої хороші риси. От сказати хоча б про випадок з Педді Кеваном. Він узяв хлопчину, так би мовити, під своє крильце після того, як Пет Мерфі відлупцював шалапута: той поцупив у нього тютюн і проміняв дорогою у старателів на складаний ніж та ще якесь барахло, яке, на думку Педді, могло йому знадобитись.

А й спритний же був хлопчина цей Педді Кеван. Всі корчились від сміху з його зухвалості, коли він ув’язався за фургоном Пета Мерфі. У Педді тільки й було добра, що на ньому, та за плечима метлялася в ганчірці бляшанка з харчами. Штани з дорослого, підрізані знизу й затягнуті на животі очкуром, синя вовняна фуфайка й шапочка задом наперед – сміхота, та й годі! Отак він і стояв перед Цибатим Петом, коли той замірявся дати йому коліном нижче поперека й одіслати назад у селище. Пет не хотів мати безбілетних пасажирів..

«Як тебе звати?» – запитав він.

«Патрік Алоїзіус Кеван», – відповідає хлопчина.

«А скільки тобі років?»

«На різдво стукнуло вісімнадцять», – не затинаючись, заявляє хлопчина, хоч Пет Мерфі не дуже повірив цьому, та й сам Педді пізніше признався, що йому лише тринадцять чи десь близько цього, бо з того, що він про себе розповідав, вісімнадцять ніяк не виходило.

«Звідки ж ти заявився?»

Пет Мерфі мало не луснув од сміху, вислухавши розповідь Педді, і приставив його доглядати коней.

Одного вечора – ми всі тоді сиділи навколо багаття – він примусив Педді розповісти, як той втратив роботу, коли старателі рушили з Південного Хрести за золотом.

– Ми всі тут, як бачиш, друзі, – сказав Пет. – Ніхто тепер не викаже тебе поліції.

Педді й сам це чудово розумів. Він був рудоволосий, веснянкуватий, нечистий на руку і хитрий, мов бісеня, а що вже нахабний та одчайдушний – кого завгодно за пояс заткне.

«Я служив юнгою на торговельному барку «Енні Руні», приписаному в Нью-Йорку, – почав він. – Ми пливли в Банбері [4]4
  Банбері (Bunbury) – портове місто на західному узбережжі Австралии на південь від Перта й Фрімантла (прим. скан.).


[Закрыть]по ліс. Коли до берега лишилося днів зо два путі, всі матроси на борту стали запасатися сухарями і збирати своє манаття, щоб, як тільки ми пришвартуємось, дременути на золоті приїски. І кожен силкувався рознюхати дорогу на Ілгарн.

А капітан зметикував, що й до чого, та й кинув якір за кілька миль від молу. Капітан Хаукінс не хотів втратити свою команду і заявив, що буде вантажитись з ліхтера, а харчі та воду поповнить по дорозі. Ох і казились матроси! Але ж капітану треба було зійти на берег, щоб з’явитися в контору компанії, і хтось мусив його одвезти на ялику.

«Слухай ти, – гукає він до мене, певне, тому, що я наймолодший і вигляд у мене такий безневинний. – Тримай-но оце».

Схопив я на оберемок книжки та суднові папери і йду за ним. А в кишені у мене вже лежала пригорщ сухарів та трохи американських грошей.

Матроси знали, що бачать мене востаннє. Один хлопець тицьнув мені в руку ще кілька сухарів. Я засунув їх у кишеню штанів, скочив у ялик, і ми відчалили. І от ми їдемо: капітан Хаукінс, весь у білому з золотом, – власноручно веслує, а я сиджу на кормі, притискаю до себе суднові книги та намагаюсь не дивитись на матросів, аби не розсміятись. Мені навіть вчувалося, як вони, стовпившись біля борту, лаються на всі заставки й бажають мені щасливої дороги. Та я уявлення не мав, де ті золоті приїски і як я туди дістанусь. Тільки знав, що все одно дістанусь…

Капітан закрокував по молу до міста, а я підтюпцем подався слідом за ним. Він виступав так гордовито, що могло здатися, ніби від цього залежить честь всього американського флоту, а я скидався на посильного, що несе панові речі. «Здрастуйте! Здрастуйте!» – самовдоволено кидав він усім зустрічним і надимався, мов той індик.

Коли ми прибули до контори компанії, директор вийшов з свого кабінету, розтягуючи в посмішці рот від вуха до вуха, щоб показати, який він нам радий. Хаукінс забрав у мене книги і пішов з ним у кабінет.

«А ти пожди тут», – каже він мені.

«Слухаю, сер!» – відповідаю я.

Тільки-но двері за ним причинились, я – зирк на вулицю. Бачу – там селяни з кіньми та возами, корови пасуться край тротуарів, дві-три крамнички, навкруги скрізь дерева. Потихеньку задкую, тюпаю спроквола, ніби прогулююсь, завертаю за ріг і – фіть! Ех, бачили б ви, як я біг! Аж у вухах свистіло.

Ясно, тинятися поблизу містечка для мене було небезпечно, – вів далі Педді. – Я знав, що капітан Хаукінс пошле за мною погоню. Він так і зробив, та я зумів вислизнути. А через кілька днів я побачив з пагорка, як «Енні Руні» виходить у море. Струмків було скільки завгодно, і з водою у мене було все гаразд. Та коли я дохрумав сухарі, їсти стало зовсім нічого. А до осель я підходив, тільки коли стемніє, – боявся. Никав навколо будинків та слухав, що люди балакають. І дізнався, що в порту вантажиться баржа палями для нового молу в Фрімантлі [5]5
  Фрімантл (Fremantle) – місто на західному узбережжі Австралии, слугує портом для столиці Західної Австралії Перта (прим. скан.).


[Закрыть]. Я й забрався на неї. Через кілька діб я уже був на пристані Фрімантла і почвалав далі битим шляхом.

А наголодувався – будьте певні як! Майже тиждень жив самим святим духом! І от раз бачу – на шляху зупинився якийсь хлопець з запряжкою волів; я собі прикидаю, що краще – попросити в нього роботи чи просто чогось на зуби, а він уже запримітив мене та й гукає:

«Гей, ти, куди розігнався?»

«Йду на золоті приїски», – кажу.

«Он як, на приїски? – каже, а сам регоче, аж за живіт береться. – Ну, – каже, – тоді я раджу тобі скинути свого млинця, в ньому ти далеко не зайдеш».

А й справді, на мені ж була безкозирка, і напис «Енні Руні» в очі так і ліз! Ох, і нареготалися ж ми!

Я розказав хлопцеві, як розпрощався з капітаном Хаукінсом, і він узяв мене з собою – доглядати волів. Звали його Барні; він сам був колись моряком і сказав, що також зійшов на берег шукати золота. Зараз він їде в Ілгарн – хоч там, здається, й кепські справи, – і мені можна приєднатись до нього, а там буде видно, чим я зможу йому прислужитись. Отак я й потрапив у Південний Хрест. Нагодився саме тоді, як Арт Бейлі верхи припер з своїм золотом».

Педді вже прочалапав двісті сорок миль. В ті дні дорога від Фрімантла до Південного Хреста забирала не менше місяця, і ось тепер він знову вирішив одмахати сто з гаком миль, та ще з таким завзяттям, ніби йшов на веселу прогулянку. У Фрімантлі на нього, як дезертира, чекала лише тюрма й батоги, отож він, звісно, й не мав ніякої охоти туди повертатись.

– О, тепер він велика людина, цей Педді Кеван, – вів далі Дінні. – Я так і думав, що він свого доб’ється – байдуже якими засобами. Та коли б ви тільки бачили, як він плентався тоді по дорозі, – шкарбанці підв’язані мотуззям, підметки раз по раз відкопилюються й хляпають, – ви б нізащо не повірили, що він колись стане сером Патріком Кеваном, акціонером численних рудників на Золотій Милі.

Іноді між нами виникала гостра суперечка, хто ж перший знайшов золото в Західній Австралії. Почалося з того, що Джонс Крупинка якось сказав:

– Мій батько доводив, ніби це якийсь каторжник раніше за всіх натрапив на золото на Північному Заході. Було то в шістдесят четвертому році. Каторжник пустив чутку, буцімто власноручно назбирав цілу пригорщ золота на березі біля Кемден-Харбора, ще коли служив матросом на голландському торговому судні. Судно називалось «Марі-Августа» і плавало між Роттердамом та Явою. Великий шторм збив його з курсу, і воно зайшло в бухту на ремонт. Там воно простояло кілька днів, і цей хлопець божився, ніби за пару годин набрав стільки золота, що продав його за чотириста вісімнадцять фунтів комерсантові в Лондоні, який скуповував самородки. Святкуючи свою удачу, він встряв у якусь бійку. Когось там було вбито, і Уайлдмена – так звали хлопця – засудили на довічну каторгу.

Ось цей каторжник і запропонував провести експедицію на те місце, де він знайшов ті самородки, але з умовою, що власті скасують йому вирок, якщо золото буде знайдено. Ця розповідь викликала в колонії бурхливу реакцію. Адже на той час про Північний Захід нічого або майже нічого не було відомо, а якийсь каторжник говорив про це узбережжя так, ніби знав його як свої п’ять пальців. Умову його було прийнято.

Уряд на розвідку видав субсидію в сто п’ятдесят фунтів. Спорядили судно «Нью-Персеверенс», і на ньому в цей край, нібито повнісінький золота, під наглядом інспектора поліції Пентера відпливла партія переселенців, старателів та тубільців з кіньми. Судно трохи не потонуло під час шторму, та все ж йому пощастило благополучно ввійти у бухту й кинути там якір. Однак, прибувши на місце, Уайлдмен замовк, наче язик проковтнув. Ані погрозами, ні обіцянками його неможливо було примусити показати, де він знайшов самородки.

Обнишпоривши місцевість на двадцять миль довкола, партія розвідників повернулась на корабель, не знайшовши навіть сліду золота, і всі вирішили, що каторжник просто пошив їх у дурні. «Персеверенс» відплив на південь. Через два дні Уайлдмен зробив спробу втекти на одній із шлюпок. Його спіймали, закували в кайдани, і він дожив віку у фрімантлській в’язниці.

Після цього ніхто вже не вірив байкам про золото, яке нібито знайшов той каторжник. Призабулися й чутки про якихось злочинців, що йшли в шістдесят п’ятому році цим трактом з Хентом і натрапили на золото.

Проте кілька старих рудокопів і старателів пам’ятали ці балачки. Вони вважали, що в них все-таки є якась правда. – Адже тоді втекло чотири арештанти, – сказав Сем Маллет. – А спіймали лише трьох. У них витрусили кілька невеличких самородків. Один мій приятель знав тюремного наглядача в Фрімантлі, і той розповів йому всю цю історію. Арештанти обіцяли показати, де вони знайшли золото, якщо їх звільнять. Та власті вдруге на таке не пішли. І більше про це не було ніяких чуток.

Дінні докинув, що Арт Бейлі розповідав йому про одного старого майстра-капелюшника з Мерчісона, який запевняв, нібито в тій місцевості, через яку проходив Хент, на схід від Нарлбін-Роксу, є золото. Старий назвався Макферсоном, але і лишилось загадкою, звідки він усе те взяв. На думку Форда, казав Бейлі, цей старий і був тим четвертим арештантом, якому пощастило втекти.

Все одно, заперечив на це Джонс Крупинка, ще до того, як Бейлі здибав Макферсона, золото вже знайшли і на хребті Дарлінг, в Північній Дандалупі, і на Південному Заході в Блеквуді, і в Маунт-Теллерінгу за Джеральдтоном, і в Серпентині, і в Ройбурні. Виходить, що золото було розкидано по всій цій клятій країні, але скрізь у мізерній кількості. I тільки коли почався похід до Кімберлі, рудокопи й старателі з усієї Австралії потяглися на Захід.

– Мій батько був рудокопом, – пояснив Дінні, – одним з тих, хто в п’ятдесят четвертому році будував промивні естакади в Баллараті [6]6
  Балларат (Ballarat) і Бендіго (Bendigo) – золоті родовища у штаті Вікторія на південному сході Австралії, центри золотої лихоманки 1851 року (прим. скан.).


[Закрыть], а потім боровся за права рудокопів. Я приїхав туди, коли вперше заговорили про Холлс-Крік [7]7
  Холлс-Крік (Halls Creek) – місце на північному сході Західної Австралії, в регіоні Кімберлі. Центр Кімберлійської золотої лихоманки 1886 року (прим. скан.).


[Закрыть]. Філ Саундерс знайшов там золото ще на початку вісімдесятих років, та тільки у вісімдесят шостому старателі кинулись туди. Боже милостивий, що то була за подорож! Чотириста миль від узбережжя, а коли ми зрештою приплентались на місце – золота виявилось як кіт наплакав. Починаючи від Дербі, люди мерли як мухи: пропасниця, спека, москіти й інша подібна нечисть, протухла їжа, а ще – тубільці. Вони були злі, мов чорти: так і чекай, що в тебе полетять списи. Зібралося на приїсках одразу дві тисячі чоловік, але поповзли чутки, що золото є й далі на південь, на річці Мерчісон і в глиб країни. Землемір Остін розповідав про чудесні самородки, знайдені в Маунт-Магнеті та біля озера Еннієн. Ми з товаришем подалися туди й чимало наколупали в Нанніні. Але найбільше гримів район Ілгарна, і тому ми перебралися морем з Ройбурна у Фрімантл, а звідти прийшли в Південний Хрест.

Джонс Крупинка опинився там раніше за інших. «Їлгарн», пояснив він, мовою тубільних кочівників означає «кварц» – мабуть, там на всіх довколишніх горбах виступають оголені породи. Поселенець, на прізвисько Чарлі Чарка, перший запримітив золото на далеких відрогах хребта Дарлінг. Він мав ділянку миль за сто від Тудайя. Копав землю для загати, а наскочив на самородок.

Кольріві з партією старателів пішов у розвідку і знайшов жилу – те місце вони назвали Золотою Долиною. Раррі Енсті з іншою партією добув хороші зразки біля озера Дебони. А незабаром Том Ріслі відкрив багате родовище за тридцять миль на південь від Золотої Долини і охрестив те місце Південним Хрестом. Він зі своїми товаришами дві доби мучився без води і, як казав Том, зараз там, мабуть, біліли б їхні кісточки, якби Чарлі Кроссленд не взяв напрямку на сузір’я Південного Хреста, а воно вивело їх до болітця, де можна було націдити води. На тому ж самому місці Том Ріслі знайшов і перший «кавалочок» та визначив розташування жили. Х’ю Фрезер провадив розвідку північніше, навколо Маунт-Джексона, але потім вернувся й закілкував ділянку в сусідстві з Ріслі. Щоправда, хтось із його напарників – Енсті чи Пейн – перший знайшов золото в районі Ілгарна, проте не може бути сумніву, що саме Том Ріслі відкрив Південний Хрест, хоч ділянку й перехопив Фрезер; і тоді компанії «Фрезерс», «Фрезерс-Саут», «Сентрал» та «Сентрал-Екстендід» почали там промисловий видобуток золота. Ще рік тому Їлгарн давав більше золота, ніж будь-який інший західний приїск. Компанії й зараз би сплачували дивіденди, якби власники не утискали рудокопів, чим викликали страйк.

Білл Єгосафат любив поглузувати з «експертів», які пророчили, що в Західній Австралії ніколи не буде знайдено промислового золота і що пустеля в глибині материка – то згубна пастка для старателів.

– Суть справи в тому, – говорив він, – що уряд тоді боявся, як би золота гарячка не стала на перешкоді заселенню країни. Перші поселенці жадали землі. Вони й шукали тільки землі – пасовиськ для худоби та овець, ланів для посіву пшениці, їх лякало, що, коли буде відкрито родовища золота, всі їхні робітники порозбігаються; кинуться нишпорити по країні в пошуках багатства, кожен сам собі стане господарем.

– Білл був недалекий від істини, – посміхнувся Дінні. – Коли Хент в шістдесят четвертому пішов на розвідку, він, можна сказати, просто топтався по золоту. Але шукав він не золота. Він шукав гарних пасовиськ і гадав, що знайшов їх. Наступного року уряд знову послав його туди, а з ним – кілька тубільців, загін солдатів і каторжників, щоб прокласти тракт для поселенців. Отоді й утекли чотири каторжники, і при них було знайдено золото, хоч ніхто з цього не зробив належного висновку.

Але кінець кінцем саме золоті приїски розчахнули ворота вглиб материка, і скотарів у тих краях спіткала нелегка доля, хоч кормів там було вдосталь – густі зарослі акацій та низькорослих евкаліптів, а після дощів взагалі вся місцевість ставала квітучим морем.

– Отак-то було в дев’яносто другому році. Коли я поглянув тоді на цей край з вершини Нарлбін-Роксу, він здався мені просто казковим. Всі ми аж роти пороззявляли. Бо ж ми гадали, що нас чекає пустеля, а всюди буяла трава, яскріли квіти: білі безсмертники, мов сніг, устеляли землю під деревами, на акаціях за жовтим цвітом не було видно листя.