Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ LIX

В неділю вранці вже п’ять тисяч старателів зібралося на боулдерському наділі для охорони п’ятнадцяти підвід. Підводи розтяглися валкою і повезли руду на Айвенго, де в старателів був чан для промивання.

Серед старателів зростало невдоволення. Люди зневірилися в тому, що пасивний опір дасть бажані наслідки і що конфлікт уладнається судовим порядком. Але Спілка послідовно і твердо проводила свою лінію, закликаючи своїх членів та прихильників не втрачати віри й не грати на руку ворогам, вдаючись до актів самоуправства й насильства.

– Спілка злютувала нашу організацію, виховала в цій армії безстрашних і розгніваних людей залізну дисципліну й відданість справі, що дивували і друзів і ворогів, – розповідав Дінні, ніби промовляючи на мітингу, що йому часто доводилось робити в ті дні. – Адже то були дужі, загартовані хлопці з гарячими головами, вони вміли постояти за себе. І кожен житель приїсків розумів, що уряд з його політикою утисків та несправедливості щодо старателів сидить на пороховій бочці й кожної миті може злетіти в повітря. Зарозмілість і тупість міністрів не мали меж.

Навіть у деяких власників рудників та агентів іноземних компаній на приїсках витримка і згуртованість старателів викликали захоплення. А вони ж бо чудово знали, які сили діють за кулісами, натискуючи на уряд, знали, що старого сера Джона весь час підштовхують до найкрутіших заходів. Ці люди не приховували свого страху, вони розуміли – довго так тривати не може. А що, як почнуться заворушення? Адже кількісна перевага – на боці старателів. Іноземці наполягали на тому, щоб посилити поліцейські частини і навіть створити місцеву охорону на кожному руднику. Однак ті, хто добре знав старателів, розуміли, що така демонстрація сили викличе й протидію: старателі з голими руками кинуться в бій, проллється немало крові. І капіталісти відчували, що тоді гра стане небезпечною. Неможливо перемогти людей, що об’єдналися у самовідданій боротьбі за свої демократичні права і готові йти на будь-які жертви.

Виступаючи на вечірці, Уоллес Браунлоу заспівав популярної пісеньки, додавши до неї новий куплет. Старателі підхопили цю пісню, вона лунала скрізь – і на мітингах, і в трактирах:

 
На бій за волю, трударі!
І знищимо закон.
Який позбавив нас землі,—
Грабіжницький закон.
 
 
За справедливість у борні,
Гартуйте єдність лав,—
І стануть гори кам’яні
На захист наших прав.
 

З цією піснею старателі возили руду із спірних відвалів на промивання; вони лаяли на всі заставки гнойову муху Хейра та пустоголових законників у Перті. В трактирі, за кухлем пива, вони присягалися до кінця захищати свою справу і стояти один за одного, аж поки кожен, хто має старательське свідоцтво, знову не одержить колишнього права вільно добувати розсипне золото.

– Вони ув’язнили наших товаришів, – гнівно говорили старателі, – але нас тридцять тисяч! Нехай сер Джон спробує нас подолати!

Всі, кому поталанило з золотом, жертвували самородки у фонд боротьби. І не було нікого, хто б не вкинув хоч кілька шилінгів у кварту для підтримки сімей заарештованих товаришів. Чимало багатих, радикально настроєних городян дарували великі суми на гонорар адвокатам, а інші вносили щотижня по фунту стерлінгів, щоб старателі не сиділи без їжі та курива.

З кожним днем ставало все очевидніше, що сутичка між поліцією та старателями неминуча. Деякі представники ділових кіл та впливові городяни почали гарячкове шукати виходу, як її відвернути. Спішно була скликана нарада, на якій священик О’Горман, мер міста, приїсковий інспектор Джон Кірван та уповноважені Спілки старателів накреслили план мирного улагодження конфлікту. А на той час, поки уряд розглядатиме запропоновану угоду, було оголошене перемир’я.

Та уряд не потішив старателів. Депутація, послана нарадою, повернулася від прем’єра ні з чим.

Позов Міка Меньйона з вимогою конфіскувати наділ Айвенго ще дужче напружив становище.

Мік посилався на те, що компанія не додержує умов експлуатації наділу й що сам наділ було внесено до списку володінь, які підлягають конфіскації за несплату оренди. Як докази, Мік навів такі факти: протягом трьох днів ніяких робіт на наділі не провадилося, сходи в шахті зруйновані, а власник опріснювальної установки не є службовцем компанії.

Чарлі Моран у відповідь на це заявив, що міністр гірничої промисловості викреслив наділ Айвенго із списку володінь, що підлягають конфіскації за несплату оренди. Крім того, намір уряду відшкодувати збитки компанії вже сам по собі є її юридичним визнанням. І Мік, звичайно, справу програв. Приїсковий інспектор виніс постанову, що власники наділу й не могли провадити робіт, бо на території наділу перебували старателі. Отже, немає ніяких підстав звинувачувати синдикат Айвенго в порушенні умов експлуатації і позбавляти його права на володіння.

Старателі зустріли цю постанову насмішками. Ще один приклад того, казали вони, як закон повертають проти старателів, щоб догодити компаніям.

Політика тільки легальних форм боротьби та пасивного опору, від якої не хотіла відступатися Спілка захисту старательських прав, викликала дедалі більше невдоволення її членів.

Але керівники Спілки стояли на своєму й весь час доводили, що не можна допустити, щоб уряд мав привід повестися з старателями як з неорганізованим, засліпленим злістю натовпом.

– Ми боремось за справедливу справу, – заявив Пат Мак-Грат. – Ми не якісь там шахраї чи пройдисвіти, і нам нема чого соромитись. Ми боремось відкрито, і тому не побоялися назвати поліції свої прізвища. Нехай дадуть нам можливість захищати свої права перед безстороннім трибуналом. Ми вимагаємо таких законів, які йшли б на благо народу, а не жменьки продажних політиканів.

Все це добре, погоджувалися старателі. Але ж люди хвилюються, невдоволення зростає. Поліція вештається скрізь, озброєна до зубів. Якщо вона почне стріляти, уб’є чи поранить когось із старателів, хлопці не стримаються. І чи мало що може трапитись під гарячу руку! Адже не віднімеш у людини права на самозахист. Жоден старатель не зможе байдуже дивитись, як убивають його товаришів, і не схопитися за зброю. Але першим у бійку, звісно, ніхто не полізе. Кожен розуміє, що цим неважко занапастити всю їхню справу, і тому всі присяглися навіть натяку не давати, що вони мають чим захистити себе, і не вдаватись до зброї, поки поліція не відкриє вогню.

– Ми демонструємо свій бойовий дух, коли провозимо руду повз поліцію, – з запалом казав Майк Берк. – І ми робитимемо це доти, доки новий закон, що набиває кишені багатіям та монополістам і не дає чесній трудящій людині заробляти собі на хліб, не зникне назавжди із зводу законів.

РОЗДІЛ LX

Сутички чекали у неділю вранці. Старателі всі, як один, вийшли на приїск, готові силою захищати товаришів, які вантажили на підводи руду, щоб везти її на промивання. Ось розляглося гучне «ура», і валка з вісімнадцяти підвід поволі покотилася по рудій землі під ясно-блакитним небом. Однією з підвід правив Дінні, слідом за ним їхав Кріс Кроу.

Сьогодні їх тут зібралося вісім тисяч чоловік, вони зуміють дати відсіч поліції – нехай тільки спробує перепинити шлях підводам чи арештувати візників! Було вирішено не заходити в розмови з поліцейськими і не називати їм своїх прізвищ. Подейкували, ніби дехто з ватажків має револьвери, а поблизу місця очікуваної сутички заховано рушниці. Якщо й сьогодні поліція піде проти волі робітників, кровопролиття не минути, це вже напевно.

Віддалік за роботою старателів стежили кінні поліцейські; вони були напоготові, але з місця не рушали.

До початку роботи й під час обідньої перерви Пат Мак-Грат та інші промовці попереджали старателів: брати лише свою руду, додержувати дисципліни й порядку; поліції не чіпати, а якщо вона спробує втрутитись, – все одно продовжувати роботу, як домовились. І кожен хай знає, що сьогод шній день може принести йому тяжкі випробування, можливо, навіть доведеться сісти за грати на кілька років.

– Ми не боїмося! – лунало звідусіль.

– Ми покажемо їм, на що ми здатні, Пате!

– Пам’ятайте, хлопці, що наша боротьба – це велика боротьба за благородну справу! – вигукнув Пат Мак-Грат. – Ми хотіли домогтися справедливості миром, але нас змушують вдатись до сили. Покажемо ж їм, що ми від свого не відступимось!

Робота кипіла до самого вечора без перешкод; а наступнного дня мали відбутися муніципальні вибори, і більшіс старателів пішло голосувати до міста.

І ось тоді, коли на ділянках залишилося всього по два-три чоловіки, за стайнею, біля будинку управляючого на Айвенго, розташувалось двадцять вісім озброєних кінних поліцейських на чолі з сержантом Смітом та інспектором Конноллі й кілька агентів у цивільному. Переодягнені поліцейські ходили поміж старателів і арештовували їх. Люди не змогли чинити опору. Арештованих посадили на підводу і в супроводі дванадцяти кінних поліцейських відвезли до калгурлійської в’язниці.

Невдовзі підвода, якою правив найманий тубілець-наводчик під наглядом поліцейського, повернулася на Айвенго. За допомогою того ж таки підступного трюку поліція арештувала ще кілька старателів, і серед них – Майка Берка, Дена Ші та Пата Мак-Грата.

Коли старателі почули, що сталося, всі кинулись до поліцейського участку. Тисячний натовп галасував, свистів, улюлюкав, висловлюючи свою зневагу до поліції й уряду, і підбадьорював арештованих. На дах поліцейського участку полетіло каміння. Білл Король та ще кілька чоловік з Кеноуни погрожували розтрощити стару будівлю і визволити товаришів. Але Меллокі О’Дуайр від імені Спілки закликав їх не робити цього – адже вони поклялися свято виконувати рішення своєї організації.

До поліцейських казарм та в’язниці було стягнуто всю міську поліцію. Наїжившись багнетами, поліцейські вишикувались перед старателями. Це остаточно вивело з рівноваги й розлютило людей. Натовп шаленів, і не було впевненості, що візьме гору – вибух обурення, викликаний такою нечуваною провокацією, чи сила переконання ватажків?

Переміг Меллокі, повівши за собою старателів у місто, на мітинг. На перехресті вулиць він скочив на підводу й виголосив палку промову, пересипану дотепами та ущипливими репліками на адресу уряду. Меллокі О’Дуайр був чудовий промовець і дуже показний чоловік: шести футів на зріст, з гривою золотистого волосся й пишною бородою – справжній тобі герой старовинних ірландських саг. Ніхто краще за нього не вмів утихомирити натовп і порозумітися з людьми.

Того вечора Меллокі переконував старателів не давати в руки ворогам зброї проти себе – не нападати на в’язницю і не встрявати в бійку з поліцією. Він нагадав їм, що уряд тільки й чекає приводу, щоб звинуватити старателів у заколоті. А вони ж стоять за право, за справедливість, і всі чесні люди, які здатні відрізняти правду від кривди, підтримують їх.

Так, проти старателів затіяли підлу провокацію, але досі вони вміли зберігати дисципліну й вірність прийнятим рішенням. Треба й надалі уникати необачних дій, не робити нічого зопалу, щоб не завдати непоправної шкоди організації і не позбавити себе можливості продовжувати боротьбу. Тепер, коли арештоване майже все керівництво, боротися треба ще рішучіше. Боротися до кінця, аж поки самовпевнені йолопи з Перта не дістануть по шиї і кожен старатель поверне своє право на розсипне золото.

На Меллокі О’Дуайра дивилися тепер як на ватажка. Куди б він не йшов того вечора, його скрізь супроводила охорона з двохсот-трьохсот чоловік. Дізнавшись, що біля в’язниці знову зібрався натовп, він негайно подався туди, щоб відвернути лихо, якого могли накоїти підхмелені старателі. Декотрі хлопці, хильнувши чарчину, стали надміру галасливі й нестримані. Цеп поліцейських усе ще стояв, націливши багнети на натовп. Коли інспектор Конноллі вийшов дати якесь розпорядження, старателі загаласували ще дужче, почали натискати на нього і не дали йому говорити. Тоді Конноллі наказав поліцейським очистити вулицю, і вони врізалися в натовп.

– Цього неможливо забути, – розповідав Дінні. – Попереду – цеп поліцейських виблискує багнетами, а за ними – кінні констеблі з шаблюками наголо. Вони гнали людей з вулиць рідного міста, мов якусь наволоч без роду без племені. Мерзотники! Так і чесалися руки дати їм одкоша. Але ми були беззбройні. А були б при нас ті рушниці, що ми сховали, – знали б вони, де раки зимують, поклали б усіх до ноги. Хлопці напосідали на Меллокі, щоб він дав сигнал, але Мік Меньйон та Джон Рісайд утримали його. І розсудливість ватажка перемогла запальність ірландця. Та якби все було підготовлено, він, звісно, повів би нас на бій, а кидатися так, на відчай душі, – ні, цього він допустити не міг.

Власті відмовились звільнити арештованих, хоч за них від імені Спілки клопоталися отець О’Горман та деякі інші впливові городяни.

А наступного ранку, о сьомій годині, після скорого суду приїскового інспектора, арештованих спеціальним поїздом відправили у Фрімантл. Все це робилося нишком, без відкритого судового засідання. Адвоката обвинувачених навіть не повідомили, і він нічим не міг їм допомогти.

Таке розгнуздане свавілля викликало нову хвилю обурення.

Мітинг старателів та городян у Боулдері ухвалив резолюцію, в якій говорилось, що «введення на територію приїсків напіввійськових поліцейських загонів – захід дуже небезпечний і несумісний з принципами самоврядування». В жодному іншому австралійському штаті поліцію не тримають у бойовій готовності для залякування народу, говорили промовці.

Висловлюючи почуття гніву й обурення всіх присутніх, Дінні сказав на мітингу:

– Старателів позбавили їхніх одвічних прав, а тепер уряд погрожує народові багнетами, щоб примусити його скоритися грабіжникам. У Вікторії дозвіл на розробку руди дається лише через одинадцять років після заявки, а в Квінсленді – через два; та якщо за цей час розсипне золото не встигнуть вибрати, термін продовжується. Гірниче законодавство Західної Австралії в усьому повторює квінслендське; але спекулянти не хочуть ждати навіть двох років, їм кортить чимшвидше випустити в Лондоні акції під свої ділянки – от вони й сторгувалися з урядом Форреста. Спочатку власники рудників погоджувалися залишити за старателями розсипища. Але зажерлива пелька не знає міри. Проковтнувши золотоносні руди, підприємці потяглися до розсипного золота. І в лиху годину уряд зрадив народ. Та навіть пригнавши на приїски всіх поліцейських з Перта, він не примусить нас скоритися такому кричущому беззаконню.

Повсюди тільки й розмов було про цю спробу «правити, спираючись на силу багнетів». Городяни й старателі не забули ще слів, сказаних сером Джоном Форрестом представникам Спілки захисту старательських прав лише кілька місяців тому:

«Якщо я приставлю вам до грудей багнет і скажу «здавайтесь!», навряд чи це вам сподобається».

Місто вирувало; всі лаяли приїскового інспектора, поліцію, уряд. В калгурлійському заміському парку відбувся мітинг протесту.

Чоловіки, жінки й діти повиходили на вулицю і бурхливо вітали демонстрантів. Старателі з Аделіни, з численними прапорами та транспарантами, пройшли через усе місто під грім трьох оркестрів, а попереду на сірому огирі їхав мировий суддя Патрік Уїллен. Тисячі людей читали написи на транспарантах і скандували хором:

– Старательські права й старательське золото – старателям!

– Справедливість, закон і правосуддя – для всіх!

Десятитисячний натовп городян приєднався до демонстрантів і в парку, стоячи під палючим промінням сонця, слухав ораторів, що виступали з двох трибун.

Мер міста, Фімістер, Френк Воспер, Джон Кірван, отець О’Горман і Джон Рісайд говорили один за одним, їхні промови переривались то зливою оплесків, то гнівними вигуками – народ висловлював своє співчуття старателям і засуджував уряд. На всіх справила велике враження промова мирового судді Уїльяма Бертона.

– Я прийшов сюди не для того, щоб закликати народ до повстання, – сказав він схвильовано. – Але у нас є всі підстави обурюватись до глибини душі. Не можна залишатися байдужим, бачачи, яку наругу терплять люди на приїсках. І ми кажемо: якщо це не припинеться, ми будемо діяти, і діяти рішуче!

Всі знали, що золоті приїски врятували Західну Австралію, коли їй загрожувало цілковите банкрутство. А проте, хоч тут жило більше половини всього населення штату, приїски, по суті, не були представлені в органах самоврядування. Приїскові міста, сплачуючи величезні податки, ще й досі терпіли від нестачі води, користувались примітивним гасовим освітленням, відчували гостру потребу в лікарнях та школах, не мали елементарних вигод та санітарних умов, через що раз по раз ставали жертвами пожеж та епідемій. Приїски були головним джерелом прибутків для державної скарбниці і в той же час змушені були вдовольнятися мізерним представництвом у законодавчих органах.

– «Калгурлі – курка, що несе золоті яєчка», – кажуть у народі. А що з того? З нами рахуються менше, ніж з лондонськими біржовими акулами та земельними спекулянтами. Якийсь десяток сімей на Півдні гадає, що їм дозволено повновладно хазяйнувати в країні. Захопили більшість місць у парламенті й хочуть видавати закони, які тільки їм на руку, а на приісках командувати силою зброї!

Промова Уїльма Бертона свідчила про те, що становище дуже серйозне. Коли навіть цей лагідний, благочестивий дідусь заговорив такою мовою, то зовсім не дивно, що старателі ледве стримувались. А містер Бертон всього лише висловив те, що думав народ. Викликало подив, як це старателі не повстали досі, не вийшли з-під контролю Спілки. Очевидно, тільки безмежна віра в організацію та дисципліна, якої вимагало керівництво від кожного члена, – тільки це відвернуло сутичку з поліцією.

Тепер хоч би що трапилось – будь-яка сутичка аж до кровопролиття, – в очах громадської думки відповідальність за це лягла б на самовпевнений, тупий і продажний уряд Форреста. Старателі довго терпіли, показали небачений взірець самовладання. Адже їх були тисячі – тисячі дужих, мускулястих чоловіків, у яких кров бурхала в жилах і руки самі стискалися в кулаки.

Після нещодавніх арештів та відправки старателів без суду й слідства у Фрімантл – їх загнали, немов худобу, в товарні вагони і півтори доби проморили голодних без сну – ніхто не став би винуватити старателів, що вони чинять опір новим арештам і всіма силами захищають своїх товаришів. А після того як городяни на власній шкурі відчули, що таке озброєна поліція, після того як їх, немов скотину, гнали з вулиць, загрожуючи багнетами, вони зрозуміли, що така груба розправа може хоч у кого викликати шалену лють і штовхнути на відчайдушний опір.

Адже багнет у руках поліцейського означав: «Геть з дороги, а то вб’ю!»

Населення приїсків не могло пробачити цього урядові. Воно не могло забути того дня, коли кінна поліція з шаблями наголо напала на беззбройних людей – на старателів, які не вчинили ніякого злочину, на жінок і дітей, які були серед натовпу, безжалісно топтала права городян в їхньому рідному місті, в їхньому Калгурлі, який вони своїми руками збудували серед безводної пустелі, де стояла лише купка жалюгідних наметів, і яким вони по-хазяйськи пишались!

Це була наруга над елементарними демократичними правами народу. Більшість тих, хто раніше тільки співчував старателям, тепер приєдналися до їхньої боротьби, бо кожному стало ясно, що ця боротьба стосується всіх, що вона ведеться за кращі умови життя для всього населення приїсків. Хвиля обурення діями уряду та співчуття старателям досягла найвищого рівня і захлеснула весь багатотисячний натовп, який зібрався на мітинг у калгурлійському заміському парку.

Коли на трибуну вийшов Воспер, його зустріли дружним «ура», що лунко ^:прокотилося на багато миль довкола. В цій високій на зріст, одягненій у все чорне людині, з довгим волоссям і тонкими, благородними рисами обличчя, народ вбачав свого захисника – поборника прав і свобод робітничого класу. Спокійним голосом він звернувся до розгніваного натовпу, намагаючись розумом та логікою вгамувати бурління безрозсудних пристрастей. Він закликав і далі боротися організовано й згуртовано проти утисків уряду, але не вдаватися до грубої сили.

– Ми маємо інший шлях, щоб домогтися справедливості для населення приїсків, – сказав він. – На боці старателів громадська думка всіх штатів Австралії; звідусіль надходять кошти у фонд допомоги, е надія відвоювати більше місць у законодавчих зборах. І хоч останнє рішення судді Хенсмана, ухвалене на підставі нового закону про добування золота, спрямоване проти старателів і на користь здольщиків та компаній, засоби легальної боротьби далеко ще не вичерпані.

Навіть самі судді визнають, що й зараз ще немає підстав категорично заперечувати юридичні та моральні права старателів на розсипне золото. Верховний суддя Онслоу зробив застереження, що в законі ніде не сказано, що це золото є власністю тих, за ким закріплено наділи. А суддя Стоун ще рішучіше висловився проти такого тлумачення закону. Тож хіба можна після всього цього звинувачувати старателів, коли вони відмовляються визнавати судові рішення й коритися урядовій постанові, яка зводить нанівець усе, за що вони боролись?

Коли уряд нещодавно програв справу в суді присяжних, він подав апеляцію до Таємної ради і зробив це за кошти народу. А старателі позбавлені такої можливості, бо де ж їм набратись грошей! Як же можна від них вимагати, щоб вони примирилися з такою несправедливістю?

Натовп заревів:

– Годі! Досить ми вже терпіли!

– Розсипне золото – старателям!

– Геть уряд Форреста!

– Самоврядування приїскам!

Воспер запропонував резолюцію: «Зважаючи на те, що нинішня криза виникла внаслідок неясності законів та поганого управління, збори вимагають від уряду вжити негайних заходів, щоб відновити справедливість по відношенню до старателів». Резолюцію охоче підтримали, але вона не вдовольнила присутніх – старателі жадали більш рішучих дій.

Отець О’Горман, молодий священик-ірландець, висловлюючи прагнення тих, що прийшли на цей мітинг, сказав:

– Є лише один спосіб заспокоїти розгнівані серця – повернути старателям дароване їм богом право на розсипища, а компаніям нехай залишається рудне золото.

Розповідали, що коли заарештували Майка Берка, Дена Ші, Тессі Рігана й інших, отець О’Горман, не тямлячи себе від гніву та обурення, напався на Меллокі О’Дуайра.

– Що ж ти збираєшся робити тепер?

– Не знаю, – відповів Меллокі.

– Не знаєш? – визвірився на нього священик. – Чи, може, своя шкура дорожча? Либонь, в Ірландії, знав би, а тут, в Австралії, де утиски ще більші, не знаєш?!

Кажуть, Меллокі довго доводив О’Горману, що діяти треба згідно з рішеннями Спілки й що, маючи свою міцну організацію, робітники швидше досягнуть мети, ніж коли будуть громити в’язниці чи відбивати в поліції окремих товаришів. Кінець кінцем отець О’Горман, мабуть-таки, погодився з ним, бо енергійно почав домагатися звільнення арештованих на поруки і всіляко намагався заручитися підтримкою городян.

Дінні, посміюючись, розповідав, що епіскоп надіслав отцю О’Горману листа, в якому вимагав, щоб той не встрявав у політику. При цьому епіскоп натякав, що участь отця О’Гормана в боротьбі старателів за розсипне золото викликає невдоволення прем’єра, сера Джона Форреста.

– А хто він такий, отой Джон Форрест? – спитав отець О’Горман. – Я з ним не знайомий. І лист цей, далебі, не витвір мислі його превелебності, він продиктований тим-таки… як його?… Джоном Форрестом. Мене такі цидулки не обходять!

Казали, що отець О’Горман належить до ордену, який може дозволити собі не дуже зважати на місцевих церковників. Так чи не так, але він і далі продовжував боротися за справу старателів. Популярнішого священика ще ніколи не було на приїсках.

Коли на мітинг прийшла звістка, що видано ордер на арешт Меллокі О’Дуайра, натовп захвилювався, сердито загомонів. А втім, усі знали, що Меллокі – мастак дурити поліцію, і потішалися з того, як він уже не раз наставляв їй носа.

– Чули, як він учора від кінної поліції вшився? – розповідав хтось у натовпі. – Сидить собі в барі у Мак-Суїні і теревенить з хлопцями, аж раптом бачить – чиясь пика зазирає крізь засклений дах. Меллокі зачекав, поки той сповз униз і накивав п’ятами. Кінна поліція оточила будинок, а його вже й сліду нема.

– Хотіли вони заскочити його в «Біржі». Він саме зайшов туди перепустити з нами чарчину. Аж гульк – цілий ескадрон поліції примчав. Ми тільки озирнулись – був Меллокі й нема, наче крізь землю провалився. Поліцейські нишпорять, перекидають все догори ногами, лаються, що їх знову пошили в дурні, а хлопці, знай, під’юджують служак та регочуться.

Всі задоволено прислухалися до цих балачок, і кожна розповідь про подвиги Меллокі супроводилась розкотистим сміхом та захопленими вигуками. Жарти, приказки, пісні та вірші, які складав Меллокі для старателів, передавалися з уст в уста, підбадьорюючи людей, додаючи їм впевненості в своїх силах та рішучості боротися до останку за справу, в ім’я якої і був скликаний оцей великий мітинг у парку.

В остаточній резолюції, ухваленій мітингом, яку Дінні свято беріг і з гордістю всім показував, було записано:

«Якщо уряд відмовиться бути справедливим до старателів і не виправить заподіяного їм лиха, всі, як один, на цьому мітингу присягаються негайно перейти до дій, щоб назавжди покласти край нестерпній тиранії пертського парламенту».

Останні слова резолюції потонули в громовому «ура», і багатотисячний натовп почав розходитись. Люди поверталися додому збуджені й веселі, несучи в серцях надію, що віднині для них почнеться нове, краще життя.

Тепер політикани Півдня уже не зможуть плескати язиками, ніби «нікчемна жменька баламутів та ледацюг» розпалює невдоволення й підбурює населення приїсків до заворушень; а сер Джон Форрест не збиватиме людей з пантелику розмовами про те, що «зловорожа й безчесна» преса навмисне роздуває повідомлення про дедалі зростаюче невдоволення політикою уряду і потяг до самоврядування на приїсках.

На цьому історичному мітингу в Калгурлі сказали своє слово всі прошарки населення приїсків. Сам народ підняв свій голос, щоб його почули. Голосно і ясно він заявив, що справа старателів – це справа всього народу і що створення самостійного приїскового штату – аж ніяк не маячна ідея невдоволених одиночок. Цю мету поставили собі всі жителі приїсків, домагаючись справедливого, демократичного представництва і включення приїсків як самостійної одиниці у федерацію австралійських штатів.

Так стояло питання. Це був міцний дрюк, занесений над урядом Форреста.