Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 41 страниц)

Неправда, що золото в рудниках вичерпалось. Олф вірив у багатства Золотої Милі й усього краю. Гірський кряж, що простягнувся за містом, з його вивітреними у плині віків скелями, таїть у собі найбагатші в світі поклади золота.

А в глибинних горизонтах майже всіх рудників на Боулдерському кряжі є просто невичерпні запаси бідних руд. В їх цінність поки що не вірять, та Олф цілком поділяв думку металургів, які запевняли, що рентабельна обробка телуристих і сірчаних руд – справа недалекого майбутнього.

Олф був певний, що в цих покладах стільки золота, що його з лишком вистачить на те, щоб забезпечити заможне життя всьому населенню приїсків. Замість отих жалюгідних халуп, розкиданих у низині й на схилах кряжа, замість смердючих завулків, де з відкритих помийниць текли нечистоти, отруюючи землю й повітря, люди одержать зручні, затишні житла з нормальними санітарними умовами. Місту потрібні світло, вода, лікарні, школи, парки.

Уже багато тонн золота видобуто тут і відправлено за океан. Там хтось купається в розкошах, розтринькуючи мільйони фунтів стерлінгів і навіть гадки не маючи про злигодні, яких зазнали старателі, відкриваючи оці приїски, про тяжку і невпинну боротьбу за існування, яку вони ведуть ще й зараз, особливо в періоди кризи та жорстоких посух.

Олф усе це добре розумів і з почуттям гіркоти думав про свою провину перед старателями. Він не виправдовував себе. Він проклинав свою слабодухість, запопадливу службу хазяям, свій страх втратити роботу. Ну що ж, він дістав по заслузі. Хто стане довіряти людині, яка зрадила своїх давніх товаришів, хай навіть перебуваючи в інших умовах, ніж вони?

Адже що він зробив? Із шкури пнувся, щоб примножити багатства компанії «Мідас», і допомагав своїм хазяям грабувати старателів, хоч знав, на чиєму боці правда. Весь час Олф за це себе зневажав; не міг навіть приховати свого співчуття до старателів перед управляючими та власниками рудників. І ось тепер від нього відсахнулися і ті, й другі. Не так-то легко буде йому знайти нову роботу на руднику, та й на розвідку тепер не підеш. Дінні порвав з ним, і взагалі жоден порядний старатель не захоче мати справу з людиною, яка; зрадила своїх товаришів.

РОЗДІЛ LXIV

Лорі страх як не хотілося залишати будиночок у затінку зелених перцевих дерев, який поставив для неї Олф недалеко від рудника. Але Мідасівська компанія зажадала, щоб вонн звільнили будинок для нового управляючого, і подружжя Брайрлі переселилося у жалюгідну халупу на Боулдерському шляху. Халупа була зліплена з іржавого листового заліза і майже розвалювалась. Та що поробиш, нічого кращого зараз не пощастило знайти, безтурботно казала Лора. Доведеться потерпіти, поки Олф влаштується на роботу.

Лора не мала сумніву, що її чоловік незабаром одержить місце управляючого на іншому руднику. Олф щодня ходив до Калгурлі, вештався по клубах і трактирах, сподіваючись зустріти якого-небудь золотопромисловця, який візьме його на роботу. Та скоро Олф переконався, що таких, як він, – багато. Людям, що, як і він, пройшли сувору школу життя і праці на приїсках, але не мали ні спеціальної освіти, ні диплома, важко було знайти роботу, а молоді фахівці (їх теж розвелося чимало), в яких були дипломи, та не було практичного досвіду, радо погоджувалися на будь-які умови, щоб цей досвід набути.

Приїскову Асоціацію управляючих рудниками очолювали тепер вчені спеціалісти; вони вимагали включити в гірниче законодавство статтю, що забороняє брати на посаду управляючого людей без дипломів. Олф розумів, до чого все йдеться: рано чи пізно всі, хто не має спеціальної технічної освіти, будуть витіснені з золотодобувної промисловості.

І все-таки Олф гадав, що людині з таким досвідом, як у нього, можна доручити управління рудником. Хіба він не довів цього своєю роботою на Мідасі?

Деякі дрібніші промислові компанії ще й досі віддавали перевагу управляючим старого типу, корінним колоністам – байдуже, чи вони з дипломами геологів та інженерів, чи зовсім без дипломів, – бо ці люди знали країну і довго працювали під землею. А от власники великих англійських та американських підприємств вважали за краще привозити з-за океану своїх спеціалістів і нехтували австралійськими інженерами та металургами.

Рудники закривалися, безробіття зростало, і промисловці в один голос кричали, що це наслідок виснаження золотоносних родовищ, падіння курсу акцій та боротьби старателів за. розсипне золото. Але Олф здогадувався, що насправді все це не так. Його не покидала думка про те, що іноземні промисловці ввійшли в таємну змову, мета якої – остаточно прибрати до рук гірничу промисловість країни. Фінансисти й управляючі рудниками, з якими Олф підтримував стосунки, сподіваючись, що зуміє завоювати їхню прихильність і вони його візьмуть на роботу, на всі заставки лаяли старателів і критикували місцевий уряд, який не спромігся приборкати «непокірну чернь».

Минали тижні й місяці, і кожного вечора Олф повертався курною дорогою з міста стомлений і пригнічений. Спочатку він бадьорився, виходив з дому в білому костюмі й солом’яному брилі, але згодом пустився берега і вже не звертав уваги на те, що штани на ньому пом’яті, а піджак засмальцьований. Він більше став заглядати в чарку, і тепер частенько можна було бачити, як він, хильнувши зайвого, щоб заглушити розпач, загрібає ногами пилюку на дорозі.

Лору це дуже непокоїло. Олф зовсім втратив сон, скаржилась вона. Схопиться серед ночі й міряє кроками веранду. Такий став знервований, дратівливий – слова йому не скажи.

– Звичайно, я розумію – його мучить те, що він сидить без роботи. Таке горе – хоч плач! – вигукувала вона.

Тепер Лора знову почала навідуватись до Саллі, і вони, забувши про сварку, дружили, як і раніше. Еме годинами гралася з юними Гаугами, а Лора виливала подрузі свої жалі.

– Оце недавно в місті зустріла я містера де Морфе і розказала йому про Олфа, – призналася Лора. – Він обіцяв допомогти. «Скажіть Олфу, нехай не журиться. Я знайду йому роботу».

Лора дуже засмутилась, коли Олф став умовляти її поїхати на деякий час до батьків. «Поки ми не зовсім вибилися з грошей», – сказав він. Ця пропозиція образила й розсердила Лору. Лорині батьки ніколи не схвалювали її шлюбу з Олфом, і тільки те, що Олфові спершу таланило, сяк-так примирило їх з ним.

Вряди-годи Лора листувалася з матір’ю, писала їй про успіхи Олфа, про народження онуки. А як їм зараз сутужно – цього батьки не повинні знати! Вони почнуть лаяти Олфа, дорікатимуть їй, що вона їх не послухала й «занапастила своє життя». Ні, цього вона ніколи не допустить. Лора навіть заплакала, уявивши собі, як її батьки обзиватимуть Олфа невдахою, говоритимуть, що він збув їм жінку й дитя, тільки-но похитнулися його справи. Ні, і ще раз ні – вона нізащо не поїде додому!

Та зрештою вона й сама може заробляти гроші. От хоча б так, як Саллі,– пустить квартирантів або даватиме уроки музики та співів і, як на те пішло, навіть гратиме на роялі в ресторанах. Он Педді Уїлен, хазяїн «Конюшини», та й Мак-Суїні, хазяїн «Західної зірки», то просто жити не можуть без музики; вони вже не раз просили Лору після вечері в ресторані поакомпанувати співакам.

Олф не на жарт розлютився, почувши ці слова. Сказав, що вона все це говорить, аби принизити його. Та він швидше застрелиться, ніж дозволить їй гнути спину на міських мужлаїв, як місіс Гауг, чи, не доведи господи, грати для п’яниць у шинку.

А коли Лора розповіла йому про свою розмову з містером де Морфе, Олф загорлав, що вона висне Фріско на шию і поводиться, мов шлюха. Який жах! Бідолашна Лора забула всі свої великосвітські звички: вона крутилася, як муха в окропі, намагаючись зводити кінці з кінцями, – адже Олф давав їй тепер на хазяйство так мало грошей! З ранку до пізнього вечора вона мила, скребла й чистила свою жалюгідну халупку, прала, прасувала, латала одяг, щоб Олф та Еме завжди мали пристойний вигляд; і ніхто не знав, як тяжко їй було. До того ж Лора завжди намагалася бути веселою, щоб підбадьорити Олфа й показати йому, що вона може, коли треба, переборювати будь-які труднощі.

Фріско не поспішав виконати свою обіцянку й влаштувати Олфа на роботу.

Зрештою Олф сховав свою гордість у кишеню і сам пішов до Фріско, ладен погодитись на будь-яку роботу, яку той йому запропонує. Фріско, як завжди, зустрів його з розкритими обіймами і наобіцяв золоті гори, а наступного ранку все забув; проте, зустрівши де-небудь Олфа, він щоразу підбадьорював його:

– Не журися, друже! Щось та зробимо. Я повідомлю тебе одразу, тільки-но підшукаю добрячу роботу.

– Сто болячок йому в печінки! – лаявся Олф. – Йому просто хочеться похизуватися перед! мною: дивися, мовляв, яке я велике цабе!

Однак Морріс чув, що Фріско й самому зараз непереливки. Його втягли у двобій між конкуруючими групами іноземних капіталістів і добре-таки поскубли. Хоч Фріско і сміявся з своїх невдач і продовжував, жити на всю губу, але подейкували, що він уже перевищив свій кредит у банку і його про це попередили.

Зате в Морріса цього літа роботи було хоч відбавляй. Смерть косила людей на приїсках – старик і молодих, матерів і дітей. В бараках лікарні хворі лежали покотом; лютувала якась нечувано жорстока епідемія тифу.

А втім, ховати мерців стало тепер не такою прибутковою справою, як колись. Заробіток давали головним чином дорогі, багато оздоблені труни та пишні похоронні ексесуари, а на це у людей не було грошей.

Якщо крамарям і трактирникам часто доводилося тепер годувати людей у борг, то Моррісові доводилося у борг ховати. Скільки було безробітних рудокопів, скільки старателів, яких зігнали з розсипищ або які працювали під постійною загрозою переслідувань, арештів, тюремного ув’язнення! Боржників ставало все більше й більше.

Якби зібрати всі борги, казав Морріс, можна було б і горя не знати. Але ж він своя людина на приїсках і не може не допомогти іншим у таку лиху годину. Тут здавна так повелося і стало законом, що коли людину спіткає горе, вона йде до свого товариша.

Морріс дуже хотів допомогти Олфу; він запропонував йому навести порядок в його бухгалтерських книгах та рахунках і вже сушив голову над тим, який би ще знайти для нього заробіток, коли Олф раптом сказав, що влаштувався на роботу.

Так, Олф насправді знайшов роботу. І зразу змінився, став знову колишнім Олфом – веселим, простодушним, упевненим у собі.

– Ану вгадай, хто тепер мій хазяїн? Нізащо не вгадаєш! – весело вигукнув він. – Ну, гаразд, тобі, Моррі, я скажу, тільки ж, дивись – нікому нічичирк!

– Та вже ж, можеш бути певен.

– Педді Кеван!

Морріс гидливо скрутнув головою.

– Я теж не в захопленні, – признався Олф. – Але я бачив його папери – вони в порядку, Моррі!

Він розповів Моррісу, як одного разу Педді перестрів його на дорозі додому, коли Олф працював ще на Мідасі, і натякнув, що допоможе йому влаштуватися, якщо його звільнять з рудника. Олф тоді не надав значення його словам, думав, що Педді це просто так ляпнув. Йому навіть на думку не спало звернутися до Педді, коли французький синдикат купив рудник і взяв іншого управляючого, хоч Педді попереджав його, що саме так і буде. Якимись шляхами він дізнався про все наперед.

І ось недавно Педді прийшов до Олфа й запропонував йому місце управляючого на Золотому Пері. Педді сам працював на цьому руднику, але, як виявилось, одночасно був одним з головних пайовиків підприємства. Підставною особою, на ім’я якої він купував паї, був Піт Уоткінс, а Пітів приятель, Айк Пеппер, працював управляючим рудником. Та нещодавно Айка скрутило, і він поїхав на південь доживати віку в дочки.

Золоте Перо було занедбане, видобуток зійшов майже нанівець. А рудничок хоча й непоказний, зате цілком надійний, сказав Педді. Фріско вже накинув на нього оком, та Педді не хоче випускати його з рук. Йому потрібна людина, яка змогла б налагодити справу і, звісно, пильнувала б його інтереси.

– По-моєму, ви, Олфе, та ще Дінні Квін – найпорядніші люди на приїсках, – сказав Педді. – Але Дінні більше старатель, ніж рудокоп, і в гірничій справі петрає мало, не те, що ви. Чесно кажучи, я хотів би взяти вас обох до себе на Золоте Перо, але й з вами, Олфе, у нас все піде як по маслу.

Олф сказав, що подумає, а тим часом довідався, що Патрік Алоїзіус Кеван є фактичним власником Золотого Пера і, крім того, має солідні пакети акцій інших підприємств. Олф підписав з ним контракт.

Умови контракту були не дуже щедрі, але й не зовсім погані – на краще управляючий таким рудничком, як Золоте Перо, й не міг сподіватись. Олфу кортіло швидше взятися до звичної роботи й одержувати постійну платню, отож він і не став торгуватися з Педді, лише попросив, щоб йому дали житло поблизу рудника. Педді виділив йому тісний будиночок з гофрованого заліза, з ванною кімнатою та баком для води, – раніше в цьому будиночку мешкав Айк Пеппер – і Лора сказала, що на перший час тут можна непогано влаштуватись.

– От бісова личина! – Морріс ніяк не міг звикнути до думки, що Педді – власник рудника і грошовита людина. Олф розповів Моррісу, що в Педді самих лише цінних паперів щонайменше на сто тисяч фунтів стерлінгів, та й це, напевно, далеко не все. Але Педді, як видно, не хотів відкрито посідати належне йому місце в товаристві золотопромисловців та фінансистів,, вважаючи, що доможеться більшого, коли не привертатиме до себе уваги.

– Каже, йому поталанило на біржі, і він вклав свої гроші в Золоте Перо, – розповідав Олф. – І скаржиться, що весь час треба викручуватись, щоб, бува, не прогоріти, та пильнувати, щоб якась акула не вихопила в нього здобич.

– А ми думали, що в нього нічого немає за душею, коли він захворів минулого літа на тиф, – пробурчав Морріс. – Почув би ти, як він благав Саллі не одвозити його до лікарні. «Я там помру. Там усі помирають», – квилив. І Саллі сама випанькала його. «Страшно подумати, – казала, – що котрийсь із моїх хлоп’ят теж може захворіти ось так, як Педді, і нікому діла не буде до того, чи виживе він, чи помре». Вона була певна, що Педді голий мов бубон, але сподівалась, що він поверне свій борг, коли почне працювати. Еге, повернув, наставляй кишеню! А він же, поганець, уже тоді був багатший за всіх нас!

– Бачу, треба мені не ловити гав з моїм новим хазяїном, – похмуро промовив Олф. – 3 самого початку було видно, що це пройдисвіт, яких мало на світі; заради наживи він піде на все. Пригадуєш, Моррі, як ми говорили про це колись у поході?

Морріс кивнув.

– Педді роками швендяв по аукціонах, – сказав він. – Йому, мабуть, шістнадцяти ще не було, коли він уже спекулював на акціях не згірш за досвідченого біржовика.

Олф невесело посміхнувся.

– Певне, він знався на цьому краще, ніж ми з тобою, Моррі.

– А яку штуку він утнув з Баггінсами, коли вони доручили йому збирати з хлопців гроші за харчі! – згадав Морріс. – Рудокопи розраховувалися з дядечком Баггінсом «джімом» [27]27
  «Джім» – золото, яке рудокопи приховували від адміністрації шахти. (Ред.).


[Закрыть], а молодий Педді нищечком клав частину золота собі в кишеню. Коли хлопці зчинили бучу, що дядечко Баггінс їх обдурює, той переважив золото, і молодик спіймався на гарячому. Однак ні хлопці, ні дядечко Баггінс не могли спровадити його до поліції, бо тоді б вони й самі влипли.

Олф засміявся. Йому раптом захотілося стати на захист Педді.

– Та хіба можна винуватити Педді в тому, що він поквитався з Баггінсами. Пригадуєш, як йому тоді всипали хлопці? Та коли говорити по щирості, то майже всі наші приїскові тузи почали свою кар’єру з того, що обібрали якого-небудь простачка. А що роблять акціонерні компанії? Як вони обдурюють вкладників?

Та він і не винуватить Педді, сказав Морріс. Хлопчисько просто плив за течією. Дивно тільки, як йому щастило. А про те він ще раз радить Олфу не дуже довіряти своєму новому хазяїнові.

– А якому хазяїнові можна довіряти?

– І то правда, – погодився Морріс.

– Хай йому дідько, Моррі, я все-таки страшенно радий, щЦо можу знову взятися до діла! – схвильовано вигукнув Олф. – Оновити рудник, налагодити роботу, домогтися високого видобутку золота – це, як ти не кажи, захоплююча штука. Все одно, що, приміром, будувати корабель чи хазяйнувати на фермі. Приємно відчувати, що ти створюєш все власними руками. Природа тобі наперекір, а ти гнеш її в дуру, примушуєш собі скоритись. Тут спорт, азарт, тріумф людського розуму. Якби тільки не оті кляті спекуляції, що гублять нашу промисловість! Якби її звільнити від іноземного контролю! Я вірю в наші боулдерські родовища. Там ще золота вистачить не на одне століття. Але нам потрібне законодавство, яке поклало б край спекуляціям та аферам, щоб країна побачила нарешті якусь користь від своїх величезних природних багатств.

– Що я чую! Замах на священні права капіталу? – з іронією проказав Морріс. – Обережніше, сер! Це злочинні, зрадницькі розмови. Британія такого не потерпить. Раджу вам тримати язик за зубами, Олфе Брайрлі, а то й вас запишуть у крикуни-соціалісти, такі, як Дінні Квін та Кріс Кроу, що баламутять народ на приїсках.

Олф зітхнув:

– Мені прикро, Моррі, що це не так. Я жалкую, що не боровся разом з Дінні й усіма товаришами за розсипне золото. Може, я не почував би себе тепер такою заїждженою, нікому не потрібною приїсковою шкапою.

РОЗДІЛ LXV

Знаменною подією на приїсках ще віддавна були щорічні верхогони. Старожили Хеннана – старателі, крамарі, трактирники – вважали відвідання верхогонів за справу честі. Вони й досі не забули того дня, коли на рівнині біля озера було окреслено скакове коло і всі вперше збиралися там повеселитися в гурті.

Але поступово, як лялечка розвивається в розкішного метелика, так старе золотопромислове селище перетворилось у місто Калгурлі, – широкі вулиці, розчищені від пеньків; залізнична станція і поштова контора з пісковика; крамниці з великими скляними вітринами; цегляні будівлі готелів. Скакове коло тепер обгородили парканом, спорудили велику трибуну. Давно минули ті дні, коли поштова контора тіснилася в халупі з гофрованого заліза та мішковини, а приїсковий інспектор чинив свій суд у дірявому наметі. Не стало й колишнього духу товариськості, що об’єднував усіх в ті далекі роки, коли бракувало їжі й води і неписаний закон старателів суворо карав тих, хто діяв на шкоду спільному благу.

Хоч старожили і звинувачували гірничу промисловість та залізниці в тому, що Калгурлі зажив останнім часом поганої слави, однак вони пишалися лісом копрів, що розрослися по всьому Боулдерському кряжу, й прилеглими до нього містами Боулдером та Калгурлі, вулиці яких, коли вірити Модесту Маріанському, який одного разу знайшов золоті блискітки в щебені, були вимощені золотом. Невдовзі після того, як на приїсках почався спад, Маріанський гайнув до Німеччини, щоб порадитися з своїми патронами, власниками приїскових рудників та наділів. Сам він, як ніхто, вірив в успішне розв’язання колчеданної проблеми, у перспективність так званих бідних руд.

Маріанський здійняв бучу навколо телуристого золота. Це він привернув увагу до багатих телуристих руд Калгурлі, яким, на його думку, не було ціни. Розповідали, що він мало не танцював з радощів, коли оглядав пласти рудника Калгурлі, які залягали на глибині ста футів. «Та це ж справжнісінький ювелірний склад! – вигукнув він. – Такого не знайдеш навіть у рудниках Колорадо!»

А на рудниках Калгурлі та Австралія телуристі руди викидали у відвали, їх вважали за пірити. Якийсь старатель, отаборившись біля відвалів, грів собі чай над вогнищем, складеним з шматків цієї руди, і раптом помітив, що на поверхні руди під дією вогню виступило золото. Він і його напарники не забарилися скористатися з цього відкриття.

Телуристим рудам пророкували велике майбутнє: завдяки їм настане нова ера процвітання Калгурлі! Треба було тільки винайти спосіб переробки цих руд. Від цього залежала доля золотодобувної промисловості. Маріанський і більшість іноземних металургів твердили, що ці проблеми можуть бути і будуть розв’язані найближчим часом. Майже в усіх великих рудниках приїску, казали вони, під оксидованими рудами верхніх шарів на глибині двісті-триста футів залягають сірчано-телуристі руди.

Дінні сам розмовляв про це з Маріанським.

– Ніяких тугоплавких мінералів немає в цих рудах, – пояснював Маріанський. – Порода складається з золота, срібла, телуру, заліза та сірки. Під час випалу телур вигоряє разом із сіркою, після чого золото вилучають шляхом амальгамації або ціанування. Основну масу золота можна одержати навіть без ціанування. Найбільші труднощі пов’язані з добуванням золота із шламів. Застосувавши фільтр-преси, можна відокремити золото від крупніших часток подрібненої руди і цим самим зробити справжню революцію в золотодобувній промисловості. Отже, залишається тільки розв’язати проблему, як вилучити решту золота із шламів.

Незважаючи на застій у справах і матеріальні труднощі, в серцях тих, хто відкривав колись ці приїски і своїми руками будував ці міста, не згасала надія на краще майбутнє. Вони вірили у відродження приїсків, були впевнені, що надра землі віддадуть незліченні скарби, коли вкладники переборють свою недовіру, а фінансові та промислові верховоди примиряться з тим, що їм не судилося загарбати собі все розсипне золото країни.

Отож застій застоєм, а населення приїску готувалося до верхогонів. З усіх навколишніх таборів старателі і рудокопи сходились на розигри кубка Калгурлі. Дивлячись на веселий, святковий натовп, важко було повірити, що приїскам загрожує криза, що заробітки падають і рудники закриваються один за одним.

Чоловіки, жінки й діти вщерть заповнили іподром, прихопивши з собою кошики з іжею та пляшки з холодним чаєм. Курною дорогою без упину мчали кабріолети, двоколки, легенькі дрожки. Поява чоловіків у білих костюмах та жінок, схожих на модні картинки, свідчила про те, що вище товариство приїсків також зволило бути присутнім на верхогонах. Знатні гості посідали на трибунах, а віддалік, за огорожею, розташувалися цілими сім’ями ті, хто не мав чим заплатити за вхід. Тут заповзятливі шулери вже збирали навколо себе охочих спробувати щастя в три карти, і натовп реготався, спостерігаючи їх спритні фокуси та слухаючи жаргонні слівця.

Морріс наполіг на тому, щоб піти на трибуну. Він любив пограти на верхогонах і завжди крутився то біля коней, то біля букмекерів, але цього разу Саллі погодилась його супроводити, і він радів, мов дитина. Вони вийшли з дому веселі і збуджені, Морріс – тому, що смакував наперед азарт захоплюючої гри, а Саллі – тому, що на ній було нове плаття.

Це плаття – зелене батистове, з тугим ліфом і пишною спідницею, оздобленою блідо-рожевим рюшем, – пошила для неї Марі, і воно дуже пасувало Саллі. Щоправда, новий корсет, який Марі змусила її одягнути, був трохи тіснуватий, але яке це мало значення! Капелюшок їй теж підновила Марі: заплела стару соломку віночком троянд, і вийшло дуже красиво.

Всі дружини рудокопів постаралися прийти на верхогони в обновах, а Саллі так давно нічого собі не шила, що їй було аж ніяково від того, що вона вирядилася, мов пава. А втім, коли Марі скрикнула: «Ой Саллі, яка ти гарненька!» – це її трохи підбадьорило. Сама Марі була в старому, перешитому платті, бо її Жан втратив роботу, коли закрився Об’єднаний, і їм тепер жилося скрутно. Однак Марі, як завжди, була свіженька й елегантна в своєму зеленому фуляровому платті та чорному капелюшку з довгою зеленою стрічкою, що звисала вздовж спини на фасон «Чарлі, за мною!».

Діти залишилися вдома з Калгурлою; Лора ще кілька днів тому забігла спитати, чи не догляне Калгурла і її Еме.

– Мені зовсім не хочеться йти на ці верхогони, – скаржилась Лора, – але Олф каже, що нам необхідно бувати в товаристві. А то люди подумають, що ми як сіли в калюжу, так і не вилазимо з неї. Олф повинен зустрічатися з іншими управляючими: нехай вони знають, як добре він налагодив справу на Золотому Пері.

На душі в Лори було невесело. Її досі гриз неспокій за чоловіка.

– Він дуже стомлюється, – бідкалася вона Саллі. – Працює за трьох. І щось гнітить його. А що – не знаю, він мені не каже. Чи, може, якісь неприємності на руднику? Господи, аби він тільки знову не залишився без роботи!

Саллі й Марі сиділи на трибуні, а їхні чоловіки подалися до купки високих густолистих каучукових дерев, під якими розташувалися букмекери. Добре відомі всім «жучки» з Пертського іподрому, як завжди, приїхали на верхогони. Вони зчинили такий галас, вигукуючи ставки, що майже заглушили оркестр, який грав популярні мелодії. Цікаво було розглядати натовп, що снував по випаленій сонцем траві: старателі в брудних молескінових штанях та запорошених черевиках, з побурілими від куряви обличчями під старими капелюхами з обвислими крисами; вичепурені, як на весілля, місцеві франти в нових магазинних костюмах та дешевеньких капелюхах з морської трави; промисловці й директори банків у білих парусинових костюмах або фланелевих штанях з червоними поясами.

Час від часу в цьому людському потоці велично пропливала панама, або солом’яний бриль, або навіть пробковий шолом типу «Стенлі в африканських нетрях»; а то прошмигне тубілець у жалюгідних недоносках колись розкішного європейського туалету. Дружини та дочки управляючих рудниками, крамарів, трактирників і рудокопів рябіли серед натовпу своїми строкатими капелюшками та пишними спідницями, а перша-ліпша гарненька офіціантка з ресторану неодмінно викликала захоплені вигуки своїм ультрашикарним вбранням.

Цього разу всіх приголомшила мадам Малон. Вона приїхала на іподром у паризькому туалеті з сірого шифону, гаптованого срібними блискітками, що облягав її тіло, мов рукавичка. Блискітки миготіли й переливалися від найменшого поруху, але ще дужче сяяли діамантові сережки, браслети та брошка… Однак Лілі, ні на кого не звертаючи уваги, майже весь час щебетала з Бертою, Белл та Ніною.

Саллі й Марі побоювалися, що мадам Малон помітить їх і надто бурхливо привітається в присутності їхніх чоловіків, після чого доведеться мати вельми делікатну розмову, якої вони досі щасливо уникали. Але Лілі тільки один раз поглянула в їх бік, посміхнулася й кінчиками пальців, затягнутих у довгу блакитно-сіру лайкову рукавичку, послала їм поцілунок. Лора, що сиділа з місіс Фіннерті і з кимось із дружин управляючих, підійшла до Саллі та Марі й обурено вигукнула:

– Всі, геть-чисто всі шоковані поведінкою цієї жінки! Хто ж не знає, що ще зовсім недавно вона була дівчиною в закладі мадам Марсель; а тепер декотрі з жінок управляючих змушені сидіти з нею за одним столом на обідах в Малона. Адже він мільйонер і скуповує всі рудники, а вона, кажуть, крутить ним, як тільки хоче.

– Нелегка робота, коли зважити на його товщину, – докинула Саллі.

– Атож, – погодилася Лора. – І треба ж було цьому Малону купити Мідас! Містер де Морфе каже, що Лілі примусила б чоловіка взяти Олфа назад, якби я розповіла їй, який то був удар для Олфа, коли його звільнили з рудника. Та хіба я могла це зробити? Не просити ж про послугу в цієї особи!

– А чому й не попросити? – вихопилось у Марі. – На твоєму місці я так би й зробила… заради Олфа.

– Ну, а я не можу – і край! – роздратовано огризнулася Лора і пішла на своє місце поруч з місіс Фіннерті.

Коли Жан забрав Марі і повів її знайомити з якимсь французом-металургом, який нещодавно приїхав до Калгурлі, Саллі встала і неквапливо пішла до дерева, біля якого вони з Моррісом домовились зустрітися, щоб разом поснідати.

Вона стояла під деревом, чекаючи Морріса, коли повз, неї пройшов Фріско з високою вродливою дівчиною. Серце в Саллі стріпнулось, хоч Фріско став для неї тепер майже чужою людиною. Містер де Морфе, в білому костюмі і дорогій панамі, здавався таким же веселим і безтурботно-самовдоволеним, як у ті дні, коли щойно повернувся з-за кордону. Саллі чула, що він ледве не сів у в’язницю за свої зв’язки з якоюсь шахрайською англійською компанією, та це, здавалось, анітрохи не вплинуло на нього. Дивлячись на Фріско, важко було також повірити, що він зовсім недавно прогорів на фондовій біржі. Він поводився так само впевнено і невимушене, як завжди. Супутниця Фріско озирнулася і швидко підійшла до Саллі.

– Здрастуйте, місіс Гауг, – сказала вона.

– Господи, Вайолет! – здивувалася Саллі. – Як ви тут опинились? Я гадала, що ви в Мельбурні, вчитеся співати.

– Вона співала там в опері, – відповів Фріско солодко-улесливим голосом.

– В хорі, – пояснила Вайолет.

– Та це ж чудово! – вигукнула Саллі з щирою посмішкою і здивувалась, чому дівчина не виявляє ніякої радості.

– Початок справді був непоганий, – сумовито промовила Вайолет. – Може, пішло б і далі. Але мама написала, що тато втратив усі гроші, спекулюючи на акціях, і знову пішов на розвідку, а вона хворіє і не може впоратись без мене. Довелось повернутись додому. Тепер я працюю в барі, в готелі «Біржа».

– Та що ви кажете, Вайолет!

Потім Саллі признавалась, що ледь не розплакалась тоді від образи за дівчину.

– Може, колись ще трапиться нагода почати все заново, – сказала Вайолет, і очі її потемніли від туги. – Але боюся, що буде надто пізно…

Фріско нетерпляче перебив її:

– Дурниці, Ві! Ви ще зможете об’їздити весь світ. Ходімте, а то прогавимо наступний заїзд. Пробачте, місіс Гауг, але ми поставили на Телура. Треба підхльоснути його на прямій.

– Я краще залишуся тут, поговорю з місіс Гауг, якщо ви не заперечуєте, містер де Морфе, – сказала Вайолет холодно. – Зайдіть по мене після верхогонів.

Фріско шпигнув Саллі зухвалим, насмішкуватим поглядом.

– Я, як завжди, безсилий проти вас, мем. Але не позбавляйте мене назовсім товариства моєї чарівної супутниці.

Він повернувся і пішов до скакового поля.

– Містер де Морфе був такий люб’язний, що запросив мене на верхогони, – пояснила Вайолет. – Мені дозволили піти з роботи лише на чотири години, і містер де Морфе обіцяв одвезти мене назад.

– Фріско завжди люб’язний з гарненькими дівчатками, – недбало кинула Саллі. А втім, вона відчувала, що Вайолет і не потрібні застереження. Ця дівчина аж надто звикла до лестощів та упадань чоловіків, щоб надавати їм значення. Видно, вона й зараз дуже невисокої думки про чоловіків і така ж байдужа до їхніх залицянь, як тоді, коли ще працювала офіціанткою в трактирі Джіотті.

– Я вчилася в Мельбурнській консерваторії, – стримуючи хвилювання, розповідала Вайолет. – Це було чудово, місіс Гауг! Вчителька співів була задоволена, мною, бо я дуже старалась і багато працювала. Вона обіцяла дати мені рекомендацію, коли я поїду за кордон. Потім мене взяли хористкою в оперу. Там співали знамениті іноземні артисти. Все було як у казці. Я вже готувалася дублювати Марту у «Фаусті». І тут прийшла телеграма від мами: «Тяжко хвора. Повертайся негайно». Я знала, що вона чекає дитину і що тато, все згайнувавши, подався на розвідку. Ну що мені було робити? Я боялась, що мама помре і діти залишаться без догляду. Про те, щоб дати мені відпустку, в театрі навіть слухати не хотіли. Довелось порушити контракт.