Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ LXIX

Хмари, що нависли над приїском, з кожним місяцем ставали зловісніші.

– Калгурлі настав край! – похмуро віщували спекулянти. Вони передрікали, що Калгурлі, так само як і Кулгарді, невдовзі стане майже безлюдним глухим містечком, з розкиданими де-не-де по околиці убогими халупами рудокопів. Уже деякі з рудників Золотої Милі, про багатства якої біржовики роздзвонили колись на весь світ, стояли покинуті, мов купи нікому не потрібного мотлоху; машини іржавіли під навісами, і сотні безробітних рудокопів тинялися вулицями або товклися біля трактирів чи навколо гравців у орлянку.

Дехто з безробітних закілкував собі ділянки і просіював щебінь, інші гайнули на розвідку. Кожен рудокоп, кожен старатель, кожна людина, яка знала країну, і кожен крамар, який розумів справжні причини кризи, вірив у приски: був певен, що Калгурлі відродиться знову, Що золото є – і тут, у надрах рудників, і в не відкритих ще родовищах на широких недосліджених просторах країни.

Калгурлі, казали вони, терпить від шахрайських махінацій золотопромисловців, від безсоромного випуску дутих акцій та нічим не приборканої спекуляції, які створили погану славу приїскам Заходу і перешкоджають успішній розробці бідніших руд.

Життя тих, хто уже міцно звив собі гніздо тут, на приїсках, йшло своїм звичаєм. Саллі й Марі, як і сотні інших жінок їхнього кола, з ранку до ночі куховарили й прали, воювали з хмарами мух та рудої пилюки, що завжди висіла в повітрі, трусилися над кожною краплиною води і скаржились, що рідко приїжджає асенізатор.

Діставати свіжі продукти та овочі було, як і раніше, нелегко. Щоправда, Саллі й Марі обзавелися козами; крім того, у них тепер були погрібці з водяним охолодженням. Цією водою вони потім мили підлогу, після чого нею можна було ще полити виноградну лозу або хирляві кущики помідорів, що росли в затінку щитів з мішковини.

Саллі цілими днями готувала їжу, обшивала своїх дітлахів і невтомно боролася за чистоту в домі. Вечорами Саллі й Марі частенько навідувались одна до одної; сидячи на веранді в задушливій тиші, вони шили або вишивали і вели нескінченні розмови.

Боротьба старателів за розсипне золото тривала понад два роки. Дік і Том уже ходили до школи, а Ларрі тільки-но сповнилося два роки, коли Саллі відчула, що вона знову вагітна. Вона раділа цій дитині: їй здавалося, що ця дитина засвідчить відновлення злагоди між нею та Моррісом і вже зараз ніби підсумовує все, з чого складалося тепер їхнє життя. Вони вже не мріяли залишити приїски і були раді, що хоч мають притулок і шматок хліба для себе та для дітей.

Коли Дінні й Кріс Кроу бували в місті, до них сходилось повно Дінниних товаришів. Посмоктуючи люльки, вони часто засиджувалися за розмовами до півночі. Якщо приходив Меллокі О’Дуайр або хтось із старателів, що брали участь у боротьбі за розсипища, розмова точилась навколо злободенних політичних питань і останніх подій. А коли навідувалися старожили, всі починали згадувати минуле.

Суд над А. К. Бейлі та де Стедінгом у Лондоні і ліквідація Акціонерного товариства освоєння багатств Західної Австралії викрили махінації, за допомогою яких дуті компанії чистили кишені сотень дрібних пайовиків. Шахрайство різних пройдисвітів, які підбивали людей вкладати гроші в неіснуючі рудники, обіцяючи величезні дивіденди і знаючи наперед, що не виплатять жодного пенса, викликало гнів і обурення.

Коли Бейлі звинуватили у привласненні облудним шляхом шістдесяти тисяч фунтів стерлінгів, репутація Фріско, тісно зв’язаного з цим акціонерним товариством, дуже підмокла. «Активи» збанкрутілого Бейлі за банківським курсом не варті були й шеляга, а про людське око вважалося, що в нього акцій на тисячу фунтів стерлінгів. Справу починали слухати разів десять, але кінець кінцем Бейлі засудили до п’яти років каторжних робіт.

– Багато користі з цього отим баранячим головам, яких він обібрав! – кинув якось Дінні. Смеркало, на веранді сиділи Меллокі. О’Дуайр, Майк Берк, Білл Брей та Пет Х’юз. – Кожен пройдисвіт вважатиме, що Бейлі, далебі, не програв.

– Є такі, що нагребли ще більше і вийшли сухими з води, – озвався Майк. – Скажімо, хоча б верховоди компаній та управляючі рудниками.

– А спритники з Великого Боулдера, які уклали контракт із збагачувальною компанією, чим вони кращі?

– А що діється на Об’єднаному?

– Дирекція звинувачує управляючого в тому, що він роздував кошториси і робив недоцільні витрати, – іронічно зауважив Меллокі. – А той звинувачує директорів у тому, що вони змушували його по-хижацьки викачувати з рудника всі високосортні руди. Кажуть, вони пропивали по двадцять – двадцять п’ять тисяч фунтів стерлінгів на місяць, а рудник довели до цілковитого занепаду.

– Француз Ландо, новий голова правління, вважає, що вони викачали з рудника двісті тисяч унцій золота, – додав Білл Брей. – А пайовикам дали дулю з маком.

– Еге, хтось хапонув чимало.

– Ще б пак – було чим поживитись!

– А на Великому Боулдері що витворяють? – вихопилось у Пета Х’юза. – Відкрили новий пласт на глибині чотириста футів – багатющу жилу, коли вірити одному хлопцеві, що там працює, а хазяї тримають усе в секреті, і акції продовжують падати. Нічого, вони ще підскочать – ми ще побачимо не один бум.

– Свого часу, коли брати Брукмени закілкували ділянки наугад, Великий Боулдер був такою ж авантюрою, як десятки інших, – нагадав Дінні. – А потім виявилось, що то справжнє золоте дно. Акції миттю підскочили з одного фунта до сімнадцяти. Цей рудник дав уже понад три мільйони.

– А ще недавно можна було купити акцію Великого Боулдера за п’ять шилінгів…

– Я сам бачив, як ставили під час гри в орлянку сотні дві акцій проти п’яти фунтів.

– Шкода, що не я їх виграв! – засміявся Майк. – Великий Боулдер не підведе, це я вам кажу. Він завжди був окрасою наших приїсків. Будьте певні, біржові тузи знову роздзвонять про нього, тільки-но це стане їм вигідно. Уже ходять чутки про поклади на глибині тисяча триста футів, і акції починають підніматись – так само, як на Лейк В’ю; скоро вони знову підскочать.

– Ну то й що! – Дінні сплюнув. – Нам яка з того користь? Ні, нашому місту треба перш за все покласти край аферам на рудниках. Золота тут вистачить. Рудники можуть прогодувати вдвоє більше народу, ніж зараз у Калгурлі, і створити людські умови життя для робітників – треба тільки, щоб діло робилося чесно. Нехай пани капіталісти, біс з ними, одержують прибутки на свої кляті гроші, але хай же вони до помагають розвиткові країни, а не тільки висотують з неї всі соки, поки ми тут дохнемо від спеки та голоду.

– «Управляти країною, – каже Вольтер, – це значить забирати в однієї частини населення для того, щоб віддавати другій», – пробурмотів Кріс Кроу.

– Що б з нами тепер було, якби не розсипне золото? – вадумливо озвався Пет Х’юз.

– Це вірно, – погодився Майк. – Розсипне золото і трохи «джіму», по суті, тільки й підтримують зараз життя міста. Промисловці чого домагались? Хотіли скористатися з кризи, сторгуватися з урядом і покласти нас на обидві лопатки. Але не вийшло – не всі тут під їхню дудку танцюють.

Замислено посмоктуючи люльки, старателі задоволено посміхалися, згадуючи свою боротьбу і перемогу.

– Тепер вони зчинили галас – кричать, що їх обкрадають, – сказав хтось. – Мовляв, на мільйони фунтів золото іде наліво. Це вони про отой дріб’язок,.що рудокопові іноді щастить винести в своїй торбинці. Тепер хочуть обшукувати робітників після зміни – примусити їх стояти перед ними у чому мати спородила.

– Ну, хлопці цього не допустять!

– Дідька лисого!

В ті роки, коли йшли перші розшуки золота і освоювалися перші родовища, в Західній Австралії ніхто навіть не чув ні про які убивства чи грабунки, казали старожили. А ось коли почала розвиватися промисловість і всі старательські закони пішли нанівець, а залізницею наїхало на приїски сила-силенна різних аферистів та бандитів, отоді й почалися грабунки; перехожих душать на дорозі, приїсковий інспектор мало не щодня судить злочинців.

Грабунки особливо почастішали під час кризи. Бандити в масках напали на управляючого Хеннанським товариством золотопромисловців у його власному домі, заткнули йому кляпом рот і зламали сейф, де зберігалися проби. На Браун-Хіллі підкупили нічного сторожа і вивезли увесь золотоносний шлам. На Королівському вчинили наскок на рудодробарку й забрали купу золота. Але не було жодного арешту.

Калгурлі стає розсадником злочинів, корупції і розпусти, кричала південна преса. Населення Калгурлі відкидало ці наклепи. Всі знали, що великі компанії вигребли з рудників золота на мільйони фунтів стерлінгів і безкарно пограбували пайовиків, а тепер душать місто, намагаючись довести свою силу. Багатії, що нажилися на рудниках, не бачили зв’язку між цими злочинами: коли грабували їх, вони не пам’ятали про те, як самі грабували. А рудокопи й старателі цей зв’язок добре бачили. Ніхто з них не був причетний до наскоків, але в якійсь мірі їх тішила думка про те, що промисловцям допомагають у такий спосіб звільнитися хоча від невеличкої частки золота, награбованого ними в народу.

Невесело, мабуть, було в ці дні в Гірничій палаті на біржі. Та в будинках старожилів приїску, на чиїх очах галасливий безладний табір золотошукачів перетворився у солідне місто, не журились: які б труднощі не стояли на шляху, тут завжди можна було почути веселий жарт чи кумедну історію. Том Дойл, як і раніше, лишався мером міста Кеноуни; його розпирало від радості й самовдоволення.

Дінні любив пригадувати, як Том, коли його вперше обрали мером, увесь набундючений, приніс цю звістку дружині:

«Ну, Кейт, я нині, дякувати богові, мер цього міста, а ти – пані мерша».

«Та що ти кажеш? – мало не зомліла від подиву Кейт. – А ким же я тепер доводитимусь англійській королеві?»

Подружжя Дойл влаштувало бучну пиятику жителям Кеноуни. Це називалося балом, і Том, якому сказали, як і що в таких випадках потрібно, позичив у когось на вечір фрак.

Том, як відомо, здоровий плечистий ірландець: шести футів на зріст, чорна борода з сивиною, очі так і палають; одне слово, показний чоловік, хоча і скидається на пірата. Останнім часом він уже почав відрощувати пузце, і фрачні штани виявились для нього занадто вузенькі – він ледве натягнув їх на голе тіло.

– Побий мене грім, якщо я неправду кажу, – присягався Дінні. – Том, значить, уже напідпитку, упрів у своєму фраку, як свиня, і витанцьовує з пані інспекторшею, і раптом – бац! Хлопці добряче натерли підлогу воском, ось Том і послизнувся, а пані інспекторша на нього, а в мера штани як тріснуть по шву! Кейт кинулася до свого чоловіка: «Я тобі це вмить упораю!» Виштовхує його в сусідню кімнату, відведену для дам, і стягає з нього штани. Але в цей час закінчуються танці. Дамочки пориваються йти у свою кімнату, і Кейт тягне Тома до дверей – зопалу подумала, що ці двері в задню кімнату, штовхає його туди – і ось маєте, – Том знову у бальній залі! Стоїть собі, голубчик, у фраці без штанів, немов старий півень, і тупцює волохатими ногами по підлозі на превелику радість публіці.

«Кейт, Кейт, впусти мене назад! – благає він, – це ж бальна зала!» Але гості аж ревуть, сміючись, і Кейт нічого не чує крізь двері. Так він і стояв, трясучи голими жижками, доки Кейт не вирядила всіх жінок з кімнати і не впустила його назад, щоб натягнути на нього штани.

А втім, цей маленький конфуз не міг, звичайно, отруїти Томові Дойлу задоволення, яке він діставав від того, що став мером міста. Він походжав по вулицях з таким виглядом, наче місто було його особистою власністю. Одне слово, втішався своїм становищем від душі.

– Минулого року мені довелося їхати разом з ним на верхогони, – пригадав Тупе Кайло. – Бачимо, якийсь хлопець працює на дорозі, а Боб Фіней, секретар міської управи, показує йому, що й до чого.

«Гей, містер секретар міської управи, – каже Том, – що поробляє тут оцей тип? Для чого він перекопує дорогу?» «Він копає стічну канаву, Томе», – відповідає Боб. «Канаву? Він, далебі, гадає, що це канава? Жени його під три чорти, і нехай зроблять пристойну канаву як годиться». «Не можу, – каже Боб, – у мене з ним укладено угоду». «Яку таку угоду?» «Усну угоду».

«Усна угода, – говорить Том урочисто, – варта не більше того папірця, на якому вона написана. Жени в шию цього йолопа. Я хочу, щоб на моїх дорогах всі кляті канави мали пристойний вигляд».

Ось так завжди весело минали вечори, коли Сем Маллет і Тупе Кайло, Елі Нанкерроу і Тессі Ріган, та ще Жан Робійяр приходили на вогник.

Сем знав цікаву історію про Тома Дойла і Педді Кевана. Том якийсь час умудрявся держати готель і одночасно виконувати обов’язки управляючого на руднику поруч з старим Білим Пером, а хлопчиськові Педді кортіло одержати на руднику роботу.

– От Педді і внадився заходити до Тома в контору мало не щодня, – розповідав Сем. – Розсядеться на стільці, простягне ноги під столом і питає: «Є робота?» – «Нема», – каже Том і на тому випроваджує Педді за двері. Та він знав, що через день Педді знову прийде і спитає, зухвало посміхаючись: «Є робота?» І це страшенно дратувало Тома.

«Ось що, юначе, – говорить одного разу Том. – Хоч би в мене й була робота, я все одно її тобі б не дав. Не вмієш просити».

«А як би ви, наприклад, просили?» – питає Педді.

«А ось так, – говорить Том, підводячись із стільця. – Зараз я покажу тобі, як би я просив».

Том виходить з кімнати, а Педді сідає на його місце, бере з столу сигару, запалює. Входить Том.

«Доброго ранку, сір, – каже Том, приємно посміхаючись. – Дозвольте спитати, чи не знайдеться у вас якої-небудь робітки?»

«Ні, – відповідає Педді, затягуючись його сигарою. – Ми не приймаємо на роботу таких старих віслюків. Занадто вже ти розжирів, братику. Забирайся геть!»

Ця історія нагадала Жану Робійяру про те, як він одержав свою першу роботу в Хеннані. Жан – тихий, мовчазний хлопець, і всі знають, що він людина пропаща. «Наскрізь пилом пройшов», – говорять про нього товариші; щоранку його так душить кашель, що, здається, він ось-ось задихнеться.

Тут уже нічим не можна зарадити. Сотні людей, які працювали на перших рудниках, платяться тепер життям за те, що не було вентиляції при сухому бурінні. Ось і Тед Моллой теж; він не встає з ліжка вже восьмий місяць і весь час харкає кров’ю, лякаючи місіс Моллой і дітей. Кожний хворий рудокоп знає, що хвороба ця довга і виснажлива. Та Роббі все ще на ногах, не хоче здаватися і навіть підшукує собі яку-небудь легеньку роботу. Ще недавно він працював по ремонту устаткування на Об’єднаному.

– Я прийшов сюди з старого табору, коли справи там ішли досить кепсько, а мені до зарізу потрібна була робота, – Роббі говорить з легким іноземним акцентом, голос його звучить глухо. – Пам’ятаю, Тупе Кайло порадив мені спробувати щастя на Браун-Хіллі.

– Вони всі там, на Браун-Хіллі, були рабами божими, – не втерпівши, встряє Тупе Кайло, який бачить, що Жану важко говорити. – А штейгером тоді був Сальво Джо; він натрапив на багатий поклад – справжнісінький тобі скарб. Але цей хлопець настільки схибнувся на спасінні душі, що тримав у себе на роботі лише тих, хто ходив,на його молитовні сходини.

– Ну от Тупе Кайло і питає мене, – відкашлявшись, продовжував Роббі. – «Чи вмієш ти співати гімни?» – «Ні, гімнів співати я не умію». – «Дарма, – каже він. – Іди на їхні молитовні сходини і весь час повторюй: «Восхвалимо господа бога!» Я ходив на ці сходини разів два чи три і говорив: «Восхвалимо господа бога!» А потім попросив Сальво Джо прийняти мене на роботу, і мене одразу ж прийняли.

Роббі говорив через силу, в грудях у нього свистіло, та, зробивши над собою зусилля, він все ж вів далі:

– Наступного ранку спускаюся я в шахту. Рудник був невеликий, і робітників на ньому небагато. Бачу – сидить почіпки якийсь тип з цапиною бородою, як у корнуельців, і колупає кайлом породу в найбагатшому місці. Я мерщій присів біля нього і теж почав колупати. Тут підходить до нас штейгер.

«Восхвалимо господа бога, брате, як ідуть справи?» – питає Сальво Джо.

«Дуже добре, брате, восхвалимо господа бога», – відповідає дідуган і колупає далі кайлом. І тут я помічаю, що він вряди-годи ховає гарненький шматочок. Дивлюсь, а у нього в торбі з харчами таких «шматочків» – повнісінько.

«А я гадав, що такі святі, як ти, не займаються такими справами», – кажу я йому.

«Якими це справами?» – здивувався дідуган.

«А ось саме це – не цуплять золота», – кажу.

«Коли господь бог клав оце золото в землю, – каже «старатель», – він хотів, щоб із землі його добувало якнайбільше людей. Я маю стільки ж прав на це золото, як і брат Джо».

Всі сміються; задихаючись від кашлю, сміється і Роббі. Потім хто-небудь починає нову історію. Так в дружній розмові минає не один тихий спекотний вечір на веранді у Гаугів.

РОЗДІЛ LXX

На третій рік після смерті Олфа Лора вирішила вийти заміж за Тіма Мак-Суїні.

Вона завітала до Саллі через тиждень по тому, як Тім подарував їй обручку. Мак-Суїні вже оголосив, що він і місіс Брайрлі мають одружитися в кінці місяця.

– Він добрий і дуже любить мене, – казала Лора, наче виправдовуючись. – Я гадаю, це краще, що я можу зробити, Саллі. Далебі, я не з тих жінок, що вміють самі подбати про себе. Занадто багато чоловіків упадають коло мене… А коли починаєш пити вино, одному Всевишньому відомо, чим усе це може скінчитись.

За ці два роки Лора іще поповнішала, її пишний стан облягав тугий корсет; блакитне атласне плаття, оздоблене парчею, вельми пасувало їй. А втім, врода її ставала вже перезрілою. Ніжна шкіра втратила свою свіжість, набрала нездорового відтінку, і тільки в спеку обличчя її розрум’янювалось. Під сіро-блакитними очима, які все ще сумували за Олфом, лягли тіні. Від неї ледь чутно пахло коньяком. Білі руки якось безвільно лежали на колінах; на пальці сяяв діамант, подарований Тімом Мак-Суїні.

Наговорившись досхочу, Лора заплакала.

– Хто б міг подумати, що у нас з Олфом так усе скінчиться! – тужила вона. – А як ми були закохані одне в одного, коли одружилися! Та й потім нічого не змінилась. Мені здавалось, що нас ніщо не може розлучити. Як міг він мене залишити? Як міг він це зробити?

– Та годі вже, годі, – старалася заспокоїти її Саллі. – Адже мало не в усіх нас так: замолоду мріємо про якесь незвичайне щастя, а потім… доводиться вдовольнитися тим, що є. Така наша доля.

– Саме так, – палко погодилася Лора. – Ти ж мене розумієш, Саллі, правда? Я кохаю Олфа. І вічно кохатиму його. Нікого не покохаю, крім нього; але краще вже піти за Мак-Суїні, ніж занапастити себе в трактирному чаду. Боже мій, Саллі, я ніколи і гадки не мала, що можу стати поганою жінкою, нікчемною і розпусною. А так воно й буде, якщо я не вийду за кого-небудь заміж і не візьму себе в руки. Інакше я просто не знаю, що зі мною станеться. А треба ж подумати і про Еме.

– А чому ти обрала Мак-Суїні, а не Фріско, не Ллойда Карсона або ще когось? – запитала Саллі.

Лора гидливо скривилася.

– Фріско ніколи не жениться на мені. Якщо хочеш знати, єдина жінка, яка по-справжньому припала йому до серця, – це ти, Саллі. У нього тільки й розмов, що про тебе. А Ллойд Карсон – старий ханжа і лицемір. Мак-Суїні – найпорядніший і найдобріший з усіх, з ким мені доводилося мати справу після смерті Олфа. І він щиро відданий мені. Я почуваю, що зможу ужитися з ним і здобути нарешті спокій і мир.

– Якщо так, то тобі, певна річ, найкраще вийти заміж за містера Мак-Суїні, – сказала Саллі.

– Він і Еме дуже любить, – нерішуче додала Лора. – Обіцяє залишити їй після себе трохи грошей.

– Ну, от і добре, – заспокійливо промовила Саллі. – Не плач, Лоро. Я певна, все буде гаразд.

– Олфе, Олфе! – простогнала Лора, витираючи сльози. – Хіба я можу коли-небудь примиритися з його смертю, Саллі? Нащо він мене покинув? Це він винен у тому, що я мушу тепер стати дружиною Тіма Мак-Суїні. Але ти мене розумієш, правда, Саллі? Це аж ніяк не завадить нашій дружбі, правда? Ти завжди подбаєш про Еме, коли щось трапиться, – на згадку про Олфа; адже не відмовишся, скажи?

– Це нітрохи не змінить мого ставлення до тебе, Лоро, – запевнила її Саллі. – І Еме завжди почуватиме себе у нас, як у рідній домівці.

Лора висякала носа, витерла сльози маленькою зібганою хусточкою і глянула в люстро, яке висіло навпроти.

– О господи, яка ж я гидка! – сумовито зітхнула вона. – Ну хто б міг подумати, що оця товста червонопика баба з мішками під очима – це я, Лора Брайрлі? І чого це Тіму заманулося одружитися зі мною – просто не розумію. Але він і справді хоче цього, і я вирішила зробити йому таку приємність. Навіть не заради його грошей чи розкішного будинку, а просто тому, що він «ладен цілувати землю там, де ступали мої ноги», як він говорить. Мені треба, щоб мене хтось любив, Саллі, без цього я жити не можу. Але як би я хотіла, щоб мені не треба було ставати місіс Мак-Суїні!