Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 41 страниц)

Яке золото можна вважати розсипним і яке ні? Це питання обговорювалося в кожній сім’ї, біля кожного намету. Гілл Мейтленд, геолог Гірничого управління, дав висновок, що на айвенгівському наділі є золоті розсипища й що ці розсипища сягають ста чотирнадцяти футів углиб. Міністр заперечив:

– Можливо, для геологів то й розсипища, а взагалі то не розсипища.

Старателі злісно осміхались, повторюючи цей словесний викрутас.

– Як же все це розжувати? – питали вони один одного. Самі вони вважали розсипним золотом всяке золото, знайдене в піску, в землі чи в твердих породах у будь-якому вигляді, крім покладів та кварцових жил. До розсипного відносили й те вільне золото, що містилося в рухляку, оскільки там не зустрічалося ні покладів, ні жил. Більшість старателів стояли на тому, що розсипним треба вважати й золото в пластах. Виникнення золотих розсипищ пов’язувалося з дією води на корінні родовища золота в дуже давні часи. Обточена водою галька й привела старателів на айвенгівський наділ шукати розсипне золото.

Айвенгівський синдикат одержав наділ під розробку жильних покладів, але узаконеним концесіонером ще не став. Це – розсипне родовище, і на нього взагалі не мають права давати концесію, доводили старателі. Принаймні до того часу, поки не будуть вироблені розсипища і не виявляться хоч якісь ознаки залягання жили.

– Скидається на те, що компанія хоче загарбати розсипища, – казав Дінні, – а потім випустити акції, оголосивши, що це – жильне родовище: треба ж почистити кишені безталанним простачкам, які ще мріють розбагатіти на акціях.

На всіх приїсках Австралії, доводили старателі, за ними визнавалося право розробляти розсипища. У Вікторії концесії на рудні поклади видавалися тільки через одинадцять років, і навіть після цього старателям не заборонялося шукати там розсипне. У Квінсленді концесії видавалися через два роки після заявки, якщо на цей час були вироблені всі розсипища; та коли старателі вважали, що розсипища ще не вичерпані, цей термін міг бути продовжений.

По всій Австралії діяв єдиний закон: землі, що містять золоті розсипи, можна здавати в концесію промисловцям лише після того, як розробка їх стане непосильною для старателів через велику глибину залягання, наявність грунтових вод або з інших природних причин і вимагатиме дуже великих затрат. Але тут, на наймолодших і найбагатших приїсках країни, уряд штату на догоду власникам рудників всіляко намагався урізати ці корінні права старательського населення. Старателі Заходу не бажали коритися такому безсоромному зневажанню їх невід’ємних прав, загальновизнаних по всій Австралії.

Так говорили ті, чиї інтереси репрезентувала Спілка захисту старательських прав, що готувалася вступити в боротьбу з урядом Форреста. Так говорили ті, хто відкривав ці приїски, хто ставив перші намети у далеких золотошукацьких таборах, загублених у глухому безводному краю колючих чагарників та скелястих кряжів. Це вони заклали основи золотопромисліовості країни і своєю працею покликали до життя міста серед колишньої пустелі. То невже вони дозволянь тепер жменьці іноземних спекулянтів та продажних політиканівукрасти в них те, що належить їм одвіку по праву й по закону?

Саллі уважно дослухалася, як рудокопи та старателі обговорюють з Дінні кожну зміну в становищі. Вона розуміла їхнє обурення і цілком поділяла його. Вона не могла відділяти себе від боротьби, яку вели ці люди. Ця боротьба була і її боротьбою.

Фріско висміяв її співчуття до старателів, коли одного ранку прийшов провідати її невдовзі після новорічного балу. Він був злий і ображений тим, що Саллі так віддалилась від нього за той короткий час, що минув від пам’ятної ночі на балконі. Вона поводилася з ним холодно й відчужено, задуману ним поїздку до моря навіть слухати не хотіла.

Але ж ви можете взяти з собою й дітей, умовляв її Фріско. Він найме для неї окремий котедж і поводитиметеся дужескромно. Гроші нехай її не турбують – він бере це на себе. Але Саллі відповіла твердо й рішуче:

– Ні, не можу, – спокійно сказала вона. – І не тільки через Морріса та дітей. Головне – наші люди. Я з ними, а ви – ні.

Фріско розлютувало те, що Саллі вплутує боротьбу старателів за свої права у їхні особисті взаємини. Він пішов геть, заприсягнувшись, що більше не допустить ніколи в житті, щоб якась жінка отак пошила його в дурні.

РОЗДІЛ L

На загальних зборах, скликаних на айвенгівському руднику, за ораторську трибуну правив двопарний екіпаж, у якому Мік Меньйон привіз Френка Воспера та ще одного члена парламенту; старателі – їх було чоловік шістсот-сімсот – з’юрмилися навколо, жваво обговорюючи останні події.

Було задушливе похмуре надвечір’я, що прийшло на зміну палючому дню. Останні відблиски призахідного сонця іще горіли на широкій рівнині біля підніжжя Боулдерського кряжа, на побілених стінах міських будівель, на врослих у землю халупах робітничого селища. То тут, то там горбатий стовбур мертвого, безлистого дерева лише підкреслював тоскну безплідність голої, випаленої сонцем землі з купми пустої породи, шахтними лебідками та побурілими від пилюки наметами.

Люди, що зібралися тут, були такі ж похмурі й суворі, як і довколишній краєвид у це надвечір’я. Всі вони розуміли серйозність становища. Кожного сповнював гнів – гнів, викликаний свідомістю того, що над ними вчинили велику несправедливість.

Вони цілком здавали собі справу в тому, що вступають у боротьбу з могутніми силами капіталу, які хочуть загарбати те, що належало їм по праву, відколи перші партії старателів прийшли в Австралію шукати золото.

Вони розуміли також, що сутички, які на них чекають, не обійдуться без жертв, що декому з них, можливо, навіть доведеться накласти життям. Але це не зупиняло їх. Бойовий дух трудящого люду, що століттями боровся проти несправедливості та гніту, жив у кожному з них і вказував єдиний можливий для них шлях – шлях боротьби з тими, хто хотів розтоптати їхні права на догоду можновладцям.

На зборах були люди, що кілька років тому брали участь у великих страйках стригалів у Квінсленді та Новому Південному Уелсі. З гнівом і болем згадували вони про те, як робітників примусили скоритися силою зброї, незважаючи на всю справедливість їхніх вимог. Тут були люди, які ще пам’ятали «Еврику» [26]26
  Мається на увазі повстання гірників штату Вікторія в 1856 році, штаб якого містився в готелі «Еврика».


[Закрыть], де вони, сховавшись за частоколом, відстрілювались од військ, кинутих урядом проти старателів, що повстали проти його деспотичних наказів.

Згадки про «Еврику» чулися то тут, то там, і кожен добре усвідомлював, куди може завести їх ця боротьба. Але всі присутні на зборах, здавалось, були готові на все, щоб відстояти права, якими здавна користувалися старателі Західної Австралії. Проте Спілка захисту старательських прав застерігала від будь-яких насильницьких дій, що суперечили б легальним методам боротьби.

Мік Меньйон, керівник Спілки, досить категорично сказав про це у своїй промові. Його обрали головою, і він розтлумачив мету цих зборів.

– Недолугий такий чоловічок, миршавий на вигляд, а подивилися б ви, як він веде збори! – розповідав Дінні. – Якщо головує Мік, можна ручатися, що безладдя не буде. А як говорить, хай йому всячина! Усі принишкли – чутно, як муха пролетить. Хоч він, звичайно, не такий проречистнй, як Френк Воспер, особливо коли той розійдеться, і нерівня отому навіженому балакунові – Чарлі Мак-Карті, та й хлопців не вміє смішити, як Меллокі О’Дуайр, що тільки скаже слово – і всі аж корчаться від реготу. Але Мік головатий, і хлопці йому вірять; знають, що він не здрейфить, що йому можна доручити захист своїх інтересів.

Мік це чудово розумів і знав, куди треба повернути, щоб старателі дістали підтримку всього населення приїсків.

– Така сама постанова, як оця поправка щодо десяти футів, призвела до заворушень у Баллараті, – сказав він. – У тисяча вісімсот сорок п’ятому році старателі повстали проти цієї несправедливості, і, звісно, вони були праві. Але ми не порушники закону, навпаки, ми його підтримуємо. Порушник закону – нинішній уряд. Він же й видав цей закон, щоб узаконити своє беззаконня.

Старателі сердито загомоніли, висловлюючи свою згоду з промовцем, але враз замовкли, як тільки Мік підвів руку й заговорив далі:

– Спілка звернулася до найкращих юристів у галузі приїскового законодавства, і містер Джонс сказав, що старателі повинні виграти справу, бо вона, на його думку, безспірна. Але нам треба вести боротьбу організовано й дотримувати порядку, друзі. Айвенгівський синдикат тільки й чекає, щоб ви дали поліції привід звинуватити вас у порушенні порядку, в замахові на приватну власність і таке інше й розпочати арешти. Не забувайте про це! Ми повинні боротися законними методами, бо це Айвенгівський синдикат разом з інспектором Хейром та урядом чинять беззаконня!

Гнівні вигуки, свист, глузування й прокляття на адресу інспектора, міністра гірничої промисловості та уряду заглушили на мить голос промовця. Потому Мік вів далі:

– Тримайтеся міцно, друзі! Зберігайте порядок, і ми покажемо урядові й усім на світі золотопромисловим магнатам та синдикатам, що їм ніколи не прибрати до рук нашої країни. Не бути цьому, поки старателі готові боротися за свої права!

– Ми постоїмо за себе, Мік! – залунали голоси.

– Будь певен!

– Нехай віддадуть нам те, що по закону наше!

– Більше нам нічого від них не треба!

Вигуки схвалення й бурхливі оплески були відповіддю на промову Міка. Коли гамір ущух, якийсь старий рудокоп закричав:

– Це все правильно – оте, що каже Мік, та тільки якщо ми хочемо відстояти свої права, то треба бути готовими до всього. Можливо, доведеться битися за них, як ми билися під час «Еврики».

– І будемо битися, Скотті, якщо дійде до того! – вигукнув хтось.

Далі виступив делегат від Кеноуни.

– Міністр, може, й добре кумекає у жирній свинині та шампанському, – сказав він. – Це його спеціальність. А в приїсковому ділі він справжнісінький недотепа. Він ще дострибається з своїми «поправками»! Як би ми не послали його куди слід разом з усім його міністерством!

– Під три чорти його! – загукали з усіх боків.

– Він, певне, вже забув, як ми в Булонзі спалили його опудало!

– Шкода, що не його самого, хай його дідько вхопить!

– Останнім часом було багато розмов про земельну реформу, – вів далі промовець, – і уряд уже проспівав своєї. Він просто із шкури пнеться, щоб допомогти лондонським спекулянтам захопити монополію на розробку всіх надр. Це монополія найгіршого гатунку. Ми повинні згуртуватися, друзі, стати плече в плече й задати їм перцю. Я вважаю, Мік говорить до діла – зараз треба боротися в межах закону. Ну, а якщо закон не допоможе, – не слід забувати, Що в нас є ще й інший козир.

Загальний сміх, аплодисменти.

Далі на трибуні став Френк Воспер. Збори привітали його бурею оплесків та схвальних вигуків. Тепер він був депутатом парламенту від Кеноуни, але всі пам’ятали, як він підтримував квінслендських стригалів, коли ті страйкували, і постраждав за це. На його мужність та відданість справі робітників можна було покластися.

– Так глянути – якийсь нещасний віршомаз, – розповідав про нього Дінні. – Волосся гривою, обличчя бліде, інтелігентське. В чорних штанях та довгополому сюртуку. А все-таки хлопці відчували, що він наш.

Воспер почав з того, що він пишається можливістю боротися пліч-о-пліч з старателями. На думку юрисконсульта Спілки, поправка щодо десяти футів абсолютно незаконна, і містер Уїттенум, міністр гірничої промисловості, перевищив свою владу, опублікувавши її.

– Старательству настане кінець, – вів далі Воспер, – якщо добування розсипного золота цілком і повністю залежатиме від милості акціонерів та фінансистів. Урядовий геолог Гілл Мейтленд заявив, що золотоносний пісок, знайдений на глибині ста двадцяти восьми футів, слід вважати розсипищем. Поправку було внесено після цього авторитетного висновку.

– Ганьба!

– К бісу їх разом з поправкою!

– Геть такого міністра!

Збори голосно й рішуче висловлювали своє обурення та гнів.

– Я прийшов сюди не для того, щоб підбурювати вас, – сказав Воспер. – Уряд сам про це подбав!

– Та бачимо, не сліпі!

– Добре старається!

– Аж упріває!

– Геть уряд Форреста!

Коли старателі трохи вгамувалися, Воспер вів далі:

– Але я закликаю вас спокійно й організовано вести боротьбу. Не припиняйте роботи на своїх ділянках, а якщо прийде наказ залишити їх – підкоріться. Це не перешкодить вам повернутися потім назад. Якщо поліцейський проганятиме вас, упевніться спершу, що він це робить не самочинно, а за наказом. Тільки ж стійте до кінця твердо в боротьбі за свої права! Якщо ви будете організовано й з усією рішучістю продовжувати боротьбу, ви доможетесь свого. Старателі тутешніх приїсків доведуть урядові, що не потерплять такого кричущого глумління з закону, що ми й надалі організовано боротимемося за свої права, боротимемось доти, доки не буде ліквідоване все беззаконня, якого зазнавало і зазнає населення цього великого краю!

Коли оплески, викликані промовою Воспера, вщухли, слово взяв інший член парламенту – Олдхем, що приїхав разом з Воспером. Сам він ніколи не працював на приїсках, сказав Олдхем; але, побувавши на цих зборах і ознайомившись з питанням, переконався, що право на боці старателів. Проте вони повинні боротися за нього конституційним шляхом, спираючись на закон. Інакше, наголосив Олдхем, їхні вороги скористаються будь-яким порушенням порядку, найменшою непокорою з боку старателів для того, щоб перекрутити суть справи.

Пасивний опір, боротьба у вузьких рамках законності не всім старателям припали до душі. Проте більшість погодилася з Міком Меньйоном та Воспером. Вони зуміли переконати старателів, що їхній козир – це приїскове законодавство, яке нспектор та уряд намагалися перекрутити на догоду золотопромисловим компаніям.

Збори ухвалили резолюцію, що проголошувала права старателів усіх золотих приїсків Західної Австралії.

Резолюція пройшла під таке одностайне оглушливе «ура», що гладкі, випещені коні кінної поліції, розставленої на деякій відстані довкола зборів, злякано шарахнули. Та й самі поліцейські були неабияк збентежені, наочно пересвідчившись у тому, яку грізну силу являє собою старательська організація. Повертаючись назад до поліцейського управління в Калгурлі, вони не без страху думали про виконання своїх службових обов’язків у найближчі кілька місяців.

РОЗДІЛ LI

Будинок управляючого рудником Айвенго – примітивна споруда з оцинкованого заліза – стояв недалеко від шахти. При ньому була загорода для хазяйських коней, а ззаду будинок захищав од вітру густий живопліт.

Над шахтою був установлений кінний коловорот, і стара шкапа з ранку до ночі шкандибала туди й сюди під палючим сонцем, викачуючи з глибокого підземелля воду. Сім тисяч галонів на день з самої лише головної проходки, казали старателі. Хіба не ясно, над чим вони там трудяться! Та й відвали також не менш промовисті: величезні купи золотоносного піску, навалені побіля шахти, охороняв від зазіхань старателів спеціально поставлений Карлейлом сторож. Старательські ділянки були розкидані довкола головної шахти впереміж з іншими шахтами, шурфами з ручними лебідками, відвалами та ямами, що надавали місцевості такого вигляду, ніби тут господарювала ціла армія земляних щурів.

Того ранку, за свідченням Дінні, на ділянках працювало сотні півтори старателів; нараз поширилася чутка, що прийшов наказ п’яти партіям старателів, які копали землю глибше десяти футів, припинити роботу. Кілька днів тому на загальних зборах було одностайно вирішено продовжувати працювати, але не чинити опору, якщо когось наміряться арештовувати за невиконання урядової постанови.

Всі знали, що на підкріплення місцевій поліції з Півдня прибув спеціальний поліцейський наряд. Мік Меньйон застерігав старателів, щоб вони не піддавалися на провокацію. Він нагадав їм, що Спілка захисту старательських прав виступатиме тільки в межах легальності й що будь-яке порушення порядку на цій стадії боротьби може дуже зашкодити справі.

– Давайте візьмемо себе в руки, друзі, – говорив Мік. – Доведемо урядові, що організація робітників, які борються за свої права, вміє дотримувати дисципліни. Нелегко, звичайно, дивитися, як ці іроди тягнуть до буцегарні твого товариша, й не зацідити їм у зуби… але доведеться. Не наражайтеся на cутички з поліцією. Тузам з Айвенгівського синдикату це було б дуже на руку. Але я певен, що вони не діждуться такої втіхи, і тоді ми переможемо по всій лінії.

Того ж таки дня, перед обідом, з’явився судовий пристав «у шовковій сорочці та штанцях до колін», як змалював його Дінні, з наказом на п’ять старательських партій. Йому довелося надсаджувати горлянку, згинаючись над кожною ямою, щоб допитатися, на якій глибині працюють старателі, і майже щоразу він одержував ту саму відповідь: «Двадцять футів!»

Наказ опустили вниз у цебрі, але старателі не припиняли роботи. Тоді з’явилась поліція. Білла Брея та Пета Х’юза заарештували. На ділянках було достатньо старателів, щоб дати поліцейським одкоша, і в усіх так і чесалися руки. Проте Білл та Пет не втратили розуму.

– Спокійно, хлопці, не гарячкуйте, – сказали вони. – Адже ми цього чекали. Міцно тримайтеся гурту і стійте на своєму. Але нехай буде порядок, як велів Мік.

Поліцейський віз покотив по дорозі, а старателі, схвильовані, злі, неспокійно тупцялись на місці, насилу стримуючи бажання розтрощити його на друзки і звільнити своїх товаришів. Але Дінні та ще дехто з старателів угомонили решту. «Це – перше випробування, – казали вони, – не забувайте про рішення, яке ми ухвалили».

– Просто диво дивне, – розповідав потім Дінні, – як хлопці не дали тоді волю рукам і не зчепилися з поліцейськими. Я так і чекав, що вони кинуться на них і витягнуть друзів з таратайки. Але Мік добре втлумачив усім, що це тільки зіпсувало б нам справу і зіграло б на руку синдикатові.

Старателі скипіли від гніву, коли ввечері прийшла звістка, Що арештованих не відпустили на поруки. Білл Брей та Пет Х’юз мали просидіти ніч у задушливій, смердючій арештантській камері. Старателі готові були взяти камеру приступом. Міку Меньйону довелося пустити в хід усе своє красномовство, а Бобу Горрі, Дінні та ще декому – всі доводи, які лише спадали їм на думку, щоб не дати сотням розлючених людей показати свою силу.

Наступного ранку Білл Брей та Пет Х’юз судом приїскового Інспектора були засуджені до ув’язнення.

– На скільки? – спитав їхній оборонець містер Джонс.

Інспектор Хейр відповів:

– Я не бачу потреби визначати строк: коли засуджені вважатимуть, що спокутували завдану властям образу, вони звернутися до суду з проханням про помилування.

Це було нечувано! Неймовірно! Старателі лютували й обкладали прокльонами власті. Вони не потерплять такого свавілля! їхніх товаришів кинули за грати, пришивши їм образу суду й навіть не визначивши строку ув’язнення! А чим вони завинили? Тільки тим, що відмовились скоритися несправедливому, явно протизаконному наказові цього суду. І тепер, бачте, щоб вийти на волю, вони повинні визнати за собою якусь провину, та ще й просити помилування!

Звістка про те, що Білла Брея та Пета Х’юза переведуть до фрімантлської в’язниці, була останньою краплею, що переповнила келих терпіння.

Коли ця звістка дійшла до айвенгівського рудника, всі старателі кинули роботу. Озлоблені, загрозливо похмурі, вони збилися в тісний гурт і обговорювали, що їм робити далі.

– Ну, Дінні, зараз нам треба бути насторожі, – сказав Мік Меньйон.

Палкими одностайними вигуками було прийняте рішення піти всім разом на вокзал провести товаришів. Старателі з Золотого Ключа приєдналися до айвенгівців.

– Додержуйте порядку! Додержуйте порядку, друзі! – благав Мік Меньйон; він метушився навколо старателів, немов дбайлива квочка навколо своїх курчат, кожне з яких удвоє переросло її саму.

Вони вишикувалися в колону по троє в ряд і рушили до вокзалу; попереду їхав старатель верхи на австралійській конячці, припасувавши замість сідла мішок з-під висівок.

Так вони пройшли добрих п’ять миль – у своєму робочому одязі, з засуканими рукавами, в пошарпаних повстяних капелюхах, збитих на потилицю; раз у раз над колоною лунали привітання на честь Брея та Х’юза або улюлюкання й лайка на адресу інспектора Хейра та міністра. І за кожним поворотом нескінченно довгої курної дороги в лави демонстрантів вливалися старателі з інших ділянок. Коли під вітальні вигуки жителів вони крокували Хеннанською вулицею, їх уже було понад шістсот чоловік.

З двору арештантської виїхала бричка й повернула в бік вокзалу. На передній лаві сиділо двоє поліцейських, а позад них – Білл Брей та Пет Х’юз.

Здавалося, ще мить – і демонстранти, зламавши стрій, накинуться на бричку.

– Давайте, хлопці! Тягніть їх сюди! – почувся заклик якогось одчаюги.

Але інші голоси враз примусили його замовкнути.

– Заткни пельку, ідіоте!

– Спокійно, хлопці! Дотримуйте порядку!

– Не заварюйте каші, а то все пропало!

На вокзалі, коли величезний натовп щільно оточив поліцейську бричку і Білл Брей та Пет Х’юз стали в ній на повен зріст, кожної миті можна було чекати, що старателі не стримаються й почнеться катавасія.

– Хай йому чорт! – розповідаючи, вигукував Дінні. – Чи ж легко ото було нам стояти й дивитись, як поліція везе до в’язниці Білла та Пета! Ще б трохи – і дійшло б до бійки. А коли б вона почалася, то, повірте моєму слову, не одному б там провалили голову. Хлопці просто казились – так і поривалися витягти Пета і Білла з вагона. По правді, самі ж Пет і Білл тільки й стримали їх. Вони весь час умовляли: «Не гарячкуйте, друзі. Закон і правда на нашому боці. Дивіться, як би не накоїти такого, що зіпсує нашу спільну справу. Хтось один може затіяти бійку, а загине все те, заради чого ми боремось. Адже ми не якісь там бандити. Ми чесні, порядні люди й доведемо урядові, що вміємо організовано боротися проти сваволі. Ми не дозволимо нікому на цих приїсках позбавити старателів їхніх прав».

Наступного дня «Калгурлійський гірник» писав: «Не менше тисячі старателів прийшло учора на вокзал попрощатися з своїми товаришами, що стали жертвою беззаконня з боку саме тієї особи, яка давала присягу пильнувати закону. Це було незабутнє видовище, і ми можемо сказати – не бачене досі за всю історію приїсків. Не було жодної спроби вдатися до сили. Старателі знали, що закон і справедливість за них, і були сповнені рішучості показати приклад організованості та порядку тим, хто, незважаючи на наслідки, показує приклади зовсім іншого роду».

Коли поїзд відійшов, старателі зібралися на мітинг на прилеглій до вокзалу вулиці.

– Двох наших товаришів кинули за грати, – сказав Боб Горрі. – Це початок. Якщо вони запроторили двох, їм доведеться запроторити ще дуже й дуже багатьох. Інші займуть робоче місце кожного арештованого. Ми будемо продовжувати розробляти розсипи на наших ділянках. І якщо відмова підкоритися наказам інспектора Хейра вважається образою суду – значить, їм доведеться притягти до суду тридцять тисяч старателів.

– Ура Біллу Брею та Пету Х’юзу! – загриміло у відповідь.

Одразу кілька чоловік зголосилися працювати на ділянках Білла й Пета, аж поки тих не випустять з в’язниці. Сотні старателів на повен голос заявили про свою рішучість бути такими ж стійкими та мужніми, як їхні товариші Білл Брей і Пет Х’юз.

Було вирішено негайно йти до містера Морана, депутата парламенту й одного з верховодів синдикату Айвенго. Натовп зупинився перед готелем, у якому він жив, і почав хором співати пісеньку, що її завжди мугикав Чарлі Моран на холостяцьких гулянках і коли був під чаркою.

 
Ох, Моллі Райлі, ох,
Тебе кохаю.
Чи вірна ти мені?
Скажи, благаю!
 

Старателі просили містера Морана вийти до своїх виборців і поговорити з ними. Моран відмовився.

Поліцейське управління робило спроби очистити вулиці, алемісцеві констеблі воліли краще не зв’язуватися з старателями в цей день. Хтось змайстрував опудало, що мало уособлювати міністра гірничої промисловості. Під схвальний рев натовпу опудало повісили на ліхтарі на вулиці Марітани. Потім його підпалили.

Години за дві натовп угамувався. Це було несамовите й нестримне шаленство сотень засліплених гнівом людей, спинити яке ніхто не наважився; але воно не спричинилося до руйнувань. Потерпілих не було, розповідав потім Дінні, коли не рахувати опудала пана міністра, а хлопцям буча пішла на користь: і собі розважили душу, і урядові показали, яка сила стоїть за Спілкою захисту старательських прав та її політикою пасивного опору.

Воспер відвідав засуджених у фрімантлській в’язниці.

Згодом з міністерських кіл дали зрозуміти, що Брей та Х’юз повинні лише покаятися за свої дії і звернутися з клопотанням до інспектора, – тоді їх негайно звільнять. Воспер повідомив Міка Меньйона, що обидва в’язні ладні просидіти все життя за гратами, а не проситимуть про звільнення на таких умовах.

Пет Х’юз сказав:

– Зробити так – значить визнати, що ми йшли проти закону і намагались вкрасти золото в Айвенгівського синдикату. Але ж насправді це вони хочуть нас обікрасти. Ми скорилися перед силою, проте ми не відступимо ні на крок.

«Нехай уряд і далі кидає старателів у в’язниці, – писав Воспер. – Скоро вони будуть забиті мужніми, незламними людьми, готовими на будь-які жертви. Міністерство змушене буде припинити свої знущання».

Старателі продовжували працювати на своїх ділянках на айвенгівському наділі. Ще двоє з них були заарештовані й кинуті за грати. На приїску Булонг також двоє старателів потрапили до суду, а звідти – у фрімантлську в’язницю.