Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XXXI

Кон та Морріс налаштувалися їхати рано. Вони вирішили не чекати сніданку, бажаючи швидше дістатись до місця. А підтягне живіт, то й у дорозі можна закип’ятити котелок і попоїсти.

Саллі мала підозру що чоловіки теж уже встигли похмелитись. Обличчя в Морріса було брезкле, очі посоловілі, а блакитні очиці Кона й досі блищали від добрячої порції віскі. Обидва були не в гуморі і уникали говорити між собою.

Місіс Джіотті та Вайолет вийшли на подвір’я, щоб попрощатися з місіс Гауг. Місіс Джіотті лаяла чоловіків за те, що вони спішать мов напожежу, але до Саллі виявила максимум привітності та дружніх почуттів: запрошувала погостювати в них, коли Саллі відчує себе самотньою або нещасною з цими нестерпними чоловіками.

Джіотті не показувався. Рахунок, поданий ним, виявився більшим, ніж Морріс міг чекати. Кон, як видно, був тут своєю людиною і пив у борг, а чужакові доводилось платити готівкою. І Морріс розкошелився, щоб заручитися довірою на майбутнє.

Свою досаду він вилив потім, розповідаючи про це Саллі, коли вони знову, слідом за Коном, міряли поруч біди курний путівець, що вів то на південь, то на схід по випаленій сонцем глинистій рівнині; а ген попереду, на самому обрії, тремтів міраж, ваблячи зір гладенькими розливами води в облямівці тінистих гаїв.

– А знаєш, чому золотошукачі так ненавидять оці міражі? – похмуро спитав Морріс. – Бо вони занапастили безліч змучених спрагою людей.

Справді, важко було повірити, що це чудесне видиво води та дерев – лише обман зору. І Саллі добре розуміла, як воно повинно діяти на людину, що помирає від спраги серед гарячої безводної пустелі. Там, де кінчався міраж, на схід тяглося пасмо блакитних гір, до яких і поспішав Кон. Кобила й зараз дуже кульгала, але все ж таки вперто тяглася вперед. Тепер можна не підганяти її, сказав Морріс. По твердій дорозі, де глина спеклася в суцільну кору, йти зовсім не важко, та й до місця вже близько. Кон вважав, що від Кеноуни до лощовини в горах, де вони з Барні Мелоном кілька місяців тому натрапили на багату місцинку, всього десять миль.

Кон передумав, що варто пошукати щастя біля ділянки Тома Дойла та Біссенберджера. Надто багато людей туди позбігалось, і всі знаходять просто дрібницю, так сказав йому сам Візі Баггер.

Сонце підбивалося вгору, і спека на глинистій рівнині дедалі посилювалась. Вона душила Морріса й Саллі, що пішки брели через голу, відкриту місцевість, над якою, мов розжарений до білого метал, нависло небо; вона здіймалась від землі, обпікаючи ноги крізь черевики й висотуючи з тіла всі сили; невдовзі Морріс та Саллі ледве плентались за Коном та його кіньми. Вчора було сто десять градусів у затінку, але зараз довкола не було навіть натяку на будь-який затінок. Ніщо не захищало Морріса та Саллі від вогняного проміння, яким щедро плюскало сонце, ніщо, крім одягу, який, здавалось, тлів на їхніх плечах.

І яке вони відчули полегшення, коли доповзли до кам’янистого кряжа, де поодинокі дерева відкидали на землю мереживні тіні, й нарешті зупинилися в лощовині, де й досі стояв зроблений з гілок Конів курінь. Кон поскидав на землю в’юки та сідла й пустив своїх коней пастися, почепивши одному з них на шию дзвіночок.

Моррісова кобила стояла, де її зупинили, понуривши голову й ледве дихаючи. Саллі розв’язала посторонки й вивела її з голобель, поки Морріс відміряв коняці її частку води. Кон збирався встановити опріснювач на солоному озері, що було на рівнині приблизно за милю від кряжа. Щоправда, зараз озеро пересохло, але на глибині кількох футів ще можна було добути якусь каламуть. Перш ніж вони почали видиратись на кряж, Кон оглянув яму, викопану ним та Барні край озера, й пересвідчився, що вода потроху натікає.

Але користуватися нею поки що треба дуже ощадливо. Опріснювач даватиме питну воду, тільки спершу слід наготувати для нього дров та викопати ще один колодязь на той випадок, якщо в старий упаде якась тварина й загидить воду. Кип’ятильники, щоб вони не ржавіли, раз по раз доводиться – очищати від солі та інших мінеральних осадків, так що вода вимагає багато часу й праці. І разом з тим вона становить основу основ життя у цій напівпустелі.

Навіть не розпакувавши речей і не поставивши наметів, Кон та Морріс пішли обстежити місцевість. Саллі здалеку бачила, як вони присідають навпочіпки, згрібають руками землю і розтирають її на долоні.

– Ну як, годиться, га? Кажу ж тобі, я носом чую золото,—І долинув до неї Конів голос. – Завтра я піду дзьобати вздовж кряжа, а ти, Морр.ісе, поставиш грохот на краю лощовини і будеш сіяти-віяти.

Саллі почала збирати каміння, щоб скласти огнище. Коли чоловіки повернулись, в котелках уже кипіла вода й обід був готовий. Вони усмак попоїли, якусь часинку смоктали люльки, а потім неквапно, як належить справжнім старателям, взялися ставити намети. Коли вони впорались, майже споночіло, і в сутінках забіліли, немов дві мушлі, запилені, латані-перелатані й брудні парусинові хатки, поставлені за кілька кроків одна від одної на кряжі над мертвим солоним озером та широкою глинистою пустелею.

Ніколи Саллі не спала так солодко, як тієї ночі, казала вона. Спочатку, коли вона тільки лягла, у неї боліла кожна кісточка, кожен нерв сіпався і тремтів. Та скоро вона провалилася в блаженне небуття і всі болі як рукою зняло; ранок, як завжди, приніс їй бадьорість. Переїзд був не дуже далекий, Морріс захопив із собою їхні матраци. А тепер він обіцяв сьогодні ж нарубати жердин і зробити тапчани, так що вони матимуть зовсім шикарні постелі.

Морріс підхопився вдосвіта й подався вивчати грунти в лощовині. Кон грів воду в котелку і підсміювався з його нет’ерп-лячки.

– Встигнемо, – сказав він, – золото нікуди не втече.

Але Морріс похапцем проковтнув свій сніданок і знову пішов. Він поставив грохот і цілий день копав та просіював землю.

Кон відмовився від допомоги Морріса і сам пішов на розшуки слідів золота вздовж кряжа. З «дзьобання», як називав він це заняття, Кон повернувся надвечір і приніс у торбинках зразки, які треба було потовкти у ступці й промити, щоб дізнатися, чи є в них золото.

Завтра вони збиралися піти до озера копати колодязь та ставити опріснювач і тому вирішили, що можна витратити трохи води на промивання. Про всяк випадок вони зливали використану воду в бідон з-під гасу, щоб знову пустити її в хід, коли вона відстоїться. А може, сліди золота знайдуться й у воді.

Моррісу поталанило більше, ніж Кону. Після того, як він промив пісок з нижнього листа грохота й обережно злив воду, він побачив на дні таза широку смужку золотого зерна. Таз мінився всіма кольорами веселки, і золото яскраво виблискувало. Дивлячись на нього, Морріс усім тілом тремтів від хвилювання. Обличчя його сяяло радістю.

– Здається, ми його знайдемо тут, чуєш, Коне! – тріумфуюче вигукнув він. – Треба негайно закілкувати ділянку!

– Ми можемо відгородити на чотирьох, – у тон йому сказав Кон і хитро підморгнув оком. – Нас тут уже троє, а коли треба буде, візьмемо й четвертого.

– Принаймні я запаслася правами, – сказала Саллі. – Містер Квін говорить, що кожна жінка на приїсках повинна мати свідоцтво. Диви, та й пригодиться.

– Чудово зробили, місіс, – заквоктав Кон і пішов слідом за Моррісом до грохота. Морріс уже приготував кілки з своїм прізвищем та номером свідоцтва на розробку. Вони точно відповідали встановленому розміру. Але Кон вдовольнився старими кілочками, які вже не раз служили йому за подібних обставин.

– Був час, – з обуренням заговорив він після того, як вони з Моррісом закілкували ділянки й сіли вечеряти, – коли чоловікові не треба було отак турбуватися про свої кілки. Покладеш кілька гілок чи купку каміння, та й годі, а якщо старатель залишав на ділянці кайло або лопату, він міг бути спокійний – ніхто не загарбає цієї ділянки: значить, хазяїн хворий чи пішов за ділом. А тепер тут вештається стільки шахраїв та злодюг, що тільки дивись та дивись, інакше з-під самого носа видеруть у тебе ділянку, і якщо ти хоч трішечки порушив правила, суд буде на їхньому боці.

Морріс працював на грохоті під палючим сонцем увесь наступний день, а потім ще кілька днів, і кожного вечора на дні його промивочного таза залишалась лише тоненька смужечка золотих блискіток. Від роботи він одривався тільки для того, щоб допомогти Конові встановити опріснювач та привезти води. Тим часом Кон обнишпорив весь кряж, але жили ніде не знайшов, і тепер наперемінку з Моррісом він теж копав землю й тряс грохот.

Морріс перший вигукнув: «Є!» І в його голосі прозвучала така радість, що Саллі прожогом збігла до нього в лощовину, а Кон кинув лопату й за мить був уже поруч. Покритий шаром рудого пилу самородок, що його тримав у руці Морріс, був невеликий. Кон вважав, що в ньому не більше двадцяти унцій. Але Морріс, сяючи від гордості та щастя, побився на десять шилінгів об заклад, що в його знахідці не менше тридцяти унцій. Він поплював на золото, витер його об штани і з захопленням почав розглядати.

– Ручаюсь, він тут не сиротинка! – хихотів Кон. Потім вони піднялись до намету, і Морріс дістав терези, він вийняв тендітний, чутливий інструмент з обклеєного оксамитом футляра й установив на ящику. Вагу золота треба було визначити з найбільшою точністю, і самородок довго погойдувався перед їхніми очима. Та ось Кон залився дрібним смішком – він виграв десять шилінгів. У самородкові було двадцять унцій сто сорок чотири грани. Але це не зменшило Моррісової радості, і Кон теж був вдоволений.

Протягом кількох наступних днів вони майже щодня знімали з верхньої сітки грохота два-три чималих самородки, а з нижніх листів – кілька «маленьких красенів».

– Певне, ми напали на їхнє гніздечко, – сказав Кон.

Він радів і хизувався ще більше, ніж Морріс після своєї першої знахідки, коли за кілька кроків од свого намету, просто з землі, підібрав «татуся» всіх попередніх самородків. То був якийсь поморщений кавалок золота, ніби виплавлений в доісторичному горні й кинутий тут для охолодження. Зате важив він цілих шістдесят унцій, а тільки це й цікавило обох старателів.

Вони продовжували шукати інших «родичів», але найближчі дні успіху не принесли. Тим часом харчі закінчувались. Треба було комусь їхати в Кеноуну по борошно та консерви.

– Та й на золото теж уже час зробити заявку, – сказав Морріс.

– Зажди трохи, – Кон хитро примружився. – Поки се та те, ми можемо взяти права на двадцять чотири акри під розробку руди. Хоч, бачиш сам, ми ще не знайшли тієї жили, де ховаються всі оці красені. Але мені здається, що там, де ми з Барні копнули золотця, варто ще подовбтися. І якщо ми зробимо таку заявку, то матимемо більше землі, щоб зібрати розсипне, поки ніхто не пронюхав, в чім справа.

– Якщо ми заявимо про наші самородки, натовп сюди посуне негайно, і його нічим не зупиниш, – сказав Морріс.

– Щира правдонька, – усміхнувся Кон, – але ми поки що не будемо про них заявляти.

– Щоб у нас конфіскували ділянку? – пробурчав Морріс.

– А ти за це не турбуйся, – заспокоїв його Кон і заквоктав, мов півник. – Хлопці в Лондондеррі те саме робили. Треба бути дурнем, щоб не приховати трохи розсипного, коли випадає нагода.

Ці докази не дуже задовольнили Морріса, та зрештою він пристав на Конів задум. Він допоміг старому прокопати траншею й добутися до основної породи. На свою радість, потовкши цілий мішок каміння, вони висіяли трохи золота – цілком достатньо для того, щоб справдити їхні сподівання. Кон вирішив їхати в Кеноуну по харчі, зробити заявку на ділянку, яку вони з Моррісом закілкували, а щодо найкрупніших самородків поки що тримати язика за зубами.

– Ніякого лиха не станеться, коли ми витрусимо їм дрібноту, – сказав він. – Можеш мені повірити, я знаю, як треба розмовляти з хлопцями. У мене комар носа не підточить: нікому й на думку не спаде, що ми натрапили на щось путнє.

Саллі теж навчилась працювати на грохоті. Тепер і вона щодня йшла туди, де просіювали землю Кон та Морріс. Трясти грохот, тримаючись за його ручку, було неважко; але попервах вона не вміла відрізнити золота, що довше затримувалось на місці, від камінців та шматочків породи, які танцювали й підскакували на сітці. З дитячим захопленням Кон раз у раз хапав руді від пилу дрібненькі самородки, яких вона не помітила. Але невдовзі вона збагнула закони руху легких камінців і значно важчого золота, яке застрявало у верхній сітці або, провіяне від пилу та дрібного піску, падало на нижній лист.

Стоя’ти годинами під палючим сонцем, дихати пилюкою, робити одноманітні механічні рухи й стежити за нескінченним танком бурих та червонястих камінчиків було нудно і стомливо. Саллі дивом дивувалась, як працює Морріс – настирливо, нестримно, ніби все його життя залежало від того, скільки він навигрібає з землі отих вивертливих золотих зерняток. Вони з Коном розбивали кайлом твердий грунт або згрібали у відвал гальку й час від часу припиняли роботу, щоб підсипати породи в грохот та поглянути, як Саллі управляється і ним. Чоловіки з ніг до голови були вкриті гарячою рудою пилюкою. Обличчя та руки здавались від неї зовсім червоними, і піт, стікаючи струмками, прокладав у цьому гримі різкі борозни.

Саллі залюбки накрилася б тонкою вуаллю, яку вона в курні гарячі дні накидала на свій капелюшок, але тоді гірше було б видно, що робиться на сітці грохота. До того ж вуаль не могла захистити її від пилюки, що проникала навіть крізь ^:одяг. В очах, вухах, ніздрях і роті – скрізь було повно цієї тонкої рудуватої пудри, що здіймалась під ударами кайл та лопат, огортала грохот, хмарою висіла в повітрі.

Але раз чоловіки працюють так наполегливо, вона теж не може сидіти без діла, казала собі Саллі. Морріс і Кон запевняли, що й вона вже захворіла на золоту гарячку і через те не розгинає в роботі спини. Саллі не перечила їм, не говорила, що, на її думку, золото не варте того, щоб заради нього отак оце мучитись. І все-таки нудне вистоювання біля грохота до певної міри винагороджувалось, коли Саллі могла крикнути: «Є!» – а потім дивитись, як Морріс та Кон кидають свої лопати чи кайла і чимдуж мчать до неї.

Поки Кон їздив у Кеноуну, Саллі витрясла найбільший: самородок з усіх, які вони тут знайшли. Морріс так зрадів, що кинувся цілувати її, і цілував доти, поки піт і пилюка змішались на їхніх обличчях. Потім вони, радіючи, мов діти, побігли в табір, щоб зважити самородок. Коли з’ясувалось, що в ньому вісімдесят п’ять унцій, Морріс оголосив: на сьогодні годі працювати, треба відсвяткувати подію – помитись, а потім вилежуватись у холодку до кінця дня.

Кон повернувся надвечір. Але він був не сам. Слідом за ним тяглася нескінченна валка верблюдів, вершників, возів та піших старателів з Кеноуни. Побачивши це, Морріс почав сердито лаятись. Ховаючи очі, Кон одразу ж покаявся, що він напився й виляпав геть усе чисто, і тепер сюди хмарою посунули люди.

Не треба було пояснювати, чим це загрожує. Скоро землю буде закілковано в усіх напрямках, і Кон та Морріс уже не зможуть добувати розсипне золото, як збирались, перш ніж узяти право на розробку руди. Щоправда, перед від’їздом зКеноуни Кон побував у конторі інспектора і зробив заявку на ділянку, яку вони вже закілкували, але було мало надії на те, що їм дозволять користуватися цією ділянкою, поки старателі не перетрусять усі розсипища.

РОЗДІЛ XXXII

Між Коном та старателями, яких він привів, одразу почалися непорозуміння. Не минуло й кількох днів, як учасники цього походу прислали делегата, і той звинуватив Кона та Морріса в тому, що вони захопили більше землі, ніж дозволено, і приховали розсипне золото, не зробивши на нього заявки. Після цього старателі повалили валом на ділянку й закілкували її аж до самої траншеї, де, за твердженням Кона, починалась знайдена ним жила.

В нестямі Кон схопив рушницю й погрожував застрелити кожного, хто тільки спробує шукати розсипище на його землі. Морріс ледве угомонив старого. Було послано по інспектора. В неділю зранку відбулися бурхливі загальні збори, на яких інспектор виніс рішення на користь старателів.

Це означало, що заявки на розсипища можна робити вздовж усієї лощовини, а також на прилеглій до неї низині. Кон та Морріс зберегли за собою лише нерозроблену ділянку кряжа і втратили багатообіцяючі розсипища біля його підніжжя.

Кон не міг примиритися з тим, що в нього відібрали цю землю. Він злостився на старателів і всіляко їм мстив; нікому не дозволяв користуватися своїм опріснювачем, посилаючись на те, що, мовляв, апарат дуже малий і води вистачає тільки для нього самого з напарником та їхніх коней. Це була правда, але відмова ще більше настроїла всіх проти Кона. Один із старателів поставив свій опріснювач на березі озера й почав продавати воду в Коновій Лощовині, як вони назвали це місце.

Морріс продовжував працювати на ділянках з розсипним золотом, залишених йому та Кону, і на ділянці, яку вони закілкували для Саллі; але Кон вештався без діла, накидаючись з лайкою на кожного, хто траплявся йому під руку. Він ніяк не міг заспокоїтись і побороти в собі ворожість до людей, які захопили розвідану ним землю. Спершу декому щастило: вони знаходили самородки вагою від десяти до сімдесяти унцій. Але більшість старателів невдовзі повитягали свої кілки й пішли в інші місця, вирішивши, що в Коновій Лощовині золота майже немає і лише два-три чоловіки зможуть добути щось путнє біля старого річища.

Коли в них знов кінчалися харчі, в Кеноуну поїхала Саллі. Морріс боявся залишати Кона самого, щоб той тут ще чогось не накоїв. Він прикинув,, що Саллі встигне повернутись до вечора, якщо виїде удосвіта.

Було дуже заманливо і приємно вибратися з табору, де не припинялися сварки між Коном та старателями через оті злощасні розсипища. Морріс показав себе молодцем, думала Саллі: весь час наглядав за Коном і не давав йому встряти у бійку з старателями, коли ті знаходили золото.

Морріс зумів побороти свою вдачу. Він залишався спокійним і бадьорим, незважаючи на загальну недоброзичливість до нього та Кона. Він не звертав уваги ні на похмурі погляди, ні на образливі репліки. Зате Кон без угаву кричав: «Грабіжники, злодії, мерзотники!» – коли Сем Мак-Гін чи якийсь інший удачливий старатель проходив мимо. Якось увечері Мак-Гін зі своїми дружками заявився до Кона, і старому було б непереливки, якби Моррісу не пощастило втихомирити гостей.

– Це в нього від сонця, хлопці, – сказав Морріс. – Він просто не при собі. Не тямить, що ляпає. Тож не станете ви бити хворого старигана!

– Все це дуже добре, – пробурчав Мак-Гін. – Але ми не дозволимо йому обзивати нас. Ви обидва хотіли обдурити старателів, приховати розсипища. Ми діємо по праву. І ви це знаєте. Якщо він не заткне пельки, ми його потуримо з табору, аж загуде.

Після цього Кон прикусив язика й став поводитися тихше, обачніше. Він розумів, що старателі справедливо обурюються з його словоблудства. Вони могли пробачити йому спробу обійти закон, але не його злість на товаришів, коли ця спроба провалилась. Кон був сам собі винен, що все розляпав і привів їх у лощовину, і саме це йому найбільше й пекло. Морріс казав, що тепер пізно плакати та махати руками, все одно нічого не вернеш. Коли розсипне вичерпається і вони з Коном дістануть право на розробку руди, можна буде продати ділянку хоча б за кількасот фунтів.

Саллі, не поспішаючи, їхала майже непомітним слідом, залишеним колесами на глинистій землі, і з насолодою вдихала ранкову прохолоду. Вона не боялась збитися з дороги, хоч придорожніх стовпів не видно було протягом багатьох миль у цій випаленій сонцем пустелі. Морріс попереджав, що коли їй дорогою зустрінуться афганці або тубільці, нехай вона спокійно їде далі, не звертаючи уваги на те, що вони казатимуть чи робитимуть. Тубільців Саллі не боялась, зате в душі молила, аби не зіткнутись віч-на-віч з караваном верблюдів та їх смуглявими погоничами.

Але за цілий ранок вона не побачила жодної живої істоти, окрім ворон, що кружляли високо в блакитному небі. Й лише коли вола вже наближалась до міста, її обігнало кілька старателів, які на велосипедах поспішали до Кеноуни. Вони здивовано подивились на жінку, що самотньо сиділа на біді, поганяючи закурену білу шкапину, шанобливо кинули їй: «Доброго ранку, місіс» – і покотили своєю дорогою.

Трохи згодом вона наздогнала старого чоловіка, що ледве плентався по дорозі з важким клунком на спині, з ніг до голови обвішаний старательським спорядженням; Саллі зупинила кобилу й запропонувала підвезти його.

– Чи не ангела мені бог послав? – посміхнувся старий. Він поклав на біду свій вантаж і заліз сам.

Він іде на північ, розповідав старий, примостившись біля Саллі на дошці, яку Морріс прилаштував для неї замість сидіння. Почався великий похід до Лейк-Дарлота. Там у нього є давній товариш, і цей товариш переказав, що не можна гаяти часу. Як його звати? Та чи не все одно! А втім, може, леді й чула щось про Гаррі Лободу? Так його прозвано відтоді, як він трохи не дав дуба і примудрився втримати душу в тілі тільки завдяки тому, що жував лободу. До табору приповз увесь заляпаний зеленою жуйкою. За це хлопці отак його й охрестили, а він благословляє той бур’янець, що врятував йому життя. Якщо поталанить забагатіти в Дарлоті, додав старий, він ніколи не забуде дня, коли, смертельно стомлений, з розтертими ногами, пішки тягся до Кеноуни, а місіс Гауг люб’язно його підвезла.

Вони попрощались біля крамниці, де Саллі зупинилась, щоб зробити покупки. В крамниці роєм гули старателі, а на головній вулиці було більше людей, коней та верблюдів, ніж звичайно в таку ранню годину.

– Схоже, що чутки про Дарлот дійшли вже й сюди, – засміявся Гаррі Лобода. – Бачите, місіс, далі я піду не один.

Саллі довелося чекати. Торговець з ніг збився, обслуговуючи зразу стільки покупців… Всі тільки й говорили, що про похід на Лейк-Дарлот. Якийсь Девід Карнегі приїхав звідти в Кулгарді й привіз добрячу торбу розсипного. А Джіммі Росс, один з перших золотошукачів на Лейк-Кері та Маунт-Маргарет, запевняє, що на Лейк-Дарлоті та в Боуден-Рейнджі багатющі золотоносні пласти, яких немає більше ніде, бо ж хто краще за нього знає місцевість від Холл-Кріка до Віджімулти. Кетморс за кілька днів набрав не менш як сто унцій. Деякі проби, очевидно, дадуть тисячу унцій на тонну. Джіммі вважає, що там можна запросто набрати й понад тонну багатої руди.

Нещодавно пройшли грозові зливи. Але треба запастися добрим струментом, щоб вести там розвідку, і мати на увазі, що більшу частину року воду доведеться возити за десять, а то й двадцять миль. Лейк-Дарлот лежить за триста миль на північ від Хеннана, і кочівники навколо Піндінні та Маунт-Кетрін люті й ненавидять білих.

Нарешті надійшла черга Саллі. Купивши, що треба, й наповнивши бачок свіжою водою, вона під’їхала до трактиру Джіотті провідати Вайолет. Як давно вона не бувала в гостях! Саллі прикинула, що її Квіні встигне ще схрумати торбу вівса, а сама вона випити чашку чаю, перш ніж треба буде рушати назад.

Містер Джіотті сам одвів кобилу до стайні – це була звичайна повітка з гілля на чотирьох нетесаних підпорах – і засипав їй корму, а Вайолет та місіс Джіотті зустріли Саллі так, ніби вона була їм найближча подруга.

– Ласкаво просимо! Заходьте! Зараз будемо пити чай, – щиро припрошувала місіс Джіотті. – А ми з Віолеттою згадували вас: як там живе бідолашна місіс Гауг? Адже в таборі немає жінок, тільки ви? Ох-хо-хо! Я знаю, що то за життя і як приємно буває зустрітися з друзями.

Весело щебечучи, пересипаючи англійську мову італійськими слівцями і без угаву сміючись, місіс Джіотті повела Саллі в маленьку кухню, де стояли пахощі часнику та солонини, що її готували на обід, дзижчали мухи й палило сонце. Пересуваючи каструлі на плиті, вона не переставала говорити про те, як важко жити в цій клятій пустелі, й висловлювала співчуття місіс Гауг, якій доводиться бідувати й терпіти всілякі незручності в старательському таборі.

Місіс Джіотті, крихкотіла добродушна жінка, зберегла свою привабливість, незважаючи на повноту. Чорне, як воронове крило, волосся було високо збите над повним обличчям, що пашіло від спеки та надмірного вживання вина. У неї були чудові очі й блискучі білопінні зуби. Колись вона співала в опері. Але не зажила такої слави, як її Альберто. Той навіть цілий сезон співав Ріголетто в Ла-Скала, хоч у маленьких ролях Біанка також мала незаперечний успіх. Авжеж. Поки не пішли діти. А як можна, перекочовуючи з місця на місце, виховувати дітей?

Вона навчилась куховарити, й Альберто каже, що куховарка з неї краща, ніж співачка. Це їй стало дуже в пригоді, коли він втратив голос через хворобу горла, і їй довелось відкрити маленький «рісторанте». Та, мабуть, за їхні гріхи пречиста мати послала їх до Австралії, де Альбертів брат заробив купу грошей на приїсках. Жити в оцій Кеноуні – то справжня мука, але грошей тут можна заробити більше, ніж виступаючи в Ла-Скала чи в «рісторанте». Колись вони всією сім’єю – вона, Альберто й діти – повернуться на батьківщину і заживуть там без біди, без горя.

Поки місіс Джіотті балакала, Вайолет приготувала чай. Вона не промовила жодного слова, але Саллі не раз перехоплювала її серйозний, задумливий погляд і посміхалася їй, аби дати Вайолет зрозуміти, що вона завітала до Джіотті заради неї.

Коли дівчину покликали в бар, місіс Джіотті сказала, що дуже непокоїться за неї.

– Я люблю Віолетту. Вона хороша дівчина, має чудовий голос! – Місіс Джіотті перейшла на таємниче шепотіння. – І буде до смерті жалко, якщо вона занапастить себе заради такого пройдисвіта, як Чарлі Лей.

Але зразу ж після цього місіс Джіотті призналась, що їй особисто Чарлі подобається. Та й усім він подобається. Чоловіки запевняють, що він добрий товариш, хоча й був таким собі англійським дженджиком, коли об’явився на приїсках кілька років тому. Спершу йому таланило, але він розтринькував гроші на вино та карти. Зараз він на мілині, та ще й закоханий у Вайолет – просто до нестями! Погрожує застрелитись, якщо вона за нього не піде.

Спочатку, як зрозуміла Саллі, Вайолет не звертала уваги на Чарлі. Вона звикла до того, що чоловіки жартували з нею, або, як вони самі говорили, «жирували». Та коли хтось дозволяв собі вільність чи непристойне слово, вона враз ставала неприступна, мов маленька принцеса; Джіотті, з свого боку, теж не терпів нічого подібного; якщо відвідувач не вміє ставитись з повагою до дівчини, що працює в нього, то нехай забирається геть. Але Чарлі Лей відкрито залицявся до Вайолет і, напившись одного разу, збив таку бучу, що Джіотті закрив для нього двері свого трактиру. Джіотті дуже сердиться на Вайолет за те, що вона кожної неділі по обіді ходить на побачення до Чарлі. Джіотті відмовився давати їй уроки співів і заявив, що відішле її додому, якщо вона не порве з Чарлі.

– Але Віолетта надто вправна офіціантка, – сказала на закінчення місіс Джіотті, – й Альберто нікуди її не відішле. Він просто боїться, що Чарлі умовить її вийти за нього заміж.

Вайолет повернулась на кухню, і Саллі почала прощатись. Але місіс Джіотті зчинила гвалт: як можна відпустити місіс Гауг без обіду! Саллі пояснила, що вона обіцяла чоловікові повернутися завидна, і тому їй час уже їхати. Інакше він подумає, що вона заблудилась, та й неважко збитися з дороги, коли споночіє.

Така перспектива не на жарт стривожила місіс Джіотті, і вона сама стала квапити Саллі.

– Але ви неодмінно приїздіть іще, – гостинно запрошувала вона, – тільки з ночівлею. Не можна робити два кінці в таку спеку.

Місіс Джіотті запропонувала, щоб Вайолет трохи прокаталася з місіс Гауг. Це якось розважить дівчину, а до обіду вона встигне повернутися й пішки.

Вайолет видерлась на біду й сіла поруч Саллі. Обличчя в неї було похмуре, блакитні очі потемніли й насторожились. Та як тільки вони від’їхали від трактиру, вона сказала зніяковіло й трохи задирливо:

– Місіс Джіотті, мабуть, говорила з вами про Чарлі?

– Атож!

Посмішка Саллі викликала в дівчини довіру, і Вайолет відчула, що вони добре розуміють одна одну і можуть говорити, як щирі подруги.

– Я люблю Чарлі, – сказала вона, нахмуривши брови і дивлячись кудись перед себе, де розкинулася суха безлюдна рівнина. – Але я не хочу виходити за нього заміж.

Саллі не знала, як на це відповісти. Вона сказала те, що перше їй спало на думку:

– Ви ще надто молоді, Вайолет.

– Та не в тім річ, – нетерпляче перебила її Вайолет. – Якщо я досить доросла, щоб закохатись, то я вже можу й заміж вийти.

– Авжеж…– Саллі раптом збагнула, що, певне, це дівча знає про кохання та шлюб більше, ніж вона сама. Принаймні про те, як воно ведеться на приїсках.

– Я не хочу виходити заміж, – з запалом продовжувала Вайолет. – Я не хочу, щоб чоловік командував мною і накидав мені дітей. Мама каже, що всі чоловіки однакові. Вони на все готові, аби домогтися свого. А потім – прости-прощай! Їм байдуже, що буде з тобою та з дитиною. Мама каже, що рано чи пізно дівчина повинна вийти заміж і пристосуватись до свого чоловіка. Але це не для мене. Я не збираюсь пристосовуватися до чоловіка, який сьогодні мене любить, а завтра радий покинути. І тато такий. Хоч мама сама в цьому винна. Коли він приходить додому п’яний і говорить їй ніжні слова, вона перед ним тане, а він поставить їй під оком синця, подарує дитину і знову йде на розвідку. «Але ж я люблю його, – каже мама, – та й хіба знає людина, що вона робить, коли вип’є…»

Стара кобила повільно пленталась по дорозі, збиваючи куряву. Ніби це давало їй полегкість, Вайолет продовжувала виливати всі свої турботи й жалі:

– Вона, права. Я теж дуже люблю тата. І він так пишається мною, та й усіма нами. Коли йому щастить, він нічого для нас не шкодує. Тоді мама – найвродливіша жінка на приїсках, і ні в кого немає таких чудових дітей. Тато розкидається грішми направо й наліво, а сам завжди веселий і добрий. Та досить лише справам погіршати, як він враз розкисає. Починає пиячити, робить всілякі неподобства. І мама вже – задрипанка й дурепа, а ми – паршиве кодло, яким покарав його бог. А все через те, що він великий пан, каже мама. Тато певен, що він має право на все найкраще в житті,.а коли щось не клеїться, це зразу вибиває його з колії.

Мабуть, мама була вродлива замолоду, хоч зараз цього не скажеш. Вона працювала в трактирі, коли тато з нею одружився. Його батьки вважали, що мама йому не пара. Ось через що ми не маємо ніякої рідні, і мамі доводиться дуже тяжко, коли треба годувати нас, поки тато шукає десь золото. Я досить надивилась на заміжнє життя, і тепер сто разів подумаю, перш ніж зважитись на такий крок. До того ж я працюю. Мама ніяк не змогла б звести кінці з кінцями, якби я не посилала їй своєї платні. Але Чарлі…