Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 41 страниц)

В суворому, гнівному молодому голосі забриніли ніжні, сумовиті нотки:

– Я люблю Чарлі. Ніколи не думала, що зможу так у когось закохатись. Але він такий вродливий і зовсім не схожий на інших. Коли протверезиться, вмиється, одягне чисту сорочку, – просто очей не відведеш! А коли він приходить у бар, у мене серце завмирає. Тільки погляне на мене – і я вже наче на молебні, музика грає, а всередині все співає і ніби бринять дзвіночки…

Інші хлопці теж упадають коло мене й хочуть взяти собі за дружину, – задумливо вела далі Вайолет. – Але так, як Чарлі, ніхто не закоханий, – тільки й чую від нього, що очі мої – це дві зарошені фіалки й таке інше, і він ні від кого не ховає своїх почуттів. Чарлі каже, що коли я пообіцяю вийти за нього заміж, він одразу почне нове життя, кине пити, складатиме гроші й забере мене з цього проклятого шинку.

Ми будемо жити в Лондоні, Парижі або Нью-Йорку, і я зможу вчитись співати. Його мати – багата жінка, каже Чарлі, вона кличе його додому, але він нізащо не поїде без мене. А як я можу залишити маму й дітей, поки тато не повернувся? І як вірити Чарлі, місіс Гауг, коли він на другий же день напивається до нестями, зчиняє бешкет, і друзі змушені волоком тягти його з бару. На нього дивитись тоді гидко, і я ненавиджу його.

«Що можна на це сказати?» – подумала Саллі.

– Ах, люба! – вигукнула вона. – Я розумію, як вам тяжко. Але було б ще гірше, коли б ви…

– Знаю, – погодилась Вайолет. – Я так і сказала Чарлі, коли він місяць тому знову обіцяв виправитись. Було б ще гірше, якби ми були одружені. Він старався не пити, місіс Гауг. Майже три тижні краплі в рот не брав. А потім все пішло по-старому…

Тепер Чарлі не вилазив з трактиру кожної суботи, напивався й починав виливати свою любов до Вайолет, влаштовуючи дикі сцени ревності. Він ладен був зчепитися з кожним, хто тільки наближався до стойки і починав жартувати з дівчиною. Джіотті заборонив пускати Чарлі в трактир, бо він став просто нестерпний.

– І це правда, – визнала Вайолет. – Але містеру Джіотті до всього було байдуже, поки Чарлі платив за випите. Він викачав з Чарлі багато грошей. А тепер, коли в Чарлі грошей немає, містер Джіотті перемінився до нього й погрожує відіслати мене додому, якщо я не перестану знатися з Чарлі. Минулої суботи був страшенний скандал, і Чарлі пішов, сказавши, що вкоротить собі віку.

– Який жах! – вигукнула Саллі; її мучило те, що вона нічим не може допомогти Вайолет.

– Мама каже: якщо мужчина нахваляється вкоротити собі віку, він ніколи цього не зробить, – нахмуривши брови, задумливо промовила Вайолет. – Але я боюся за Чарлі, місіс Гауг. В очах у нього було таке безумство та відчай. І він ще сказав: «Без тебе, Вайолет, для мене життя нічого не варте. Якщо я не можу бачити тебе і розмовляти з тобою, то чим швидше воно увірветься, тим краще!»

– Це недобре, що він завдає вам таких страждань, – сказала Саллі.

Вона подумала, що Вайолет, мабуть, не з тих дівчат, які легко плачуть. Погляд її говорив, що вона глибоко усвідомлює весь трагізм свого становища, але очі її були сухі.

– Цього він навіть на думці не має, – сказала Вайолет. – І чому я його кохаю, місіс Гауг? Якби він не пив, я, мабуть, все-таки пішла б за нього. Але я хочу виїхати звідси, коли повернеться тато, і стати співачкою.

– Співачкою? – перепитала Саллі, радіючи, що за любовними переживаннями дівчина не забула про свою мрію. – У вас чудовий голос, Вайолет.

– Містер Джіотті каже, що я можу стати світовою знаменитістю, як Мельба, – просто сказала Вайолет. – Він давав мені уроки співів, поки не розсердився на мене через Чарлі. А тепер каже, що коли я ладна занапастити своє життя заради першого-ліпшого чорнобрового гультяя, то не варто зі мною й морочитись.

– Я не вірю, що ви здатні занапастити своє життя, Вайолет, – впевнено сказала Саллі. – У вас надто сильна вдача й достатньо здорового розуму.

– Ви так гадаєте? Ви справді в цьому певні? – Вайолет звернула на неї зосереджений погляд.

– Цілком певна, – сказала Саллі.

Вайолет спохватилася, що їй уже час вертати назад. Вона зіскочила з біди й кілька хвилин стояла’в пилюці, дивлячись на Саллі.

– Сподіваюсь, що ви праві. Я хочу сподіватись, що ви праві, місіс Гауг, – промовила вона з сумнівом у голосі.

Саллі хотілось сказати їй на прощання щось підбадьорливе, втішне.

– І пам’ятайте, Вайолет, – гукнула вона, обернувшись, – перше кохання – не останнє кохання!

Чого раптом вона це сказала? – питала себе Саллі, поганяючи конячину. Хіба вона сама не закохалася в Морріса, коли була лише трішечки старшою за Вайолет? І хіба вона й досі не кохає його? І чи могла б вона покохати когось іншого? Ні, звісно, ні! Та все-таки… Саллі всіляко намагалась відігнати думку, що її палке кохання до Морріса перейшло у спокійну прив’язаність. Живучи разом, подружжя звикає одне до одного. Цілком природно, що між ними вже немає колишньої закоханості, але це зовсім не означає, що те, що їх єднало і зв’язувало, стало не таким міцним чи не таким дорогим для них. Навпаки, це означає… Що ж це означає?

Саллі вйокнула на свою шкапину. Вона поспішала завидна перетнути пустельну глинисту рівнину. Поки точилася розмова з Вайолет, Квіні повзла, мов черепаха, і буде зовсім кепсько, якщо вона тепер закульгає. Саллі було приємно, що Вайолет довірилася їй. І вона сподівалась, що Вайолет послухається її поради. Дівчина ще така молода, а міркує, немов доросла; так тверезо дивиться на життя, і все-таки її розтривожило кохання до Чарлі.

Хоч би поталанило бідоласі – вона могла б стати всесвітньовідомою. співачкою, думала Саллі. Дівчина, безперечно, має чудовий голос, і, якщо обставини складуться сприятливо, вона здобуде собі славу. Але чи вирветься вона коли-небудь з того задрипаного трактиру, з атмосфери невгамовних пристрастей, що їх породжує оцей пустельний, випалений сонцем край?

Саллі так була заклопотана думками про долю Вайолет, що не помічала, як повільно вона їде. Сонце вже сідало, заливаючи небо багряним вогнем, а гірський кряж усе ще невиразно бовванів удалині, коли Саллі раптом збагнула, що споночіє раніше, ніж вона встигне добратися до Конової Лощовини. Але вона бачила на обрії знайомі нагромадження валунів і знала, що треба правити просто на них.

Небо набрало бузкових, потім зеленкуватих тонів, зайнялися перші зірки; Саллі почала тихенько наспівувати під розмірене шкутильгання Квіні, яка, незважаючи на втому, йшла тепер бадьоріше, бо відчувала близький кінець подорожі.

Саллі не почувала себе чужою серед цих неозорих таємничих просторів. Зрештою, казала вона собі, все це Австралія. Щоправда, тут зовсім інакше, ніж у південних лісах, де вона виросла. Але це теж її батьківщина, і тут вона вдома. Саллі раділа: вона таки довела Моррісу, що може бути самостійною і не боїться цього. Зараз їй кортіло поділитися з ним своїми новинами – розповісти, що вона чула про похід на Лейк-Дарлот і як вона гостювала в Джіотті.

«Перше кохання – не останнє, Вайолет!» Все-таки дивно, чому вона це сказала? Що породило ці слова? І чому вони весь час крутяться їй у голові?

Коли Квіні, спотикаючись, подолала кам’янистий підйом і стала спускатися вниз, Саллі зіскочила на землю й повела її за вуздечку. Неважко було й заблудитися в такій пітьмі. Саллі голосно покликала Морріса, і той здалеку відповів їй. Вона з полегкістю зітхнула, побачивши нарешті полум’я багать у лощовині. А ось і Морріс, іде зустрічати її з ліхтарем. І Саллі вигукнула:

– Ах, Моррісе, як хороше знову бути вдома!

РОЗДІЛ XXXIII

Поки Саллі їздила в Кеноуну, чутки про похід на Лейк-Дарлот уже дійшли до Конової Лощовини. Лише з півдесятка старателів ще порпались на своїх ділянках вздовж лощовини, але й ті, без упину розгрібаючи й просіюючи землю, в останні тижні мали за свою виснажливу працю всього по кілька унцій. Через те всі вони зараз негайно повисмикували кілки, позгортали намети та ковдри й налаштувалися в дорогу.

Звістку про похід привіз агент одного англійського синдикату. Він їздив оглядати ділянку Хома Дойла та Біссенберджера на північному сході й вирішив також поглянути на Конову Лощовину. Родовище зацікавило його як досить перспективне для організації промислового промивання золота, і він висловив бажання скупити всі ділянки. Мак-Гіну та його товаришам агент заплатив по сто фунтів; Моррісу й Кону він також запропонував сто фунтів за розсипище і триста за ділянку під розробку руди.

Кон ухопився за цю пропозицію. Старий мав намір гайнути в Дарлот, і хоч Морріс вважав, що слід було б дочекатися вищої ціни, зрештою він також збагнув, що й це добре, бо пласт на перевірку виявився досить бідним. Розсипне золото в лощовині, за всіма ознаками, було майже вичерпано, а головне – Морріса не менше, ніж Кона, тягло на Лейк-Дарлот. Як тільки Саллі розповіла йому про балачки, почуті в крамниці в Кеноуні, про «багатющі зразки», взяті на півночі, він погодився з Коном, що з лощовиною треба кінчати, і загорівся новим походом.

Наступного ранку Кон підхопився вдосвіта і привів своїх коней. Саллі допомогла Моррісу зняти намети, розібрати грохот, повантажити на біду інструменти й табірне начиння. Вона теж була рада втекти від цього пустельного сумного місця, від ланцюга застиглих скель, від мертвого озера на широкій, випаленій сонцем рівнині, їй так само, як і чоловікам, хотілось чимшвидше зібратися і рушити в дорогу. Через годину вони з Моррісом уже пленталися слідом за Коном по твердій, закам’янілій глині.

Кон їхав попереду на верховому коні, а за ним ішов в’ючний. Саллі та Морріс трималися своєї перевантаженої біди. На неї довелося взяти й опріснювач, який вони розібрали, зупинившись біля озера. Вони дуже побоювались, чи подужає їхня Квіні такий вантаж: адже вона лише напередодні пройшла весь шлях у два кінці.

– Нічого, витягне, – сказав оптимістично настроєний Морріс. – Вона молодець, наша старенька, так само, як і ти, люба.

Саллі засміялась:

– Хіба я схожа на цю стару шкапу?

– Не зовсім. У тебе немає задишки і не тремтять коліна, – погодився Морріс. – Але ти так само чесно готова тягти найважчий тягар.

– Моррісе! – Саллине серце радісно стріпнулось: все-таки він визнав, що й вона може бути справжнім, надійним товаришем.

– Конова Лощовина – найтрудніший з усіх таборів, які мені доводилось бачити, – сказав Морріс. – І ніколи старателі не ставились до мене так неприязно, як тут. Звісно, ми з Коном самі винні: обійшли правило. Але зрешто’ю скаржитись було б грішно: дещиця й нам перепала. Ось побачиш, скоро акції Конової Лощовини буде випущено на ринок по фантастичній ціні і якийсь англійський біржовик наживе на цьому тисячі.

– А інші розоряться?

– Це невідомо. Може, тут виявиться більше золота, ніж нам здається, якщо закласти шахту й почати розробляти руду. Ще, може, будемо лаяти себе, що продали ділянку.

– А я рада, що ми вибралися звідси.

Сонце обпікало їх, наче вогнем. Піт стікав струмками по обличчю Саллі. Курява, здіймаючись з-під ніг та коліс, осі дала на її одязі й тілі.

– Там, куди ми йдемо, буде ще гірше, ніж у Коновій Лощовині, – невесело сказав Морріс. – По суті, тобі не можна туди їхати.

– Але ж, Моррісе…– Саллі не могла приховати свого страху.

– Ти могла б поїхати на деякий час до Олфа й Лори, або до Марі Робійяр, чи пожити у Фогарті, тільки не служницею. Такого безглуздя я більше не допущу.

– Ні, – твердо сказала Саллі. – У Лори чи Марі я можу прожити якийсь тиждень, не більше, а тебе не буде кілька місяців. Та й чому мені не можна їхати з тобою на північ, Моррісе? Кон каже, що в таборі я управляюсь не гірше за будь-якого мужчину.

– Знаю, Саллі, – знехотя погодився Морріс. – Ти витерпиш усе, що не під силу ніякій іншій жінці.

– Сенді Галлахер повсюди возить з собою жінку, – не відступала Саллі. – Вона була і в Курналпі, і в Фініші.

– Я не Галлахер, і ти не така здоровуля, як Сара. Недарма ж старателі охрестили її Боронь Боже.

Якийсь час вони йшли мовчки. Потім Морріс, глянувши на зажурене обличчя й похилені плечі дружини, тихо промовив: – Досить і того, що я притяг тебе сюди, Саллі. Я просто дивитися більше не можу, як ти плентаєшся оцією дорогою, змучена, брудна, та ще й намагаєшся бути веселою і бадьорою.

Він знову обернувся до неї, і в його погляді запроменіла глибока любов та ніжність, які так рідко прокидалися в ньому. Саллині очі розширились, коли вона відповіла на цей погляд.

– Моррісе, – вигукнула вона, – не залишай мене саму! Мені добре скрізь, коли ми разом. Тоді ніщо не страшне. Навіть оця спека та курява!

Морріс пригорнув її до себе й поцілував. Це була хвилина солодкого забуття. Якби Кон озирнувся й побачив, як вони стоять, обнявшись, під палючим полуденним сонцем, він, мабуть, подумав би, що вони просто збожеволіли. Жодного разу, промайнуло у Саллі в голові, старий не бачив, щоб вони голубились чи милувались одне з одним. Але ж як чудесно усвідомлювати, що Морріс і зараз іще здатний забути, де вони й з ким вони, стиснути її в обіймах і цілувати з усією палкістю закоханого. Такого пориву в нього не було вже багато місяців.

І коли вони рушили далі курною дорогою, їм навіть здавалось, що милі пролітають швидше. Вони йшли, тримаючись за руки, неначе діти, страшенно задоволені одне одним і відчуваючи на серці незвичайну легкість. Довгі спідниці Саллі мели пилюку, а по обличчю Морріса стікав піт, прокладаючи борозни в зашерхлій кірці бруду. Та для них зараз не існували ні сліпуче проміння сонця, ні задуха, ні курява. Вони перекидалися жартами і пустували, немовби знов повернулось до них щасливе кохання юних літ.

Опівдні Кон зробив привал. Він скип’ятив воду, і Саллі та Морріс випили з ним чаю й перекусили.

Після того вони рушили далі. Кон уже забув про свою кривду, що трохи не довела його до божевілля у лощовині. Він був веселий і наперед смакував гулянку в Джіотті. Старий навіть запропонував «місіс Моррі» проїхати трохи на його коні, але Саллі сказала, що, коли стомиться, вона сяде на власного воза.

– Нам з Моррісом треба потренуватись перед походом У Дарлот, – весело похвалилась вона.

– Для такої подорожі потрібні верблюди, – відповів Кон, – та ще й добрячі.

Саллі, однак, не сіла на біду, хоча ще задовго до Кеноуни так підбилась, що ледве переставляла ноги. Але вона тішила себе тим, що Моррісові та Квіні, далебі, не легше, ніж їй.

– Пройти десять миль при ста градусах у затінку, та до того ще й поганяти стару шкапу з важким вантажем, – це тобі не вийти погуляти погожого дня. Правду я кажу, любий? – звернулася вона до Морріса.

– Авжеж, не те, – погодився Морріс. – І не забувай, що завтра ми повинні прочалапати ще дванадцять миль від Кеноуни до Хеннана.

Головна вулиця Кеноуни аж кишіла рудокопами та старателями, верблюдами й кіньми. Крамниці й трактири були переповнені. Одні золотошукачі поприходили з поблизьких ділянок, щоб за звичкою перехилити чарчину на сон грядущий, інші, покинувши безперспективні розробки в далеких таборах, їхали або йшли до Хеннана, а звідти на Лейк-Дарлот.

Кон, не зупиняючись, поїхав просто до Джіотті. Це були найклопітніші години дня, і в маленькому убогому трактирі стояв стоголосий гомін.

– Моррісе, давай заночуємо край дороги на околиці міста, – попросила Саллі. – Переспати можна під возом. Це краще, ніж мучитися ніч у трактирі, де стільки людей і такий ото лемент.

– Гаразд. Але спершу треба повечеряти. Я піду поговорю з місіс Джіотті. – Морріс зайшов до трактиру, але за кілька хвилин повернувся.

– Що там твориться! – сказав він з досадою. – Місіс Джіотті п’яна. Якийсь стариган порпається біля плити, та й він уже встиг нализатись. По-моєму, сьогодні тут не дочекаєшся вечері. А твоя приятелька, Вайолет, у великому горі, її милого, Чарлі Лея, сьогодні вранці знайшли мертвого на дні старої шахти поблизу Білого Пера. Вайолет втекла додому до матері, місіс Джіотті обливається сльозами, жаліє її і водночас лає на всі заставки, – як це вона кинула свою хазяйку, коли такий наплив людей і всі вимагають вечері, а Альберто в барі без Вайолет мов без рук. Я не сказав місіс Джіотті, що ти тут, отже, ми можемо їхати далі.

– Бідолашне дівча! – Саллі було дуже шкода Вайолет та молодого англійця, чия смерть нітрохи не порушила розгульного життя, яким вирувало містечко.

Молода парочка не сходила їй з голови, і думки про неї засмучували Саллі. Як зненацька й легко доля може вбити людину й обірвати будь-яке єднання душ у цій величезній байдужій країні, де страх перед смертю незрівнянно менший, ніж всесильна жадоба золота.

Морріс знову пішов у місто, щоб купити свіжого м’яса та хліба. По дорозі назад він заскочив до бару Джіотті й випив з Коном та іншими старателями.

Саллі розклала багаття на узбіччі дороги. Вони підсмажи м’ясо над вогнем, наштрикнувши його на розсішки з гілок, намастили по скибці хліба згірклим маслом та малиновим варенням і напилися міцного чаю. Одне слово, «розкішно пообідали», як сказав Морріс.

Він стягнув з візка матрац, і вони полягали, вкрившись тільки легенькою ковдрою. Саллі раділа, що Морріс не залишився пиячити з Коном у Джіотті, раділа, що його потягло до неї, і тепер їм так хороше разом під темно-синім, у діамантових розсипах куполом неба.

«Треба взяти все, що можна, від життя, – думала Саллі. – І якщо ми хочемо перемогти смерть чи будь-яку небезпеку, що на нас чигає, ми повинні міцно триматись за своє кохання й одне за одного». І Саллі бачила, ніби вві сні, як вона не згірш за стару Квіні плентається поруч Морріса то під гору, то з гори, через усі підйоми і провалля, пилові бурі та міражі їхнього життя на приїсках.

РОЗДІЛ XXXIV

Наступного вечора вони зробили привал, не доїхавши до Хеннана якоїсь милі. Кон наздогнав їх іще вдень, сказав, що йому треба нагодувати та напоїти коней, і подався вперед. Морріс доволі намучився за день, підганяючи свою кобилу, й вирішив дати їй відпочинок до ранку. Щоправда, Квіні хоча й повільно, але сумлінно пленталась усю дорогу, та для походу в Дарлот вона вже не годилась. Морріс мав намір продати її і зараз турбувався тільки про те, щоб вона не здохла на підступах до міста.

Коли вони опівдні добралися в Хеннан, Морріс найняв кімнату в готелі Мак-Суїні. Того ж дня Морріс та Кон поїхали на Конових конях до Кулгарді, щоб купити верблюдів. Повернулись вони через два дні з шістьма верблюдами та спеціальним возом і дуже раділи, що їм пощастило все це купити в старателя, який щойно переніс тиф і якому потрібні були гроші, щоб поїхати на південь відпочити.

Верблюди були не вельми розкішні – коростяві, з болячками на спинах, і серед них буй один норовистий, від нього тільки й чекай якоїсь халепи. Але Кон запевняв, що приборкає неслуха, на якому стояло чорне афганське тавро, і взагалі це просто щастя, що вони змогли купити верблюдів, коли похід на Лейк-Дарлот у самому розпалі.

Увечері Кон напився, але під обід наступного дня вже досить протверезився, щоб заходитися біля верблюдів; він помив їм спини і змастив сіркою, змішаною з жиром. Морріс закупив харчів на три місяці, й вони готові були рушати в дорогу.

Саллі знала, що Морріс витратив усі гроші на верблюдів та запаси харчів. Питання про її участь у поході вже не піддавалося сумніву. Само собою вирішилось, що вона правитиме верблюдячим запрягом, їй ніколи не доводилось мати справу з верблюдами, але вона чудово править кіньми, сказав Морріс, і, безперечно, дасть собі раду з парою старих верблюдів.

Авжеж, якось справиться, погодилась Саллі, радіючи, що наполягла на своєму і теж їде на північ. Після кількох днів дозвільного життя та відпочинку в Мак-Суїні вона була сповнена бадьорості й енергії і готова до будь-яких випробувань.

Приємно було скупатись, помити голову й переодягтися в усе чисте! Але Саллі навіть не могла собі уявити, як би вона просиділа кілька місяців без діла в цьому брудному, гамірному трактирі. А втім, вона шкодувала, що Кон продав своїх коней. То були міцні, витривалі тутешні конячки, їй було б набагато приємніше правити ними або навіть запряженою в біду старенькою Квіні, ніж оцими верблюдами. Та Квіні вже працювала на коловороті в руднику, де пайовиком був Фріско.

Фріско одним з перших привітав їх після повернення з Конової Лощовини. І привітав так радісно та бурхливо, ніби Морріс був йому рідним братом, що давно пропав безвісти й раптом знайшовся, а Саллі – світом очей його, отих темних очей, які завжди будили в ній тривогу. Проте коли Фріско дізнався, що Саллі теж збирається їхати в Лейк-Дарлот, вія просто вухам своїм не повірив.

Лишившись з Моррісом сам на сам, Фріско з запалом почав його відмовляти:

– Ти просто з глузду з’їхав, Моррі, – сказав він. – Для чого тягнеш з собою дружину? Край там лихий, темношкірі настроєні вороже, і взагалі не для жінки така далечінь.

На це Морріс недвозначно натякнув йому, щоб він не втручався не в свої справи.

– Залиш її тут, у Хеннані. Нехай поживе в Мак-Суїні. Якщо скрутно з грошима, я тобі позичу, – не відступався Фріско.

– Дякую, не треба, – Фріскова пропозиція ще дужче зміцнила Морріса в думці, що Саллі повинна їхати з ним. – Місіс Гауг сама цього хоче, – сказав він.

– Але ж вона не знає, що чекає на неї, – знову почав Фріско. – А ти знаєш! І ти не маєш права брати її з собою. Це просто злочин, коли хочеш знати мою думку.

– Ні, не хочу, – сухо відповів Морріс. – До речі, – вже дружелюбніше додав він, – у Хеннані зараз теж як у пеклі; лютує тиф і з’їхалась така погань з усіх кінців світу, що їй таки, мабуть, безпечніше буде зі мною. Джіммі Росс каже, що в дорозі легко роздобути і їжу, й воду. Погода, принаймні місяців зо два, стоятиме гарна. А Кон запевняє, що тубільці не вчиняють наскоків на табори, де є жінка.

– Заради цього ти й тягнеш з собою місіс Гауг? – осміхнувся Фріско.

Морріс густо почервонів.

– Іди ти під три чорти, – пробурмотів він. – Саллі їде тому, що так їй хочеться. Вона не хоче залишатися сама, і Кон її підтримує. Каже, що в поході вона варта будь-якого чоло віка.

Він одвернувся й пішов геть, а Фріско мовчки дивився йому вслід. Невдовзі він мав розмову з Коном.

– Ти просто йолоп, що дозволяєш Моррісу тягти з собою дружину в Дарлот, – навпростець заявив він.

Кон зареготався.

– Я? А я тут до чого? – грайливо запитав він. – Ти думаєш, мені ото треба, щоб за мною волочилась жіноча спідниця? Чи це треба Моррі? Місіс сама собі забрала в голову: поїду з вами – та й квит. А ти, Фріско, візьми й умов її залишитися в Хеннані, от нам і буде нагода перепустити по чарчині.

Старий лукаво підморгнув і вилаявся, але Фріско пустив його патякання повз вуха. Одне діло – мати славу джигуна, і зовсім інше, коли хтось витлумачить його щиру тривогу за місіс Гауг як спробу зав’язати любовну інтрижку.

Правда, Саллі віддала йому належне й не запідозрила його ні в чому, коли він сказав їй, що, за його відомостями, дорога на Дарлот дуже важка, а надій на золото мало.

– Я боюсь, вам буде дуже тяжко, мем, і ви просто не витримаєте, – сказав він. – Багатьом чоловікам це не під силу. Хоча Кон – досвідчений старатель і може виручити вас, якщо скоїться лихо. Та коли чоловіки чують золото, коли їх охоплює золота гарячка, на їхню розсудливість годі покладатись.

– Все це я знаю, – на Саллинім обличчі ледь майнула задирлива посмішка. – Можливо, через те я й хочу їхати з ними.

Перші дні походу минули без пригод. Вони лосувалися курною дорогою крізь чагарі, опівдні зупинялись перекусити й напитися чаю, а ввечері розвантажували верблюдів і ставали табором на ночівлю.

Кон їхав ча першому верблюді, Морріс – на останньому, а Саллі тряслась поміж ними на возі, запряженому парою верблюдиць та навантаженому баком з водою, старательським інструментом і табірним спорядженням. Стояла задушлива спека, відстані між водоймами, що їх доводилося долати щодня, були дуже великі; але верблюди йшли і йшли вперед своєю розміреною тихою ступою, поглинаючи милю за милею і заглиблюючись усе далі й далі на північ крізь неозорі сірі простори під злинялим від сліпучого сонця блідо-голубим небом.

Після великих солоних озер на Дев’яностій Милі почалася смуга пісків та обмілілих озер, і їхати стало важче. Але нещодавно пройшли дощі, а далі дорога побігла крізь зарослі акації та галяви соковитої трави. Під величезними валунами ховалися ковбані з водою, від каменя до каменя тягся суцільний мочар. Тут Морріс устрелив дикого індика, і спокусливі пахощі смаженого м’яса привабили собак дінго, які цілу ніч вили навколо табору.

Кон натерпівся лиха з своїм норовистим верблюдом. Пожирувавши на добрій паші, тварюка почала брикатись, шарахати в боки, опиратися й крутитись на місці, і це доводило старого до нестями. Він їхав, весь час тримаючи в руці товстелезного скрутня, і гамселив ним верблюда по голові, як тільки той починав норовитися. Кон був упертий не менше за свого верблюда. Морріс пропонував пристрелити худобину, та й квит, але Кон навіть чути про це не хотів. Ще не народився той верблюд, якого б він не приборкав, нахвалявся старий. Або він укоськає мерзотника, або ж сам віддасть богові душу.

Саллі боялась верблюда. Якось він налетів на верблюдицю в її запряжці й жорстоко її покусав. У Саллі кров холола в жилах, коли він ревів ночами або вишкіряв довгі жовті зуби, щоб укусити Кона, тільки-но той до нього наближався. Іноді він, стриножений, кидався тікати геть, а Кон біг за ним, повисав на віжках і бив його держаком кайла. Між людиною і смердючою цибатою потворою розпалилась непримиренна люта ворожнеча. Кон залишався господарем становища тільки тому, що нещадно бив верблюда, а сам завжди був насторожі.

Морріс також побоювався наслідків, до яких могла призвести ця ворожнеча. Йому зовсім не хотілось, щоб верблюд покалічив Кона або щоб старий по-справжньому зсунувся з глузду через цю злобну худобину. І те, й друге означало б провал їхнього походу.

Біля Скель Вісімдесятої Милі вони зустріли Паркіса, першого розвідника, що відкрив Лейк-Дарлот. Він повертався до Кулгарді. Паркіс похвалився, що за три місяці добув сімсот унцій золота й що там його залишилося ще сила-силенна.

Він розповів про дві нові ділянки, закілковані ним під розробку руди по той бік Маунт-Кетрін; розвідники кажуть, що це справді золота гора – величезний кварцовий пласт тягнеться щонайменш на дві милі. Заввишки він п’ятдесят футів, а завтовшки – п’ятнадцять; проби з глибини в тридцять футів показали дрібне і крупнозернисте золото в такій кількості, що й двадцяти п’яти машинам стане роботи не на один рік. А довкола, і в Чорному Пасмі, сотні акрів золотоносних земель, лише злегка промацаних, але ще зовсім не займаних.

Кон та Морріс були приголомшені. В думках і на язиці в них крутилося тільки одне: як швидше дістатись до Дарлота й закілкувати ділянки, поки на новому приїску не розхапали все до останнього золотоносного клаптика.

Саллі вже кілька днів мучилась від дизентерії. Вона силкувалась удавати, що почуває себе чудово: куховарила, з ранку до вечора правила возом, сміялася й жартувала. Але з кожним днем вона все більше підупадала на силі, від нестерпного головного болю їй туманилося в очах, і вона просто неспроможна була стежити за дорогою; вночі, коли вона лежала, загорнувшись у ковдру, під возом, її кидало в жар, а над ранок починало морозити. Одного разу, прокинувшись на світанні, зона побачила в складках своєї ковдри жовточереву чорну гадюку і закричала від жаху. Але гадюка зникла так швидко, що Саллі не знала, чи справді то була жива змія, чи їй таке тільке привиділось.

Саллі розуміла, що вона хвора, і хвора дуже тяжко, але твердо вирішила не говорити про це Моррісу. Вона нізащо не хотіла визнати, що труднощі походу виявились їй не під силу. Легше померти, казала вона собі, аніж позбавити Морріса шансів знайти золото. Тільки чи зможе вона їхати далі?

Якби ж то Морріс погодився залишити її тут, на дорозі, щоб вона могла вернутися в Хеннан з кимось із старателів, що їдуть туди в справах! Та він цього не зробить. Він теж захоче зостатися, захоче доглядати її. Він сам повезе її в Хеннан. І Кон розлютується, що всі їхні плани зруйнувалися. Та й небезпечно старому їхати одинцем з отим злющим верблюдом під постійною загрозою нападу тубільців. Зараз вони саме в тих краях, де нещодавно було вчинено різанину над темношкірими, і тутешні кочівники все ще жадають помсти. Всі старателі, що партіями зустрічалися їм на дорозі, застерігали, щоб вони не спали поблизу своїх багать, завжди мали зброю напоготові й триножили верблюдів десь подалі від табору.

Думки вихором крутилися в Саллиній голові, уривчасті й тривожні. Скільки вона ще зможе протриматись? Чи довго ще Морріс не помічатиме, що вона хвора?

Під’їхавши до Скель Двадцять П’ятої Милі, вони здибалися з партією старателів. Удалині бовваніли зубчасті вершини Маунт-Маргарет. Тут був добрий мочар. Перед заходом сонця Кон помітив групу тубільців, що квапливо тікали в чагарі.

Старателі розповіли про нову знахідку на північний схід звідси. До Флет-Рокса, сказали вони, веде добре вторований шлях, а до Маунт-Маргарет – осляча стежка. Є ще одна дорога – прямо на схід. Але там місцевість пустельна, самі колючки, води мало, є лише пересохле озеро та сипучі піски тягнуться на десять миль. Цією дорогою і втрапиш на Менанкілі, що означає «багато черепів», – так назвали той закуток темношкірі. Але саме там Сміт Нічогенько із своїми напарниками закілкували ділянки. І саме там вони знайшли багатющі зразки, які оце зараз везуть у місто, щоб взяти дозвіл на розробку жильного золота.

Лежачи на ковдрі осторонь багаття, Саллі знала, що її подорожі настав кінець. Вона була надто слаба, щоб їхати далі.

Крізь гомін збуджених голосів навколо багаття вона невиразно чула, як Кон та Морріс розпитують про дорогу у це безводне царство колючок та пісків.

Саллі наважилась попросити старателів, що прямували на південь, взяти її з собою. Та коли вона звелася на ноги і спробувала підійти до них, в очах їй потемніло, ноги підкосилися, і вона впала. Певне, вона пролежала непритомна цілу ніч, бо, прийшовши до пам’яті, побачила, що вже світає і в таборі вирує життя. Ніби крізь сон вона чула, як старателі, що їхали на південь, весело й галасливо прощаються. Вона хотіла покликати їх, побігти за ними, але не мала сили навіть поворухнутись, і голос відмовлявся їй служити.

– До скорої зустрічі!

– Щасти тобі, Моррі!

– Зустрінемось в старому таборі!

– Катай навпростець, Коне, і ви неодмінно знайдете те, що треба, коли не в Менанкілі, то в Дарлоті!

Кон та Морріс кричали щось у відповідь. Видно, у них теж був піднесений настрій. Обидва вирішили податися до Смітової знахідки і ризикнути пройти через безводну місцевість, запасшись водою з мочара, біля якого ночували.