Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ LII

Події на руднику Айвенго стали причиною жорстокої сварки між Дінні та Олфом.

– Як ти можеш таке говорити, Олфе!—обурювався Дінні. – Чи ти вважаєш мене за дурня? Якщо ти зробився управляючим, то це ще зовсім не означає, що ти з спокійним сумлінням можеш перекинутися на бік отих мерзотників, що заарештовують і ув’язнюють людей тільки за те, що вони захищають свої права!

– Закон про добування золота вийшов раніше, ніж на Заході знайшли глибокі розсипища, – відповів Олф.

– Це брехня! – скипів Дінні. – Глибокі розсипища розроблялися біля Лейк-Остіна і в Нанніні ще з дев’яносто другого року. Та й не в тім річ. Ти знаєш не гірше за мене, що на всіх наших приїсках розсипне золото вважалося золотом бідняків. Старателі завжди мали право добувати його. Багатії й без того одержують наділи по двадцять чотири акри і розробляють жили машинами та різною технікою. Але що станеться з нами, коли вони в такий спосіб загарбають всю землю і зовсім позганяють з неї старателів? Доведеться просто подихати з голоду, і це ти теж чудово розумієш.

– Подвійного володіння не повинно бути, – сказав Олф роздратовано. – Неможливе таке становище, коли промисловець володіє наділом, а старателі мають право відміряти й закілковувати собі ділянки – двадцять п’ять на двадцять п’ять – всього за п’ятдесят футів від жили.

– А чому ні? – заперечив Дінні. – Досі ж було саме так. Пригадую, ти й сам, бувало, непогано заробляв за цих порядків. Компанії як хочуть розпоряджаються жильним золотом – і досить з них.

– Справа не тільки в цьому, – вперто стояв на своєму Олф. – Англійські вкладники не розуміють наших приїскових законів. До них не доходить, що хоч якась дрібка золота на їхніх наділах може належати ще комусь іншому, а не тільки їм. Вони ніколи не визнають подвійного володіння. Тепер вони погрожують вилучити всі свої гроші з місцевих підприємств, якщо уряд поступиться старателям у цьому питанні. Коли ж до цього дійде, акції враз знеціняться, і все полетить шкереберть.

– Акції знецінюються уже не перший місяць, – сердито заперечив Дінні. – І зовсім не тому, що старателі почали боротьбу за свої права. Шахрайські махінації на рудниках, вичерпання окислених руд та розгнуздана спекуляція на лондонській біржі – ось де собака заритий. І ти не турбуйся про всіх тих ділків, нікуди вони не втечуть. Якщо акції погорять, вони їх поскуповують за безцінь, а потім спродають, коли почнеться бум. Ні, їх звідси не виженеш, вони до останку качатимуть з країни золото, а уряд нехай за них їсть усю кашу. Капіталісти самі про себе подбають. А тобі, Олфе, не з руки вболівати за промисловців та наших міністрів.

– Я служу Мідасівській золотопромисловій компанії, і мій обов’язок – захищати її інтереси, – сказав Олф, намагаючись не дивитись на Дінні.

– Як це розуміти? – запитав Дінні. – Якщо старателі закілкують ділянки на вашому наділі, то ти, виходить, теж побіжиш до інспектора вимагати ордера на арешт?

– Мені дали саме таку вказівку, – сказав Олф.

– Боронь тебе боже! – заблагав Дінні. – Не роби цього! Не йди проти своїх хлопців, Олфе. Цього вони тобі ніколи не подарують. Одна справа – такі пройдисвіти і вискочки, як Фріско, що запродався багатіям, – так від нього нічого іншого й не чекали. Але ти не можеш зрадити своїх товаришів, Олфе. Совість тобі не дозволить відплатити чорною невдячністю людям, з якими ти продирався через усю цю кляту пустелю аж від Південного Хреста! І ти не маєш права миритися з тим, щоб твоїх побратимів-старателів вижила з приїсків банда зажерливих негідників, готових запродати всю країну, тільки б самим розкошувати по Лондонах та Парижах!

Дінні трохи не плакав від болю й образи.

– Мені самому прикро, що все так вийшло, Дінні. – В Олфа теж затремтів голос, проте рішення його було остаточне. – Але мене змусили дати слово, що я захищатиму інтереси хазяїв, коли й на Мідасі почнуться заворушення. Мене б потурили геть, якби я не погодився, і що тоді було б з Лорою та Еме?

– То що ж, по-твоєму, старателі не мають ні жінок, ні дітей? – скипів Дінні. – Одначе вони не бояться постояти за справедливу справу, а ти, виходить, не можеш, чи що?

– Господи, авжеж, не можу! Повір моєму слову, – простогнав Олф. – Не можу я знову залишитись без роботи. Особливо зараз, коли всі тільки про те й торочать, що потрібні дипломовані управляючі, а таких, як я, що лише нахапалися знань, мовляв, треба гнати у три вирви.

– У мене зараз є гроші, Олфе, – сказав Дінні. Співчуття по товариша, якого він любив, мов рідного брата, переважило в ньому в цю мить усе інше. – Я виручу тебе в скрутну хвилину. Які можуть бути рахунки між давніми друзями.

– Ні! – з розпачем вигукнув Олф. – І не говори про це, Дінні. Я й так перед тобою по вуха в боргу. Ми заробляли гроші разом. Я все розтринькав або втратив. А ти зумів дещо відкласти про чорний день. Не можу я починати все з початку й ловити щастя за хвіст. Я повинен міцно триматись за те, що в мене є, і годі про це.

– Гаразд! – Дінні був у нестямі. – Ми з тобою довго дружили, Олфе, а тепер – кінець. Якщо ти проти старателів, то ти й проти мене. Я знати тебе не хочу, раз ти ладен миритися з будь-яким беззаконням, тільки б напхати власне пузо, а всі інші нехай дохнуть з голоду. Бачу, ти просто негідник, і більше нічого!

Дінні різко крутнувся й пішов геть у напрямі селища боулдерського рудника, їхня розмова відбувалася на дорозі; гола, спечена, мов цегла, земля відбивала сліпуче проміння сонця. Олф дивився услід Дінні, що з високо піднесеною головою войовниче шкутильгав дорогою, збиваючи ногами куряву. Олф не міг відповісти товаришеві тим же, не міг образитись на його слова. Негідник! Ні від кого іншого Олф не стерпів би такої образи.

– Та й як не погодитися з Дінні, – сказав він Моррісу, зайшовши по дорозі до нього в майстерню. – Я сам почуваю себе негідником, що не можу постояти за старателів у цій справі. Мені було б у сто разів легше порпатись разом з ними на тих клятих ділянках, ніж оце підгравати золотопромисловцям. Але не можу я, ніяк не можу піти на те, щоб втратити роботу.

Олф ніби якось одразу схуд і змарнів за цей день. Він ішов на зібрання управляючих рудниками і був з такої причини в білому костюмі та солом’яному брилі. Лора щоразу на цьому наполягала. Вона сама прала та випрасовувала костюм, не шкодуючи ніякої праці, тільки б Олф не осоромився перед іншими управляючими та іноземними зальотними ділками. Фріско й приїжджі американці завжди хизувалися влітку в білих костюмах з індійського шовку або з чесучі, і Лора Дуже пишалася тим, що Олф був зодягнений так само чепурно, як і вони.

Звичайно Олф ходив у робочому костюмі, такому ж заношейому і просякнутому пилюкою, як і в кожного старателя на приїсках. Він погоджувався міняти цей костюм лише тоді, коли йшов звітувати в правління або коли його чекала зустріч з управляючими інших великих рудників, і гордість не дозволяла йому мати вигляд убогіший, ніж у них. Але від його самолюбства не лишилося й сліду в той день, коли Дінні порвав з ним. Він був нещасний і жалюгідний, мов зацькований пацюк, розповідав Морріс своїй дружині. Якщо два чоловіки протягом багатьох років були в такій дружбі, як Дінні з Олфом, розрив – нелегка річ. А надто коли один з них звинувачує другого у боягузтві та зрадництві.

Морріс знав, як Дінні любить Олфа і який дорогий для Олфа Дінні, – певне, найдорожча в світі людина після дружини та дочки. Якби не вони, Олф ніколи не пішов би проти Дінні та колишніх своїх товаришів-старателів.

– Я не засуджую Олфа, – сказав на закінчення Морріс. Я також зробив би те саме, коли б опинився в його становищі.

– Хвалити бога, що не опинився! – відрубала Саллі. – Для твого діла буде більше користі, якщо ти залишатимешся в дружніх стосунках з старателями. Що ж до мене, то я цілком підтримую Дінні; я не можу бути підсобницею несправедливості. І знай, Моррісе, що я допомагатиму старателям усім, чим тільки зможу.

Марно було сперечатися з Саллі, коли вона переходила на такий тон. Морріс і не пробував, але за Олфа він все-таки не міг не заступитися.

Не так уже й важко зрозуміти Олфа, казав Морріс. Після тифу він ще й досі он схожий на тінь, а відтоді минув майже рік. Мабуть, колишнє здоров’я вже не повернеться до нього. Хіба він зможе знову взяти в руки лопату та кайло? Погоня за щастям, пошуки золота тепер не для нього. Йому потрібне лише єдине – постійна робота і сталий заробіток.

Олф сам казав Моррісу, що йому остогидли приїски, що він мріє про той час, коли зможе виїхати на південь, купити там ферму або фруктовий сад і пожити спокійно. За всі роки, що він працював на приїсках, він ніколи не був упевнений в завтрашньому дні, за винятком отих перших кількох місяців після відкриття «Леді Лори». Тоді він жив, немов у райському сні, жодної миті не сумніваючись в тому, що кожен наступили рік приноситиме йому дедалі більше багатства та щастя.

Його оптимізм не раз зазнавав найтяжчих ударів. Коли «Леді Лору» довелося закрити, Олф опинився без роботи й без грошей і знову пішов на розвідку з Дінні. Здебільшого йому не таланило, і тоді Олф не гребував ніякою роботою на рудніках. Помалу-малу, працюючи спершу то на одному руднику, то другому, він вибився в управляючі і знову ввійшов у коло привілейованих. Однак рудники весь час переходили з рук у руки, і нові хазяї дедалі частіше міняли своїх управляючих. Олф відчував, що земля вислизає в нього з-під ніг: сьогодні вій не знав, кому служитиме завтра і чи не відмовляться взагалі від його послуг.

Граючи на біржі, він наживав і втрачав гроші, вперто силкуючись досягти такого рівня матеріальної забезпеченості, який дав би йому змогу розпрощатися з приїсками, обтрусити їхній порох із своїх ніг і доживати віку в достатках та супокої. Йому так і не пощастило обернути химерні бариші на цілком реальний капітал. Примара спокійного, забезпеченого життя маячила перед ним, то наближаючись, то відпливаючи кудись у незнану далечінь, мов ті міражі, що він їх безліч разів бачив у своїх старательських походах. Олф кляв зрадливість долі, примхи промисловості та ринку. Він завжди почував себе як на жаринах. Зрештою він кинув спекулювати на акціях; його останньою надією була робота в компанії Мідас. Вона давала йому твердий заробіток, з допомогою якого він все ще сподівався здійснити те, до чого прагнув усе життя. Старість і злидні лякали Олфа. Бачачи, як багато старожилів приїску блукають по місту, намагаючись виканючити собі хоч якусь роботу, або просівають породу на відвалах довкола рудників, він з жахом думав про те, що колись і сам може стати таким же бездомним бродягою.

А що буде з Лорою та Еме? Ця думка ніколи не давала йому спокою. Ради дружини й дочки Олф чіплявся за роботу на руднику, ради них він відмовлявся підтримати старателів у їхній справедливій боротьбі. Олф, певне, вирішив довести своїм хазяям, казав Морріс, якого надійного чоловіка, незамінного управляючого і відданого слугу мають вони в особі містера Брайрлі.

Все це ясно, погоджувалась Саллі. Але чому Олф вважає, що він з своєю дружиною та дочкою повинен жити краще, ніж усі інші старателі? І якщо заради цього він ладен розтоптати власне сумління й сам же це визнає, то хіба можна його вигороджувати? Адже він знає, що правда на боці старателів, і все-таки вирішив іти проти них, боячись втратити своє привілейоване становище і залишитись без комфорту. Та це ж ганьба!

Саллі ставилась до Олфа так само, як Дінні й інші старателі, хоча, здибавшися з ним випадково на вулиці, й видушувала з себе «доброго ранку» чи «доброго вечора». Лора провідувала її, як і раніше.

Лора повнішала і квітла, мовби нічого й не сталося. Їй страшенно подобалось бути дружиною управляючого, приятелювати з дружинами інших управляючих, зустрічатися із знатними іноземцями, обідати з ними та влаштовувати для них прийоми в себе. Місіс Олфред Брайрлі відвідувала всі бали, брала участь в усіх світських розвагах і скрізь мала успіх. Вона виступала на концертах – співала або акомпанувала іншим виконавцям.

Коли Олф був дуже зайнятий або роз’їжджав у справах Мідасівської компанії, що траплялося досить часто, Лору супроводжував містер де Морфе. Біля Лори взагалі крутилося немало залицяльників, і вона була цілком задоволена свої життям на приїсках. Часто буваючи в новому, вишуканому товаристві, яке так швидко утворилося в Калгурлі, вона не забарилась перейняти всі манери і звички людей цього кола.

Однак, приходячи до Саллі, Лора знову ставала сама собою. Хоч тепер це траплялося рідше. Але іноді вона все-таки забігала на годинку і приводила з собою Еме. Діти гралися на подвір’ї за будинком, де Саллі вперто намагалася вирощувати городину й насаджувала фруктові дерева.

З камінців та паличок Дік з Томом будували хитромудрі споруди, що зображали рудники та залізниці. Еме була втаємничена в усі їхні ігри. Але час від часу з пустотливою зловтіхою руйнувала наслідки їхньої праці, після чого одразу виникала бійка і всі троє ревли в один голос. В такі хвилини хлоп’ята ненавиділи цю малу принду в крислатому капелюшку й гарному платті, яка сама набивалася гратися з ними, а потім ламала їхні шахти і залізниці. Та згодом, коли Еме трохи підросла, вони почали прощати їй ці бешкети, бо вона вміла бігати так само швидко, як і вони, і піддавати ногою консервну бляшанку з не меншою спритністю. Вони навіть забували про те, що вона дівчисько, бо частенько її не можна було відрізнити від першого-ліпшого брудного й розхристаного шибеника.

Ларрі борсався собі у колисці, яку Саллі за звичкою присувала ближче до себе, поки вони з Лорою сиділи за шитвом та ділилися новинами. Лора була привітна і добра, як завжди, хоч подеколи й не зовсім тактовна і часом уміла допекти людині. Вона з дивовижною легкістю засвоювала всі нахили і звички людей, з якими спілкувалась, – немов мінгарі, що міняє свій колір’залежно від обставин.

Її дещо зверхній і покровительський тон дратував Саллі – Лора любила настовбурчити пір’ячко й повеличатися, похвалитися своїми успіхами у світському товаристві. Мовляв, ах, який комплімент зробив їй містер Зебіна Лейн, або містер Модест Маріанський, чи той же містер де Морфе. Або як один американець, управляючий рудником, а саме містер Герберт Гувер, прийшовши до неї на обід, захоплено вигукнув: «Ого-го, місіс Брайрлі, ніколи б не подумав, що тут, на приїсках, можна знайти такий чудовий, комфортабельний маленький будиночок!» А інженер-француз, що прийшов разом з ним, додав: «І таку чарівну господиню!»

– Ти повинна частіше вибиратися з дому, Саллі, – торочила Лора. – Зараз у Калгурлі так багато званих обідів і стільки понаїздило цікавих людей – справді, живеш у якомусь вихорі насолод.

– Та невже? – спитала Саллі.

– Ах, моя люба, – вигукнула Лора з найсерйознішим виглядом, – якщо твій Морріс – трунар, то це ще нічого не означає! Всі знають, що ти й Морріс не осоромитеся в будьт якому товаристві. Але ти зовсім закисла тут, серед своїх старателів та рудокопів. Не відходиш від них ні на крок.

Чи не в цьому криється причина того, що її почуття до Лори зовсім змінилися, відколи почалась боротьба між старателями та промисловцями, думала Саллі.

Саллі вже давно жила й працювала серед старателів і рудокопів; вона була в їхньому товаристві рівною серед рівних, як жінка, що власними руками заробляє свій хліб; їхнє життя, з усіма його труднощами та злигоднями, було зрозуміле і близьке їй, і вона, природно, цілком поділяла всі їхні погляди.

Безглузде патякання Лори про. те, що «рудокопам ніколи не догодиш», що вони «завжди вимагають підвищення зарплати та скорочення робочого дня», і про те, «як нерозсудливо зчиняти отакий безпричинний галас навколо старательських прав», просто вражало Саллі.

Одного разу Лора, сидячи в гостях у Саллі, з благодушно-самовдоволеним виглядом знову почала сипати фразами, що широко побутували серед управляючих рудниками й таких авантюристів, як містер Лейн чи Фріско: «безглуздість подвійного володіння», «компанії повинні рахуватися з інтересами держателів акцій», «треба пам’ятати, чим ми зобов’язані англійським капіталістам, що дали життя рудникам Золотої Милі…»

– Олф каже, що в усьому винна купка злісних підбурювачів та різні мерзотники-нероби, які не хочуть працювати на рудниках. Тільки подумай, – вони навіть вивісили червоний прапор над однією з своїх штолень, коли були на глибині двадцяти футів! – проворкувала Лора.

Цього Саллі вже ніяк не могла стерпіти.

– Якщо Олф так каже – тоді він просто жалюгідний боягуз, тоді він ще гірший, ніж я гадала! – обурено вигукнула вона. – Олф знає, що старателі праві. Він просто втратив усяку порядність. Містера Брея забрали у в’язницю, не дозволивши йому навіть попрощатися з дружиною та дітьми. Проте він готовий постраждати за свої переконання. А Олф, як видно, ніскілечки не кращий за всіх отих підприємців, що безсоромно хочуть обібрати старателів, як липку.

Ображена і приголомшена до глибини душі, Лора тільки мовчки витріщилась на подругу..

– Саллі! – нарешті вирвалося в неї. – Як ти можеш таке говорити?!

– Я кажу правду, – відповіла Саллі.

Лора кинулась до дверей і покликала Еме. Та, як завжди, не хотіла припиняти гру з хлоп’ятами, пручалась і верещала мов різана, поки мати волоком тягла її геть. Лора не промовила більше жодного слова, а Саллі не могла змусити себе взяти свої слова назад, ні вибачитись.

Відчуженість між ними тривала досить довго. Зустрічай чись на вулиці, вони віталися, мов випадкові знайомі. Іноді Саллі бачила, як Лора їде в колясці з дружиною того чи шого управляючого, а частіше – з містером де Морфе. Проте Лора здебільшого не помічала Саллі, та й містер де Морфе, здавалось, був цілком захоплений розмовою зі своєю чарівною супутницею.

РОЗДІЛ LIII

Старателі немало попосміялися з «бунту, що ледве не бухнув», як писали газети, хоч, по суті, їм було не до сміху, коли сер Джон Форрест відхилив вимоги їхнього комітету й відмовився виступити перед депутацією, що представляла десять тисяч старателів.

Це сталося, тоді, коли сер Джон мав побувати проїздом у Калгурлі і Спілка захисту старательських прав вирішила домогтися побачення з ним. Дінні любив згадати події тих днів, гортаючи старі газетні вирізки та пересипаючи свою розповідь стриманим смішком. Кілька міністрів їздило в Мензіс на відкриття залізниці, і прибуття спеціального поїзда з ними очікували в Калгурлі десь до обіду.

Напередодні, відмахавши по двадцять миль, сюди причалапали сотні людей з приїсків Булонга. Гірники та старателі сходилися в Калгурлі з усіх довколишніх таборів. Понад тисячу чоловік прибуло з Кеноуни. Коли вони стали колонами біля вокзалу, щоб показати урядовій верхівці, які сили підтримують протест проти «десятифутової поправки» та арештів старателів, вони навіть у гадці не мали порушувати порядок, їхні керівники ручилися начальнику поліції, що ніякого бешкету не буде.

Але перед самим прибуттям поїзда натовп так щільно заповнив привокзальну площу, що поліції довелося розчистити для сера Джона прохід і поставити вздовж нього кінних поліцейських. На всьому шляху від вокзалу до готелю Уїлкі, де мала відбутися зустріч комітету старателів з сером Джоном, хвилювалося людське море. Тут були не тільки старателі, а й прості городяни та інший різношерстий люд: і члени міської управи, і мирові судді, і жінки з дітьми, й тубільці та афганці, і дівчата з домів розпусти та шулери з картярських кубел. Всі вони, змішавшись в одну купу, стояли під палючим промінням сонця у хмарах рудої пилюки, що здіймалась від кожного їхнього поруху, і, знемагаючи від спеки, терпляче очікували появи прем’єра. Схвильовані; сповнені пекучої цікавості, вони вголос судили-рядили про те, чим може закінчитися ця зустріч.

Був час, коли Джон Форрест, відомий мандрівник, який чудово знав країну, користувався великою популярністю. Про нього казали, що, незважаючи на недавно одержаний титул, старий Джон нітрохи не змінився і залишився тим самим грубуватим добряком, котрий міг зупинитися на вулиці і запросто погомоніти з першим-ліпшим рудокопом чи старателем. Але останнім часом стали подейкувати, що сер Джон страшенно завеличався, мовляв, бачте, яке він цабе, – уся влада у нього в руках, – і що він гадає, ніби може розпоряджатися приїсками в інтересах жменьки аристократів з Півдня та промислових магнатів.

Всі з нетерпінням чекали – що ж він скаже? Чим відповість на вимоги старателів? Чи пообіцяє він – як сподівалися ті, хто знав його раніше, – повернути старателям їхні права і звільнити з в’язниці людей, що боролися і постраждали за справедливість? А чи стане на бік інспектора та міністра Уїттенума й покине старателів напризволяще? Очевидно, сер Джон все-таки пообіцяє, що уряд уважно й прихильно поставиться до законних вимог старателів. Такої думки дотримувалась більшість керівників старательського руху. Звичайно, він зробить це в непевних, розпливчастих виразах, як і належить політиканові, що бував у бувальцях.

Коли в прохід, залишений для сера Джона, забрів чийсь заблуканий цап, по натовпу прокотився регіт.

– Що то за один?

– То Уїттенум!

Навіть поліцейські не могли втриматись від сміху, спрова джуючи геть злощасного цапа.

Містеру Морану настійливо радили відмовитись від свог наміру зустріти прем’єра і супроводити його до готелю.

Дінні розповідав, що він попереджав Морана: «Старателі почнуть свистіти, як тільки побачать вас, а сер Джон може. подумати, що то свистять на його адресу. Ми зовсім не хочемо гладити його проти шерсті і з самого початку зіпсувати всю справу».

Потім розповідали, ніби саме Моран перший вихопився з привітанням на честь сера Джона, коли той вийшов з вагона, й у відповідь на це одразу залунали глузливі вигуки ті свист. Джон Форрест, далебі, не звик до таких зустрічуй і дещо розгубився. Однак він скинув капелюха, посміхнувся і в супроводі приїскового інспектора, поліцейських чинів. членів старательського комітету пройшов крізь галасливий натовп по розчищеному для нього коридору.

Члени комітету розповідали потім, що розмова почалася досить дружелюбно, хоч сер Джон був зовсім не в гуморі, коли піднявся сходами в спеціально відведений для цієї розмови номер в готелі Уїлкі. Внизу, під вікнами, хвилювався й галасував нетерплячий натовп. Один з членів комітету вийшов на балкон і звернувся до старателів з закликом зберігати порядок і не дозволяти окремим крикунам вносити безладдя в цн миролюбну демонстрацію.

Два члени міської управи, Бірн та Раттер, ознайомили сера Джона із станом речей, який склався внаслідок подій на руднику Айвенго та внесення «десятифутової поправки». Їхні слова, здавалось, справили на нього враження. Сер Джон признався, що тепер він бачить цю справу зовсім в іншому світлі. Він, мовляв, на два місяці виїздив з країни і ще не встиг обговорити цього питання з міністром. Це звучало майже як вибачення, але потім він додав:

– Проте я не маю жодного сумніву в тому, що міністр вважає цю постанову правильною, і я, коли ви дозволите мені висловити мою особисту думку, також вважаю, що поправка, яка встановлює граничну глибину для старательських розробок у десять футів, – правильна поправка.

Комітет старателів досить рішуче висловив свою незгоду з сером Джоном.

– Я мав на увазі, що ця поправка законна, – поквапився застерегтися сер Джон. – І гадаю, що верховний суд не знайде в ній порушення діючого законодавства. Міністру надаються великі повноваження у виданні постанов, що регулюють золотодобування.

Коли Мік Меньйон прямо заявив прем’єрові, що Спілка захисту старательських прав вимагає відміни поправки і звільнення з в’язниці старателів, сер Джон, загнаний на слизьке, вже не намагався грати в люб’язність. Він був явно збитий з пантелику, проте не здавався.

Після двогодинної розмови старателі не домоглися від нього нічого, крім такої заяви:

– На мою думку, ваші міркування щодо поправки цілком слушні й заслуговують на ретельне вивчення з боку уряду.

– Щодо старателів, то це кричуща несправедливість з боку уряду, – заявив Хаггінс з приїску Булонг.

– Мені здається, що це занадто сильно сказано, – відрубав сер Джон.

– Атож.

– Я прибув сюди не для того, щоб вислуховувати образи, а щоб поговорити з вами як друг.

І сер Джон почав велемовно розводитись про те, що він, мовляв, нічого так не бажає, як побачити свою країну дослідженою з краю до краю, і дуже добре розуміє, наскільки праця старателів може сприяти досягненню цієї мети.

– Але разом з тим, – додав прем’єр, – ми повинні зробити все від нас залежне, щоб підтримати тих, хто мужньо ризикує своїм капіталом і віддає свою енергію на благо процвітання країни… Дозвольте запевнити вас, – закінчив сер Джон, – що ніхто так, як я, не прагне найтіснішого співробітництва з вами. Я хочу його. Я жадаю його. Але в той же час я не буду робити того, що суперечить законові, і я певен, що кожен свідомий член суспільства не може не погодитись, що тут я маю цілковиту рацію.

Цього ніхто й не заперечував, але просторікання сера Джона не мали ніякого відношення до теми розмови.

Гамір на вулиці став дедалі загрозливішим. З натовпу виривалися нетерплячі вигуки:

– Виходь сюди, Джоне!

– Послухаємо, що ти скажеш!

– Тягніть його до нас, хлопці!

– Старательське золото – старателям!

– Ви самі розумієте, що це не дуже приємно – приймати рішення під загрозою багнета, – сказав сер Джон, надувши губи й одразу ставши схожим на товстого розпещеного школяра. – Якщо я приставлю вам багнета до грудей і скажу «здавайтесь!» – то це навряд чи сподобається вам… Одне слово, раджу вам не бути зброєю в чужих руках. Я від душі бажаю, щоб ніхто з вас не потрапив за грати на догоду різним газетним писакам. Залишайтеся вірними самі собі і покладіться на те, що кінець кінцем усе буде добре.

Делегати були приголомшені: такого ні з чим не зрівняного лицемірства й тупої впертості, завуальованих банальним базіканням, їм ще ніколи не доводилось чути.

Один із старателів, що його відрядили товариші дізнатися, як посуваються справи, і якому під кінець розмови пощастило пробитися до кімнати, сказав охриплим від хвилювання голосом:

– Ваша відповідь не задовольняє нас, сер. Джон.

– А ви член цієї депутації, вас уповноважили вести тут розмову? – спитав прем’єр.

– Це не має значення! Я кажу, що ваша відповідь нікуди не годиться, – відповів старатель.

Сер Джон рвучко підхопився з крісла, вийшов з кімнати і подався вниз сходами. Він відмовився виступити перед старателями, не побажав слухати членів комітету, які радили йому вийти на балкон і сказати хоч кілька слів, щоб заспокоїти натовп. В супроводі свого ескорту з поліцейських чинів, приїскового інспектора та кількох членів Спілки старателів, що не відступались від нього, сер Джон, глухий до всяких умовлянь, прямував до виходу на вулицю.

Але старатель з приїску Булонг уже кричав з балкона.

– Він не хоче розмовляти з нами! Відмовився звільнити в’язнів!

Натовп просто знавіснів. Люди кілька годин терпляче стояли під палючим сонцем, сподіваючись, що голова уряду дасть їм хоч якусь надію на задоволення їх справедливих вимог… Не тямлячи себе від гніву та обурення, вони тепер кричали, улюлюкали, свистіли.

– Де він?

– Примусьте старого крутія говорити!

– Хлопці, не поступайтеся своїми правами!

– Джоне, навіщо ти грабуєш старателів?

– Тягніть його назад!

– Пильнуйте, щоб він не ушився!

– Випусти хлопців з в’язниці!

– Геть десятифутову поправку!

– Старательське золото – старателям!

Натовп вирував навколо ескорту, що прокладав прем’єрові дорогу до вокзалу. Кінні поліцейські тіснили передні ряди, наїжджаючи просто на людей, прокльони та зойки лунали в повітрі. Але натовп не відступав; ламаючи поліцейські кордони, він пробивався до сера Джона.

Гнівні вигуки заглушали окрики та лайки поліцейських: «Назад! Назад! Чорти б вас забрали!»

Проте ніяких серйозних сутичок не було; обурені вигуки супроводились вибухами сміху, глузливими репліками. Лише кілька п’яних одчайдушно кидалися в бійку, але товариші стримували їх. Члени старательського комітету, проштовхуючись крізь натовп, силкувались навести лад. У тисняві, що утворилась навколо сера Джона, хтось із його власного почту штурхонув прем’єра парасолькою під ребра. Інспектор Хейр негайно вихопив з кишені закон про порушення громадського порядку. Але рев стояв такий, що мало хто чув, про що він там читає. Інспектор послав трьох кінних поліцейських привести збройне підкріплення. Та коли констебль Уїлен з допотопною рушницею поперек сідла галопом примчав на вокзал, сера Джона благополучно заштовхали в вагон.

Натовп аж боки рвав собі від сміху, дивлячись, як констеблів кінь, якого аркебуз бив по загривку, ставав дибки, силкуючись скинути верхівця.

– Та прибери ту чортову штуку! – гаркнув на констебля начальник поліції.

Свист і улюлюкання полетіли вслід сконфуженому поліцейському, коли він разом зі своєю грізною зброєю повернув назад. Через кілька хвилин все закінчилось. Найбуйніші голови з лав демонстрантів і ті розбрелися хто куди, намагаючись не потрапляти на очі своїм керівникам. Старательський комітет вважав, що люди мали право висловити серу Джону свою думку про нього й дати йому відчути, яке обурення та гнів породило беззаконня очолюваного ним уряду. Проте водночас комітет відкидав звинувачення в насильницьких діях, що нібито змусили приїскового інспектора зачитати Закон про порушення громадського порядку. Спілка захисту старательських прав надіслала серу Джону свої вибачення, але заявила, що не може взяти на себе відповідальність за те, що сталось.

Нічого б і не було, сказав Мік Меньйон, коли б сер Джон виступив перед старателями і хоча б у найзагальніших фразах, з притаманними такому політикові застереженнями та недомовками пообіцяв їм ознайомитися з їхніми претензіями. А так – нічого й дивуватись: люди кілька годин підряд пеклися на сонці, марно чекаючи, коли нарешті голова уряду зволить поговорити з ними, й цілком природно, що вони наполягали на своєму праві почути від прем’єра, чому уряд утискує старателів і видає такі жорстокі постанови.

Більшість старателів весело посміювались, згадуючи цей епізод. Вони були задоволені, що сер Джон дістав по заслузі. Ото була потіха, коли вони, самі того не бажаючи, налякали бундючного, вгодованого старого лиса й примусили його чимдуж тікати до поїзда, а поліцейським теж довелося, піймавши облизня, забиратися геть разом з своїми рушницями. Та що й казати – було про що погомоніти і з чого пореготатися не день і не два.

Але ще більше підстав для сміху та жартів дали південні газети. Вони вийшли з сенсаційними заголовками: «Страхітливий заколот у Калгурлі», «Напад на прем’єра, заподіяно тяжких ран», «Під ребра встромлено парасольку». Газети розхвалювали героїчну поведінку сера Джона, який відмовився піти на будь-які поступки перед лицем оскаженілої черні, і друкували адресовані йому поздоровчі телеграми. Привітання містера Мейтленда Брауна: «Я пишаюся вами, чорт забирай!» – ввійшло в широкий вжиток на приїсках і часто повторювалось як тост за склянкою вина.