Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ XXXVI

Як тільки Саллі більш-менш зіп’ялася на ноги, вона одразу замислилась – з чого ж їй жити? Грошей у неї не було, а користатися й далі ласкою Фріско, Сема Маллета та інших, хто приносив їй воду і їжу, вона вважала просто за неможливе.

А тут іще тубільці. Якщо вона хоче ділитися з ними своїм шматком хліба – це її справа; але ж не можуть рудокопи й старателі, що ставлять їй у комору їжу, годувати і її, й Калгурлу з купою родичів, які й досі вештались навколо табору!

Морріс прислав вісточку через візника, що прибув з Лейк-Дарлота: після того, як він залишив Саллі, їх з Коном спіткало нещастя. Коли Кон сідав на свого верблюда, той приловчився вкусити його за ногу й жахливо покалічив її. Моррісу довелося пристрелити звірюку, а Кона посадити на воза. Кон ще сяк-так правив конем, але про те, щоб їхати в Менанкілі, не могло бути й мови; вони повернулись на дорогу в Дарлот і під кінець місяця добулися до приїску.

Кон страх як намучився з своєю ногою, та зараз вона вже підгоїлась. В Дарлоті вони знайшли розсипище, закілкували ділянку і справи поки що йдуть непогано. Але тут всі балакають про золотоносні жили далі на схід, і вони з Коном вирішили податися днями туди – глянути, що там таке.

Далі Морріс повідомляв, що один тубілець, який привіз з Флет-Рокса партію старателів, розповів йому, що хвора біла місіс вже потрошечку дибає. Здається, хлопець щиро вірить, що це Калгурла вигнала з неї хворобу. А Калгурла, за його словами, повернулася разом з іншими тубільцями, що несли білу місіс, на велике стійбище – по їхньому Кагурларрі.

Морріс сподівається, що Саллі тепер уже зовсім одужала. Він пришле їй чек, як тільки вони з Коном продадуть синдикатові Карнеги свої права на ділянку. Тим часом він радить Саллі брати в борг усе, що їй треба, в крамниці Кіллінгтона. Нед Кіллінгтон ніколи не відмовляє, коли старателеві треба взяти щось у борг, і він, звичайно, буде дуже радий, якщо місіс Гауг виявить йому таку честь.

Містер Кіллінгтон сприйняв Моррісову пропозицію далеко без того захвату, на який чекав Морріс, хоча й цілком поблажливо. Зате він аж розцвів, коли Саллі призналась йому, що має намір відкрити їдальню для старателів у повітці біля свого намету і гадає, що за кілька тижнів купуватиме в нього продукти вже за готівку.

Фріско вважав, що місіс Гауг нема ніякої потреби відкривати їдальню. Вона ще не досить зміцніла, щоб брати на свої плечі таку тяжку працю, та й Моррісу це буде не до смаку. Нехай її не турбує те, що роблять для неї старателі. Морріс сам розрахується з ними, коли приїде, а крім того, кожен з хлопців просто вважає за честь зробити для місіс Гауг все, що тільки може.

– Щиро вам дякую, містер Мерфі, але я цілком здорова, – сказала Саллі. – Мені й так уже ніколи не віддячити Моррісовим друзям за їхню доброту. Та й треба ж щось робити. Якщо я відкрию їдальню, мені одразу полегшає на душі.

Сем Маллет та Елі погодилися, що їдальня – не така вже й погана ідея. Вони пообіцяли намовити хлопців столуватися в місіс Гауг і запропонували їй допомогти обладнати повітку до прийому відвідувачів. Змайстрували стіл та лави на козлах, поставили навколо відкритого вогнища загорожу з гофрованого заліза, а з ящиків з-під масла збили ще один столик, щоб Саллі могла на ньому готувати та накладати страви у тарілки.

Хеннан уже вступав у пору розквіту, справджуючи передбачення далекоглядних голів. На Великому Боулдері працювало понад п’ятсот рудокопів, і ділянки вздовж усього кряжа – від найпершої заявки на розробку руди й аж до Хеннанського озера – перепродувались по фантастичних цінах. Землі, на яких ніхто ще не бачив жодної блискітки золота, миттю скуповувались і збувалися на лондонській фондовій біржі за сотні тисяч фунтів. Акції наводняли ринок. Агенти німецьких та французьких фірм також укладали угоди. Місцева фондова біржа й аукціон кишіли заповзятливими спекулянтами. Всі хеннанські готелі були переповнені – знайти помешкання й харч ставало дедалі важче. Приїжджі часто змушені були спати, закутавшись у плед, десь на веранді або й на землі просто неба.

Старателі з ділянок, розкиданих навколо гори Марітана, охоче відвідували їдальню місіс Гауг, бо роздобути якісь продукти в містечку було дуже й дуже нелегко. Калгурла допомагала Саллі подавати на стіл і мити посуд. І все-таки готування сніданків та обідів на двадцять-тридцять чоловіків завдавало куди більшої мороки, ніж гадалося Саллі. В літню спеку це було особливо важко, і Саллі примудрялась управлятися з усім тільки завдяки своїй моторності та працьовитості. Від куряви й мух можна було збожеволіти. Мухи роями кружляли скрізь, куди не ступи, і відкладали черву навіть у масло, коли його хоч на мить залишали відкритим; а то налітав зненацька шалений вихор і засипав рудою пилюкою обід і тих, що обідали.

Чоловіки посміювалися з незручностей трапезування в кафе «Під кущиком», як вони прозвали Саллину їдальню, їхні добродушні жарти підбадьорювали розгублену Саллі, і вона й собі весело віджартовувалась. Але в душі Саллі пишалася тим, що її клієнти мають здорову і смачну їжу, яку тільки можна знайти в Хеннані. Всі вони були її добрими друзями, і вона старалася для них з усіх сил. І їй приємно було бачити, як вони, виходячи з-під повітки, розпускають пояси і вдоволено крекчуть. А ще подобалось, коли хтось при цьому казав:

– Добрячий сьогодні був харч, мем. Бачите, наївся – трохи не лусну.

Або:

– Місіс Гауг, хлопці кажуть, що ви найкращий кухар на приїску. Вони, здається, були б не від того, щоб Морріс затримався там надовше.

Коли чоловіки вставали з-за столу, Калгурлі частенько залишалися самі недоїдки. А Саллі, намотавшись за день, почувала таку втому, що зовсім втрачала апетит. Кварта міцного чаю та скибка хліба з маслом – оце й усе. Після хвороби у неї, мабуть, щось не гаразд було з шлунком. Майже кожного ранку її нудило. А промарудившись кілька годин з куховарством, вона вже й дивитись не могла на їжу.

Сніданок доводилось готувати вдосвіта, щоб чоловіки могли попоїсти перед тим, як іти на ділянки; потім Саллі бігла в крамницю – дізнатися, чи не привезено свіжі продукти. Опівдні їй щастило урвати хвилинку на відпочинок, але потім знов треба було братися до куховарства. Всі просто дивувалися її енергії та витривалості. Худа, мов скіпка, але завжди бадьора й весела, вона зуміла зробити свою їдальню надзвичайно популярною серед старателів, і всіх їх просто чарував незмінно добрий настрій господині.

Іноді вечорами, коли Саллі закінчувала прибирати недоїдки та мити посуд, Фріско знову приходив до їдальні. Простягшись долі й покурюючи, він починав теревенити, розповідати місіс Гауг приїскові новини. Як правило, майже слідом за ним з’являлися й Сем Маллет, Тупе Кайло та Елі з товаришами.

– Он уже йдуть ваші охоронці, – з кривою усмішкою казав Фріско, потішаючись з того, як червоніє і розгублюється Саллі.

Її й досі коробило, коли вона згадувала натяки матінки Баггінс, та й Фріскова увага щоразу чомусь викликала в неї почуття ніяковості. Фріско завжди вмів зробити їй якусь послугу, за яку Саллі не могла не дякувати йому в душі. Він, наприклад, приніс її триноге крісло з сидінням, обтягнутим мішковиною. Дуже зручне крісло, нічого не скажеш, – так приємно сісти в нього й відпочити після цілоденної біганини. Фріско забрав у них це крісло, коли вони з Моррісом їхали до Конової Лощовини. І зараз, повертаючи його, він примусив почервоніти Саллі, заявивши, що це крісло було його найдорожчим скарбом.

Частенько траплялось, що в Саллиній коморі не знати як і звідки з’являлись апельсини або виноград. Саллі пробувала дякувати Фріско, але той лише реготався і запевняв, що збагнути не може – про що це вона? Чоловіки ставились до Саллі з такою добротою та лицарською шанобою, що вона зрештою звикла сприймати це як належне.

Мабуть, не слід було б дозволяти їм усе це робити, думала Саллі: тягати з заростей величезні оберемки хмизу й наповнювати її бак водою. Але наносити самій води та дров на всі потреби їдальні їй було просто не під силу. Хоч-не-хоч, а доводилось приймати ці послуги. Тим більше, що старателі робили їх з такою охотою – не треба було навіть нагадувати, що час уже наповнити бак чи нарубати дров. Дрова рубали всі по черзі, але воду привозив Фріско своїм візком, і Саллі здогадувалась, що й решта турбот про її господарство йшла вїд нього.

Це непокоїло Саллі, вона вже й лік загубила всім послугам, які він їй робив. А «почет охоронців» свідчив про те, що Сема й інших старателів також бентежило – куди може завести оця приязнь між нею та Фріско Джо Мерфі, яка зростала з кожним днем? І Саллі всіляко намагалась показати Сему та Елі, що їй однаково приємно сидіти й розмовляти і з ними, і з будь-ким іншим.

Та все ж таки вечори спливали куди цікавіше, коли приходив Фріско й починав розповідати про свої пригоди, про те, як він гасав морями на паруснику, або як співав у опері в Мехіко, або шукав золото на приїсках Каліфорнії та Кімберлі. І Саллі подобалось, коли він приносив гітару й, перебираючи струни, стиха наспівував щось, поки решта чоловіків обговорювали події дня.

Адже так сумно, тоскно було сидіти вечір за вечором на самоті, хоч Саллі й рано лягала спати, бо вдосвіта треба було встати й приготувати сніданок чоловікам, перш ніж вони, як тільки зійде сонце, розбредуться по своїх ділянках. Знаючи, що вона нудьгує, старателі подеколи забігали до неї увечері розважити якоюсь розмовою, розповісти, що робиться в селищі й тих віддалених таборах, де їй доводилось бувати. Від Морріса не було більше вістей, але Тупе Кайло зустрів партію старателів з Лейк-Дарлота, й вони розповіли йому, що Морріс та Кон продали свою ділянку і подалися в похід до Блек-Рейнджа.

Частенько разом з дорослими приходив і Педді Кеван. Тепер це був незграбний підліток років п’ятнадцяти чи шістнадцяти, хоч в колі чоловіків він усе ще здавався дитиною. Присівши навпочіпки, Педді захоплено переказував якусь чергову плітку; його блакитні, злегка примружені очі блищали, а з веснянкуватого засмаглого обличчя не сходила хитрувата усмішка.

– Ви чули? – питав він і без передиху починав торохтіти, розповідаючи про якусь нову велику оборудку, про останні знахідки на Великому Боулдері або ж розписуючи історію про те, як партія старателів перехитрила агента іноземної фірми, якому здалося, ніби він зможе купити за безцінь їхню ділянку, коли поставить їм пива.

– Ну, звісно, хлопці хильнули з ним як слід, – радісно вигукував Педді, – та й попідписували всі папери! А ТовстийПарсонс не став підписувати. Бо ж він, крім води, нічого в рот не бере! І полетіла к бісу угода. Хлопцям що? Вони собі погуляли на дурничку, а в іноземця з кишені п’ятдесят фунтів так і загуло!

Педді провідував Саллі, коли вона хворіла, і якось навіть приніс їй пучечок дикої касії. Він і раніше, весною, приносив їй квіти і знав, що вона найбільше любить саме ці маленькі золотаві квіточки з ніжним та пряним запахом. Касія цвіте майже круглий рік, і вздовж русел пересохлих струмків, де вона росте, повітря на цілі милі довкола напоєне її ароматом. Педді знав таку місцинку за Хеннанським озером, де касія суцільним килимом вкривала землю.

Він казав, що іноді йому щастить заробити кілька шилінгів, продаючи букетики касії кокетливим офіціанткам з нових трактирів або дівчатам мадам Марсель. Вона переїхала сюди з Кулгарді, коли в Хеннані настала смуга процвітання. Переїхали і японки й оселилися в будках за головною вулицею. Вони просто схиблені на квітах, та, на жаль, не мають грошей, щоб їх купувати, скаржився Педді. Вони зграєю накидаються на нього, скрекочучи, немов сороки, коли він, буває, проходить мимо з оберемком квітів. Щоб якось відкараскатись від них, він змушений давати їм то кілька кущиків червоного горошку, то пучечок касії. В Хеннані неможливо було дістати ніяких квітів, крім польових, і Педді вихвалявся, що заробив минулої весни купу грошей, торгуючи квітами в трактирах та домах розпусти.

Коли Педді приходив з пучечком касії в руках і, примостившись навпочіпки, починав весело торохтіти, Саллі важко було повірити в те, що вона чула про цього хлопчиська. Навіть доброму собаці можна дати погану кличку, думала вона. Педді доводилось самому дбати про себе, а це нелегко.

Сем Маллет казав, що Педді хитрий, як мавпа. Ніхто так не знає всіх таємниць будь-кого з жителів приїску, як цей хлопчисько, а заради грошей він готовий на все. Без найменших докорів сумління він зашахраює собі золото в кого завгодно – аби лиш трапилась можливість. Кілька разів йому й самому щастило знаходити чималі самородки, а коли старий Джордж продав ділянку поблизу Маунт-Шарлотт, на якій він працював разом з Педді, хлопець, звісно, також одержав свою частку.

Золотошукачі не любили Педді Кевана й не довіряли йому, хоч рудокопи і вдавались до його послуг, коли треба було збути шмат «джіму», – так називали вони золото, добуте в руднику з допомогою молота Джімпі. Це золото не так уже й важко було винести з шахти, заховавши в торбинку з харчами або в котелок.

Коли Педді працював на дядечка Баггінса, він був посередником між рудокопами та Баггінсом, що скуповував «джім». І жах який зчинився скандал, коли з’ясувалось, що, перш ніж передати золото крамареві, Педді самовільно відраховував собі комісійні. Але Педді знав, як захистити себе. Він швидко загасив пристрасті і вийшов переможцем, пригрозивши донести куди слід про махінації дядечка Баггінса.

Педді вихвалявся, що може «притиснути» й декого з найбільших «тузів», і, слід сказати, справді «притискав», коли йому це було вигідно. Педді не любили ні рудокопи, ні власники рудників. Та хлопця це зовсім не турбувало. Він поводився нахабно й самовпевнено, ніби був у найкращих стосунках з усіма.

Саллі гадала, що зможе благотворно вплинути на хлопця, якщо виявить до нього материнське піклування. Тому вона сказала Педді, що полатає йому штани, якщо він випере їх і принесе їй чистими. Педді позичив штани у Фріско й ходив у них, поки Саллі нашивала безліч латок на його власні; при цьому вона вирішила скористатися з нагоди і дати хлопцеві добру пораду.

– Ти хлопець з головою, Педді, – сказала вона. – І з тебе можуть вийти люди, якщо ти постараєшся завжди бути охайним і чесним.

– Ви так гадаєте, мем? – з кривою усмішкою спитав Педді. – Надто дорога на приїсках вода, і далеко не всі можуть дозволити собі розкіш бути чистими… й чесними.

Ні, читати Педді мораль неможливо, переконалася Саллі. Цей хлопчисько дивиться на тебе так, ніби ти сказала страшенну дурницю, і він сам не гірше за інших знає, як повинна поводитись людина на приїсках, якщо вона хоче вижити.

Дитина, одна як палець, никає по світу й сама добуває собі шматок хліба, тож чи дивно, що їй доводиться пускати в хід всю свою кмітливість?

Педді був щупленький, хирлявий хлопчисько – просто глянути ні на що! – от і доводилось йому хитрувати, щоб чогось досягти. Ясно, що він не раз збочував з прямої дороги і діставав за це немало штурханів. Та з Педді все як з гуски вода. Такого нічим не діймеш, казали про нього на приїску.

Іншим разом, коли Саллі побачила Педді, на ньому були нові черевики, і він пояснив, що поцупив ці черевики в готелі в одного франта, який виставив їх у коридор, щоб їх почистили.

– Кожен повинен чистити свої черевики сам, – з обуренням заявив Педді, – а інакше нехай не гнівається.

– Не можна такого робити, Педді, – запротестувала Саллі. – Всі на приїску кажуть, що ти на руку нечистий, і тебе колись витурять з міста. Ти цього доб’єшся.

Педді осміхнувся.

– Ну, поки дійде до мене, багатьох доведеться потурити звідси, мем, – весело сказав він. – І нехай краще мене виженуть за крадіжку черевиків, а збивати босі ноги чи канючити в когось недоношені шкарбани я не буду. Та й ніхто не захоче зчиняти через це бучу: велике діло – взяв у багача пару за дрипаних черевиків! Мало в нього взуття, чи що. Коли б це був мій товариш, тоді інша справа. Але ж ви знаєте, які в нас тут порядки. Якщо в когось є те, що тобі треба, – візьмеш, а потім розрахуєшся. Це закон приїсків, мем. Пригадуєте, як сказав Фріско в той день, коли ви сюди приїхали?

Ось він – увесь Педді: нікому спуску не дасть, і язик гострий, мов жало. Цим він хотів нагадати їй, подумала Саллі, як багато вона зобов’язана Фріско, і про те, що тоді сказала матінка Баггінс. Одне слово, дав їй наздогад: що галка, мовляв, не біліша за ворону. Вона живе своїм розумом, а він – своїм. І яка різниця – брати в людини більше, ніж ти можеш повернути, чи просто вкрасти пару черевиків?

Але обуритись вона не могла – Педді сказав це так шанобливо, з таким простодушним лукавством зазираючи їй у вічі. Саллі не була навіть певна, чи справді хотів він на щось натякнути, чи то їй так тільки здалося. Одне було ясно: недарма люди говорять, що цей хлопчисько колись усіх їх купить і продасть. Але більшість рудокопів поблажливо ставилися до цього пронозливого й дотепного шалапута. Там, де з’являвся Педді, завжди лунав сміх. До того ж Педді якимось чином примудрявся бути в курсі всіх подій на рудниках і приносив усі скандальні плітки.

Ні, ні, Педді не з тих, кого варто жаліти, вирішила Саллі. Навіть коли йому дають такого прочухана, якого він дістав від одного рудокопа за те, що привласнив золото, яке мав віднести Баггінсу. Педді сам не раз хвалився, як йому тоді всипав Довготелесий Джім.

– Та хіба це велика плата, – радісно вигукував він, – за те, щоб послухати, як шпетять один одного дядечко Баггінс та Довготелесий Джім і не можуть вирішити, хто з них найбільший шахрай і брехло на приїсках!

Місіс Гауг казала, що її зовсім не дивувало, коли вона згодом чула про «чарівну привабливість сера Патріка Кевана». Він був таким ще хлопчиськом. В ньому якось уживалось безсоромне нахабство і вміння привабити до себе людину, коли йому чогось від неї треба, – тоді він ладен був навіть прикинутись дурником.

Але вже з молодих літ Педді несхитно йшов до своєї мети. Він страшенно всіх насмішив, коли раптом почав відвідувати аукціон і купувати акції. Звідки в нього беруться гроші? Що він робить з акціями?

Педді посміхався й казав, що хоче розібратися, що до чого. Він твердо поклав собі стати багатою людиною, і що раніше візьметься до діла, то буде краще. Він складав шилінг до шилінга, які заробляв, продаючи дикі квіти та виконуючи різні дрібні роботи в трактирах, а також виступаючи посередником – звісно, за пристойну винагороду, – коли хтось хотів збути шмат золота.

– От чортеня! – вигукнув Фріско. – Тиняється по приїску – тут виканючить стару одежину, там поцупить черевики, – і ніби таке воно бідне та нещасне, ну все зробить заради скоринки хліба. А тим часом один з банківських працівників казав мені, що в Педді Кевана на поточному рахунку лежить уже тризначна сума.

Минали дні й тижні. Дні й тижні сліпучого світла та пекельної спеки. Коли налітав ураган, червона пилюка здіймалася в повітря, закриваючи сонце; тоді опівдні враз сутеніло. Крамниці в містечку зачинялись і життя завмирало. Іноді, коли вщухав вітер, теплий ріденький дощ ледь скроплював землю, прибиваючи куряву. Але грози не було; не було тієї щедрої зливи, що принесла б полегкість спраглій землі та змученим від спеки таборам довкола Хеннана.

Під кінець дня Саллі завжди відчувала смертельну втому. Працювати доводилось не присідаючи: то куховарити, то годувати клієнтів, і все це надворі, де розжарене повітря обпікало легені. Вечорами, спочиваючи у своєму кріслі, змучена і безсила, вона питала себе, чи довго ще отак витримає. Вона розуміла, що ніколи б у світі не впоралася з своєю їдальнею, якби не ласка та допомога чоловіків, а надто Фріско. Він знаходив сотні способів полегшити їй життя: надсилав з містечка продукти, щоб вона не ходила по них казна-куди, запропонував спорудити навіс з гофрованого заліза, щоб їй не пектись на сонці, готуючи обіди. Поступово Саллі звикла покладатись на нього і майже в усьому радитись з ним.

Якось увечері, помітивши, що Саллі обпекла руку, Фріско наполіг на тому, щоб зробити їй перев’язку. Він так здивовано дивився на ушкоджену руку, – а рука була зашкарубла, жорстка, бруд глибоко в’ївся у шкіру, – що Саллі зніяковіла й відсмикнула її.

– Руки в мене просто страшні, – ніби вибачаючись, пробелькотіла вона, – ніяк не можу їх відмити.

Фріско взяв і другу її руку й, низько схилившись, підніс їх до губ.

– Це наймужніші і найкрасивіші руки в цілому світі,—.сказав він.

Благородство та шанобливість, з якими він це зробив, зворушили Саллі.

«Ні, – подумала вона, – не віриться, щоб Фріско був таким, яким я колись його вважала. Неприторенний мерзотник нездатний на такі пориви». Їй не хотілось вірити пліткам, що ходили про нього, так само як не хотілось вірити всьому, що говорили на приїску про Педді Кевана.

Минуло кілька днів, і якось увечері Фріско сказав:

– Коли я вперше побачив вас, місіс Саллі, я одразу відчув, що ми не чужі.

Він сидів долі поруч її крісла; остання смужка вечірньої заграви, рожевіючи, згасла на небі, і теплі сутінки густішали навколо них.

– Справді? – спитала Саллі трохи вимушено; тон, яким він це сказав, здивував її.

– І ви теж це відчули, – вів далі Фріско. – Хіба ні? Ну скажіть!

Захоплена зненацька цим запитанням, Саллі відповіла з властивою їй щирістю:

– Еге. Дивно, правда?

– Не так уже й дивно, як здається. – Фріско замислився. – Цим пояснюється дуже багато. Чому, наприклад, після зустрічі з вами я намагався стати іншим? І чому я завжди відчував, що ви знаєте про мене все – і добре, й погане?

Саллі відчула, що розмова стає небезпечною, і спробувала ухилитися від неї.

– Ну, що ви, нічого я не знаю!

– Ні, знаєте, – настійливо повторив Фріско і засміявся. Він не зводив з неї очей, і в його погляді, як завжди, була зухвала фамільярність. – Щоразу, коли я дивлюся на вас, я посміхаюсь, і ви знаєте чому, знаєте, про що я в цей час думаю.

Саллі зраділа, побачивши, що до них наближаються Сем Тупе Кайло. Адже Фріско казав правду, тільки вона не сміла в цьому признатися. Вона відчувала, що між нею і цим чоловіком існує якесь мовчазне взаєморозуміння. Воно виникло в ту мить, коли її очі вперше зустрілися з його очима, хоч Саллі й вирішила вперто заперечувати це: вона боялася збагнути справжню суть цієї майже невловимої інтимності.

Ніколи, жодним словом Фріско досі не натякнув, що в його ставленні до неї є щось інше, крім стриманого, шанобливого захоплення та щирого бажання допомогти їй у скрутну хвилину. В усьому винні його відчайдушне веселі очі; це вони розтривожили її і вирвали в неї відгук з найпотаємнішого куточка душі.

«Не можна такого допускатись, треба раз і назавжди побороти в собі це ганебне почуття», – думала Саллі.

Зрештою вона досить наслухалася про містера Фріско Джо Мерфі, щоб бути з ним насторожі. Згадати хоча б Марітану й Лілі. Звичайно, він принадний мужчина, вродливий, сильний і по-лицарськи чемний, що так подобається всім жінкам. І він завжди був такий добрий та уважний до неї. Але вона не піддасться цій сентиментальній слабості, вона викине геть, з голови містера Джо Мерфі, запевняла себе Саллі. Він ніколи не повинен дізнатися про те, що йому пощастило навіяти їй думки, які викликають у неї почуття провини перед Моррісом.