Текст книги "Буремні дев'яності"

Автор книги: Катарина Причард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 41 страниц)

РОЗДІЛ LXVIII

В Хеннані колись теж було немало веселих ночей та веселих гулянок, хоч вони, певна річ, не могли зрівнятися з тими грандіозними бенкетами, що їх влаштовував який-небудь щасливий старатель у бурхливі дні кулгардійського процвітання. Дінні пам’ятав, як Великий Мак і його напарники продали свою ділянку за двадцять тисяч фунтів стерлінгів, промчали по місту шестериком коней, притягли звідкілясь духовий оркестр, штурмом взяли трактир Елліота й до ранку напували всіх шампанським.

Був Дінні й на тому знаменитому гульбищі, яке влаштували лондондеррійські хлопці, коли продали Золоту Свердловину, і пам’ятав, як Фло Робінс, найпопулярнішу в той час офіціантку, викупали в шампанському! Але щоб знайшлися такі йолопи, які – хай навіть очманівши од віскі! – припалювали б сигару чи люльку п’ятифунтовою банкнотою – ні, це вже брехня, казав Дінні. Може, якийсь дурисвіт і утнув коли таку штуку, щоб похвастатися своїми грошима, але Дінні такого бачити не доводилось.

Старий Мет Лейверс, який працював тепер двірником у готелі «Схід сонця», вихвалявся, що він мив ноги шампанським, коли йому одного разу пощастило натрапити на багату жилу. Мет одружився з офіціанткою і переписав на неї всі свої гроші, а вона втекла з якимсь молоденьким англійцем. Так, так, саме жіноча підступність доконала його, а зовсім не віскі, божився Мет, хоч після втечі дружини він пив без просипу, і Дінні казав, що це його зведе в домовину.

В Курналпі чи там в Кеноуні також не раз бувало, що який-небудь золотошукач, втративши тяму від щастя та пиятики, починав стріляти з револьвера по пляшках за стойкою, відбиваючи шийки. Але в Хеннані вечірки давно вже не супроводжувалися такою дикою гульнею у стилі «начхав я, скільки це коштує». Дні, коли старатель виручав грубі гроші за багаті родовища, здавалось, минули назавжди. Швидке виснаження покладів Лондондеррі, Багатства Націй та Карбіна змусило гаданих покупців пройнятися надзвичайною обережністю. А під час застою взагалі до будь-якої пропозиції про продаж ділянки почали ставитись з недовір’ям.

Два-три рудники перейшли з рук в руки, та кілька старателів, повернувшись із віддалених ділянок, одержали готівкою за своє золото. Але загальна депресія у золотодобуванні поклала край колишнім витівкам: тепер старателі вважали за краще вкладати свої гроші в якесь солідне діло, на зразок трактиру або ділянки родючої землі, замість того щоб пропивати їх з товаришами за одну ніч, як велів давній веселий звичай.

Та коли в Калгурлі заявилися Білл Король і Кварц-Обманка, які продали в Мульгаббі свою ділянку англійському синдикатові за шість тисяч фунтів стерлінгів, місто облетіла новина – мовляв, Білл збирається влаштувати гульню в Мак-Суїні. І в трактир плавом попливли люди.

Зійшлися майже всі старожили приїску: Дінні й Сем Маллет, Тупе Кайло і Довготелесий Джім, Клері Мак-Клерен і Янкі Набрида, Тессі Ріган і… одне слово, цілий натовп.

Білл Король уславився тим, що влаштовував пиятики щоразу, тільки-но йому траплялася нагода. Він приїхав на приїски 1893 року і спочатку був погоничем, потім натрапив на багатий поклад у Кукіні і повновладно хазяйнував там, заткнувши за пояс револьвер та частуючи кулаками кожного, хто пробував заперечити його права. Білл вимагав, щоб його називали Королем Кукіні, і верховодив у таборі точнісінько так, як Міллз із Курналпі на своїй ділянці.

Джек Міллз завоював повагу всіх золотошукачів Курналпі. Ця людина чиста, як скельце, казали про нього, ось кому можна вірити, що він справедливо вирішить будь-яку суперечку– чи то через карти, чи через ділянку. Але Білл Король був одчайдушний задирака і накидався на людей, мов яструб на курчат. Він дуже любив показати, який з нього добрий стрілець: не раз, щоб втлумачити якомусь настирливому пришельцеві, хто господар у таборі, посилав у нього кулю з таким розрахунком, щоб вона просвистіла тому біля самісінького вуха.

Кінець кінцем він вскочив з цим у халепу, коли в Кукіні під час бійки, що її спричинила гра в орлянку, куля рикошетом влучила в одного хлопця і вбила його на смерть. Хлопці спіймали на гарячому шулера, який, користаючись сутінками, грав монетою з двома решками, і почали його духопелити, а Білл, мабуть, вирішив навести порядок і вистрелив. Однак, коли Білла арештували, обвинувативши у вбивстві, проти нього не знайшлося жодного свідка.

На виручку Біллу прийшов Кварц-Обманка: він узявся вести справу й довів, що того вечора, коли сталося вбивство, Білл був за кілька миль від табору. Білл справді ходив того дня на розвідку з двома старателями, які присягалися, що вони забрели далеко в чагарники і повернулися до табору лише вранці. Не знайшлося нікого, хто захотів би посвідчити, що кулю, яка порішила шулера, котрий не один день обдирав старателів, пустив Білл Король. Білла виправдали, і він з тріумфом повернувся в Кукіні.

Однак його авторитет дещо підупав, і винуватцем був до деякої міри Кварц-Обманка. Ніхто не любив Кварца-Обман-ку, а після цього випадку він присмоктався до Білла, як п’явка. Обидва старателі, що працювали разом з Біллом, вирішили відділитися і пішли на розвідку вдвох.

Ділянки були вироблені, в Кукіні майже нікого не залишилось; Білл та Обманка повитягали заявочні кілки й причалапали до Кеноуни якраз того дня, коли похід у Долину Смерті був уже в повному розпалі.

Саме Білл Король з своєю компанією підбурив старателів проти панотця Лонга і витяг з нього якесь признання про таємничий самородок. А коли й після цього не знайшли ніякого золота, Білл і його хлопці вже ладні були помститися священикові за його обман, але втрутився Том Дойл: він поста вив старателям добрячу випивку і вговорив їх ставитися з повагою до духовного сану.

Том поздоровив Білла з успішним очищенням передмістя, коли той узяв приступом кубло розпусти одного француза, який держав у брудній халупі на околиці Кеноуни чотирьох японок. Хлопці не допустять, заявив Білл, щоб цей кабанюга жив коштом напівголодних жінок, висотував з них усі сили, а сам цілими днями байдики бив. І от старателі повибивали вікна та позривали двері в халупі, а Білл, загнавши пройдисвіта в куток, подірявив навколо нього всю стіну. Француз накивав п’ятами, полишивши японкам вести діло на свій страх і риск. Однак із їхньою «діяльністю» скоро було покінчено. Том сумлінно ставився до своїх обов’язків мера міста. Поліція виселила японок, коли, за словами Тома, їх перебування в місті почало «загрожувати доброму здоров’ю наших городян».

Отож не дивно, яка зчинилася буча, коли самого мера арештували за вбивство. Виявляється, він, Чарлі Кущолаз і Ден Альвес брали участь у бійці, під час якої вбили Дуга Говарда. Кварц-Обманка й цього разу зумів, певне, дати обвинуваченим розумну пораду, і коли їх звільнили, поставив собі це в заслугу. До речі, всі знали, що Кварц-Обманка не просто доморощений приїсковий стряпчий; колись він був неабияким юридичним світилом, але втратив адвокатські права за привласнення ввірених йому грошей, після чого і прикотив на приїски в 1893 році.

Колись Обманка мав ім’я Чарлі Квартерман, та й зараз іще при нагоді вдавав із себе джентльмена. Але ніхто не міг повірити, що цей лисий, горбоносий і неохайний старий дивак, товариш Білла Короля, носив колись елегантні костюми і прикрашав своєю персоною респектабельні вітальні. Він був розумний і хитрий, не ліз за словом у кишеню, і про нього казали, що ні витривалістю, ні потворністю він не поступається перед верблюдом.

Кварц-Обманка – це найбільш підходяще для нього ім’я, казав Дінні. А охрестили його так за те, що він кинув у дорозі свого товариша: втік, забравши з собою усі харчі й воду. Такого злочину ніколи не забувають і не прощають. Кварц-Обманка присягався, звичайно, що, перш ніж піти по допомогу, він поділив усе порівну. Його напарник Джек Белл, запевняв він, так ослаб від дизентерії, що не міг зрушити з місця. Він залишив Джека біля великого пласта вивітреного кварцу, за сто п’ятдесят миль від Фініша. Але тубільці, які натрапили на ледь живого старателя, казали, що його міх для води був порожній, а сліди білої людини, яка пішла звідти, – зовсім свіжі.

Чарлі Квартерман присягався, що тубільці самі вкрали харчі та воду, які він залишив Джекові. Тубільці вельми здивувались, почувши таке обвинувачення. Вони знають потаємне джерельце в горах, недалеко від того місця, казали вони, і їм зовсім не потрібна вода білого.

Ніхто не вірив Чарлі Квартерману. Але прямих доказів не було, і це його врятувало. Загальні збори старателів не наважились судити його на підставі самих тільки свідчень тубільців. От на цих зборах Чарлі Квартермана й перехрестили на Кварца-Обманку, і так це прізвисько до нього й прилипло. Перші розвідники, шукачі золота, всією душею ненавиділи цей холодний, недобрий білий камінь, який часто вводив їх в оману своєю появою на поверхні.

Білл Король любив, звичайно, побешкетувати, зате він був хорошим товаришем, завжди виручав у біді; всі знали його широку натуру і добре серце. І старателі терпіли Кварца-Обманку тільки тому, що він вважався товаришем Білла Короля.

Коли Білл привселюдно заявив, що сьогодні він частує, всі вже знали наперед, що Білл себе покаже. На таких гулянках пити щось інше, крім шампанського, вважалося поганим тоном. Бенкет щойно почався, а офіціантки вже відбігали ноги, не встигаючи розносити гостям шампанське. Білл почав відстрелювати шийки в пляшок. Засвистіли кулі, корки мелькали в повітрі. Перелякані дівчата збилися в куток. Біля стойки всі лізли один одному на голову, щоб захопити пляшку та склянку. Кожен хапав, що тільки міг, а Білл стріляв та стріляв, неначе в нього вселився біс. Він хотів перевернути все догори ногами, мовляв, знайте наших.

– Та годі вже тобі, угомонися, дурило! – почав благати Обманка, коли шум і гвалт досягли апогею.

– Що?! Про що ти там варнякаєш? Чуєте, хлопці, – загорлав Білл, – цей старий, вошивий скнара обізвав мене дурилом за те, що я частую своїх товаришів! Наливайте ще, міс! Пийте до дна, хлопці! – І звернувся до Мак-Суїні, який вигулькнув на порозі бару: – Не хвилюйтеся, містер Мак-Суїні. Кварц-Обманка заплатить, коли ми тут щось покалічимо. Е-ех! Як би не промазати!

Скло у дверях за спиною в Мак-Суїні розлетілося на друзки, і хазяїн мерщій сховався у залу, де було безпечніше і де за піаніно сиділа Лора, трохи підхмелена й до смерті налякана всім цим бедламом. На самому початку гулянки офіціантка принесла їй пляшку шампанського: містер Білл Король п’є за її здоров’я і просить заграти й заспівати що-небудь для його гостей. Лора забарабанила популярну на приїсках пісеньку, але дикий рев, що виривався з бару, заглушив і музику, і спів.

Коли Тім Мак-Суїні, задкуючи, повернувся до зали, тримаючись за закривавлену щоку, порізану скалкою скла, слідом за ним увійшов Білл.

– Все гаразд, Тіме! – закричав він весело. – Ми з Обманкою заплатимо за все. Заплатимо за кожну паскудну шибку… прошу пробачення, мем.

– Шквар, Білле! Ти заплатиш, будь певен, – похмуро відповів Мак-Суїні, витираючи хусточкою обличчя.

– А чом же ви не співаєте і не граєте, мем? – запитав Білл.

Лора знову почала грати. В барі продовжували галасувати. Білл привів пишнотілу вродливу офіціантку – Клару Фагот. Він хотів, щоб вона для нього заспівала. Слідом за ними до зали посунули гості.

Жінок було обмаль, і чоловіки танцювали один з одним. Клара кружляла у ведмежих обіймах Білла. Вони спіткнулися і покотилися додолу, регочучи і горлаючи, мов божевільні: «О Дейзі, о Дейзі, тебе люблю безмежно…»

Почалася бійка за Джессі Грей: поки двоє старателів сперечалися, з ким вона танцюватиме вальс, третій забрав дівчину у них з-під носа. Зчинилася страшна колотнеча; дівчата верещали і заливалися сміхом; у бійку встряло ще з півдюжини старателів, але Мак-Суїні припинив неподобство, загнавши всіх назад у бар і звелівши подати нову партію шампанського. Він пильно стежив за порядком, цей старий волоцюга Тім Мак-Суїні. З хлопцями легше впоратися, казав він, коли вони добряче нап’ються і дехто звалиться під стіл.

– Тепер вам краще поїхати додому, – сказав він Лорі, коли веселощі перейшли всяку міру. – Вам тепер тут не місце, мем. Сам я вас не зможу провести, а скажу своєму хлопцеві, щоб запряг кобилку й одвіз вас додому.

Але Білл не зводив очей з Лори.

– Ось Лен Мінога! Він нам заграєпольки, – загорлав він, тягнучи до піаніно куцого чоловічка з гармошкою в руках. – Дозвольте запросити вас, місес?

Білл рвонув Лору з стільця і закружляв з нею по залі. І вона відразу відчула себе в центрі шаленого веселого вихору – мчала кудись крізь натовп п’яних чоловіків, наскакуючи на них і спотикаючись… А Білл весь час бурмотів їй на вухо, що він хоче переспати з нею, чого б це не коштувало йому. Може, вона залишиться на ніч у готелі? Де вона живе? Він прийде до неї додому. Якщо жінка закрутила йому голову, він свого доможеться, ніщо його не спинить. Лора почувала себе зовсім безпорадною в дужих чоловічих руках: під палаючим поглядом Біллових очей.

– Ні! Ні!—мов заведена, белькотіла вона, силкуючись вирватися з його міцних обіймів, а сама відчувала, як нею оволодіває дивне, божевільне бажання крикнути: «Так! Так!»

Старателі, яких Мак-Суїні заманив шампанським у бар, галасували, вимагаючи до себе Білла.

– Гей, Білле! – горлали вони. – Ти що – назад раком? Що з ним таке, чого він там застряв? Мак-Суїні частує! Він тебе переплюне!

Заряд влучив у ціль. Білл випустив Лору, наче вона втратила для нього всякий інтерес, і поплентався в бар. Ні, дзуськи, він нікому не дозволить переплюнути себе. Ніякому Мак-Суїні!

Щоб одразу нагадати всім, хто сьогодні частує, Білл згріб всі склянки із стойки додолу й замовив новий ящик шампанського. І знову починав стріляти по пляшках, коли офіціантки не встигали їх відкорковувати. Шампанське фонтанами било з пляшок і, шумуючи, розтікалося по підлозі; золотошукачі хапали розбиті пляшки і пили нахильці, задерши високо голову й заливаючи вином бороди та брудні, промоклі до рубця сорочки.

Коли все, що можна було потрощити, було потрощено, Білл без тями звалився під стойку. Тільки над ранок Мак-Суїні вдалося спровадити останніх гостей і зачинити бар. Наступного дня Білл заплатив за дюжину ящиків шампанського і всю заподіяну шкоду. Обійшлося в кількасот фунтів стерлінгів, казав Білл, зате є що згадати. Крім цього, в Мак-Суїні був ще один рахунок до Білла, і тут він поквитався з ним по-своєму.

Цієї ночі Лора не поїхала додому. Мак-Суїні поступився їй своєю кімнатою, а сам ліг на канапі внизу.

– Те, що вчора було тут, не повинно більше повторитися, люба, – сказав він Лорі вранці, коли вони снідали разом. – Так не годиться… У мене руки свербіли задушити того мерзотника, коли він тягнув вас із стільця і примушував танцювати з ним. Біля вас повинен бути мужчина, щоб він піклувався про вас і захищав. Я звичайний, грубий трактирник… сам знаю, що не до пари такій жінці, як ви. Але я був би вам добрим чоловіком; ви б ні в чому не знали одмови. Подумайте, Лоро, ідіть за мене заміж, їй-бо, не пожалієте. Присягаюся божою матір’ю і всіма святими, що годитиму вам, як самій королеві, до кінця днів своїх ви не думатимете про гроші.

– Ви дуже добрі, містер Мак-Суїні, – пробелькотіла Лора, – але я ніколи більше не піду заміж…

– А саме це вам і слід зробити, – стояв на своєму Мак-Суїні. – Ви ж самі бачите, що виходить…, а у вас же донька росте.

Лора почервоніла, їй було соромно, її мучила совість; вона ніяк не могла збагнути, що трапилося з нею під час того шаленого танцю з Біллом Королем. Мак-Суїні, очевидно, помітив її стан і зрозумів, що її не можна зараз відправляти додому; одверто кажучи, вона так захмеліла, що йому довелося підтримувати її на сходах. Вона проспала всю ніч, не роздягаючись, а вранці почувала себе зовсім хворою. Бридко згадати, як вона втелющилась у цю оргію! Її кидало в дрож на саму думку про те, що могло б трапитися, якби Мак-Суїні не поставив гостям нової випивки і вони не покликали Білла в бар.

Мак-Суїні й раніше застерігав Лору – радив їй не пити, хоч йому було вигідно, звісно, що відвідувачі купують для неї вино. Тому він удався до таких хитрощів: звелів офіціанткам наливати Лорі з пляшки, в якій він завжди тримав для себе холодний чай, або подавати їй розведене водою імбирне пиво у пляшці з-під джину. Та Лорі тепер подобалось пити коньяк, подобалось веселе запаморочення голови, яке викликало в неї шампанське. Вона сама краще за Мак-Суїні знала, що вже звикла до спиртного, і їй ставало страшно, коли вона думала про те, до чого це може призвести. Вона бачила себе нікчемною старчихою, такою, як стара Мег Райєн, що тиняється по шинках, випрошуючи на похмілля чарчину.

«О ні!—ледь не плачучи, казала собі Лора. – Цього не може бути, до цього не дійде!» І все-таки їй було страшно: вона знала, що все може статись, якщо і далі так піде. Лора не могла позбутися відчуття своєї безпорадності, своєї самотності, їй потрібна була чиясь любов і близькість. В задушливій атмосфері готелю, серед зголоднілих за жіночою ласкою чоловіків, Лора відчула раптом, як у ній прокидається незнане раніше грубе плотське бажання.

Вона відчувала, що могла б дозволити цілувати себе, держати в жагучих обіймах не одному з цих чоловіків. Але вже сама думка про це жахала її. В душі вона залишалася все тією ж добре вихованою дівчинкою, яка вважала будь-які випадкові зв’язки аморальними і вульгарними; все тією ж гонористою і самовдоволеною жіночкою, яка була дружиною Олфа і пишалася своєю чеснотою. «Вільна любов», плотські утіхи поза шлюбом здавалися їй принизливими.

Лора соромилася своїх почуттів, стидалася того, що закипало в ній під похітливими поглядами п’яних чоловіків, при їх випадковому грубому дотику. Вона пробувала удавати з себе байдужу: з спокійною гідністю відповідала на багатозначні натяки поважних городян та деяких приїжджих знаменитостей; але все це були нікчемні прикидання. Вона не могла обманути себе: любовні загравання чоловіків були їй приємні, вони хвилювали її і ніби повертали до життя.

Довгий час після смерті Олфа Лора жила, замкнувшись у своїй холодній самотності, сховавшись у ній від веселих, лукавих очей, які часом можуть сказати більше, ніж слова, їй здавалося, що горе, яке вона пережила, мало не позбавило її розуму, зробило її тупою та байдужою до всього. Вона ніяк не могла примиритися з думкою, що Олф так жорстоко покарав її, залишивши на самоті. На деякий час вона втратила здатність нормально мислити і відчувати. Вона дивувалася, що тіло її досі робить якісь рухи, що вона може стискати і розтуляти пальці, чути і бачити. Навіть Еме, здавалось, перестала для неї існувати. Поволі вона переконала себе, що не любить дочки; але вона постарається бути їй доброю матір’ю, виконає свій обов’язок, дасть дитині все, чого Олф міг би побажати своїй дочці.

Вона віддала Еме до монастирської школи в Кулгарді, коли вирішила грати вечорами в «Західній зірці».

– Адже не можу я щовечора залишати її у тебе, – доводила вона Саллі. – Там принаймні вона не буде, як тут, гасати після школи по вулицях з сусідськими хлопчаками.

Спочатку, граючи вечорами в Мак-Суїні, Лора була дуже мовчазна і замкнута в собі. А Мак-Суїні, навпаки, дуже добрий і чуйний до місіс Брайрлі. Відвідувачі ставилися з повагою до її горя, до жалоби, якої вона не знімала протягом багатьох місяців. Лора тепер і сама не могла пригадати, як це почалося, – як вона подружила з офіціантками, а надто з Кларою, що привабила її до себе своїм чудовим голосом, глибоким і соковитим контральто, таким сильним і воднораз задушевним. Лора акомпанувала Кларі, коли та на настійну вимогу чоловіків погоджувалася співати. Клара вважала коньяк найкращими ліками від усіх скорбот, і Лора дедалі частіше стала причащатися ним разом із Кларою.

Поступово Лора звикла до обстановки готелю Мак-Суїні, до грубуватих, але дружелюбних відносин, які там панували і які, зрештою, припали їй до душі. Вона почала з більшою цікавістю і поблажливіше ставитись до рудокопів та старателів, які сходились до зали послухати, як вона грає на піаніно і співає популярні пісеньки. Розмовляла з ними, навіть коли вони були трохи під чаркою, і залюбки слухала їхні розповіді про всілякі удачі та невдачі. А іноді дозволяла їм частувати себе вином, тому що їй хотілося забутись, перестати думати про Олфа.

Його смерть упала на неї, мов якийсь страшний тягар, що більше думала про неї Лора, то гіркіше їй ставало на душі. Така смерть була дезертирством, зрадою їхньому коханню, і цього вона не могла простити Олфу. Йому, виходить, було однаково, що станеться з нею, раз він сам, з доброї волі, покинув її назавжди. Злість проти Олфа закипала у неї в серці. Тупа, неприборкана злість. А ці гулянки з грубими, чужими їй людьми немовби опоганювали в її очах пам’ять Олфа. І вона знаходила якусь несвідому втіху в цьому зрадництві, ніби мстйлася йому за свою кривду.

Як їй жити далі? Хіба зможе вона тепер бути тією, колишньою Лорою – щасливою, безтурботною, ніжно-відданою дружиною, що свято вірила в розум і здібності свого чоловіка? Ніхто й ніщо не могло б похитнути її віри в Олфа, та він сам, власноручно зробив це – він не тільки занапастив і своє, і її життя, він розбив усі її ілюзії. Мовби він і не кохав її по-справжньому, мовби вони були чужі одне одному. Але вона кохала його і ніколи не покохає другого, твердила собі Лора. Можливо, Лора несвідомо хотіла довести Олфу, що вона може прожити й без нього: встоїть на ногах, працюватиме і прогодує себе. В ній жила невиразна віра в те, що він про це якось дізнається. Коли вона дивилась на його портрет, їй хотілося крикнути йому: «Ти бачиш – я можу! Я можу сама заробляти собі на хліб!» Але, по суті, вона залишалася тим самим слабким, безпорадним створінням, яким вважав її Олф.

Її біль був пройнятий гіркотою, і почуття приниження не покидало її. Але серце Лори ні на мить не переставало тужити за Олфом. Вона все віддала б, щоб знову чути його голос, бачити його біля себе. Але вона була тепер позбавлена тієї теплої, душевної близькості, яку дарував їй Олф, і саме це робило її самотньою і нещасною. Іноді їй здавалося, що вона буде вдячна кожному, хто обніме її, пригріє, дасть відчути їй біля себе живе тепло, їй було так холодно, так порожньо, відколи вона втратила той радісний, щасливий світ, у якому жила з Олфом!

Коли вона приходила грати в готель, Мак-Суїні метушився коло неї, мов стара квочка біля свого єдиного курчати. Спочатку вона не дуже зважала на цю турботливу увагу, хоч їй, звичайно, було приємно, що Мак-Суїні весь час тиняється у коридорі біля дверей, коли вона грає, або, примостившись на краєчок стільця у залі, з сльозами на очах слухає, як вона співає «Останню троянду літа» чи якусь іншу сентиментальну пісеньку. З усього було видно, що Мак-Суїні закоханий, та Лора цього не помічала, а бідолашний хазяїн готелю не наважувався відкрити їй свої почуття і ставився до неї по-дружньому, хоча й з відтінком покровительства, – наказував запрягти для неї візок, коли вона припізнювалася в готелі, і чатував, мов вірний пес, якщо коло неї починав упадати якийсь надто палкий кавалер.

Але минав місяць за місяцем, і залицяння Мак-Суїні почали бентежити Лору; вони ставали дедалі помітнішими – особливо після тієї незабутньої ночі, коли Білл Король поставив рекорд, обпоївши всіх старателів шампанським, а Мак-Суїні несподівано освідчився їй. Офіціантки докучали Лорі своїми розпитуваннями, а Лора – хоча й сміялась у відповідь і запевняла, що ні за які блага в світі не погодиться стати місіс Мак-Суїні, – все ж таки потроху звикала до цієї думки і навіть знаходила втіху в тому, що біля неї є людина, яка так віддана їй.

Коли Лора обідала з Фріско чи ще з кимось із чоловіків, Мак-Суїні завжди сидів оддалік і страдницьки-ревнивим поглядом стежив за тим, як упадають коло Лори її кавалери. А Фріско тепер уподобав Лорине товариство куди більше, ніж раніше, і між ними швидко встановилися невимушено-фамільярні взаємини. Лора несвідомо наслідувала задирливо-жартівливі манери офіціанток у їх поводженні з чоловіками. Навчилась, як і вони, рішуче давати одкоша залицяльникам, _:коли вони переходили міру, – якщо вино не туманило їй розум. Та після пляшки доброго вина вже важче було чинити опір палкому поцілункові чи зухвалій руці, що ковзнула по грудях. А тепер це траплялося не раз, коли вона вечеряла з офіціантками та їх приятелями в окремому кабінеті після закінчення роботи в ресторані.

Мак-Суїні не забував застерігати Лору щодо деяких її залицяльників. Коли він дізнався, що вона була на веселій вечірці в одного управляючого рудником, він спохмурнів, і не треба було питати, як він страждає.

– Не до лиця вам такі розваги, мем, – сказав він просто. – Ви така гарна, така порядна дама – чого вам водитися з тими розпусниками? У мене серце кров’ю обливається, коли вони витріщають на вас баньки, мов хочуть з’їсти; адже я знаю, що жоден з них не годен вам у слід ступити.

Лору зворушили щирі слова Мак-Суїні.

– Що вам казати, я й сам вас не вартий, – вів далі Мак-Суїні, скориставшись з того, що Лора його слухає. – Але я люблю вас, мем. Я ладен цілувати землю там, де ступали ваші ноги. Я буду вам добрим чоловіком, Лоро, буду піклуватися про вас.

– Ні, ні, про це не слід і говорити, містер Мак-Суїні, – квапливо відповіла Лора. – Я вже казала вам, що ніколи не вийду заміж. Я кохала Олфа. І більше нікого кохати не буду.

– Кохати? – з сумом в голосі повторив Мак-Суїні. – Я й не прошу, щоб ви мене кохали. Я прошу вас вийти за мене заміж і дати мені право піклуватися про вас. Якщо я не огидний вам і ви згодні жити зо мною – з мене й цього досить. Більше я не докучатиму вам, – додав він. – Слова не промовлю, якщо вам це не до душі. Тільки знайте, я такий: коли вирішив що, мене вже ніщо не зіб’є. Настане час, і ви таки будете моєю дружиною—і не пожалкуєте про це. Ви тільки пам’ятайте, люба, що Мак-Суїні відданий вам душею і тілом.

Лора була збентежена і схвильована. Вона знала, що Мак-Суїні каже правду. Він міг дати їй те, чого їй бракувало. Думка про те, що з ним їй не треба прикидатись, давала їй полегкість. Лора нараз відчула, що могла б стати дружиною Мак-Суїні і цим повернути собі самоповагу, яку вона втрачає. Але вона не могла примусити себе сказати це Мак-Суїні.