Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 40 страниц)

Сведлик і Леся

– Ні, мамусю, даремно ти приховуєш від мене своє хвилювання і неприємності! Я ж не маленька, – усе бачу! – казала Аня, розгулюючи з матір’ю по кімнаті. – Від батька немає звісток… Де він? Що з ним? Ми не знаємо. Але же це не вперше. Нам би вже час звикнути. А можливо, ти знаєш більше, але просто не хочеш мене турбувати?

А. Василевський

Наразі вільно буде спитатися: а яким було особисте, подружнє життя харківського анахорета й відлюдника Свідзінського? Як стає бачити, для всіх його біографів поет також у ньому залишається «невідомим» і «малознаним». Що всі вони кажуть з цього приводу? У 1929-му році до Харкова переїздить поетова дружина Зінаїда Сулковська з дочкою Мирославою. Через три роки обидві від’їздять до Вінниці. Що сталося? Наше прикладне літературознавство сходиться на одному: подружня зрада, якій поет присвятив однойменний цикл.

« Свідзінські у Кам’янець-Подільському жили у Сулковських. Два священики дружили і дітей пошлюбили, – подає „незаперечну“ версію В. Яременко. – Володимир був закоханий в юну попівну, а вона, очевидячки, виконала волю батьків. Доки жили в батьків – все було добре, але з переїздом до Харкова Сулковська розкріпачилась, спокусників вистачало, та й згубила контроль над собою, а потім уже не могла вибачити собі. Інтеліґентний, чутливий, все розуміючий поет прощав дружині, але вона не простила собі… Основа циклу „Зрада“ реальна, дійсна, життєва. Те, що дружина залишила поета, він вважав зрадою, та, можливо, була й сама зрада». « Особливістю ж цієї історії є те, що йдеться про любов не до прекрасної незнайомки, а про любов до власної дружини, – і собі теоретизує В. Шевчук. – Доводилося жити в найнятій кімнаті, і дружина поета, здається, не витримала випробування буднем, хоч терпіла більше десяти років».

І далі починаються фактичні та ситуативні незугарності. Що саме терпіла десять років дружина поета, і про які « випробування буднем» ідеться, якщо в Харкові вона прожила всього лише три роки? Хто саме « розкріпачився» і « згубив контроль над собою», себто з чийого боку була « реальна, дійсна, життєва», а не вигадана біографами зрада? І, нарешті, як бути зі свідченнями безпосередніх очевидців описуваних подій?

Вже у 1970-их роках подруга поетової дружини А. Воронець згадувала: « Коли я познайомилася з В. Ю.(Володимиром Юхимовичем. – І. Б.-Т.) – не пам’ятаю. Він бував у нас в Харкові і один, і з дружиною, з якою я приятелювала. Здається, у 1929-му році вона виїхала з Харкова, бо він захопився Кондратьєвою». Тож, як бачимо, «реальна» основа циклу «Зрада», як і всі гіпотези вищезгаданих дослідників, виглядає більш ніж сумнівною.

Утім, « прекрасною незнайомкою», про любов до якої йдеться у цій історії і якій поет присвячував свої вірші, виявилася зовсім інша особа. Нею була землячка В. Свідзінського, старша сестра відомої перекладачки М. Пілінської – Олена Чілінгарова (Пілінська), з якою поет познайомився ще у 1925-му році. Двадцятидев’ятирічна Чілінгарова разом з чоловіком своєї сестри І. Дніпровським відвідала сорокарічного літератора на його першому харківському помешканні, на Холодній горі. Сама вона, вчителька за фахом, жила в Харкові від 1924-го року, працюючи секретарем-друкаркою по редакціях різних видань. Аматорка мови й літератури, разом із своєю сестрою М. Пілінською, за якою свого часу упадав М. Куліш, ця приваблива жіночка була душею письменницького кола, до якого належали П. Тичина, І. Дніпровський, М. Куліш, О. Вишня, В. Свідзінський та ін.

Сестри Олена і Марія Пілінські

…Звичайно, усі ми дуже добре знаємо офіційну, себто закостенілу біографічну свідзініяну, тичиніяну та інші агіографічні життєписи радянського кшталту. Знаємо також те, як наші літературознавці в цивільному, що не спроможні відірватися від паперів і покрутити головою, геть забувають про людину заради вибудованої ними протягом кандидатських десятиліть схеми. Ба навіть сама схема, як ми вже пересвідчились на прикладі гіпотез вищезгаданих дослідників, буває зазвичай мертва: не розбереться в колізіях трикутника Свідзінський – Чілінгарова – Сулковська людина, яка озброєна самою лише логікою і яка не розуміє ірраціональної багатовимірности життя. «Свідзінський не міг…», «Неможливо уявити, щоби Пілінська й Куліш…» Та все він міг, і все можна уявити! Не тільки кохання взагалі, зраду взагалі, ненависть до подружнього життя взагалі треба пережити, але й найхимерніші переплетіння любовних почуттів. І все так чітко уявляється на бувалому в бувальцях леґендарному «тичинівському» дивані, почесно перевезеному вже у 1990-их з харківського помешкання Пілінських до місцевого Літературного музею.

Тож, як мовиться, сивина в голову, а чорт в бороду, і Свідзінський на початку 1930-их захоплений черговим коханням: вчащає до Пілінських на гостину, грає в карти з тамтешнім веселим товариством, присвячує вірші коханій (Загалом відомі три поезії, присвячені О. Чілінгаровій: «Не прийшла ти. Один без тебе…», «Смутно дзвонить зима…», «В колі світла електричного…»). Від того відволікає несподівана звістка про спробу самогубства поетової дружини З. Сулковської, яка з дочкою, нагадаємо, була у Вінниці. Втопитися в річці Буг цілком прозаїчно їй перешкодив випадковий рибалка. У своїх спогадах Мирослава Свідзінська пише, як батько, примчавши з Харкова, питався з болем у голосі: « Зіно, а може, ти хочеш, щоб ми разом жили? То зійдемось». На що була мелодраматична відповідь: « О, вже нам не жити».

Мірочка плаче

На стінах тихо плачуть Шевченко і Франко.

П. Тичина

От чому я минулої ночі за Єсеніном плакав вночі.

В. Сосюра

Дружина поета Зінаїда Свідзінська померла від черевного тифу у Вінниці в липні 1933-го року. Свідзінський залишився з дванадцятирічною Мирославою на руках. Її він любив безтямно. « Та є в мене дочка, мій паросток ніжний. Буде любити мене й вечорового», – сподівався на розуміння з її боку в майбутньому. Отож, любив: писав для неї вірші й казки, робив до них кумедні малюнки, вигадував химерні історії. Якось купив двох кішечок, одну з яких назвав Чорка (була чорна), і другу – Чача: сидячи, перебирала лапками, наче танцювала: «ча-ча-ча»… Але в побуті, річ ясна, поет був безпорадний. « Згадується мені наша квартира при школі, де вчителювала моя мама, – спогадувала пізніше М. Свідзінська. – Вечір. Мама пішла на засідання, ми з батьком удвох. Я плачу за мамою. Батько бере мене на руки і несе до мами, відчиняє двері в учительську: „Зіно, Мірочка плаче…“»

Поховавши дружину і повернувшись до Харкова, В. Свідзінський поновлюється на працю у «Червоному Шляху», відбувши перед тим дворічне марудне коректорство в газеті політуправління військового округу «Червона Армія» та злиденні заробітки у Техвидаві (січень – вересень 1932 p.). Дочку спочатку залишає у дружининої подруги А. Воронець, а сам знімає куток на харківській Москалівці. Через деякий час батько з дочкою оселяються разом на Новоселівці, по вул. Сухаревській, ч. 49. І вже від 1936-го року незмінно мешкають на Основі, по вул. Лютівській, ч. 29.

Про тогочасний цикл віршів, присвячений пам’яти З. Сулковської, зокрема, В. Шевчук значить: « Ця смерть була одним із найболючіших ударів його долі. Однак він не зламався, а, беремося судити, відкрив у своїй душі нові, незвідані глибини – найвищий розвиток обдарування Свідзінського фіксується саме у 30-ті роки, після цієї смутної події». Насправді ж, як стає знати, справжньою причиною поетичного піднесення В. Свідзінського було його безтямне захоплення О. Чілінгаровою. Навіть одіозний цикл «Зрада», який довгі роки заколихував уяву довірливих дослідників, пов’язаний з іменем цієї фатальної для поета жінки.

Отож « Олена Михайлівна», « мила Леночка», « Леся», до якої звертався « Свердлик», « Сведлик або Свердляр» (як підписувався В. Свідзінський у своїх листах до О. Чілінгарової), не надто жалувала бідного поета. « Часто згадую про Вас, мила Олена Михайлівна, і дуже хочу Вас бачити», – листував поет у липні 1932-го року з Вінниці, куди примчав рятувати дружину від самогубства. І тим самим липнем, але ще не поїхавши з Харкова, до неї ж, кам’янець-подільської музи, у відпустці: « Дуже часто згадую Вас і наші зустрічі, особливо останню, коли так не хотілося з Вами розставатися і коли я так безбожно довго сидів у Вас. Недурно Цампа так завзято не мене гавкала – вона передчувала, що цей гість нахаба. Або ж вона чула, як Ви уже два (чи три) рази сказали мені, що Ви мене не любите».

Саме такі, інтимного кшталту послання В. Свідзінський не припиняє висилати до своєї обраниці протягом кожної одної розлуки з нею. Ті останні траплялися здебільшого під час літніх відпусток – чи то поета, а чи його коханої – адже у самому Харкові В. Свідзінський мав змогу бувати в Пілінських мало не щодня. Саме на прикладі цього ліричного листування вільно простежити розвиток бурхливого (принаймні так здавалося поетові) роману. Часом воно мало вигляд кумедних листівок з малюнками і жартівливими «звітами»: « Дорогая Леночка! Ластівки, відлітаючи в ирій, шлють Вам привітання. В. Свердлик» (10 жовтня 1935 p.), « Вітаю Вас з радісним днем і цілую обидві ручки. Сведлик» (31 травня 1935 p.). Іноді виглядало просто смішно, себто сумно: «Я рибалив з 10 до 4, а потім пообідав так: борщ, свинина, котлетм, вареники і два компоти» (17 вересня 1936 p.), « Їм безперестанку. П’ю силу горілки» (16 червня 1941 p.).

Хоч в основному це були цілком бадьорі листи п’ятдесятирічного коханця, життя якого, на думку теперішніх дослідників, мусило спинитися після розриву з дружиною. Чи він мав втопитися в харківській Лопані на знак солідарности, коли та померла від неправильно поставленої діягнози? Та нічого подібного! « Я живу як вперше і нічогісінько не роблю, не пишу, не перекладаю й навіть не читаю, – мало не в пику сучасному „поховальному“ літературознавству писав поет до Чілінгарової в липні 1936-го року. – Коли я приїду, Ви, мабуть, не пізнаєте мене – так я схуд. Я живу життям абсолютно здорової людини і роблю все, що мені заборонено: купаюся по кілька разів на день, печуся в воді, ловлячи рибу, ходжу без кінця, іноді сиджу в тіні дерев голий, на вітрі, кілька годин, п’ю воду з річки і озера…»

З такого дива поет навіть перейшов на ліричну прозу, закинувши віршування і витинаючи замість того жартівливі оповідки на зразок отакої: « Сьогодні о 9-й ранку я сидів на порозі і з нахабністю запеклого буржуя їв виноград. В цей момент мимо проходив трамвай. Раптом усі пасажири посхоплювались з своїх місць, замахали до мене руками і крикнули в один голос, мов на команду: „А де ж Леночка Чілінгарова?“ Розгубившись од несподіванки, я упустив з рук тарілку і крикнув перше, що спало на думку: „А поїхала в Геленджик!“ Я ще встиг почути, як усі разом сумно протягли: „А-а!“ – і трамвай зник. От така пригода». (21 вересня 1936 р.)

А що ж сама Леночка? Чи ставилася з розумінням до вже немолодого донжуана? Чи відповідала йому взаємністю? А чи разом з сестрою тішилась на дозвіллі з творчих потуг старого сатира? На бережку одного з листів, у якому поет розводиться про свій від'їзд до Коктебеля, мовляв, « а 3-го будемо думати про Вас», завважуємо цинічну нотатку М. Пілінської: « Це у вагоні! Буде думати! Жах!» Коментарі, як кажуть, зайві: « Показала зуби, як ікла, / Засміялась, свиснула, зникла».

Харків. Будинок вокзалу південних залізниць. 1930-ті роки

Хмари, оси, жаби

 
Не торговал я лирой, но бывало,
Когда грозил неумолимый рок,
У лиры звук неверный исторгала
Моя рука…
 

Н. Некрасов

Період творчого життя В. Свідзінського після виходу його збірки «Вересень» у 1927-му році характеризується повним мовчанням. З одного боку, хоч як наполягали з цього приводу всі радянські дослідники, професійним поетом він таки не був. Себто, не рахував офіційних карбованце-рядків, оскільки поезією на хліб не заробляв, маючи для того інші заробітки. Слід зазначити, що загальний наклад поетичних збірок В. Свідзінського, одна з яких до того ж була видана коштом автора, становив за його життя всього лише сім тисяч примірників.

З іншого боку, загумінковий досвід камерного поета, чиє спілкування з радянською дійсністю мовою Софокла й Архілоха лише в силу культурної кондовости режиму нагороджувалося замовчуванням, а не розстрілом – цей досвід короткозорого книжника, переінакшений в тріснутих скельцях пенсне, свідчив про існування дивної породи людей, для слабкого зору яких вигляд римської когорти на марші чи відпочиваючих мавок з лісовиками був більш звичний за портрети вождів у голові колони демонстрантів, що переможно вступає в прохід між вулицями, утворений внаслідок зруйнування в Харкові ґрандіозного Миколаївського собору. І тим не менш.

Після владарювання в Україні російського прокуратора Постишева, яке успішно завершилося низкою номенклятурних харківських самогубств і перенесенням столиці УРСР до Києва, дійшла черга також до рішучих заходів на літературному фронті. Назагал з «попутниками» було ніби як покінчено, але залишалися ті, хто по своїх редакційних закапелках, як писав натоді «Більшовик України», « докладав всіх зусиль до того, щоб створити свою фашистську термінологію, вигнати з української мови всяке слово, схоже на російське». Свідзінський з його безоглядно-поетичними « туркавками», « прицвітнями» й « полельомами» якнайкраще надавався до образу жертви. Тому-то й мовчав, не друкувався, обпікшись свого часу на власному «формалізмі».

Більше того, такі ж риси літературного відлюдництва В. Свідзінського мало його цивільне життя. Твердження В. Шевчука, мовляв, « леґендою треба вважати думку, що В. Свідзінський практично не брав участі в літературному житті», сьогодні слід сприймати за чергові намагання притягти «образ поета», що туго піддавався радянській дійсності, під літературознавчі креслення «перебудовчої», а згодом «незалежної» доби. Насправді ж усе було інакше. Окрім частих відвідин родини Пілінських в письменницькому Будинку «Слово», В. Свідзінський майже ніде не з’являвся. Як згадує дочка поета, до батька під описувану пору навідувався на далеку харківську Основу хіба що В. Сосюра, і то, аби позичити гроші. (У найбільш оплачуваного лірика України всі гроші відбирала його леґендарна дружина Марія, щоби не пропив.) Коли ж перестали давати, перестав навідуватися й В. Сосюра.

Але життя брало своє, і притягнення ним поета до «активної діяльности» ставало на очі. Зрозуміло, що повністю відповідати тогочасним літературним канонам він не міг, так само, до речі, як і завжди. « Взагалі я оце сидів і думав, Олено Михайлівно, – листував Свідзінський до Чілінгарової ще 1932-го року, – що мені як лірикові – уже кінець, „Лета шалунью рифму гонят“. (Жалко, що не можу сказати про себе продовження цих слів: „лета к суровой прозе клонят“)». Того ж року Свідзінський взявся за античні переклади: « Свого Аристофана перекладав мало, мляво і неохоче… Наслідуючи М. Рильського, багато часу провів над вудками…»

Слід зауважити, що у своїй втечі до офіційного перекладання В. Свідзінський не був одинокий. Під описувану пору це була рятівна практика багатьох «попутників» пролетарського літпроцесу. «Революційні» мемуари Люїзи Мішель про Паризьку комуну береться перекладати осміяна у тогочасних фейлетонах « крокодилиця від поезії» X. Алчевська. До цієї ж затишної гавані також заходить один з непевного щодо офіційної лінії партії «грона п’ятірного» неоклясиків М. Терещенко. Переклади комедій Аристофана «Оси», «Хмари» й «Жаби» були здані В. Свідзінським до Держлітвидаву аж на початку 1937-го року. Вийшли друком у 1939-му.

Але цього також виявилося замало для тодішнього загальнокультурного процесу по-тичинівськи « цілувати пантофлю Папи». Пригнічений обставинами суспільного й особистого життя, Свідзінський радо хапається за чергову рятівну соломинку, підкинуту йому керманичами офіційної літератури. У травні 1935-го року, після того, як М. Бажан високо підніс його як поета на розширеному пленумі Харківського правління Спілки радянських письменників, знетямлений лірик радо береться за пропонований В. Кузьмичем переклад книжки А. Барбюса «Сталін». « Сумна альтернатива, – коментує він цей крок у листі до О. Чілінгарової, – або бути поетом і сидіти без грошей, або заробляти і не бути поетом».

Обкладинка книги Андре Мальро «Antimemoirs». Лондон. 1968 рік

З уваги на вищесказане, видається сумнівним наразі останнє в часі припущення дослідника творчости В. Свідзінського В. Яременка про те, що панегірик Сталіну «Нищитель рабства, темряви гонитель…», який увійшов до наступної збірки «Поезії» (1940) В. Свідзінського, нібито належить перу Ю. Яновського. Мовляв, у такий спосіб він допоміг своєму неповороткому приятелеві «пробити» книжку в друк. До того ж, виходила вона, бачте, у щойно окупованому більшовиками Львові, тож пропаґандистська мета вимагала показу представника старої ґвардії поетів, який підтримує правлячий режим.

Насправді ж Свідзінський цілком щиро намагався вписатися у повсякденну пролетарську дійсність, коли віршував про « жовтень вихровий», що « поставив нас у брамі / Життя нового і нових надій» («Жовтень», 1939). І поему «Суд», герой якої, молодий парубок Павло, уникаючи поневолення « рідним паном», еміґрує на заробітки до Америки, але й там зустрічається з безробіттям і виснажливою роботою, Свідзінський вилучив зі збірки «Поезії» лише тому, що велика за обсягом поема не вкладалася у визначену кількість видавничих аркушів. Тож про громадянську позицію « тонкого лірика», згідно з якою « даремно про волю шумів океан: / Тут владар – хазяїн, там владар пан, / А ти невільник і тут і там», світ довідався лише всередині 1980-их років.

Вугілля в горні

Людина є тією єдиною у світі істотою, яка знає, що муситиме померти, тому можна сказати, що вона – це усвідомлення своєї смерти.

А. Кожев

– Людина, Сергію Степановичу, складніша за мишу, ви вже не сперечайтеся!

– Може, і складніша, – знехотя погодився він.

– А ви, я бачу, не згодні? – запитав майор суворо і поплескав себе по кобурі з макаровим.

П. Капкін

У книзі своїх спогадів «Розповіді про неспокій немає кінця» Ю. Смолич значив: « Про загибель Свідзінського тоді ж, у перші місяці війни, в лиху годину окупації України, українські націоналісти, що заповзялися вислужуватися перед гітлерівцями й під їхньою зверхністю заливали брудом і наклепами усе радянське, пустили дурну, провокативну поголоску, ніби Свідзінського, мовляв, „спалили більшовики“. Немов був він заарештований, замкнений з іншими репресованими в якійсь клуні, чи що, і клуню цю підпалено. Брехня пішла від самого початку: Свідзінський заарештований не був».

Слід визнати, що брехня, справді, пішла від самого початку, але від самого Ю. Смолича, який, не змигнувши оком, брехав у своїх спогадах ще й про таке: « Ми запропонували евакуаційні талони й Володимиру Юхимовичу. Але Володимир Юхимович талони прийняти відмовився, пославшись на сімейні обставини; дружина лежала тяжко хвора, нетранспортабельна, і він залишити її не міг. Тож просив відкласти евакуацію, аж коли дружині полегшає, сподіваючись, що місто взагалі не доведеться віддавати ворогові». Насправді ж дружина Свідзінського, як знати, померла ще в 1933-му році, і Смолич, будучи головою місцевого письменницького осередку, не міг цього не знати.

Також, видавши свої спогади в 1972-му році, не міг Смолич не знати й про реабілітацію В. Свідзінського « за відсутністю складу злочину» в 1964-му році. Отож брехав він і про те, що поет заарештований не був. Адже в тексті реабілітаційної справи чітко зазначено: « Свідзінський Володимир Єфимович, 1885 р. н., уродженець с. Маяново, Вінницької области, українець, письменник, БУВ ЗААРЕШТОВАНИЙ 27.09.1941 р. ЗА ЗВИНУВАЧЕННЯМ В АНТИРАДЯНСЬКІЙ АҐІТАЦІЇ» (виокремлення моє. – І. Б.-Т.). Далі пропонувалась одна з версій загибелі поета, якій на довгі десятиліття судилося стати офіційною: « У зв’язку зі станом воєнного часу евакуйований вглиб країни. Загинув під час пожежі 13.10.1941. в с. Бутирки Курської области».

Насправді ж, до евакуації в’язнів з Харкова до пуття не дійшло. Частину з них, а саме близько 1000 осіб, було спалено перед відступом більшовиків у сумнозвісному будинку на вул. Чернишевського, де знаходилася в’язниця Управління НКВС. Решту ув’язнених справді виводили з холодногірської тюрми в напрямку м. Куп’янська всередині жовтня 1941-го року. Серед них був також Володимир Свідзінський. Але у зв’язку із швидким наступом німецького війська маршрут змінили, і долю в’язнів було вирішено розв’язати на місці. Це сталося 18-го жовтня в селі Непокритому, що під м. Салтовим.

Зі свідчень учасниці тих подій, розшуканої харківським «Меморіалом», стає знати про таке. « Прибули у село Непокрите і побачили там жахливу картину: згорілий величезний корівник і гори скалічених вогнем трупів, ще палало. Селяни розповідали, що корівник підпалили з чотирьох боків, він був зачинений, і нікому не дали вийти, тих, кому вдалося вибратися, пристрілювали. Почали розтягати гачками трупи, щоб закопати. Були ще живі, страшенно обпалені. Конвоїри намагалися добити прикладами, але люди не давали, жінки кричали: „Живий, живий, облиште!“ Перенесли до порожньої хати. Дивитися було страшно – по всьому тілі суцільні пухирі, страждали жахливо. Залишили з ними солдата, мене і ще одну жінку. Медикаментів не було, лікувати нічим. Були ми так днів зо п’ять. Потім прибув ще етап (теж інтеліґенція). Німці наступали, і нас повели далі. Обпалених кинули, селянки розібрали їх по своїх домівках. Мабуть, всі повмирали. Навіщо спалили людей? Щоб позбавитися, щоб менше було тягнути, годувати».

Ось така була радянська «евакуація» інтеліґенції з Харкова, під час якої загинули українські поети В. Свідзінський, О. Сорока, а також російський оберіут А. Введенський. А втім, може, хтось вижив, не зголошувався, річ ясна, після того. Адже досі нічого не знати про долю К. Поліщука, який втік з Соловків у 1930-их, а син Г. Хоткевича, повернувшись із таборів вже у 1950-их, так само несподівано зник з очей ненажерливого режиму…

Шукала будь-яких звісток про батька також залишена напризволяще дочка Свідзінського. Свого часу їй також не дали сказати всієї правди, примусивши забути про те, як того фатального дня, а саме 27-го вересня 1941-го року, вона вийшла з хати по хліб, а коли повернулася, батька вже не було. Квартирна хазяйка розповідала, як забирав його «чорний ворон», як перевертали в хаті все догори дном, шукаючи невідь чого: крамоли? цінних речей? витоків свого безсилля? І як розліталися навсібіч мережані дрібним почерком аркуші, серед яких, мабуть, був і той, сумнозвісний, з поетовим пророцтвом власного кінця:

 
«В полум'ї був спервовіку
І в полум'я знову вернувся…
Як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зника,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє».
 

Між тим, ще раз про Смоличеві брехні щодо евакуації. За свідченням дочки Свідзінського, талон на евакуацію до Актюбінська поет у Спілці письменників таки отримав. Але виїхати з Харкова не міг, і то не через неіснуючу хвору дружину, і навіть не через легковажну дочку, яка нібито під ту пору закохалася, відмовляючись кидати рідне місто, а зовсім через інші причини. Справа в тому, що, як інтеліґент старшого покоління, Свідзінський не міг не бачити разючої відмінности між тим, що принесли в Україну більшовики, і тією культурою, представницею якої для підрадянських мистців завжди уявлялася Німеччина. Доказом на існування цих «антирадянських» настроїв слугувало широке коло добровільних залишенців з кола харківської письменницької (і не лише) спільноти, які продовжували розбудовувати національну культуру вже на звільнених від більшовізму теренах. Саме на них полювали в Харкові спеціяльні загони енкаведистів восени 1941-го року.

…Міркуючи в такий спосіб про ставлення В. Свідзінського до радянської Системи, вільно зрозуміти особливості його світогляду. Розв’язання такої проблеми передбачає, з одного боку, вивчення текстів самого поета, з іншого – текстів про нього. Автентичні писання цього автора тут мало чим зарадять: він не переносив до поезії порахунків з режимом, і «захалявної» творчости майже не мав. Натомість із наведених вище «офіційних» відомостей про В. Свідзінського з-під пера його іменитих сучасників і не менш шанованих дослідників стає зрозуміти, що цінність такої мемуарно-аґітаційної літератури полягає у збереженні «заморожених» смислів. «Живе» й конкретне спілкування письменника із світом зберігається в тих спогадах ніби як «до запитання». Були б спогади, а не перекручені склерозом вигадки наших «метрів»! Адекватно «запитати» будь-що правдиве з цього болота просторікувань завжди було складною проблемою будь-якого сьогодення: «радянського», а чи «незалежного».

Уявімо собі, що геть усі існуючі спогади про В. Свідзінського – це природне каміння. Якщо ми збираємо його докупи, то таким чином порушуємо існуючу рівновагу.

Звичайно, з тих каменів можна збудувати дім-дисертацію, обтесавши гострі кути й скріпивши розчином, як це роблять біографи. Можна взяти усі романи й флірти поета й розмістити їх за чергою, як це практикується у збірниках спогадів. Але існує більш адекватний підхід. Згадаймо, що в Японії існує мистецтво складати садки з каміння. У такому садку його творець намагається відтворити гармонію світу, космосу, природи. У цьому немає насильства над матеріалом, і поезія каменю розкривається у своєму цілісному єстві. І Мірочка вже не плаче.

Харків. Міськжитлоспілка. 1930-ті роки