Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 40 страниц)

Отже, « що з Тотою?» – мучився в санаторії М. Куліш. Коли приходила довгоочікувана відповідь, з якої було знано, що « Тота жива й здорова», ощасливленому драматургу випадало нарешті жити омріяним « ясним, казково-зоряним життям». « Яка ж у Вас робота? – знову й знову перепитував він. – Переклад? Кого? Тільки Ви, будь ласка, не куріть. Добре?» Проте існуючі побутові реалії підмінювали справжнє життя на фантасмагоричну дійсність. Річ у тім, що до кисловодської санаторії «Гори» М. Куліш потрапив, власне, за порадою лікарів (у зв’язку із загостренням хвороби серця) після відвідин у липні 1933-го року рідної Таврії, де він перебував після самогубства М. Хвильового та початку страшного голоду по українських селах. Тогорічному, черговому лікуванню М. Куліша в Кисловодську передувало проведення харківського партійного диспуту, на якому драматурга «розпинали» разом із його театральним начальником Л. Курбасом, внаслідок чого він остаточно захворів.

Ті самі невблаганні реалії сприяли також останній зустрічі усіх згаданих героїв цієї історії кохання вже під час її трагічної розв’язки. « 4-го Вам 34, – листував сорокадворічний донжуан до дружини свого найближчого друга. – Ну що ж. Натягуйте, Тота, тридцять п’яту струну. Тридцять п’яту. Та Ви ще зовсім молода! Вітаю Вас. Вітаю. Всього прекрасного. Зоряно тисну». Тим часом, а саме 1-го грудня 1934-го року, на 34-му році життя, в санаторії м. Ялти від сухот помирає Жан, той самий друг М. Куліша ще з юнацьких років, поет, прозаїк і драматург Іван Дніпровський (справжнє прізвище – Іван Шевченко). Ця подія трагічно співпала з убивством Кірова в Ленінґраді, внаслідок чого в харківському письменницькому Будинку «Слово» були заарештовані О. Вишня, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Вороний, В. Ґжицький, М. Піддубний, О. Досвітній. Сьомого грудня на вулиці Сумській «взяли» й М. Куліша, що встиг перевезти тіло І. Дніпровського до Харкова і був заклопотаний саме у справах похорону. Отже, «дорогого Жана» поховали без нього.

« Я не хотіла вірити, що Миколу заарештували, – згадувала пізніше його „старенька“ дружина Антоніна Куліш. – На ранок пішла до дружини Дніпровського. Може, – думала, – поклали його там спати, може, п'яний? Але вона мені сказала, що на похороні його не було, що всі були тим стривожені й питали про нього».

Отже, про фатальний кінець не знала навіть « мила Тота». Забарився був « зоряний лебідь» її нещасливого коханця. Тож свою чергову, тринадцяту, струну « наша юна, ніжна, бистрокрила й могутня республіка» того року натягувала без нього. Як, зрештою, без багатьох інших будівничих Загірньої комуни.

Жінка як революція

А що, невже ніхто не розуміє, що вся ця філософія викликана не ідеями, а лише неконтрольованим колообігом сексуальних позивів і алькоголю?

І. Яркевич

…Іноді з приводу жіночої прози 1920—30-их років хочеться зауважити, що тодішнім авторкам краще було б ґендлювати красою. Втім, важко, мабуть, продавати те, чого нема, тому доводилося писати. Або займати «творчу» позицію на бойовому фронті письменницького подружжя, як, наприклад, леґендарна Сосюрина жінка Марія, що відбирала в чоловіка гонорари, ґендлюючи його віршами й пишучи доноси в ЦК, або нещасна Семенкова дружина-акторка Наталя Ужвій, яку поет-футурист нещадно бив, влаштовуючи п’яні скандали в письменницькому Будинку «Слово», чи, зрештою, віддана Кулішева жінка Антоніна, що рятувала чоловіка від спроб самогубства. « Старенька, ти взяла в мене нагани?», – вряди-годи перепитував п’яненький автор «Патетичної сонати».

Зрештою, тогочасні чоловіки зазвичай ховалися або за наганом, або за партквитком. « Подивіться – адже жінок немає ні серед іроністів, ні серед концептуалістів, – значить уже сьогодні В. Павлова. – Коли мова йде про пряме висловлення, попереду завжди баби». Справді, українські «літературні» жінки від початку століття аж до пролеткультівських 1920—30-их років не соромилися виказувати правду-матку в житті та літературі. Попри ліризм поетки X. Алчевської, що нагадувала свою російську посестру М. Лохвицьку, траплялися «жіночі» писання неабиякої «мужньої» наснаги, наче в поетки О. Теліги, котра, в свою чергу, наслідувала манеру своєї хресної матері З. Гіпіюс. Починала ж вчити « женщин говорить», як знати, А. Ахматова-Горенко: « Муж хлестал меня узорчатым, / Вдвое сложенным ремнем». Продовжувала вже Н. Іскренко: « Когда чужой мужчина / разденет / и раздвинет…»

Родина Михайля Семенка

На відміну від «революційних» валькірій, що дозволяли собі багато чого у вищезгаданому житті з літературою, пролетарські письменники-відчайдухи в «жіночому», чи пак любовному питанні почувалися незатишно. На їхні тексти з тестикулами жінки майже не звертали уваги, якщо писання не приносили шалених гонорарів, як у В. Сосюри. Тож невблаганне падіння у вищезгаданий відчай з наганами й самогубствами оберталося психологічною травмою, сублімаційними замінами «жінки» на «літературу» й навпаки, ревнивим ревом В. Маяковського, мазохістським співом В. Свідзінського, а також відвертими адюльтерами М. Куліша, які й виправдовували письменницьку творчість, що зазвичай перетворювалась на процес зализування розриву між письменницьким «я» і довколишнім світом. Пробували зализувати? Це, по суті, найоптимальніше виправдання, оскільки решта імпульсів до писання (естетичні, моральні чи метафізичні) виглядають несправжніми. Травма давала можливість автурі з 1920—30-их виправдати спонтанність власного партійного письма, його нестримність, довільність і передчасну «революційну» еяколяцію, що підсвідомо існувала навіть у патріотичних текстах. « Революція! – встиг викрикнути він і скінчив, скошений кулею», – еротично живописав І. Бабель розстріл червоного комісара.

Загалом клясова ненависть у писаннях пролетарських авторів – це не просто ворожість до незбагненної антиреволюційної сили. Іноді це була типова незмога здобути перемогу на любовному фронті, а чи неспроможність отримати задоволення від «живого» життя в силу партійних зобов’язань і негласного морального кодексу радянського громадянина. Також іноді це було невміння спитатися в жінки, чи можна закрутити з нею виробничий роман, а чи просто запросити до кав’ярні на чарку супу й палку чаю, як жартували в пролетарському Харкові. І тоді « поїзди йшли на Захід», чи пак у «творчі» відрядження, де жінки були більш поступливі та менш «революційні», чи пак міщанські. « Товариші, / Говорю серйозно: без Европи нам – / як попам без / душі: / Обійтися ніяк не можна», – наполягав завзятий М. Семенко, знемагаючи 1929-го року від «футуристичного» лібідо в «Пісні поета, що пробув три тижні у Берліні за командировкою Нар. Ком. Освіти»: « Чи дасть мені ще / Радянська влада кохана / долярів! / Хоч невеличку жменьку – / щоб і на той рік хоч трохи я відчув себе у / справжню культуру, европейську, закоханим!» І це попри те, що його ж поплічник А. Зимний того ж 1929-го року застерігав: « Раднарком і Політбюро – / не чудотворні ікони; нічого молитись їм / про своєчасне устаткування / на приватних кватирях / соціялістичного комфорту, / і одночасно / видурювати в Церобкопі зайву пару галош». А ось наприклад, художник І. Бродський нічого не видурював, а користувався тим, що дарувала сама радянська дійсність. Так, намалювавши у 1934-му році портрет І. Сталіна, він мріяв про поїздку до Америки: « Там дадуть за портрет Леніна 75 000 дол.»

Микола Куліш

Натомість менш метиковані й завзяті лише понуро констатували любовно-творчу безвихідь. « Письменницька братія сновигає з важкими від утоми очима, і тільки мрійно дивиться на ті шляхи, що втікають із Харкова в степи, до моря, до синіх обріїв, – значив М. Куліш. – Повернешся – і охопить тебе харківська пиляка, вонь, ще й до того і друзів нема». Справді, друзів, і тим паче з жінок, у тамтешнього номенклятурного панства було негусто. А як же, спитаймося, Жан (Іван Дніпровський) або Аркадео (Аркадій Любченко), з якими дружив М. Куліш? « Люди живуть разом і ніяк не можуть роз'їхатися. От і все. Видати їм квитки – і п'єса скінчиться», – підказував драматургові «невиїзний» О. Мандельштам, а призабутий А. Штейнберґ додавав: « Кроме женщин, есть еще на свете поезда, / Кроме денег, есть еще на свете соловьи. / Хорошо бы укатить неведомо куда, / Не оставив за собою ни друга, ни семьи».

Зрештою, про « неведомо куда» під згадувану пору червоного ренесансу вже написали О. Генрі з Жюлем Берном, але наразі мова саме про комункультівські мандри потаймиру, які завершувалися сварками, бійками, скаженим калатанням серця й розчавленою в сперму мрією про Загірню комуну. Себто про комуністичне щастя. Чи пак, про вищезгадану «командировку» до Берліну. Коротше, про родову, клясову травму. Визнати це вдавалося не кожному з письменницької спільноти 1920—30-их років. Мабуть, не до щастя було тамтешнім героям, або кожен з них під «щастям» розумів щось своє, персональне, навряд чи схоже на Радянську Україну. «Цей час відкритості існує перманентно, – переконує у своєму „Поезієзнавстві“ І. Лучук. – Так само безперервно існує і щастя, та осягається воно окремими особами лише тоді, коли з'являється його воля і підходить його час». Натомість решта, додамо, так і залишились в історії української радянської літератури в якості почесних полюціонерів.

Безперечно, письменницьке щастя – це найвища стадія колективної протоплазми, просвітленої пролетарським духом, але не найвища стадія европейського духу, обтяженого українською протоплазмою. Себто наразі йдеться про ступені розвитку кожного з будівничих Загірньої комуни, коли на певній стадії категорія «щастя», як проблема « долярів», злуплених з « радянської влади коханої», знімається. І тоді надходить похмільне усвідомлення власної ницости, чи пак катарсис. « Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати, – пишуть з цього приводу в записниках „м’ятежної“ доби. – Ну, спати, просто спати, розумієш?.. Я повірив, що можна спати, обійнявшись, цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще… Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш… був набагато щасливішим».

Ці думки підтверджує-заперечує також А. Мішо:

« Моє щастя таке впевнене, що викликає в мене відчай. Витягує з мене всі поривання, відбираючи зір, слух, і його все більшає… а мене все меншає…

Воно безмежне, без меж… без…

А тим часом – то лише якась дещиця. Моє лихо було набагато важливіше, воно мало володіння, спогади, нарости, баляст.

То був я!»

Але письменники радянської України не завжди були наснажені лише метафізикою кохання. Навіть відомий поет-порнограф В. Поліщук у поемі «Вона» 1929-го року, в якій він, попри те, що « до тонких і червоних уст, / завмираючи, уста свої прикладав», « заглядав з солодкою цікавістю / у розріз блюзки на грудях» і « пригортав до свого тіла / її все тіло так, щоб ціле відчувати», все одно завершує тим, як « мій пол хотів знайти у ній майбутнє звено / до ланцюга в глибінь віків». Себто мова поета-дослідника була не про кохання, а про суто фізіологічні речі гуманістичного штибу на кшталт примітивного запліднення заради миру на всій планеті абощо.

Блиск і ніщота радянських куртизанок

 
Із води із океана
там вона далеко вийшла.
І такеє в неї видно —
одірватися не можу.
 

П. Тичина

Зрештою, яке було ставлення до жінок у письменників радянської України 1920—30-их років? Жінка уявлялась ними або як «товариш Жучок», себто безвідмовний бойовий друг родом з оповідання М. Хвильового, або як екзальтована панянка, спокуслива непманська фурія тощо. Жили зазвичай з першими, закохувались, як правило, в других. Перші з часом відходили на периферію обивательської рутини, з другими було цікавіше будувати новий лад. До речі, старий лад з ними будувався так само жваво. « Я имел для души / Дантистку с телом белее известки и мела, / А для тела – / Модистку с удивительно нежной душой», – розподіляв свої бажання С. Чорний у 1910-му році.

Загалом еротика завжди була ідеологічна, адже від символістських побудов В. Соловйова в «Сенс любви» через безумства А. Блока до ленінської «революції» з плянами Л. Троцького щодо наукової перебудови людини – Росія стикалася з єдиним ідеологічним текстом. Саме життя зводить в один сюжет сексуальні, містичні та революційні мотиви, тому будь-який жест чи текст варто розглядати одразу крізь ці три призми, і виявиться, що бадьорий «революційний» крок у поемі «Дванадцять» А. Блока – це легка хода кастрата після оскоплення, а «революція» мислиться як радикальне перетворення людини, у тому числі тілесне, отже, природно звернутися до досвідів хлистів і скопців. До речі, досвід сектантів вважав безцінним В. Ленін, а В. Бонч-Бруєвіч описував їх як носіїв справді революційного духу. І тому, що вони протистояли нелюбому православ’ю, і тому, що перетворювали тілесність – статевим бешкетуванням, як хлисти, чи просто позбавленням себе статевих ознак, як скопці. При цьому кастрація ефектно трактувалась за апотеозу перемоги культури над природою, а вища інтелектуальність змішувалася із хтонічністю в «божествах» з народу на кшталт Григорія Распутіна.

Слід зауважити, що «дожовтневі» символісти себе не кастрували, адже на радикальний жест зважитися важко. « У другому кварталі, саме проти Бюра похоронних процесій, до батька підійшла жінка з п'яними очами, підмальованими паленим корком. У зубах у неї стирчала цигарка, – згадував майбутній імажиніст А. Марієнґоф. – Пане мусье, – процідила вона сиплим голосом, – пригостіть даму сірником. – Вибачте, але я не курю, – збрехав батько».

Отже, владою над тілами інших символісти теж не дуже володіли, хіба що над незміцнілими розумами. « Де ж і коли я ще її зустріну? – бідкався А. Блок щодо чергової музи. – Я ледачий, боягузливий і слабкий». « Ми стали близькі, але настільки духовно, – відгукувалась та, – що не поцілувалися жадного разу». Часом, бувало, збурювались наші символісти цілком за Достоєвським, мовляв, « твар я тремтяча, чи право маю», але ненадовго. « Але є ж у мені все-таки цікавість яка-небудь!», – гукав А. Блок. На жаль, навіть « цікавість» у декадентів-символістів часто-густо була відсутня, і тому доводилось обходитись паліятивами, чи пак засобами, що давали «символічне», тимчасове полегшення. Так, А. Блок не спав із власною дружиною, забавляючись із повіями, а його сучасник Віктор Петров – з жінкою приятеля й колеґи. В. Розанов і В. Іванов пили кров молодого музиканта, а Т. Осьмачка взагалі нічого не пив і не їв. Згаданий В. Іванов і Д. Мережковський з дружинами збирали петербурзьку інтеліґенцію на групові еротичні ігрища. Усе це здійснювалося з усвідомленням величі задуму і випромінювало найвищу духовність.

Узагалі ж символісти, більшовики та інші аванґардисти духу – це близькі родичі, а тілесність давно перекочувала в центр уваги гуманітарних наук як щось, здатне видаватися хоча б льокальною вірогідністю у світі, що утратив вірогідності абсолютні. Наприклад, у «дожовтневих» символістів – на відміну від їхніх «революційних» наступників – завжди існували духовні бінарні опозиції, але замість «добра» й «зла», «червоних» і «білих» у них діяли «природа» й «культура». З часом усе перемінилося. « Наша культурність, – значив Ю. Олєша у 1920-их, – це „Вікторина“. Ми повертаємося із прогулянки й говоримо дружинам за вечірнім чаєм: А знаєш, Сервантес був каторжником на галерах. – І дружини нас поважають».

Харків. Першотравневий готель на вул. Свердлова. 1930-ті роки

Але це вдома, а як було на «революційній» роботі, на яку іноді влаштовувались наші фурії з валькіріями? «– Робити ви хоч що-небудь умієте? – питалися в них у „Циніках“ А. Марієнґофа. – Звичайно, ні. – Та-а-к. – І він діловито звів брови. – У такому випадку вас доведеться влаштувати на відповідальну посаду». О, що це була за « посада», яку отримували приголублені вже новим пролетарським панством жіночки! Ціле плем’я брехливих булґаківських секретарок, лінотипісток, референток та інших «відповідальних» товаришок Ряппо, які гідно різнилися від колишніх «бойових» товаришок Жучків, списаних на берег Революції через профнепридатність до нового цивільного життя, було випещене новопосталим радянським бюрократизмом. Від Раї Азарх, що керувала видавничим життям, до Раї Троянкер, яка крутила письменницькою братією, – така була динаміка розвитку жіночих типажів у життєтворчості комункультівської автури. Іноді дві «виробничі» іпостасі поєднувались в одному «любовному» фляконі, і герой чергової «Змови почуттів» Ю. Олєші у тому-таки 1929-му році гукав до жінки: « Ти справжня стерва! Ти можеш любити двох і віддаватися двом. Тобі однаково: чи я його заріжу, чи він заріже мене. Чому ти виходиш на кухню майже гола? Я знаю, чому! Ти хочеш, щоб усе хвилювалися, побачивши тебе. Ти повія».

Коли ж любовна евфорія авторів з 1920—30-их, наче в нещодавніх безхребетних символістів, змінювалась на більш прозаїчне захоплення з приводу власного звільнення з пут кохання, то навіть після романтичних стосунків Ю. Смолич міг цинічно закинути своїй подрузі, відомій поетці-валькірії Раїсі Троян, цілком «пролетарську» відвертість: « Ви просто блядь, – сказав я, дозволивши собі грубість, бо я був справді обурений, мені було гидко, і вона, справді, заслуговувала цього». Обурена дівчина, якій закидали « безладні статеві стосунки», звичайно, заперечувала, мовляв, їй притаманні якраз « ладні статеві стосунки», і тут уже нікуди було подітися від чистісінької правди життя. У 1928-му році з Москви приїхала група російських письменників. Їх було четверо. За тиждень, що вони пробули в Харкові, всі вони по черзі ставали коханцями Раї Троянкер, відомої поетки. Згодом у Харкові засідало Бюро міжнародної революційної літератури, на якому зібралися англійці, французи, бельгійці, німці, угорці, ще й китайці. Майже всі вони так само перебули коханцями Раї, затятої німфоманки. Коханцем Раї став навіть Панаїт Істраті, про якого ходили чутки, що він педераст. « Я перевірю сьогодні ж, чи правда», – закинула своєму приятелеві Ю. Смоличу дівчина, яка наслідувала відомий принцип Л. Брік про те, що « знайомитися найкраще у ліжку», і тієї ж ночі була з Панаїтом Істраті. « Він, справді, педераст, і мені пощастило дати відчути йому, що я – хлопчик, – розповідала згодом, – але після того йому прийшлось зробити відкриття, що й з жінкою він може бути мужчиною. Він був приємно вражений, але розчарований».

Як бачимо, здебільшого поважні, порядні люди. Революційні письменники, з-поміж яких траплялися навіть культурні педерасти. Може, патологія була в Раї Троянкер у стосунках з революцією? « Рая посміхнулась посмішкою, яка може звалити навіть пустельника, і сказала, що вже була в кількох лікарів, назвавши тут же імена найвідоміших невропатологів і психіатрів, але щоразу візит закінчувався тим, що світила науки теж ставали її коханцями». Так, історії дуже відомі такі «світила науки», і той самий добрий доктор Чехов уточнював, що « жінку краще тарганити на канапі». Щоправда, у 1920—30-их кохалися всюди, навіть у лікарняних кабінетах, де, як свідчить Р. Троянкер, « Сєрґей Алєксандрович довго просив взяти його член в рот, але було вже ліньки, і тому погодилася взяти лише в руку».

Річ у тім, що, як пояснювала своєму високопоставленому приятелеві Ю. Смоличу вищезгадана Рая Троянкер, її приваблювала навіть не зміна людини, бо вона не встигає пізнати людину, з якою зійшлась – інколи це буває лише раз, і цих «разів» були вже сотні за кілька років її жіночого життя, її тягне « просто зміна мужського члена – що він може бути інакший, не такий, як у попереднього коханця – більший чи менший, товщий чи тонший». Словом, її непереможно збуджує сама думка, що « ось стоїть мужчина і його член ще не був у ній». Нещасна пролетарська поетка навіть питалася в Ю. Смолича, чи треба їй покінчати життя самогубством, бо взагалі хочеться жити, і « стільки ще є мужських членів, які не побували в ній». Щоправда, питалася за пікантних, як завжди, обставин, користаючи з «символістської» безпомічности письменника, коли той перебував у лікарняному ліжку, що додавало ситуації декадентського смаку. « Рая підійшла до мого ліжка, – згадував Ю. Смолич в „Інтимній сповіді“, – під халатиком вона була зовсім гола – одвернула ковдру і лягла поруч зо мною, не скидаючи халатика. – Ви вже випили молоко? – спитала вона так, немов би щовечора так питала».

Отже, дарма було новим панам радянської України звинувачувати у смертних гріхах тих, кого вони на ті самі гріхи виховали, організували, налаштували. Адже через вищезгадані любовні метаморфози з повіями, педерастами, лікарями й хлопчиками писалися «революційні» книжки, в яких таврувався міщанський побут, любовні пригоди та інша буржуазна аморальність, а насправді приховувалась або власна незмога кохати, або потаємні грішки. Через блудливе кохання до чергової музи в авторів пролетарської літератури відбувалась своєрідна сублімація письменницького лібідо з похмільним катарсисом і деперсоналізацією «революційної» ідеї. Себто жінка важила більше, аніж друг, товариш і брат. Лише вряди-годи цінувалась її професійна відданість чи то подружній, а чи просто дружній справі, і зазвичай забувався талант виховувати мужчину, що знаходився поруч. Мабуть, історія 1920-30-их не була б тим, чим вона стала, без деяких, виключно «жіночних» жінок, довкола яких купчились, обтиралися, спалахували й надихалися кращі люди цієї незбагненної епохи. Ліля Брік, що надихала на життя і смерть В. Маяковського. Раїса Троянкер, у яку був закоханий письменник Ю. Смолич. О. Пілінська, яку боготворив поет В. Свідзінський. О. Теліга, якою надихався теоретик націоналізму Д. Донцов. Сімейство сестер Синякових, до яких вчащала строката футуристична публіка, і зокрема В. Хлєбніков, Н. Асєєв, В. Єрмілов. « Вєра при бажанні могла б стати талановитою письменницею, але вона так палко вірила в талант Набокова, що вирішила: буде більше користи, якщо вона стане допомагати йому, а не писати сама», – свідчить про дружину письменника біограф С. Шіфф. « Спинила друга пляшка, що її підставила моя дружинонька, коли побачила, що я, чого доброго, справді можу зірватись», – признавався М. Куліш щодо своєї «старенької». « Хоча Ванда Тосканіні-Горовіц і називала себе безталанною, вона безумовно була зіркою. Вона була одночасно й боязка й безстрашна – ця жінка, що цілком присвятила себе чоловіку», – довідуємось про ту саму подружню «вірність», чи пак жертовність із життя-буття Горовця. Натомість нинішня В. Нарбікова підсумовує: « Усе-таки письменник – дурень або дурник. З дурня можна спитати. З дурника – ні. Натомість жінка буває цілковитою дурепою, може комусь зламати життя».

Ісаак Бабель

Адже той самий Набоков, сприймаючи писання жінок-літераторок за жалюгідні й провінційні, вважав, що ті люблять його за незрівнянну зовнішність. « Хіба незрозуміло, що для мене значно більше значили його вірші, ніж його зовнішність», – розбивала самозакоханість клясика його вірна дружина Вєра. Але що то були за вірші? « И полагала, между прочим, / что Харьков – русский генерал», – віршував знічев’я В. Сірін (В. Набоков). « Ну, по-моєму, Сірін, незважаючи на безсумнівний талант, огидна блювотина», – значив з цього приводу незрівнянний Георгій Іванов.

Взагалі ж, коли в описі любовних фрустрацій мішаються коні-люди, демон радянського «символізму» витворює неоковирного монстра-кентавра невизначеного роду-племені, який, забувши партійні настанови, кидається у вир «живого» життя. І дивує при цьому те, як спрагло жінки всіх радянських часів і пролетарських народів тяглись до психопатичних особистостей. По тому вони зазвичай сплачували жахливу ціну за свою слабкість, провадячи незавидне існування. Спершу все воно, ясна річ, спокусливо й захоплююче, наче в лєфівських романах з 1920-их років: «– Я ніколи не ґвалтував жінок проти їхньої волі, але вас, Наталю Іпатівно, міг би зґвалтувати, – сказав інженер зі злим захватом. – Тихіше ви, божевільний, хтось ходить, – прошепотіла Тарпова». Але потім усе обертається навіть не трагічно, а радше анекдотично: «– Поручнику, вам подобається Бабель? – Дивлячись яка».

До речі, про бабів. Себто, даруйте, про Бабеля. Дружина цього одеського донжуана згадувала, що заради кумедної ситуації він не милував ані її, ані родичів, ані знайомих. Все у казан, себто – в літературу! Якось І. Бабель поцікавився в неї, ще невинної дівчини, чи можна глянути, що знаходиться в її сумочці. Та, здивувавшись, дозволила. « Дякую вам, я, знаєте, страшенно цікавлюся вмістом дамських сумочок», – обережно зауважив відомий письменник і висипав на стіл увесь вміст сумки, уважно роздивився, поскладав усе назад, а листа, якого дівчина отримала того дня від інститутського приятеля, залишив. Глянув якось дивно і перепитав: « А чи не дозволите мені прочитати цей лист, якщо він вам не дорогий з якої-небудь особливої причини?» Натурально, знервована дівчина погодилась, сановитий нахаба дочитав листа до кінця і знову спитав: « Чи можу я з вам домовитися? Я буду платити вам по одному карбованцю за кожен лист, якщо ви будете давати мені їх прочитувати.» І все це було сказано з таким поважним виглядом, що співрозмовниця, зашарівшись, розреготалася – і погодилась. Задоволений І. Бабель тут-таки витягнув карбованця і поклав на стіл.

Звичайно, нескладно здогадатися, що ж саме оповідачка відтоді змушена була І. Бабелю «давати», і що ж насправді нахабний письменник при тому «витягнув» і «поклав». Але здогадуватися можна, будучи озброєним сучасними психологічними методиками фройдистського штибу, а під згадувану пору 1920—30-их років виникали зовсім інші асоціяції. «– Що будемо робити, товаришу Сталіне? – лякалися успіхові якого-небудь літератора у ті благословенні часи. – Як що робити? Заздрити будемо», – відповідав на це неабиякий психолог, а також Перший критик СРСР. Хоч від фрустрацій в імпліцитній формі це не рятувало, і навіть сьогодні важко щось заперечити, коли і femina довкола виключно melancholica, і Франко віднедавна – зовсім не Каменяр, і навіть Леся вже, здається, – не Українка. І взагалі, заходячи наразі в розмову про зразки еротичного письма в українській радянській літературі, вкотре наштовхуєшся на монолітність контексту. Офіційна думка зазвичай трактує їх за порнографію, натомість самі письменники, зі свого боку, також зближуються у своєму погляді на даний предмет до незначних відстаней. Так, ніби маємо справу з одним автором і однією моделлю, а також універсальним ракурсом і чітко означеним менталітетом радянського мистця.

Для начальства 1920—30-их достатньо було покласти модель спиною до мольберта й поставити перед нею люстро, як голизна одразу ставала ознакою обізнаности з шедевром Веляскеса. Втім, навіть покладені а ля Олімпія чи посаджені а ля Вірсавія, підтоптані радянські панянки все одно мали неапетитний вигляд. І тому автора-соцреаліста завжди охоплював правець серйозности, щойно справа доходила до опису еротичних сцен, адже після постсимволістської та футуристичної евфорії 1910—20-их радянська жінка вже була не просто жінкою, але символом Батьківщини, і тому словесне зображення тих же жіночих сідниць обов’язково мусило нагадувати читачеві про поля й ліси його незайманої Вітчизни, себто письменник був приречений так описувати відповідні портрети і сцени, щоби їх можна було примістити у шкільній читанці. У такий спосіб читач мусив зрозуміти, що Україна – це край, що має власну духовну спадщину. Натомість Захід – це, безперечно, гниле болото, куди інколи їздять українці, аби дізнатися, що і вони, Химко, люди, які вже не червоніють за столом при інтернаціональному слові «хунвейбін». Там, на Заході, буржуйський еротизм виявився полем потужних інтелектуальних спекуляцій. Але одна справа – захоплюватися якою-небудь Раєю Троянкер, і зовсім інша – писати про еротику в журналі «Комуніст».