Текст книги "У задзеркаллі 1910—1930-их років"
Автор книги: Ігор Бондар-Терещенко
Жанры:
Культурология
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 40 страниц)
Йдемо по можливості далі від Сяну. Добрий, бадьорий настрій – тепло, свіжо і легко. По пояс трава. Навкруги ні живої душі. Натрапляємо на низенький, загострений, майже невидний з трави стовп. На ньому вичерчено серп, молот і напис: СССР.
У. Самчук
« Втім знала я: в один затихлий вечір / До інших барв сягне твоя рука», – віщувала своє недалеке прийдешнє варшавська манекенниця Олена Теліга з дому Шовгенева, маючи на увазі поведінку своїх нових «націоналістичних» друзів.
Олена Теліга. 1936 рік
Отже, від липня 1941-го року богемна поетка О. Теліга зникає з Кракова, аби стати культурною референткою ОУН (якою під згадану пору керував поет-археолог Олег Ольжич), будучи призначена спочатку на Львів, а потім на Київ, куди повертається після вимушеної еміґрації. Слідом за нею нелеґально переходять кордон, занурюючись згодом у пострадянську діяльність, близькі друзі поетки – ті, що, можливо, найкраще розуміли тодішній її гарячковий стан повернення. У Києві О. Теліга організовує Спілку українських письменників, в якій стає за голову і при якій редаґує літературно-мистецький тижневик «Літаври», що виходив як додаток до газети «Українське Слово». 9-го лютого 1942-го року О. Телігу розстріляло Ґестапо за « антинімецьку діяльність». « Але лишилася леґенда, – значить її подруга Г. Лащенко. – Овіяне леґендою і недовге, як блискавка, життя Олени Теліги».
Як бачимо, усе виглядає на те, що надалі маємо справу з леґендою, яку створили автори численних «патріотичних» спогадів, звідки тендітна постать манекенниці О. Шовгеневої виростає на образ поетки-мучениці О. Теліги. Хоча, як свідчив її найближчий приятель О. Жданович, « так ніхто й не розумів суті жертви Олени Теліги». Тому вже сьогодні, вкотре репродукуючи портрета згадуваної людини, мусимо замислитися, чи не штучно роблено цю ікону з образу молодої життєрадісної жінки (« розсміяна й романтична»), якій заздалегідь було знати про можливий перебіг дальших подій, адже заарештованих всередині грудня 1942-го року членів редакції київського «Українського слова», а саме друзів О. Теліги – І. Рогача, О. Оршана-Чемеринського, П. Олійника, І. Яковенка – незабаром, а саме перед Новим роком, випустили з огляду на те, що вони з України мали виїхати? « Але минуло два тижні, – згадує О. Жданович, – поки їх покликали до Ґестапо і сказали пакувати речі». По тому, вже всередині січня, ніби нехтуючи явною небезпекою арешту, виїздять з Києва решта розкритих німецькою владою членів ОУН. Нарешті, аж 9-го лютого, коли О. Телігу розстрілюють, начальник підпілля О. Ольжич хапається за голову: « Я це відчував, але якби я це знав кілька годин раніше!» Тим не менш, коли він, після переговорів з головою ОУН(м) А. Мельником, повертається за кілька днів до Києва, то насамперед, як свідчить О. Скорупська, просить негайно викликати до нього О. Штуля, котрий мешкав разом із подружжям Олени і Михайла Теліг – а не саму поетку! – хоча за часу його відсутности становище стало ще небезпечніше: під загрозою опинилася Спілка письменників під головуванням О. Теліги.
Щодо проведення самого арешту О. Теліги також існують певні розбіжності, які не дозволяють на «ліричну» буденність ситуації, що її переказує Я. Гайвас, згадуючи, як « в іскристий лютневий ранок, оточена зграєю гітлерівських катів, вона (Олена Теліга) спокійно вийшла з хати». Натомість перевага надається «офіційному» твердженню «націоналістичного» начальства про те, що подружжя Теліг було заарештоване не «в хаті», а при виконанні службових обов’язків, себто в приміщенні Спілки письменників, як того вимагає партійна леґенда.
Явно не дотримується «сповідального» стилю власних спогадів також М. Бачинська-Донцова, коли, згадуючи, як « в темряві безсонних ночей Олена Теліга палко мріяла, щоб Бог послав їй „найбільший дар: гарячу смерть – не зимне умирання“», тут таки, майже підсвідомо, сахається в бік здорового глузду: « Ніхто з нас, що читали у „Вістнику“ ці слова, не міг навіть подумати, що незадовго вони стануть грізною дійсністю!» Ба більше того, чому саме Олені й Михайлові Телігам « призначена була найвища життєва відзнака – геройська смерть за батьківщину»? « Чому? За що? Навіщо? – покинувши власний, щойно героїчний патос, вигукує М. Бачинська-Донцова. – Жахлива таємниця гнітила нас усіх».
У центрі: Улас Самчук і Олена Теліга. 1940-ві роки
Скидається на те, ніби всі присутні на сторінках «патріотичних» мемуарів раптом забули про партійні аґітки самої О. Теліги, друковані в 1930—40-их роках у «Віснику» Д. Донцова – про тих самих програмових «Партачів життя» і «Прапори духу» з їхнім оспівуванням « твердих людей української нації, що вміють жити, творити і вмирати для своєї батьківщини». Натомість на очі всім вийшов образ « чарівної жінки, сповненої індивідуальної жіночої принади», котра « говорила глибоким альтовим голосом і сміялася часто закотисто», також « пристрасно любила танці», « вміла одягатися з вишуканим смаком і любила бути добре вдягненою», при цьому розсипала « свою зайвину перлисту: комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх», як свідчить М. Бачинська-Донцова. Відтак на долю пізніших оспівувачів партійного подвигу О. Теліги випало зовсім інше. Згідно з настановою нового «націоналістичного» начальства, їм доводилося переконувати нащадків у тому, що « у Теліги, з її прекрасним даром, це не була „поза“ іти з новим рухом… Не плекати самотньо свій ідеал, а віддати себе на служіння організації, ідеалом якої є свідомий організований чин», як значить Г. Лащенко.
Але « хто міг подумати, що все це так скінчиться!» – замикає вуста поважаному оповідачеві розпачливий зойк О. Теліги з камери смертників. « Не ридала, не билась в істериці. Лише раз сказала: „Що ж, хай буде так. Якщо це потрібно для України“», – згадувала Г. Лащенко.
А як же « гаряча смерть – не зимне умирання»? – спитають нащадки. Блеф у стилі М. Хвильового? Маячня «романтичних» свідків? Чи патріотична маска, яку час від часу мусила одягати новоспечена членкиня ОУН з 1939-го року, колишня коханка несамовитого Дмитра Донцова, котрий до ОУН, тим не менш, не вступив і не підпорядкував себе її законам, чим порушив перше правило «націоналізму»? Слід додати, що саме у Варшаві, в часі її роману з відомим редактором «Вісника» Д. Донцовим, чия опіка, як свідчать нечисленні наближені, допомогла поетці не розплистися у власних почуттях-емоціях, і з’явилися найкращі твори О. Теліги. Це був період повільного, не раптового вростання поетки Олени Шовгеневої, вихованої на російській культурі (яку хрестила З. Гіпіюс, дружина Д. Мережковського) в українське життя еміґрації: « Я не була киянка. І не петроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилась, там провела війну. Ну й, розуміється, насичувалась культурою імперії», – значила О. Теліга. Тому не дивно, що в писаннях цієї, ще «неорганізованої» доби, вона зачіпає різноманітні теми: про сучасний стиль, про цивільну відвагу, про питання жіночої емансипації. Уже пізніше все заступає аґітаційна проблематика екзальтованої неофітки, що з головою поринула в «романтичний» світ українського націоналізму.
Відтак, чи могла Олена Теліга 1942-го року уникнути арешту, а згодом і розстрілу? « Безперечно, могла, – відказує у своєму спогаді О. Жданович. – Могла після арешту Рогача і товаришів(згадаймо про їхнє звільнення майже на півмісяці після арешту. – І. Б.-Т.) виїхати з Києва. На це мала б напевно згоду Ольжича. Але вона твердо заявила: „Я вдруге з Києва не виїду“». Така була відповідь членкині ОУН, котра мусила дбати про сумлінне виконання наказу начальства. Але чи був насправді такий наказ від керівництва ОУН? Цього, на жаль, не знати. Тому й донині беззастережно посилаються на «доброчинність» нервової і дуже чутливої до життєвих дрібниць 34-літньої жінки, котра до останньої хвилини, передбачаючи можливість швидкого арешту, нібито відкинула пропозиції порятуватися. Мовляв, у Спілці на неї, як на голову, чекатимуть інші письменники.
Щодо Спілки, якою керувала О. Теліга за наказом ОУН, належним чином відгукнувся О. Жданович, згадуючи, що там «письменників справжніх не було». А хто ж був? Насправді ж у будинку ч. 45 по вул. Короленка, де на початку 1940-их років містилася київська Спілка письменників, товклося багато кололітературної публіки (стукачі, тайні більшовицькі агенти та інша босота), яку приваблювала можливість отримувати обіди, що їх «вибивала» О. Теліга для спілчанської їдальні, якогось заробітку тощо. « Найгірше було з тими, що перейшли совєтські концтабори: то були виснажені, хворі, надшарпані нервово люди, – згадував О. Жданович. – У тодішньому Київі лишились самі пересічні, багато – сумнівної особистої вартости, та молодняк, що тільки мав стати письменниками… Та з цією молоддю не легка була справа. Це вже була молодь совєтського виховання, було багато наскрізь проїжджених отрутою офіційного марксизму й матеріялістичної діялектики. Бони з совєтської перейшли в німецьку дійсність і старались в ній улаштуватись». Власне кажучи, влаштувались – по тому, як Київ позбувся провідних членів ОУН з когорти «національних» романтиків.
« Я вдруге з Київа не виїду», – саме ці слова, як бачимо, мали б стати за епілог історії про загибель Олени Теліги? Втім, згадуючи при цій розмові Ю. Липу, слід зважити на вправність тих істориків, чиї статично-націоналістичні персонажі – вже по тому, як читач перегляне їхню історію – кажуть «слава Богу», обтираючи спітнілі під час акції мармизи, скидають каптани, тоґи, туніки чи мундири, одягають куфайки і йдуть собі на пиво, щоб пізніше повернутися в якомусь іншому писанні. Здається, це саме сталося з історією О. Теліги і, зокрема, з тлумаченням її останніх днів.
Отже, після смерти поетки Д. Донцов справедливо докоряв націоналістам: « То що ж, її затягли туди до праці, а потім покинули». Хоч О. Ольжич, котрий не особливо знався на «творчому» контингенті київської Спілки письменників, куди О. Телігу призначили «керувати» літературою, значив про захоплення поетки своїм покликанням, заради якого вона не виїхала з Києва. Втім, це був прояв запізнілого спокутування «націоналістичного» гріха. Так само активний член ОУН письменник У. Самчук вважав, що це його вина, мовляв, О. Теліга дуже хотіла з Києва вибратись і писала, і благала його. Але авто зламалося, і вони не змогли виїхати.
Вже сама О. Теліга – навіть у відредаґованому з часом останньому листі до О. Лащенка від 15-го січня 1942-го року – з непритаманним для стійкої націоналістки захопленням і водночас з гіркотою вигукує: « Боже мій, який цікавий журнал можна би видавати тепер в Празі!» А в Україні, Харкові, або Києві, де О. Теліга вже видавала «Літаври»? – вільно буде спитатися при цьому. Хіба забракло наснаги й бажання будити зі споконвічного сну тамтешніх міщан, віяти, як О. Теліга, « прапорами духу», кидати « нарозстіж вікна», але вже за нових умов? « Його, бачите, притисли, – закидав сучасникам 1942-го року А. Любченко, – а він ждав, що йому ні з того ні з сього впаде готовенька українська держава, що йому просто на тарелі піднесуть готовенькі особисті блага, бо він, бачте, Українець. Ой, хахли, хахли! Вони й досі не розуміють, що наше поле бою – наполеглива, але гідности сповнена праця на свою ж, кінець кінцем, користь. Цей „рукопашний бій“ афішувати треба, вміло переключатися треба, а не скиглити й потилицю чухати. Які ж бо неповороткі, неімкливі – і обурливо це і боляче». При цьому А. Любченко додає: « Потрібна видержка, потрібна спочатку цілковита перемога над Москвою, жидами, більшовиками. Дуже багато залежить від того, чи зуміємо, ми, Українці, вже досить скомпрометувавши себе ще на початку цих історичних подій, тепер повестися з гідністю, виявити бодай сяку-таку політичну дозрілість, тобто працьовитість, дисциплінованість, витримку».
Улас Самчук. 1937 рік
Але що було потім? « Я приїхав до Київа після погрому, що його вчинили німці в грудні 1941-го і в перших місяцях 1942-го року над тими українськими національними силами, які з приходом німців вийшли на поверхню, відкрито організували міську адміністрацію, шкільництво, господарче життя, культуру, – згадував у 1960-их роках М. Прокоп, провідний член ОУН. – Є погляди, що такі масові леґальні дії були помилкою, але водночас треба сказати, що, якби не таке хвилеве українське відродження, головні установи міста одразу перебрали б росіяни».
Слід зазначити, що пізніші застереження вищезгаданого автора щодо російського засилля в Україні спростовувались його власними поглядами періоду 1940-их років, які співпадали з коментованою ним політикою А. Розенберґа на Сході Европи. Згадуючи про боротьбу, яку « протягом століть ведуть українці й росіяни, дарма, що великоросійській політиці та історіографам вдалося цю безперервну боротьбу приховати», німецький ідеолог значив: « В якій формі і в яких розмірах зможе пізніше постати українська держава, про це поки що немає сенсу говорити. Всі, що працюють над справами Сходу, мусять наставитися на те, щоб виявити прихильне ставлення до цих питань. Тому треба відновити працю університету в Києві, відкрити українські технічні школи, видати твори клясиків української літератури, дозволити утворення української партії, наприклад, Українського Вільного Козацтва, плекати традиції гетьманів Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи… Зрештою, краще мати добровільну співпрацю 40 мільйонів людей, ніж ставити вояка за кожним селянином».
Що стало на заваді звершенню цих плянів щодо України – питання з галузі новітньої партійно-націоналістичної історії, але фактів тодішньої дійсности заперечити буде не вільно, адже школи відкривалися, церковне життя відроджувалося, газети й журнали видавалися, діяли театри й опери, також була поновлена робота київської кіностудії. Втім, хоч як сумно, але відбувалося усе це по тому, як з арени громадського життя усунули «національних» романтиків.
« 1942-ий рік. Весна. У Київі цвітуть каштани і осипається бузок, – згадував М. Ситник. – Хто зняв з бані Софії жовто-синій стяг? – питають очі і мовчать уста. – Де Олена Теліга і Іван Рогач? – запитую я, ввійшовши в приміщення редакції „Українського Слова“, чи то пак „Нового Українського Слова“». « А на Софії, – заперечував уже влітку 1942-го року А. Любченко, – забутий, геть злинялий, як звичайна ганчірка, жовто-блакитний прапор. Вже й не розбереш тепер, якої він „масті“. Через це про нього забули і не чіпають – він там ще з перших днів визволення».
А ще було таке: « В редакції „Українського Слова“ тривога, – згадував М. Ситник. – Прибув новий цензор, далеко гірший за попереднього, чіпляється до кожного рядка. Рогач не здається. Боротьба люта й нерівна. Хто зна, як буде далі. „Пісню про Петлюру“ поета С. зняли вже з верстки. Це пояснив цензор тим, що Петлюра вів боротьбу проти німців».
Втім, « як буде далі» ставало знати ще тієї ж весни 1942-го року, коли у Харкові офіційний часопис «Нова Україна» цілком безборонно, за такого ж самого цензора (але більш прозірливого редактора) друкує на першій сторінці вірш О. Варавви «Отаман наш поліг!» разом із передовицею В. Царинника «Великий Отаман». Очевидно, нехтування правилами військового часу, політика неприйняття мудрішої, але не дуже «націоналістичної» стратегії, були у згадану пору шкідливими, що й визначило розміри випробувань Українського Народу.
« Може, зрештою, навчимося бути хоч трохи европейцями?» – питався натоді А. Любченко. Але вже без Олени Теліги – відказуємо на це сьогодні.
Пустіть у Росію мене й весь мій немудрящий багаж: сорочки (три в мене, три у пранні), жовті чоботи, помилково вичищені чорною ваксою, сині старі штани, на яких я марно намагався напрасувати складку.
І краватку, яку мені подарували.
А на мені штани зі складкою.
Вона утворилася тоді, коли мене геть розплющило.
В. Шкловський
З офіційним визнанням Ігорю Костецькому в УРСР «пощастило» не менше, ніж, скажімо, «попутнику» Володимиру Свідзінському. Обох малоподібних один до одного письмаків єднає хіба що отой вирішальний « кий» наприкінці прізвища, яким з утробними вигуками « ель» [так у оригіналі. – Прим. верстальника] та « інсь» заганялися їхні сакральні тіла до глухих кутів історії письменства. Себто у непам’ять, де словопоняття з прізвищними коренями типу « кост» чи « свідз» ставали метафорою забуття.
Для української радянської літератури це зазвичай було культурно-смисловою константою: об’єм, сформований поза волею індивіда гармонійними порожнечами, що вряди-годи заповнювалися чутками й переказами. Але хіба лише для літератури підрадянської? Неприйняття Костецького еміґрацією – це та сама порожнеча «розуміння», себто квінтесенція слави у майбутньому.
Насправді ж літературний феномен І. Костецького, що більш скидається на біографічний парадокс, вартий пошанування. Російськомовний театральний критик Іван Мерзляков, який в еміґрації витворився на українського літератора і видавця Ігоря Костецького, – це було явище, яке мало неабиякий вплив на МуРівську громаду тодішнього діяспорного письменства. Мистецький український рух (МУР), до якого входили українські письменники-вигнанці, які після закінчення Другої світової війни опинилися на Заході в таборах для переміщених осіб (ДіПі), був, як знати, замислений «літературними» втікачами з СРСР у 1945-му році. У місті Фюрті, що в північно-східньому передмісті Нюрнберґа, зібралася ініціятивна група у складі І. Багряного, А. Полтави, Ю. Шереха (Ю. Шевельова), В. Домонтовича (В. Петрова), І. Майстренка, Ю. Косача, І. Костецького, вирішивши утворити письменницьку організацію.
Зліва направо сидять: Є. Маланюк і Ю. Шерех, стоять: У. Самчук і Г. Костюк. 1948 рік
МУР проіснував усього три роки, але повністю підтвердив свій зв’язок з питомо «радянськими», чи пак тоталітарно-колективістськими, формами організації культурного життя. Учасники ініціятивної групи вважали себе «новими панами» історичної ситуації, от лишень не «радянським», як у випадку з пролетарсько-селянським начальством в УРСР, але наразі вже «національним». У кращих традиціях комункультівського аґітпропу, чийого ідеологічного тавра мурівцям годі було позбутися, виголошувалось, що надалі українське мистецтво « покликане у високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві». Хіба не того самого вимагали більшовики від «пролетарської літератури»? Так само, як пролеткульт вимагав « комунізму в мистецтві», використовуючи засоби партійної демагогії, нові «націоналістичні» начальники МУРу наполягали на безумовному підкоренні «нового» вчення про те, що справжня українська література повинна мати ознаки національної, відображаючи суть нації, а яка-небудь теорія «мистецтва заради мистецтва», якої в МУРІ дотримувався не лише І. Костецький, вважалась теорією « дезертирів від нації».
Розподіл апаратних повноважень у МУРІ також нагадував колишню радянську систему організації літератури. Ідеологом МУРу був харківський мовознавець Ю. Шерех. Керівником нової письменницької спілки обрали волинського прозаїка У. Самчука, котрого всі називали «Генералом». Згідно з доброю радянською традицією, тут-таки зібрався І-ий з’їзд українських письменників, який відбувся 21—22-го грудня 1945-го року в Ашафенбурзі. Крім учасників вищезгаданої ініціятивної групи, серед засновників МУРу були відомі на той час письменники: В. Барка, О. Варрава, К. Гриневичева, Ю. Клен, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, Я. Славутич та інші. Діватися деінде письмакам на вигнанні не було куди. Тож прозірливий товариш Сталін міг втішитися радянському колективізму МУРу, мовивши сакраментальне « інших письменників у мене для вас немає».
Відтак, «інші» письменники в МУРі були, але незалежні неофіти на кшталт І. Костецького (і то успішні, завважмо, неофіти), як знати, не віталися автентично-національною думкою в екзилі, тож протягом усього життя сей літератор так і не позбувся образливих епітетів на зразок «нахаби», «цигана» чи «літературного деґенерата», виданих новим «націоналістичним» начальством з радянських втікачів періоду ВВВ 1941—1945-их роках.
Видавництво «На горі», яким І. Костецький опікувався разом з дружиною Елізабет Котмаєр (теж, до речі, неукраїнкою), в еміґрації називали « безрідно-космополітичним», оскільки основна увага там приділялася світовій літературі в українських перекладах – від «Іліади» Гомера до віршів Б. Пастернака. Не дивно, що й фінансування установи приписували радянським спецслужбам. Натомість в Україні видавництво «На горі» вважали, звичайно ж, «націоналістичним», тому що першою книжкою, яка з’явилася у ньому 1955-го року, було… вибране з поезій Т. С. Еліота. Що й казати про подальшу «запроданість» видань Ф. Ґ. Лорки, Е. Павнда чи О. Вайлда.
Власне творчість І. Костецького вирізняється надзвичайним жанровим розмаїттям – від прозової театралогії і краєзнавчих екзерсисів до театральних п’єс і модерністських новел, але жодне з творінь не живе за клясичними законами вибраного жанру. З дивовижною легкістю І. Костецький маніпулює своїм читачем, водячи його від однієї ілюзії до іншої через облудну реальність і дійсну фіктивність. Безперечно, література для нього – це безмежне поле для азартної гри в літературу.
Подібно до Дж. Джойса, І. Костецький підриває граматику з ортографією, легко поєднуючи архаїзми з неологізмами, а нормативність з розмовною і жаргонною лексикою. Особливо це помітно в його перекладах з В. Шекспіра, малознаних в Україні, серед яких «Гамлет», який і досі, майже через півстоліття, залишається куди актуальнішим навіть у порівнянні з останніми в часі варіяціями Ю. Андруховича, де поміж іншими попередниками автора-перекладача ім’я І. Костецького навіть не згадується. Залишаючи ці переклади часом незавершеними, сам І. Костецький ніби підкреслював, що література – це не кінцевий результат, а нескінченний процес, не натхнення, а копітка праця, в якій багато важить вибір прийомів і засобів.
Задля історичної справедливости варто навести зразки інтерпретації найзнаковіших, либонь, місць з «Гамлета» з-під пера відповідно Ю. Андруховича та І. Костецького, в яких і багатошарова семантика, й метроритмічні особливості ориґіналу, звичайно ж, прагнуть досягти еквіваленту української мови на сучасному етапі її розвитку. До того ж, «сучасність» кожен з перекладачів розуміє, річ ясна, по-своєму.
| «Якась Гекуба! / Хто він Гекубі, хто йому Гекуба, / Що стільки схлипів?» ( Ю. Андрухович) | «Отак собі. Гекуба. / Вже так / по-панському-еспанському / казавши: / Хулі йому Гекуба, хулі він / Гекубі? На хріна йому?» ( І. Костецький) |
| «А я, / Гальмо, флегматик, / отупілий сплюх, / Фільозоф-недоріка, / неспроможний / Сказати врешті! ані слова досі / Про батька, що життя йому / й корону / Так ницо вкрали. Отже, / я боюся? / Хто скаже прямо: я / – банальний йолоп? / Проб’є цей череп? / Надає по лобі? / За ніс потягне? В очі наплює? / Хто спробує брехню / назад втоптати / Крізь горло в груди, / аж легені стисне?» ( Ю. Андрухович) | «А я? / Придурок, що гойдається / в байдарці / Івасиком-телесиком таким, / І човен води повен. Королівську / Життьову касу сявки закосили, / А я й ні пари з вуст. / Чи я ж дрефун? / Чи кумпол мені, може, розвалили? / За бороду по городу вели? / Набили носа? Брехнями / напхали / Горлянку аж углиб / легенів? Хто? / Ніхто. Я сам. Нероба. / Фат. Стиляга. ( І. Костецький) |
« Безглуздо, зізнаюсь, але я таки сподівався, що хтось нарешті здогадається власним розумом, збагне, для чого я пишу, пояснить іншим, бодай трошечки просвітить нашу антилітературну громадськість. Але справа безнадійна», – бідкався І. Костецький в інтерв'ю Ю. Соловію у 1962-му році. Справа « просвітлення», принаймні для читачів в Україні, затяглась, як бачимо, на довгі десятиліття. Лише нещодавно з’явилися щедрі зразки творчости І. Костецького з міркуваннями про її автора з-під пера Г. Грабовича і М. Стеха, друковані відповідно в «Критиці» та «Кур’єрі Кривбасу». Зауважмо, що переможний марш Костецького по вітчизняних виданнях розпочався саме з його програмових новель «Ціна людської назви», «Божественна лжа» і «Перед днем грядущим». Переповідати їх тут, очевидно, немає сенсу, оскільки від часу їхньої появи в еміґраційних виданнях середини 1940-их років, вони, нарешті, стали приступні нашому читачеві. Єдине, на що варто звернути увагу, це значущість епіґрафа до однієї' з вищезгаданих новель І. Костецького, позиченого ним, між іншим, із сонета Ю. Клена «Сковорода», який підкреслює адресу всієї творчости автора-модерніста.
« І може іншого шляху немає, / щоб з хаосу душі створити світ», – ці рядки передують новелі І. Костецького «Божественна лжа». Зрозуміло, що вони характерні для тогочасних пошуків української літератури в екзилі, яка завжди хиталася поміж «західництвом» і «ґрунтівством» своїх багряних представників. Тогочасні плекання і пошук образу «надлюдини» в літературній круговерті повоєнної Европи змушує пригадати справжні мотиви блукань потаймиру. « Зумій створити у собі хаос, щоби народити танцюючу зірку», – вирік свого часу Ф. Ніцше, безперечний натхненник «інтеґральних» течій національно-еміґрантського, чи пак «нового» начальства тих років.
Перший з’їзд МУРу. Сидять: О. Лятуринська й У. Самчук. 1948 рік
Тож читаючи сьогодні І. Костецького, ми читаємо зовсім іншого автора, чиї застереження, кинуті у вищезгаданому інтерв’ю Ю. Соловію, вже не видадуться такими безглуздими: « Я вважаю свою творчість за моральну, дидактичну, засадничо релігійну». Зрозуміло, що в 1940-их роках твори І. Костецького вважали подекуди провокативною, себто блискучою белетристичною, розробкою ідей тоді усе ще модних філософів: Ф. Ніцше, А. Шопенґауера, Е. Канта. Здавалося, що навіть ті, хто свого часу не знайшов у собі сили й часу переглянути ориґінал, отримають концепції з рук цього літературного «фашиста».
За минулі десятиліття число рук, крізь які проходили згадані ідеї, ще більш зросло, і якщо слово « камбрбум», кинуте І. Костецьким у «Божественній лжі» на потіху діяспорі, досі залишається там малозрозумілою лайкою (наче « дир бул щил» О. Кручених чи « бу ба бу» трійці Андрухович—Неборак—Ірванець), то концепція, яка стояла за ним, нині потроху роз’яснюється. Тим паче, що сам І. Костецький, як досвідчений популяризатор, будь-чого «сороміцького» у своїх творах уникає. « У моїх новелах ніколи, ні одного разу не відбувається нічого, що могло б вразити інтимні почуття людини, наприклад, ніколи не зображуються взаємини між статями в їхньому крайньому вияві», – свідчив автор «Божественної лжі».
Що з того, що в згаданій новелі обіграється відомий з життя Г. Сковороди, а також М. Гоголя мотив втечі героя від нареченої у шлюбну ніч. Це вже згодом західні славісти на кшталт одіозного С. Карлінського смакуватимуть такі випадки «нетрадиційних» стосунків в літературі на основі новітніх методологій. Найсуттєвіше ж у родичанні І. Костецького з його великими попередниками полягає у проблематиці. Себто у ставленні до матеріялу, яким для нього є звичайна, чехівська «маленька людина», що акумулювала у собі типові риси свого народу.
Слід визнати, що це становлення І. Костецького було своєрідним: як безперечний інтеліґент, він любив довколишній світ, що більшості еміґраційного люду було непритаманне – настільки заполітизованим виглядало тодішнє життя нового «націоналістичного» начальства в діяспорі. Тим паче, що І. Костецький не поспішав це чужорідне довкілля виправляти, а це вже був повний нонсенс в очах свідомих свого покликання безпритульних українців. Очевидно, саме за це він свого часу й потерпав: критика вбачала у його творах «легковажність» і «асоціяльність». Ну, наче у Чехова.
Утім, існує, мабуть, більш питоме роз’яснення феномену І. Костецького. Вже чимало написано-доповідано про світоглядну роздвоєність тих письмаків, котрі волею долі опинилися на вимушеній еміґрації. Розглядуваний тут автор якраз із таких, адже в його творчости назагал поєднання фізичного й духовного, чуттєвого й піднесеного, а також постійне намагання зазирнути «по той бік свідомости». Нарешті, це чехівське вичавлювання з себе Ігорем Костецьким колишнього Івана Мерзлякова.
З огляду на вищесказане, не дивує давня критика І. Костецького, висловлена на адресу Нью-Йоркської поетичної групи (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська та ін.), якій він закидав надмірну увагу до модних тоді ідей «вмирання» в літературі. (Хоч той самий Б. Бойчук був одним із шанованих авторів видавництва «На горі».) Швидше за все, такі екзистеційні вибрики тодішньої поетичної молоді в діяспорі автор «Божественної лжі» (який устами свого героя допіру вже вирік сакраментальне « життя є сон, а сон є життя») сприйняв за певну конкуренцію, яка профанувала й дискредитувала сакральну для І. Костецького, пещену ним ідефікс. Відтак вільно буде припустити, що згадуваного тут «парадокса Костецького» насправді, мабуть, не існує. Адже не було ніякої дистанції між автором і персонажем, між Мерзляковим і Костецьким. Був автор – достатньо цілісний, аби залишатися собою в творчості, достатньо чесний, щоби з цією цілісністю не боротися, і достатньо іронічний, щоби розуміти всю ущербність своєї цілісности в очах майбутнього читача.
